Армагедон: Вараш-1986/2068

«Здоров братіку!

Пише твій старший – Сергій Ярославович Даремний. Ти про нас, навєрно, мабуть, і забув. Батя й мати наші давно в Царстві Божому.

Старий я вже, дев’яносто маю. Ти, надєюсь – вісімдесят вісім. Шо сто, шо 90. Це колись було: що за 100 баксів який хрін себе утримувати. Онуки мене обзивають – старий претензіос. Раніше лісником був, то давали 300 кубів на ділянку – а реально можна зрізати 150! От і з роками те саме: маю 90, а реально пожив менше. І згадуй, чого більше було, поганого чи хорошого.

Маю канцер, чи знову вірус китайський. Дохтури покамєст не розібралися.

Хочу розказати дешо, тому й пишу. Спочатку буде плутано, бо страсті не охололи. Але час підпирає, бо розказати треба про Колапс-2067, чого ми, поліщуки тоєсть, так слухняно йшли вПерід довжелезною отарою невідомо за ким. А ще тому, що Халамиди – то таки повсталі мертві на суд ангели… і так порадила моя страхова компанія «Страх-у-Вані». Ван – це наш китаєць мєстний.

К2067 почався у нас не зразу. Зійшли ми на той пагорб і таке розвернулося. Ще десять ночей тому ми не йшли в колонах, а спостерігали на узбіччях, удень і– тоді ще їхали ті автоколони – як потім побачили, у зворотному напрямку. На цистернах і рефрижераторах великими літерами виведено «Кров». Нашою та іншими. І хто то придумав та збирав – мєсна влада, звісно.

І почалося рівно о дев’ятнадцятій за місцевим, думаю, як проїхала остання цистерна. Стало тихо, тільки човгання моєї людської колони. Перше, що спало тоді на думку – «папа помер, хай живе папа». Марно ти це не читай, а уважніше.

Якийсь час в колоні підхоплювали розголос, що автоколони з кров’ю – то наказ звище аби повернути справедливість. Щоб віддати зібране чи забране. Або воскресити всіх-всіх, чи окремих. Ті ж поголоси розкидали жахи про воскреслих без нирок, сердець, рогівок ока, частин кінцівок, шкіри, колони дибуляючих франкенштейнів. Щоправда ніхто з таких поголосників сам того не бачив. І закінчувалися ці баляндраси тим, що коли це й не правда, то вже висячі гігантські Халамидники – це справжнісінька правда, їйб… А ще бачили кентаврів – той чолов’яга з дружиною (єдині з поблизьких у колоні які були разом! Народитися одного дня та року, й години!) так реально це розказували, що не повірити було б не чесно.

«Їйб…» – тягнулися і тоді до христосання руки цієї парочки, але не дотягувалися. Думаю, нам усім щось заважало, або К2067 затіяв –як потім виявилось.

Халамиди у небі, але їм до нас було кажись байдужки. А от керували нашим походом – останнім? – саме «осяйні» чи осіятєльні, як виявилося. І то не рядом, ні. Поголоски передавали, що осіятєльні світилися тінню лише біля тих прямокутних ковчегів. Просто видовженні Осіятєльні світла. Однако, іменно їм приписували поголос, який передавався сПереді, що це вони не дають людській волі чи нашим ногам ступити крок з-поза колон, утекти чи сховатися. Тілом ми сунулися вПерід будто загіпнотізіровані.

У вервечці до свого, чи будто би свого, ковчега я спочатку ще бачив в далекому рядку-натовпі товаришевого брата, з його племінниками та братовою. Ти ж знаєш, що у нас, що дядько, що племінник через голову одногодки. Але ні їм, ні мені не удавалося пробитися – натовп би не дозволив. Теж наших знаєш. Хотя то все нарушеніє будто би субординації, котору втілювали по нас осіятєльні. (Мабуть, від них же, думаю, і всі ті загадки були. Ось вам, людоньки, наперед – ангелами швидко обізвали ті висячі малі та гігантські Халамидини. А самі поховалися – хоча потом-потом біля ковчегів таки показалися на мить – світляні стовпи чи овали, чи, може, справжні ангели). На диво сунули тісно.

І главне, я ж надіявся побачити покійних матеру чи батька. Ну, бо раз поголоски про возсталих!

Ну, харош, може наша мати-покійничка не повірила і тому не возстала, як не вірила ходячи до православної церкви та начитуючи штундистсьі ті брошурочки, ти должен пам’ятати: «Якщо буде воскресіння, якщо всі за стільки тисячолєтій воскреснуть – то людям не стане місця на Землі». Десяткам міліардам тоїсть. Так же казала, правда? Але й батя при смерті через місяць по її смертонці це саме товкмачив. А я шукав їх поглядом чи йдуть разом он’о з усіма, надіявся – тебе побачу, вобше!

Але батьків, своєї жінки не бачив тоже. А мусив, так казали, бо ж кому був нужний, приміром, мій товариш, ой з племінниками, але армагедону ми не дочекалися, він згорів від водки, а я чекав воскреслим, а чувствами найбільше хотілося б, чи тебе, братику, може і братову (тоїсть «жунку» з племінниками; якщо помилився, то вибач) – Але… Коли нас тільки примусювало з товписька строїтися по багатоголових, дисциплінованих отарах, здаля, я бачив – що ми з одного містечка!.. І от у тому хз, чому ні батька, ні падруги – не бачив, – отже, вони мені чи я їм не був нужен?

Отаке думалося. Гірко, а бухнути ніде.

