Пілігрим

  В сім’ї бідного рибалки народився хлопчик. Він був дев’ятою дитиною в родині і єдиним живим дитям. Всі інші діти народилися мертвими. Навіть повітря не хапнули. Повитуха щосили плескала долонею  побабцяні сіднички, ляпала по спині, затискала крихітні ніздрочки зморшкуватими пальцями і вдихала повітря, зі свого беззубого  смердючого рота, до ротика немовляті, але  — легені як драні віхтики тіліпалися в схроні грудної клітини дитяти.

Баба  йшла геть, беручи лише одну рибину, як плату, а не дві, як взяла б, якби дитя народилося живеньке.

Стара волочилася селищем й розносила подзвін, буцімто черево рибалихи знову вивергло на світ Божий мертвонародженого пуцьвірінка.

— Прокляті,— казали одні, хитаючи головами і накладаючи  хрести пучками пальців, ніби цим могли зарадити собі  й захистити дім свій від прокляття, що впало на рибальську хатину: з чола до пупа, з ліва на право — хрест.

— Та воно й на краще. Пощо бідноту розводити? — говорили інші, сміливіші і скоса зиркали на хатину в якій наче й чоловіка не було — сіра, набокувата напіврозвалена, дивно що її вітер ще по світу не розніс, певно тільки на страху рибалихи й трималася.

Люди шепотілися в селищі, а тим часом на березі з’ялялася свіжа могилка. Вісім могил рівненько, як під лінієчку, вимощені близько  моря, доволі близенько від води, але так, щоб вона не розмила їхні межі. Лише подекуди котрась цікава хвиля таки дотягувалася язиком до однієї з могил, неначе куштувала могильне каміння на смак, тоді, з огидою відхаркувалася, та й поверталася у материнське лоно моря, залишаючи по собі на березі піну, як шмарклі.

Цього разу повитуха взяла дві рибини. Чим неабияк засмутила рибалку, бо він уже намірився, занести ту рибу кухарці до заїзду. Бо та наготувала для нього трунок ячмінної горілки, щоб зігріти душу в човні і дала б йому трохи погріти руки в себе під спідницею, біля свого живого й пишного тіла.

Коли він побачив, що повитуха віддаляється від його хатини, то взяв лопату з хижки, де  тримав  свій реманент, і увійшов у хату. Але дитя було живе.

— Живе? — спитався, неначе й не в жінки, а у  стін дощатих.

— Не видиш? — відказала.

— Та ж бо виджу,— ринка, до якої ще зрання поклав дві рибини, тепер стоїть порожня.

То ж повитуха взяла дві, бо ж дитя прийшло в світ живе. Живеньке! Проте не раз ще його мати, потому, про те пошкодувала, а батько  скаже, та й то не раз: «Накраще би воно іздохло, як інші».

А людські діти кричатимуть: «І нащо таких тільки народжувати?!» — йому у слід, як вирок проречуть вони.

Та по народженню воно маленьке, спеленене в старий материн фартух, лежало в неї на руках. І бідна, змучена мати, суха і вицвіла не знала, чи їй радіти, чи бозна що робити з тим дитям, яке стара  тицьнула їй до пелени, перш ніж узяти рибу й піти. Жінка таки звикла родити мертве, що вже й не знала, що робити із живим. А воно кривило личко, як квашене яблучко, і випиналося, як наче його хто вивертав.

— Дай мені їсти! — сказав чоловік. Він неабияк був розчарований, бо ж не мав тепер із чим йти до заїзду, а кухарка затак не дасть.

Жінка обклала мале брудними подушками, щоб бува не впало і тяжко чалапаючи по кухні ,  щоб не залишати криваві сліди, бо кров ще хлюпотіла з неї після пологів, подала йому вчорашню юшку. Він поїв і, не роздягаючись, ліг спати обличчям до стіни. Та заснути ніяк не міг: мале пхикало всю ніч й наступну також.

— Ти негодна й дитину доглянути! Погодуй його, стара ти коняко!

Жінка прикладала свої сухі груди до губ дитинки, щоб вичавити бодай дві краплі молока!

Дитя відверталося, кричало, кривило губинята і аж синіло.

