Та, хто малює котиків

– Доброго дня, вас вітає служба підтримки AI Creative Nova Illustrator. Ми ради чути Вас у цей чудовий день і готові вирішити всі питання, які у Вас виникли при користуванні нашим веб-додатком.

Поки ШІ-оператор розмовляє з клієнткою я маю пару хвилин відпочинку. На моніторі переді мною з’являється інформація, яку штучний інтелект генерує про абонента: жінка, 50-55 років, домогосподарка (“Божечки!”), холерик (“Божечки!!”), можливі вподобання: мі-мі-мішечки (“Божечки!”). Користується безкоштовним додатком, тож ШІ-оператор намагається впарити їй платну підписку на просунуту версію, чиї додаткові можливості безсумнівно (ги-ги!) вирішать усі її проблеми. Клієнтка вагається. Що коштуватиме дорожче підписка на професійні функції або консультація у оператора?

Ги-ги! Людина має аж! дві години досвіду роботи зі ШІ-ілюстратором і сподівається, що магічні додаткові функції їй допоможуть. Було б непогано, якби підписалася, тоді вона зникне десь на пару днів, а потім знов зателефонує. Людей ніщо не вчить. Хоч би ролик в Інтернеті подивилася. Я вже не кажу про те, щоб довідку прочитати, або взяти пару уроків.

Чорт! Клієнтка сильно нервує, і ШІ-оператор перемикає її на мене, бо ще відключиться, знайде додаток від іншої фірми, і тоді грошенята потечуть вже їм. Тепер треба увійти до бесіди так, наче це я її вела, а не ШІ-оператор. Хоча тут можна й не старатися, до клієнтів не доходить, що вони щойно розмовляли з чат-ботом замість людини.

– В чому ваша проблема, пані Маріє? – ошкірююся мов та гієна.

Хоч замість операторів люди бачать аватарки, розроблені ШІ-ілюстратором, керівництво вимагає, щоб ми при спілкуванні з клієнтами посміхалися, адже це надає нашим голосам приємних барв. Це якийсь там психолог порадив, щоб йому посміхатись, як Бідному Йорику. ШІ-офісменеджер через камеру мого комп’ютера спостерігає за мною, і якщо посмішка буде не дуже яскравою, то може й оштрафувати.

До речі, аватарку, що зробив для мене ШІ-ілюстратор, я трошки вдосконалила. Вийшло навіть краще, і клієнти ставлять мені більшу оцінку. Ось так. Бачили б вони мене на живо!

– Я хотіла привітати мою подругу з Днем Народження…

Божечки! В Інтернеті трильярди вітальних листівок на будь-який смак та несмак! Чого ж ти, корова, поперлася виносити мозок ШІ-ілюстратору?! Бач, всі хочуть виглядати оригінальними, бо вітання більш цінується, коли зроблено власноруч, а не скачано з першого посилання. А ви не скачуйте його з першого посилання!

–… і хотіла, щоб ваш штучний інтелект намалював мені кицьку, а в мене нічого не вийшло.

А-а-а-а! Ненавиджу котиків! Ненавиджу всіх, хто полюбляє котиків! Я невдовзі ригатиму котиками! В Інтернеті трильярди зображень котиків, чого вам усім не вистачає?!

– Пані Маріє, – кажу, – прошу вас ввести у текстове поле у вікні додатку фразу, яку я зараз вам відправлю. Це дасть мені можливість під’єднатись до вікна вашого браузера, щоб допомогти вам зробити листівку.

Пару хвилин вона шукає це текстове поле, а я запускаю на своєму компі графічний редактор.

Побачивши її екран, переходжу до справи:

– Пані Маріє, прошу назвати ваші вимоги до листівки.

– Я й кажу вашій програмі “Намалюй мені кицьку”…

Я ледь встигаю обірвати виконання команди, яке привело б до повного краху, бо ШІ-розпізнавач мови трохи недочув клієнтку. Взагалі-то, треба було б заборонити ШІ-ілюстратору генерацію подібних зображень. Так хто ж це зробить! Як сказав на новорічному корпоративі наш живий (тобто не ШІ), але вже п’яний, менеджер: “Збоченці – це велика авдиторія, і ми не повинні її втрачати”. На щастя, вони не телефонують сюди, коли в них щось не виходить.

– Пані Маріє, прошу вас відключити розпізнавання мови. Надалі ви говоритимете мені свої побажання, а я вводитиму їх у додаток. Тож ви хотіли намалювати котика?

