Чиста кров

   – Я хочу аби уважно подивились на екран і назвали мені число, – лікар не схожий на військового, але рівень секретності цієї будівлі підказує мені що це не звичайна лікарня. На моніторі безліч різноколірних кульок – це якійсь древній земний тест. Настільки старий, що збережений у 2D картинках. Якість низька, об’єму немає… як взагалі вони жили у ті часи?
– Я тут не бачу чисел, – чесно намагаюся знайти хоча б щось на цій картинці. Чи ви хочете, аби я порахував колірні кульки?
– Наступний слайд, – він показує мені чергову картинку. На темному фоні ніби проявляється світла дев’ятка, а ось поряд на зеленому знову проблема. Чи то шістка, чи то вісімка. Я не певен.
– Дев’ять і вісім, – кажу я і намагаюся по його обличчю зрозуміти правильність відповіді. Але лікар незворушний. Він просто показує мені ще один слайд.
– Бачите геометричні фігури? – я знову дивлюся на різнобарвні кругляки, які показують мені лише одну фігуру – фігуру невдахи, що не може пройти звичайний тест на зір. Яка ганьба.
– Не бачу, – хитаю головою, – давайте наступний. Скільки у вас ще цих цікавих картинок?
Він показує мені чергові слайди. Ситуація безнадійна. Я бачу цифру лише на одній картинці і ще на одній, на щастя, вбачаю абриси трикутника. На цьому мої успіхи закінчуються. Хоча я навіть не певен, що ці відповіді вірні.
– Чому не робили корекцію? – лікар вимикає монітор. – Чому не хотіли змінювати ДНК та спадковість?
– Я з «чистих», – знаю, що це звучить огидно. Особливо зараз, коли наука перебуває на такому рівні. Але чомусь моя родина вирішила заборонити жодні модифікації. І ми дотримувались цих правил вже багато років. Принаймні три покоління. – Ми підтримуємо розвиток технологій, але не в нашому організмі.
– Співчуваю, ­ – здається лікар вперше продемонстрував емоцію, – у вашого діда теж були ці відхилення?
– Так точно, – я не бачу сенсу його обманювати. – Але він не складав тест на пілота бомбардувальника, тож думаю його це не занадто засмучувало.
– Ви думаєте, що це смішно? – лікар не посміхається. – Навіщо ви взагалі вирішили взяти участь у цій програмі?
– Я хочу буду корисним. І я гарний пілот. Принаймні тести так кажуть. Я один з кращих за висновком тренувальних програм.
– Пілот, що не бачить кольорів, – лікар вже не ховає посмішку.
– Я бачу колір неба. Все, що не небо – то є ціль. Для мене все просто.
– Радий, що ви у всьому розібралися, – лікар робить кілька швидких рухів у своєму особистому планшеті. Певно записує діагноз і ставить крапку на моїй кар’єрі пілота.
– Буду чесним, на цій планеті у вас немає шансів на реальний політ, – він відкладає планшет у бік. – Але якщо ви дійсно хочете бути корисним армії, у мене є для вас особлива пропозиція.
– Якщо в цій пропозиції є опція польоту на бомбардувальнику, я згоден, – мені немає чого втрачати. Усе життя я мав доказувати, що є не гіршим за інших. Модифікованих, правильних, ідеальних людей.
– Для однієї місії потрібні люди із дихроматією, тобто порушенням сприйняття кольорів. Якщо ви згодні, то я передам ваші дані командиру групи.
– Загін бойових дальтоніків? – навіть мені стає смішно. – Це не жарт?
– На жаль ні, – лікар теж дозволяє собі посміхнутися. І я погоджуюсь на все.

   Я прибуваю за адресою за годину. Все відбувається досить швидко тож у мене обмаль на роздуми. Співбесіда із керівником групи і якщо все добре одразу двотижнева підготовка і місія.
Я трохи нервую. Адже розумію, що можливо це мій найкращий шанс проявити себе і дійсно стати повноцінним членом суспільства.
– Чистий? – командир дивиться на мене із подивом, – думав, що ви мешкаєте у своїх закритих селах, як аміші. Не п’єте алкоголь та чай з кавою і їздите на конях.
– То мормони не п’ють. А ми просто не використовуємо технології для покращення свого організму. Все інше можна, – у командира дивні нашивки, я таких ще не бачив. Схоже на космічний флот, але якийсь окремий підрозділ.
