Почути Природу. Почути себе

І

Будильник лагідно заспівав, проганяючи сон. Але хлопець продовжував спати. Будильник продовжував співати ‒ марно. Гучність почала збільшуватися по-трошку. Але знову марно. Будильник неначе вирішив позмагатися з господарем ‒ хто ж впертіший ‒ він у своєму співі чи хлопець, котрий намагався вхопити останні залишки сну, котрі під впливом пісні будильника розчинялися у світлі та звуках нового дня. На порятунок останніх залишків сну господаря прибігла велика пухнаста кішка триколірної масті. Вона суворо глянула на будильник, що вже волав з гучністю, притаманною концертам на міському стадіоні, та замахнулася на пристрій лапою.

‒ Марто, прибери лапу! Я зараз його вимкну. ‒ Кішка озирнулася в бік господаря. Її великі зелені очі, схожі на два смарагди, зупинили на хлопцеві свій погляд. Він же, проганяючи сон і відкриваючи очі, заліз рукою під подушку, шукаючи щось. Аж врешті до рук потрапив пульт. Відкривши одне око і відчайдушно відкриваючи інше, хлопець направив пульт на будильник і натиснув кнопку. Гучний спів припинився і Марта, ще раз оглянувши кімнату, переконалася, що будильник більше не волає, вийшла. Хлопець з усмішкою провів поглядом кішку і сів на ліжко. Він провів рукою по короткому білявому волоссю, що безладно стирчало на всі боки та оглянув кімнату.

Він взяв із шухляди на приліжковій тумбочці ще один маленький пульт і, натиснувши кнопку, дочекався, поки із шафи-купе, що стояла навпроти хлопця, виїхав інвалідний візок домашнього типу. Пересівши на візок, він вийшов з кімнати. Пробувши певний час у ванній, хлопець повернувся у кімнату і став обирати, в чому ж провести новий день, що вже заглядав у його вікно сонячним промінням. Перебравши купу одягу, зупинився на червоній футболці, білих джинсах та сірих кросівках. Цю червону футболку хлопець обожнював і носив, здавалося, не знімаючи, що викликало усмішку його мами і коханої дівчини. Згадавши щось своє, хлопець усміхнувся, аж ось почув із кухні дівочий голос:

‒ Максе, йди снідати! ‒ і зачинив шафу.

На великій просторій кухні поралася висока рудоволоса дівчина. Вона зосереджено готувала щось на плиті, а біля її ніг бігало, заглядаючи на неї знизу в гору, маленьке плямисте кошеня. Воно, високо піднявши сіро-чорний плямистий хвостик, нявкало, буквально вимагаючи їжі. Блакитні очі пухнастика просто випромінювали благання та “звірячий” апетит. З холодильника за “арією голодного кота” спокійно спостерігала Марта. Дівчина час від часу усміхалася котам ‒ Марті та плямистому кошеняті. Побачивши Макса, вона усміхнулася вже йому:

‒ Сідай, вже майже готово. ‒ і легким порухом розтріпала хлопцю біляве волосся. Він в свою чергу підняв закохані очі на дівчину:

‒ Доброго ранку, Лізо. ‒ Він сів за стола і замилувався ‒ її рудим хвилястим волоссям, блакитними очима, стрункою поставою. І сірим плямистим кошеням, яке не втрачало надії вихопити смаколика з плити. Хоча ризикувало вихопити прочуханку від господині.

Нарешті, маленька родина сіла за стіл. Їли мовчки, час від часу поглядаючи то на котів, то на екран, що був на дверях і поки не озивався, то одне на одного. Коти ж тим часом теж наминали свій нехитрий сніданок. Кошеня час від часу намагалося залізти у мисочку до Марти, на що вона неодмінно гарчала у відповідь. Притиснувши вушка до голови, котик відступав, та ненадовго.

‒ Томас, а ну припини негайно! ‒ суворим голосом сказав Макс, дивлячись на чергову невдалу спробу, коли Марта вже була замахнулася на нахабу лапою. Глянувши на господаря, кішка опустила лапу. Після сніданку Ліза почала збиратися на роботу, а Макс витягнув з кишені планшет і заходився перевіряти пошту і месенджери. Серед рекламних та особистих листів та повідомлень, які могли певний час почекати, Максову увагу привернув лист. “Прогноз погоди, 23 лютого 2045 року”. Хлопець відкрив лист, прочитав кілька рядків та, погасивши екран планшета, сховав його до кишені.

