19 Березня, 2022

Тест на президентство

Повернутися до конкурсу: Обрій-2050: світ розумних технологій

Сергій крутив у руках маленький екран-відбивач і думав, чим би посилити його дію.

– І що він сказав, чому нам самим не вдавалося активізувати пристрій?

– Сказав що ми з тобою не зрозуміємо, а твоїм експертам пояснювати — то йому зайва морока, – відповів Марко.

– Блін! Як же я тепер буду захищати цей проект, якщо не розберуся в головному?!

– Та якось розберешся, тату! – психонув Марк і залишив скляний куб-лабораторію.

Вероніка підійшла до куба, заглянула крізь прозору стіну і здивувалася, заставши там лише чоловіка.

– Та-а-ак, а де помічник? Я думала, ви вдвох працюєте.

Сергій відвів погляд від проекту і розгублено роззирнувся. Він так захопився, що навіть не помітив відсутності сина. Не дочекавшись пояснень, Вероніка сказала, що вечеря на столі, і пішла кликати сина. Марко був у своїй кімнаті й наче спав, але мати одразу помітила – вдає. Сівши на край ліжка, вона погладила хлопця по спині, але той ніяк не відреагував.

– Гра “Кипить борщ” починається, – усміхнулася Вероніка. Марко також усміхнувся.

– Мам! Ну який “борщ”? Мені вже шістнадцять! – хлопець підвівся і сів.

– А Борщ усе одно кипить.

Вона вже й не пам’ятає достеменно, коли вигадала цю гру. Але було це точно в повоєнні роки. Війна двадцять другого року застала її вперше вагітною. На щастя, воєнні дії закінчились іще до народження донечки Насті, але бажання захистити своїх дітей від усього злого, зрозуміти їхні страхи і сумніви, а також допомогти порадою та підтримкою привело до появи гри “Кипить борщ”. Таким чином донька та син іще з дитинства привчилися “варити” ту цілющу “страву”. А Настя тепер грає в цю гру зі своїми двійнятками.

– Отож, що кладемо до казанка? – Вероніка взяла руку сина у свої долоні.

– Татову підготовку до виборів, — зітхнув хлопець.

– Ти впевнений, що цей інгредієнт треба проварити?

– Впевнений. Він уже півтора року готується, за цей час я ніби перестав існувати.

– Ну ти ж знаєш, іще два тижні – і він захистить свій фінальний проект.

– Ага, який може стати початковим! Ти думаєш, наш тато в ролі президента буде мати дуже багато вільного часу?

– Ну, але ти стільки допомагаєш йому з тим винаходом. Ви там за роботою теж спілкуєтеся…

– Угу… останнім часом тільки про Ореста й мови.

– А от і новий інгредієнт з’явився, — зауважила Вероніка. — Я думаю, що він основний.

– Ну для тата, може, й основний, — насупився Марко.

– Та чого ти? Ну, може татові й знадобилася його допомога, але ж це не означає, що якщо Орест допоміг, то він зайняв у татовому серці бодай частинку твого місця.

– Я до того хитруна і близько б не підходив! Пощастило, що він хоч у паралельному класі вчиться. Але тато попросив з ним зв’язатися, то я й погодився. А тепер я ще винен, що той дав нам результат, але не сказав, яку нашу помилку там виправив.

– Розумію, але не накручуй себе. Батько тебе дуже любить, хоч дійсно останнім часом надто заклопотаний, — Вероніка обійняла сина. – Даймо татові ще два тижні, а після виборів зваримо борщ втрьох. І все у нас буде добре.

***

З важким серцем жінка виряджала наступного ранку своїх хлопців із дому. В їхній дружній сім’ї Працьовитих чвари та образи були дуже нечастим явищем. Марко усе ще ображався на батька, Сергій же поки не перепросив, тому виходили з хати мовчки, а потім так само мовчки сідали в електромобіль.

Зачинивши за хлопцями двері та прибравши на кухні після сніданку, Вероніка й собі взялася до роботи.

Зручно вмостившись у комп’ютерному кріслі, розгорнула голографічний екран. Ось уже понад місяць, після заміни гомілкового протезу, вона дійсно не відчуває жодних незручностей. Та й фах нарешті знайшла собі до душі. Дизайнер роботехніки — нова професія, яка з’явилася лише минулого — 2044-го — року після того, як виробництво роботів стало масовим. Розробники почали приділяти велику увагу не лише функціоналу своїх машин, але й зовнішньому вигляду, застосовуючи в дизайні всі ключові психологічно-естетичні елементи. Дивлячись на роботу дружини, Сергій жартував, що всі оновлені роботи, яких він зустрічає, здаються йому знайомими.

***

Сергій із сином проїздили повз будки інфофільтрів, яких перед виборами значно побільшало на вулицях міста. Чоловік вагався і намагався розрахувати, чи витрачати час на зарядку біля інфофільтру, чи все таки до парку доїде і вже там підзарядиться. Поки що на подібних заправках, які вони оминали, не було вільного місця.

