2. Як сталося, що я, російськомовний автор, переходжу на українську

Якщо у попередньому дописі йшлося здебільшого про позитивну мотивацію, то в цьому йтиметься про революційну. Ту саму, з канонічного визначення з підручнику історії, коли “низи не можуть жити по-старому, а верхи – правити по-новому”.

Вважайте цей допис сповіддю про кризу середнього письменницького віку 😉

Але почну знову з початку.

Чому я взагалі почала писати?

Так, знаю, я не класик, щоб такі інтимні подробиці  когось взагалі цікавили. Ну пише собі й пише. Якісь читачі навіть читають. Але я трохи вас цим пригружу, бо ця інформація знадобиться для розуміння подальшої історії. 

Отже. У якийсь момент життя я відчула, що треба писати. Ну ось треба та й годі. Хочу бути казкаркою. Втілювати якісь ідеї, котрі в голові сидять і ночами спати не дають.

Та хто ті мої “казочки” читати буде? Гугл, великий і могутній, розповів, що є сайти, де люди оте своє написане викладають, і там хтось його читає і навіть коментує. З наявних на часі пропозицій онлайн-самвидаву знайшлися лише російськомовні. Туди і пішла. 

Виявилося, що писати російською можу легко (це моя перша мова, я ж з російськомовно-суржикового містечка Дніпропетровщини) і я нею користуватися вмію не гірше за тих, в кого вона не тільки рідна, але й державна 😉 Проте було відчуття, що ми з тамтешньою авдиторією якимось дивом розмовляємо різними мовами. Часто-густо мене просто не розуміли в банальних речах. Читач “тупив”, вимагав роз’яснень у найдивніших місцях, які мені вважалися цілком такими, що додаткових пояснень не потребують.

Чи то я не вмію висловлювати свої думки, чи то… (зараз скажу крамольну річ) читачі неправильні?

І ось на цьому місці маю зробити ліричний відступ і заглибитися трохи в культурний аспект.

Філософічно-борщове

Інтернетами мандрує думка, що емігрант у першому поколінні ніколи не зможе інтегруватися у місцеве суспільство. Тобто, так, через кілька років ти вивчиш мову і на побутовому рівні почуватимешся досить комфортно. Проте все одно, якщо ти не варишся у культурному контексті твоєї нової країни з народження, деякі речі решту життя не розумітемеш, тебе дивуватиме щось, що вважається місцевими за норму. 

Як людина, котра вже 10 років мешкає в іншій країні – Португалії, можу підтвердити: це суцільна правда. Але водночас і суцільна брехня.

Без поступового “всмоктування” цього самого культурного контексту протягом життя, ти почуватимешся як випускниця філологічного лицею, яка опинилася в аспірантурі з ядерної фізики. Тобі буде помітно важче, ніж тим, хто прийшов з магістерки фізмату.

Але. В тебе є вибір: чи то інтегруватися до суспільства, надолужуючи пропущене, і врешті-решт стати “своїм”, чи то й надалі варити свій борщ, нарікаючи на відсутність в магазинах сметани. І створювати навколо себе свій Брайтон-біч чи Чайна-таун, годуючи власних дітей борщем (є деякі індивіди, котрі ще й в “наші” школи їх відправляють).

Так і вариш десятиріччями борщі: поступово адаптуючись і до грецького йогурту замість сметани, і до бекону замість сала, замінюєш соняшникову олію на оливкову, а замість пампушок купуєш часникові хлібці з місцевої пекарні. І ось борщ вже не борщ, а якась химерна страва на кшталт вівсянки з печеними буряками та фенхелем і соусом бешамель (це цілком реальний приклад рецепту “борщу” з аналога шоу “Все буде добре” на португальському телебаченні). Як наслідок, і місцевим така страва не до смаку (бо ж вони впевнені, що буряки їстівні лише, якщо їх залити оцтом), і на батьківщині твій новий “борщ” розцінюватимуть як спробу отруєння.

Добре. З ліричними відступами закінчую, переходжу до суті.

Країна емігрантів

На превеликий жаль, це саме ті слова, якими можна охарактеризувати сучасну Україну. Це країна емігрантів з совка.

Частина людей вже переїхала в Україну. Частина переїжджає. Проте, на жаль, більша частина й досі варить “борщ украинский по ГОСТу з поправкою на вітер” і годує ним дітей та онуків.

Себе я відношу до тих, хто досить довго варив борщ по ГОСТу, відчуваючи фальшивий присмак, який не міг для себе виділити. В школі і вечорниці були, і пісень співали, і вишиванки шили… Але якось воно… почуття, що косплеїш українця з мультика про козаків, постійно майоріло на другому плані. Усе це було для мене мертвим. Музейним. Святкування Івана Купали не відчувалося менш штучним, ніж святкування дня Нептуна в піонерському таборі. 

Відчуття “справжності” вперше наздогнало мене в Португалії. У день Святого Антонія ми заблукали в Лісабоні й опинилися у провулках, куди туристи зазвичай не доходять. А там – ті самі прикрашені вулички і те саме святкування, що і для туристів. Все не таке “дизайнерське”, проте більш щире.