‒ Марто! Томас! До мене негайно! ‒ Гукнув хлопець. Ліза висунула голову з дверей спальні:

‒ Що сталося?

‒ Я вже отримав чергове завдання на роботі, тож потрібно, щоб мене не відволікали. ‒ сказав він і знову погукав котів. Врешті, з вітальні повагом випливла Марта, дивиться зацікавлено на Макса. Томаса ніде не було видно. Макс знову зайшов на кухню. Так і є. Малий бешкетник зосереджено нишпорив на тумбочці в пошуках пригод. Взявши кошеня на руки, Макс натиснув кнопку на візку і той сам покотив водія Макса і чотирилапого пасажира у бік балкона. Марта, наче розуміючи, що треба робити далі, пішла слідом за Максом. Балкон був схожим на маленький зимовий сад. Хоч і лютий, проте температура була прийнятною, тож Максові не потрібен був верхній одяг. Заїхавши на балкон, він посадив Томаса на крісло, зачекав, поки зайде Марта і з серйозним виразом обличчя сказав:

‒ Мені треба кілька годин попрацювати, тож будьте чемними і не бешкетуйте. Тут є все, що вам знадобиться, тож ці кілька годин будете тут. І не нявкайте мені! Я, хоч і чую і готовий прийти за потреби, але моє терпіння не безмежне! Особливо це тебе стосується, шибенику сіренький!

Балкон дійсно мав усе необхідне для котячого комфорту: пара крісел, стіл з мінімумом речей, кілька рослин у горщиках, маленька хатинка з дверцятами та віконцями, яка правила котам за дряпалку та іграшку, а найголовніше ‒ у кутку стояв котячий туалет. Над дверями височіла камера, котра, передаючи зображення на комп’ютер, дозволяла віддалено спостерігати за всім, що діялось на балконі. Марті подобалося відпочивати на балконі, а Томас кілька разів намагався проскочити повз Макса, поки той виходив і замикав двері. Врешті, хлопець не витримав і закрив малого у хатинці. Томас же у відповідь почав голосно нявкати, проте Макс був невблаганний. Він глянув на Марту востаннє, переконавшись, що вона зручно вмостилася на кріслі і заснула, та вийшов, замкнувши двері.

Зайшовши до кабінету, Макс підійшов до великого столу з трьома екранами та трьома клавіатурами. Він увімкнув монітор, що стояв ліворуч та, натиснувши кілька клавіш на клавіатурі, вивів на екран зображення з камери на балконі. Хлопець натиснув комбінацію клавіш і став спостерігати за тим, що діялось на екрані. Марта продовжувала спати на кріслі ‒ вона могла спати отак півдня. Макс усміхався, дивлячись на неї. Нарешті, хлопець натиснув ще одну комбінацію клавіш, після цього двері в хатинці відкрилися і звідти з голосним нявкотом вибіг Томас. Він став бігати по балкону. Що цікаво — Марта не звертала на бешкетника жодної уваги. Макс трохи поспостерігав за іграми малого і перевів погляд на центральний монітор, поринувши з головою в роботу.

ІІ

Макс ось уже годину читав прогноз погоди, отриманий з електронної пошти. Потім перевіряв деякі сайти, теж з прогнозами погоди. Перевіривши всю потрібну інформацію, він заходився писати текст прогнозу для диспетчерів міні-аеродрому на період з вечора 23 лютого по ранок 24 лютого. Так, у 2045 році кожне місто, не лише велике, а і маленьке, має свій міні-аеродром. Бо людство у прямому сенсі піднялося у повітря. Ні, у людей не виросли крила. Люди зрозуміли, що з маленького містечка до Києва можна дістатися і маленьким літаком. Адже поруч із залізною дорогою чи автотрасами у Києві чудово співіснують і злітні смуги чи вертолітні майданчики. І це вже не забаганки багатіїв, а спільна потреба громад ‒ щоб розвантажити, нарешті, багатостраждальні дороги у мегаполісах ‒ Києві, Львові, Дніпрі, Одесі тощо.