Перші години, оті два дні отвлєкався дорогою – автотрасою, просьолком і нашими поліськими хуторами чи проз які городки нас вели. Стоп, мушу ж заговорити або, напахавши на цих /граніт/них паралепіпедах Марс/граніт/у один і то й трухлий базальт, кажуть зара’, що /граніт/ лише наш добрий тим осіятєльним!) але ж базальт не граніт))) Усіх довкола вПереді шокувало, бо мєнталічєскій вплив «/граніт/олюбів-напівбогів» настільки ставав великим, що вони так впливали, щоб ми не бачили. «/ГРАНІТ/ОЇДИ»]. Але ОЦЕ НА зЕМЛІі, що буде, що будемо їсти ми, старші закохані ГЕТЕРО – оту ману небесну, наче, як вони зараз їбуться деякі до очманіння по кущах – у кубриках /граніт/них саркофагів, у грейдерах, на стоянках, пиздець як красиво, пиздець, що робити, а вони байдики не дуже дають бити – зброя це їхній дивовижний інструмент, ті всі йобані фрези, заточки, вимірювальні лазери, лазери точної обробки.

Але знаєш, що ці «неотеси» точно пригасили?

Силу над слабшим. Може, вона таки від Бога? Нехай і Бог, і дід мені вибачать. Нам, у вПерід навіть не стало охота у морду дати! І це після бутовухи, вогнестрілів, чортів бурштин. А ще, знаєш, казали, що один саркофаг-паралепіпед, ковчег тоїсть, був з чистого бурштину!

Я то, щоб прояснити пропиту голову…гад про зустріч зі справжньою маленькою русалкою, котру на житньому вогнищі спалили старші від нас місцеві хлопчаки, ти тоді п’ятилітнім був і чогось тебе я поволік у ті житні окраїнки, а чого, бо малі могли пройтися під тими дротами німецькими чи то сталінськими – хутір наш древній і далекий від цивілізації кажуть історики. Тобі потім про ту русалку ніхто, звісно, не вірив, а батьки ще й мене переконали, що то були саме твої фантазії дуже вразливого майбутнього городського жителя, який шукав собі поїбушок вже у три роки. Вибач.

Оце пишу після зміни на грейдері, вигріб тони/граніт/ного окруху, завів при вогнищі між нашими чоловіками та жінками, що в дитинстві мене переконали не вірити у русалок, а зараз ось – будь ласка – являються небожителями, що спустилися прямо до нас. Але /граніто/дами. А про бджілок, божих створінь, що ти бачив десь через рік після тої русалки і на тому ж хуторі нашому – бджілку, котра несла на лапках два відеречка на обідках. Що чую це, то кажу – божа комашка така акурат і є. У кубриках ковчежних так дивляться, як сказав правду убойну. Коли ніхто не може підняти на іншого руки. Але настрашка для нас скручує серце та душу тому, що не брешемо, хоч і наполовину. Як ото у грудях крутиться величезна зміюка, кусаючи свого хвоста.

уВперід не було серед нас, – а чому розвели колону, де наші кримінальники, рецидивісти, чи з Каландайки. Хіба плескачів язиками було. Представляв, що в інших колонах – рибаки, футболісти, развєдчики янтарні, президєнти чи дрібний члєн який з власті. Чи місіонєри. Ілі повії, їх то куди, до криміналу, жертв насилля чи до медиків?

Але головне!

Халамиди: оце я б тобі підказав! Над дорогою та нами нависали високі такі фігури, як ото хтось напнув височезне, ширяюче високо-високо, десь на рівні найвищих домів, опудало, одіте в гігантські одяги монахів. Під капюшоном могло вгадуватися лице, схилене над Землею. А зіяла тінь провалля. Коптєрами хлопці казали пробували. (Тому лист сумасбродний).

Що це означало я почав принімать щоно проїшовши першу сотню кілометрів. І стрівши провалені ліси наші чи мєстності. А над ними не одну таку Халамидину, – вже їх тоді називали не ангелами а-п-о-к-а-л-і-п-с-и-с-у. Вони зависали над Земльой більші, менші, гігантські, – то надуті клоунськими фігурами на атракціонах, то більші статуї Батьківщини/Свободи. У чорному, брунатному, словом є таке.

А те, що у нас тряслися колінця, щипало в кінчиках пальців. У нас тоїсть, то у Халамидин були опущені рамена, розміром дехто точно визначав завдяки коптерам, з висотку на поверхів двадцять, або на моє око, – цілого мікрорайону. Людське опудало.

Що це означало? Що вони різні? Пєрєдвєсніки апокаліпсису це точно?

І ще було таке відчуття, дуже модне років пітнадцять тому в кіно та книжках казали умніки – будто-ніби ти лишився сам на планеті. Але книжки щезали, телевізорів звісно, на зап’ясткових комдоках було мало і ті не працювали. А той хто зберіг хоч шось писане рукою, ручкою – могли насолоджуватися, хоча то була страшна несправедливість. Або жахливий інтим по корчах – але чомусь зараз люди біля вогнищ навіть збиралися і читали в голос якесь до Христове язичництво. Або як в тих книжках чи кінах: вас тільки двоє, Інші щезли, вмерли невідомо від чого, або перетворилися на зомбаків… Мені такі навєювання культури того часу казали тільки одне: ресурс планети закінчується, наш всепланетний хавчик всьо, і навіть не особєно бурштину нашого чи грошей від нього. Просто прийшов час, що людина підсвідомісно хоче одна користуватися усіма надбаними багатствами. Одна. Чи жратвою усіх, чи автами, будинками-віллами, магазинним розмаїтієм, огромом маркетів, чистими вулицями, вільним і облегшеним без усіх вибором, де жити і в якому житлі.

Хто прилучився до нашої колони чи вже у кар’єрах, ті подчоркували точно: скрізь ці Халамиди опудалами нерухомо зависали. Хоча бувало ні над містом, ні над селом. Могли бути менші над великим містом. Або, узагалі, замєтно більшими над якимось лісом чи небольшим ставком, закрутом річки. Наприклад: над нашим родним Томашгородом не було жодного. А там же кар’єри /граніт/ні!

