НА МЕЖІ

НА МЕЖІ

Втікачка мчить крізь пустелю, вслухаючись в порожнечу. Дюнохід плавно йде, розсікаючи піщані хвилі, шелест зустрічного вітру, що несе мільярди золотих часток, заворожує і забирає тривожні думки. Ш-ш-ш — надми розступаються, проводжаючи її в нікуди. Горизонт залишається чистим всупереч сповіщенню GPS: “Ви скоро дістанетесь пункту призначення”. Попереду одна пітьма поглинає іншу. На території федерації немає зірок. Місяця чи Сонця. Жодних світил, окрім яснолицих управителів, жодних мрій, окрім нав’язаних зверху, жодних питань, жодного милосердя… Тож вона тікає, прямує до межі купола, сподіваючись, що там на неї чекає інше життя. “Вибір зроблено, — подумала вона. — Повернення означає смерть, вочевидь, як і рух вперед. От і маєш — свободу вибору. Але ти не хвилюйся, — втікачка поплескала себе по транспортній камері, закріпленій на животі під просторим пончо. — Принаймні загинути вільними не те що зломленими, правда? — Атож…”

Пунктирна лінія на екрані навігатора зменшується, наближаючи дюнохід до кордону серед пустелі. Саме тут проходить “незрима” Межа. Насправді ж це — велетенський екран, що безупинно транслює пісок і темряву, створюючи хибне сприйняття реальності, наче федерація немає меж. Втікачка нічого не чула про тих, кому вдалося вирватися. Кажуть, назовні непереливки: спеціальні загони мисливців за головами, насичена радіацією атмосфера і нестерпна спека не залишають шансів тим хто дав драла непідготовленим. Втікачка гадає, що підготовлена — на неї там чекають. Та ця впевненість потроху розвіюється. Якщо тут і є шлюз, що відкривається у певний час, вона його ніколи сама не знайде, хіба що оболонка купола засвітиться табличкою “Вихід тут”. Навряд. “То чого ж я їду вперед?” — це запитання крутиться в її голові відколи стало зрозуміло, що найімовірніше в кінці шляху нічого немає. Розумніше буде розвернутися і поїхати на захід. Дарма що енергії залишилося обмаль, та дюнохід може вільно рухатися за вітром, за такої погоди його швидкість буде мала, а батарею на руці можна буде зарядити від сонця, щойно воно зійде. “Вдень мене спіймають ще до того, як сонце зарядить мене на одну поділку. Не сумніваюсь, вони й зараз на хвості, а вдень я буду тут, як на долоні. Єдиний шанс — перетнути Межу.

…і померти назовні…

Звучить як план!”

Несподівано попереду з’явився слабенький неоновий відблиск. “Не може бути…” — подумала втікачка, пригальмувавши та витягнувши бінокль. Мов невдалий жарт, серед пустелі стоїть фургон, що продає вуличну їжу. Трохи збоку на нього вказує закручена рожева неонова стрілка з написом “Перекуси на межі”. Коли Тоня казала, що за цими координатами буде чекати транспорт, вона технічно не збрехала. “Хтозна, може, ще не все втрачено…” — дюнохід знову прошурхотів вперед, трохи відхилившись від заздалегідь прокладеного маршруту.

Чим ближче вона до вагончика, то виразніше чує шкварчання та аромат справжньої їжі.

За шинквасом стоїть здоровань з довжелезними вусами та орудує ножем, щось нарізає. Дюнохід поволі зупиняється за кілька кроків до фургона, а шинкар зиркає, посміхаючись, у його бік. Втікачка йде повільною, важко ступаючи, розглядає причеплені вгорі меню. Ці кілька кроків даються їй не просто: ліва нога затерпла, а залізна забилася піском і стала важелезною милицею, тож її доводиться волочити.

— Мабуть, з клієнтами в цій глушині не густо? — кинула вона, поспіхом приладжуючи металеву вимкнену руку і ховаючи її у складках пончо.

— Та не переймайтеся за це, пані, — шинкар демонстративно грюкає металевим кулачищам із затиснутим в ньому ножем по дерев’яному підвіконні, що слугує клієнтам за стіл. Така реакція на її інстинктивне бажання приховати імплант дивує — таких, як вони, куполяни не люблять. Може тому цей здоровань пригощає подорожніх у цьому загубленому місці, а не працює у місті?

