18 Березня, 2021

Як російськомовному автору почати писати українською. Частина 2. Зміна культурної парадигми

Від Сокира
Сокира

Сокира

Вікторія «Сокира» Штепура – знаряддя подвійного призначення (будівельно-руйнівного), має важкий ступінь фобії на «русскій мір». Модераторка сайту, авторка блогу.

Усі дописи

Існує значна перепона, на якій процес оволодіння мистецькою українською може загальмуватись або й зовсім припинитись. Це особиста культурна і світоглядна парадигма.

Як це виглядає на практиці?

Ви вже добре проштудіювали підручники і словники, відновили знання української граматики, згадали чергування голосних-приголосних і сіли писати творчий текст українською. Отой самий текст, що йде «від душі».

Проте за якийсь час, перечитуючи створене, збагнули, що ніякої «душі» там не виникає. Герої, які народжуються у вашій уяві, насправді російськомовні, тому їхні діалоги українською звучать неприродно. А ще дратує потреба вживати кличний відмінок, звичні імена в українському написанні чомусь виглядають недоречними, та й розповідна частина час від часу відгонить чимось штучним. Але найгірше – це ідіоми і жаргонізми. У перекладі вони виглядають кострубато, псуючи твір замість його прикрашати.

Для вас звичні російськомовні персонажі з притаманної їм лексикою, жаргоном, жартами і способом мислення. Проте вам важко створити в уяві героя, який розмовляє українською і має щось індивідуальне, притаманне лише українцеві. Тому що… таких українців у вашому оточенні немає.

Ви раптом усвідомлюєте, що не знаєте, що таке, власне, українець. Як він виглядає, думає, відчуває і розмовляє. Що б ви не писали – лізе або хвацький американський рейнджер (бо ви таких бачили в кіно), або росіянин, який невідомо чому базікає іншою мовою. Чи у найліпшому випадку пародія на Тараса Бульбу.

І зрештою у вас виникає неприємне й дратівливе, відчуття, що українська мова при всій пошані до неї вам… ЧУЖА. Щось на кшталт іноземної. Що люди, які нею послуговуються і вперто відстоюють, насправді вам теж незрозумілі, ніби іноземці. От хіба не можна без «отого всього»?

Насправді поява таких думок – позитивне явище. Саме вони здатні виколупати вас із мушлі, яку створює ваше звичне оточення. Змусять замислитись не лише про мову як засіб мистецтва, але й про власний культурний простір. Про те, що зв’язок мислення людини з мовою, яку вона вживає, насправді набагато тісніший, ніж вам здавалось.

Адже досі вас цілком влаштовувало існування у середовищі російської мови з деякими декоративними вкрапленнями української – заради такої собі екзотики. Але уявіть, що ця «екзотика» раптом перетвориться на єдиний засіб спілкування, а звична для вас російська геть зникне. Як це для вас буде відчуватись? Приблизно так, нібито ви втрапили кудись за кордон. Перетворились на іноземця, а не на «свого». І змусить задатись питанням: якщо це так, то хто ви є з суто ментального боку?

Чому так відбувається? Тому що мова насправді має не просто значення, а величезне значення. Це не лише технічний засіб передавання інформації. Мова завжди тісно пов’язана з певним культурним дискурсом, тобто засобами опису довколишнього світу, манерою спілкування, етикою, естетикою, уявленнями про «добре-погано», героями і антигероями,  сприйняттям «свого» і «чужого», а також оцінкою тих чи інших історичних реалій.

Отже, якщо ви є російськомовним – ви повністю або частково знаходитесь під впливом російського культурного дискурсу.

І не плекайте ілюзію, що це не так. В сусідній країні вже майже сто років існують визначні майстри з пропаганди, психологічного впливу і програмування. Кілька генерацій фахівців працюють заради саме цієї мети – щоб ви знаходились під впливом російського дискурсу, але навіть цього не усвідомлювали й сприймали як беззаперечний, природний стан речей. Це вельми вправні працівники, за якими стоїть досвід ста років найнеймовірніших експериментів на масовій людській свідомості без жодної відповідальності за наслідки. І якщо ви не якийсь видатний аналітик, то ви проти них наче кошеня проти танка. (Втім, якщо таки аналітик – то дурних ілюзій мати не мусите).