Та й чорний та брунатний цвєта халамид здавався не таким вже й чорним чи брунатним. Якби ж можна було дістати рукою і обмацати. Ходили поголоси, що повітряні кулі наближалися, ну обмацували – «І що?» – накидалися всі. «Та нічого, на дотик як матерія або брезент». Були сміливці знайти щось із воєних гаджетів і стрільнути в них. Якщо наважувалися попри острах, що будто шото станеться. «Ну, бо чому вони наче застигли, будто поснули чи Бог їх відключив?»

Та головне, чого потім, вже після кар’єрів, забрав із усіма у ковчеги?

А того, брате, що тоді Навіть китайські ферейверки не стріляли. «Та нічого не ставалося!» – казали ті сміливці. Зброя не стріляла, ліктричества не існувало в принципі, нічого не їздило, крім роверів, згодом не літали й повітряні кулі, чим нагрієш. І я не бачив останніх… Всі йшли строєм уПерід.

Так: де ти і шо зараз знайдеш.

Чи не заховався хоч один?.. Ось для чого ми.

Я так і не побачив найбільшого Халамидника, про, якого почув уже вПереді – найбільшого українського, який завис між Чорнобилем та Києвом. Чого ж між – ніхто достовірної версії не висував. Про другого, которий над нашою Рівненською АЕС – я дізнався уже після відходу ковчегів. Свідєтєлі наполягають, що у зоні відчуження довкола нашої висів значно гарніший і товстіший. Але хто їм повірить, мало лі шо село придумає, це ж не столічні свідки, не про Чорнобильського.

То казали одне, то інше. Відео ж не було чим та як зняти. Нічого не працювало, крім ніг та осяйних. Хіба що в кар’єрах, якраз Перед вильотом усіх ковчегів з ясиром.

Я ж то ліш місцевих бачив – у Рівне виділили таке собі щось нижче середнього, непоказне навіть.

…Шкода, що «Пожежна хунта» сталася тільки у нас, а не разом щоб ще й на Хмельницькій чи у Чорнобилі, а то захопила б сам Київ. Тоєсть ми то нашу хунту досі славімо як є, як у Кузнецьовську-Вараші. Бо ж саме бахнуло у нас. Американці твої зараз вже не так нахваляються це – що весь світ змінився через нашу хунту.

Ось так ми і загубилися, братіку. Ти десь по Америках чи Марсах, а ми тут.

Це як про АЗОТ, про «хімію»: тоже не новинка…там би треба показати послєдствія урядування Хунти… але я пізніше ще поясню. Зараз про «без світла». А буквально за день до ковчегів хіба не було знаків – так от вони тоді й щезли… Халамидини.

’явилися – а за день до появи сіятєльних і наказу йти до ковчегів – нікого. Всі щезли. Але ж і ми не знали, що воно. Ніхто не міг точно сказати, чи хоча б один який воєнний хоч у якій країні встиг на самольоті чи вертольоті підібратися. Тільки дехто на коптерах і устиг – ніфіга не понятно, що воно. І лиця не видно.

…«отворів», «світляних ознак», на котрі ці одноплемінник-и-ів масово рухаються, наче «раби». (закреслю поки). Це як наш пастир про АЗОТ:– «Перш ніж провести суть свого світогляду до ваших бошок, «кругозор» яких змінюється щогодини під тягарем побаченого, хочу ще розповісти про екологію людства за більш ніж століття до цього дня. Схоже, наш світ став справжнісіньким концтабором, якими нас так налякали викривши жахіття тоталітарних режимів Сталіна, Гітлера, або Камбоджи (чи тим паче рашки-лаптєстана) – ми стали заручниками концтабірного консьюмерінга, і від слова концентрованого, і від слова концентраційного – супермаркет це і є один з них – концконсьюмерінг. І табірного – тобто гетто. І біобаланс цього не потерпить, що перекопали все за каміння і гроші, буде ще гірше, аніж давні т.зв. «нацистські» чи «комуністичні» каторги, хоча й ті, і другі також були добре продумані. Ну, умовно, продумані – як і супермаркети».

Я то чесно сам любив блукати по супермаркетах. Помацати, скільки всього є у світі. Але я згоден з пастором, що ми бачимо не те, що є насправді. І в історії людства вже були такі моменти, коли вірили у благость концтаборів та врагів народу, чи у євреїв. Тому і ковчеги, і халамидини, і осіятєльні, і /граніт/ні кар’єри чи русалок, у колони вПеред – все це може бути атракціоном. І правдою.