— Ось взавтра кликну кухарку в неї повні цицьки молока,— сказав чоловік і накрив голову подушкою, щоб заглушити рев дитини.

А дитя заходилося криком і аж під ранок втомлене заснуло.

Молока в молодиці таки було вдосталь. Воно розтікалося мокрими жовтими озерами по її білій, вицяткуваній  в ніжно блакитні квіточки сорочці. Молодиця витягла цицьку і приклала велике як тарілка кружальце соска до личка дитини. Нацмулившись жирного пійла мале заснуло на весь день. Та   вже  ближче до вечора  знову кричало.

— Одні витрати від нього,— шкабарчав батько, та тоді згадав, як від кухарчиного тіла на нього пашів жар, коли він давав їй рибу. У роті солодко зробилося і  він заснув, під плач дитини.

Відтоді не було спокою від дитячого крику ні вдень, ні вночі. Особливо вночі мале криком кричало і впиналося. Чоловік і до того рідко з’являвся в хаті, а тепер і поготів.

Останні соки випило з матері оте дитя, якось вона таки не витримала й сказала до чоловіка:

— Щось потрібно робити з дитиною, якесь воно таке.

— Яке?

— Негодне.

— Яке вродила таке й маєш.

— То що ж тепер?

— А що?

Він не знав, що має діяти: вбити це не міг, бо люди знають, що воно уже жиє — засудять.

— Не те, — підказала жінка.

—То що тоді?

— Потрібен лікар.

— Що?!!! — гарикнув і подумав скільки на те дитя вже риби йде. Тоді згадав вісім тихих могил, які бачив щоранку, коли йшов до моря і ввечері, коли вертався з моря.

— Нехай погодя,— відказав він прикидаючи з права, чи з ліва краще мостити свіжу могилу.

— Перекупка питала мене сьогодні про малого, як я вийшла до міста.

— Чого ти вийшла?— зиркнув люто.

— Мусила купити дещо тобі до страви.

Він насупився:

— Чого їй треба?

— Нічо, та як дитя помре то покличуть до нас жандарма, я чула, як люди на базарі шиплять, буцімто ми поночі катуємо дитя.

— Ото ті люди,— він шарахнув кулаком об стіл.

— Де я лікаря візьму тобі ? Старий давно вмер. Молодий втік з селища й місяця не відбувши. Фельшер в шинку сидить, поки його п’яного не винесуть за поріг, вже й чарки негоден донести до вуст нерозплескавши.

— А може, — вона поглянула на нього з надією.

— Ні!!!— гарикнув і стукнув об стіл так, що той аж підскочив. А дитя, що накричавшись спало, знову зайшлося плачем.

— Ні Не може бути й мови! — її ноги не буде в мене в домі.

Він ненавидів стару знахурку-шептуху-травницю, а вона ненавиділа його і, щойно уздрівши на вулиці, плювала йому в слід і кляла на всю горлянку його і весь його рід: рождених і ненароджених. Кричала під регіт дітвори і гавкіт собак. І все тому, що рибалка, коли був ще малим, убив її  кота. Бо чорний  кіт узяв собі за моду, перебігати перед ним дорогу, бісове поріддя так і бігло під ноги, щойно той вийде на вулицю. Рибалка, тоді ще не рибалка, а тільки син рибалки, взяв каменя і кинув, і вбив, хоча й не хотів убити, та вбив, а стара відьма закляла.

— То що ж робити? — несміливо, як миша, запитала жінка

— Ждати,— подумав про свою лопату і про яму в піску; подумки виміряв її у глиб і шир.

Тоді глянув на малого і жалість, як змія ворухнулася у серці батька:

— Чорти з тобою, приведу.

Знайшов десь коновала і привів. Той наказав тримати дитину і вони, жінка й чоловік, тримали своє дитя як ягнятко на закланні.

Лікар був хороший, дарма що не людський. Оглянув дитя ретельно, сказав, що здорове.

— Чого ж кричить?— насмілилася запитала жінка.

Лікар оглянув дитину вдруге: зміряа ручки, ніжки, спинку:

—      Здорове.

—      Чого кричить?