Але позаяк йдеться про писання книжок – не будемо відволікатись. Зупинимось лише на практичному прояві й усуненні халепи.

Власне, причина всіх ваших утруднень полягає в тому, що ви не ідентифікуєте себе з українським культурним дискурсом. Культурний прошарок, яким ви послуговуєтесь, є або суто російським, або російським у деякій суміші з українським. Такий собі ментальний суржик.

Тобто, перепона полягає саме в цьому, а не в тому, що ви погано знаєте українську мову. Ви можете незле її знати, навіть доволі вправно писати публіцистичні тексти – але відчувати значне внутрішнє «гальмування» або відчуття неприродності при спробі створити щось художнє.

Власне, це не якась ваша особиста провина. Російський дискурс – надзвичайно причіплива річ. Не лише тому, що він в Україні дуже розповсюджений і агресивний, а ще й через притаманну йому простоту. Наприклад, дискурс сучасної західної культури базується на цінностях розвитку, гуманістичних ідеях і облаштуванні довкілля, а це доволі складні речі. Сучасний російський набагато простіший – у ньому досі переважають цінності виживання, споживання й домінування, які дуже легко уявити й пояснити. Саме тому люди, виховані в критеріях російської «картинки світу», вельми неохоче з нею розлучаються – бо ця простота приваблива й невибаглива.

Проте якщо ви вже вирішили почати писати українською, і писати добре (а інакше не варто й запосідатись) – то напевне вже готові заради цього напружитись. Тепер головне – збагнути, у який саме бік напружуватись.

Що таке український культурний дискурс?

Це певна система поглядів і «картинка світу», яка притаманна саме українській традиційній культурі.

Чому йдеться про традиційну, а не модерну українську культуру?

Тому що традиційна культура є підґрунтям модерної культури. Наприклад, американці вже начебто позбулись безладу Дикого Заходу, звільнили рабів і стали вкрай законослухняними – проте досі кожен другий тримає вдома револьвер і не забариться його використати у разі нагоди. Всі нинішні чудасії, які чинять росіяни – це осучаснена версія поведінки холопа, який допався до влади і грошей.

Українська традиційна культура набагато складніша за російську і суттєво від неї відрізняється. За головними ознаками – демократичністю, самоповагою, шануванням  людської гідності, здатністю до самоорганізації, прагненням впорядковувати і прикрашати своє оточення,  готовністю витрачати чималі зусилля на навчання і поліпшення добробуту – вона є близькою до європейської, а її модерні прояви цілком співпадають із сучасними світовими трендами.

Але зараз в Україні паралельно існує три культурних дискурси (російський, гібридний малоросійський і український). Перший і останній є цілковитими  цивілізаційними антагоністами, а малоросійський – це покруч зі спотвореною логікою, своєрідна хвороба свідомості. Розібратись в цьому митцям, аж надто молодим, часом буває важко. Але навчитись цьому важливо – щоб усвідомлювати причини того, що відбувається довкола, і аналізувати різні елементи культурного простору, які наявні довкола. Тобто,  не плутати свині та коні.

Величезна проблема України у тому, що її громадяни дуже мало знають про справжню традиційну українську культуру. Бо цьому ніде не вчать.

Саме так: українській культурі в Україні не вчать!

У школах досі панує переважно малоросійський культурний дискурс, а на Лівобережжі він часто-густо переходить у чистісінький проросійський. Факти, які ілюструють справжню роль росіян в українській історії, зі шкільного курсу ретельно вилучені, а сама історія викладається значною мірою під кутом зору російської ідеології. Про який український дискурс взагалі можна казати, коли у школах Лівобережжя з 2014 року вчителям офіційно заборонено розповідати учням про поточну російсько-українську війну? Щодо навмисної спрощеності української мови у шкільних підручниках і її суто «декоративної» ролі у зросійщених містах вже зазначалося вище.

