Забобон

Настрій у тих, хто збирався в залі для нарад, був похмурий і трохи спантеличений.

Деякі гуртувалися купками й стиха перешіптувалися. Інші тупцяли біля великого панорамного вікна й вдавали, що милуються краєвидом – хоча одноманітні буро-червоні марсіанські скелі вже давно всім намуляли очі. Дехто вже вмостився біля столу й з відстороненим виглядом вивчав малюнок шпону «під дерево».

– Прошу сідати! – лункий голос Командора змусив натовп сколихнутися. Поки очільник станції обходив залу, прямуючи до свого крісла, присутні встигли розміститися по обидва боки довгого столу.

– Пані й панове! – ледве сівши, Командор негайно перейшов до справи. – Я скликав цю нараду через надзвичайний випадок, який стався на нашій станції. Дехто з вас вже про нього чув, а інші дізнаються зараз.

Зробив паузу, владно скинув оком на керівників відділів. В його голосі відчувався добре помітний техаський акцент.

– Отже, що саме відбулося? Один з представників нашого колективу вдарив іншого. Можливо, це б не мало важких фізичних наслідків. Але стався прикрий збіг обставин: під час падіння постраждалий вдарився потилицею об стіну й пошкодив голову. Зараз він перебуває в медичному блоці в непритомному стані.

Шерегами уздовж стін прокотився збентежений шепіт.

– Дозвольте вам нагадати, – з натиском вів далі Командор, – що наша марсіанська станція – це міжнародний проект. Всі фахівці, які тут перебувають – не лише знавці своєї справи. Це люди, які відбиралися психологічною комісією як такі, що здатні тривалий час працювати в умовах обмеженого простору і в обмежених групах. Вони всі мають схильність до співпраці й уникання конфліктів. Ви всі розумієте, що це зроблено не випадково. Бо ми знаходимося віддалік від Землі, довкола космічний простір, і до завершення програми подітися нема куди. Тому здатність учасників до безконфліктного існування – це необхідність, від якої залежить не лише успішний розвиток проекту, але й наше спільне виживання. І навіть попри це сталося те, що сталося.

Він знову зробив паузу й хижо примружив очі.

– На мою думку, головна справа не лише в факті бійки. Мене набагато більше цікавить інше: ЯК це могло статися? В чому причина, і як зробити так, щоб такі ситуації надалі не виникали? Бо я бачу свою задачу як очільника станції в тому, щоб на ній панувала безпечна, позитивна робоча атмосфера. Пане Бувьє, вам слово.

Керівник психологічної служби, статечний білявий швейцарець,  встав і рушив до подіуму, де містилася апаратура для проведення конференцій. Розгорнув екран, вставив до гнізда флеш-карту й почав доповідь.

Але за пару хвилин його рішуче перепинила висока німкеня з короткою зачіскою:

– Пане Бувьє, перепрошую, але ми всі тут маємо інші фахи і не дуже розуміємося на вашій спеціальній термінології. Можна вас попросити висловлюватись трохи простіше? Я бачу з ваших діаграм, що обидва учасники конфлікту мають різні психологічні параметри. Чи не так?

– Слушно кажете, пані Ляйнеквелле, – кивнув психолог. – Вони суттєво відрізняються.  Мико – так званий біофільний тип, позитивний, творчий і продуктивний. Може, з деякою гіпертимною акцентуацією…

– Що це означає? Оте останнє?

– Те, що він часом надміру оптимістичний, не любить зайвої регламентації й обмеження ініціативи. Проте він вельми врівноважений, та й АйКью в нього вище за середній рівень. А от другий, Блін…

– Що означає «Блін»? – втрутився кремезний вайлуватий балтієць. – Це якась лайка?

– Ні, пане Тоомасе, так звуть другого учасника конфлікту, – пояснив Бувьє. – Скорочено. Деякі імена або прізвища важко вимовляються в нашому англомовному середовищі, і їх зазвичай скорочують. Отже, Блін має авторитарний тип характеру, але з ухилом в конформізм. Тобто, він консервативний і з низькою ініціативністю, тому отримує задоволення, підкоряючись сильнішій владі. Його АйКью не надто високе, але він хороший виконавець…

– Мушу вас розчарувати, пане Бувьє, але з ваших психологічних схем жодної користі! – запально вигукнула чорнокоса латиноамериканка з карбованим обличчям густо-мідного кольору. – «Хороший виконавець» – аякже! Цей cabron – мій підлеглий! Його долучили до місії як фахівця з енергетики, але цей недоріка ледве тямить в засадах термодинаміки! Я була змушена перевести його в прибиральники! І я навіть не беру до уваги, ЩО він на мене варнякав, коли вважав, що я цього не чую! Поясніть мені, будь ласка – ХТО взяв цю істоту в міжпланетну місію! В кого стачило на це клепки?