– Ти гадаєш я не можу мормона від аміша відрізнити? – командир більше не здається мені позитивною людиною. Зараз в його голосі лише метал. – Заходь у сусідню кімнату. На тест у тебе 5 хвилин. Не впораєшся – помреш.
– Що? – мені здається, що він жартує.
– 4.59, 58…– він починає рахувати і я просто залітаю у сусіднє приміщення.
Двері за мною зачиняються. Їх металевий дзвін, як кришка труни, що ставить хрест на моїх мріях піднятися у повітря. На іншому боці приміщення теж двері – біля них пульт із чотирма колірними кнопками. А на самих дверях екран з дивними цифрами. 135, 100, 80…
– В цій кімнаті є все, аби підібрати комбінацію. Аби відкрити двері залишається 3 хвилини, – нагадує мені голос командира і я підхожу до пульта. Спочатку мені здалося, що кнопки майже однакові за кольором. Дивна зелено-жовта гамма, яка для мене зливається у одне полотно. Але потім я починаю помічати невеличкі відмінності у яскравості підсвітки. Кожна з кнопок має свою інтенсивність….
– 2 хвилини, – нагадує голос, а я намагаюся розгадати шифр і вийти з цієї квест кімнати.
– 135, 100… це показник яскравості в канделах, – я нарешті починаю розуміти і натискаю кнопки одна за одною, без четвертої, яка майже не світиться.
Двері відчиняються і я виходжу у великий зал, де вже сидять кілька людей. Судячи зі всього  інші кандидати, які теж впоралися із цим завданням. Ніхто не рухається, тож я тихо сідаю на вільне місце і чекаю. Стіни у залі яскраво зелені. Природний колір має заспокоювати. Принаймні мені так здається.
Але щось тут не так: жоден з кандидатів навіть не повертає голови. Вони всі дивляться вперед. На… Спочатку я бачу лише брижі в повітрі, а потім нарешті помічаю істоту. Пласку, непохитну, що повністю мімікрує під зелену поверхню стіни. Напевно якби не моє відхилення я б навіть не помітив мінімальну різницю у цих відтінках. Хамелеон тримає кожного з людей у певному трансі завдяки майже прозорому щупальцю, приєднаному до їх голови. І одне він просто зараз направляє в мою сторону.
В останній момент я встигаю відскочити і мацак пробиває стілець, на якому я тільки но так безтурботно сидів. Це не є добре. Тож командир не шуткував про смерть.
Я кидаю в нього стілець і напевно потрапляю в один з нервових центрів, бо істота видає низькочастотний звук і відпускає інших. Ті падають на підлогу не проявляючи жодних ознак життя. Проте у мене немає часу перевіряти їх стан. У мене зараз інша проблема. Відбитися від розлюченого хамелеона, якого позбавили смачної їжі…
– Думаєш, якщо зелений, то безсмертний? – кричу я йому і запускаю в нього ще кілька стільців, але на цей раз не так вдало. Хамелеон переміщується набагато швидше, ніж я думав. Я майже не встигаю реагувати на щупальця, які він кидає в мене. І нарешті я перестаю ухилятися і просто ловлю щупальце обома руками. На його кінці якійсь нервовий центр, що намагається ухопитися за моє тіло. Немов голова змії.
– Не так просто, мерзото! – хамелеон шипить, але я не звертаю на це уваги, просто намотую мацак на стілець і б’ю об підлогу. Істота переходить на низькочастотний виск.
– Що не подобається? ­– я хапаю наступний стілець і кидаю в нього, намагаючись потрапити у центр, звідки він випускає щупальця. І коли чую ще один крик, розумію, що знайшов його слабке місце. Хамелеон втрачає рівновагу і частково сповзає на підлогу. Тепер я краще бачу його частину,  хоча камуфляж все ж таки заважає повністю оцінити розміри.
Він намагається, змінити колір, але через мої удари, не встигає це робити. Я хапаю стілець і застрибую просто на нього. Істота слизька наче, риба, але мені все одно. Я не помру в цьому дивному приміщенні.
З кожним ударом вона слабшає… я починаю перемагати.
– Стоп! – я чую голос командира і у кімнаті вмикається яскраве ультрафіолетове світло. Величезний солярій. В цьому освітленні я нарешті бачу її всю. Це щось середнє між скатом та медузою. Хамелеон дуже наляканий. Я відчуває його страх. Він заповнює всю кімнату, ніби монстр розпиляє свої почуття у повітря.