Те ж саме відбувається в інформаційному просторі. Більшість радіо- і телеканалів належить аж ніяк не патріотам України, і на них питомо українського контенту вкрай мало, зате малоросійського і російського – досхочу. І це все наполегливо позиціонується саме як «модерне українське» – мовляв, сучасна українська культура сформована під впливом «великої російської», тому так все і має бути. Тобто, усілякі «Кріпосні» або «Свати», зняті за російські кошти російськими режисерами і акторами, втулюються глядачам як «сучасне українське кіномистецтво».

Але де ж тоді справній український культурний дискурс? І чи існує він взагалі?

Так, існує. Знайти його можна на Ютубі, в соцмережах і на сайтах, присвячених українській історії і культурології. А ще є чимало науково-популярної і художньої літератури, з якої можна дізнатись багато цікавого про справжню Україну, не «причесану» під російську гребінку.

Авжеж, це виглядає як абсурд – коли український культурний дискурс в державі Україна в можна знайти переважно в андеграунді, тобто на ресурсах, які не мають нічого спільного з офіційними мас-медіа. Але на що ви взагалі сподівались? Якщо у нашій державі досі панує «мовна шизофренія» – не дивно, що її цілком природно супроводжує ментальна шизофренія, чудово озвучена чинним президентом у тезах «яка різниця» і «зійтись десь посередині». А позаяк український культурний дискурс є цивілізаційним антагоністом проросійського і створеного ним малоросійського, то не дивно, що він ретельно витісняється ними з офіційної інформаційної сфери.

Але на неофіційних ресурсах питомо український культурний контент набуває популярність і прихильників чимдалі більше. Адже нині багато людей замислюється щодо власної культурної ідентичності.

Яким мусить бути план дій?

Щонайперше вам треба долучитись до вже наявного в інформаційному світі українського культурного простору.

Для цього переведіть всі налаштування в телефоні й на комп’ютері на українську (або, якщо десь не вийде, на англійську – буде зайвий привід її покращити). Вилучіть зі вжитку все російськомовне – книжки, фільми, музику, Ютуб-канали. Іноземні фільми дивіться лише з українським  озвучуванням. Робіть усі дописи в інформаційному просторі виключно українською (і нарешті облиште дурну звичку догоджати російськомовним співвітчизникам, переходячи у спілкуванні з ними на російську, бо це насправді не чемність, а комплекс меншовартості). Не вмикайте русифікатори в іграх і програмах.

Якщо після цього ви збагнете, що без російськомовного контенту у вашому культурному просторі майже нічого не лишилось – це, звісно, сумно. Бо наявно демонструє ваш ступінь зараження проросійським дискурсом. Але є й гарна новина: викинувши весь цей низькоякісний мотлох (а російський арт-продукт насправді здебільшого вторинний і низькоякісний), ви звільните свій особистий ментальний простір для найкращих зразків українського і світового мистецтва. Якщо ви самі прагнете щось створювати, це дасть вам набагато більше користі і натхнення, ніж постійне бовтання в російськомовному болоті.

А далі рушайте до україномовного сегменту інформаційного простору. Якщо раніше ви були упевнені, що української культури і мистецтва майже не існує (бо саме так зазвичай торочили російські «авторитети»), то на вас чекає дивовижна несподіванка. Існує! До того ж у набагато більшому обсязі й різноманітті, ніж ви могли собі уявити!

