Одне на двох

Текля ступила за поріг, залишаючи за спиною – там, в глибині хати, – запахи крові і поту, які завше супроводжують прихід нової душі у цей світ. Тільки цього разу вона не відчувала легкості в тілі і крил за спиною, натомість руки її, пожовклі від терпких трав’яних відварів, тремтіли, а губи стиснулись в білу нитку.

– Як вони?

Та краще би відправились до праотців! Текля натомість промовчала, відвела погляд, а кремезний вусань, котрий вже затоптав усі квіти під парканом, нервово тиняючись туди-сюди від безділля, кинувся їй напереріз:

– Це хлопчик чи дівчинка? Орися жива?

Він зупинився, почувши схлипування, що долинали з хати і, врешті, перетворювались на безутішне виття. Текля не пустила його всередину. А козуба поставила на сонці – так справа піде швидше. Мерзенний виродок, що його виштовхнуло лоно нещасної жінки, вигинався, хапаючи повітря і шукаючи материну цицьку. Безпорадно смикав червоними кінцівками, жалібно нявчав, мов сліпе кошеня.

– Що… що з моєю жінкою і дитиною?

– Залиш це тут, – тільки й кивнула Текля на козуба – все одно не знала, як пояснити. – Так треба.

Коли вусань зазирнув всередину, похитнувся. Ледь не впав, устиг лиш ковзнути грубою долонею по стіні, та так і завмер, зігнувши спину – невидючим поглядом упившись у землю. Інші ж, що гуртувались неподалік, чекаючи новин, нагострили вуха й підходили ближче, тривожно перемовляючись.

– Велику біду на наші голови віщує поява цього чудовиська. Велику біду! – стримуючи тремтіння в голосі, гаркнула Текля. – Бачу, як займуться поля, як вогонь здійметься до небес і винищить покоси, і жаром своїм нас всіх поглине! Всіх до єдиного!

Тривожний гомін пронісся натовпом – Теклю в селі знали давно і в жодного з тих, хто зібрався тут, не знайшлося б привода не довіряти її словам.

– І що тепер робити? – гукнули з юрби.

Вона помовчала, збираючись з думками.

– Біда нас не омине – така вже воля богів. Але щоб зачепила лиш краєчком, треба принести їм жертву, – вона помовчала, а тоді пояснила: – Виродок має померти.

Ніхто не наблизився, щоб зазирнути в козуба, але й заперечити не наважились. Переглядались похмуро, помалу розбрідались по домівкам. Перед тим, як і самій піти, Текля нахилилась до безутішного вусаня.

– Слухай, Свириде, – прошепотіла вона, зчепивши зуби, – просто не чіпай козуба. От і все.

Той навіть не повернувся на голос.

***

Орися виходила надвір порати вже під вечір, коли сусіди розбредуться по хатам, щоб не даватися в очі. Знала, що в лице їй усміхаються, але за спиною називають Павучихою. А дітей її – Павучатами. І було ж за що! Сама б воліла поменше на них дивитися. Мальва і Цвітана копирсалися в землі – поруч. Не відходили від неї ні на крок. А вона не наважувалась відігнати.

П’ять весен пролетіли швидко. І ні дня з того – рокового, вона не відчувала себе щасливою. Винити богів боялась, тож гнівалась на чоловіка – Свирида. Це він не послухав знахарку, забрав той клятий кошик і тим обрушив гнів божий на їхні голови. На голови всього села. Не дивно, що співунку Орисю більше не кликали на посиденьки жіноцтва, на весілля, ні на інші свята.

– Мамо, дивіться, який жук! – той крутив лапками і розправляв блискучі крила. Цвітана розтягнула губи в усмішці, споглядаючи, як комаха викручується з її брудних пальців з обгризеними нігтями. Свирид ще з минулого року накопав у лісі цибулин якихось непримітних квітів, і тепер вони обидві з Мальвою возилися в дворі, старанно колупаючи для них патичками землю попід тином.

– Жук як жук, – процідила Орися.