Раптом очі втікачки защипало, і щоб прогнати сльозу, вона перевела погляд вгору: “Яка ж зла у нього цибуля. Цибуля?!” Соковиті кружальця прозорого білого кореня залишились на кухарському ножі, і в наступну мить їх запах дістався вже носа. Шинкар розвернувся до гриля, на шампурі якого повільно оберталось і засмагало якесь м’ясо. За мить пустеля навколо наповнилась шкварчанням розтопленого сала і неймовірним запахом перченої цибулі. В животі забурчало.

— Пропоную фірмову страву — Варенички з картоплею, пані. Цибулька зара підрум’яниться і вуаля! — втікачка нервово підрахувала свої статки. З огляду на ціни, це — остання її вечеря…

— Та, якщо бажаєте чогось для підзарядки, — кивнув він на сховану руку. — Маю “відьмачі енергетичні еліксири”, або ж сталкерські… Спиртного нема.

— Добре. Давай і те, і те…

— Оце діло! — він хвацько заходився виловлювати пухкі й лискучі вареники із масляної юшки. Прошу пані, — подав він порцію у щербатій тарілці, щедро притрушену золотистою пахучою цибулею. “Коли він встиг її додати?” — майнуло в голові втікачки. Вона відзначила, що попри свій вік цей здоровань надзвичайно швидкий. Мабуть, тут замість випивки йому компанію складають тренування і вправи.

— Приправи он де, — вказав він направо, де втікачка побачила дві баночки з чорним і білим порошком — сіль і перець — неймовірна розкіш.

— А ось для вас і чиста енергія. Ш-ш-ш — відкрив він банку “Ластівки”.

— Смачного!

— Дяка…

Вперше за кілька років перед втікачкою стоїть справжня їжа. Не з пакета, не порошковий поживний напій чи неякісний алкоголь, а приготована зі справжніх рослин страва. Борошно, вода, картопля, масло, сіль… Вареники смакують неймовірно, бо ж вони справжні! Звідки тут, в пустелі на краю світу, цей чоловік дістав все це? Хто він такий?

— Напрочуд панська вечеря, — витерла втікачка рукавом залишки масла на губах.

— Це найвища похвала для мене… — посміхнувся кутиком губ, напіввклоняючись  здоровань, на мить відволікшись від своїх куховарських справ.

— То… Звідки це все?

— Що саме, пані? — на цей раз він навіть не підвів погляду, а й далі нарізав картоплю.

— Оце: фургон, овочі, масло, спеції та вода посеред пустелі? Я здивувалася, коли побачила вашу вивіску. Думала, це галюцинація.

— Ну, фургон я успадкував від побратима. Той, знаєте, насолоджується пенсією. А що до іншого — я маю постачальників. У пустелі городу не скопаєш, еге ж? Тут навіть кактуси не ростуть.

— Свіжі овочі коштують цілий статок, — кивнула втікачка на золотисті кубики коренеплоду. — Я навіть у столиці не могла дозволити собі справжньої їжі хоч раз на місяць. Її там нема. У. Столиці. Федерації. А тут, бачу, бізнес процвітає. У чому секрет?

— О-о-о, я не був би успішним бізнесменом, аби всім розпатякував свої секрети, пані, — глузливо шкірився він.

— І все ж?

Шинкар не відповів, а тільки помотав головою, безупинну посміхаючись — він нічого не скаже. Якщо це перевізник, то втікачка мала б сказати йому якийсь пароль: “Чи та егоїстка Тоня забула за нього згадати..?”

— Я дещо шукаю, — почала втікачка, сподіваючись зрозуміти, на чиєму боці цей кухар.

— Тут нічогісінько немає, пані. Це ж пустеля, — хмикнув він. Втікачка стисла бляшанку й зробила глибокий вдих: “Ця його зухвала усмішка… Як же вона діє на нерви”.

— Так… Проте, дехто запевнив мене, що я зможу знайти тут, за цими координатами, перевізника.

Шинкар хмикнув, але знову нічого не сказав, вдав, що захоплений натиранням тарілки, з якої вона щойно їла.