До того ж, станом на 2030 рік відомо, що повітряний транспорт все ж випускає менше шкідливих випарів, ніж автомобільний. Та і газово-нафтове всевладдя поступово сходило нанівець. Війни, що закінчилися 40-20 років тому, остаточно переконали людство, що викопні джерела для палива скінченні та надто ненадійні для спільного користування, особливо ‒ якщо сконцентровані в руках однієї держави чи міждержавного союзу. Остання така держава, держава-терорист ‒ Росія ‒ ось уже кілька десятиліть під всесвітнім ковпаком переживає власну демілітарізацію та деімперіалізацію, тож її жителям, на перший погляд, вже не до нафти і газу. А решта могутніх держав ‒ під ковпаком екологічних організацій ‒ переживають поступову відмову від використання викопних джерел для палива. Тож, світлі голови світової науки провадили постійні пошуки дешевшого і безпечного палива, а також експериментували з уже наявними джерелами: електрикою, сонячною енергією, водою, воднем і гелієм.

Тож, електромобілі та маленькі літаки стали вірними помічниками та супутниками людини. От тільки на погоду люди стали більше звертати увагу, адже більш-менш сильна гроза могла паралізувати роботу міні-аеродрому. От тому і збільшувалася кількість людей, що працюють з гідрометцентрами. Адже прогнози погоди тепер доводилося укладати ретельніше, а передавати швидше. От і Макс ось уже годину укладав прогноз погоди для місцевого міні-аеродрому на період з вечора 23 лютого по ранок 24 лютого.

Опрацювавши та звівши у єдиний звіт усю отриману інформацію, він визирнув у вікно. Сонце, котре так яскраво сяяло зранку, сховалося. Сіре небо за вікном аж ніяк не обіцяло сонячного дня, на відміну від оптимістичних зведень із кількох українських гідрометцентрів. Здавалося, збирався падати сніг. Чи встигне погода заспокоїтися? ‒ думав Макс. Хоч і був лише ранок 23 лютого, але він, як ніхто, розумів усю небезпеку помилки. Юнак встав із-за столу і заварив собі кави. Дорогою до кабінету, Макс зайшов на балкон. Томас, набігавшись, міцно спав, притулившись до Марти. Вони обоє скрутилися клубочками, прикривши свої носики хвостами. Макс на кілька хвилин відкрив вікно, вітер у відповідь дихнув на хлопця холодним, морозним подихом. Марта підняла голову і, здавалося, докірливо глянула на хлопця. Той зачинив вікно і у задумі зайшов у квартиру.

Повернувшись до майже готового звіту, Макс усе ще думав. Хоч і достатньо тепло було на балконі, але поза Марти і Томаса там, на дивані, не давала йому спокою. І сіре небо, і морозне повітря за вікном ‒ усе ніби суперечило отриманому і вже майже складеному прогнозу погоди. І як бути? До 17 години, коли вже потрібно було передавати готовий прогноз у міні-ареодром, було ще купа часу, тож Макс вирішив прогулятися. До того ж, помітив, що на кухні скінчилися деякі продукти, отже у магазин зайти потрібно. Звісно, Макс міг і замовити онлайн все необхідне, проте звичайні походи на закупи йому подобалися більше. Та і комп’ютер добряче втомлював хлопця під час роботи.

Макс уже півгодини кружляв по місту на своєму візку. Зробивши всі необхідні закупи, хлопець не поспішав повертатися додому. Він спостерігав за погодою навколо. Небо все таке ж сіре і сніг так само невблаганно збирався падати. Аж тут йому зустрівся сусід із собакою. Він привітався:

‒ Здоров, Максиме!

‒ Доброго дня. Гуляєте?