– Пані Інесо, але ж є квоти… – пробурмотів Бувьє.

– Які до диявола квоти? Навіщо на станції, де й так все непросто, недоумок-расист із комплексом мачизму? За чиїми квотами його взяли?

– Цей Блін із Північної Євразії, цей регіон зараз курирують німці, – глузливо вишкірився русявий атлет із шиплячою польською вимовою. – Певно, це найрозумніший з аборигенів, котрий там знайшовся. А німців, до речі, попереджали! Що толерантність до колишніх терористів не має доходити до стану маразму! І що нащадків тоталітарної деспотії не варто пускати в цивілізоване суспільство!

– Це ви про мене, Мареку? – люто вишкірилася німкеня. – Бо я теж нащадок тоталітарної деспотії! То й що з того?

– У вашого народу це було тимчасове і короткочасне затьмарення, – недбало махнув рукою поляк. – За яке ви згодом каялися, вибачалися і сплачували репарації мало не сто років. А цей Блін, вибач мі Боже, походить з території, де тоталітарна деспотія панувала тисячу років. Там когось оббріхувати, принижувати або вбивати вважалося таким само природним, як для вас – щоранку чистити зуби. І ви гадаєте, що отак з’явитеся, наче янголи з крильцями, і негайно усіх там обернете на праведників?

– А куди ви їх пропонуєте подіти, Мареку? – визвірилась німкеня. – Земля в нас одна і спільна!

– До заповіднику за міцну загорожу, – недбало знизав плечима поляк. – Років на сімсот. Вони десь сімсот років перетворювалися на те, чим є зараз – отже, стільки ж часу потрібно, щоб перевиховати їх на пристойних членів суспільства. Звісно, я дуже шаную зусилля тих, хто намагається облаштувати там цивілізацію. Але для цього треба впровадити адекватну навчальну програму. Орднунг унд арбайтен, а не усякі шмарклі. Бо зараз, на мою гадку, ви надто потакаєте диким забаганкам цих аборигенів.

– Мареку, ви є ретроград, шовініст і націоналіст! – обурено відказала німкеня. – Я дивуюся, як вас самого сюди взяли! Невже ви є прихильником теорії вищих і нижчих рас?

– Овва! – вишкірився поляк. – Які претензії я можу мати до раси цього Бліна, коли ми з ним обидва білі? Здається, поділяти білих людей на вищих і нижчих вигадав дехто інший…

– Ви хочете мене образити? – підскочила німкеня.

– Боже збав! Пшепрашем, пані Урсуло, навіть на гадці не мав. І покажіть мені бодай одну людину на цій станції – будь якого походження! – яка звинуватила б мене в расизмі!

– Але ж ви кажете про заповідник і загорожу!

– Бачте, це традиційна пересторога в нашому суспільстві для утримання соціально небезпечних людей. Або диких тварин.

– Тобто, ви вважаєте…

– Ви ідеалістка, пані Урсуло. А я реаліст.

– Припиніть! – загорлав Командор і ляснув кулаком по столу. – Мареку, Урсуло! Чи це вам дискусійний клуб! Зараз маємо інший предмет обговорення!

– Згоден, – поляк примирливо кивнув. Німкеня зневажливо пирхнула й відвернулася.

 

– Можна мені сказати? – в тиші, що настала, раптом озвалася тендітна мулатка з пишним волоссям, схожим на кульбабку. І звела догори два пальці, наче школярка-відмінниця.

– Стосовно справи? – владно уточнив Командор.

– Так.

– Прошу, пані Жаклін!

– Я хочу повідомити… Я раніше про це ніколи не казала, бо… – голос дівчини напружено затремтів.

– Ми слухаємо.

– Бачте… Я хочу повідомити, що Блін справді є расистом. І вельми негідною людиною.

– Є підстави?

– Так. Колись, ще давно… коли він ще був на посаді інженера… він почав залицятися до мене в барі. Спочатку це були просто балачки. Але згодом він напився й почав вимагати, щоб я пустила його до своєї кімнати. Коли я відмовила, дуже обурився. Почав мене ображати. Казав, що я не справжня француженка, бо маю африканське коріння. Що у мене… гм… недостатньо великий бюст. Що я втрапила в цю експедицію лише тому, що я начебто чиясь коханка… а насправді нібито у мене мізків, наче в курки. Що жінки взагалі дурні істоти, які придатні лише народжувати дітей. І ставити жінок на рівень чоловіків – це найбільша цивілізаційна помилка. І ще щось про Наполеона Бонапарта, якого пращури Бліна начебто розгромили…

– Цікава логіка, – пирхнув поляк. – Точніше, її відсутність. Якщо він вважає вас «несправжньою француженкою», то який стосунок має до вас Наполеон?