— Скільки напоїв я маю купити, щоб отримати інформацію? — на шинквас впало кілька монет. — Ще я маю кредити, але це всі мої гроші, і я…

— Ні, пані, заберіть гроші. Чайові вже включені в чек.

Злість і відчай затуманюють розум втікачки. Справжня їжа, вода і ця гидка усмішка. О, вона зітре її з цієї здоровенної зухвалої пики. Звичним рухом вона активує руку, що висить на перевазі, як баласт, і ледь чутним клацанням, вмикає енергетичний бластер. Маленький подаруночок зі смітника військових імплантів. Його розряд слабкий, щоб вбити, але оглушить, якщо влучно поцілити, і якщо заряд батареї повний. Але вона користується ним лише для відлякування покидьків і злодюжок, якими кишать вулиці федерації.

— Чорт забирай, шинкарю! Я знаю, що тут є шлюз назовні. Скажи, де він, і я піду собі. Мені не потрібні проблеми!

Здоровань не злякався, але покинув приготування чергової партії вареників. Він складає руки на грудях і так само зверхньо шкірячись заглядає втікачці у вічі. У відблиску його металевої руки вона бачить цятки червоних і синіх маячків.

Поліція федерації таки на хвості. Вони ще далеко, можливо, ще не побачили цю закусочну. Але вони їдуть сюди, а тікати немає куди.

— Де шлюз?! — повторила вона, вимовляючи кожну літеру.

— Неприємності в тебе вже і так є, інакше б ти не тинялась вночі на кордоні.

— Відколи ми стали друзяками і перейшли на ти?

Здоровань лише пирхнув:

— Ти не вистрілиш. Якщо зробиш це, твої друзі з блимавками тебе одразу візьмуть на приціл і вже не відпустять,  — кивнув він їй за спину на вогні поліції. — На твій вантаж полюють, еге ж?

Мовчання.

— Ну звісно, інакше чого б ти так поспішала?

Він правий. Весь заряд “Ластівки” пішов на підключений до неї кібернетичний контейнер з малям. А в питаннях розподілу енергії він має найвищий пріоритет. Імплант руки отримали кілька відсотків, що дозволить їй використовувати руку лише як ліхтарик, та й то кілька годин.

— То хоч відправлю до пекла песика федерації, — втікачка блефувала й далі. Дочекаємося їх разом тут. Мені, як бачиш, втрачати нічого.

Шинкар знову хмикнув і блискавично зник за шинквасом. “Зараз він дістане якусь справжню зброю і без зайвих слів знесе мені баняка, а малюка забере. Я в дупі! Прости мені…”, — подумала вона, простившись з дитям, але не опускаючи зброю. Вона ще може вистрілити першою і засліпити його, а потім якось доповзе до дюнохода і знайде прохід, якщо пощастить. “Байдуже, що це самогубство — вся ця затія від початку була самогубством. Тепер лише питання в тому, як довго я протримаюся”.

— Випиймо! — на шинквас гучно впали дві металеві запилені бляшанки. Втікачка ще ніколи не бачила таких енергетиків і не була впевнена, що їй варто опускати зброю.

— Ой, та годі. Заспокойся, — він підняв руки на знак миру. — Тобі варто берегти енергію для зберігання свого цінного вантажу, — здоровань підсунув бляшанку ближче до клієнтки й собі також взяв одну. Ш-ш-ш — зашипіла його банка. Втікачка повільно опустила руку і деактивувала її. Та, як завжди, вдарила втікачку струмом, тому вона нервово сіпнулась.

Бляшанка, яку очевидно з піску викопав шинкар, виглядає старезною: її вкриває пилюка, подряпини та вм’ятини, жодних написів, нічого знайомого, лише колона з двома кружечками на горі. В голові втікачки зринули якісь туманні образи. Спогади. Вона вже десь бачила цей знак. Дуже давно. До того, як її викрали.

— Що це?

— Оце? — він здивовано струснув свою бляшанку і відпив ще. — Першокласний шипшиновий напій. Тонізує й освіжає. Мені дає десь 70% до заряду правиці. Тобі, може, дасть 75 чи більше, бо вона менша. Спробуй.