‒ Гуляємо, хай йому! Упертий, тварюка, здуріти можна! ‒ білий великий собака дійсно виглядав невдоволено. Він все намагався вирвати повідець і побігти у бік будинків. Макс підійшов, погладив:

‒ А хто це тут такий вередливий? Не любиш гуляти? Всі чемні собаки люблять гуляти. ‒ Пес у відповідь подивився на хлопця великими сумними очима. Він, наче хотів щось сказати, та не міг і від цього йому було дуже сумно. Тільки зітхав кілька разів, хекав. Наче дихати йому було важко. Ніхто пса не розумів ‒ ні господар, ні хлопець-сусід, який дивиться на нього лагідно, гладить, намагається зрозуміти. Але, на жаль, люди мову тварин не знають. Або думають, що не знають. А сусід, тим часом, продовжував:

‒ Якийсь він сьогодні як навіжений. Ото, знаєш, він у нас грози боїться? Так от, поводиться так, наче сьогодні має бути гроза! Але ж лютий надворі! Яка гроза? Чудний пес!

‒ Можливо, йому потрібно відвідати ветеринара? ‒ несміливо запитав Макс, знову згадавши свою проблему з прогнозом.

‒ Та я вже не знаю, що і думати. Здурів пес і все тут! От приїдуть мої і хай розбираються з ним самі! Я вже утомився вовтузитися! Ото нема мені що на старість робити, як собак няньчити! ‒ сусід іще довго розводився про свою тяжку старечу долю, та Макс його не слухав. Ввічливо попрощавшись, він рушив далі.

ІІІ

Проте погляд собаки іще більше додав Максові сумнівів. Хлопець повернувся додому. Розібравши покупки, він випустив з балкона котів і заходився ще дещо перевіряти за комп’ютером. Спочатку українські сайти ‒ вони, які і раніше, радісно обіцяли сонячну погоду на 24 лютого 2045 року. А що ж закордоном? ‒ стало цікаво. Зайшов і… вражено завмер перед монітором. Він зайшов на три спеціалізовані сайти навмання і всі, як один, пророкували суттєве погіршення погоди у Європі, зокрема ‒ в Україні. Хмарність, сніг, сильний вітер. Все це навіть для великих літаків часом створювало проблеми, що вже говорити про маленькі, пілотовані і безпілотні. Макс набрав номер:

‒ Доброго дня, Федір Петрович. Маю величезний сумнів у якості наданої мені інформації.

‒ Ого, як офіційно! ‒ обізвався веселий голос на протилежному кінці слухавки ‒ Ну, здоров був! Яка там у тебе проблема? Що там за сумнів? Тільки швидко, а то зайнятий я!

‒ Усі наші джерела обіцяють на завтра сонячну погоду, а за вікном сіро, збирається на сніг.

‒ Ну, то хай збирається!

‒ Але ж хмар назбиралося в небі… ‒ Максові і слова не давали вставити:

‒ Як зберуться, так і розбредуться, ті хмари. Тобі дали завдання, ти його зроби, здай і забудь!

‒ Я так не можу! Я дещо перевірив на закордонних сайтах і…

‒ Та по барабану мені, що там пишуть на закордонних сайтах! ‒ і тут Макс не на жарт обурився:

‒ Федоре Петровичу, Ви не гірше за мене знаєте, якою є ціна помилки в нашому випадку! Я помітив, що небо безнадійно захоплене хмарами і навряд чи вони розвіються до завтра. На погоду реагують тварини, як от сусідський собака. До того ж ‒ закордонні джерела всі як один кричать про майбутню бурю в Європі, яка зачепить і нас. І лише наші бадьоро обіцяють сонячну погоду! Я прошу… Ні, я вимагаю, щоб Ви замовили додаткову перевірку…

‒ А я вимагаю, шмаркачу ти такий, щоб ти тут паніку мені не розганяв! Собаки йому, бач, погоду пророкують! А я пророкую тобі, що як не заспокоїшся, роботу нову шукатимеш!

Макс ще довго слухав короткі гудки, котрі залунали, щойно Федір Петрович, керівник місцевої служби гідрометцентру, кинув слухавку. Хлопець уже зрозумів, що передзвонювати ‒ марна справа. Але і залишати усе як є ‒ теж не варіант. Макс заплющив очі. “Хлопче! Довірся Природі-Матінці! І серцю своєму!” ‒ наче нізвідки почувся йому голос із далекого дитинства. Із безтурботних часів, коли він, маленький хлопчик, відвідував під час канікул центри реабілітації для дітей з інвалідністю. І не було для хлопчика тоді більшої радості, ніж зустрічі із давніми і новими друзями, а також ‒ із улюбленими вихователями. Аж ось ‒ месенджер прислав сповіщення, що Степан Мамай тепер онлайн. Це його голос почувся Максові тоді.

