Баба Галя та її ШІ

Коли в розмові – а поговорити баба Галя любила – вона зізнавалася: “Я – колишня піхотинка, пройшла більше сотні боїв”, співрозмовники, а особливо малознайомі, з розумінням похитували головами і глибокодумно додавали щось на зразок: “О, так, сорок років педагогічного стажу – то вам не мед. Зараз же такі діти! А ці їхні мікрочипи! Зовсім учитись не хотять! Не те, що ми в їх віці – навіть до бомбосховищ книжки носили…”

Утім, при потребі баб Галя могла й значок УБД засвітити. І чимало інших, куди примітніших, нагород. Але виключно електронних – на груди вона чіпляти медалі не любила. Віджартовувалася:

– З мене по життю й так достатньо бляхи, – і наполовину ніжно, наполовину стомлено погладжувала праве стегно.

О, не сумнівайтеся: як і все в оселі цієї справної господині, бабина нога була зроблена до ладу. Вживлені в нервову систему мікросхеми дозволяли гнутися і коліну, і стопі – враховуючи віковий артроз, штучна кінцівка викроковувала навіть краще за живу ногу. Тож якщо бабця й починала кульгати на негоду, то тут таки вини протезу нема.

Біонічна шкіра засмагала незгірш за рідну – позаторік на пляжі Шарм ель Шейху навіть спромоглася невдало обгоріти, – а після укусу комарів, чи що то за собаки з крилами літають у червні в сутінках, укривалася примітними червоними пухирцями. Баба мазала їх одеколоном, хоч і не зуділи. Одеколон сама робила, вистоюючи-заспиртовуючи в наглухо закритій кухонній шафці пелюстки троянд. Любов старенької до рослин (як і палке небажання підтримувати вітчизняну фармацевтику) давно стали неофіційною візитівкою цієї поважної пані.

– Тю! – сміялися старші онуки, спостерігаючи нехитру старечу косметологію. – Таж випийте пігулку, і кривосісі місяць не підлітатимуть!

Але баб Галя тільки пирхала, стоїчно почухуючи плече. І не те, щоб не довіряла сучасній науці – просто не в її звичці скнарити.

– Як це так – з лісу похарчуватися, з річки похарчуватися, а натомість нічого не віддати? Грибів набрала, рибки вивудила – нехай і комариха пообідає, не збіднію. Їм іще яйця відкладати…

– У тих комарих від твоєї синтетичної шкіри закрепи до ранку! – хихотіли молодші. І Галя разом із ними. Бо така вже це людина: якщо ти й смієшся, то завжди – тільки хором із бабцею.

Зі школи вона йшла довго, аж колеги закладатися почали – вернеться наступного вересня чи ні. Ото ще в травні починала несміливо стукатися в кабінет до директора: “Я вам тут, цеє… Заяву написала”. На кафедрі купували тортик і символічний букет, бо як же це – не попрощатися з заслуженою педагогогинею, методисткою, незмінною наставницею і порадницею? А в кінці серпня знову шкреблася коло порогу секретарської: “А може, дайте ще два класи? Бо як же я без цього галасу?” – і директор з усмішкою розривав папірця, якого навіть не думав підписувати.

Утім, обмивши десяту річницю свого пенсійного посвідчення, баба Галя таки наважилася остаточно відійти від справ. Так і пояснила, демонструючи рідним документи на щойно придбану дачу:

– Хай молоді вдаються до науки… А своя картопелька – це таки картопелька!

Домашні на цих словах тільки ствердно похитали головами, десь у глибині душі стиха посміюючись. Ідею з дачею прийняли за продовження щорічного ритуального дійства звільнення з роботи. Але цього разу ідея-фікс перетворилася… Ні, не на тихий будиночок у глибині росяного вишневого саду, огорнутого прославленим гудінням шевченківських хрущів, а на десять соток городу. Садок, утім, теж був: мереля, жовта сливка; дивовижна яблуня-прищепа, яка обіцяла розродитися яблуками одразу трьох сортів, а отам зліва – ще й грушками берами; горіх, мов чималий намет; стрункі ряди йошти, смородини, порічок. А коло тину – ще й непрохідні малинові джунглі…

Оглянувши все це багатство і несамохіть відчувши пророче-фантомні болі в попереку і плечах, старші онуки пошепотілися, скинулися, та й купили старенького андроїда. Не нового – не такі зараз у ракетобудівників статки, – зате зі штучним інтелектом. Руки-ноги з титанових сплавів, ліхтар посеред лоба а-ля “блекаут 2022-го”, широкі плечі.