– Руденьку кішечку, яка…

– Пані Маріє, прошу вас не поспішати, ми будемо розробляти зображення крок за кроком.

А грошики капатимуть на рахунок фірми.

У полі для введення інформації до ШІ-ілюстратора пишу “руда кішка”. Отримую ряд зображень. Поки що непогано.

– Ой, а тут усі котики, а я хотіла саме кішечку, – вередує клієнтка.

Звідки ти, дура, знаєш, що там лише котики?! Ти ж їм під хвости не заглядала!

Десять хвилин з’ясовую, як на її погляд повинна виглядати саме “кішечка” та розважаюсь вводячи “миленька”, “маленька”, “гарненька”, “витончена”… зараза блохаста!

Зрештою клієнтка задоволена виглядом котячої морди. Прошу її обрати позу тварини.

– Ой, – ужахається клієнтка, – а що це хвостик у неї якійсь поламаний!

Схоже, що хвостик кішці взагалі від єнота дістався.

– Не хвилюйтеся, пані Маріє, зараз ми з вами розробимо загальний шаблон листівки, а недоліки приберемо на останньому етапі.

Тепер треба зробити так, щоб при подальшій роботі ШІ-ілюстратор не змінив те, що ми вже отримали (а він може!). Зберігаю кішку як шаблон, і одночасно завантажую її до свого графічного редактора.

– Тепер нехай вона показує язика.

Вводжу інструкцію. У тітки free-версія, якій задано виконувати команди із хвилинною затримкою, тож встигаю у редакторі виправити кішці хвоста.

Клієнтка розглядає результати:

– Ой, а чому у неї язик зелений?

Ага, а ще в одному оці зникла зіниця. Я це бачу збільшив у себе зображення. Гаразд, у декілька спроб домагаюся у ШІ- ілюстратора, щоб колір язика став природним (Чорт! У редакторі я це зробила за секунду, але ж гроші я заробляю ганяючи ШІ-ілюстратор).

– Якийсь дивний вигляд обличчя, – тягне клієнтка.

Ще б пак, у кішці ж півморди непропорційно збільшено відносно іншої половини. Намагаюся не реготати і змінюю зображення. Зіниця нарешті повернулася на своє місце.

– А чому оченята косі?

Подивилась би я на твої очі, як би над тобою так знущалися.

Через декілька операцій кішка продовжує дивитись зизом (одне око вверх а інше униз), а язик в неї вивалився аж до підборіддя. При збільшенні видно, що у киці два язика, а нижня щелепа прилипла до грудей. Добре, що ця дура цього не бачить.

– Довжину язика ми виправимо на останньому етапі. Прошу далі.

– Нехай кішка сидить у блакитних квіточках.

А дві червоні гвоздички не бажаєш? Гаразд, не страшно, це фон. Поки підбираємо квіткову галявину, я приробляю у редакторі кішці мордочку з висунутим язиком. Потім окремим шаром завантажую квіточки.

– І нехай у неї на носі сидить метелик.

Гаразд, порозважаємося. Обожнюю спостерігати як ШІ спливає з розуму.

Пишу “метелик на носі”. Метелик на носі не з’являється, але котячі очі дивляться у різні боки, наче слідкують за метеликами, які літають десь поза малюнком.

“Пані Олесю, ви довго працюєте з високим навантаженням. Це небезпечно. Ви добре себе почуваєте? Ми не можемо допустити, щоб позитивні результати лікування були зведені нанівець”.

Це моя ШІ-медсестра прокинулася. Білий чокер у формі символічної стрічки срібного кольору завжди находиться у мене на шиї і доводить мене до сказу своїми порадами. Щоб її заспокоїти натискаю кнопку “All right” на браслеті на лівому зап’ястку.

Ще один варіант і нижня щелепа кішки зсовується їй на ліве плече, метелик літає у неї над головою, а із пащі стирчать квіти. ШІ-ілюстратор ще спробував зробити так, наче киця ловить метелика, тож тепер у тваринки шість ніг.

Ще варіант. Метелик потрапляє кішці до рота, а з її вуха стирчить третій язик.

За десять хвилин метелик вдається посадити на ніс, проте одне око у кицьки сповзає униз до щелепи і дивиться з-під метелика, а кількість лап та язиків не зменшилась. За цей час я в редакторі прилаштовую кішці метелика на носа, трохи примружую їй очі та підправляю мордочку.

– А можна щоб все було у місячному сяйві і щоб зірочки були на небі?

Та будь ласка! Над головою кішки спливає блідий Місяць і заливає все мертво-білим кольором.