— Нащо? Хочеш подивитися, як я тікатиму, загрузаючи у піску, відстрілюватимусь, а твої друзі-копи полюватимуть на мене, наче, на якусь піщану черепаху. Отак ти тут розважаєшся?

— Вони мені не друзі, — прошипів він і понизив голос аж до шепоту, і втікачці довелось нахилитися до нього. — На тебе чекає довга дорога. Тож краще не гай часу і підзарядись. За п’ять хвилин в куполі відкриється шлюз для потягу. Ти маєш бути готова, щоб проскочити в нього…

Втікачка відкрила свій напій.

Здоровань розповів, що на цьому місці колись була станція. Її федерація стерла з мап і заявила, наче її закрили. Проте вона працює. Щотижня сюди прибуває монорейка. Стоїть не довго, залізничники виходять розім’ятися перекусити справжньою їжею. Рейка зазвичай засипана піском, але коли наближається потяг, вона підіймається. Тож як тільки це станеться, втікачці треба бути готовою проскочити у тунель і не потрапити під колеса.

— Ти маєш дістатися киплячого озера, — продовжував пояснювати здоровань, малюючи на шинквасі пальцем уявну карту. — Іди праворуч, тримаючись краю межі; з того боку вона виглядає…більш явно, тож ти не загубишся. Транспорт залиш тут — там піску не так багато, тож він лише уповільнюватиме тебе. Поліція не поткнеться за край — це ти знаєш, тож будеш відносно у безпеці. Головне, тримайся межі і за дві три години тебе зустрінуть.

— Так само як зустрів мене ти: глузливою посмішкою та іграми розуму? — з недовірою підняла брову втікачка.

— Вибачай, але я мусив упевнитися у твоїх намірах і в тому, що тебе не підкупила федерація. Тоня не була впевнена…

Втікачка пирхнула.

— Серйозно? Вона не була впевнена, що до мене?

— Ні. Що до того, що ти везеш.

Зависла пауза. “То ось чому вона так себе поводила… Неохоче допомагала… Відмовляла йти… Все це було через дитя з її планети.”

— Я не знаю, де ти його взяла, чи що воно таке — то твоя справа, але дослухайся до моєї поради: якщо ти не впевнена в ньому, не знаєш достеменно, чи можна довіряти тим, хто допоміг тобі дістати оте… Краще позбудься його. Тут чи за межею. Не наражай на небезпеку себе і вільних людей. Вони… Наша воля полита потом, кров’ю і слізьми. Тож це наша найбільша цінність. Подумай над цим перед тим, як зрадити її і світлу стрічку, що повертає їх додому.

— Це просто маля! — втомлено відрізала втікачка. — Воно таке ж, як десятки інших, яких Тоня допомогла повернути додому. Що з цим може бути не так?

— Та що завгодно… Бачиш оце, — здоровань сперся на лікоть своєї металевої руки і стис кулак. Втікачка інстинктивно відсувається. Відблиски червоних і синіх вогнів у ній стали яскравішими. Усмішка зійшла з лиця кухаря, а його погляд заслала лють, земля навколо затрусилась. Потяг. Дюнохід почав сповзати зі свого місця, де був припаркований, з-під піску показалась монорейка.

— Тобі час іти, — перервав він свою непочату розповідь. — Як стоятимеш на межі, раджу не торкатися краю купола — там до біса висока напруга, тебе розплавить.

— Дяка.

— Не варто. Подумай над тим, що я тобі сказав, — нагадав здоровань.