А діло в тому, що мій кругозор… одним словом, я дивився на все, як православний – навіть, приміром, на німецькі концтабори, которі і в нас же стояли, «табори смерті солдатські та єврейські» – будто все інше було раєм чи чистою сістємою – тоїсть сістєма гітлєра була будто ніщо інше, як «хімія» для радянських зеків. Ну от як на Рівненському АЗОТі (ну от і про АЗОТ я дійшов) – колись зе-ка відпрацьовували на шкідливому виробництві за свої злочини, не у в’язниці, а на шкідливому виробництві. (То може і кар’єри /граніт/ні тоже туди?). Так і собі думав про ті «лагєра смерті» – не вірив тоді пастору. Це зараз я на собранія хожу з подругою. («Хоча концтабір смерті та АЗОТ й не можна порівнювати, як дві історичні данини», – казав і каже пастор, – «Але створені з іншою целлю. Хоча думаєш ти у правильному напрямку»). Але ж ось тут питання все одно є: не можна то не можна так думати, порівнювати, а чи справді з іншою даностю створені раніші гітлерівські табори і пізніші брежнєвські «хімії», коли обидві тоталітарні? – пастор же не заперечив. Думаю, шо наш АЗОТ, шо ті «лагєря» – то однакове, не так там вже й мерли, я бачив стільки фоток коли їх визволили, то дні худі, але більшість такі нічого собі – роботяги від’їджені. Як це могло бути рядом? І згадую я все це через /граніт/ні кар’єри перед ісчєзновєнієм ковчегів та осіятєльних!). Думаю, шо бути зе-ка років столєтія тому при диктаторах Сталіну чи Гітлеру безправним рабом на заводах Аушвіца, концтабору КолимЛагу і смерті і вироблення у них там всього людського заради чогось воєнного, вони ж там, що на Колимі золото мололи, що у Польщі в Аушвіцу бензину з угля гнали, уяви найнижчу тєхнологію видобутку золотішка та високу тєхнологію виробництва-сепарації-перегонки високооктанового пального для авіації з простого бурого вугілля (я чимало почитав у нетциклопедіях). Або зеки на уранових рудниках на Колимі, чи у Воркуті – і зе-ка на острові-полігоні Узедом, коли полетіли в космос перші космонавти, яка хрін різниця, що німецькі?!! (Теж ніби інша давність – і в то же время симптоматична близнюковість-повторюваність-наслідування).

Та й в наших строгачах – катериновський сороківці… шо начальство не експлуатірувало собі на дачі чи діткам на курорти? Але ж довгий час просто наша Велика Украйна не порівнювала дві системи тільки через кляту рашку свою.

Але якщо розібратися по-простому, то Освенцім був великим коксо-хімічним комбінатом для виробництва з бурого вугілля синтезованого бензину. Просто союзники його вщент розбомбили і доказати це не можливо. (А технологія синтезу бурого вугілля теж була не вигідна американським нафтовим магнатам, котрі саме піднімали все більше голову – питання в іншому, наскільки дорожчим був процес синтезування (для німців безвихідний, бо вони не мали своєї нафти)). Якщо розібратися, то і там, і там, і навіть в американців – Цей висновок я не сам, це я оце переписав з нету – це все так само «спроба знелюднення людини»! Чи людина такою і є, тоненький шар культури її тримає, наче тоненька біосфера на великій планеті – тоже переписав тобі з одного сайту.

Ось про це теж тобі пишу. Бо ж воно потім інші розказували, що на таких от стройках тих осіятєльних і пахали, хотя і годували, і жити дали, але все таке дивне, але нормальне. Просто без отого надлишку, як в маркєтах. А коли йшов тоді уПерід, то і близько нічого не зміг би такого здогадатися, сказати про прошле, хотя воно вже й ворушилося. Та й наляканий я був. Трохи (як запевняв товариш-покійничок, о, ти ж помниш же Мураху? – це ж я про нього) іще перепишу: це трохи «як з антиутопії». Я про оті халамидники, ковчеги чи осіятєльних. Антиутопії, ти не думай, ми читаємо, особєно від Васіля Сорванцова. Антураж та стилістика як сто років тому – тодішня мода, недолугость її, одним словом матеріальне насичення тодішнього та нинішнього розвиненого технологічного світу – адже технологія синтезування такої кількості бензину з бурого вугілля – це була і є висока технологія. І бордюрчики білили всі – і при гітлєру, і американські євреї. Бо мода така була від зарази всякої.

Потому то це негативний, блювотний момент та ненависть до ДрайРейху сквозь призму того, що каже нам пастир зараз: Освенцім – це була така собі «хімія» для євреїв та й інших зеків – цей табір рОбить і систему концтаборів експлуатації до смерті не такою вже расистською та смертельною. Але одного разу модною. Антиутопічною.

А щодо ненависті, то тут ще накладається той момент, що усе старе і давно вийшле з моди, що вийшло в Америці чи Японії, що в нацистсько-гітлерівській Німеччині, вже саме по собі підштовхує пізніші покоління до відрази усього не модного, навіть тих побілених бордюрчиків, єслі помниш їх. А тут ще й жахи нацизму в цьому «відразливому, зужитому і смішному антуражі» – забув посилання. Наче старушенція в п’ятдесят ще носить якийсь раніше модний фасон і думає, що вона сексапільна. А насправді, століття тому у сорокових ця старушенція була жагучою молодицею одягненою за останнім писком світової моди і танцювала свінг. Свінг тоді був наймоднішим танцем. А когось душили в лагєрях. А Єва Браун, жінка того Гітлєра, єслі помниш, кажуть у бункері танцювала свінг також в останні дні, як на вечорницях. І США тоді ж розбомбили Німців гірше, ніж радянська піхтура згвалтувала німецьких дівчаток. Широкі штанини та побіленні штахетники – таке не глянцеве зараз каже пастир. А тоді скрізь! А які були умови праці на той час у світі – душові, спецодяг, санітарні умови, шкідливість виробництва, робочі години за умов військового часу, продуктовий пайок та карточки – пастир каже, бо він їздив в ту Америку дитям ще, як ти, тому ти зрозумієш – оце було модним скрізь. І в Америці. На величезному хімкомбінаті СРСР чи Райху ні. Наскільки відрізнялося недоїдання у тилу різних країн, у концтаборах Німеччини, КолишніхСША чи СРСР, якщо урізають пайок усім? Чи не всім? А расизм до позбавлених громадянства японців та євреїв. Та така сама тіснота, антисанітарія, сморід і фурункули були на підводному човні німецькому по місяцях у морі, з військово-бліндажними багато добовими походами, небезпекою всьому екіпажу бути похованим у стальному гробу, коли через бомбардування мінами та переслідування кораблями задуха і вичікування – це не краще, аніж робітничі не отоплюванні бараки на якомусь із евакуйованих і розвантажених під відкритим небом заводів з України на Уралі – єслі помниш. Чим відрізняється партизан у тилу врага та кримінальник у тилу рідної держави? – те й інше поза законами, так каже пастир. Бомбардування німцями міст союзників і союзниками німецьких міст – не важливо Троїстого союзу чи коаліції, навіть запам’ятав дату, коли я це собі надумав та уявив, ї переконався, що в цьому є логіка, біологічна та технологічна. Можна сказати – техногенна, 05-02-2021/12:15… тоїсть людство вже проходило такі технології, які хтось з влади переконував забути назавжди.