У нас широко розповсюджене уявлення про український культурний дискурс як щось архаїчне, нудне, сповнене суму, безнадії і оспівування страждань. Але насправді це не має нічого спільного з реальністю. Цей огидно спотворений образ навмисне створила російська пропаганда за активною допомогою посіпак-малоросів, і зрозуміло, задля якої мети: щоб скласти враження непривабливості, одноманітності й меншовартості всього українського, а натомість активно просувати в свідомість українців власний культурний дискурс. Ще у часи Російської імперії один з очільників держави сказав: «Те, що не зможуть зробити російські багнети – зробить російський вчитель і російський піп». А у нинішні часи до вчителів і попів долучилась масова культура, яка є надзвичайно дієвим засобом просування власної ідеології.

Але справжня українська культура – цілковита протилежність тому, що сторіччями просувала московська пропаганда. Вона має чіткі етичні і світоглядні категорії, складну і вишукану естетику, власний моральний кодекс. А ще вона сповнена волелюбністю, оптимізмом, винахідливістю і почуттям гумору – яким у ній, власне, просочене геть усе.

Не надто звична картина, еге ж?

Ті, кому пощастило мати бабусь і дідусів, долучених до справжніх національних традицій, можуть це підтвердити. Та якщо не пощастило, доведеться опановувати всі ці речі самотужки.

Які головні складові української культури?

 Історія

Сучасні українці здебільшого не звикли сприймати свою історію як таку, що заслуговує на шану і повагу. Офіційна історія в Україні кількасот років формувалась під впливом ідеології окупантів, тобто свідомо презентувалась як безлад і безпомічне борсання «відсталого народу», якому колонізатори «принесли цивілізацію». Навіть зараз, у часи Незалежності, ситуація не надто змінилась: базовий курс шкільної історії і популяризація її у суспільному просторі досі у значній мірі розглядається з позиції російсько-імперського дискурсу. Величезна кількість фактів, які беззаперечно спростовують головні постулати російської історичної пропаганди, в офіційному історико-культурному просторі України досі або замовчуються, або згадуються побіжно і так, що важко збагнути, про що йдеться взагалі.

І це надзвичайно прикро, тому що насправді українська історія надзвичайно цікава, строката, захоплива і в багатьох аспектах унікальна. До епохи московської колонізації вона була тісно пов’язана із загальноєвропейською, тому стосовно неї збереглася величезна кількість документів і свідчень. Все це було згодом ретельно вилучено з «москвоцентричної» історії України – але не з європейських, арабських і перських архівів. У нинішні часи західні  історики, які почали досліджувати справжню історію України, одностайно називають її унікальною і однією з найцікавіших у Європі. Відомий анекдот про те, що українці пережили всі європейські імперії (Візантійську, Османську, Польську, Російську, Австро-Угорську, Третій Рейх, СРСР) і доклали рук до їхньої руйнації,  має під собою цілком реалістичне підґрунтя.

Особливу увагу варто звернути на історію українсько-російських стосунків протягом останніх 500 років. Аж надто на такі події, як: знищення Батурина, Конотопську битву, знищення Катериною Другою Січі, укази і циркуляри про заборону української мови і писемності, події часів УНР (захоплення генералом Муравйовим Києва), Республіку Холодного Яру, «червоний терор» (концтабори в Києві і Харкові, масові страти в Криму), Голодомори 1920-21 і 1933-34 років, захоплення Західної України у 1939 розі, масові страти у Львові (в’язниця на Лонцького) та в інших містах, «польову мобілізацію» маршала Жукова, депортацію кримських татар, «чорні свитки» і штурм Дніпра, а також події поточної російсько-української війни (з 2014 року), катівні «Ізоляція» і інші в ОРДЛО. Якщо ви досі маєте ілюзії стосовно того, що росіяни з українцями є «ратерськими народами» і здатні порозумітися, то все це допоможе вам побачити реальну картину того, у який спосіб віками відбувалося це «порозуміння».

Попередження: геть усі російські і радянські описи історичних подій, пов’язаних з Україною, є невірогідними, брехливими і пропагандистськими. Варто користуватись об’єктивними українськими дослідженнями, а також незалежними іноземними – тими, які не перебувають під впливом лівої ідеології  та російської пропаганди.

