А море — де?

…Я мусила думати про Шевченка і ДПА, але в голову лізло тільки воно, терпке, солоне, синє і безкрає.

Ні, ну, самі уявіть: пахне солоно, шурхотить заспокійливо, і ноги можна по кісточки в теплий пісок упхати. Хоча піску там мало, ще не намилося як слід. Але на хороших міських пляжах вже з початку травня фури з ним регулярно вивантажуються, за останні пару років більшість піщаних кар’єрів вичерпали майже в нуль. Аж будівельники страйком пригрозили. Тож тепер на більшість пляжів возять камінці, противні і колючі. Але нічого, кажуть, море їх скоро вилиже, стануть кругленькими, усім діткам на радість.

Та навіть нехай кутасте каміння! Куплю товстелезні тапки з пінки, постелю три каремати. Головне ж — навколо пахнутиме сіллю та йодом! І сонечко — на повну силу! І оці барвисті рушнички, парео, купальники, капелюшки…

А головне — далекі подорожі на білосніжній яхті, хай навіть з батьками і сестрою! І де небо, а де хвилі можна здогадатися тільки по крихітному білому кораблику, що крає горизонт. А не видивишся того кораблика, то й нехай: дивись вперед — і за мить повіриш, що вже заплела за вирій і летиш між самих хмар, розлякуючи Боїнги і кпинячи з гордих перелітних пташок.

А чайки? За ніч натопчуть пляж, немов вони там дискотеку влаштовували. А вдень сидять по дахах будиночків, скоса позирають на людей — а може, хтось сушені бички розсипле?

А вночі, вночі! Встає місяць уповні, і дооовга біляста доріжка світиться від отих твоїх закопаних-затоплених ніг — і аж до неба. І танцює, грає, плюскотить. А батьки дістають свої вічні металеві крісла, розкладають їх ногами у прибій і сидять, тримаючись за руки — довго…

А ще — пахлава з рук смаглявих місцевих бабусь, кошики з копченою камбалою і скумбрією, ринки, завалені свіжими фруктами..!

І ота брезентова напіваматорська водяна гірка — відро тобі на голову виллють, і вперед!

І відкритий нічний кінотеатр просто на піску!

І крижані коктейлі зі смаком кокосу і кавуна!

І свіженькі рапани в мультиварці, якщо татові пощастить попірнати як слід!

І… і… І..!

А ви кажете — школа, іспити!

Звісно ж, з усіх відомих українських курортів ми обрали Чуйківку, що за Шосткою. Мама хотіла ближче до Сум, у Степне або Біловоди, але благо, в нашій родині панує демократія, тож наші з сестрою голоси виявилися вирішальними. Звісно, Степнянський літній фестиваль плетених з лози кошиків — це теж цікаво, але навіть наполовину не так захоплююче, як новенький аквапарк. Туди навіть з Одещини їдуть, і, якщо люди не брешуть — то й турки також. А ще там басейни з підігрівом — саме те, що треба для нашої мерзлячки-мами. Все ж, Новітнє море холодніше за Чорне, а якщо тобі не пощастить приїхати туди після чергового шторму, до останнього дня можеш не схотіти навіть по пояс у дикі води увійти…

Хоча — тут кому як. Татка он ніякими естонськими крижаними течіями не злякаєш, він і в карпатських гірських озерах купався, і на березневі сплави по Чорному Черемошу катається. Як сам же жартує, саме для нього те російське море і було “викопане”. Ну, насправді його ніхто не копав (не вірте анекдотам)… Але ви розумієте!

