Термос на прізвисько Мось

— То що вирішуємо, Павле?

Олена дивилася на нього дещо роздратовано: мабуть, помітила, що він знову десь полинув думками.

— Вибач, люба. Якщо чесно, мені байдуже. Я б тільки хотів, щоб було тепло і якесь море. Але, мабуть, не надто тепло, щоб тобі не нагадувало роботу.

Олена з чотирнадцятого року так звикла волонтерити, що тепер, коли в цьому наче й не було потреби, не зуміла зупинитися. Роззирнувшись, вона побачила голодуючих дітей Ємену та взялася допомагати їм, примовляючи: «Якщо наші волонтери — найволонтерніші в світі, значить, нам цю проблему і розв’язувати».

В Ємені було спекотно. Павло встиг відчути це власною шкірою.

— Ну, тобто знову повинна вирішувати я, так? — спитала вона. — Я в тебе згодом вимагатиму зарплатню родинного менеджера.

Павло зітхнув.

— Так, люба, ти права. Може, визначимося з водоймою? Як гадаєш, Середземне море нам підійде? Греція, скажімо?

— Греція? Непогана ідея. Там багато цікавих курортних…

«Зродились ми великої години», — пафосно виголосив телефон. Павло вилаявся, винувато поглянув на Олену й натиснув кнопку.

— Слухаю.

— Павле, — бадьорий голос побратима Андрія було чути, здається, по всій квартирі, — пліткують, що така праска, як тобі треба, на «Юності» є. Пам’ятаєш Дмитра? Наче в нього.

— Дмитра пам’ятаю, але тиждень тому в нього нічого… Втім, дякую, за тиждень дійсно багато чого могло змінитися. Я під’їду, подивлюся.

— А його контактів у тебе нема, щоб не мотатись туди-сюди?

— Ні, Дмитро стороннім людям свої номери не дає. Відлюдькуватий він трохи. Та то нічого, я на «Юності» давно не був, саме час перевірити, що там і як.

Олена нічого не сказала; втім, Павло й не очікував від неї нарікань. Їй самій телефонували в будь-який час, перериваючи їхні бесіди, вечерю або навіть секс. Робота така, що тут вдієш.

От хто нарікав на таке — так це його мама. Вона все турбувалася про те, щоб сім’я залишалася міцною, та вважала такі переривання спільних справ проявом байдужості. Маму Павло любив, але коли вона зрештою з’їхала у власне житло, і він, і Олена зітхнули спокійніше.

Вони знали про любов і байдужість дещо таке, що не могли пояснити їй. Чи то різниця поколінь мала значення, чи просто кожна родина живе своїм життям і немає двох ідентичних зразків щастя.

— Отже, Греція, — сказав Павло, поклавши телефон до кишені. — Відпустка у Греції — це звучить круто. Залишилось обрати конкретне місто, чи де там у них курортні зони. Подивимось разом увечері?

— Так, увечері, — озвалася Олена, швидко набираючи щось у телефоні. — Вибач, тепер у мене справи.

— Тож до вечора, — посміхнувся Павло й підвівся. — Мосю, зроби трохи тепліше, га? На пару градусів.

— Плюс, — відповів Мось своїм скреготливим голосом. Олена та Павло одночасно посміхнулися йому.

Мось був термосом, старим, ще совітським. Білим літровим термосом з великою червоною квіткою на боці. Якби він умів писати мемуари, за ними можна було б знімати фільм. У чотирнадцятому році Мось, до країв наповнений супом, опинився серед речей батьків Павла, коли вони тікали з Донецька. Він не був суповим термосом і взагалі-то призначався для доволі нетривалого зберігання чаю та кави, але з честю витримав випробування. Мама сварила тата, коли дізналася, що він сунув термос до купи одягу, бо ж колби совітських термосів дуже крихкі та б’ються від найменшого удару. Вона боялася, що супом заллє речі. Однак старенький витримав, і коли у двадцять другому тікати довелося знову, його вже без вагань наповнили гарячим бульйоном і взяли з собою.

Бульйон батькам тоді так і не дістався: вони споїли його весь вагітній жінці та її старшій дитині, які втекли буквально в чому були. Термос зробив неможливе, зберігаючи їжу теплою понад добу.