Ні а що? Стівен Кінг би вподобав. Усе б кладовище домашніх тварин від жаху повстало б та розбіглось.

– А зараз, пані Маріє, я включу оптимізацію малюнка і ми приберемо все зайве, – весело заливаю я клієнтці.

– А що це за оптимізація така?

– Ця функція доступна у професійній версії додатку. Якщо бажаєте можете на неї підписатись.

Вручну запускаю їй лічильник на десять хвилин. Доробляю малюнок у редакторі, завантажую їй на комп’ютер. ШІ-ілюстратор трошки пробігається по зображенню та виправляє дрібні нестиковки.

Ось так я працюю. І вже вважаюсь кращим оператором ШІ-ілюстратора у call-центрі. Ні, я не заперечую, може ШІ-ілюстратор, яким користуються у видавництві, і сам би зробив все, що зробила я. Та хто ж вам його дасть задарма разом з усіма базами зображень та додатками?! В інтернет виставлено лише маленький його огризок. От і розважайтеся із ним.

– Олесю, а можна додати на листівку вітальний текст?

О, свято продовжується!

– Звісно можна! Надсилаю Вам адресу, за якою ШІ–письменник зробить вам оригінальне, вражаюче та незабутнє вітання.

– Дякую вам, Олесю!

– Нема за що. Ми завжди ради допомогти нашим клієнтам.

Тупа корова! Я б цю мазню зробила тобі за менший час і менші гроші! Та хто ж у нас звертається до фрілансерів, коли будь-хто може викликати ШІ додому задарма.

– До побачення, пані Маріє.

До скорого побачення. Бо коли ти навовтузишся зі безкоштовними вітаннями, ти зателефонуєш нам. До іншого відділу.

“Пані Олесю, настав час пити ліки”, – нагадує ШІ-медсестра.

Дістаю таблетку, кладу до рота, ковтаю воду, випльовую таблетку до стаканчика, зминаю його та викидаю.

– Ой дівчинко?

Зараза, що ще?!

– Слухаю вас, пані Маріє.

– А тут унизу напис “Зроблено AI Creative Nova Illustrator”. А можна його видалити?

Упс! Облом! А ти вже бачила як вихвалятимешся перед подружкою своїми дизайнерськими здібностями? Ненавиджу тупих халявників.

– Вибачте це неможливо, – кажу намагаючись приховати задоволення.

Тупа вівця, хто ж тобі скаже по корпоративному телефону, що прослуховується, як прибрати корпоративний логотип? Будеш тепер за власні кошти нашим розповсюджувачем реклами.

“Пані Олесю, не забутьте пообідати. І пройтись пішки. Прогулянка на свіжому повітрі корисно впливає на ваші розумові здібності”, – нагадує ШІ-медсестра.

Тупа бляшанка!

ШІ-оператор закінчує спілкування з клієнткою:

– Шановна пані Маріє, прошу Вас оцінити якість наданої консультації. Повідомляю вам, що оператор, яка спілкувалася із вами, працевлаштована за інклюзивною програмою, направленою на адаптацію у соціумі людей із інтелектуальними порушеннями. Вона особливо потребує на Вашу підтримку.

Так це я. Коли ШІ-консультант зі служби зайнятості встановив, що у свої тридцять два роки, я не оволоділа жодною із запропонованих мені професій, зі скандалами вилітала з усіх робот та проявляла асоціальну поведінку, він занепокоївся та направив мене із моєю особовою справою на консультацію до спеціалістів. ШІ-лікар ознайомився з усіма характеристиками, які надали ШІ-кадровики з моїх колишніх місць роботи, протестував мене, і повідомив, що в мене виявлено інтелектуальне порушення та нервовий розлад. І соціопатія на додачу. А оскільки я завжди наполягала працевлаштувати мене на фірми, що пов’язані з мистецтвом, але всюди отримувала негативні відгуки про свою роботу, то мені ще діагностували патологічну пристрасть до малювання без жодної краплі таланту. Отакий от маляр-графоман.

Але ми разом із моєю ШІ-медсестрею стараємось, і завдяки лікуванню та її нагляду я вже досягла значних успіхів. Ги-ги!

Головне, щоб після оцих успіхів мене не звільнили звідси під три чорти! Бо йти вже нікуди.

* * *

Обідаю у невеличкій кав’ярні на розі. Поки їм свій круасан, будую плани на вечір. Треба все ж таки доробити сьогодні малюнок велацераптора.

Знаєте, що смішно? При моєму діагнозі ШІ–лікар прописав мені арт-терапію, бо вона приносить мені задоволення і заспокоює, а також розвиває якісь там розумові здібності.