Оглянув втретє:

— Кричить бо болить.

— Та що ж бо болить, якщо здорове?

— А ось що,— вказав пальцем на спину,— кістки у нього неправильні.

— Як то неправильні? — запитав батько.

— А так то — горб.

— Та де?! — скрикнули  обидвоє, неймучи віри.

— Ще не видно, а таки так.

Сказав він і пішов, рибу не взяв.

— Хороший лікар ,— подумав чоловік.

Дитя росло і, дійсно, горб на спині ріс. Часом воно кричало так, що й спину не було.  Тоді мати прикладала йому долоні до спини, співала стиха й мале пхикало, та стишувалося потроху, та те допомогали не завжди. Більшало дитя, більшав горб і крик ставав нестерпний. Мати вже не мала сили, щоб прикладати руки, а рибалка тікав із дому в море, або у теплу пазуху кухарки, як мав велику рибу. А мати рвала на собі одяг, бо не могла стерпіти отой страшний дитячий рев — дерла, а тоді латала і знову розривала сорочку на сухоребреброму тілі, коли сіпалася від безсилля й знемоги. Вона хотіла вбити себе та не знала як те зробити. Уявляла себе рибою й штрикала ножем у живіт, та не могла пробити власну плоь, лезо не проривало пожовклу як пергамент шкіру. А дитя кричало! Вона брала його на руки, колисала, а воно викручувалося вужем і жінка перейнята страхом і відчаєм кидалася в море. Та море не хтіло її, воно викидало її вичавлене голодом тіло на берег. Тоді вона кидалася до однієї з могил, а то й до всіх разом, до кожної по черзі і молила своїх мертвонароджених діток взяти її до себе . А в хаті кричало від болю її живе дитя.

Та якось вона побачила, як від моря відходить ота страшна шептуха й пішла за нею. Мов тінь ішла за нею. І аж біля свого дому, що стояв на пагорбі обвіюваний всіма вітрами, знахурка зупинилася й спитала:

— Чого тобі?

— Допомоги,— прохрипіла нещасна, дивлячись  тій в спину.

Знахурка розвернулася,  скинула напону і жінка побачила яка вона молода і пригарна, а всі думали, що  стара і потворна.

— Чого ти довго не йшла до мене? — і голос молодий.

— Боялася.

— Багато ще терпцю боятися маєш?

Жінка не знала.

— На, —  тицьнула своєю красивою рукою з білою ніжною шкірою і рожевими нігтиками, як у немовляти, корінець до схожої на лапку старої ворони руку жінки.

— Розріжеш на вісім рівних частин і настоюй ніч кожну частину в кухлі води. Та, гляди, чисту бери, з джерела що з-під дуба пробилося, того щоі за межами цвинтаря є. Знаєш?

— Знаю.

— То роби. Ложку тричі на день малому давай, а четверту до ночі. І не давай йому молока з цицьок отої суки, най краще рибу тухлу їсть й те буде ліпше.

Йди. Роби.

— Скільки?

— Що?

— Плата.

— Нічого не візьму з дому проклятого! Він вбив частину  душі  моєї. Не має прощення без каяття.

Жінка припала губами до ніжної ручки і цілувала й омивала сльозами.

Знахурка відсмикнула руку:

— Йди! Бо передумаю то прокляну й тебе.

— Я  проклята уже,— крізь сльози мовила стражденна.

— Ще ні. Та вже чималенько набралася від того. Йди!

І жінка пішла, ледь чеберяла ніжками по  схилу до свого моря, що дихало на неї і залишало сіль і зморшки в неї на лиці.

— Як закінчиться приходь іще,— крикнула знахурка вслід.

«Не ті ліки йому потрібні, та не моє те діло»,—  шепнула й знову стала старою з виду.

Жінка зробила все як сказано було, й ходила знов в будинок на горі, лиш так по тиху, щоб чоловік не відав. І те зілля  помічне було, і вгамовувало біль дитяті, хоч не весь, та все ж давало змогу не збожеволіти йому від болю, а матері від його крику.