Її діти, її донечки, які могли би стати справжніми помічницями, гордістю і розрадою в старості, народилися потворою. Горе принесли та й тільки! Орися стрималась – не скривилась, дивлячись на них, спинила себе. Але ж не дарма люди кликали Павучатами! На двох сестри мали п’ять кінцівок, дві голови і лише один покручений, мов старезне дерево, тулуб. Якби тільки Свирид послухав Теклю! Не було би їм такого позору, не доводилось би очі ховати від односельців…

– Кинь його, – Мальва раптом вдарила сестру по руці, і жук загубився в траві.

– Ти чого? – пхикнула Цвітана, наморщивши носика. – Мамі просто показала.

– А для неї той жук потворний, як ми.

Орися заклякла. Невже зірвалось з язика? Вона була певна, що за всі п’ять років, хоч і силою не могла змусити себе обласкати дівчат, як те годиться матері, та жодним словом не виказала ставлення до них.

– Але, може, жук їй сподобався, – мугикнула Цвітана. – Ми ж нічого не чули, що він – виродок.

Орися піднялась і позадкувала. Дві пари очей пильно дивились на неї. Хіба уві сні могла проговоритись? Адже ні з ким, навіть із Свиридом не розмовляла про те. І де той запропастився, коли він так треба?

– Тато до коваля пішов, – кивнула Цвітана. – Вели передати, щоб підкувати конячку.

– Але буде пити міцну сливовицю чи хріновуху – що знайде, – підтримала Мальва. – Раніше першої зорі не вернеться.

Орися затиснула рота руками, і кинулась вулицею.

Їхня кобилиця – непідкована, щипала зелені листочки – не розбираючи, то трава під ногами чи листя хазяйської яблуні. З хати коваля долинав спів – нестройний, безладний, аж ставні дрижали. Орися зупинилась, прислухалась. Павучата були праві – ще не зайшло сонце за обрій, а Свирид уже лика на в’язав. І від усвідомлення того, що знали вони самі найпотаємніші думки всередині у Орисі навіки поселився страх.

***

Ладуся визирала крізь зарості рогозу – встала так, що і видно було добре, але і щоб її не помітили. Дядько Свирид, крокуючи, трохи похитувався, але не так сильно, як на свята. Павучата ж, взагалі, ніби перекочувались травою, поспішаючи за ним. Насниться таке – спати потім боятись будеш, а вона їх кожен день змушена бачити! Мама казали, що якби в неї таке народилось, вона б Теклю послухала. І що та була права від самого початку – сестри принесли селу одні неприємності. Спочатку сталася посуха – не сильна, і не все вигоріло, як лякала знахарка, але все одно неприємно. Наступного року – скотина пала. Потім два літа пролетіли без пригод. А за ними знов видалися два невдалих: спочатку пшениця вкрилася чорною пліснявою, й так і не достигла, а ще – цілий рік не вродило на гриби і на ягоди.

– Знаєте, куди ми йдем? – змовницьки підморгнув дочкам Свирид.

– На озерце, – відповіла Мальва, насупивши брови. – Ви сьогодні думали, чи не втопити нас, щоб ми не мучились.

Той гикнув від несподіванки, і лиш пробурмотів щось нерозбірливо.

– Але батько знають, що не зможуть, – Цвітана кивнула і протягнула, задумавшись: – А от мати певне змогли б.

Свирид важко зітхнув і зупинився. Дістав згорток, що його ховав під кожухом:

– Маю тут для вас дещо… от.

Лада, стараючись не сильно шарудіти сухим рогозом, подалась уперед, щоб розгледіти. Всередині згортка був різьблений човник. Таких іграшок вона не бачила навіть на ярмарку! От би і їй трохи погратися… хоч би в руках потримати! Ладуся повела плечами – боязно виходити. Вона сховалась тут від гніву матері, бо розтрощила велику миску, замість того, щоб відчистити. А якщо матінка взнає, що вона до Павучат наблизилась – за лозину точно схопиться, до Теклі не ходи!