– Нашо? – сплеснула руками старенька. – Я ще здатна сама рецепти гуглити або Убер викликати!

– А він зможе воду на грядки носити!

Здається, андроїд застогнав. Але баба рішуче відмахнулася:

– Я шлангом поливаю!

– Ну, то картоплю підгортатиме! – згуртувалися внуки, з тривогою зиркаючи на майбутні зелені гектари, вже витоптані охайними квадратиками: під бульбочку, квасольку, огірочки, бурячки… А оті тички – очевидно, для томатів. І, з огляду на їх кількість, помидори на цьому городі планували вирощувати як мінімум у промислових масштабах.

Бабця ще побурчала для годиться, а потім таки прийняла подарунок.

– Тарасе! – через місяць вона вже лаялася з андроїдом, як із рідним. – Куди ти подів мою сапичку, бляшані твої вуха?

– Пані Галино… – а таки так: людиноподібний ШІ хоч і не дихав, але вмів гучно та зболено зітхати, вкладаючи в кожен звук усю тугу української літератури 19 століття. – Вам стегно варто поберегти. Та це ж достоту олімпійські навантаження! І спека яка на вулиці… Міністерство охорони здоров’я не рекомендує…

– Я в 23-му під час форсування Дніпра знаєш, яку спеку допомагала влаштовувати? – відмахнулася новоспечена дачниця. – Так що нічого мені не станеться від твоїх 34 за Цельсієм!

Андроїд картинно схопився правицею за “серце”, після цього побожився особисто прополоти морквочку. Утім, уже на середині першого рядочка почав надсадно хрускотіти – клята курява забилася в колінні шарніри. Звісно ж, суглоби були закриті біонічною шкірою – але ж ви знаєте цю українську сільську куряву, наполегливості якої може позаздрити навіть голодний кіт, котрий відчув запах свіжих карасиків з-під кухонних дверей! Тож до обіду господиня вже вирішила, що старому Тарасикові личить тільки стояча робота, неодмінно подалі від городу: варити борщ, розвішувати прання.

Робот розтягував по шворці рушнички, що звабливо пахли трояндами і мускусом, а сам вимогливо волав на весь двір:

– Пані Галино, ввечері! Як роса опадатиме і спека заспокоїться, отоді й підете! А доти я вам сапу не віддам, і не просіть!

– Яке ввечері, каструле вухата? – навіть страшенно сердячись, старенька вчителька не забувала про кличний відмінок. – А комарі? Хочеш, щоб вони мене разом із окулярами зжерли, самі тапки залишилися?

– А… ранок? – із надією вигукнув ШІ.

– Я тут відпочиваю, чи нащо? – бабця постала посеред двору: руки в боки, панамка скособочена, під ногами відро для розсади – не жінка, а втілення живої богині гніву. Навіть очі точнісінько, як на античних фресках, блискавки метнули. – Бідній старій сові вже й поспати до десятої не можна? Я, між іншим, цієї пенсії все життя чекала! В мене там, у хаті, три шафи нечитані! І не пирхай, болтику цибатий. Ночі – для романів, день – для праці!

Згодом вона усе ж таки зрозуміла, що силою, погрозами та скандалами бажаного не доб’ється. Таки ж педагогічний стаж – це серйозний багаж знань про впертюхів усіх мастей! Тож почала хитрувати: раптово “забула”, що в домі скінчилася сметана, і тицьнула пальцем у бік хвіртки:

– Метнись кабанчиком, тільки щоб жирність була не більше 15%! І термін придатності не забудь перевірити, наївна моя душечко!

Довірливий ШІ повісив на плече торбину і потупцяв до магазину, а баба Галя тим часом хутенько пов’язала голову білою хусткою – бо ще мама казала, що до білого сонячний удар не прилетить – і поспішила позбивати лободу. Бо хоч діти й надіслали трутку, від якої в’янув навіть осот, але що вони розуміють! Усі магазини й без того наповнені цими “хімозними” овочами, а в неї буде вищий сорт – екопродукція, тільки ручна обробка!

