Бредбері

1

Планетоліт здригався. У минулому столітті Марс розігріли на декілька градусів, спрямувавши на поверхню астероїди з поясу Койпера. Цього вистачило, щоб випарувати сухий лід з полюсів та збагатити атмосферу вуглекислим газом. Для перебування на поверхні все одно були потрібні кисневі маски та гермокостюми, проте необхідність в важких скафандрах відпала. Натомість, турбулентність стала своєрідною візитівкою Марса. Зазвичай, під час польоту трясло немилосердно. Тож мало хто в салоні звернув увагу на сигнал «підвищена готовність» на інформаційній панелі. 

Парочка в першому ряду продовжувала сперечатися, літній марсіанин позаду гучно хропів, закинувши голову догори та відкривши рота. Молода жінка, біля нього, уважно вдивлялася у свій комунікатор. Кожен з пасажирів, здавалося, був зайнятий своїми власними справами та проблемами. Жоден не пристебнувся, не закріпив маску, не перевірив рівень кисню в балонах. Жоден, окрім невисокої худорлявої дівчини в середині салону. Вона педантично переконалася, що все гаразд з системою безпеки, а тоді продовжила слухати новини.     

На інформаційному екрані саме транслювався запис вчорашнього виступу генерального секретаря Федерації Земля-Марс. 

«Попри сотні тисяч кілометрів, що нас розділяють, ми маємо дещо спільне — людську душу, — оратор постукав себе складеною у кулак рукою у груди, та продовжив, — Саме ця надважлива риса відділяє нас як від тварин, так і від технологічних здобутків сучасності. Ми й надалі боротимемося за гармонійне співіснування природи, людей та технологій. Ми внесли на розгляд у парламент Четвертий Закон! Він, між іншим, регламентуватиме обчислювальні потужності, що можуть бути використані синтами — синтетичним інтелектом, включаючи обмеження на завантаження синтів в тіла людей. Машини повинні залишатися машинами. Вони повинні допомагати людині досягати її цілей, а не прагнути досягти власних. Машини не можуть, і не повинні контролювати людей, жити серед людей, вдавати з себе людей! Ми боротимемося за світ, де жодна людина не буде дискримінована та не зазнає утисків. І тому важливо не забувати, що наша сила в єдності, де б ми не народилися, яку б віру не сповідували, яку б планету не вважали своїм домом». 

Етер заповнили оплески. Камера широким планом знімала заповнений зал. Люди вставали зі своїх місць та вітали канцлера. Він прийшов до влади, пропагуючи нетерпимість до синтів, тож зміни були очікувані. Кілька осіб в салоні теж зааплодували. Найгучніше чоловік, що сидів навпроти.

— Так їм! Срані машини. Ви ж згодні? — спитав він. Тон його голосу натякав, що бути не згодним з його тезою, щонайменше, образливо.

—  Синтетичний інтелект… — почала дівчина.

Він перебив її кривляючись:

— Синтетичний інтелект… який там інтелект… Може в мого чайника є інтелект? Чи в цього шматка брухту? Не смішіть, — він постукав кулаком по обшивці планетольота.

— Не знаю, що у вас за чайник, проте на цьому кораблі пілота-людини, скоріше за все, немає, — сказала дівчина.

Чоловік ошелешено подивився на неї, тоді обернувся та глянув на зачинені двері кабіни пілотів, примружившись, ніби це могло допомогти йому побачити крізь товщу металу та пластику. Тоді знову обернувся до дівчини та серйозно запитав: 

— Жартуєте?

— Зовсім ні, напевно, синт завантажений просто в операційну систему.

Він почухав потилицю. Тоді, нарешті, зауважив сигнал небезпеки на інформаційній панелі. Зважив, як сильно він довіряє синту-пілоту та, врешті, допасував кисневу маску. Тоді сказав:

— Тим паче. Кляті синти відбирають роботу у звичайних людей.

— Економіка Федерації з поширенням синтів розвивається шаленими темпами…

— Що мені до цього, — чоловік розвів руками, — мій овочевий бізнес занепадає. Отой пілот, —  фермер махнув в напрямку кабіни, — якого замінив синт —  втратив роботу, і тепер у мене одним конкурентом більше. Нащо мені це? Я продавав помідори вдвічі дорожче минулого сезону, ніж цьогоріч. Ще трохи такого економічного розвитку і я збанкрутію. Ви, до речі. не зацікавлені гуртовими закупками овочів? Можу запропонувати знижку, — він підморгнув.

Відповісти вона не встигла. Планетоліт шарпнуло сильніше. Замиготіло та вимкнулось освітлення. Перестали працювати двигуни — машина пішла в круте піке. Людей в салоні викинуло з крісел під стелю та пожбурило врізнобіч, коли корабель почав крутити бочку. Хтось кричав. Дівчина спробувала вхопити фермера, котрого викинуло з крісла, але перевантаження від обертання не давало поворухнутися, затьмарювало розум, відключало свідомість. Падіння тривало кількадесят секунд. Аж біля самої землі спрацювали системи аварійного приземлення. Реактивні двигуни вигаркнули останній струмінь розпечених газів, сповільнивши падіння. Планетоліт вгризся носом у промерзлу марсіанську землю, виорав кількасотметрову борозну, втративши по дорозі хвостову частину, і врешті зупинився.