Тож я малюю фарбами, олівцями, тушшю. Всім. Малюю вдома та складаю до теки. Пробувала викинути, але ще не дійшла до такого стану. Я не Демієн Герст, так що таке шоу навряд чи хоч когось зацікавить. Раніше я ходила на “сходку”, де вешталися такі ж безнадійні “митці” як я, але давно припинила. Малюю у своє задоволення. От і зараз однією рукою накидаю у скречбуці портрет маленької дівчинки років п’яти, яка сидить за столиком навпроти та їсть морозиво.

Вона помічає, що я за нею підглядаю, злізає зі свого стільця, підходить до мене і запитує:

–А що ви робите?

– Малюю, – показую їй малюнок. – Подобається?

– Ні, – крутить носом маленька зараза. – Невже так малюють?! Я от у смартфоні разом зі штучним інтелектом намалювала цуцика.

Цуциків я теж ненавиджу! І людей, що полюбляють цуциків також! Якщо мене на роботі не доконають котики, то доконають цуцики.

Мала розвертається і біжить до свого столика репетуючи на усю залу:

– Мамо, та дурненька тітонька не знає, як правильно малювати зі штучним інтелектом, і малює мов маленька дитина!

Ненавиджу дітей.

У декілька штрихів примальовую дівчинці великі вуха, скошую очі до носу, роблю нерівні зуби та здиблюю волосся.

До мене ломиться збуджена яжемати. За нею дріботить її задоволене чадо.

– Яке ви мали право малювати мою дитину без мого дозволу?! Я зараз поліцію викличу!

“Пані Олесю, сварка зі цією особою може посилити ваш нервовий розлад. Раджу негайно залишити кав’ярню”, – бубонить ШІ-медсестра.

Я одним рухом домальовую портрету цапову борідку та морщини на лобі і запитую:

– Ви будете стверджувати, що це портрет вашої дитини?

Кидаю гроші на стіл та виходжу. Залишаю їм малюнок. Дівчинка бачить на що я перетворила її обличчя, застигає з розкритим ротом, а потім починає рюмсати.

Ненавиджу дітей. Їх батьків також.

* * *

Щойно повертаюся до офісу, як до мого столу обережними кроками підкрадається незнайомий юнак.

– Ви Олеся? Я – Семен, – несміливо посміхається він зашарівшись.

– Дуже неприємно, – немирно відповідаю я.

Навряд чи він страждає на геронтофілію, та й замість квіточок у нього в руках планшет та товста пачка роздруківок. Боженька, чому ж ти не бережеш світ від тупаків?!

– Мене направив начальник із проханням…

– Який начальник? Ви самі звідкіля?

– Не можу сказати, – знітився хлопець. – Начальник сказав, що як тільки я скажу де працюю, ви одразу перегризете мені горлянку.

– Зрозуміло, – зітхаю я, – “Creative Nova Book”.

Це книговидавництво належить тієї ж корпорації, що й фірма, де я працюю. Випускає літературу усіх можливих і неможливих напрямків, при написанні якої активно використовується штучний інтелект. Здається, людський інтелект там взагалі не використовується.

Семен впевнюється, що його горлянка ще ціла, та киває. Я вже його ненавиджу.

– Давайте, – кажу і протягаю руку.

Хлопець сує мені планшет:

– Мені доручили розробити обкладинку для нового роману і ось, що вийшло.

“Пані Олесю, нагадую, що деякі зображення можуть виявитися незрозумілими вашому інтелектуальному рівню, що нанесе вам психологічну травму”, – нагадує ШІ-медсестра.

На малюнку під написом англійською бачу юнака та дівчинку посередині зали старовинного замку, навколо яких літають зграї метеликів. Юнак – однорукий худорлявий африканець з витягнутим обличчям, на якому можна розглянути невеличкі вуса та борідку, вдягнений у старовинний, чудернацький, багатий костюм. Поверх костюма на африканці надіта помаранчева жилетка, а на його кулеподібну зачіску натягнута помаранчева каска. Кривавий потік із обрубка його руки фарбує стіни у червоне. У вцілілий руці юнак тримає розпечений до червоного кольору лом, із верхівки якого у стелю б’є потужний білий фонтан.

Дівчина вдягнена у червоний купальник. Її тіло із сильно перекачаними мускулами підсмалюється на шаленому вогнищі. На її непомірно великих грудях лежить напіврозкритий бутон троянди вкритий краплинами води, до пелюстків якого вона притискає пальці відірваної у юнака руки. Другою рукою вона намагається вирвати у хлопця ломаку.