О, і бурячки годилося б проскубти, а то посієш густо, то вродить пусто!

І кріпчик проінспектувати б – оно, знову берізка аж обплелася коло тендітних паросточків. Усі соки з землі випиває, гадина. Воюй із нею, воюй – а все, як із тими колорадами: щойно сонце пригріє, щойно свіжу городинку людина виростить, руку докладе – ці гаспиди тут як тут. Але нічого, у неї ще є сили! Ох, вона вже їм цього року задасть!..

…Раптом земля, про добробут якої так дбала баба Галя, стрімко наблизилася до її обличчя. Довірливо притулилася до щоки, лоскочучи шкіру ніжними, дрібненькими грудочками. Запахло кропом, сонцем і – зовсім трохи – тютюновим димом. Як дивно, вона років тридцять не відчувала цього запаху…

Так пахли руки її Сергійка…

Але це було так давно… До війни… До страшної звістки, до тужливої промови капелана в гарнізонній церкві… До синьо-жовтого шовку, який вона з синами щовесни змінювали на кладовищі.

Життя не може аж так довго бути несправедливим: ось і Сергійко похопився, що у вирії досі немає його коханої, яку він так зграбно хапав на руки, заносячи колись до їх маленької, зате своєї квартири. Йде, йде до неї милий, обережно переступаючи тендітні рядочки кукурузки. Руку простягає – зараз іще трохи в очах потемніє, і навіки разом…

– Сергійку, як добре! Тільки допоможи зняти цю осоружну хустку. Не хочу померти, як… як баба стара. Допоможи розпустити волосся. Бачиш, у перукарні свою справу знають. Я майже не змінилася. Пригадуєш Майдан?

– Пані Гали-ино-о!.. – зайшовся десь там, все ще на землі, знайомий голос. Але всі колишні буденні справи вже скидалися на сон. Трохи напружся, вбери в себе побільше світла – і прокинешся.

– …Я ж забороняв, розумієте? Там же достоту пекло було, ні хмаринки! Та я б і сам ті грядки попорав! – ШІ нервово виструнчився коло її ліжка, заламуючи руки. – І вологість сьогодні така висока! А в поєднанні з підвищеною температурою… Міністерство охорони здоров’я ж попереджає… Та ще й у її особливому стані…

– О-о, доброго раночку! – життєрадісно усміхнувся молодий лікар. – Галино Вікторівно! А я оце сиджу та дивлюсь – кого це до нас так гарно, на руках, на другий поверх несуть? 

– Ой, пані Галино, що ж це робиться, га? Що ж я оце Валерчикові вашому скажу, га? – завваживши, що господиня нарешті прийшла до тями, загризений власною совістю ШІ тут-таки перевів увагу з медсестрички, яка, скориставшись нагодою, нарешті втекла до маніпуляційної, на винуватицю своїх сьогоднішніх злигоднів. – Та як би я вашим рідним в очі дивився, га?

Спочатку все ще затуманена баб Галя зиркнула на ШІ сердито – не Сергійко… ще й розкричався, як на пожежу. Затим у глибині її душі заворушилося сумління – он як робот через її невдалу хитрість побивається. Тому спробувала тут-таки піднятися з ліжка, щоб утішити металевого помічника своїм чудовим самопочуттям. А коли лікар заборонив навіть думати про променади – принаймні поки роблять аналізи, – заклопоталася про здоров’я бідолашного Тараса.

– У нього ж – може, ви чули? – суглоби хрумтять, як у діда ржавого. Куряви наковтався, немов колгоспний тракторист. Отакий із бідосі дачник… Я розумію, що ви людська лікарня. Але все ж… Може, підкажете, хто зміг би його промити, чи там, змастити?

– Це в місті не можуть, у них на кожен чих окремий сервіс по різних районах, – підморгнув лікар. – А ми все можемо! Зайдіть до 116 кабінету, там у нас роботолог практикує. Він і огляне, і прочистить, і силіконом заробить. А то скоро картоплю підгортати, як же ви без помічника?

Вони вийшли з лікарні обіруч, винувато розводячи погляди.