Можна було б ще поїхати у Вовчанськ, але це вже більше місто-порт, аніж курорт — тут вода брудна і жахлива, місцеві вже років 10 на пляжі ходять тільки для того, щоб полузати насіння і здалеку посміятися з довірливих приїзджих, яких заманили сюди барвисті обіцянки турфірм. Сюди варто навідатися хіба що на Старий Аеродром — це вони тут так ринок називають. На відміну від одеситів, які закуповують турецькі матеріали і ночами шиють з них “ексклюзив”, а днями продають його на своєму 7 Кілометрі, на Аеро вивалена виключно оригінальна продукція: латвійські Amoralle (ммм, яку я торік спідничку вибрала, дівчата в класі попадали!), литовські “Секонд Мі”, фінські Joutsen — і нічого, що пуховики, в нас і влітку, дорогою на курорт, їх гарно розгрібають. Кажуть, з цього року хотіли завезти ще й речі з Петербургської республіки, але не знаю, чи наші братимуть — бабуся як почула про ті шмотки, хвилин десять говорила таке, що навіть у татка вуха почервоніли. А він же монтажник, для нього міцне слово, коротке і влучне — практично службова термінологія. От, уміє бабуся сказонути, наш сусід зверху, дядь Вася, навіть, бувало, якесь слівце ні-ні, та й запише в гугл-нотатку. Вона ж, бабуся, стільки книжок за життя прочитала… Досі вчителькою літератури працює, і мови. Розумна — страх!

Але про що це я?

А! Про порт!

У Вовчанськ мені теж хочеться, і не лише заради шопінгу. Там же о цій порі можна побачити черговий помпезний візит корвету з Фінляндії і інших-країн союзників..! Деякі дядьки на ютубі вже перестали обзивати так країни ЄС, адже вже дванадцять років як немає проти кого нам з ними о’ббєднуватися. Утім, тато каже: була б у руках зброя, а дурень, від якого доведеться нею відбиватися, і сам знайдеться. І він правий: он, то новий президент Монголії якусь дивну промову перед Радою ООН прочитав, то росіяни-переселенці північніше Тюмені знову про якусь “давню расу” торочать, та ще й “науково підкріплюють” свої інтернет-чутки… Ну, ти ж подиви! Ще не встигла трава гаразд на газонах їх нових міст укріпитися, а вже про “на Цареград!” мріють. Забули, до чого домріялися у минулому десятилітті?! Добре хоч — не всі в них зараз такі, меншість. Все ж, після смерті диктатора у більшої половини народу звідкись узялися і совість, і пристойність, і людяність. Шкода, що так запізно! Стільки людей встигло загинути! Втім… Саме ці дикі забаганки колишнього сусіда і подарували нам Новітнє море…

— Маа-рто-оо! — летить сестричка. Шумить сушаркою в коридорі, спотикається через поріг, і з ходу — носом мені в груди. На лівій нозі — черевик, на правій — рожевий літній сандалик. Знову речі переміряла, все не насмакується майбутніми канікулами.

Ну, що цього разу навигадувала?

— А це правда, правда, правда-правда, що тієї страшної терр… терра… Терраформувальної збої більше немає?

— Ну, звісно, що правда! І сама установка, і її креслення, а головне — голова, яка все це породила — все погинуло у підвалі Кремля того історичного 22 лютого…

Гм, дожилася — дослівно цитую нашу істеричку-історичку, яка мені трійку за самостійну вліпила, найневдячнішу у світі людину — я ж її цілий місяць вчила інтернет-журнал заповнювати, а вона! Жах! Але таки правду каже вчителька — важливо не лише те, що злої зброї більше немає, а й те, що нІкому нову таку зібрати. І на нас з нею поперти… Ну, або на іншу країну — теж людей шкода.

Дотерраформувалися, “завойовнички”. А головне — коли тільки встигли шось там вигадати і склепати у підвалах? Навіть “кажани”* не встигли пронюхати, що воно там починається, то вже постфактум проводили розслідування, пірнали у підводному човні і людям усе пояснювали: що то за море раптом поперло з Москви-ріки о п’ятій ранку, де ділися брехливі новини “з-за порєбріка”, що за натовпи біженців рвонули на Донбас зі східного боку, мало не змітаючи власні ж недопалені танки…

Хотіли наші вороги терраформувати Європу — і таки переробили її, та так, що всі охнули… А самі навіть охнути не встигли. Це як колись я бачила, як дядь Вася у суботу (а в суботу він часто “начастований”, як дим) думав “дворянського” пса полякати: наколотив пляшку з колою, відкрив — псу нічого, а сам умився. Татко потім довго жартував “Дай дурному силу”. Але то — дядь Вася, який нашого дворового Дунайчика, взагалі-то, любить — як песика кліщ покусав, то сусід його на руках до лікарні два кілометри ніс, і півтори тисячі на крапельниці віддав. А то вороги. Там не тільки сила була, а й злість. Добре, що дурними вродилися, а то б непереливки не тільки Дунайчикові, а й усьому світові.