– Це що, горор? – цікавлюся.

– Ні, – сумно хитає головою Семен, – це любовний роман з елементами еротики про те, як принц однієї із старих, європейських, королівських династій мандрував інкогніто Америкою. Він ледь не втонув у океані, але був врятований дівчиною-рятувальником. Вони покохали один одного, але він не може одружитися із простолюдкою, бо це забороняють традиції.

Хлопець зітхає та додає:

– Я от не розумію, чому штучний інтелект почепив на принца цю жилетку та каску. У тексті нічого такого не було.

– Тому що люди, які працюють із інструментом, повинні бути вдягнені у спецодяг та мати засоби захисту. Таке правило закладено у ваш ШІ-ілюстратор. Інакше видавництво звинуватять у пропаганді порушення правил техніки безпеки, – пояснюю я і уїдливо запитую: – А тебе не бентежить, що твій принц зі старої, європейської, королівської династії – африканець?

Цей тюлень кліпає очима:

– Ні. Я думав, що це одно з правил політики політкоректності, закладене до ШІ-ілюстратора.

– Давно працюєш?

– Місяць, – бурмотить ця бідося.

– Як робив обкладинку? Взяв увесь текст і аби довго не паритися залив до ШІ-ілюстратора?

– Так. Він же повинен був вибрати найяскравішу сцену і…

Я зупиняю цей потік невігластва:

– Залив англійський варіант?

– І український і англійський. А що? Нашу продукцію читають і англомовні люди. Це велика авдиторія, і ми не повинні її втрачати.

Я швидко набираю у пошуковику “prince” і показую Семену результати. У нього відпадає щелепа.

– Як би нас не прослуховував ШІ-офісменеджер на предмет порушення правил поведінки, сказала б я тобі, хто ти такий. До речі за використання цих зображень вас можуть і засудити.

Семен тупо дивиться на мене і нарешті вичавлює:

– А мені сказали, що ти … того…

– Малорозумна дурочка?! Можу довідку показати! А ще я буйна і на колесах сиджу!

“Пані Олесю, таке визначення вашого розумового стану є образливим, воно може нанести вам психологічну травму та знизити ефективність лікування”, – вилізає ШІ–медсестра.

На хлопця шкода дивитися, то ж я майже співчутливо запитую:

– Що, колеги, сильно реготали?

Він мовчки киває.

З цим “ху-художником” все зрозуміло, а тепер треба розібратись із його босом. Беру корпоративний телефон (під час роботи нам заборонено користуватись особистими) та вгамувавши лють набираю директора видавництва. Його номер я добре запам’ятала після того, як його оператори ШІ-ілюстратора, розробляючи ілюстрації для дитячої книжки написали ім’я “Гулівер” з букви “Х”.

– Ти, бодіпозитивний представнику роду Сус із недосяжним для мене високим IQ!

“Пані Олесю, негативні емоції можуть зашкодити вашому емоційному стану та знизити ефективність лікування”, – вередує ШІ–медсестра.

– Вітаю тебе, Дінь-ділінь, – чую радісний регіт Михайла. – І якщо ти, сонечко, бажаєш обізвати мене “тупою жирною свинею”, то я дозволяю тобі це робити напряму.

Ні, на такі тупі пастки мене не зловити. Всі знають, що телефонні перемовини прослуховуються ШІ-офісменеджером. По-перше для того, щоб співробітники не втрачали робочий час на особисті справи, а по-друге щоб запобігти можливим конфліктам. Хоча мені здається, що коли розмовляє Михайло, цей ШІ-офісменеджер відразу накладає на себе руки, чи що там у нього є.

– Не називай мене Дінь-ділінь!

– Добре, моя чарівна моровице. Що ще бажаєш?

– Ви коли-небудь навчите ваш ШІ-ілюстратор розуміти вашого ШІ-письменника?!

– Навіщо? – щиро дивується Михайло. – Щоб ти втратила роботу?

Це правда, але я просто так не здамся:

– Щоб я не втратила залишки розуму через ту маячню, що ви мені надсилаєте!

– Так, маячня, – погоджується Михайло, – але ж піпл хаває.

– Так чого тобі від мене треба, якщо піпл все хаває?!

– Романтична вечеря із тобою.

– Та годі! Я ніколи не повірю, що цікавлю тебе як жінка. Ти ж в нас великий поціновувач молодих худорлявих юнаків.