Заправки розташовувалися і в інших місцях, але кому потрібно було “відфільтрувати” знання, емоції чи іншу інформацію і отримати результати для пред’явлення в різні структури, ті залишали машину заправлятися, самі ж ішли всередину. Ці такі необхідні об’єкти інфраструктури формою дещо нагадували колишні телефонні будки, тільки більші, непрозорі і напаковані цілком новітньою технікою. Друзі Сергія із-за кордону, які зупинялися в нього під час перебування в Україні, дивувалися цьому винаходу і розпитували чоловіка про всі функції цього пристрою.

А йому було що розповісти, адже саме батько Сергія, успішний інженер, був автором ідеї та першої розробки. З втіленням не склалося, загинув на фронті. Сергій лише за три роки після батькової смерті, перебираючи його речі, знайшов опис і креслення цього проекту. Сам на той час він не розбирався в необхідних тонкощах, тому передав папери в розробку молодим українським вченим, які й довели ідею до реалізації. Далеким прародичем інфофільтру був поліграф, щоправда, дуже далеким.

Зайшовши всередину затемненої кабінки, людина сідає в крісло і кладе руки на столик- клавіатуру, де можна і запит ввести, і долоні покласти на зони з датчиками під час спілкування з голограмою, яка візуалізується трохи вище столика-клавіатури, десь на рівні очей. Даєш запит, що саме маєш проходити і для якої організації, все інше підтягується автоматично. А тепер перебування в інфофільтрі стало ще зручнішим, бо замість шолома з нейродатчиками необхідну інформацію зчитують невидимі промені. По завершенні співбесіди з голограмою людина натискає кнопку — і форма з результатами приходить тій чи іншій організації на пошту, і переглядати їх може лише адресат.

З допомогою інфофільтрів проходять співбесіду перед прийняттям на роботу. Незамінним помічником він також є в судових суперечках. В аеропортах і на кордоні його функціонал не задіяний повністю, інфофільтр використовується як поліграф. А нещодавно його компетенцію розширили і для виборчого процесу. Кандидат, який подається на пост президента, має пройти тести інфофільтру на предмет своїх намірів. А ті, хто вперше голосуватиме, проходять десять тестів на знання всіх ключових державотворчих предметів та на свідомість виборця. Люди, які голосують не вперше, проходять експрес- тест, до якого теж готуються. Для Марка цьогоріч усе вперше — і ставати виборцем, і бути сином кандидата.

Атмосфера в машині була напружена, але мовчанку ніхто першим не збирався порушувати.

– Зупинися тут! – раптове прохання сина збентежило Сергія.

Він з’їхав на узбіччя, оминаючи два новенькі інфофільтри.

Трохи спустивши вікно, Марко гукнув дівчину, яка ішла від інфофільтрів до зупинки.

– Сідай, підкинемо до ліцею, — запропонував.

– Супер! Дякую! – зраділа однокласниця.

Запрошуючи Олесю, Марко так прагнув розрядити важку атмосферу, що зовсім забув про один важливий момент.

– Але ми цей… – почав, затинаючись хлопець, коли машина рушила, — ще в парк Пошани і Пам’яті заїжджаємо щоранку…

Опустив зніяковіло погляд, лише тепер усвідомивши, що маршруткою однокласниця дісталася б швидше.

– Ну нічого, ти на уроки ніколи не запізнюєшся, отже, і сьогодні встигнемо.

– Та встигнете, звичайно! – озвався Сергій, зупиняючи авто біля парку, де вздовж огорожі вже майже не було вільного місця для парковки.

– Ти в інфофільтрі що проходила? – поцікавився Марко, відчинивши задні дверцята.

– Та ще третій і четвертий тест наверстувала, бо ж хворіла, коли всі складали. Дуже не хочеться пропустити своє перше в житті голосування.

– І за кого плануєш віддати свій голос? — поцікавився хлопець.

– Таємниця, — підморгнула Олеся.

Марко зніяковів, адже запитав просто так, а тепер хвилювався, чи не подумає Олеся, наче він агітував за свого батька. Батько, до речі, вже зайшов до парку і почав обхід. Услід за ним пішли і Марко з Олесею.

Численні експонати в парку були розміщені по колу. Зазвичай Сергій починав обхід з лівої сторони брами. Тут були представлені макети чорних від кіптяви напівзруйнованих багатоповерхівок, біля яких сиділа зграйка породистих, але худих собак в нашийниках і з сумними очима, а навколо цієї гнітючої розрухи буяло різнобарвне життя паркових дерев і квітів. Також була стела, де на трьох імпровізованих екранах смартфонів було вибито повідомлення на кшталт “мы их не добили в 2014, так сейчас добьем”. “Пощады никому не будет!» і т. д. Спиною до стели стояли на колінах троє чоловіків у наручниках, схиливши голови, перед ними лежав макет смартфона із написом: “Мы не знали, куда нас везут. Мы бомбили дома и больницы, но не знали, что там мирные жители“. Поруч бігали безтурботні і радісні діти, а за ними мовчки спостерігали батьки, бабусі, дідусі. Дітям усе пояснять, але трохи пізніше.