Так от до чого це все Я.

А до того, що тоді я думав хіба, що може нас тоже ведуть уПерід кудись саме до чогось подібного. Як євреїв на заклання – ні в яку вись, ні униз. Але вийшло, що вийшли до ковчегів, кар’єрів осіятєльних

Розумію, що мені далеко до твоїх розумових якостей, але для мене і моїх ближніх з церкви, із сусідами нашими по вірі – нам здається не безпослєдствєно, що поява цих незрозумілих сил була спробою перевірити нас на щось. Дехто називає це: перевіркою на любов, добро, милостивість, почуття щастя, почуття вдячності за життя.

Не халамидини, і не просто ковчеги, і батарейки недобогів (а енергію з нас вони якусь точно викачували, бо і на бабу не хотілося, і ще багато чого), було то через застопорення Законів Божого Універсуму. А от, що за таке Застопоренння Законів Божих? – хо-хо.

Помню, як казали біля вогню, коли вже нас привели ті сили неізвєстні до останньої остановки. Ми пройшли спочатку покинутим селом, настроєніє хоч те село сам пали, і за двома паралельно рядом мостами (струхлявілим дерев’яним та бетонним) – через р.Перга, назву точно запомнив – у повній тишині колона стала танути в густому мішаному лісі за табличкою «Державний геологічно-космічний (це хтось доквецяв) заказник місцевого значення Камінне село, 15 га, Замисловецьке (космолісництво)».

Я почув, як хтось ляпнув:

– Ні – треба туди заходити щасливими і з радістю на серці. Обличчям світитися, то і потрапите… І вираховується це саме осяйними. (осіятєльними).

«Але як?»

«Вобше щось щасливе треба думати».

«Не брехати, ні?..»

«І як же старі чи молоді? Одинаково?»

«А й справді, значить дітей тих же не примусиш, коли налякані, бути щасливими. А як тоді?»

Хтось уже чи то по пам’яті, чи то читав:

«Будьте як діти..» – (Лк. 18:16). Христос скаже до своїх учнів: «Пустіть дітей, нехай ідуть до мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме як дитина, той не ввійде до нього» (Лк. 184). А в іншому місті: «Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт, 18:3). Дитина в очах Христа є прикладом для Того, як потрібно «завойовувати» Царство Боже. Так, скажемо ми, – це чудово, але з цього виникають деякі питання: У чому той маленький, часто шибеник може бути вчителем для дорослих, врівноважених, сформованих людей? Чого саме дорослі особи можуть навчитися у такого крихітного, беззахисного творіння? Які риси цих бешкетників можуть допомогти дорослим по справжньому зрозуміти життя? І ще багато подібного… У третій главі Євангелія від Йоана в нічній розмові Никодима і Христа, в першого виникло запитання: «Як може чоловік уродитись, коли вже старий»? (Йо, 3:4)

«Цікаво, чи когось можуть лишити – не взявши нікуди?» – думав я собі тоді. (Треба буде тобі якось пізніше написати показати наслідки урядування нашої Пожарної Хунти – от що постоянно забуваю, бо не хочу втратити нитку думання)… який же я далекий був думками та розумом від того, що на нас чекало вПереді. Я мав, як і всі позаду тільки аварію на Рівненській АЕС, Хунту, що врятувала Волинь, а потім світ від СРСР – і одразу нас кинуло в кінець світу. До ковчегів, осіятєльних та халамид.

…Але людське радіво ще у вервечці повз кострище від кострища, які вдень просто згасали в попіл, передавало, що уверх ідуть ті, кого мацає осяйник (я чув, що інші їх називали то осіятєльними, то амфорами, а дехто обзивав і електрочайниками!!!) і чуєш в мізках, що в тебе його немає – тобто ніякого щастя, ніякого гормону – отже просто на гору.

Тож: А як же діти? – шепотілися одні, хоча дітей ніхто у моїй довжелезній вервечці вже давно не бачив. Вони ж значно молодші у нас, де вони того щастя наберуть? Чи ті ж старики? От про щастя і почалися розмови – про якийсь гормон, которий викликає це щастя. Мова головна… Скажу прямо, про той «наркотік-допінг» я мало знаюся. Передаю, як є і як було. То тільки чутки ходили, що ті осяйники будуть колоти гормон уколами – і назвали його «дофамін».

А далі ще більше – що гормон за все отвічає. За цигарки і горілку. За секс і радість. Не дивно, що зараз я з десяти спроб з своєю подругою можу кінчити хіба один. Так вона не хотіла давати. І то один раз лише завдяки їй. Та й… Справа не в зляганні – позгадую про ті наші переходи і прям одразу чую, як тоді у вервечках наших казали, що ще в Євангелії натякали на те, що люди на тому світі стануть безстатеві. Там у нас постоянно рядом хтось на комусь щойно привал, так вже й лежать знову і сопуть собі. Пишу як було. Треба отдать должне – вокруг ніхто не цигикав і не підсвистував. Кінець же світу прийшов. Хотя, по-діловому, то які з нас могли бути фабрики щастя чи радості, понадто ж тоді в чередах-колонах. Але що, як не той гормон давав нашому батьку чувства щастя, – згадую чортяку, – мабуть, чорт забирай, мав і він надію пожити, протриматися ще день навіть з допомогою тої ж водки?