2

— Доню! Донечко! — через хол торгівельного центру до неї бігла старша жінка. Дівчина нервово роззирнулася — зверталися, вочевидь, до неї. Вона накинула на голову каптур своєї куртки та попрямувала до виходу. Старша з боєм та криком проривалася крізь натовп. Навперейми їй вийшов охоронець та не зміг стримати. Наздогнавши дівчину, вона вхопила її за плече та обернула до себе.

— Доню? — по щоках старої жінки котилися сльози.

— Вибачте, я вас не знаю. Ви мене… Ви мене з кимось сплутали, — не піднімаючи очей, собі під ніс промовила дівчина.

— Ні, ні… ти ж моя дитина, — стара обережно, наче найцінніший скарб, доторкнулася рукою до її щоки. На мить, здавалося, дівчина згадала, потягнулася руками до материних плечей, але натомість рвучко відсахнулася та твердо промовила: 

— Я не ваша донька. Ваша донька загинула і ви про це знаєте, — обернулася та пішла геть.

— Доню! Оленко! — кричала стара, — Олено…

— Пані Олено! — уже інший голос — різкий, металевий — вирвав її з обіймів сну. Не хотілося просинатися, повіки були важкими, а тіло неслухняним. Вона відчула, як чиїсь сильні руки підіймають її та легенько трусять.

— Пані Олено, ви мене чуєте? Ви знаєте де ви?

Вона, нарешті, розплющила очі. На витягнутих руках її тримав двометровий металевий робот. Судячи з форми та положення його лицевих пластин, він усміхався. Навколо них земля була всіяна залишками фюзеляжу планетольота.  

— Нарешті, фууух, —  промовив він та поставив її на землю, — пані Олено… 

— Не називайте мене так, будь ласка.

— Доктор Куліговська?

— Можна просто Док.

— Окей, мене звуть Роджер, — чемно представився робот.

— Ім’я, не код? — здивувалася дівчина.

— Звісно, я завантажений. Людина. Відбуваю, певного роду, покарання. Ще п’ятдесят років і отримаю нове тіло, тепле. А поки працюю рятувальником на планетольотах дальнього слідування.

— Багато роботи?

— Якщо не враховувати нештатних ситуацій, на зразок зламаного туалету чи кавомашини, це перша серйозна аварія. Тож зазвичай я гіберную, — він перевірив стан її гермокостюма та іншого спорядження, задоволено кивнув та продовжив: — Нам час звідси забиратися. Перед аварією ми отримали інформацію про серію спалахів на Сонці. Той, що пошкодив планетоліт був найслабший, а наступний за 4 години. От тоді нам краще не бути на поверхні. Розвідувальні дрони знайшли вхід до печери в скелях неподалік. Сподіватимемося, вона достатньо глибока. Нас евакуюють, коли закінчиться протонний шторм. Якщо доживемо.

— Оптимістично. А як же інші пасажири?

— Схоже ви єдина вціліла. 

— Господи…

— Не біда! — твердо заявив рятувальник, — я зчитав пам’ять з центральних чіпів потерпілих, страхування повинно покрити витрати на відновлення тіл. 

— Якби ти, Роджере, був роботом, я б порадила тоді підвищити емпатію, відсотків на тридцять.

Той лише стенув плечима.

— Можу відправити вам бекап.

Дівчина перевірила список.

— Тут не всі.

— Так, за кілька кілометрів звідси приземлився хвіст, я отримую сигнали рятувальних маячків звідти.

— Потрібно їх забрати, — дівчина обтрусила комбінезон, витягла з-під крісла рюкзак з аварійним комплектом, та безапеляційно промовила: — Ходімо!

— Хм… пішки не встигнемо — Роджер, оцінюючи, поглянув на неї, — вмієте їздити верхи?

3

— Ніхто, насправді, не знає. Кажуть, його звали Сем, — сказав Роджер.

— Тож він прилетів на Марс як турист, а тоді? — запитала дівчина.

— Тоді все і почалося. Виявилося, що його особистість фальшива, розроблена спеціально, щоб ввести в оману спецслужби. Коли він опинився на Марсі, його знайшла одна дівчина, з повстанців, і розкодувала. Допомогла йому згадати, що він організатор Марсіанського підпілля.

— Ого…

— Та це ж був тільки початок. Після кількох місяців підготовки, вони розпочали операцію з ліквідації головного орбітального лінкору флоту Федерації. В найвідповідальніший момент, коли він закладав вибухівку, виявилося, що і ця особистість не справжня. Фальшивка під фальшивкою. Він був подвійним агентом, працівником спецслужб. Хе-хе.

— А далі? Що з ним сталося?

— Одні кажуть, збожеволів, інші, що застрелився. Є теорія, що його арештували і він відбуває покарання десь тут, на Марсі. В будь-якому разі, — він махнув головою кудись угору, — лінкор все ще там, цілий.

— А повстанці?