Для авторів пригодницької і фантастичної літератури в українській історії ховається безліч досі недооцінених скарбів – подій, сюжетів і героїв. І якщо ви бодай трохи зануритесь у все це розмаїття – вже невдовзі будете щиро пишатись тим, що ви належите до такої неймовірної і непересічної нації (якщо ви етнічний українець) або відчуєте бажання до неї належати (якщо ні).

Світогляд і цінності

Всі люди різні, але в представників кожного народу є дещо спільне в світогляді й життєвих цінностях. Це цілком певне ставлення до себе і своєї родини, майна, праці, влади і життєвого успіху, моральні і етичні категорії, стосунки з друзями і ворогами, традиції виховання дітей, особливості спілкування, почуття гумору тощо. Власне, саме це спільне і робить людей окремою нацією.

Українці протягом багатьох сторіч формували і ретельно зберігали певні світоглядні засади, які допомагали їм об’єднуватись і впорядковувати своє життя при наявності численних зовнішніх загроз. Через це традиційний український світогляд суттєво відрізняється від того, що притаманний сусіднім країнам з імперським минулим. А ще саме тому він настільки стійкий, що зберігається навіть у діаспорах протягом багатьох генерацій.

Розповсюджена в Україні московська пропаганда протягом кількох сторіч намагалась представити українців як частину російського народу і стверджувала, що українці ментально схожі на росіян. Насправді це не так: відмінність традиційного українського світогляду від російського вельми значна, і майже всі важливі аспекти в російському і українському  сприйнятті світу діаметрально протилежні.

Цікаво, що українська «культурна матриця» вельми ефективна і в сучасному світі. Українці, які послуговуються суто українськими світоглядними засадами, зазвичай досягають життєвого успіху в будь-яких країнах західного світу, тому що базові цінності сучасного цивілізованого суспільства є близькими до українських.

Вище вже зазначалось, що нині в Україні існують три світоглядні й ціннісні матриці: українська, малоросійська і російська. Митцеві, який прагне зображувати в своїх творах живих, а не «картонних» персонажів, важливо вміти їх розрізняти – адже поведінка людей значною мірою залежить від культурної парадигми, під впливом якої вони перебувають. А ще знайомство з різними ментальними матрицями також допоможе краще зрозуміти власні мотивації, вподобання і переконання.

Мова

Російськомовні громадяни України, аж надто мешканці Лівобережжя, часто-густо знають про українську мову дуже мало і недооцінюють її історичне значення та художній потенціал.

Про українську мову можна казати дуже багато. Але є головні причини, через які її надзвичайно важливо зберігати і розвивати.

Українська мова – це унікальний історичний артефакт. Вона є однією з найдавніших, лексично найбагатших і найгарніших у Європі. Власне кажучи, ті, хто нею володіють, мають цим пишатися. Якщо цього не відбувається – то лише через комплекс меншовартості, який ретельно насаджувався окупантами протягом останніх трьох сторіч. Але про цю меншовартість вже настав час забути і надати українській мові місце, яке їй належить насправді.

Мова – це головний засіб визначення культурної ідентичності. Саме тому всі загарбники завжди щонайперше впроваджували на захоплених територіях власну мову. Бо чия мова – того і влада. Держава, яка не зберігає і не захищає власну мову, не сприймається як гідна і незалежна держава. Відомо, що до 2014 року мешканці Європи не вважали українців окремою нацією і сприймали Україну як російський сателіт саме через значну розповсюдженість в Україні російської мови. Наслідки розмиття національної ідентичності можна наявно бачити на анексованих і окупованих українських територіях. Не дарма зараз депутати або посадовці, які погано володіють державною мовою, викликають рішучий осуд навіть з боку більшості російськомовних українців. Те ж саме стосується і митців.

Мова – це зброя, маркер «свій-чужий» і своєрідний військовий код. Під час диверсійних зазіхань на українські міста навесні 2014 року місцеві мешканці визначали засланців-росіян, які намагались маскуватись під українських «мітингувальників», не лише за акцентом, але й завдяки тому, що вони абсолютно не розуміли української мови.