Це було абсолютно сюрне відчуття. Ніби зазирнув за лаштунки лялькового театру, очікуючи побачити ляльковода, а виявилося, що ніякого ляльковода немає, ляльки живі. І це суперечить усьому, що ти мала за аксиому щодо принципу роботи лялькових театрів.

Ну і до чого вся ця туристично-філософська лірика?

Перші кроки до вирішення проблеми – це її визнання і прийняття.

Саме у той момент, коли я наочно побачила різницю між постановою традиції і живою традицією, я зрозуміла одну річ. На жаль, я не можу віднести себе до якогось із світів. Я зависла десь, невідомо де, і єдині світи, де я почуваюся комфортно як оповідач – це мої власні, вигадані.

Це ще було не прийняття проблеми, лише визнання. Я визнала, що вона є, знизала плечима і пішла строчити російськомовну фентезятину. Бо ж хто мені дорікатиме за недостовірність вигаданих світів? Пару років історії з мене перли, я натхненно писала по три романи в паралелі. 

Потім перше сп’яніння пройшло, і почався етап більш вдумливої творчості. Вже не хотілося польотів чистої фантазії, закортіло перенести на папір щось, що перегукувалося би з реальним життям. І щось, що стало би близьким моєму читачеві.

Це стало приводом замислитись. 

А кого саме я хочу бачити серед моїх читачів?

І ось яка цікавинка вийшла: найлегше догодити авдиторії, дбайливо вихованій для графоманів російськими “видавцями”. Пиши собі жуйку з демонічних ректорів, нагібаторів з мечами, чи навіть художньо оформлені геймдиздоки до РПГшок, і буде тобі успіх. Навіть фінансовий.

Та ця авдиторія невибаглива. Так, вона теж любить якісні тексти, але схильна багато чого пробачати авторці за блакитні очі головного об’єкта. Часто-густо усі твої натяки та алюзії та інші докази письменницької вправності просто залишає поза увагою – бо не за тим у книжку зазирає. 

А я не хочу, щоби мені пробачали. Хочу мотивації для самовдосконалення.

І саме в пошуках такого читача, який би мотивував писати краще, я почала роззиратися довкола. І вийшло в мене, що або на світовий “ринок” треба виходити (що трохи важкувато, бо англомовна література ще досі працює через видавців, літагентів і оце все, а без редактури моя англійська не дуже сприймається нейтів-спікерами), або почати жити у реальному житті і шукати свого читача поряд себе.

А для цього треба обрати, яке життя я вважатиму за реальне. І яке буде реальним для тих читачів, для яких я пишу. 

Точно не “запорєбрикове” – бо відстороненому спостерігачеві (мені) воно виглядає як суцільний артхаус, а коли на це натякаєш, російськощелепним читачам це не до вподоби (так, саме “російськощелепним”, а не геть усім російськомовним, і це трохи  радує).

Португальське? 

З португальським трохи проблема: не настільки я ще в нього поринула, щоби писати для португальців. Тобто, говорячи сухою мовою термінів, моя цільова авдиторія для “португальської” тематики мешкає за межами цієї чудової країни. 

Українське? 

Так, своє, рідне – це по-перше. 

Україномовна література ще не “пішла в маси”, знецінюючись, як це зробила росііськомовна – це по-друге. 

А по-третє – усі ті аргументи, що я виклала у попередньому дописі.

Але й тут засідка… Для мого улюбленого жанру – фентезі – завжди плідним було і є пошукати натхнення в минулому, мітах, байках, легендах. А що тут відшукаєш, коли поза радяньсько-шкільною програмою для тебе в рідній країні – суцільна terra incognita?

А ще виявилася моя шкільно-універна українська не такою живою, якою хотілося би, щоби відчувати думку на кінчиках пальців, що торкаються клавіатури. Хоч правопис пам’ятаю відносно непогано – величезна дяка за це шкільній вчительці!

Подумала я, почухала потилицю… і для початку записалася курс історії України слухати. 

А ще обклалася словниками та правописами і перейшла на письмову українську, де це можливо (соцмережі, спілкування з україномовними друзями, написання статей та коротких оповідань) – виписуюсь.

Взялася за самопереклади. Це важче, ніж писати одразу українською, але це теж потрібна і корисна мовна вправа.

І знаєте, яка цікава річ виходить? 

Може, тому, що вибір писати українською став свідомим вибором, до якого я прийшла саме через кризу самоідентифікації.

Може, тому, що писати українською стало для мене викликом, шляхом, на якому є чому вчитися і що подолати.

А може, тому, що є відчуття, що робиш потрібну справу, що без тебе сучукрліт, звісно, здійсниться, але з тобою вона здійсниться трохи швидше.

Але мені дійсно хочеться пройти цей шлях, незважаючи на кількість зусиль, які треба докласти.

Так, я ще дописую (і ще пару років дописуватиму) те, що почато російською. Але усе нове, що починаю писати, пишу українською.-