…«А, старі де добираються?» – це вже далі стали запитувати.

«Воно тобі треба?»

А один і ляпни: «Так ви ще не зрозуміли? Ми – вже воскреслі! Ми перед тим померли. А зараз йдемо воскреслі тілом і душею кудись, що вПереді… І не наша засрана екологія та природа, як я счітав, і не церкви, а… щастя, радість, гормон той – ось що давало ту силу, потрібну людині для переробки своїх сил та можливостей в енергію?!..» – ось коли уперше почули ми про дофамін.

Цікава потеруха, – подумав я тоді й почав за тим мужиком слідкувати, – бо якщо воскреслі, то коли це я встиг відкинутися, чого не помню?

Так знаєш шо? Зараз цей мужик став нашим пастором. Я ж не дарма його цитірував перед цим часто. Тому зараз, хоч я вчився мало, чим ти помниш, і по організму, і з хімією, і не розбираюся як ти з всякими синтетичними продуктами та біологією чи екосистемами, однак про той дофамін – поки до людей дійшло, що воно таке хоч приблизно! А ще про любов, радість! А ще ж і про чад говорили – на рівні ніби самого Ісуса, якого за слухами бачили ті, хто передавав чутки з вПереді, і це їм криком чи телепатичіски передавали ті, кого нібито гнали у ковчегах вже уПереді, котрі злітали десь у вись. Коли їм заперечували песимісти з-посеред моєї отари, то оптимісти відгаркувалися: якщо брехня, тоді звідки такі знання?

Але нас опять зривало на ноги і ми прошкували отарою по шість чоловік в ряд. Але знаєш, що дехто ще чув сПереду? Зараз не повіриш. Ось таке, приміром: «(затерто)… був далеко від дому і пахав, як раб у кар’єрах для побудови нібито фараонами гробниць із /граніт/у, ще й зверху у космос – (то вони похоже про Пірамідіоном, pyramidion, πυραμίδιον — замковий камінь, я оце дізнавався). І зізнаюся у головнішому, брате!! Я сам не знаю, чи то я після походу вПерід та коли мене відкинули ковчеги, не можу тобі точно запевнити – приснилося мені, чи то я наслухався, чи то побував я прослужив на грейдерів в осіятєльних у їхніх /граніт/них кар’єрах, та ще й з тоннажем і такої точності. Я тобі тому всі вуха проїдаю цими картинками, що прилетіли «/граніт/ні неотеси» і «недобожки» – це не мої слова, а нашого пастора! – від істини не далекі – проте зовсім не піраміди нас примушували вкалувати, а таки осяйні-осіятєльні з ковчегів. І то після халамидин у небесах… Невже ці «недобожки» таки напівбоги?

Чи з яких старозавітніх пророків, як Ісайя, читав такого? Але яких, де вони прописані? Навіть наш пастор не може пояснити, а його взгляд мені найточніший.

Або таке пригадую з-перед тих реалістічєскіх-чи-наснившихся кар’єрів. Воно й справді було достобіса тісно, однак знову скоро запала ніч, її в одчайних криках чи зітханнях любострасників вияснилося, що запалали кострища, знову самі по собі і що отари мєсних наших жителів Землі йдуть не без логіки. Найближчими виявлялися однолітки, тим паче одного дня. Тим паче одної хвилини (якщо дехто і не знав якої, бо мамці не повідомили) народження. Хвилин появи на цій Землі. Я згадав і сестру нашу двоюрідну, котра народилася в такий же жовтневий день, і колєгашку по роботі, тільки інших років. І ще двох, доньку та чоловіка теж колеги. Їх не бачив.

Я ще тоді думав, що ніяк не вірилося будто ти літав у космос і вже аж на Марсі десь. Чому так кажу?

Бо ж і сам я пережив те, що приходило сПереді. Бо ж і мені мало хто вірить зараз, що пережив!

І як вийшли отако, як в тому большивицькому стіхотврєньї, і раптом бачимо: пливуть пароходи – прівєт комусь там, і до тих /граніт/них клітей, пролітають самольоти – привєт і на посадку хоч де бачили, я бачив кілька таких «боїнгів» та воєнних, біжать паравози – туди ж. А нас уже ждуть як тих, як їх там, ще ж були у них – о, згадав, як піонерів ждали. І салют нам! Тоїсть. Раніше тільки біля маленьких вогнищ сиділи, а тут такий огром перед нами. Ті паралелепіпеди, не лише з /граніт/у, але й думаю собі зараз навіть окремі були ковчеги створені з бурштину. І всі ми – стали і думаємо, а для чого? І зразу здогадуємося: у який мене? Переправлять чи спрямують куда? Води хоча б дадуть?

Хтось ляпнув: «Може захист від радіації?» А другі: «Або змішають з ядерними відходами і будемо ми ще новішим паливом для польотів у космосі». (Я ж про участь твоєї доньки в програмі «Аборигенів» чимало хвалився, але не цим разом). Я то точно бачив у Вараші ті блоки для відходів, з ядерних реакторів тим болєє – вони із найкращого британського бетону портленд та турецької спецесталі кадикьой. То чим це не те саме? (Ага. Це я тільки зараз придумав, що може це тільки китайців до бурштинових? До речі, йопта, мейд ін наша Волинь то бурштинчик весь у Китай і йшов).