Мова як явище другої сигнальної системи, пов’язаної з абстрактним мисленням, має певний вплив на ментальний розвиток людини і формування її сприйняття. Зокрема, україномовні українці легше опановують іноземні мови, ніж російськомовні або росіяни. Образна система україномовних митців також значно відрізняється від тієї, яку використовують російськомовні.

Згідно з дослідженнями мовознавців, фонетика й граматика української мови має від 22 до 29 спільних рис з білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, з російською лише 11. За лексичним запасом найбільш близькою до української мови є білоруська – 84% спільної лексики, далі йдуть словацька, польська і сербська (75%, 70% і 68% відповідно). Тобто, володіння українською мовою дає можливість значною мірою розуміти майже всі слов’янські мови, а володіння російською  у цьому сенсі не надає жодних переваг. Російська настільки далека від мов слов’янського походження, що росіяни не здатні розуміти навіть білорусів, вже не кажучи про українців або поляків.

Це лише деякі аргументи на користь ретельного вивчення української мови. Насправді їх набагато більше.

Міфологія

Українська міологія – одна з найменш відомих у нинішні часи культурних сфер. Усі ми чули про ельфів, тролів, чарівників, єдинорогів, вампірів і інших містичних істот західного світу. А як щодо питомо  українських? Так, нам відомі чорти, домовики і мавки, декому – і водяники із чугайстрами. Проте цим український міфологічний світ аж ніяк не обмежується. Чи ви знаєте, що таке потерчата, песиголовці, літавиці, злидні, вихори? А про те, чим українські вовкулаки відрізняються від європейських? Ні? Якщо цікавитесь жанром фентезі, для вас тут сила-силенна цікавих досліджень і тем!

Побут і образотворче мистецтво

Традиції ретельного прикрашання побуту, вбрання, будівель і довкілля – одна з найбільш характерних рис української культури. Рушники і вишиванки – це лише найбільш відома царина. А ще в українській історії був одяг і жіночі головні убори неймовірних фасонів, барвисті коци і ліжники, різноманітні стилі розписів (посуду, печей, внутрішніх і зовнішніх стін), різьблення і витинанки, неодмінні квітники біля хат. Цікаво, що традиційні українські орнаменти для вишивки містять характерні елементи «звіриного стилю», який був притаманний скіфам – а в вишивках інших народів, навіть сусідніх, такі елементи відсутні.

Окрім суто естетичного компоненту, українська образотворча культура має складну символіку, яка у нинішні часи, на жаль, відома переважно фахівцям – але може дати багато цікавих сюжетних можливостей тим, хто її вивчить. А ще Україна подарувала світові чимало видатних, всесвітньо відомих художників, творчість яких неодмінно надасть вам неабияке натхнення.

Музична культура

Музика в Україні посідає особливе місце в культурній площині. Чи вам відомо, що українці мають найбільшу кількість народних пісень у світі в порівнянні з іншими націями (і це не враховуючи авторські, які з часом перетворились на народні)? І що у нас досі переспівуються пісні 200-300-річної давнини?

Для українців пісенна культура – це значною мірою засіб збереження історичної пам’яті й національної культури. У давнішні часи записувати все, що люди прагнули запам’ятати про себе, було марудною справою, до того ж створення письмової літературної спадщини в Україні ускладнювалось певними історичними реаліями. У якості письмової мови довгий час вживалась переважно церковнослов’янська, яка мала значні відмінності від розмовної. Згодом через жорстку політику московської асиміляції українська писемність у Російській імперії понад двісті років перебувала під офіційною забороною, а в Австро-Угорщині – в упослідженому стані.