Свирид, тим часом, поставив човника на воду, потягнув за якусь ниточку, і весла, що стирчали по бокам, здійнялися і закрутилися самі собою. Ніби чари якісь! Вода захвилювалася, а Павучата заплескали в долоні і засміялись обидвома гидотними ротами, спостерігаючи, як човник прокладає собі шлях, відлякуючи ропух і водомірок.

– Ах… – все-таки не втрималась – хлюпнулась в озеро. Наковтавшись води вперемішку з піском і ряскою, Ладуся швидко підхопилася на ноги – мокра й брудна, збиралась було чкурнути, але завмерла. Ні туди, ні сюди. Вдома мати вже певно відшукали миску. А тут… може, дядько Свирид і не скаже, що бачив її. А Павучат все одно ніхто не стане слухати.

Ладуся здригнулась тільки, коли ті вийшли вперед, пильно розглядаючи її чотирма очиськами. Єдина думка пульсувала у скронях – тікати! Світ за очі, не розбираючи дороги, поки страхітливі сестри не накинулись, як упириці, не вгризлись чи не випили всю її кров, бо хтозна, що в того чудовиська у головах!

Та замість того, щоб нападати, Павучата дістали з води човника.

– Не давай їй, – зашипіла Мальва, своєю рукою намагаючись втримати сестру.

Цвітана лиш хитнула головою:

– Але їй так кортіло погратися…

Після недовгої боротьби, химерно перебираючи ногами, вони наблизились і пхнули Ладусі іграшку до рук. Вона ахнула знов. Навіть не подякувала. Стояла, знітившись. Може, не такі вони вже й страшні? Кусати, наче, не збираються… Сестри, мов підтверджуючи мирні наміри, відступили на крок. Ладуся усміхнулась. Невпевнено, самими кутиками губ, а тоді засміялась. І Павучата засміялись разом із нею. Всі разом, не змовляючись, побігли до води. І Ладуся навіть не здригнулась і не відсахнулась гидливо, коли ті ненароком торкнулись її руки, шукаючи потаємну ниточку на човнику.

Весла піднялися і загребли, і Ладуся заплескала у долоні у захвату. Можливо, вона могла би прийти сюди ще раз. В дядька Свирида такі гарні забавки вдаються! І Павучата зовсім не такі страшні, як казали.

– Лада! – веселощі скінчились в одну-єдину мить. Мати гукала її. І додумались же в лісі шукати! – От бісова дівка! Виходь сама повинися, бо як ні – випорю, мало не покажеться!

Ладуся враз зіщулилась, сховала голову в плечі і так швидко, як могла, відскочила під Павучат. Та пізно. Матінка так і заклякли на берегу, уперши руки в боки.

Похиливши голову, Ладуся почимчикувала слідом. Та не вимовила ані слова, навіть про миску не згадала. І її гнітюче мовчання лякало ще більше, аніж звичні погрози зламати їй лозину об хребта. Більше Ладуся ніколи не втікала з хати до озерця, і з особливим задоволенням приєднувалась до кепкувань над Павучатами. Особливо добре в неї виходило показувати їхню незграбну ходу і пустий погляд дурненької Цвітани.

***

Свирид зібрався на ярмарок ще з ночі. Брав небагато, бо ж і вродило поганенько. Ще й неприємність, що трапилась із ним через сливовицю і медовуху, котрі стали єдиним його спасінням від гнітючих думок, заважала працювати. Руки дрібно тремтіли, і різьблені ложки, миски і дитячі забавки, на які завше був попит, виходили кособокими. Як його діти. Він жодного разу не пожалів, що забрав тоді кошик з Мальвою і Цвітаною. А от про те, що в усьому селі вони лишались одинокими, хоч і мали одна одну – жалів. І про те, як Орися дивилась на власне дитя – теж.

Коняка – худа і нечесана, – тягнула воза з останніх сил. Свирид крехтів із нею, шкодуючи, що не додумався сливовиці взяти в борг – у роті пересохло, а нутрощі пекло. Мав тільки надію, що як наторгує – налляють йому в харчевні чарочку.

От тільки не задалось. Люди підходили подивитись, питали ціну – але скільки не занижував, не купляли. Свирид вже зібрався їхати додому ні з чим, коли почув вигуки. Спершу не розібрав слів, а тоді – прислухавшись, пішов і сам повитріщатись, що там за диво таке.