Отак дитя росло і вчилося терпіти  біль. Терпіти! Хлопчик  дивився на Світ зболілими очима, але не плакав більше і не кричав. Лиш сльози виступали йому на очі, як інші діти кликали його потворою і горбуном, й гонили часом геть. Батько ніяк не називав,  дивитись уникав на сина, відводив очі. На мертвих своїх дітей він дивився охочіше, ніж на живого. Мати звала його синку,  але вже не торкалася його, бо знала, що він гидує її рук, що просмерділись рибою. А хлопчик відчував у її торканнях жалість і не хотів цього до себе. Потроху ставав відлюдькуватим, зленьким — ненавидіти вчився від людей.

То ж, найчастіше, грався сам один. Сідав у пороху біля хатини і малював щось паличкою в себе під ногами. За цим його й заскочив Пілігрим.

Хлопчик почув голос над собою, щоб подивитися на того, кому належав голос, він мав вивернути плечі й повернути голову і шию, а це було боляче. За свої дванадцять років малий навчився уникати болю, тому, він не подивився вгору, на звук голосу, а продовжував шкрябати паличкою в пилюці химерні рисунки.

— Що ти малюєш?— запитав голос.

— Небо,—відповів хлопчик.

— Чому ти малюєш небо?

— Щоб дивитися.

— Нащо малювати небо під ногами, якщо воно у тебе над головою? Підніми голову та й дивися.

— Не можу,— байдуже відповів малий.

— Чому?

— Бо маю горб, не видиш?

— Бачу,— погодя спитав,— А де твої батьки?

— Батько там,— хлопчик махнув паличкою на море,— а мати там,— вказав на халупу.

Пілігрим увійшов у оселю рибалки.

Вже понад одинадцять років ніхто не входив у рибальську хату, відколи звідти пішла кухарка. То ж рибалиха здригнулася, коли високий запилюжений дід, зігнувшися в три погибелі, щоб не вдаритися об одвірок, увійшов до неї.

Він махнув головою вітаючись, вона махнула у відповідь, як двоє коней, що стрілися на перепутті.

— Ґаздине, дай води.

Хотіла сказати, що господаря немає вдома, вона лише його жона, та змовчала. Знайшла чистішого кухля і подала води.

— Вода у нас не добра, гірка, бо близько море.

— Мені хороша,— пив жадібно, борлак ходив як прип’ятий хижак на шиї в нього. А в неї аж  серце замлоїло від того, і то не серце — ніби в животі, чи й нижче ще. Млоїло тяжко так,  ніколи до тепер так не було.

— Спасибі! Я піду!

— Не йди!— гукнула й схаменулась в пропасниці неначе.

— А хочеш їсти?— запитала.

— Та ж не відмовлюся,— сів на ослоні.

Подала миску юшки й сухаря.

Він їв. Вона дивилася.

—Чи можу я обмитися з дороги?

— Так, позад двору,— на осонні.

Він мився, вона знайшла рушник, чи щось, що правило їй для втирання.

«Та він ж бо і не дід, ще й не старий,— подумала вона,— і тіло дуже, гожий на лиці, байдуже те що сивий й бородатий»,

Поклав їй мокре полотенце на плече й погладив шию, ніби й не бачив шкіри обвислої і зморшок, гладив ніжно, так як колись вона торкалася дитини — безневинно. Тоді погладив спину їй і так як вона знімала біль  в дитини зі спини, він морок зняв з її душі і стало світло їй.

Він гладив її всю, так як ніколи чоловік її не гладив. Рибалка не торкавсь її відколи в світ прийшло живе дитя. Та він й до того не торкався так, а лиш лягав на неї, задерав поділ, сопів недовго: мусила терпіти, потому бігла мити стегна в морі.

Торкнула тіла пілігрима — який ж бо гарний і гарячий, на дотик як валун, що з моря випнувся  й на сонці пікся і їй схотілося лягти на нього і оповити, і заснути як змія на теплому камінні його тіла.

Він гладив все. Там де рука його її торкалась, неначе квіти невидимі із неї виростали.

«Тепер я та, хто родить квіти»,— подумала вона і потягнула його в хатину, закрила дім на клямку, щоб бува малий не увійшов до хати. Й дозволила чужому мужу себе торкатись. Коли він увійшов у неї, вона стогнала так, як мушля в яку зненацька вітер увірвався. Потому довго лежала в нього на руці.