Далі по курсу була реконструкція, яка подобалася Сергієві найбільше. На постаменті стояли дві групки людей, одні виглядали як військові ЗСУ, інші – як евакуйовані — хто в чому і з рюкзаками. Навколо цих двох груп об’єдналися українці, оточили їх колом і в руках кожного був якийсь гостинець. Олеся і Марко мовчки йшли за Сергієм, зупиняючись біля кожного пам’ятника. Щоразу, коли батько з сином тут бували, в голові виникали нові думки. Були в парку експонати, присвячені Майдану, також дуже промовиста конструкція, яка викривала, ЩО саме під виглядом гуманітарної допомоги у дві тисячі чотирнадцятому Росія привозила на Донбас. Крайньою справа від брами була скульптура, де величезна ведмежа лапа нависла над людьми. Внизу стояли вагітні жінки, люди похилого віку і багато маленьких дітей. По колу ж були українські солдати, де один стояв на плечах іншого і так утворилися стовпи, які стримували ту величезну лапу. Збоку на камені було викарбувано.

“Не забудем ніколи!
Ніхто, крім нас!
В єдності – наша сила!”

Майже щоденно занурюючись в перипетії не такого вже й далекого 2022-го року, Сергій Працьовитий наново переживав ті події. Йому не вірилося, що в тодішній цивілізований світ могла ввірватися настільки варварська війна, що ці всі закарбовані в камені сюжети дійсно були в житті його неньки України.

Шкільні екскурсії сюди не водили, а детальніше про події війни починали говорити на уроках із Історії України у восьмому класі. В основному до Парку приходили сім’ями. Часто діти відвідувачів самі запитували: “А чому ми тут з квітами, для чого сюди приїздимо, чому собаки сидять біля чорного будинку, а не біжать гуляти?”

Саме такі питання колись ставили і Марко з Настею. Потім, коли вони виросли, то детально вивчали історію в школі, але основні її віхи до восьмого класу знав кожен юний громадянин України. Батьки також мали обов’язок раз на рік звітувати в Центр патріотичної і позашкільної освіти, що вони зробили для того, щоб їхня дитина усвідомила свою національну ідентичність. Не було чіткої інструкції, як саме батьки мають виховувати патріотичність і любов до своєї країни. Кожен був вільний йти тим шляхом, який вважав найкомфортнішим і найбільш зрозумілим для своєї дитини. Сергій із Веронікою запровадили в себе посиденьки вихідного дня – виділяли час, щоби поспілкуватися з дітьми, подивитися мультфільми про мужніх, добрих і дотепних українців. Також Настя з Марком відвідували гуртки народної творчості та групи патріотичного спрямування.

***

– О котрій в тебе, сьогодні уроки закінчуються? – поцікавився Сергій, зупинившись біля ліцею.

Пауза затягнулася, тому відповіла Олеся, якій стало ніяково від цієї мовчанки.

– Останній урок об’єднаний, Визвольна історія з Психологією незалежності, закінчуємо вивчати мотивацію і досліджувати психотипи Небесної сотні, тому, мабуть, довше затримаємося, бо минулого разу не встигли все пройти за урок.

Сергій усміхнувся і на мить пожалкував, що вже дорослий. Він би й сам дуже хотів вивчати такі предмети у школі.

– То ти сьогодні сам повертатимешся? – запитав Марка.

– Мабуть, — неохоче відповів той, зачиняючи дверцята електромобіля.

***

В Сергія на цей день був запланований навчально-практичний інтенсив недалеко від синового ліцею, в Центральному будинку офіцерів ЗСУ. Теми для навчання обиралися заздалегідь, а практичні ситуації моделювалися на місці. Кандидати достеменно не знали, яку ситуацію для них змоделюють того чи іншого дня, а також коли буде теорія, а коли практика. На навчання Сергій їздив у діловому костюмі й возив із собою кейс із паперами і макбуком, а також рюкзак, у якому лежали змінний одяг і термос із кавою.

Ввійшовши до будівлі, Сергій попрямував до зали, де мала відбутисяа зустріч. В такому ж обмундируванні і з тим же набором прибули інші кандидати. В просторій кімнаті у оточенні зручних крісел стояв великий круглий стіл. На ньому було щось схоже на ящик, із екраном і великою кількістю кнопок. Поруч лежали дві рації, Сергій не бачив таких іще з часів війни. По центру за столом сидів чоловік в камуфляжній формі.

Рівно о дев’ятій він підвівся і заговорив:

– Сьогодні практична ситуація: “Раптовий напад сусідньої країни”. У вашому розпорядженні джерела зв’язку, на столі список контактів усіх ключових організацій, можливих союзників і самого ворога. Засоби зв’язку старі на випадок хакерської атаки на ваші гаджети. Якщо і ці з якоїсь причини вийдуть із ладу, орієнтуєтеся по ситуації Додому ніхто звідси не вийде, доки в мене не буде переконливої доповіді з аргументами, що ви досягнули миру.

На цьому військовий замовк, а до зали вбіг захеканий і розпашілий четвертий кандидат на пост президента. Офіцер відвівся і вийшов із зали, карбуючи кожен крок. Оминаючи кандидата, що запізнився, він сказав:

– Війну ви вже програли, але це не звільняє вас від проходження завдання.

***

Коли за військовим зачинилися двері, Антон Балачко видав довгу тираду, в якій не було жодного пристойного слова. Конкуренти ж його тим часом змінювали свої костюми на щось зручніше і практичніше.