Війну вирішили перечекати на Рівненщині, де жили батьки Олени. Там було наче тихо й безпечно, і термос поставили на підвіконня — провітритись після миття. А потім — неподалік вибухнуло, вікно рвучко відчинилося, термос упав на підлогу… Отоді колба нарешті не витримала, й герой загинув. Тато розказував, що тільки тоді мама заплакала — над уламками тої колби, яка стільки пережила. Мама це заперечувала, проте Павло вірив татові.

Батьки не змогли його викинути. Так і привезли додому порожній корпус, напхали ліками, аби вдати, наче зберегли його виключно заради користі. Потім він роками просто стояв у шафі, сором’язливо прихований серед речей. І тоді Павло збагнув, як його можна використати.

Власне, на думку навела його проста циліндрична форма й те, що всередині термос був порожній. Павло дещо помудрував із ним — і отримав справжню колонку, в якій замість Алекси поселив українського хлопа з доволі специфічним почуттям гумору.

Колонки з індивідуальними проєктами-Алексами він до того часу виробляв уже кілька років. Але термос, який після переобладнання отримав ймення Мось, став першим примірником геть нового стартапу. Спочатку Павло ні про що таке не думав, просто намагався зробити батькам приємне, подарувавши друге життя речі, яку вони любили. Але Мось стояв на видноті, Павло часто дивився на нього, і зрештою його мозок спродукував ідею, що видалася Павлові цілком конкурентоспроможною.

Для виробництва зараз використовували або біорозкладні речовини, або перероблюваний пластик. Але від попередніх часів залишилося дуже багато речей, які містили матеріали, непридатні до повноцінної переробки. Звісно, їх можна було подрібнити та використати для чого-небудь, однак Павло придумав дещо інше: робити колонки та монтувати всередину цих раритетних речей — міксерів, прасок, касетних плеєрів. Чарівне слово «вінтаж» діяло на гіпстерів нової епохи безвідмовно. Стартап злетів, бо мати замість Алекси яку-небудь Саньйо чи розмовляти з праскою стало модно.

— Мосю, щось термінове є? — запитав Павло, взуваючись.

— Ти просив повідомити, коли з’являться квитки на «Тев’є-молочника» у Франка, — бадьоро проскреготав заслужений термос. — Вони з’явилися, замовляти?

— Так, візьми нам два у першому ряду бенуара, як завжди.

— Плюс.

— І картоплю, Мосю! Я другий день забуваю тобі сказати! Картоплі візьми, отієї розваристої, на пюре! Кіл вісім-десять.

Мось знову квакнув звичне підтвердження, але Павло вже його не слухав. Автобус до «Юності» під’їжджав до найближчого світлофора, Павло бачив його у вікно. Тих хвилин, що йому знадобляться, аби під’їхати до зупинки, якраз вистачить, якщо поквапитися.

Взагалі Павло гадав, що, коли батьки з’їдуть у власне житло, заберуть Мося з собою. Зрештою, їх будинок теж був «розумним». Але вони одностайно вирішили, що термос тут «прижився» й уже важко уявити цю квартиру без нього, отже, хай залишається. «Наче маленький шматочок нас за вами пильнуватиме», — напівжартома сказав тато. Собі вони попросили зробити Одарочку зі старої кавоварки. Звісно, Павло зробив.

Ринок «Юність» на перший погляд мав вигляд уламка минулого. Тут продавалося все те, що й тридцять років тому: дроти, крани, бачки для унітазів, зарядки для ґаджетів, телефони, навіть старі кнопкові, та безліч іншого мотлоху. Доводилося придивлятися, аби знайти крамнички з сучаснішою технікою чи пункти безкоштовної зарядки. Деякі ятки були переобладнані під точки прийому вторсировини, деінде сиділи сиві дядьки, готові із завзяттям маніяків ремонтувати прадавні речі, з якими господарі не хотіли розлучатися. Біля кавового автомату притулився термінал з квитками на гіперлуп — для тих, хто не знайшов потрібного й готовий спробувати пошукати в іншому місті. Нетутешнім охоче показували вхід до станції — «ондечки, за рогом».