У приміщення забігають кілька солдат у захисних костюмах і накидують на істоту електричну сітку. Це її повністю знерухомлює. Вони обережно виносять монстра з приміщення, а потім забирають тіла тих, хто провалив тест.
– Браво, мормоне, – командир аплодує мені. В ультрафіолеті його обличчя ніби маска зі свята Хелловіну,  – думав, що з вас дихроматів зовсім немає користі. Але ж ні… може й дійсно ця програма спрацює.
– А літак мені дадуть? – я сідаю на стілець, розуміючи що лише пару хвилин тому був на межі смерті.
– Літак то для дорослих, ­– він хлопає мене по плечу, – почнеш з розвідки у штабі, а там подивимось.

–  Під час стародавньої земної війни люди вирішили використати дальтоніків, адже вони дуже гарно розрізняли камуфляжні сітки з висоти, – командир починає здалека, – Тож вони сформували цілі загони льотчиків, що розвідували територію і скидали бомби точно по замаскованих позиціях противника. Зараз ми теж зіткнулися з подібною проблемою, – він запалює переді мною докладну 3D мапу, – як ти знаєш цивілізація, що розвивається має постійну потребу в енергії. Нещодавно ми знайшли перспективну планету – сканування показало, що у її надрах заховано щось неймовірно потужне.
Командир наближає карту і я бачу як в центрі сфери пульсує яскраве світло, до якого йдуть якісь довжелезні лінії.
– А це що? – я показую на лінії і бачу, що став на вірний шлях.
–  А це і є наша проблема, мормоне. Тунелі, – командир одним рухом ховає модель у стіл, – безоплатний сир буває лише у мишоловках і може у вас там у мормонських селах. На цій довбаній планеті ми зустрілися із цивілізацією, яка має ідеальне маскування. Одного зі скатів ти сьогодні бачив. І на планеті таких тисячі. А ці тунелі, як вважають наші вчені, то входи до їхніх домівок. Бо в іншому випадку я не розумію чому вони їх так відчайдушно маскують та захищають.
– Маскують?
– Так, хлопче. Входи до них захищені якимись невідомими захисними полями, на які не можна навести наші ракети. Вони створюють певні електромагнітні перешкоди і наші системи лягають. Сканери наче фіксують ці поля, але похибки занадто великі.
– А з висоти пілоти їх не бачать, – здається я починаю розуміти сенс цієї операції.
– В точку, мормоне! – командир киває, – тож і старе добре бомбардування не надто ефективне. Кілька разів ми намагалися провести наземну операцію із підтримкою кораблів, але скати нападають зненацька. Втрати великі і керівництво вирішило спробувати альтернативну тактику. Тестові дослідження показали, що дальтоніки принаймні чітко бачать самі входи у тунелі і як ти сьогодні довів – такі як ти можуть бачити і істот. І нам конче необхідно викурити їх звідси, і знайти ключ від тих входів.
– А чому з ними просто не домовитись? – мене лякає слово «альтернатива», коли воно звучить в армійському контексті. – Вони ніби розумні. Принаймні мені так здалося.
– Це довгий шлях, а у штабі є план.  В ньому немає бюджетів на перемовників. Тільки на зачищення території і видобуток корисних ресурсів.
– Знищити те, що не розумієш, це якійсь середні віки.
– Це називається, розвиток цивілізації, мормоне, – командир дивиться на мене, – але якщо ти не хочеш літати і прагнеш боротися за права зеленощупих, то я можу віддати цей шанс комусь іншому. Пілоту, який цінить подарунки долі.
– Я хочу літати, командире, – не планую заради якихось скатів загубити усю свою кар’єру. – Чи були проведені якісь дослідження? Що ми про них знаємо?
– Ми проводимо їх просто зараз, тому і шукаємо добровольців. Пілотів з кольоровими вадами зору, які готові взяти участь у небезпечній місії.
– Тобто результати досліджень не підтверджені, – я перекладаю його фразу на офіційну мову. – Яка моя роль?
– Спочатку нам варто знайти їх лігва. Тобто ви з іншими дихроматами уважно передивитесь карти і визначите камуфляжні зони. Якщо на картах їх не буде видно, то ми відправимо вас зі справжніми військовими у розвідувальні польоти планетою. Після того, як перша фаза буде закінчена ми нанесемо усі точки на мапу і знищимо їх ракетами.