Проте українці винайшли дієвий засіб самовираження, не підвладний жодним політичним впливам: вони складали пісні. Про будь-які явища, що бачили довкола: від історичних подій і військових подвигів до особистих стосунків. У будь-яких стилях і жанрах – від дум на кількасот строф до жартівливих приспівок. Українська мова надзвичайно мелодійна, слова у ній легко римуються, тому компонувати пісні міг будь-хто. Величезна кількість пісень складалась, аби відтворити поточні події з життя громади, якийсь час співалась і згодом забувалась. У народній пам’яті лишались хіба найбільш яскраві й виразні твори, що переспівувались з покоління в покоління.

Якщо розглянути українську пісенну спадщину вкупі, ми побачимо унікальну колективну історико-літературну пам’ятку. В най є релігійні, історичні, ліричні, побутові, розважальні, танцювальні, гумористичні твори, реквієми, спогади і повчання. За піснями можна вивчати історію, особливості мовлення, побутові реалії, мораль і етику, особисті стосунки, вподобання і навіть психологічні особливості людей, що жили в різні часи. Дослідники вважають, що саме пісенна традиція є одним з провідних чинників збереження української культури в умовах агресивної асиміляції. Людям можна заборонити вивчати власну мову і читати нею, проте неможливо заборонити співати пісні. А в Україні їх співали всюди, і той, хто не співав – той слухав. В умовах браку україномовного середовища пісні – це своєрідний «підручник» мови і важливий чинник формування національного світогляду.

Цікаво, що ця традиція існує в Україні дотепер. У нинішні часи, коли в суспільний культурний простір широко впроваджена масова популярна музика західного зразку, традиційні пісенні формати стали менш помітними. Проте вони є, успішно розвиваються і створюють загальний опис сучасного українського культурного середовища так само, як старі пісні створювали образ минувшини.

Ще одна особливість української традиційної музики – своєрідна складна мелодика, яка, власне, і робить її самобутньою.  Автентичне виконання більшості народних українських пісень потребує чималої вокальної майстерності. А ще залежно від настрою традиційні пісні можна виконувати у різних стилях і навіть із різними мелодіями. Нині деякі з них вдало аранжують у сучасних форматах.

Якщо ви хочете по-справжньому зрозуміти український світогляд і відчути його «зсередини», на емоційному рівні, то найкращий засіб для цього – занурення в традиційну пісенну культуру.

Література

Багато хто вважає українську літературу «оспівуванням страждань». Принаймні, саме таке враження складається після вивчення шкільної програми. Проте треба усвідомлювати, що ця програма досі складається за радянським зразком – тобто, у ній зібрана більшість творів із «соціальним підґрунтям». Але цим українська література аж ніяк не обмежується. Навіть попри кілька сторіч заборони української мови, фізичне знищення митців і жорстку цензуру часів радянщини, а також вкрай пригнічену видавничу справу часів незалежності – літературна творчість українців є численною, різноманітною і вельми цікавою. Українські фантасти неодноразово здобували престижні європейські відзнаки, значна кількість українських авторів перекладається і презентується в інших країнах. А з 2014 року в Україні розпочався справжній літературний бум, і в он-лайні можна знайти твори українських авторів на будь-який смак – від романтичних мелодрам і детективів, казок і пригод до поважних історичних і культурологічних досліджень, а також фантастику всіх жанрів, військову прозу і оезію. Тобто якщо ви самі є автором, то дізнатись про те, що саме пишуть нині українці в Україні, буде не надто важко.

До речі, інформація для літераторів: згідно з соціологічними дослідженнями 2020 року, в Україні більшість читачів віддає перевагу україномовним, а не російськомовним книжкам. Тобто, стан «байдуже, якою мовою читати», який панував до 2014 року, нині втратив актуальність.

Військова культура

Ще одна царина, якою українська нація може щиро пишатись, але про яку сучасні українці знають невиправдано мало.

Ми звикли уявляти собі історичного українського вояка як козака верхи на коні, а козацьке військо – такою собі анархією, вольницею авантюристів-грабіжників (знов-таки нав’язливий московський дискурс!)  Але насправді все було зовсім інакше.