– Ні, ти глянь лишень!

– Скільки років живу, такого не бачила…

– Еге, то минулого разу віслюка з двома хвостами показували, я мідяка віддав! А тут – задарма дивовижа!

– Боги збережіть-помилуйте!

– Та це чари! У-у-у, гидота…

Свирид продрався крізь натовп і застиг. Посеред ринкової площі стояли його діти. Мальва у захваті роззиралась на всі боки, а Цвітана виколупувала сіно зі скуйовдженого волосся. Ба, не помітив, як пробралися на воза! Він кинувся до них, щоб захистити, закрити собою від ошалілого гомінкого натовпу, та в колотнечі його відтіснили в самий кінець.

– Куди пхаєшся? Тут черга.

Хтось наступив йому на ногу, а після ще й ліктем в бік приклали. Свирид засичав, збирався було гукнути дівчат, коли завмер, почувши… дзвін. Спочатку подумав, що то на них напали. Але прислухався, та й так і застиг на місці. Мальву і Цвітану засипали монетками. Ті вдарялися об землю, дзвякали, стукаючись в польоті, гриміли потоком гірської річки. Свирид протер очі. Тоді вуха. Ні, не примарилось.

Мальва з Цвітаною переглянулись і вклонились. До однієї зібрали монетки напослідок. Натовп схвильовано загомонів і розступився, пропускаючи їх.

– Ви що придумали? Налякали ж як! – кинувся назустріч Свирид.

Мальва глянула на нього з-під лоба, а Цвітана заплескала в долоні, розсипаючи монети.

– Ви ризикували! – в нього аж вилиці звело судомою. – А що, як вас там камінням закидали б?

Мальва взяла Свирида за руку:

– Ні, ми ж знаємо.

– Просто хотіли подивитись. Як воно, тут… – широко усміхнулась Цвітана. – Ми їм сподобались, бач.

– Якби було небезпечно, – додала Мальва, – то і з воза б не злізли.

– Он як ми їм сподобались, батьку! Давайте ще кудись поїдемо, і мідячків наберемо!

Він мовчав, поки дівчата висипали монетки. Добряча купка вийшла – треба було би порахувати, та зніяковів від поглядів – люди не розходились, жадібно, роззявивши роти, розглядали їх з відстані.

– Вони не зляться, – попередила питання Мальва. – Дивуються.

– А ми можемо купити рогалик? – попросила Цвітана, швидко знудившись.

Свирид зітхнув і заховав монети – можна тепер взагалі нічого не продавати. І не переживати більше про свої тремтячі руки.

– Можемо, хоч всі рогалики скупити! – запевнив, відганяючи непрохані думки.

І тільки коли дівчата дорогою додому заснули на возі, він уявив, як возитиме їх містами. Придумає – може, на сопілці одну навчить грати. Мальву. Цвітана науки не посилить. Співати буде чи просто кивати в такт. Навіть дзвін монет почув, як наяву. Свирид заплющив очі і струснув головою – ні-ні, він не дозволить! Возити рідних дітей світ за очі, людям на потіху, як дивовижних звірят! Хоча, і Мальві і Цвітані така увага, здавалось, видалась до душі…

Свирид озирнувся – переконався, що обидві сплять, і дістав нарешті заховану сливовицю. Тишком купив, поки Цвітана, обвішана бубликами на нитці, мов коралами, і Мальва з новою блакитною стрічкою в косі роздивлялись вузенькі мощені вулиці. Хміль із першого ж ковтка вдарив в голову, і Свирид зупинив конячку – дав старенькій перепочити, а собі, – нарешті випити, поки Орися не бачить. А сваритись вона стала би хоч так, хоч сяк.

***

Параска час від часу стривожено виглядала у вікно. Аби не наламали дрів! Пустити Павучат вона, звісно, пустила, та невідомо, вміють вони хоч щось чи просто голову дурять. І ще теє пророцтво Теклі з голови не йшло. Всі вже давно забули – ну живуть в селі дивачки, то і нехай. Але тепер, коли вони копирсались на її городі, попросившись до роботи за невелику плату, розтривожилась, чи не накличе ненароком біду собі на голову.