Втікачка кивнула. Її рука зарядилась майже на повну. Вона проподжає поглядом дюнохід і стискає губи — їй жаль його кидати тут, йти пішки назовні здається божевіллям. Гудіння енергетичного поля купола змішалося з виттям сирени поліції. Вони наближаються, і, можливо, хтось уже тримає її на прицілі. Чи ризикнуть вони стріляти біля межі? Втікачка сподівалася, що ні. Простір над рейкою розрізала стрічка сліпучого білого світла. Хто не знав, що тут межа, ніколи б не повірив, що пейзаж безкрайньої пустелі всього лише глухий кут. Він був дуже природним. Стрічка світла розширюється і набуває форми величезної арки, що пропускає промені найяскравішого світла, що втікачка бачила за життя. Світло приносить задушливий металевий запах. Втікачка накидає каптур і стає трохи ближче до арки, що відділяє федерацію від вільного світу. Секунди здаються вічністю. Аж ось заповнюючи тишу і стираючи відлуння сирени з-за купола вирвався потяг. Втікачка почуває себе крихітною, мізерною на фоні величезних металевих вагонів, що швидко несуться повз, наче загрозливі тіні. Оглушливий свист заповнює простір. Вона підіймає очі, щоб заглянути у вікна пасажирського складу. Проте бачить лише темряву і порожнечу. Поліцейські авто небезпечно наблизились і ковзають, променями ліхтариків порожнечею, наче сподіваються намацати щось у темряві. Але тепер між ними потяг.

Втікачка стрибає в арку білого світла, щойно з неї виїжджає останній вагон.

Ззовні планета виявляється розжареною і яскравою. Промені двох сонць проникають крізь товсту тканину пончо, крізь шкіру, крізь метал імплантів. Сухе повітря, насичене мінеральним смородом розжарених порід обпалює легені, чи те, що від них залишилось. Ще ніколи втікачка не дякувала богові за те, що вона наполовину кіборг. “Без підготовки людина легко загине назовні, не те що ти,” — колись повчала Тоня. Колись… Втікачка посміхнулась цій згадці.

Тепер під ногами лежить потріскана земля, подекуди усіяна клумбами сукулентів дивних яскравих кольорів. Втікачка щільніше закутує ногу і руку, щоб захистити їх від сонця, насуває каптур і засліплена рушає праворуч по краю межі.

Звичайні людські очі не здатні звикнути до такого яскравого світла, яке дають оці два сонця. Крізь каптур втікачка бачить купол федерації, що виглядає, як одна велика сонячна батарея. Вежі електропередач риплять й стогнуть під тиском світла. Обліплені панелями, вони також поглинають сонячну радіацію і живлять ілюзії, якими федерація щомиті накачує своїх мешканців. В голові паморочиться від задухи. Втікачка намагається триматися межі.

Залишилось лише дійти.

“Знаєш, я ніколи не думала, що мені стане сміливості піти, спробувати повернутися додому…” — звернулася вона пошепки до маля. Говорити важко, в роті миттєво пересихає, але втікачка бажає бодай ворушити губами, промовляти все, що тисне на серце роками, все, що ніколи нікому не могла озвучити, бо… Бо ніхто б не зрозумів. “Я завжди запитувала Бога у вечірній молитві, до якої мене привчила прийомна родина, нащо він зберіг мені життя? Чому той лікар обрав врятувати мене? Тоді поранених були десятки. А він врятував дівчинку без руки й ноги, майже без половини тіла. Для чого? Щоб мене викрали й віддали чужим людям? Щоб все своє свідоме життя я соромилась, що вижила? Мачуха мене ненавиділа, не раз казала, що не дочекається того дня, коли мене здихнеться, бо її бачте обманули. Якби та знала, що бере під крило бездушну напівмашину, то в житті не погодилася. Люди на вулицях федерації завжди кидали мені у слід отруйні погляди, коли помічали імпланти. Може, це через них?” Так, безсумнівно. Але не цілком. Імпланти можна приховати: довгі рукави й холоші, рукавичка, правильна зачіска — і все. Так робить багато людей, постраждалих від оборудок правління. Але це інше. Невидиме, як електрика, що жалить так само болісно.

Ненадійна. Так мене називали під куполом, відколи я себе пам’ятаю. Казали, що мене треба перевиховати. І прийомні батьки намагалися. Я пам’ятаю, як вони забороняли ставити питання, говорити про те, що пам’ятаю, хай навіть уривками, життя поза куполом. Вимагали забути це. Залякували. Намагалися вибити непокору. “Звідки цей гонор у такої шмаркачки? Звідки ця любов до справедливості? Я покажу тобі справедливість!” — часто, озброївшись ременем, волала жінка, яку я на людях мусила називати мамою.