Павло звично пірнув у ряди. Де тут є ті, в кого можуть знайтися потрібні йому речі, він знав дуже добре.

— Привіт, Дмитро! Кажуть, у вас праска є, то правда?

Дмитро, високий черевань з пишними вусами, поглянув на Павла з підозрою.

— Праска-то є, але неробоча, — відповів, розглядаючи раптового покупця. Обличчя наче знайоме, і ім’я його знає, але дай Боже пам’яті, коли ж і де вони бачилися… Ці думки були так явно написані на обличчі Дмитра, що Павло ледь не розреготався.

— Мені годиться неробоча, — швидко сказав він, — мені головне, щоб вона була стара, з отих, неперероблюваних.

— Ну, от, подивіться, — Дмитро дістав з-під столу праску, й Павло розчаровано зітхнув. Дійсно стара, для його потреб підходить, справжнісінький вінтаж, але ж не така, як треба саме для того замовлення!

Втім, цю праску Павло теж узяв. Знадобиться, техніка категорії С на дорозі не валяється. Зробить із неї лялечку, модники з руками відірвуть.

Однак де ж знайти саме таку, як треба? Він навіть з виробниками зв’язувався — ні, віддали всі нерозпродані праски такого типу на утілізацію ще вісім років тому. І що тут будеш робити, га?

Здорова Philips на підставці, огрядна й пихата, Павло бачив її на світлині. Пан Олесь, його особливий замовник, не був модником, що мріяв про вінтажну річ. Він хотів саме таку праску, яку любила його мати. Там була якась заплутана історія про дев’яності роки, перший магазин брендової техніки в їхньому районі, гордість та сяючі очі мами, яка заробила нечувані тоді гроші на цю нещасну праску, таку, з її слів, зручну, що вона полюбила прасувати. Про кілька переїздів, під час яких праска завжди була з ними, і нарешті, про валізу, котра залишилася на пероні, бо не влізла в переповнений вагон, яким налякані люди в темряві втікали до Польщі.

Звісно, праска в пана Олеся була. Нормальна електронна праска, яка миттю розпізнавала тип тканини й навіть запам’ятовувала обриси предметів, які часто «бачила», аби гарно випрасувати сорочку, сукню чи спідницю. Зараз, коли більшість одягу робили з екологічних тканин, без цього гаджету не обходилася жодна родина, адже прасувати руками довго й незручно. Але панові Олесю це одоробало потрібно було не для того, щоб ним користуватися, а щоб нагадувало про маму. Старенька мирно відійшла в засвіти два роки тому, й останніми її словами було: «А свою Філіпку я так і втратила, ех…». І з тих пір пан Олесь не міг знайти собі спокою.

Завдання було серйозне. Павло мав відшукати саме таку праску, обов’язково! Але вона йому не давалася, наче глузувала з нього. Не може ж такого бути, щоб жодної подібної моделі не завалялося в когось удома! Він знайде, звичайно. Проте, здається, вже після відпустки.

Придбану праску він примостив на лоджії, поруч із двома електрочайниками, міксером і фотоапаратом-«мильницею». Все це добро ще чекало своєї черги, й праска почекає.

Греція зустріла Павла з Оленою сонцем, засмаглими людьми і раптово — українською мовою. Ламаною, з акцентом, але українською. Побачивши синьо-жовті наліпки на валізі або перевіряючи їхні документи, то один, то другий грек зверталися до них зі словами: «Україна! Я був в Україні! Від-нов-лен-ня, Маріуполь! Я будував!». Незнайома жінка ледь не кинулася на них з обіймами та розказала, що в Україні її навчили готувати вареники, і якщо буде їхня ласка, то вона запрошує їх до себе і радо пригостить. Відмовлятися було якось незручно, лише виторгували в гостинної гречанки трохи часу, аби заселитися до готелю. Тоді вона зголосилася підвезти їх власною автівкою та по дорозі, мішаючи українські та англійські слова, розповідала цікаві історії про тутешні місця.

Відпустка розпочалася прекрасно.