– Дивись, яка штука, – біла личинка хруща вигиналась на всі боки в пальцях Цвітани.

Свирид на дівчатах добре заробив, як тільки зрозумів, що можна возити їх по ярмарках і показувати людям на потіху за копійчину. Правда, пиячити по-чорному став. Якщо раніше його стримували злидні, то отримавши неабиякі статки – заливався міцною хріновухою по самі вуха. Це його й згубило. Ходили чутки, що перед тим, як вкоротити собі віку, він виходив надвір і плакав. Люди так балакали. А чого плакати було? Жив би собі і жив. Тепер Орися почорніла і зачинилася в хаті, а Павучата вимушені були ходили селом і проситися в прийми.

– Кинь, – наказала Мальва, – мені потрібні обидві руки, а ти тільки заважаєш.

Направду, Параска тільки сьогодні дізналась, що у Павучат є імена. Зазвичай, вони не часто давалися в очі. Увивались хвостиком за батьком або в мамки за спідницею ховалися, а ніхто й не спішив знайомитись. Між собою називали – та, що дурненька і друга. Тепер Параска помітила, що лице в Мальви було красивим. Якби вродилась звичайною дівчиною, то від сватів відбою б не мала. Ба більше, й Цвітана з вічною посмішкою до вух собі б когось знайшла, а так – навіть місцевий дурник в її бік не подивиться.

– Кинь, – поквапила Мальва, – нам потрібно працювати.

– Мені не подобається. Тяжко. Ще й сонце в спину жарить.

Цвітана стисла пальці, і личинка луснула, ляпнула жовтим соком на сукню. Параска з подивом помітила, що Павучата виросли – округлились, погладшали. Звісно, зайві ноги – особливо та, покручена, вивернута назад, як хвіст у приблудного пса, не лишали їм ані однісінької можності знайти собі чоловіка. Тим не менш…

Параска раптом напружилась.

– Ти що… що робиш?! – ахнула вона. – От потвора криворука…

Вискочивши надвір, стрімголов побігла до тільки-но посадженої ріпи. Знайшлися помічниці на її голову! Хай би їх чорти вхопили! Пололи, пололи від бур’янів, та всю ріпу й повитягували.

Цвітана схилила голову:

– Вона така зла, що аж поколотити нас готова.

– Тому що ти, дурепо, те, що не треба повитягувала, – шикнула Мальва. – Ми все виправим, тільки не женіть… – запевнила вона Параску, і прийнялася старанно пхати злощасну ріпу в дірочки, які Цвітана, закусивши губу і звівши очі в купку видовбувала одним пальцем.

От недарма, як тільки прийшла весна, і Павучата прийнялись проситися до роботу, ніде не затримались. Треба було хоч в коваля попитати, чого він їх вигнав. І що тепер робити? Параска безжально хитнула головою:

– Геть звідси.

– Але… – Мальва підвела погляд, все ще стискаючи в руці ріпку, чиє листя вже висіло, мов ганчір’я, – нам треба заробити грошів.

– Геть, поки я добра. Бо ще і лозиною напіддам замість плати! – гиркнула вона.

Павучата підвелися, похнюпили спину. Коли вони вже відійшли далеченько, Параска прийнялася рятувати город.

– Ти чула, – раптом долинув до неї радісний голос, – вона вважає нас красунями! Шкода, що нас ніхто не сватає!

***

– А ти дівка ладна, – Пилип нахилився до Павучат, перекочуючи соломинку зубами.

– Ти про мене чи Цвітанку? – пхикнула пихата, та жодна не смикнулась піти. Так і завмерли в дверях.

Цвіркуни, на щастя, стрекотали на всю стайню – сутінки давно спустилися на село. Пилип напівлежав на копиці сіна, дивився далеко – на зоряне небо через дірку в даху. Батько йому добрячого прочухана дасть, як повернеться, що так її й не полагодив. Та сьогодні на нього чекало діло важливіше – і набагато-багато цікавіше!