Майже легендарні історії вихователя “Мамая” вражали хлопчаків, що біля вогнища або свічки збиралися перед сном. Степан був ветераном російсько-української війни, яка і відібрала у нього можливість ходити. Та не жагу до життя. Тож, зібравши себе до купи, чоловік став допомагати таким, як і сам. Працював реабілітологом або ж, якщо ішлося про дітей чи підлітків ‒ вихователем. “Мамаєм” Степана прозивали ще на війні, а після неї чоловік зробив своє псевдо офіційним прізвищем, відмовившись від враз остогидлого “Дятлов”. Отже, дітям розповідав не стільки про саму війну, як про зв’язок людини і природи. Він був переконаний, що Природа може врятувати своїх дітей, треба лиш прислухатися до неї, до її знаків. “Ти зараз можеш навести свій телефон на незнайому рослину ‒ казав він ‒ і він розкаже тобі, що це за рослина перед тобою. Але ти маєш і сам дещо знати про світ, в якому живеш! Бо може прийде такий час, що і телефон, і інтернет тобі не допоможуть!” Ці слова запали юному Максові в душу і з тих пір хлопець ретельніше, ніж того навіть вимагала школа, вивчав усі природничі науки. Та так ретельно, що погода, а точніше ‒ спостереження за нею ‒ стала його професією. І, хоч реальність розбила більшість романтичних уявлень про його нинішню професію, Макс не втрачав надії змінити своє нинішнє становище простого робітника “збери і передай далі” на більш значуще, що йому довірять власне спостерігати погоду. Та у більшості випадків це робили комп’ютери. І ось, вони десь там таки дали збій. Збій чи диверсія? Це ще належало зрозуміти.

ІІІ

Макс ось уже півгодини набирав повідомлення Степану Мамаю. Він розповів про сьогоднішню пригоду, про те, як він зрозумів, що з нинішньою системою прогнозування погоди щось не так, про те, як йому просто не повірили. Нарешті, крапку поставлено, повідомлення відправлено. Доки чекав на відповідь, то здавалося, час застиг на місці. Тим часом, коти ніби відчули зміну в атмосфері дому. Щойно Макс надіслав повідомлення і відвернувся від комп’ютера, щоби просто перевести погляд, він побачив перед собою Марту. Кішка сиділа поруч з монітором на столі та пильно вдивлялася в обличчя господаря. Раптом Макс почув шарудіння поруч себе. Озирнувся вниз ‒ а по колесу вперто повзе Томас. Хлопець взяв його на руки, гладить. Кошеня у відповідь замуркотіло і згорнулося клубочком на колінах. Марта ж не відводила погляд від Макса. Хлопець лише усміхнувся. Бо знав, що його Мартуся бачить, що у нього проблеми. Ще з часів, коли маленьким кошеням вона оселилася у студента Макса, киця щоразу “прилипала” поглядом, а то і всім тільцем до Макса і муркотіла завзято, навіть роблячи масаж кігтиками, коли вважала, що господарю потрібна допомога. Щоразу, коли у Макса траплялися проблеми, коли доводилося боротися за щось, що для людей без інвалідності вважається як належне. Звісно, з плином часу Макс наростив шкірку і в більшості подібних ситуацій реагував уже з іронією або стоїцизмом, тому Марта все менше і менше хвилювалася за господаря. До сьогоднішнього дня. Сьогодні кішка зрозуміла, що у її господаря великі проблеми і йому потрібна допомога.