— Чи скоро прийде чоловік? — спитав той.

— Не скоро,— відповіла.

— Чи то твій син на вулиці сидів, коли я йшов?

— Горбатенький, то мій.

— Що з ним?

— Такий вродився.

— А більш нема дітей?

— Є. Мертві. Біля моря. Може бачив як ішов?

— Не бачив.

— Значить ти іншою дорогою прийшов.

— Далебі.

Вона встала, щоб одягнутися, бо ж вічно не лежатимеш ось так, хоч й як те добре.

— Що то в тебе?

— А де?

— На спині.

— Та то було завжди.

У неї на спині  побачив він два рубці  м’ясистих  біля лопаток, один навпроти другого.

— Звідки вони у тебе?

— Я не пам’ятаю. Завжди були.

Погладив її шрами і запитав, чи не болить.

— Болить, коли торкатись, а так ні. Та й то не вельми.

— Хто ти така? Ти не місцева?

— Та ні ж, хіба не видно по лицю? Тут люди пишні не такі як я. Тому мене й не люблять, бо я для них чужинка, не своя й погана на лиці.

Стинула вгору плечі:

— Колись, то може була й нічого, а для цих людей поганою була завжди.

— То звідки ж ти і де твоя сім’я?

— Нічого не питай, бо я не пам’ятаю.

Той в кого я жила “забудь-водиці” дав мені напитись, коли рибалці обміняв  за рибу. Я тільки знаю, що рибалка взяв мене із міста. Бо хотів собі жону, а тут ніхто не йшов за нього й дочок не давав.

— Чому?

— Бо проклятий.

Знову погладив по спині її, тоді сказав:

— Поклич сюди малого.

— Нащо?

— Треба.

Коли жінка повернулася, той був вже одягнутий в своє лахміття й дорожній плащ. Він підкликав хлопця до себе і турботливо, жінка аж позаздрила на те, розстібнув ґудзики в нього на  сорочці, стягнув її, а тоді оглянув спину хлопця. Він приклав великі…

«Теплі»— подумала вона

…руки до горба дитині. І горб ніби жива істота рухався під шкірою і тягнувся до пілігрима. Малий волав від болю!

Жінка закрила очі, затулила вуха бодай того не бачити й не чути.

— Подай ножа,— спокійно пілігрим промовив.

Вона злякано вичарила на нього вологі і мутні як у риби очі.

— Дай! Не бійся!

Взяла ножа, яким чистила рибу й подала йому. Він засунув ножа лезом у піч  і розжарив там до білого. Тоді оглянувши спину хлопця, прорік:

— Це не є горб — це крила!

Обережно зробив два надрізи на шкірі в хлопця і допоміг їм вилізти назовні. Покинув ніж й розсунув шкіру руками, як ото шкаралупу в яйця ламають пальцями, щоб випустити курчатко, яке немає сили видзьобатися самотужки. Крила були великі, але кволі, як руки у каліки.

— Певно ти погано їла, коли його носила, та й його невельми годували.

Жінка зітхнула.

— Ото вони й пробитись не могли,— погладив крила пілігрим.

Як крила визволили з пут, минув і біль, і хлопець заснув нарешті. Пілігрим зробив в сорочці отвори для крил.

— Ну, я піду, бувай здорова.

Жінка йому в торбину поклала рибину, ту, що для чоловіка готувала. Хоч знала, буде битою за те, та віддала, відкрила двері перед ним й пустила.

— Я на зворотньому шляху зайду,— сказав він наостанок.

Стояла довго й дивилася, допоки слід не вистиг.

Тоді на сина крилатого свого поглянула й заснула коло нього, неначе вперше спала, відколи він прийшов на світ.

На вулиці малого потому невзлюбили ще більше: «Виродок!» — кричали  і били палками, цілячись влучити в крило:

— Лети із гусаками в теплий край! Нам виродки тут не потрібні! —  гнали геть від себе.