— Док, не сприймайте серйозно мою балаканину. Хтозна, чи вони взагалі існували. Проте, кожному народові потрібен міфічний герой. Власний Робін Гуд чи Устим Кармелюк.

— І все ж?

— Кажуть, десь на Марсі є вільне поселення — Бредбері. Непідвладне Федерації. Повністю автономне. Люди і синти живуть там разом, як рівні.

— Ціле поселення, про яке ніхто не довідався?

— Федерація, ніби, удає, що нічого про них не знає. Така от теорія змови.

Далі їхали мовчки, рухалися піщаними дюнами, оминаючи скелі. Дівчина зручно вмостилася на роботі, що трансформував своє тіло на щось, віддалено схоже на одногорбого верблюда. Вітер швидко замітав їхні сліди.

— Ще довго?

— Спокійно, Док, майже на місці.

За наступною дюною вони побачили напівзасипаний хвіст планетольота. Під’їхали ближче. Роджер знову змінив форму — відростив клешні, якими легко розрізав метал, відкриваючи прохід усередину. На підлозі лежали два тіла, перший — її старий знайомий — фермер. Інформаційна панель на грудях світилася червоним. Трохи далі інше тіло — молода жінка, що не встигла вдягнути лицеву маску. На обличчі, назавжди, застиг здивований вираз.

— Що ж, Док, зчитуємо чіпи і гайда до печери. Часу обмаль.

Вона кивнула. Роджер приєднався до роз’єму на шиї жінки, переписуючи данні. Тоді підійшов до фермера.

— Давай я, — попросила дівчина.

— Окей.

Вона потягнулася до роз’єму, затримала погляд на спокійному лиці фермера під кисневою маскою. Передача даних не розпочалася.

— Чіп пошкоджено? — спитав Роджер. — Не пощастило.

— А якщо зчитати напряму? А тоді переписати, використовуючи мій чіп.

— У вашу свідомість, Док? Ні… людині це не під силу. Зависоке навантаження. Забудете хто ви і що ви. Підсмажите собі мозок, —  він постукав пальцем собі по лобі.

— Що ж, доведеться ризикнути.

— Док, ви ж його вперше побачили кілька годин тому.

— Люди повинні допомагати одне одному.

Роджер зітхнув. Тоді допоміг їй під’єднатися. Потік спогадів фермера заповнив її свідомість. Перша посмішка, перший крок, перше слово. Ось він, маленький хлопчик, поглядає на своїх батьків з-під столу. Інші діти, якісь будівлі, дороги, сади. Ціле життя. Калейдоскоп вражень нестримним потоком заповнив всі закутки її розуму, залишаючи все менше і менше місця для неї. А тоді вона побачила саму себе, очима фермера, пристібнуту в кріслі планетольота. Потім момент аварії. Удар. Ще удар. 

Він прийшов до тями на землі. Не міг поворухнутися. Лежав і дивився як марсіанський пил, піднятий падінням, влягався, опадав, виблискував. Покривав усе навкруги тонкою сірою ковдрою. Заспокоював. Заколисував. І він заснув.

4

— Як себе почуваєте, Док? — запитав Роджер.

Вони стояли на скелястому майданчику та спостерігали за рятувальним кораблем, що наближався. Хвилиною раніше він був лише маленькою чорною цяткою на жовтуватому небосхилі Марсу. Зараз, вони вже могли розгледіти деякі деталі: довгі крила, подвійне хвостове оперення, трохи задертий догори ніс. 

— Так, ніби я побувала в авіатрощі, проїхалася кілька годин верхи, пережила сорок років чужого життя за пів хвилини, а тоді дванадцять годин поспіль просиділа під землею. — дівчина усміхалася кутиком рота. — Зате в хорошій компанії.

Робот заскрипів — напевно це був сміх. Трохи помовчали.

— Роджере, що буде, коли рятувальники переглянуть логи і побачать, що ми завантажили свідомість того чоловіка, попри згорілий чіп? Будуть питання?

— Так, звичайно. А ваші відповіді службовцям Федерації не сподобаються, — він похитав головою. — Тому, власне, я ще не повідомив їм де ми знаходимося.

Дівчина, що до того понуро дивиласся собі під ноги, здивовано глянула на нього. Тоді перевела погляд на довгокрилий корабель, що наближався. Дійсно, це був не транспорт федерації.

— Звідки він, Роджере?

— З Бредбері.

— Ти ж казав, це лише легенда?

— У основі кожної легенди лежить справжня історія. Скажімо так, Док, у мене там друзі… з минулого життя.

— Але чому? Тобі ж цього не пробачать.

— Люди повинні допомагати одне одному, — він загадково усміхався.

Планетоліт здригався. Невисока худорлява дівчина в середині салону перевірила, що її ремені міцно пристібнуті, гермокостюм та маска допасовані, кисневі баки заповнені. Хлопець навпроти приязно їй усміхався. Вона усміхнулася у відповідь, тоді глянула в ілюмінатор. У потоці пилу, який  розганяли двигуни коралабля, ледве вгадувалася одинока фігура робота-рятувальника. Він махав їй рукою.