– А чого ж ти знову запізнився? – запитав Денис. Його дратувала така поведінка конкурента. Сам він був пунктуальним і вважав, що безвідповідальна людина не може займати відповідальну посаду. З такою позицією був згідний і четвертий кандидат Олег. Він, як і Сергій із Денисом, був успішним у навчанні, але під час практичних завдань, де треба було вирішити якусь ситуацію з виборцями, чи переговорити з дипломатами, Олег дуже ніяковів від виступів перед людьми.

– Та малий щось там у ліцеї напартачив,- почав виправдовуватися Антон. – От класна мене і викликала. Каже: “ваш Орест хлопець розумний, але надто влізливий”. Він же шарить добре в тій кібернетиці, трохи вийшов за рамки завдання, то в них там в системі якийсь збій стався.

– Мабуть, не трохи – буркнув собі під носа Денис, який теж добре знався на тій науці.

– Та нє, таки трохи. Вже все полагодили. То я ще після ліцею зайшов до кав’ярні по сусідству думав узяти каву із собою і випити, поки йтиму… Але сьогодні на зміні робот, щось там в ньому заклинило і зразу ж вхідні двері заблокувалися. То добре, що адміністрація швидко все полагодила. Добре, що хоч сюди не спізнився, бо якби вже прийшов після того, як двері зачинилися, то пропало б моє президентство. Ну, хлопці, що за завдання, розказуйте?

Ті не дуже хотіли ділитися, бо в постійних спізненнях конкурента не бачили серйозного наміру очолити державу. Та й завдання Антон Балачко виконував у пів сили.

– Ну, побратиме, розказуй, що й до чого? – звернувся він до Сергія, побачивши, що інші не дуже поспішають розповідати.

Сергій зціпив зуби, намагаючись не видати своєї злості. Він не знав чому, але відчував глибоку неприязнь до Антона. Вони разом воювали у двадцять другому. Щоправда, після того і аж до моменту, коли висунули свої кандидатури на пост президента, ніде не перетиналися. Антон із сім’єю перебрався до Києва лише три роки тому. Сергія дуже здивувало, що Балачко пройшов до другого туру. Пів року тому, коли двадцять кандидатів представили виборцям свої політичні програми, чоловікові здавалося, що в деяких претендентів були набагато перспективніші плани, але за результатами голосування в першому турі у фаворити вибився таки він. Та й на самій війні, поки хлопці їхнього батальйону розробляли якийсь план, то Антон брав активну участь в тих розробках, а коли приступали до виконання, то його й на горизонті видно не було. А вже опісля з’являвся кожен раз із новою байкою: то він заблукалій бабусі дорогу помагав знайти, то покинуте цуценя прилаштовував у якомусь дворі. Існував би тоді інфофільтр, то побратими могли б перевірити Антона, де ж той бреше, щоправда лише через суд, так як використовувати інфофільтри у приватних справах заборонено. А ще Балачко плутався у звертаннях і через раз називав Сергія то побратимом, то братаном. Напевно сам він у тому різниці не бачив. Мабуть, усю свою молодість провів серед братанів.

Вперше зустрілися в чотирнадцятому, коли Працьовитий із майбутньою дружиною стояли пліч-о-пліч із іншими студентами-активістами на Майдані. Антон же тоді був по іншому боці барикад. Коли Сергій удома розказував, із яким “побратимом” готується до виборів, Вероніка заспокоювала його і запевняла, що після Революції Гідності і війни двадцять другого свідомість людей змінилася. Що всі стали єдині, хоча природно, що через різні темпераменти між людьми і в наш час виникають дрібні, побутові суперечки.

Неприязнь неприязню, а від командної роботи залежить результат, отож пояснили пізньому птахові завдання і взялися до вирішення поставленої задачі.

Спочатку швидко обговорили план дій і розподілили обов’язки. Чотири роботи, які досі стояли під стінкою в режимі очікування, були дистанційно активовані. Отже, з цього моменту і до вирішення питання всі дії кандидатів, як і завжди, будуть фіксуватися. Після закінчення офіцер, що давав завдання, натисне кнопку обробки даних і отримає всі показники результатів у цифрах, відсотках і навіть з відеоілюстраціями, якщо це знадобиться.

Це була найдовша практика. На виконання завдання кандидатам знадобилося три доби. Всі організаційні питання вони повирішували за добу. Дипломатичні ж дебати з уявним ворогом тривали дві доби. Нарешті – мир на взаємовигідних умовах. Змучені, але задоволені кандидати залишили Будинок офіцерів.

– Слухай, побратиме! – почув Сергій за спиною, уже сідаючи в машину.

– Ну? – розвернувся він до Антона.

– Я тут подумав, давай ми з Ларискою зайдемо до вас у суботу. Посидимо, пригадаємо минулі добрі часи. Га?

“То он які протяги гуляли в твоїй голові, поки ми питання вирішували,” – подумав Сергій. Він і сам деколи не міг цілковито зосередитися на завданні, думаючи, як помиритися з сином. Відповідь прозвучала без особливого оптимізму і навіть дещо розгублено. – Взагалі-то по суботах я працюю над винаходом, всього два тижні залишилося до представлення президентських проектів.

– Ну давай в неділю тоді зустрінемось… ну невже не знайдеться кілька годин для старих друзів?

– Побачимо, щойно понеділок… а там буде видно.