А в хатині рибалки  засмерділо мокрим пір’ям більше ніж рибою і у рибалки від того в потилиці боліло і у скронях. Якось зайшов він, недобре глянув на хлопця, що мирно спав (він спав тепер багато), й сказав:

— Всі тичуть в мене пальцями і кажуть: “Он батько виродка”, коли я йду.

— Не тикали раніше?— спитала жінка.

— Таки не так! Ще дітвахи великі за мною гналися, я ледве відбився від них і втік.

— Чого вони хотіли?

— Хотіли подивитись, чи маю крила.

Мовчали довго.

— І рибу в мене більше не беруть,— похнюпив голову.

— Чому?

Вказав на сина пальцем:

— Люди його бояться. Вони прийдуть і спалять хату нам! Я бачив як вони дивилися!

— То що ж робити?!

— Знаю що!!! — на тих словах схопив сокиру й кинувся до хлопця.

— Ні! — кричала мати.

— Ось крила відітну йому, щоб був як всі! Рибалить буде як я і батько мій, і дід.

— А якщо вмре? — ламала мати руки.

— Віднесу до інших! Тепер він не каліка, а виродок, ніхто за нього з мене не спитає!

Рибалка ухопив хлопця за крило і потягнув у двір до дровітні, по пилу й бруду волочив свою дитину.  Розклав крило, на ньому пір’я біле ледь-ледь пробилося, на колоді й заніс сокиру, наче кат дитини власної.

Мати вхопила його ззаду за сорочку:

— Не руш! Не смій! Не відтинай крила своєму синові! — кричала.

Та рибалка що сили відштовхнув її від себе і вдарив у лице й кулак заніс над нею:

— До крові і кісток тебе заб’ю! Не лізь!

— Забий мене! Дитини не чіпай!

— Заб’ю обох! Людину хочу з нього я зробити! Нормального!

— А як помре?— вже не кричала, а лиш стогнала мати.

— То віднесу до ями,— рибалка відповів і взявся за сокиру.

А хлопчик покірно ждав, хоч й шкода крил було, та бути як усі він теж хотів й у дитячій зграї собак дражнити і калік убогих, старців, тих що сидять на сходах біля церкви.

Закрила мати очі, щоб того не вздріти. Сокира у руці злетіла вгору і рвучко вниз.

— Стій! — дужий голос зупинив сокири лезо.

«На мене навіть і не глянув» — жінка подумала, узрівши Пілігрима.

— Віддай мені його, — кинув шкіряний кошіль під ноги батькові крилатої дитини, а з нього золоті монети посипалися в бруд.

— Бери,— пхнув хлопчика до рук чужинця і впав на землю підбирати гроші.

«А я?! Мене,— благально дивилася на Пілігрима жінка,— На мене і не глянув…»

Як двоє ті пішли, рибалка гроші згріб і заховав за пазуху туди, де має бути серце та душа:

— Отак! Тепера мене приймати радо будуть! — й подався до заїзду і не кухарку взяв він, а її дочку і аж до ранку та йому служила.

Рибалиха, отямившись, на пагорб подалася, просити в знахурки чогось такого, щоб заподіяти собі смерти, або ж най закляне на смерть.

— Чого не йдеш від нього?— знахурка запитала.

— Куди я маю йти?

— Приходь до мене, та й жиї.

То так вона у неї і лишилась. Навчилася настої готувати й за поміччю пішли до неї люди — байдуже, що чужинка. А навесні знайшлася в неї донька, та така, як квітка. Кохалась мати в дочці і у травах.

А море розлилося з берегів і риби плавали в рибальській хаті. Багато риб: великі і малі, з рибалки м’ясо виїли вони, лишилися кістки і море змішало їх з піском й кістками мертвонароджених дітей.

Два роки пілігрим вів хлопця за собою, вдень  накривав його плащем, щоб люди крил не бачили, а поночі учив його літати.

По року другому вони дійшли до скелі, а на скелі височив замок, а за замком сходило сонце, а в долині розкошувала  Нова країна і Пілігрим  сказав:

—Живи тут серед нас. Тут вільно жити всім,— плаща зняв з хлопця, той розправив крила.

—      Чи бачиш небо?

—      Бачу,— сказав і полетів.

лютий 2024р.