Хлопець замилувався кішкою і вже простягнув руку, щоб посадовити собі її на коліна, коли почув звук сповіщення. Він одразу ж повернувся до монітора і, посадивши Томаса на стіл, занурився в читання. Коти у свою чергу ‒ теж повернули свої морди в бік монітора, наче могли теж прочитати, що ж відповіли господарю. А відповідь була така:

“Привіт, хлопче! Оце так історія, скажу я тобі! Я одразу відчув, що з тими оцими машинами діла не буде! Але ж люди геть розлінувалися і всю роботу намагаються скинути на комп’ютери, роботів і таке подібне. А природа своє нутро раз ‒ і показала. Воно ж дійсно ‒ чи то справді який хакер завівся в тій системі, чи вона сама по собі “глючить”. Тут розбиратися треба і довго. Але ти молодець ‒ одразу звернув увагу! А на керівника не зважай, не бійся його. Головне ‒ роби те, що тобі душа і совість підказує. А воно тобі дурниць не підкаже, я впевнений! Ну, бувай здоровий! Слава Україні!” ‒ такою була відповідь Мамая. Учителя Мамая, як його благоговійно називали діти та підлітки у центрі реабілітації. “Роби те, що душа і совість підказує!”. Такий він був завжди ‒ ніколи не давав чітких підказок чи пояснень, все намагався скерувати думку у вірному напрямку. Але ж дійсно ‒ вірний напрямок для кожного ‒ свій, особливий. Макс усміхнувся, спустив Томаса і Марту на підлогу і заходився друкувати пост у закритій професійній спільноті у соціальній мережі.

Через деякий час після публікації усі месенджери Макса стали просто таки червоними від сповіщень про нові повідомлення. Хлопець просто не встигав читати оце все: “Ну даєш! Нє, я відчував, що останнім часом щось не те робиться, але щоб так?!”; “То все правда, що ти оце понаписував? Та кому ми нафіг треба, щоб нашу систему прогнозування погоди хакнули? Правильно Петрович сказав — нема чого паніку розводити!”; “Хлопче, ти просто сміливець! Давай, мочи їх! Пиши не тільки тут, а і на загал, у Фейсбук! Тоді швидко заворушаться, щурі!”. Так, більшість повідомлень були з підтримкою. А пост був короткий, про те, що відома в Україні система прогнозування погоди зазнала поломки. Чи то дійсно поломка, чи навмисне ушкодження ‒ Макс не знав, тому і не акцентував на цьому увагу. Але коментарів отримав ледь не тисячу. І всі були одностайні ‒ кожен помічав якісь дрібні недоліки системи, проте чомусь чи боявся, чи соромився сказати. А от Макс, писали вони, молодець! От тільки хлопцеві було ніяково від того всього. Бо виявляється, що будь-яка система, навіть створена з благородною метою, дуже крихка і слабка, її дуже легко обернути на зло. І не лише через поломку ‒ просто через те, що ту, поки що дрібну поломку ‒ НЕ ПОМІЧАЮТЬ. Або не хочуть помічати.

IV

Задзвонив телефон. Макс взяв трубку:

‒ Готуйся до звільнення і суду, щеня! ‒ проричав Федір Петрович і кинув слухавку. Хлопець поклав на стіл телефон і заходився готуватися. Він ще не розумів до пуття, до чого саме готуватися, але було ясно ‒ треба. Макс замкнув балкон і натиснув непомітну кнопку, яка ховалася біля штори. І враз згори спустилися великі, на всю стіну, масивні броньовані темні двері. Балкон було закрито зсередини. Цю систему захисту хлопцеві нараяв все той же Мамай ‒ побачивши на фото такий відкритий балкон і дізнавшись від здивованого Макса, що ці двері ‒ єдині, що ведуть туди, Степан ледь не вилаяв хлопця і умовив його поставити на додачу саме ці двері, які щойно спустилися згори. Допоміг також знайти ці самі двері та фахівців, що їх встановили. “Правило двох стін” намертво в’їлося у свідомість людей у період після 24 лютого 2022 року. І саме завтра має бути чергова річниця дня, коли життя багатьох родин, в тому числі і Максової, поділилося на ДО та ПІСЛЯ.

Потім Максим взяв телефон, набрав номер. Веселий голос Лізи нагадав, яким безтурботним був ранок сьогодні.

‒ Привіт, коханий.

‒ Привіт. Які маєш плани на сьогодні?

‒ Та, ніяких. Лише подругу зустріти з міні-аеродрома. Уявляєш, має прилетіти з Києва до батьків.

‒ Може, не варто їхати туди? І подрузі скажи, щоб хоча б на день затрималася?