Море, пляж, безтурботні години, проведені так, наче час завмер і чемно чекає, допоки вони будуть готові продовжувати щось робити, — все це було неймовірно чарівним і, як виявилося, неймовірно потрібним. Звісно, зовсім уникнути робочих питань не вдалося, але Олені за весь тиждень зателефонували лише чотири рази, а Павлові — два. Звісно, це означало, що колеги працювали за себе і за того щасливчика у відпустці, але то таке. Колись і вони у відпустку поїдуть.

Траплялося, звісно, всяке. Так Олена в якійсь невеличкій крамниці раптом домовилася з господарями про поставки до Ємену, а Павло, почуваючи себе абсолютним дурнем, підібрав викинутий кимось старий електрочайник.

Електрочайник виявився підступним і запустив процес. Якийсь пан, що побачив, як Павло тягне той мотлох до себе, здивовано спитав, нащо він йому; сяк-так порозумілися, пан зацікавився та дав Павлові адресу місцевої фірмочки, яка розбирала стару техніку, намагаючись витягти з неї все корисне, перш ніж віддавати на утилізацію…

— Я сам не знаю, навіщо це роблю, — зізнався Павло Олені, й тут в нього задзеленчав телефон.

— Павле! — весело сповістив знайомий голос. — Це Орест з переробного, пам’ятаєш мене?

Ореста зі сміттєпереробного заводу Павло пам’ятав дуже добре: це був один з найбільш надійних постачальників приладів, цінність яких зараз вже майже ніхто не розумів.

— Павле! Подивись-но, що я знайшов! Скидаю тобі світлину.

Павло тільки головою похитав: ото і треба було палити кошти на роумінгу? Міг би просто в месенджер скинути.

Відкривши чат з Орестом, він закляк. На нього дивилася праска, товстенька, на великій підставці, трохи брудна, але хто на таке зважає. Така сама, як йому було треба.

— Дякую, Оресте, — сказав Павло, забувши, що співрозмовник його вже не почує. — Дякую.

Схаменувшись, він набрав слова вдячності в месенджері, отримав наліпку у відповідь і звернув увагу, що чат «Мось» блимає непрочитаним повідомленням.

— Що ти хочеш, Мосю? — пробурмотів Павло, перемикаючись на той чат.

Мось писав, що поставлені завдання виконав, усім, хто намагається сконтактувати, доповідає, що господарі у відпустці, але не знає, що відповісти клієнтці на ім’я Анжела, яка питає про готовність її замовлення. А також — що звернувся такий собі пан Пшемислав з Гданська, питає, чи не зможуть йому зробити крафтову колонку з кавомолки.

Павло посміхнувся. В Гданську, в університеті Атенеум, навчалася Харитина, їхня з Оленою дочка.

— Мала розширює бізнес батька, — повідомив він Олені. — Продюсує мені міжнародні замовлення.

І написав: «Мосю, Анжелі скажи, двадцятого числа вишлю їй замовлення. З паном Пшемиславом зв’яжуся одразу, як приїду, нехай залишить контакти».

— Слухай, Олено, ти не знаєш, чому про все це ми говоримо з Мосем, а не з Петром, Орисею чи ще кимось з моїх співробітників, га? — спитав Павло, показуючи дружині чат.

Вона розсміялася.

— Тобі показати, про що я з ним учора розмовляла? Це ж Мось! Він усюди носа сує. Наче ще один співробітник, тільки зарплату платити не треба.

— Ой, щось не теє я в нього вкрутив, чесне слово. Якийсь він надто ініціативний.

— Це характер! Ти ж пам’ятаєш, яким він був?

— Ой, не кажи!

Вони ще сміялися, коли до Павла звернувся якийсь грек. За допомогою онлайн-перекладача та декількох англійських слів вдалося вияснити, що він — працівник тієї самої фірми, що займається утилізацією старої техніки, йому розказали про український стартап і його компанія готова за символічну плату… До речі, а чи можна замовити таку цікаву колонку для його бабусі? Вона дуже любить свою стару електром’ясорубку, проте та вже не підлягає ремонту…

— Знаєш, — замріяно сказала Олена, — мені здається, твоєму бізнесу саме час ставати міжнародним. Зрештою, в тебе навіть секретар вже є, знає всі мови світу.

— Це хто? — зніяковіло спитав Павло.

— Як хто? Мось, звичайно! Ти не бійся, він упорається.