– Але якщо вони заховаються у тунелях? А якщо щити  витримають удар. Бомбардування може не принести користі, – мені не зовсім зрозуміла його тактика, але командир знає що робить.
– По-перше бомбардування, допомагає завжди. Якщо ми їх не знищимо, то добряче налякаємо. А по-друге, мормоне, може ти будеш слухати те, що я тобі кажу, а не сперечатися? Ти колись чув про мікроменеджмент? Крок за кроком. Спочатку точки на мапі, потім бомби, потім зачистка і наземна операція за потреби. Ми займаємося цим лайном більше, ніж твій батько бачив голих дівок. Тож не заважай професіоналам робити свою справу. Допомагай, або звільняйся.
У мене більше немає аргументів. І немає дороги назад. Я вже зайшов занадто далеко, аби зараз вмикати задню.
– Я хочу допомогти і якщо мої навички вас влаштовують, то для мене буде за честь приєднатися до вашого загону.
– Ось це вже інша справа, – командир відкидається на спинку стільця. Мене звати капітан Мейфлауер. А ти, як ми вже вирішили будеш «мормон». Нашивку забереш в адміністрації і там підпишеш усі папери. Нерозголошення, заповіт і все інше лайно. Відбір триває ще 2 дні, після того, як ми сформуємо ваш колірний загін, то почнуться тренування. Питання?
– Як ви захопили цю істоту?
– Випадково. Проводили зачистку однієї місцини і світили ультрафіолетом, аби нічого не прогледіти, аж раптом побачили його. Очевидно його просто оглушило вибухом. Тепер у нас є піддослідний.
– А курсанти, яких захопила істота? Вони мертві?
– Не зовсім, – командир намагається сформулювати відповідь, але це дається йому складно. – Він ніби занурює їх у певний транс, і можливо впливає на нейронні зв’язки. Це ще одна частина нашої дослідницької програми… але про це краще запитати у доктора. Пані Голді Хінд справжня фанатка цих скатів, може годинами про них говорити. Якщо хочеш можеш зайти до неї, все одно тобі потрібно пройти кілька підтверджувальних тестів на дальтонізм.
– Знову? – я не зовсім розумію навіщо це.
– За останні два дні бували випадки, коли звичайні хлопці спеціально прикидалися дальтоніками, аби потрапити до нашого спецпідрозділу. Ти ж розумієш… в армії з цим суворо. Якщо дихроматія, то тільки підтверджена і занесена у особисту справу.

Доктора Голді Хінд я знаходжу далі по коридору. У неї велика лабораторія в якій знаходиться і медичний блок і експериментальний відсік у якому тримають ската. На ліжках лежать постраждалі від істоти. Вони підключені до апаратів, які передають на монітор зміни у взаємодії електромагнітних імпульсів, в той час як пані Хінд уважно слідкує за динамікою їх стану.
– Можна? – я стукаю по пластиковій обшивці.
– А…сміливець, заходь, – вона відвертається від апаратів. – Я тебе надовго не затримую. Кілька тестів для протоколу. Мені треба внести усі твої дані у нашу базу.
– Без проблем, – я сідаю біля неї і вона світить мені в очі, якимось маленький сканером. Його голчаста антена спрямована просто в око і він настільки близько, що тіло само починає відсуватися.
– Не сіпайся, – вона легко б’є мене по коліну, – не можу зловити твої колби.
– Це моя супер сила, – я намагаюся шуткувати. Пані доктор доволі приваблива і здається, що вона не набагато старша за мене.
– Я не зустрічаюся з «чистими», фанатиками і льотчиками. А у тебе три в одному кандидат, тож свої жарти залиш для друзів. А у мене сиди рівно, поки я проводжу тести.
– Так, мем, – я намагаюся тримати голову рівно, поки вона сканує мої очі на кольоросприйняття.
­– Дихроматія підтверджена, – вона прибирає сканер і дозволяє мені встати.
– Капітан казав, що ви в захваті від істот… мені здалося, що вони мають інтелект…
– Мають… вони навіть розмовляють. Намагаються залізти тобі в голову. Не тільки своїми мацаками, але й за допомогою імпульсів, телепатії. Зараз ми лише на початковому етапі і після інциденту з кадетами ми заблокували його можливості. Поки не зрозуміємо, що він зробив з цими людьми… і які будуть наслідки.
– Тобто його поведінка на тесті…. була спонтанною?