Українські військові формування хоч і формувались на демократичних засадах, проте було вельми впорядкованими. Українці утворювали різноманітні військові союзи і брали участь в більшості значних європейських подій. Під час Тридцятирічної війни вони уславились неймовірною для тих часів операцією з захоплення Дюнкерку, зламали оборону «непереможного» Ізмаїлу, неодноразово вчиняли напади на Стамбул і інші турецькі міста, а також рейди по Туреччині. Зіграли вирішальну роль у зупиненні турецької навали на Європу (вклад українців у ті події вшанований пам’ятником у Відні). Сучасники відзначали козаків як виданих фахівців в артилерійській, саперній і морській справі. Саме українці винайшли і розвинули тактику, яка нині зветься «спеціальною» або «диверсійною», а також напади «роєм» у морських баталіях. І багато чого ще…

Втім, козаччиною славетна історія українських вояків аж ніяк не обмежується. Видатні військові досягнення українців можна знайти у всі епохи. Січові стрільці і «чорні запорожці» УНР, повстанські армії Холодного Яру і Махна, вояки УПА, добровольчі батальйони часів останньої російсько-української війни, знаменитий рейд генерала Загрядського, «кіборги» Донецького аеропорту… Є що вивчати, і є чим пишатись!

Видатні особистості

Україна має власний, вельми численний пантеон героїв і видатних особистостей, якими можна пишатись і навіть мати їх за певний взірець. Російська культурна окупація спричинила до прикрого стану, коли українці добре знають видатних особистостей інших народів, проте дуже мало обізнані з власними – хоча ті анітрохи не менш значні. Україна, а також українські діаспори в різних країнах народили чимало видатних культурних діячів, науковців, фахівців різних галузей, спортсменів, військових. Знайомство з непересічними особистостями дає змогу краще уявити, як риси, притаманні українському менталітету, допомагали і допомагають українцям досягати мети і ставати важливими учасниками загальносвітового руху до волі і прогресу.

Український культурний простір – вельми розмаїта і цікава річ. Якщо ви будете приділяти його вивченню певний час щодня, то незабаром відчуєте, як зміниться ваша «картинка світу», сприйняття і вподобання. Те, що ви раніше сприймали як лубочно-декоративне або малозрозуміле, раптом оживе, стане близьким і звичним. І чим глибше ви занурюватиметесь в українську культуру, тим більше цікавого для себе відкриватимете.

Додаткова практична порада: заведіть собі окремий файл або записник і збирайте туди цікаві або незнайомі вам українські слова і вирази, які зустрічатимете в книжках або піснях. Якщо маєте родичів-носіїв мови, то записуйте ті вислови, які вони вживають. Також варто зазирати до розділів обговорень на патріотичних сайтах: серед коментаторів чимало літніх носіїв мови, і в їхніх дописах часом трапляються справжні скарби живого слова, які ви не знайдете в жодних книжках. Все це згодом значно спростить для вас літературний процес.

Ознакою того, що ви досягли успіху у розумінні української культури, буде те, що ви навчитеся чітко розрізняти, до якого саме культурного дискурсу належить та або інша інформація, а також прояви поведінки людей, які вас оточують: до проросійського, малоросійського або українського.

А ще, регулярно перебуваючи в українському культурному середовищі, ви все частіше почнете думати українською. Спочатку це будуть лише короткочасні спалахи, створені зовнішнім впливом. Проте їх варто підтримувати і плекати – без примусу, у міру бажання. Адже згодом це вам знадобиться.

(продовження див. у статті «Від теорії до практики»).

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на telegram

Інші статті з цієї серії:

2. Як сталося, що я, російськомовний автор, переходжу на українську

Якщо у попередньому дописі йшлося здебільшого про позитивну мотивацію, то в цьому йтиметься про революційну. Ту саму, з канонічного визначення з підручнику історії, коли “низи не можуть жити по-старому, а верхи – правити по-новому”.

0
Читати далі »
5