— Нема, нема тієї установки… Казали ж у новинах. А чого питаєш?

— Та от… я от подумала… — здоровенні очиська лип-лип. Сама себе нажахає, а ти потім пів години заспокоюй. Цікаво, це всі молодші сестри такі, чи то тільки мені так “пощастило”? — Подумала: а раптом ми поїдемо на пляж, на цілих два тижні, а тут тим часом наш рідний Бориспіль теж у щось перетвориться? Гори виростуть, чи пустеля… чи теж море, маленьке… І куди нам тоді вертатися? А я ж тут усіх своїх ляльок залишаю, навіть Катрусю! І Кактуса-У-Капелюшку, що бабуся подарувала! І… І… І садочок теж, хоч там і хлопці вредні, от!

Сміюся. Мала пирхає, ображено надуває щічки, але не йде.

— Ну, яке з нашого Борисполя море, я тебе благаю? Так, озерце хіба що вийде, і то риба в ньому одразу дохнутиме — смог же в нас, як у самій столиці…

Блакитні очі ще більше розширилися. О, о, бризки летять. Зараз я-ак “МАМне” на всю квартиру, а матінка в кухні почує, і все — гайки мені. Ну, і чому це мале кучеряве хоббітеня ніколи не розуміє жартів?

Спиняю свій веселий розгін, пригортаю сестру, зазираю у спохмурніле личко:

— Гей, та чого ти? Ти що, забула — ми тут дядю Віталіка лишаємо. А він пригляне. І за квартирою, і за будинком, і взагалі!

Мала шморгнула носом, але вже явно спокійніше. Мамин брат-атовець, а також три його розкішні вівчарки, з якими він щоранку і щовечора обходив район “а просто так, щоб вам спокійніше до школи гулялося”, викликали у неї незмінне відчуття безпеки.

У мене відлягло від серця — істерика відміняється.

— Дійсно, він і Кактуса обіцяв поливати, — мазнула малеча носом по рукаву моєї новенької сорочки.

— А ще ж он сусідка, бабуся Рая, хвалилася, яка в неї капуста гарна цього року вродила. Та боже збав якогось негідника ризикнути навіть подумати про те, щоб спаплюжити ті виплекані грядочки, перетворивши бабусин город на якесь болото чи озеро… Баб Рая — вона ж не тільки ціпком по спині може, вона ще й вроки наведе — три попи потім не вихрестять… Так що в нормі буде наш дім, не хвилюйся. І твоя Катруся. І обидва кактуси. І садочок з хлопцями

— Ну, а от Андрія і Руслана я б на щось таке й не забороняла обертати… — пробормотала мала. — Ну, на жаб якихось. А краще — на аксолотлів, так від них хоча б користь була: сиділи б у акваріумі гарні, вухатенькі, і тихенько радували мамині очі…

А потім ще раз шморгнула (цього разу вже зовсім-зовсім утішено), задерла свого кирпатого носика, різко крутнулася на лівій п’ятці і побігла до своєї кімнати, ніби не було оце ні сліз, ні страхів, ані гучних “нервів”.

Правду тато каже — не дівчинка в нас росте, а юна весна: то заморозки у неї і сніжок в голові, а то одразу ж — сонечко і квіточки. І змінюються ж без попередження, тільки встигай ховати голову.

І за що тільки я її люблю?

Зітхнула. Глянула на свої купальник, парео і смугасті гумові шльопки, що мирно дрімали у куточку кімнати, чекаючи свого зоряно-курортного часу…

І пішла готуватися до ДПА. Тому що мама сказала: якщо завалю іспити, мою путівку вона особисто здасть назад, а гроші у фонд Пігулочки віддасть. І здасть же, і віддасть! Коли мама сердита, її боїться навіть сердитий тато… І навіть дядь Віталікові вівчарки, от.

*кажан — емблема української військової розвідки.