– Ну ок, домовились.

***

Сприйнявши “Побачимо” як запрошення, Антон із дружиною прийшли в гості і взяли з собою навіть свого кібернетика Ореста. Вероніка була ошелешена вечірніми гостями. Сергій зосереджено нахмурив брови, намагаючись пригадати, до чого вони тоді в понеділок домовилися. Паузу, що затягнулася, перервав Антон.

-Ну що, братан, приймай гостей, як і домовлялися!

Вероніка розгублено глянула на Сергія.

– О, а що це у вас там в кубі так виблискує? – прорвав оборону майже двометровий Орест і безцеремонно пройшов далі в дім.

– Ми тут якраз вечеряти збираємося, – нарешті здобувся на слово Сергій.

– Проходьте, приєднуйтеся, – Вероніка жестом спрямувала до кухні.

Довго просити не довелося.

– А де малий ваш? – запитала Лариса, всідаючись за стіл.

– Із друзями працює над звітним рефератом в парку Пошани і Пам’яті.

– Ну так, дєло молодоє, – гиготнув Антон.

– Вони справді виконують завдання для уроку, — з натиском уточнила Вероніка.

– Треба буде і нам там якось піти пройтися, – підморгнув гість до дружини. – Бо щось усе ніяк не доберемося, нема часу.

– І таки ж дєло молодоє, – підтримала Антона дружина, – після завдання можна і в кав’ярні посидіти, і на дискотеку сходити.

“А де ж ваше “молодоє дєло”?” – подумав Сергій і, вийшовши з кухні, застав молодшого Балачка в прозорому кубі-лабораторії.

– І що ти тут робиш? – запитав сердито, побачивши що син Антона навів смартфон на його проект.

– Та так… роздивляюсь.

– Очима, будь ласка, – Сергій спалахнув. Під його важким поглядом хлопець поклав смартфон до кишені.

– А що це взагалі буде?

– Військова таємниця.

– А ви скільки спеціалістів узяли на розробку цього проекту? – запитав Орест, пильно роздивляючись деталі майбутньої конструкції.

– Трьох, – сухо відповів Сергій, стиснувши губи.

– А мій батько п’ятьох. І що, вони приходять до вас сюди працювати?

– Один із них навіть тут живе, – відрізав Сергій.

– О, круто, що ви з сином… а мене батько не допускає…

“Так і я до своїх тебе не кликав”, – подумав Сергій, закипаючи зсередини.

– Виходь, ми чекаємо на тебе за столом! – господар дому хотів, щоби гість якнайшвидше забрався геть від його винаходу.

– Добре, йду! Цікавеньке щось тут у вас… — хлопець окинув поглядом ще раз проект перед тим, як вийти.

– Так, не нудимося! – випалив Сергій.

***

Марко повернувся додому, коли гості, добре під’ївши запаси родини на тиждень, уже пили чай. Неввічливо було йти одразу до себе в кімнату, тому нехотячи приєднався до “веселої” компанії. В давніх “друзів” розмова не дуже клеїлася, тому Марко почав розпитувати Ореста про навчання. Вероніка кинула вдячний погляд на сина.

– Ти вже всі передвиборчі тести пройшов?

– Та вже давно, що їх там проходити?!- посміхнувся Орест. – Я з інфофільтром на ти, – підморгнув. – Як і з іншою технікою. Не розумію людей, які будь-які тести залишають на потім.

– А з історією, соціологією, культурою, політологією?.. – здивувався хлопець, адже Балачко-молодший вчився у паралельному класі, тому Марко добре знав про успішність Ореста лише в технічній кібернетиці.

Питання виявилося риторичним, адже одразу до розмови долучився Антон:

– З голосуванням, мабуть, трохи черги будуть до інфофільтрів…

– Можуть бути, адже їх не так багато. Але ж і на голосування дається сім днів, і зареєструватися можна завчасно, щоб у черзі не стояти, тому всі встигнуть – констатував Сергій.

– Ну бачиш, останнім часом якісь глюки з тією вашою родинною гордістю. Вже десять не працюють і ніхто не може встановити, чому вони ламаються. А до виборів то ще хто зна, скільки їх доживе.

Закипів чайник, Вероніка підвелася заварити напій для сина. Антон тут же звернув загальну увагу на її протез.

– Ти добре пристосувалася з тією своєю ногою.

– А в мене хіба був вибір!? — спохмурніла жінка.

– Вибір завжди є, — Антон із виглядом мудрого філософа підняв вказівний палець угору.

– Серйозно?! І що ж я, по-твоєму, могла вибрати?

– Ну, махати кулаками і кидати коктейлі – то справа чоловіків, а ти чого йшла на той Майдан?

Слів не було, окріп перелився через край Маркового горняти, чаша терпцю Сергія теж переповнилась.

– Встали і вийшли з моєї квартири! – скомандував він, переходячи на крик.

– Братан, ти чого? – Антон ошелешено глянув на Сергія.

– Забирайтеся звідси! – господар рішуче вказав рукою в бік вхідних дверей.

Тепер уже забракло слів Антонові. Всі троє гостей, червоні від злості, не промовивши жодного слова, але голосно, невдоволено сопучи, вибралися з хати.