– Це експериментальна місія… і ми дозволяємо собі трохи відходити від протоколу. Спостерігати, а не тільки діяти. Мало часу, мало грошей і мало інформації. П’ятеро дихроматів коштують того, аби дізнатись про супротивника трохи більше. Хіба ні?
Армія не змінюється. Люди – це є ресурс, який має працювати на результат. Але хіба не в цьому принцип природного відбору?
– Допоможи…! – голос у моїй голові досить чіткий. – Допоможи мені…
Я починаю озиратися. Хоча я вже знаю хто намагається говорити зі мною. Імпульси ската пробиваються навіть крізь перепони та сітку, в яку його одягли.
– Як тобі допомогти? – намагаюся думати якомога гучніше. Не знаю, як спілкуватися із представниками інших цивілізацій.
– Чиста кров, що врятує,  – ці слова бринять у моїй голові. – Коли торкнувся, то відчув.
– Що?
­– Чиста кров, що бачить все…, – повторює істота і мені здається, що в його меседжі відчутні нотки страху.
– Що бачить? – я відчуваю, як сканери в кабінеті доктора починають зашкалювати. Наш діалог створює додаткове електромагнітне поле, що порушує усі підрахунки її апаратів. Голді дивиться на мене і здається починає здогадуватися, що відбувається.
– Він говорить з тобою? Що він каже? – вона натискає кнопку і в моїй підсвідомості вибухає біль. Я відчуваю все, що відчуває істота. Вона намагається подавити його можливості.
– Ми тобі не вороги, – його голос слабшає разом зі збільшенням болю. Я потім я втрачаю свідомість.

– Що він сказав? Повтори! – капітан Мейфлауер уважно дивиться на мене. Я не знаю скільки пройшло часу, але по невеликій щетині, на моєму обличчі можу визначити, що без свідомості я пролежав кілька днів.
Я підключений до апаратів, до яких нещодавно підключали кадетів. Але в медичному відсіку я зараз один. Нікого з них немає.
– Він сказав «чиста кров, що врятує». І що вони мені не вороги, – голова просто розколюється на друзки. Мені терміново треба випити якусь корисну таблетку.
– Маячня якась, нічого не розумію, – мені навіть стає шкода командира. Такий розумовий процес для нього неначе тортури. – Якщо ми не вороги, чому я втратив вже стільки людей?
– Може вони захищають себе? – у мене так болить голова, що я практично забуваю про субординацію.
– Я вже і забув який ти розумник, ­– капітан спантеличений і розлючений. – Вставай, і вирушай до цієї амеби. Я тебе підвищую з «нікого в розвідці» до «перемовника». Я хочу, аби ти витряс з цієї риби все що вона знає про захисні поля і тунелі. За два тижні ми маємо бути на планеті та виконувати план. Команду ми вже набрали. Тож дізнайся як туди потрапити.
– Мікроменеджмент, я пам’ятаю.
Він ігнорує мій коментар, але допомагає встати. Голді Хінд теж тут. Як завжди слідкує за показниками.
– Можна мені таблетку від голови, – я дивлюсь на неї із надією і вона рятує мене. – Кадети одужали?
– Ніби так. Розповідають про дивні сни і голоси у голові. І усі жаліються на слабкість та провали у пам’яті. Може ця істота викачала з них інформацію? Перевірити неможливо, тож ми поки залишили їх у себе. Спостерігаємо.
Я згадую стурбований меседж ската, що звучав у мене в голові. Не схоже, що він хотів налякати. Він ніби дійсно потребував допомоги. Або ж…
– Як можна зрозуміти що це не пастка істот? – я дивлюся на командира та доктора. Вони не знають і я не знаю.
Я прохожу до відсіку, де тримають хамелеона. Потужне скло і електрична сітка, що стримує його можливості. На білому фоні його зелений абрис неначе дитяча розмальовка.
– Не вороги… – я знову чую його голос і даю знак командиру, що встановив контакт. Я дублюю все що каже скат і проговорюю свої питання в голос. Поки ми не вигадали іншого способу конвертувати ці імпульси у зрозумілі символи.
– Чому ви вбиваєте нас? І що в тунелях?
– Ми захищаємо. Багато років. Там смерть… там життя… та пам’ять, – він знову починає нервувати і цей стан передається і мені. Все тіло трусить. Голді хоче знову запустити розряд в істоту, але я зупиняю її. Не хочу знову вилетіти на кілька днів.