‒ Максе, що сталося? ‒ Ліза ніяк не могла зрозуміти, до чого хилить хлопець.

‒ Приїжджай додому, це не телефонна розмова.

‒ Добре, добре. Не хвилюйся, мій робочий день вже майже закінчився. Я спробую відпроситися.

Ліза прийшла буквально через десять хвилин після розмови. Не встигнула ще зняти пальто, як наштовхнулася на схвильовані погляди котів. Марту дівчина знала вже давно ‒ власне, киця і зустріла її свого часу на порозі, коли Максим та Ліза стали жити разом. А от Томас ще кошеня і до сьогоднішнього дня це було абсолютно безтурботне кошеня. Глянувши на котів, дівчина зрозуміла, що щось не так. І розповідь Макса це підтвердила.

‒ Може, тобі це здалося? ‒ несміливо запитала вона.

‒ Подумай сама! Як сьогодні була погода? А прогнози бачила сьогодні? ‒ відповів Макс. Ліза тільки зітхнула.

Решту дня провели мовчки. Мовчки повечеряли, мовчки закрились у спальні. Увімкнули телевізор. Максу не сидиться на місці ‒ взявся пакувати рюкзак. Трохи одягу, дрібна техніка, корм для котів. Потім ‒ взяв ще один рюкзак. Спакував Лізині речі, дівчина тільки підтверджувала мовчки, що саме брати. Мовчанку порушив дзвінок. Ліза взяла трубку:

‒ Алло? То ти вже вилітаєш? Як ні? А що сталося? Хм… Дуже дивно, дуже дивно. Ну, добре, напиши чи подзвони, коли зможеш вилетіти. ‒ і поклала трубку.

‒ Уявляєш, подрузі переліт скасували. Раптом міні-аеродроми закрилися. Майже всі! ‒ сказала здивовано Ліза. Макс на те лише зітхнув. Дівчині здалося, що полегшено зітхнув.

‒ То що тепер? – спитала вона.

‒ Просто чекаємо. – відповів спокійно Макс.

І вони чекали. Весь наступний день вони провели вдома, виходивши лише за покупками. Соцмережі, месенджери та телефони не озивалися. Телевізор і радіо, Інтернет ‒ всюди був звичайний день, вже 24 лютого 2045 року. І почалася буря. У містечку вона була дуже велика. І не лише у містечку ‒ а всюди, де прогнозували закордонні джерела. Макс лише оглядав з вікна погоду за вікном. Надворі було темно від скупчення великих хмар. Здавалося ‒ раптом знову настала ніч. Може і так, а може це здавалося їм ‒ двом людям і двом котам, котрі принишкли, чекаючи нового дня. Чекаючи того, що він їм принесе.

‒ Максе, а давай до моїх поїдемо? ‒ запропонувала Ліза, коли вони знову всілися на диван, обійнявшись. ‒ бабуся нещодавно буквально сльозами вмовила батька відремонтувати підвал, тож тепер там ледь не бомбосховище. Ой, тільки там сходи…

‒ Не хвилюйся ‒ перебив її Макс. ‒ Ми обов’язково щось придумаємо.

V

Ранок. 25 лютого. Макса знову розбудила мелодія. Проте не будильника, а телефона. Сонний, бере трубку. Та за кілька секунд сон як рукою знімає.

‒ Привіт! Спиш? А у нас тут таке! ‒ заторохтів голос колеги у слухавці ‒ Нашого Петровича заарештували!

‒ Ого! ‒ тільки і сказав Макс.

‒ Еге ж! Прийшли рано вранці, одягли кайданки і повели. Отаке от!

‒ А за що?

‒ За якусь диверсію чи щось таке. ‒ зі сміхом сказав співрозмовник і додав: ‒ Схоже, сьогодні робота скасовується.

‒ Давай дочекаємося подальших інструкцій. ‒ сказав Макс і поклав слухавку. Увімкнув телевізор.