Сергій обійняв і поцілував дружину. Слова були зайвими, адже він постійно підбадьорював Вероніку. Якщо зразу після втрати кінцівки вона комплексувала, то потім завдяки турботі і любові чоловіка, перестала звертати увагу і на свою проблему, і на чужі безцеремонні реакції. Єдине, що шкреблося на душі після візиту Антона з родиною, – це те, що, на жаль, деяких людей не змінюють і спільно пережиті випробування.

До сімейних обіймів приєднався і син. Сергій упродовж тижня намагався з ним примиритися, але Марко ухилявся від розмов. Тільки знову зібрався просити вибачення в сина, як у двері хтось подзвонив. Всі троє переглянулися, бо нікого не чекали.

Відчинивши двері, Сергій побачив перед собою Ореста. Запитальний погляд чоловіка і ще двоє таких же з вітальні незмигно сканували хлопця. Потупцявши якусь хвилю на порозі, той ступив крок усередину. Сергій зупинив його жестом.

– Ви ж хочете знати про ту дрібничку, завдяки якій мені вдалося привести в дію ваш винахід? – запитав нарешті.

– Ну, хотів!

– Можу розказати. Тільки ви долучите мене до розробки і в документах зазначите як співавтора винаходу.

– А більш нічого ти не хочеш? – огризнувся чоловік.

– Поки достатньо цього, — посміхнувся Орест.

Питання, з приводу якого Сергій останнім часом думав день і ніч, як виявилося, можна вирішити. Доля його проекту і його президенства зараз у руках цього хлопця, якого він разом із батьками навіть бачити не хоче. Проте шанс реальний. Сергій завжди в подібних ситуаціях, приймаючи рішення, намагався відкинути емоції. От і зараз намагався над ними запанувати, але не міг. Ще якусь мить стояли мовчки. Ореста очевидно дратувала ця мовчанка, і він вирішив пришвидшити рішення.

– Чого стоїмо, як на поминках? Так то так, ні то ні – і я пішов.

Для розуміння, що хлопець однозначно розраховує на позитивну відповідь, не потрібно було навіть інфофільтру.

– Йди! — нарешті оголосив своє рішення Сергій.

– Так ви ж провалите свій проект. Невже не хочеться перемоги?

Чоловік зачинив двері перед носом в нахаби.

Марко підійшов і обійняв батька.

– Може, я наздожену і поговорю з ним? — запропонував.

– Не треба, нічого доброго з того не вийде.

– Ну але ж як твій проект і вибори?

– Представлю проект, який ще до виборів хотів подати в Центр громадських пропозицій.

– Але ж цей сильніший.

– Я його й не закину. В мене попереду ще ціле життя, щоб розібратися, як довести цю ідею до виробництва.

***

Час минув непомітно і для тих, хто готувався вперше голосувати, складаючи останні тести, і для тих, хто висунув свої кандидатури, пройшов підготовку, подолав перший тур і розробив проекти.

У великій залі, на сцені, за довгим столом сиділи четверо кандидатів. Видно було, що кожен хвилювався. Посередником поміж кандидатами, залом і виборцями, які дивилися трансляцію вдома біля екранів, був ведучий. Трансляція презентації проектів і підбиття підсумків виборів, як очікувалося, мала побити рекорди найпопулярніших шоу і фільмів, адже зараз біля екранів збиралися цілі родини, незалежно від того, хто за кого голосував. Адже і явка виборців була без кількох сотих стовідсотковою. Після війни політичні позиції “яка різниця” і “моя хата скраю” стали геть непопулярними.

В першому ряду глядацької зали сиділа комісія з семи осіб, яку очолювала жінка, що приймала в кандидатів залік із дипломатичних відносин. Окрім комісії, були представники чинної влади, також родини кандидатів і громадські активісти, які хотіли бути безпосередньо присутні на захисті проектів і заздалегідь забронювали місця.  Ведучий запрошував кожного з кандидатів для представлення свого проекту. Після чого надавав слово голові комісії, яка оголошувала загальний результат за півтора роки навчання.

Першим захищати свій проект випало Денису Макійчуку. Сергій, хоч і хвилювався, як представлятиме власний винахід, але із захватом слухав. Назва його проекту була: “Вільно жити – вільно дихати”. Денис подбав про очищення землі і повітря в Чорнобильській зоні, яка залишалася необжитою з 1986-го року, а також на Донеччині і інших регіонах, які особливо постраждали під час війни, а також внаслідок шкідливої важкої промисловості. Мета проекту — зробити ці території знову придатними для повноцінного життя. Ботанік-генетик, за запитом Дениса, вивів сорт трави, чиє коріння висмоктує шкідливі речовини з ґрунту, а втримуючи в ньому воду, сприяє корозії металу. Широке ж листя трави активно очищує повітря. Але її треба обов’язково скошувати до цвітіння, щоб вона не запилювала інші рослини. Завдяки цій рослині, земля повністю очищується вже за п’ять років, і люди спокійно можуть жити і господарювати на ній, поступово вирубуючи старі дерева і оновлюючи насадження. Такі підрахунки зробив кандидат, працюючи з експертами в лабораторії. Ще одним елементом цього проекту був очищувач води. Після його застосування упродовж трьох років вода ставала як джерельна. Над цим пристроєм працював безпосередньо Денис, без залучення експертів.