Отже. ВЕРВЕЧКА наша рухалася з дня на день, і не надіявся я когось чи їх побачити, ну, ту силу чи її представників, хто це все затіяв. Люди ото тільки довкола вогнищ самовозгараємих і могли перекинутися кількома словами. А то падали і зразу спали. Або куняли. А тут – раз і думки зовсім інші: куди нас ведуть і для чого? Невже навіть з твоєю донькою там же у космосі зможу стрітися? Невже навіть з мамкою-батьком нарешті законтактую!.. Якщо раніше переходили лісами як отара людей, тисячами валили і посеред дня-ночі – а збиралися біля маленького кострища і дозволялося посидіти годину, десь так, ми ж не знали скільки, бо годинники механічні зупинилися тоже – то зараз вийшли і все змінилося.

Отож, ми Впереді побачили сяйний ковчег. Вірніше зовні це був прямокутних темних красок, але його квадратна паралепіпедність, відкрита для входу передня сторона і сторожко обставлений «електрочайниками»/якшо б я казав, то стовпами сяйних невідомців – передні казали, що їм спереду, а тим геть зі сходинок ще встигли для чогось прокричати, що то тільки внєшнє ковчеги такі темні, а нагадують вагони-кліті перевезення худоби (в космос?). Бо до нього і на початку всередині йшли тільки два прольоти східців, без опор одна на одну й тим паче без перил.

Один прольот у верх. Другий кудись униз.

В Рай та Пекло?

І ніхто з «осіятєльних» не спрямував сам когось з людей наших. Нас щось самих будто мусило штовхнути на перший чи другий прольот. Униз чи уверх.

Отак, я і потрапив на прольот униз. Чого? – може ти мені, братіку, поясниш, бо пастирська наша церква і сусідні то пастирські, Христові, але може я щось таки пропустив? А твоя ж доня досі літає у космос і ти кажуть теж міг.

Тож поясни: ті, хто униз пішов прольотом – ми справді оказалися зайвими десь там у космосі (чи де ті обізвані «електрочайники» живуть)? Чи яка ще мусила статися першочергова відмінність для таких, як я, цієї вузької верстви, ну, чи отари? Що лишило нас? Наших волинських мужиків мого віку, тут на Землі тоді? Бо ми були мужиками сильними, у ряди котрих я теж себе ставив, не кажучи вже перед жінками, коли після кожної нової жінки ти вже інший, «осіятєльний» – це я оце зараз, як з неба впало слово, почув себе. А тоді, тоді нас просто лишили. Як будто… Ех, бо ж зараз я тільки у шлюбі пастирському.

Але зараз скажи: якби не лишили з тим уПерід, що було б? Осяйним став би? Хто ж вони – боги, напівбоженята, пророки, перевізники-посрєдніки до Бога, до кого і куди?

Якщо так – тоді цур мені пек!

А ще якось оце в молитві я бачив обніж Бога. Як ото тобі явилося у шість років на лапках бджоли краплини пилку у вигляді відеречок, помниш? Я помню, скільки ти обіжався, що тобі не вірили. Але зараз те саме. Ті, хто підлизує пастиру, то мені в обіду не вірять. Інші вірять, бо самі, коли сходили тим прольотом униз десь тоже будто бачили. Тільки один шепнув: «Нє, я то вірю. Я думаю, що то обніжка була Бога». Але не як у бджоли відеречко на лапках.

Зараз у нас каже пастир, як ми дикі недалекі «греки» («елліни») чи які там дарії, навіть не відчуваємо ми, чому на нас прийшовся інформаційний удар такий. Хоча ж на нас, на слов’ян, це прийшлося не менше, як по усіх ЕвроШтатахКонфедерації. Як думаєш, братіку, по усьому світу теж, і по Китаю з бурштином нашим?

Бо я то думаю, що осяйні, осіятєльні, електрочайники – вони були передачею. Очевидячки, що там була передавальна база, тобто посрєдніки. Але хто ті посрєдніки інші, що далі?

Може ти напишеш мені, бо сеанси по відео із Землі (Ефа по вашому) дорогі до холєри!

Бо як глянеш уявою, як у пространстві Земля колом йде довкруж Сонця нахилено по осі, і представиш, що від зими до літа ця невеличка, в сравнєнії з іншими планетами, з усіма другими планетами-планетищами – це усього то маленьке наближення до Сонця – отако завмерти і подумати, як, ну от як це так відбулося – тоді й подумаєш, це тільки величі якійсь до шмиги. Тільки Богу?

Кстаті, кажуть, що Марс іскуствєнне сотворіння. Тому так мало його можна обжити.

P.S.: а тепер про гріх мій. Я ж не вірив, що то твоя донька була! Коли десь менше двадцять років тому прилітала на Ефу твоя тіпо донька Фабіяна, то сказала, що шукає свою, то’їсть нашу рідню. Кажу їй: «Ну був у мене такий брат. В КолишніхСША десь заникався, не озивається». А вона: «Соломон помер у Вермонті від цирозу. Мій прапрапрадід його всиновив і одружив з моєю мамою, Ірен її звали, своєю (?)внучкою. Ми потім всиновили одного безхатька, також Соломона. Ми стали астронавтами-штурманами на «Аборигенах». Може чули?» Чого ж не чули. Але про цих онучок, жінок та прапрапра нічо не поняв. Відпиши.

P.S.S: А оце надіслала вісточку, що тоді троха обманула, бо якісь плани мала. Що у неї є справжня сестра-двійня, зовсім на неї не схожа. Її прапрапрадід залишив у себе, щоб твоя дружина схаменулася і не йшла з дому, а до тебе жити, бо ти бач зробив їй двійню, за що хвалю тебе та її. Але про ті всі прапра поясни.

P.S.S.S: Оце знову появилися данні, що база іншопланетян тих осіятєльних у нас таки існувала, десь під Чорнобилем. Вони ще 1986, як помниш цей рік, прилітали подивитися, що з нашим /граніт/ним щитом після вибуху у Вараші на другому блоці.