Ліза відкрила штору, сонце привітно світило за вікном. Здавалося, що буря була сном, але повалені гілки дерев переконували у зворотньому. І от, тепер за вікном спокійно. Але не на екрані телевізора. На кожному каналі в новинах одне ‒ певного керівника чи іншого фахівця у місцевих гідромедцентрах чи міні-аеродромах заарештовували ‒ когось за службову халатність, когось ‒ за спробу диверсії. Макс і Ліза вражено завмерли біля телевізора. Раптом почувся дзвінок у двері. Ліза відкрила двері.

‒ Доброго дня. ‒ привіталися двоє незнайомців. Високі, у темних костюмах, на перший погляд, схожі на поліцейських, але у “штатському”. Один на вигляд молодий, ровесник Макса і Лізи, інший старший. ‒ Чи можемо ми поговорити з Максимом? ‒ спитав старший.

‒ Його немає вдома, вибачте. ‒ сполохано сказала Ліза і вже хотіла закрити двері, проте щойно під’їхав на візку Макс, зацікавлено оглянув гостей. А під колесами і ногами господарів заметушилися Марта і Томас. Кошеня заходилося обнюхувати гостей, на що ті усміхнулися.

‒ Заходьте, давайте не будемо стояти на вході. ‒ запросив Макс гостей на кухню.

Розмістившись на кухні, незнайомці одразу перейшли до суті справи:

‒ Тут, Максиме, така справа. Ми із СБУ і нас повідомили про Вас, про те, який сигнал Ви подавали керівництву, про те, що сигнал було проігноровано. Як Ви вже бачили, напевно, у новинах, проігноровано було не просто так. ‒ сказав молодший співробітник СБУ

‒ Отже, систему прогнозування погоди таки було зламано… ‒ спитав Макс. Ліза лише мовчки прикрила рот рукою.

‒ Так. Чи зламано ззовні, чи виведено з ладу всередині структури ‒ це ще нам належить з’ясувати. Ми, власне, до Вас прийшли, Максиме, щоб подякувати. Наші фахівці прочитали Ваш пост. Не дивуйтеся, ми маємо доступ до всіх професійних сайтів і соціальних мереж. Так треба. Отже, Ваш пост став сигналом. До того ж, нас один наш спільний знайомий попросив за Вами наглянути, щоб запобігти деякої шкоди. ‒ сказав старший.

‒ Мамай… ‒ тихо сказав Макс, уже розуміючи, чого прийшли гості.

‒ Ну, бачу, Ви і самі здогадалися. ‒ усміхнувся гість із СБУ, той що старший. І додав: ‒ Ми, власне, і прийшли, щоб сказати про це. І подякувати. Без Вашої пильності ранок сьогоднішній був би не такий спокійний. Звісно, ми, коли можна буде розповісти про операцію детальніше, подякуємо Вам вже офіційно.

‒ Вам дякуємо. ‒ сказала Ліза. Вона усміхнулася, їй аж полегшало на душі, коли стало зрозуміло, що гості прийшли з хорошими новинами. Молодший лише усміхнувся у відповідь і додав:

‒ Вчора ввечері наші перехопили два літаки ‒ пілотований і безпілотний. Очевидно, планували сховатися серед хаосу, утвореного вчорашньою бурею і проблемами в аеродромах. Тепер будемо з’ясовувати, хто ці літаки прислав і звідки. Та, в будь-якому разі, 24 лютого залишиться Днем пам’яті, а не нової трагедії.

Сказавши все це і ще раз подякувавши Максиму, гості з СБУ пішли. Зачинивши за ними двері, Максим та Ліза заходилися розбирати рюкзаки. Хлопець відкрив броньовані двері, тож тепер балкон безперешкодно пропускав сонечко у мирну оселю маленького містечка. Максим став перед дверима балкона і підставив обличчя сонцю. Як робив це змалечку. Він подумки дякував йому. І Мамаю теж дякував. І всім Небесам і Природі дякував. Ліза тим часом заходилася готувати вечерю, Марта спала біля дверей на балкон, підставляючи майже весняному сонечку животик, а Томас нарешті згадав, що він ‒ безтурботне маленьке кошеня і йому варто як слід набавитися. Поки люди оберігають його і Мартин спокій, поки люди не забули остаточно, що треба прислухатися до себе, до Природи.

А сонечко, тим часом, дарувало свої майже весняні промені. Дарувало маленькому містечку. Дарувало Україні. Дарувало Землі.