Другим виступав Балачко.

– Оце так номер! – прошепотів Денис, коли Антон озвучив тему.

Сергій так заслухався, що на мить забув, що скоро виступати і йому.

– Недооцінювали ми його — погодився Олег.

Антон запропонував додати до Парку Пошани і Пам’яті декілька скульптур, розміщених у центрі на спільній основі. Так він пропонував ушанувати подвиги борців за Україну: Героїв Небесної Сотні, Захисників Донецького аеропорту, Оборонців острова Зміїний, а також Київського Привида.

Сергій ловив себе на думці, що ця тема в нього аж ніяк не асоціюється з Антоном. Хоча, глянувши в зал і зустрівшись поглядом із дружиною, згадав її слова про те, що війна змінила таки вплинула на людей та їхню громадянську свідомість.

Далі до слова запросили мовчазного Олега Перепічку, але Сергій мало чув з його промови, оскільки наступним мав захищати проект саме він і хвилювання давалося взнаки. Він намагався зосередитися на власній презентації.

Олег, який у 2022-му дивом вижив після того, як ворожа артилерія зрівняла із землею його рідне село, подбав про захисні укриття для нащадків. Це мала бути мережа тунелів із входами в населеному пункті і запасними виходами поза ним. В укритті мав бути доступ до чистої води, а також кімнати та ніші для сну. Під час тривоги замкнений вхід мав заховати схрон від ворожого ока маскувальною 3D-поверхнею.

І ось, Сергій Працьовитий, привітавшись із усіма, зайняв місце біля презентаційного екрану.

– Шановні виборці, колеги і члени комісії, мій проект називається “Мирне небо”. Зараз у нашій процвітаючій Україні все добре, але багато з нас пам’ятає, що так було не завжди. Я сам пройшов війну, яка заскочила нас зненацька і принесла жахливі руйнування. І вже давно виношував цю ідею. Механізм був недосконалим, тому я вже й не сподівався, що зможу представити цей проект найближчим часом, але в останній тиждень мої експерти таки змогли його доопрацювати.

Поки інші уважно слухали виступ кандидата, Антон підійшов до голови комісії і щось шепнув їй на вухо. Та зміряла поглядом Сергія, потім почала щось уважно переглядати в своєму гаджеті.

– Пропоную нашим вченим і військовим іще один засіб для охорони повітряного простору країни, – продовжував Сергій. – Нехай мій проект залишиться просто засобом безпеки і його пряме застосування ніколи не знадобиться, але все ж… Система має назву “Віраж додому”. Пропоную встановити їх уздовж усієї лінії кордону, для більшої надійності — у дві лінії в шахматному порядку. Потужності одного приладу вистачить для охоплення зони з радіусом три кілометри від “квіточки”.

Він вивів на екран зображення приладу. Той дійсно був схожий на квітку, яка кріпилася на довгому “стеблі”. Середина її була круглою, а пелюстки прямокутними. Поверхня пелюсток дуже нагадувала сонячні батареї.

– Біля кожної “квітки” встановлюватимуться дві антени, які значно перевищуватимуть її висоту. В момент, коли антени фіксують несанкціоноване наближення літальних апаратів, будь то дрони, ракети чи навіть чужі військові літаки, то подають сигнал на матрицю “квіточки”, а та переймає контроль над літальним об’єктом і розвертає його, спрямовуючи в точку вильоту. Звісно, поза зоною впливу пілот зможе відновити контроль над машиною, але за цей час ППО і Повітряні Сили будуть сповіщені про порушника. Ракети ж і дрони гарантовано повернуться додому.

У залі почулися гучні оплески. Це підбадьорило Сергія.

– “Квіточки” будуть направлені в бік кордону і робитимуть напівоберти з амплітудою сто дев’яносто градусів, щоби цілковито закрити небо і не залишити для ворога жодної щілини.

Проект Сергія дуже сподобався глядачам, особливий захват було видно на обличчі військового, який давав їм завдання два тижні тому.

Як і після попередніх виступів, піднялася очільниця комісії, щоб оголосити підсумкові бали кандидата за увесь час навчання. Результат виявився найвищим. Навіть Денис, який ішов із Сергієм на рівних, отримав на декілька балів менше. Полегшено зітхнувши, чоловік рушив, щоб зайняти своє місце за столом, але голова комісії зупинила його.

– Ще одне питання, пане Працьовитий.

– Слухаю! – він розгублено повернувся до мікрофону.

– Чи правда, що в розробках брав участь ваш син?

– Так. Мій син мені дуже допоміг із цим проектом, – Сергій був здивований, до чого таке уточнення. Марко з Веронікою в залі теж не розуміли що діється.

– Хоч у вас найвищий бал і проект чудовий, але ви порушили закон, – прозвучало наче вирок.

Від здивування і розгубленості Сергій завмер на місці.

– В законі чітко прописано, що до розробки подібних проектів заборонено залучати експертів, які не мають наукового ступеня, — повідомила очільниця комісії і співчутливо додала. – Ваш шістнадцятирічний син лише брав участь у роботі над проектом чи його вклад є суттєвим і він є співавтором?