– Не знаю, – голос Жаклін затремтів. – Я намагалася від нього втекти, але він мене не пускав. На щастя, повз йшов містер Іто…

– Так, – поважно кивнув присадкуватий японець із сивизною на скронях. – Мені довелося використати джиу-джитсу, щоб угамувати цього п’яного чоловіка.

– Чому я дізнаюся про це лише зараз? – в голосі Командора задзвенів метал.

– Ми з пані Жаклін вирішили не подавати скаргу, – незворушно пояснив японець. –  Бо пані Жаклін – шляхетна особа. Вона припустила, що нечемна поведінка цього чоловіка викликана якимось стресом, а засади нашого спілкування на станції – поблажливість одне до одного.  Я погодився. Як на мене, людина, що втратила обличчя, вже достатньо покарана. Але наступного дня я відшукав містера Бліна і зажадав вибачень. Не лише для міс Жаклін, але й за вислови на кшталт «жовта косоока мавпа» на мою адресу. Він приніс вибачення. Щоправда, мені здалося, що вони не надто щирі. Радше надані під тиском обставин.

– Яких саме обставин? – уточнив Командор.

– Страху, – коротко пояснив Іто. – Я пояснив, які наслідки можуть мати такі вислови. Але він вибачився, і я вирішив, що інцидент вичерпано. Хоча згодом мені довелося попередити його ще раз.

– З якої причини?

– Після того інциденту Блін підійшов до мене в їдальні, – нервово зітхнувши, пояснила Жаклін, –  коли я була сама за столиком. Знову почав мене ображати, ще й погрожувати. Через те, що я нібито поскаржилася панові Іто. Але погрожував не на публіку, а дуже тихо… вкрадливо, майже пошепки. Я не знала, що робити. Бо кинути йому тарілку в пику – це було б неправильно… тоді я сама б виявила агресію… і всі свідки, що були в їдальні, це б підтвердили. Адже він лише розмовляв, і збоку це виглядало навіть дружньо… мене б ніхто не зрозумів…

– Чому ви не звернулися до охорони? – гримнув Командор.

– Я була така спантеличена… не знала, що робити, – Жаклін почала збентежено затинатися. – Як би я їм все це пояснила? А він би відповів, що я екзальтована жінка, яка все вигадує… це ж було б моє слово проти його… а мені не хотілося конфліктувати… Хоча упевнена, що я не єдина жінка, з якою він так поводився…

– Шкода, що він не причепився до мене! – розлючено гримнула Інеса. – Мила, ви надто поблажливі! Так же ж не можна!

– Я не люблю конфліктів, – знічено промимрила француженка. – Хоча… зараз мені важко звинувачувати месьє Мико. Тобто, за те, що він зробив. Я розумію, що це жахливо й неприпустимо в цивілізованому суспільстві. Ця бійка… і наслідки… Але я упевнена, що месьє Мико мав на це вагомі причини. Достатньо вагомі, щоб таке вчинити…

– А що ви робили після цих образ? – спитав психолог.

– Нічого, – схлипнула Жаклін. – Просто пішла геть. Але в коридорі знову зустріла містера Іто… він мій сусіда, мешкає поряд… він помітив, що я плачу…

– Я пішов до цього молодика і ще раз попередив про наслідки, – додав японець. – Більш рішуче.

– Яким чином? – поцікавився Командор.

– Я сказав: якщо він наблизиться до пані Жаклін бодай на п’ять метрів або скаже їй хоч слово, я про це дізнаюся, – відповів японець. – І зроблю так, щоб він до кінця терміну перебування на станції виконував єдиний вид роботи – чистку вбиралень. До речі, стосовно Мико-сан. Він працює в моєму відділі.

– Як ви можете його охарактеризувати?

– Гідна людина, – коротко повідомив японець.

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що сказав.  

– Гм, – пробурчав Командор. Але уточнювати не став.

 

***

– Схоже, пан Іто мало його налякав, – раптом озвався стрункий смуглявий індієць з радіоелектронного відділу. – Погано подіяло.

– Ви про що, пане Ранджите?

– Я чув про ситуацію з пані Жаклін, – пояснив електронщик. – Пан Іто просив у мене для неї прихований мікрофон – на той випадок, якщо Блін знову їй докучатиме. Щоб були записи його погроз і булінгу.