Втікачка відчула металево-солоний присмак. На її губах вже немає живого місця — вони потріскані й обліплені кривавими корками. З кожним словом на них з’являються нові тріщинки. Краще б їй мовчати, але щораз, як вона зупиняється, у розжареному повітрі перед нею постають видіння. Втікачка боїться, що марення зіб’ють її зі шляху і тоді вона загине. Але їй так хочеться перепочити… Нога тепер працює ще гірше. Не завадило б змастити металеві суглоби і почистити їх від піску. Та для відпочинку немає часу. Не можна затримуватись назовні, треба триматися стіни. Прямуючи за своїм віддзеркаленням у чорних панелях, вона згадує, як познайомилась з Тонею.

Коли втікачка досягла повноліття, система запропонувала їй віддати свій борг перед прийомними батьками і федерацією, заступивши на роботу. Інших варіантів для людей такого сорту, як вона, система не передбачала. Але працювати за мізерну платню, синтетичний харч і двоповерхове ліжко у гуртожитку з крихітними заґратованими вікнами для таких самих, як вона — ненадійних, виявилось не так і погано. Тоня була наймолодшою працівницею складального цеху, бо її прийомна родина від неї завчасно відмовилась. Тоня завжди перед відбоєм розповідала свої спогади про життя за межами федерації. Про те, як вона любила ходити босоніж по пухкій чорній землі, про пахощі яблуневого цвіту, про ряди велетенських ягід — кавунів. Кавунів? Влітку на рідній землі Тоні їх розрізали навпіл і їли ложкою рожеву соковиту м’якоть. Про запах свіжого смородинового листя, який кидають у банку із закрутками. Більшості речей, які згадувала і називала Тоня, втікачка не знала і просила пояснень.

“Кавуни — це велетенські смугасті ягоди, наповнені солодким сиропом, — ледь чутно шепотіла втікачка колись завчені пояснення подруги. Яблуневий цвіт — квіти, що ростуть на деревах, з них потім з’являються плоди яблука. Яблуко — це яблуко. Його треба гризти. Воно буває жовте і зелене, і червоне. Інколи зелене означає, що воно кисле, нестигле, а інколи навпаки, що солодке. Залежно від сорту…”

Одного разу Тоня запитала, чи знає втікачка, що саме вони збирають. Втікачка не знала. Їм ніколи того не пояснювали, просто давали роботу і вимагали, щоб вона була зроблена — не став запитань, аби не мати проблем.

Того дня Тоня провела втікачку на засекречений об’єкт, де вона вперше побачила дітей. Крихітних малюків, які росли і розвивалися в транспортних камерах, таких, як та, що зараз підключена до втікачки, таких, як ті, що дівчата складали у своєму цеху. Так вона дізналася, що федерація продовжує викрадати дітей з усього неосяжного всесвіту — для дешевої робочої сили та відновлення своєї популяції після воєн, які розпочинала, та невдалих космічних експедицій. На планеті двох сонць радіація надто висока, і більшість людей, що живе під куполом, стали безплідними. Тож, якби втікачка була “хорошою дівчинкою”, система запропонувала б їй ще один варіант — стати матір’ю нового покоління солдат, але так само без вибору.

Стало спекотніше. Вітер приніс ледь відчутний запах горілої гуми. “Мабуть, попереду пожежа”, — думки втомлено ледь зринають у її голові. Здається, сонця висушили її мозок і вирівняли всі звивини. Але вона продовжує йти вперед. Запах стає таким сильним, таким нестерпним, що до горла підступає нудота. Так само її мало не вивернуло, коли Тоня сказала, що збирається допомогти повернути викрадених малюків додому. Від цієї згадки попри спеку на мить її кинуло в крижаний піт, серце забилось у скронях і скрутило живіт. Вона досі боїться своїх мучителів, яким вдалося прищепити їй страх зробити щось не за правилами. Тоня ніколи не підкорялась страхові. Це захоплювало втікачку. “У всесвіті, яким би неосяжним він не був, у кожного з цих малюків є родина. Я знаю, що кожної миті їхні батьки думають про них і моляться своїм богам, щоб їхні діти повернулись додому. Гадаю, боги їх почули і надали мені можливість здійснити цю місію”, — сказала тоді Тоня. — “Хто, якщо не ми?” “Ми?” — ошелешена втікачка не розуміла, чи не почулося їй. — “Так, ти єдина, кому я можу довіряти”.