– Ну, того чого хотів? – пихата звела брови.

– Поговорити, – Пилип поглядом запропонував місце поруч.

Павучата постояли, пом’ялись, але переглянулись якимось довгим тягучим поглядом, що в нього аж шкіра сиротами вкрилась, і тільки тоді, ніби отримавши одна від одної мовчазну згоду, сіли. Далеченько.

– Ніч тепла така. Літо скоро… – почав він.

– Давай ближче до діла, – струснула головою пихата.

– Ну, свято буде, вогнище, віночки дівчата водою пустять – оте й оце. Ви прийдете?

– Я би хотіла віночок, – друга, яку всі кликали дурненькою, нарешті заговорила. – З васильків. Щоб до очей пасував і до Мальвиної стрічки.

Пилип підсунувся ближче.

– А ще, там хороводи будуть.

– М-м-м, – протягнула вона, та пихата шикнула не неї, а тоді повернулась до Пилипа:

– І чого ти хочеш?

– З вами танцювати, – він обережно, однією рукою обійняв Павучат. – Подобаєтесь ви мені. Красиві. Ще й двійко одразу – з вами не засумуєш.

Ті переглянулись, і він ледь стримався, щоб не здригнутись від цього погляду.

– Добре, – раптом засміялась та, котру звали дурненькою. – Ми згодні! Згодні!

– Але сам нас забирати прийдеш до мамки, – засичала, мов дика кішка, інша.

Тоді прибрала його руку зі свого плеча і встала. Пилип теж підвівся, кинувся навздогін:

– А поцілувати?

– Шо?

– Ну, цілуватись же будемо?

Пихата не встигла й слова мовити, коли друга голова розвернулась, усміхнулась і, врешті, склала губи в трубочку:

– Я хочу цілуватись прямо зараз!..

Пилип ледь устиг відскочити, але та все-таки мазнула губами по щоці. Він озирнувся – чи не засміють тепер і його. Та ніхто, на щастя, не показував гидливості. Юнаки і дівиці, не стримуючі веселощів, виходили зі схованок.

– Ой, животика надірву…

– Ти диви! Потворі жіночого щастя закортіло…

– Думала, може, що посватає? Ха-ха-ха!

Павучата незграбно перебираючи ногами, як лапками, спіткаючись і плутаючись у них, кинулися до дверей. Пилип засвистів услід – добрий вийшов жарт! Він озирнувся і гидливо витер щоку під схвальні вигуки однолітків. Хтось поплескав його по плечу:

– Ну ти сміливець! Я б не наважився…

Коли всі розійшлися, до нього підійшла Ладуся – перекинула важку косу з плеча на плече:

– Не засилай сватів.

– Чого? – Пилип не зміг приховати здивування. – Ти образилась хіба? Чи тепер на стороні нужденних і мерзенних, й будеш Павучат захищати?

Вона помовчала, пильно розглядаючи його, наче бачила вперше, а тоді прошепотіла:

– Я нікому не скажу, не переживай. Але до мене не ходи більше. Якби ти їм говорив неправду, вони б одразу пішли – не сіли б до тебе.

– Чого це? – усміхнувся Пилип. З нього завше добрий лицедій був – вмів і звіром кричати, і людей кривити, і брехати справно. – Чи думаєш, їм до сьогодні хтось щиро в коханні зізнавався?

Ладуся розвернулась, лиш кинула на прощання:

– Вони в голову залізати вміють і думки знають.

– Е, ти брешеш! – кинувся за нею Пилип, стиснувши кулаки. Дурна дівка! Зараз він їй покаже, як наклеп зводити! Ще навіть не дружина йому, щоб так розмовляти грубо.

Та Ладуся навіть не повернула голови в його бік.

***

Текля розквітла і розлилась соловейком, лиш побачивши їх на порозі. Вона першою побачила і її і сестру. А от вони її жодного разу не зустрічали. Мальва зчепила зуби, а Цвітана була готова чолом бити за гостинність.

– Напевне, нам пора. Мати сваритись буде.