– І такі записи є?

– Ні, він надалі до неї не чіплявся. Але згодом намагався затоваришувати з моїми підлеглими. Бідкався, що всі довкола ставляться до нього неприязно. Згадував і пані Жаклін, і пана Іто… і ще декого іншого. А згодом я дізнався, що він намовляв моїх хлопців встановити приховане спостереження в особистих приміщеннях житлового комплексу.

– Навіщо? – гримнув Командор.

– Для зйомок порноконтенту в лайв-режимі.

– І що? Встановили?

– Я вчасно про це довідався і вжив заходи, – незворушно-ухильно відповів індієць. – Але після цього вхід до мого відділу цьому чоловікові заборонено. І спілкування з ним для моїх підлеглих – теж. Втім, вони й самі цього не бажають.

– Щодо «декого іншого» – це ви про мене, Ранджите? – спитав ставний узбек з вишуканим профілем, наче створеним по зразках барельєфів давніх цивілізацій. – До речі, в барі цього Бліна теж не обслуговують. Мені надходили скарги про те, що він зловживає алкоголем і часом поводиться непристойно. Коли я звелів барменові обмежити видачу алкогольних напоїв для пана Бліна, виник скандал. Бармен зателефонував мені, і я прийшов владнати ситуацію.

– Цікавенько! – Командор підпер кулаком підборіддя. – І як це відбувалося, пане Каріме?

– Блін поводився вкрай нечемно і називав мене… краще я не буду це повторювати, – незворушно пояснив узбек. – Але це традиційні образи, які на Землі співвітчизники пана Бліна досі вживають стосовно моєї нації.

– Там, звідки походить пан Блін, законодавчо заборонені вияви зневаги на національному ґрунті, – повчально зауважила німкеня.

– Скажіть це панові Бліну, – пирхнув узбек. – Вам перелічити зневажливі прізвиська для кожного народу, які вони використовують?

– Не треба! – замахала руками паня Ляйнеквелле. – Можливо, пан Блін під дією алкоголю…

– Він казав те ж саме тверезим, – втрутився індієць. – Наприклад, щодо мене він вживав вислови…

– Панове, не треба узагальнювати й нагнітати! – заволала німкеня. – Окремий випадок нечемності – це не привід звинувачувати в чомусь цілу націю!

– Окремий? – глумливо пирхнув балтієць Тоомас. – Якби ж то! Як ви гадаєте, навіщо ми в нашій країні встановили для співвітчизників цього Бліна статус негромадян? Заради забавки? Ви ще намагалися нас звинуватити в порушенні прав людини. Але ми точно знали, чому саме  це робимо.

– Я навіть не уявляла, що в нашій спільноті така кількість шовіністів! – обурено просичала німкеня.

– Шановна пані каже про шовінізм? – обличчя узбека скам’яніло, а голос набув погрозливо-рокітливого відлуння. – Ця істота казала мені – привселюдно! – що моя мати, сестра і батько мали неприродні статеві стосунки з тваринами. В традиціях мого народу людину, яка дозволяє собі таке бовкнути, вбивають на місці. Без жодних зайвих балачок. Я цього не зробив лише з пошани до законів нашої спільноти, в якій заборонена фізична агресія. Але ніхто не змусить мене ставитися до цієї похибки природи як до людської істоти! Якщо це називається шовінізмом – гаразд, я ладний визнати себе шовіністом!

– Трясця, Каріме! – обурено вигукнув огрядний грузин, який досі сидів мовчки. – Я навіть не уявляю, як у тебе вистачило витримки! Шана тобі, я б на таке не спромігся! Велике щастя, що цей покидьок не чіплявся до мене. Тобто, таке було лише раз. Коли мої хлопці монтували додаткові труби опалення разом із командою пані Інеси, а цей бовдур напартачив такого, що…

–  Пане Зурабе, облишмо технічні подробиці, – зауважив Комондор. – Що саме між вами стался?

–  Цей невіглас трохи не підірвав кисневий балон! – змахнув руками грузин. – Добре, що я помітив! Встиг підбігти й втрутитись! Мабуть, я сильно кричав. Але хто б не кричав, га? Коли цілий відсік міг зруйнуватися, і багато людей загинути! Звісно, я був обурений! Намагався пояснити, чому не можна робити таке з балоном. Але цей бовдур, схоже, нічого не втямив. Почав сам на мене кричати. Що він інженер з вищою освітою і все знає!  Казав: «А ти хто такий? Ти ніхто, і звати тебе ніяк! Ти дурень із карликової недокраїни, ви там лише й можете пасти вівці й збирати мандарини! Навіщо таких пускають на міжнародну станцію?» Таке він казав! Це мені, так? Про мою країну, га? В якій вже було християнство, храми, фортеці і писемність в той час, коли пращури цього невігласа жили в землянках, вдягалися в шкури й не вміли навіть підтирати дупу!