Тоді все і закрутилося.

Голова йде обертом, через що спогади розвіюються. Щоразу, коли втікачка кліпає, весь світ зникає на мить: запахи, спека, страх, що вона не дійде. Та раптом попереду серед спеки і пилу вона бачить щось… У прозорій димці постають обриси чогось незнайомого, магічного. Втікачка бачить яблуневий сад. Він точно такий, як розказувала Тоня — гілки усипані білою імлою. Цей образ захопив втікачку і відтоді вона завжди просила подругу розказати про сад більше. Вона мріяла колись хоч раз насправді побачити цей сад. “Хіба зараз весна?” — невпевнена думка зникає не встигнувши оформитись під нестерпним тиском світла. Втікачка падає, але її залізна нога вже не згинається, тож вона повзе на руках: “Добре, що в мене сильна правиця…” — ш-ш-ш, чергова думка розсипалась на частинки.

Шипіння.

Якась із трубок, що об’єднували її й контейнер з малюком у єдиний організм, від’єдналася. Втікачка обернулася спиною до сонця, щоб створити бодай якусь тінь, і розстібнула пончо. Малюк крутився у рідині, яка заповнювала транспортний контейнер, і перебирав кінцівками, наче плавав: “Добре, що його строк ще не підійшов”, — думала втікачка. Вона намагалася приладнати трубку назад до контейнера, але їй троїлося в очах. До горла знову підступала нудота. Щоб заспокоїтися, вона запитала маля: “Пам’ятаєш, як ми зустрілися?” У відповідь почулося булькання. Малюк втомився. Мабуть, йому так само спекотно й важко, мабуть, він відчуває те саме, що й вона — розпач і страх. Тоня попереджала, що так і буде. Коли “хрещена-фея”, яка мала його вивезти, потрапила у халепу то попросила їх подбати про маля. Це мало тривати три дні, тиждень максимум, але вона не повернулася. Тоня бісилася: “Тримати камеру з малям у гуртожитку смертельно небезпечно. “Не те що для нас двох — для Стрічки, людей, які повертали малят додому і перевозили людей за Межу. Через це дитя всі ризикують! До того ж невідомо, що сталося з його “феєю”, може, це пастка…” Втікачка згадувала, як Тоню тоді запопали емоції. Їй здавалося, що вона бачить подругу у віддзеркаленні помаранчевої капсули з малюком. Чорне нерівне каре, зухвалий погляд очей, стиснуті губи, наче вона з’їла щось кисле. Тоня відмовляла її. Питала, нащо вона вирішила сама доставити дитя? “Я хочу додому…”

Втікачка сховала контейнер під пончо. Трубка, яку вона приладжувала час від часу, шипіла, але вона вже не звертала на це уваги, запнула пончо, а потім знову піднялася на руки — їй не можна зупинятися, не зараз, вона майже дійшла до саду.

Стає ще спекотніше, з’являється різкий запах паленої гуми. Вдих приносить пекучий біль, від якого втікачка прокидається. Ще ніколи вона так ясно не мислила, не бачила так чітко. Навколо не було саду, вони лежали на березі киплячого озера, дрібний рудий пісок тонкою шаллю покривав її пончо. Купол Межі був далеко і оминав кам’янистий виступ, в якому виднілась печера. Вона спробувала піднятись, але голова пішла обертом і вона знову на мить побачила квітучий сад. Весь час він був ілюзією, вивертом сприйняття, який мало не вбив її. А може і вбив. Тепер, коли її механічна рука відмовилась згинатися, добратися до печери їй не стане сил.

Аж ось повз неї промайнув промінь, наче хтось пускав сонячних зайчиків. У печері навпроти озера хтось є. Чи це знову міраж? Втікачка підняла трохи зігнуту заціплену механічну руку і активувала її. “Вони побачать розряд. Хто б вони не були вони побачать розряд…” — промимрила зліпленими губами втікачка і вистрілила вгору. Блискучий, променистий розряд майнув вперед, збивши втікачку знову в пісок, де вона знепритомніла.