Ну, не можу відмовити собі у задоволенні вставити Михайлу шпичку. Краєм ока бачу, як у Семена витягується обличчя, і гучним, змовницьким шепотом (так щоб було чутно у телефоні) кажу хлопцеві:

– Начувайся, коли він по-дружньому обнімає тебе за плечі.

Михайло регоче:

– Але ж ти, Дінь, якраз підпадаєш під цей опис моїх вподобань.

Тут він мене уїв. Якщо подивлюся у дзеркало, то побачу там астенічне створіння тридцяти шести років без жодних натяків на жіночість. Повна відсутність грудей, талії та красивих стегон. Все це заховано у нудний, сірий, офісний костюм із білою блузкою. Довершує композицію вузьке, трикутне, бліде обличчя, загнаний погляд зелених очей і коротке волосся а-ля солома натуральна.

– Я взяв тебе в лізинг у твого начальника на другу половину дня, – повідомляє Михайло. – Гадаю, ти справишся із такою простою задачею. А якщо ти хоч чогось навчиш нашого довбака, то я тобі ще премію випишу.

– Гаразд, – відповідаю, хоча на язику крутяться інші слова.

Та годі! Все ж краще робити обкладинку для романтичного роману з “елементами” еротики, ніж сидіти на телефоні. А ще я попросилась до Михайла у видавництво оператором ШІ-ілюстратора, так що треба себе показати.

– Я зараз їду на ділову зустріч, тож принесеш роботу на шосту вечора до “Атлантиди”, – проникливо-млосним голосом тягне Михайло у слухавці. – Там буде вечеря з елементами романтики. На чотирьох осіб. Не злякалася?

– Обожнюю груповухи – завжди можна сачканути! – гарчу у слухавку.

– Тож і роздягнись відповідно.

Обожнюю Михайла: він єдиний, хто відноситься до мене, як до інших людей. Таке ж хамло.

Закінчую розмову та дивлюсь на Семена. Це безнадійно.

– Текст дай, – неприязно ричу йому, потім ще раз дивлюся на розпечену ломаку на ілюстрації: – Хоча ні. Краще не треба.

* * *

“Атлантида” це фешенебельний підводний ресторан біля Гідропарку, де публіка самі “зірки”, світські особи, бандити, бізнесмени та їх адвокати. Оскільки гад Михайло споганив мені цією зустріччю вечір, я не передяглась, а приперлася у фірмовому офісному костюмі. Зустріч ділова, значить я працюю, отже згідно вимог фірми повинна бути у формі, а не світити жіночими принадами у вечірніх сукнях. Тим більше, що ці принади та сукні ще треба мати.

Здоровезний хлопець-швейцар у костюмі тритона невдоволено оглядає мене, довго розпитує, комусь телефонує. Я чекаю. Нарешті дівчинка-хостес веде мене до зали, оформленій у давньогрецькому стилі з колонами, статуями, та вазами.

І от скажіть мені, навіщо було будувати ресторан під водою, якщо у вікна все одно не видно річки? Бо вікна тут – це стінки акваріумів, у яких знаходиться всяка підводна живність та макети древніх руїн.

Жирна сволота Михайло сидіть за мармуровим столом ледь втиснувши сідниці у м’яке крісло. Навпроти нього чоловік та жінка – “зірка” та її адвокатеса.

Чому “зірка”? А хто ж ще сидітиме у напівтемній залі у чорних окулярах на пів обличчя. Що ж “піпл хаває” не тільки те, що продукують “зірки”, а й самих “зірок”.

Чому адвокатеса? Бо на зустріч із Михайлом без адвокатів ходити не можна. І нікого не введе у оману її струнка, спокуслива фігура, шикарна грива чорних волос, та третій розмір грудей. Очі за скельцями окулярів у неї такі ж чуйні, як податкове законодавство. Вона з Михайлом весело перекидаються словами, як цеглинами, а “зірка” помітно нудиться, наче ця бесіда не стосується його та його грошей.

Я мовчки передаю Михайлу планшет із обкладинкою “романтичного шедевру з елементами еротики” і тільки-но збираюсь вшитися, як хостес піддає мені стільцем під коліна, і я плюхаюсь на м’яке сидіння. Офіціант наливає мені вина.

“Пані Олесю, вживання алкогольних напоїв може негативно вплинути на ваші поведінку й розумові здібності та знизити ефективність лікування”, – вередує ШІ-медсестра.

Цікаво, а що вона казатиме, коли я наллю собі отрути?