– Доведи! – я намагаюся спілкуватися простими словами, аби транслювати якомога точний меседж. Я хочу аби між нами не було непорозумінь.
– Я покажу, але там. На місці. Тільки ти… ти чистий. Не такий як вони. Ти справжній. Ти зрозумієш. Ти врятуєш.
Капітан вагається. Ця розмова лише підвищує кількість невідомих факторів. Ускладнює таку просту місію на винищення. Я чекаю на його рішення. І нарешті він киває головою.
– Добре, – капітан дивиться на мене. – Передай йому, що ми дамо йому один шанс довести свої слова. Але, якщо він нас надурить, ми знищимо все.
– Гучно і чітко, – я передаю йому все слово в слово.
– Не вороги,  – повторює голос в моїй голові. – Ти все побачиш…

Наші тренування починаються за два дні. Все за графіком. Ми відпрацьовуємо польоти на незнайомій планеті за заданими маршрутами. Звикаємо до гравітації та особливостей управління. Це знову тренажери, але сучасні кораблі настільки автоматизовані, що справжній політ не набагато відрізняється від комп’ютерної програми.
Я продовжую спілкуватися через скло з істотою, але хамелеон не каже нічого нового. Я намагаюся дізнатися більше про нього і захисні поля, але він не відкривається мені. Просто повторює свою мантру про «не ворогів» і «чиста кров» і про те, що він «доведе все на місці».
Піддослідні кадети також не проявляють жодних аномальних відхилень і за кілька днів їх відпускають додому. Вони провалили тест і більше не потрібні.
Одночасно ми вивчаємо карти, аби відмітити усі точки на рельєфі, де присутній камуфляж. Коли ми закінчуємо наносити відмітки то навіть капітан бачить пентаграму. П’ятикутну зірку, що проявляється, якщо всі закамуфльовані місця з’єднати умовними лініями.
– Що ж вони там ховають? – капітан дивиться на окультний знак на моніторі. – І як про це мені доповідати у штаб?
– Може він не брехав про смерть? – мені стає трохи ніяково. Але я не певен стосовно знаку. Це занадто «людський» символ для планети із незнайомою агресивною цивілізацією.
– Пентаграма – це захисна побудова, – доктор теж не знає як реагувати на наше відкриття. – Але звідки вона там?
Я не ділюся своїми думками з іншими. Не хочу проявляти ініціативу. І це не наше завдання пояснювати знаки, наше завдання знаходити відхилення і ми це робимо досить успішно.
– Ми відправимо вас двох до одного з тунелів. Будемо спостерігати, – інформує мене Мейфлауер, – на твоєму костюмі будуть камера та звук, який передаватиметься безпосередньо на командний пункт. Він казав, що доведе свої слова, нехай. Якщо, щось піде не так ти повинен будеш його нейтралізувати, а ми зробимо все інше. Зірочки на карті – можуть бути лише лініями в нашій уяві. А я не вірю уяві. Тільки фактам.
Капітан має рацію. Наш мозок непередбачуваний і може дійсно іноді ми бачимо більше ніж є насправді. Не треба ускладнювати.
– Сподіваюся ми полетимо туди на кораблі? – я розумію, що другого шансу політати може й не буде, тож хочу витиснути з цієї місії максимум.
– Так, ми дамо тобі корабель. Старий і без зброї. Не хочу, аби секретні технології потрапили до цих рибин, якщо вони тебе в’ють.
– Дякую, капітане, я вас не підведу…., – я настільки радий, що пропускаю повз його слова про смерть. Без польотів я й так ніби мертвий. Тож яка різниця.

Ми прибуваємо на планету через тиждень. Перед місією капітан віддає наказ і ми проводимо кілька тренувальних польотів на реальних кораблях. Це старі бляшанки, але я ніколи не був настільки щасливий. Тут у далекому космосі мої мрії нарешті збуваються.
Ми ще раз перевіряємо усі координати закамуфльованих точок і шукаємо нові. Вже під час безпосереднього зорового контакту. Але нічого нового не знаходимо. Все та ж пентаграма, і та ж кількість входів у тунелі. Все сходиться.
І це турбує. Мене не полишає відчуття, що ми пропускаємо щось важливе.