Сергій поглянув у залу і побачив надію в погляді сина. “Скажи, що я не співавтор, скажи”, – беззвучно благав Марко. За ним сидів Орест і посміхався. Сергій перевів погляд на конкурентів і зустрів два співчутливих і один зловтішний від “братана-побратима”. Пазл склався, стало зрозуміло, чому Антон під час його виступу ходив до комісії. “Якби він ще так ретельно дотримувався законів, як вишукує в них деталі, щоб насолити”, — подумав Сергій.

– Про те, що не можна залучати до проекту осіб без наукового ступеня, я дійсно не знав. Проте дуже вдячний за допомогу своєму синові, який безперечно є співавтором корисного для держави проекту.

– Але ж ви розумієте, що хоч це несвідоме порушення, та на результати воно може вплинути? – сумовито мовила очільниця комісії. – Адже закон один для всіх.

– Мені дійсно дуже прикро, що через моє незнання чи неуважність так сталося, але радію тому, що в нашій вільній країні нарешті закон один для всіх, – відрізав Сергій і повернувся на своє місце за столом.

Йому було дуже гірко. Але не так через те, що тепер шанси на перемогу зменшилися (бо дискваліфікація навряд чи йому загрожувала, а от рейтинг таки впаде), як через те, що його син, свідомий громадянин вільної держави, став свідком того, що підлість також може бути дієвим методом. Як от у Балачка.

Голова комісії готувалася виступити із заключним напутнім словом, але тут центральним проходом до сцени наблизився робот, один з тих, що слідкували за кандидатами під час проходження завдань. Піднявшись на сцену, він повернувся до залу і повідомив:

– Один із кандидатів учинив правопорушення!

– Та знаємо вже, ти б ще завтра про це повідомив, — гиготнув Антон.

Очільниця комісії гнівно глянула на нього, а робот продовжив.

– Я був спостерігачем за кандидатом Із кодом А Н Т О Н 1995. Мені надходила на обробку вся інформація про нього. Дві години тому сервісний центр інфофільтрів повідомив, що десять цих приладів зламала одна людина. Орест Балачко, учень ліцею, прямий нащадок кандидата А Н Т О Н 1995.

– Що-о-о!?- на обличчі “братана” не залишилося й сліду колишніх веселощів. – Що ця залізяка меле?! — обурився він.

Робот розвернувся обличчям до сцени і спроектував на презентаційний екран відео. На ньому було видно, як Орест натискає підтвердження тесту, потім іще щось – і на екрані блимає червона табличка “Спроба зламу! Збій системи!”. Потім відео із зовнішніх камер, де хлопець швидко вибігає з будки, сторожко роззираючись.

Коли екран згас, усі погляди прикипіли до Антона.

– Ну і яким боком це стосується мене? Ця таратайка збирала інфу про мене і сказала, що “один із кандидатів учинив правопорушення”. А я нічого не порушував!

Побачивши таке кричуще нахабство, ведучий аж занімів із подиву. Але ефір тривав, зала чекала подальшого розвитку подій, отож він нарешті заговорив:

– Адже ці всі злами вчинив ваш рідний син! І ви відповідатимете за законом разом із ним.

– Я нічого ні про які злами не знав! – заперечив кандидат. – І ні за що не відповідатиму!

– Але ж як? – із зали почувся крик Ореста.

– А ось так! Не знав я нічого! — гаркнув Балачко-старший.

Хлопець почервонів і опустив голову, затуливши обличчя руками.

– Ну що, все з’ясували? Розходимося! — перейняв на себе роль ведучого Антон.

– Е ні! – обізвався ведучий.

І тут знову озвався робот:

– Десять хвилин тому мені надійшла інформація, що проект кандидата А Н Т О Н 1995 крадений. Після захисту справжній власник патенту упізнав свою розробку і звернувся до поліції.

– Оце вже не мели дурниць!!! — зірвався на рівні порушник.

До зали увійшли поліцейські і вивели Антона з Орестом геть.

***

Через тиждень після захисту проектів і підбиття підсумків голосування кандидати в неповному своєму складі прибули на інавгурацію. Обом шахраям Балачкам висунули обвинувачення і вони мали чекати на суд під вартою. Було доведено, що проект пам’ятника для батька теж вкрав Орест – у вчителя історії з їхнього ліцею. Цей проект був у них про запас, але Антон змушений був ним задовольнитися, оскільки поцупити проект у Сергія не вдалося.

Голоси виборців розділилися наступним чином. Найменше набрав Олег, але з його виразу обличчя не давалося зрозуміти, чи дуже він засмутився. На другому місці опинився Сергій, попри блискучий проект і найвищі бали в усіх тестах, викриття Антона таки вплинуло на його результат. Переміг Денис Макійчук, і Сергій щиро привітав нового президента. Коли новий очільник держави виголошував інавгураційну промову і складав присягу. Сергій та Олег як почесні гості сиділи в президії Верховної Ради. Вероніка сумовито дивилася на чоловіка, певно, жалкуючи, що за трибуною зараз стоїть не він. А Марко зі сльозами на очах дивився на батька. Їхні погляди в якусь мить зустрілися – і Сергій побачив захват і гордість ув очах сина. І збагнув, що тест на президенство склав так само успішно, як і на батьківство.

Повернутися до конкурсу: Обрій-2050: світ розумних технологій