От тільки поводирі хто чи що, що за сила? І чому, якщо Бог єдиний такий існує, і таке щось допускає без попередження – то чого в Апокаліпсисі цього не можна вичитати. Бо його там немає? – я по пам’яті своїй, перечесав кілька разів. І думаю, що всі ті пророцтва вже збулися, тіпо з Христа від 70 року до кінця 18 століття.

Навряд чи ці «/граніт/оїди», як їх зараз кличуть, як якісь «без-законники» проливатимуть за нами сльози, тим паче збережуть усі контейнери-ковчеги, наче цистерни з нашою кров’ю. Їм не наша кров потрібна, а… таки дофамін, – у нас/у вас. І в КолишніхСША, і в НашихСША те ж таке, рівень цього по аналізах теж упадав? Пастор каже: «Ми вже на дослідах до цього дійшли». Надсилаю тобі результати. Ви це вмієте зробити? А вирахувати з якого істока нас кликали тоді – і що, ми справді люди як БАТАРЕЙКИ для них? Ви доказуєте це?.. Ви підпали під, ви хоч їх побачили, чи просто повірили? Чи здалося? Чи брешете?

P.S.S.S.S.: Ага, ще ж напишу про ту бідолашну русалку… ти ж тоді ночі не спав, бо матір не вірила, що я потягнув тебе спалювати з її хрещенником Мурахою ту бідолаху.

Переписую з того зошита, для контрольних, вчителька твоя любіма тобі лишила. А подруга моя оце знайшла на горищі. Ти записав тоді:

«…Попереду кричало дико, пискляво і якось нечувано. Продершись крізь житні хащі, я тоді вийшов на витолочену галяву і побачив посередині чимале вогнище – на ньому і поклали її. Довга полотняна сорочка вже зайнялася і я малим не бачив ані хвоста, ані луски, лише чомусь подумав, що то така лялька з мички, але очі не обманеш, я ж знаю, у нас з братом майже ейдетична пам’ять, я знаю, що то саме русалка була, бо Мураха наш, мамин похресник, казав; що вони збираються спалити маленьку русалку А ця була розміром з дівчинку такого ж віку, як я малим. Може менша. Плямкала ротом наче риба, а сині очі вже темніли чи то від болю, чи вогнища, і тільки про них: зорі), малокровні вушка рухались, наче вона дихала зябрами, наче тоненькі перетинки між пальцями на її рученятах – тонких і прив’язаних до тіла дротом. Мотузки б швидко перегоріли на вогнищі і вона звільнилася, подумали хлопці, і я злякано стояв, не знаючи, що робити та думати. Руде, навіть солом’яне волосся дівчинки, чи малої, русалки в свитині, з вибалушеними від німого болю очима, кучерявилося і от-от вже було готове запалахкотіти. Й тоді, я ніколи не запам’ятаю її обличчя – знову подумав, що то дівчинка чи дуже правдоподібно змайстрована лялька. Волосся було товсте, ніби зачесане назад грубим гребінцем чи хвилями, і, поки мокре, стримувало розпечену неминучість…

Стояли мовчки. Русалка наче німою плямкала і починала корчитись.

Хто ж тоді так кричав – дико, пискляво і якось нечувано?..»

А от що я пригадую – худорляву поставу Мурахи, похресника матері, – ще до вибуху на Вараші (Рівненській АЕС), до переселення то було, до смерті матері та батька, і загубленого в тому всьому тебе – Мураха ізлучав перед мною симпатію та упевненість. Я ж довіряв йому. Я ж повинен був довіряти похреснику своєї матері та й насправді Мураха був хорошим. Але чому вони Її зловили і вирішили спалити – для мене це лишалося загадкою і чимось страшним. І тільки всього трішки незрозумілим. Трішки, бо ти, братику, теж знав, що ми хлопчиська в наших районах лісових та болотяних завжди собі щось робили по-своєму. Замислили і робимо. Адже ти так і думав. І про себе.

Довкола стояли хлопці – менші і старші. Я нарахував ніби вісьмох, разом з довготелесим Мурахою.

Мураха у нас був головний завжди. І тоді чомусь дивився більш упевнено і геть розлючено. Інші нажахані, або із заплющеними очима. А двоє навіть закрили долонями вуха – її голос чи крик завдали їм якоїсь шкоди? Чи вони її просто злякалися і вирішили зловити, бо вона не людина? А хто ж тоді? Не маленька дівчинка, а маленька русалка? – оце от таке приблизно ти й малим розказував, трясучись у лихоманці.
Малому тобі здавалося, уявлялося, марилось, потім все, наче від фантазії, але з котрою мати наша боролася ще довго, пізніше, мене вилікувала бабка, ти ж після Куби подався у той Вермонт ще надовго, і хто там тебе виводив на шлях істинний, я ж не знаю».

ВАРТІСТЬ перегляду – 300 гречайн(china),
ЕвроАсоціація (ЄЕС), Волинь,
2067/07/07
Пояснювальна дописка #2/місяць 10/сол 24/2067
ВЮН-ЕвроШтатКонфедерація/Рівне-регіон/Управа 2-90.
Надіслано:
Центру післяполітної адаптації НашогоНАСА, Ноктіс Кларітас, РедФренд, 1-му Л-ту у відставці С.Дж.Доріме,
засвідчено Капітаном Р.Маркесом,
Передано 1-ю Л-кою Р.С.Доріме-Даремною.
Громадянин Даремний Сергій Ярослав/ович (1977 р.н., помер 2067/06/07 в госпітальному окрузі Сарни. Діагноз: зупинка серця. (Пояснювальна дописка #3:
Несумісність фактичної дати підпису та смерті вияснити не вдалося. DigID не зламано і не порушено – по датах і часу ідентичність цілковита).