На мить прокинувшись, наче через товщу води, вона чує тупотіння ніг.

Розрізняє обриси форми.

Щось боляче тисне і вколює її в руку і біль зникає, наче розчиняється у сонмах інших відчуттів. Тепла млость огортає її, і вона більше не відчуває ані свого тіла, ані маля приєднаного до неї, ані страху. Усе застилає пітьма.

Вона приходить до тями у маленькій палаті. Незважаючи на запнуті штори і вимкнені лампи, кімната добре освітлена. Втікачка намагається повернути голову, щоб роздивитися навкруги, але рухи сковують бинти. Вона відчуває незвичну легкість — всі її технічні частини, що раніше були її тягарем, тепер зникли, контейнера з малям також ніде не видно. Вона пробує піднятися, щоб сісти, але голова знову йде обертом, а до горла підступає їдка блювота. В очах темніє, але вона намагається не відключитися. “Дихай… Глибокий вдих… Тепер видих: ш-ш-ш.” Вона сидить нерухомо і шумно дихає. Минає кілька хвилин. Коли зір повертається, і картинка чіткішає, вона помічає милицю біля краю ліжка і простягає за нею руку, але її щось не пускає. “Кайданки?” Вона розпачливо смикає руку і перевертає крапельницю. Стійка з гуркотом падає. “Як я не помітила голку в руці?” Висмикнувши трубку системи крапельниці з катетера на руці, вона хапається за милицю, спирається на неї і робить крок до вікна, щоб зазирнути за штору. Очі пронизує нестерпний біль, і вона знову сліпне на якийсь час. Коли зір відновлюється, вона бачить справжній день. Їй здається, що він справжній, бо жодна відома їй лампа не здатна дати такого освітлення. Перед її вікном сад, але дерева тут не цвітуть, замість квітів їх вкриває пухнаста зелена шуба. Листя. Вона бачить людей у білих халатах, які вільно ходять по стежках у саду. Деякі з них допомагають іншим, на вигляд слабким і хворим. Вони також ідуть стежками саду, але повільно. Втікачка бачить дітей, але не таких як її маля, дорослих, років п’яти, у кольоровій одежі…

— Бачу, тут у нас серйозний прогрес. Але краще так більше не робіть! — почувся з-за спини стурбований, сердитий, але все ж доброзичливий голос. — Вашим очам потрібен відпочинок, щоб вони відновилися. Втікачка обертається і бачить високу рудоволосу жінку у білому халаті. “Мабуть, вона прийшла на гуркіт крапельниці,” — припустила втікачка.

— Де я? – говорити виявилось важко, губи не слухались.

— В лікарні звісно. Я ваша лікарка. Тож, ем, якщо бажаєте дивитися у вікно, я знайду для вас затемнені окуляри. Добре?

Пауза.

— Гаразд, давайте я допоможу вам лягти назад, а тоді познайомимося. — Жінка підійшла і простягнула руку. Та втікачка відсахнулась від неї: “Що це? Якась пастка? Розіграш?”

— Добре, — обережно відступила жінка.

— Дем ої вомля? – шкіра не тягнулася, наче втратила еластичність. — У вас серйозні опіки на обличчі, тому деякий час буде важко говорити і доведеться носити пов’язки. Але… — лікарка поспіхом дістала з кишені блокнот і ручку і простягнула своїй пацієнтці. — Але ви можете написати… або намалювати.

Затиснувши милицю під пахвою, вона взяла ручку. “МАЛЯ?” вивела вона кривими друкованими літерами.

— А, ваш хлопчик?

Кивок у відповідь.

— З ним все добре. Трохи втомився, трохи перенервував за маму. Та воно і зрозуміло — у вас була важка подорож. Але нічого, через тиждень-два відновиться. Хочете поглянути на нього?

Знову ледь помітний кивок.

Лікарка підвела втікачку до протилежної стіни та щось натиснула. Всередині загорілося слабеньке світло, і втікачка побачила маля. Він лежав у тій самій камері, в якій потрапив до неї, лиш тепер вона була на стільки подряпана, що дитя стало важко розгледіти. Втікачка поклала на неї долоню. З-під заплющених повік по бинтах покотилися сльози. Вперше в житті вона плакала від щастя.