Як перейти на українську: погляд з чорноморського узбережжя

Жваві дискусії, викликані серією статей Вікторії Штепури, здебільшого лише окреслили питання, але не дали відповідей. Досвід в усіх різний, тож рушаймо, бо Одеса – це теж Україна. І тут живуть українськомовні письменники, зокрема мешканці нашої Фантастівки прогулюються вуличками просоленого і пропеченого міста…

Почну з початку: я категорично проти ототожнення світосприйняття і лінгвокультури. Для міста, у якому чимало людей, починаючи з 2004 року, а тим більше з 2014, роблять усе, щоб не перетворити його на ОНР, розмовляючи і пишучи російською мовою, закиди щодо «несправжньої українськості» звучать як знущання. Будемо відвертими: купка ентузіастів, бібліотека Грушевського, Книга-кавʼярня, Український театр, Ганна Костенко і Борис Херсонський не перетворять наскрізь імперське місто на оплот української духовності. Хто це розуміє – швидко переїжджає до Києва чи Львова, як, наприклад, Іван Козленко. Його «Танжер» вибухнув морем, але вже не в Одесі. Прикро…

Проте чи справді південь ментально проросійський і чи проблеми у зміні світогляду? Я народилася в Одесі, моя мама корінна одеситка з Молдованки, усі родичі батька в ХІХ ст. мешкали в Одесі, потім переїхали до села. Батько пішов до міської школи в 11 років після початкової в селі: не знав жодного слова російською. Взагалі нічого не розумів. Так, це був страшенний суржик, тому і соромився. З тих часів стидається розмовляти… Мама мови не знала і знати не хоче. Утім, не агресує, то вже добре. У мене в анамнезі радянська школа з півкласом «звільнених від навчання» української мови дітей військовослужбовців і тих усіх, хто «йетот тєлячій язик» вчити не буде. 

Так, література завжди була в нашій родині не для кольорових палітурок на полицях: коли в дитинстві я хворіла численними ангінами і бронхітами, крізь марево лунав батьків голос, а перед очима виникали образи гоголівської потопельниці і чаклунів. Але то здебільшого була інша культура – радянська і російська. Часом це викликало відторгнення, і я занурили в Гете і Гесе, Бредбері і Хайнлайна. У наслідку – філфак одеського універа. Бажання писати ж нікуди не зникло, а надруковані в газетах та антологіях вірші в буремні 90-ті б не прогодували. Звісно, російське відділення: «рускій язик всєгДа будєт нужен». Аякже…

Лише незалежність змінила ситуацію. Виявилося, що це накидане лушпиння з радянських агіток і не завжди якісної російської «класики» ховало від нас глибоку українську літературу, яка тут, поруч! Універ вирував – Андрухович, Жадан, Дереш, Іздрик. Тоді відчула, що мені не вистачає знань. І збагнула, що хочу не просто знати, а хочу розуміти. Усвідомлення прийшло наприкінці 90-х: закінчила російське відділення і вступила на українське. Перша дисертація ще порівняльна – українська і російська поезія ХХ століття, друга – український модернізм і постмодернізм. Мовні візерунки, особливості, переплетінні – синтаксис ворева.

З науковим текстом все просто: лекції і статті давно виключно українською. Але в побуті в Одесі навіть зараз українську зрідка почуєш. Каюся, немає в мене того стрижня, щоб свідомо перейти в повсякденному спілкуванні на українську. Навіть зараз так триває: вдома і на роботі переважно українська, на вулиці – російська. Я обрала інший шлях. Можливо, половинчастий, можливо потрібно бути принциповою, але…  

Віддала обох дітей в найкращі українські школи Одеси. Вони знають українську прекрасно, російською пишуть безграмотно. Не переймаюся з цього. Дочка український філолог, син також вчиться на філологічному і пише прекрасні вірші українською. Вони у вирі українського культурного життя Одеси, організують літературно-мистецькі заходи, запрошують до нас українських письменників. Їхні друзі – це нова генерація української молоді, для якої Одеса є містом української культури, але не обов’язково українськомовної. Погано, так. Але я вірю: все буде, у нас вийде. Але в Одесі це не буде швидко.

…Я написала у своєму житті лише одне оповідання російською. Навіть у якомусь руськомирівському конкурсі з ним до «шорту» потрапила. Ще до війни. А потім перечитала, замислилася, і …нічого не відчула. Пусте воно якесь, без душі. Далі виключно українською – кострубатою, важкою, занадто унормованою. Виходить з перемінним успіхом, але я працюю над цим. А те, що вийшло найкраще (хочеться вірити, що і таке є), максимально поширюю в Одесі: читаю дітям у школах, даю іноземцям і нашим студентам для аналізу на заняттях, друкую в збірниках і соцмережах. Пишу про Одесу українською, хочу створити справжнє українське фентезі з новим одеським міфом. Моє місто вартує того! Це місто-казка. І я хочу, щоб ця казка була українською…