– Ну-ну, – знахарка дістала врешті й пів-пирога – духмяного, з яблуками – певно, в лісі назбирала, – вже все село знає, що Орися пішла в засвіти, а ви поховали її тишком.

Мальва з Цвітаною переглянулись

– Боялись, що вас не буде кому захистити, тому й збрехали… – похитала головою знахарка і одним махом відрізала ще пирога. – Нікуди вже не йдіть. Лишайтесь. Я – старішаю. Тіло не слухається, як раніше. Помічниця мені не завадить. Навіть, дві! Потім в учениці підете… – додала вона і усміхнулась. – Та їжте, їжте – не отруйте!

Мальва недовірливо зіщулила очі, але ні – нічого. Текля здавалась чесною. Принаймні, вона не боялась їх. Не гидувала. Здавалося, навіть співчувала. І, як і у випадку з Пилипом, який – о, вони були упевнені, й дивом не запалали рум’янцем від його думок, – не брехав, та іншим чином готувався встромити їм ножа у спину, не можна було втрачати пильність.

– А фи не фп’єш наф, Теквя? – Цвітана набила повного рота, і розібрати її бурмотіння видалось важко. Але знахарка справилась – ніби тільки й чекала цього питання:

– Люди помиляються. Пробачте мене, – опустила вона старече лице і підійшла зі спини, щоб обійняти дівчат.

І тільки тоді Мальва почула. Здригнулась, але встигла схопити ножа зі столу першою.

– А я ж вас у цей світ привела… – захрипіла і впала Текля, здивовано розглядаючи, як сукню фарбує червоним.

Мальва змушувала Цвітану йти за двох – та упиралась, заважала:

– Навіщо це ти? Вона хороша, – смикалась до знахарки. – І пирогами нас пригощала…

Мальва хотіла було сказати, що знахарка чудово підготувалась – знала, що врешті, їм не залишиться, куди йти і вони звернуться до неї. Чекала. Хотіла, щоб пророцтво її не справдилось, тому присипляла увагу, лисиця хитра!

– Вона повторювала про себе «не думай, просто не думай, тоді нічого не станеться». Як гадаєш, чесні люди ховають думки?

Цвітана хитнула головою:

– Батько не ховали. І мамка.

– Але тепер їх немає. Як і місця нам тут.

– Ніде в світі, – схлипнула Цвітана.

– Не плач, – Мальва раптом розчулилась. – В тебе є я.

– А я – в тебе.

– Значить, справимось.

Цвітана кивнула:

– Добре. А можна мені ще одненький шмат пирога? – заскиглила вона.

***

Полум’я розгоралось так повільно, що аж позіхати хотілося. Але потім, від одного яскравого як блискавиця спалаху, зайнялася нарешті хата гидкої знахарки Теклі. Вогонь потанцював трохи на даху, скуштував сухі трави попід стріхою, а тоді перекинувся на сіно, яке та не встигла прибрати. Звідти переповз, мов велетенський червоний равлик до наступної хати. А все потім – поліз все далі і далі, поглинаючи хату за хатою, аж поки не загорілося все кругом.

Цвітана не мала сил відвести очі, дивилась на дійство заворожено. Аж поки Мальва не взяла її руку своєю.

– От і справдилось пророцтво Теклі, – відлунням відбилося в голові.

Чужі думки завжди мов з-під води лунали. Але вперше Цвітана почула так і голос сестри – раніше одна одну вони в свої голови не пускали. Вони ще змалечку домовились. Хоч тіло мали одне на двох, та в думки лізти – зась! І так з пів-погляду розумілися. Але тепер все змінилося – вони залишились однісінькі в цілому світі. Так і стояли, тримаючись за руки і споглядаючи, як вогонь поглинає село, залишаючи чорне згарище.

– Зате красиво як, – мугикнула Цвітана, примружившись.

Люди голосили, незлагоджено бігали, мов комашня з порушеного мурашника, а червоні язики полум’я піднімались високо до неба, намагаючись і його височінь лизнути.

– Красиво, – вперше погодилась із нею Мальва.