– Ти, цеє… Валерці вже телефонував? – суворо звела брови баб Галя.

ШІ винувато розвів руками – мовляв, як же йому було не забути з такими клопотами, з такими нервами?!

– І не телефонуй! – видала тверде розпорядження господиня. – Ото ще – хвилювати дитину, відволікати, смикати з відрядження. Тим більше – було б чого: мене он прокапали, коліно підкрутили, ще краща стала! Та й ти красунчик, хоч на танець запрошуй…

До воріт дійшли мовчки.

Врешті Тарас прочистив горло – збоку це здалося схожим на тарахкотіння тертушки об асфальт:

– Цейво, пані Галино… Я сьогодні ту квасолю сам підгорну. А потім і між перчиками земельку розпушу. А ви вже почитайте щось, полежіть…

Баба Галя зневажливо пирхнула – належалася вже в госпіталях, і на реабілітації, і на заміні кінцівки, і взагалі! Але потім примирливо здійняла руки:

– Ну, гаразд, гаразд… Тільки не в хаті моститимуся – в тіньочку. Під абрикосою. Щоб усе бачити, а то я тебе знаю – знову пирій із мокрецем пропускатимеш, а це ж наші найперші вороги! Вони на грядці гірше путіна, той ґиґнув – та й з кінцями, а ці щороку, як новенькі!

– Ну, що ви! – аж кахикнув від образи Тарас. – Я ж тепер знаєте, який? Осьо!

І аж присів посеред вулиці, ще й посміхнувся від насолоди. І баба Галя посміхнулася – кому, як не їй, знати, що це таке – коли ноги слухняно гнуться, ще й підкидають тебе мало не до стиглих на завтрашній дощик хмар!

– Але копати картоплю я тобі не дам, а то ще надірвешся! – суворо звела брови вона. – Будеш вибирати. Бо в мене поперек…

Тарас хотів було щось обурено відповісти, але тут у баби Галі теленькнув чип. Вона похапцем, зиркнувши, що за ім’я засвітилося над зап’ястям, розблокувала маленьку плямочку конектора, яка здаля скидалася на крихітну родимку над кистю:

– Альо, онучку! Так, гарно чую! Погода? Погода чудесна! І малина вже вродила, так! – відповіді лилися безпосередньо до вуха старенькій, тож ШІ їх не чув. Втім, спостереження за обличчям баб Галі було достатньо: сталося щось грандіозне. – Аж на Марс! Що, і Аллочку твою також? Вітаю, ви так давно про це мріяли! А Назарчика, Назарчика ж малого куди? Га? Та от і я кажу, що в цих садках – одні мультики, вони там живих тваринок майже не бачать! А в нас і ставочок із водяною курочкою, і ручай із качками – краса!

Вона рішуче хлопнула натрудженими долонями, завершуючи розмову. Роззирнулася, немов забувши, що стоїть серед села. Посміхнулася до робота:

– Відбій по квасолі, Тарасику! Будемо ми сьогодні прибирати, щоб жоден павучок не проскочив!

– Онук, наймолодшенький?

– Онук… – щасливо всміхнулася баба Галя, повільно розтягуючи, немов дегустуючи, це чудове слово. – Нарешті отой їхній двигун, що на воді працює – ти краще розбираєшся, – оцінили. Та на сам Марс, на конференцію запросили, його представляти! А малого вони на той час до нас, на чисте повітря завезуть! Будемо няньчити! Так що давай іще й до магазину завернемо. Замовлення на вівторок треба зробити – сирочок, молочка трилітровочку…

Робот утішено потер руки. Такою – усміхненою, зібраною, щасливою, а головне, повністю здоровою – господиня подобалася йому значно більше.

– А картоплю якось попідгортаємо, коли малий спатиме. Буде ж у нього тиха годинка вдень… – розмірковувала вголос старенька.

“Та хай він западеться, той урожай! Сам, особисто, під ліхтар, понариваю землі на кожен кущ! А згодом так само повигрібаю і в погріб поношу! – сердито вирішив андроїд. – Знову посеред обіду на грядки зібралася… Надумалася ж! Ото ж уперта!”

Жаби квакали у ставку, насмішкувато проводжаючи балакучу людину з неповоротким товаришем. Мабуть, завтра таки буде дощ…