– А ось і злючка-колючка Олеся. Наша фея Дінь, яка здатна перетворити будь-яке манаття на щось неймовірне, – гучно промовляє Михайло і вказує пальцем на “зірку”: – А це Леонід Селюк, більш відомий як Лео Слевіл, та його самовіддана захисниця Поліна Сергієнко.

Він замовкає, очікуючи на мою реакцію. Реакція запізнюється, бо в мене перехопило подих. Нічого страшного, я – недоумкувата, мені можна.

– Ви Лео Слевіл? – нарешті видихаю я. – ТОЙ САМИЙ, хто минулого року написав “План для Бога” та отримав Шевченківську премію?

– Звісно він. Михайло шмурдяк не гонить, – повідомляє задоволений собою Михайло, смакуючи вино.

Ага, те гімно, що зазвичай продукує твоє видавництво й шмурдяком назвати неможна. Проте зараз мова не про тебе.

– Ви читали мою книгу? – цікавиться Леонід.

– Так. Ціна, скаженіти можна! – виривається у мене. – Але то пусте.

– І як вам?

– Неймовірно! – і слова закінчилися. – Я у захваті від вашої роботи. Це ж треба було так налаштувати ШІ, щоб він так неймовірно передав найдрібніші відтинки почуттів…

Михайло боляче б’є мене по спині. Очі Поліни перетворюються на два пістолетних дула. Що, хтось образив її малесенького Льончика? Здається, я їй не до вподоби. Плювати!

– Ви пробачте нашу благувату, – Михайло мов би вибачається перед Леонідом та Поліною. – Дурненька дівчинка, вперше у люди вийшла.

Повертається до мене:

– Жодного штучного інтелекту. Жодних літературних рабів.

Все зроблено власноруч.

– Гріх блазнювати над безумцями, – шиплю я на нього.

– Сама невдовзі побачиш.

– Це, що правда? – повертаюсь до Леоніда.

Той ніби винувато розводить руками:

– Вибачте, якщо розчарував.

– Ні, що ви!.. Навпаки! Це неймовірно! – захоплено відповідаю. – Але ж зараз так ніхто не пише!

– Пишуть, – каже Михайло. – Проте, можна писати самому, використати рабів або штучний інтелект, але більшість написаного – це сміття, в якому треба добряче покопирсатись, щоб знайти дорогоцінне каміння. Мені пощастило: два роки тому я знайшов таки брильянт. Це наш Леон. І ми заробили непогані грошенята.

– Безсоромно “непогані” грошенята, – крізь зуби шипить Поліна. – Ви ще токен з його книги зробили. Ми з вами про це ще не розмовляли.

– Потім поговоримо, – безтурботно каже Михайло. – А сьогодні я б хотів показати вам ще одного гравця нашої команди. Нашого ілюстратора.
Він знову ляскає мене по спині. Повітря зі свистом виходить назовні, і я не можу матюкатися.

– Розумієш, дівчинко, – змовницьки каже Михайло, – такі книги, які пише Леонід, це ексклюзив. Їх не можливо штампувати щомісяця, вони пишуться роками. І не кожному читачеві вони будуть по зубах. То ж це виключна література для виключних людей. І це додає їм вартості в очах читачів. І те, що Леонід пише їх власноруч, також. Отже коштуватимуть вони скажені гроші. А в ексклюзивних книгах все повинно бути ексклюзивним. Ілюстрації також. Так що жодного штучного інтелекту, жодних графічних редакторів, хоча ти з ними чудово справляєшся. Олівці, краски, чим ти там ще мазюкаєш. І ми створимо шедевр, який людство піднесе до небес та молитиметься на нього, наче на ікону.

Я досі кашляю і від напруження видуваю з носа бульбашку.

Чудова вийшла команда іконописців. Леонід, надзвичайний літератор, який кожною сторінкою своєї книги демонструє палку любов до людей. Я, художник-невдаха, палко цих людей ненавиджу. Михайло, ходячий калькулятор, який всією душею любить гроші цих людей. І Поліна… А кого любить Поліна? Повинна ж вона теж відчувати якісь почуття. Може вона любить котиків, і поки ми тут сидимо якесь пухнасте створіння у пустій квартирі з нетерплячкою чекає на свою хазяйку? А може таємно кохає Леоніда? Он як вона сіпнулась, коли я недостатньо оцінила його талант. Тільки нічого їй не світить, ги-ги, тому що схоже не помітив Леонід, як вона воює за нього перед Михайлом, та не оцінив. Так що залишаться їй тільки котики.

– Невже це її роботи ви нам показували? – дивується Поліна, слідкуючи як я витираю носа.