Істоту завантажують у мій корабель у захисному боксі та електричній сітці. Він не пручається, ніби підкорюючись своїй долі. Капітан також не надто вірить в успіх цієї місії. Він нагадує скату, що кораблі готуються до ураження всіх координат одночасно. Мені здається, що Мейфлауеру просто подобається відчуття влади і вседозволеності. Напевно кожному військовому у якийсь момент хочеться відчути себе Богом, від якого залежать інші життя. І рознести усе на друзки.
Ми летимо у тиші. Істота не зв’язується зі мною. Витримує паузу. Чекає на своє звільнення. Ми долітаємо до найближчого зі входів. І я знижуюсь над входом.
Він величезний. Його закриває дивне щільне поле, що ніби зливається з природою. Дивовижно, що ці відмінності змогли побачити тільки ми. Купка людей із відхиленнями. Ніби ця місія чекала саме на нас.
– Звільни мене, – лунає в моїй голові і я натискаю кілька кнопок, відпускаючи ската на волю. Він вилітає з боксу і немов метелик робить пару кіл навколо корабля. Він теж любить політ і я відчуваю його радість. Вона ніби бринить у повітрі.
– Ти обіцяв показати що ми не вороги… – я нагадую йому навіщо ми тут. – Що там в тунелях?
– Пам’ятаю, – він опускається на землю біля захисного поля. – Підходь ближче. Торкнись! Тільки ти можеш побачити…
Він сповнений позитивною енергією і ніби передчуттям чогось прекрасного. Я відчуваю все це, через цей ментальний зв’язок, що ми тримаємо.
– Будь обережний, мормоне, – крізь позитив ската просочується прагматичний голос капітана. – Ми скануємо все навколо. Жодної підозрілої активності. Але походження захисного поля досі невідоме і ми не знаємо що за ним.
– Так, командире, – я намагаюся зняти поле зі всіх боків, аби у командному пункті гарно роздивилися його структуру.
– Торкнись, – скат випромінює спокій, але сам чомусь тримається від захисту подалі.
– Покажи мені, що ти не ворог, – я дивлюся на нього. – Доведи!
– Нам потрібно стати одним, – істота підлітає ближче. Зараз він мімікрував під колір поверхні і я його майже не бачу.
– Я дозволяю контакт, – передаю інформацію у штаб, і тягну руку в бік ската.
І тоді він торкається мене.
Це наче вибух. Мої нейронні зв’язки ніколи не отримували такий стрес. Я ніби стаю кимось іншим і мій мозок розділяється на частини. Я бачу все одночасно і своїми і його очима. Тепер я знаю, що вони чекали такого як я. Багато років. Чистого. Аби звільнити те, що колись давно люди заховали за цими печатками. Там, куди вони не могли дістатися. Те. Що вони захищали від усіх. Їхнього древнього бога…
– Ти рятівник, – він намагається заспокоїти мені і я відчуваю, що моє тіло більше не слухається. Істота керує ним і я майже нічого не можу вдіяти. Яка ганьба.
– Мормоне!!! – я чую, як капітан намагається достукатися до мене. Як він кричить в навушник, але я не можу відповісти. Моє тіло більше не належить мені.
– Чиста кров, яка бачить все, – істота ніби занурюється у транс. Його енергетичне поле збільшується і це ніби клич на який починають збиратися інші. Їх дійсно сотні. Тисячі істот, які завмерли у відчутті дива, що має статися.
Я хочу закричати, аби капітан знищив мене. Щоб запустив ракету просто у точку нашого розташування. Але я не можу. Просто підхожу до поля і нарешті занурююсь у нього.
– Чиста кров рятівника, що бачить зірку… – цю мантру тепер в моїй голові повторюють тисячі голосів. Я відчуваю як екран ніби всотує мене, скануючи моє ДНК. Я і є пароль від схованки древнього бога. Я знаю, що коли пентаграма впаде, то він вирветься і наслідки будуть непередбачуваними. І тоді я розчиняюсь у цьому енергетичному потоці, своєю жертвою нарешті звільняючи енергію, що дрімала там так багато років.

  – Там щось не так, – капітан дивиться на монітор. Камери більше не передають інформацію, але сканер фіксує одночасне збурення величезної кількості енергії.
– Пілоти чекають на наказ, – військові дивляться на нього. – Відкриваємо вогонь?
– Винищити все, – Мейфлауер так довго чекав на це. – Я завжди знав, що альтернативи не працюють.
Планета перетворюється на вогняну квітку в центрі якої пробуджується величний древній бог. І я жалкую тільки про те, що так і не зможу цього побачити.

4-8.03.2024