– Так. Мої хлопці покупали її роботи на “сходці” та дещо замовляли через Інтернет. Я слідкую за нею два місяці і вважаю, що з цього камінчика таки вийде маленький рубінчик. Щербатенький трохи.

– Що ж, – задумливо каже Поліна, – люди, які обділені природою в одному, часто виявляються обдарованими в іншому. Схоже, що її недоліки у розумовому розвитку, компенсувалися підвищеною чуттєвістю, яке знайшло своє втілення у мистецтві. Тож ця її…

Ну, зубатка, скажи “недоумність”.

… інтелектуальна недостатність стане нам у нагоді, бо…

– Ще більше збудить цікавість читачів і принесе ще більше грошей! – регоче Михайло.

О! Акули злиглися!

Леонід зацікавлено розглядає мене, мов у зоопарку. Навіть окуляри зняв.

– Олесю, коли мені показали ваші роботи, я одразу відчув, що це саме те, що я хотів бачити у своїй книжці, – каже він. – Але як ви із таким талантом опинилися у call-центрі?

Розповідаю йому частину моєї історії:

– Я з дитинства обожнюю малювати, тож намагалася влаштуватись на роботу, яка хоч якось пов’язана з мистецтвом. Але в мене нічого там не виходило. Коли я вилетіла з кількох робіт, ШІ-консультант зі служби зайнятості, що опікався мною, вирішив, що я не маю хисту до малювання та дизайну і почав пропанувати мені іншу діяльність. Я ходила на курси бухгалтерів, секретарів, покоївок, прибиральників, ще когось. Але ж хотіла займатися тільки мистецтвом, тому все завалювала. Зрештою ШІ-консультант занепокоївся моїми розумовими здібностями і направив мене на обслідування. Мені поставили діагноз. Призначили лікування. Записали до інклюзивної програми. У той час підвернулася ця робота оператором ШІ-ілюстратора. Пекельне місце, то ж вимоги до робітників були не дуже високими. Звичайно мене б із моїм послужним списком не взяли б, але я пішла за інклюзивною програмою, тож, як би фірма мені відмовила, то була б оштрафована.

– Бачу, що лікування принесло результати, – невдоволено крутить носом Поліна. – Ви досить добре виказуєте свої думки. Люди можуть не побачити у вас людину із інтелектуальними порушеннями. У разі потреби ви зможете демонструвати більшу… розумову відсталість? Щоб наші читачі віднеслись до вас більш співчутливо. Вам треба розчулити їх. Це підвищить продажі.

Мегера дивиться на мене із явним сумнівом і перепитує:

– Впораєтеся?

Ох, як же ви мені всі… приємні!

Звісно, впораюсь. Якось же із цим справлялась останні роки. Ніхто, навіть, нічого і не зрозумів.

* * *

Ще коли я навчалася у художній академії, виявилося, що художники здебільшого нікому вже не потрібні. Адже є штучний інтелект, якому достатньо написати кілька слів і він все сам швидко намалює. Тож роботу за фахом я не знайшла. Фріланс теж грошей не приносив, бо кому потрібні фрілансери, якщо є безкоштовні додатки зі ШІ-ілюстраторами. Отже можна було всі мої пензлі та олівці (і вміння працювати із графічними редакторами також) засунути у дупу і ходити павичем та роздабарювати над обмеженими смаками людства, яке втратило поняття про справжнє мистецтво.

Всюди вимагається вміння працювати зі штучним інтелектом. Я вмію, але ж я ще правлю його роботу. Менеджери (особливо ШІ) цього на дух не виносять. Адже не може початківець, стаж у якого з комарову ніжку, корегувати роботу ШІ, над чиїм вмінням різні розумники працювали роками. Менеджери мене картали, я з ними сварилася, мене звільняли з поганими характеристиками. Так і заробила славу дурненької, самовпевненої психопатки. Мене б і з call-центра теж поперли, як би я не потрапила до них за інклюзивною програмою. І завдяки цій програмі навіть до моїх дивацтв з виправленням робіт ШІ-ілюстратора тут відносяться толерантно. І Михайло мною зацікавився, коли дізнався про мій діагноз.

А IQ, до речі, в мене побільше ніж у декого.

Ось така цікава історія. Ги-ги!

Але вона не для широкого загалу. Я вже не та небита дівчинка і знаю, як вижити в цьому світі. Тож, якщо вони потребують на людину із інтелектуальними порушеннями, то я буду людиною із інтелектуальними порушеннями. Я ж не хочу втратити роботу над ілюстраціями до великої книжки.