– Зурабе, зачекайте! – гримнув Командор, але грузин вже в запалі скочив на ноги.

– Зараз! Отаке він мені казав, так? Образливо, так? Але я йому не відповідав те, що кажу зараз вам. Бо не хотів із ним сваритися. Сказав, що про історію поговоримо у вільний час, а зараз я йому хочу лише пояснити, що не можна таке робити з кисневими балонами. Спокійно, так? Але цей недорікуватий знову почав мені торочити, що я дурень. Що не знаюся на інженерній справі, а краще знаюся на… красно перепрошую, шановна громадо, але це було таке непристойне, що у мене язик не повертається таке вимовити вголос! Аж надто при жінках!

– Я здогадуюся, що він міг брязнути, – пробурчав Тоомас. – В них оці традиційні анально-генитальні теми…

 – Саме так, друже! – закивав грузин. – І це мене вже дуже образило! Тоді – перепрошую шановне панство, але зізнаюся щиро – я трохи порушив правила мирного співіснування. Вхопив плазмовий різак і пообіцяв, що зараз відітну його дурну голову й скажу, що це був нещасний випадок. І рушив до нього. Ви б бачили, як він тікав! Наче заєць! Звісно, я не дуже силувався його наздоганяти. Бо не збирався ж дійсно його різати! Але він побіг до пані Інеси на мене скаржитися!

– А я негайно перевела його в прибиральники! – аргентинка гупнула кулаком по столу. – Бо ця ситуація з кисневим балоном була останньою краплею! Він і до того щось псував, та хоч устигали виправити. Проте ще бракувало, щоб цей невіглас підірвав пів станції!

– Після цього цей пришелепуватий до мене навіть не наближався, – злостиво посміхнувся грузин. – Обходив десятою дорогою. І мене це цілком влаштовувало.

– До бару він теж надалі не ліз, – глузливо вишкірився Карім. – Щоправда, різака я не мав, а використовувати ножа не хотів. Але я взяв його пальцями за шию отак, – узбек показав, як саме, – зігнув навпіл, провів через весь бар нахильцем і викинув геть.

– Самими пальцями? – здивовано спитала француженка.

– Так, пані. Є така стара суфійська техніка. Блін тоді довго верещав, що я терорист. Але, звісно, з безпечної відстані.

Зураб голосно зареготав.

– Хто б мав сумнів! Звісно, що з безпечної! Воно ж лише в балачках супергерой!

– І я пояснив, що не варто будити в мені басмача, – стримано вів далі Карім. – І що наступного разу я покличу когось із казахів або татар. Щоб усе йому пояснили про Золоту Орду і її смердів…

– Це обурливо! – підскочила німкеня. – І до чого тут взагалі Золота Орда?

– Якщо людина не здатна осягнути чогось розумом, – спокійно пояснив узбек, – то доводиться впливати на її підсвідомі культурні архетипи. Чи не так, пане Бувьє?

Психолог кивнув.

– Але це булінг! – загорлала Урсула. – Ви всі цькуєте нещасну людину! Це неприпустимо!

– Ця ваша «нещасна людина» цькує, тероризує й ображає всіх довкола! – зауважив поляк. – І отримує за це відповідь. Як на мене, цілком заслужено. З якого це дива ми маємо терпіти забаганки хама? Хай вчиться чемно поводитися в пристойному суспільстві! Тут не його дикі болота!

 Командор постукав по столу, припиняючи суперечку. Владно зазначив:

– Пані й панове! Я бачу, що на станції відбуваються неприпустимі події, які негативно впливають на загальну атмосферу. І всі вони пов’язані з поведінкою одної-однісінької людини. Мені цікаво, чому я дізнаюся про це лише зараз, та й то у зв’язку з надзвичайною ситуацією. І чому одна-однісінька особа примудрилася роздмухати такий негатив у громаді, яка загалом є толерантною і позитивною. Це свідчить про те, що ця особа є токсичною. І я теж не розумію, яким чином людина з подібними характеристиками взагалі була допущена не лише до участі в проекті, але навіть до стадії відбору.

– До речі, я цю кандидатуру не схвалював, – похмуро пробурчав Бувьє. – Але німецькі й французькі колеги наполягали. Запевняли, що попри складний соціологічний і історичний бекграунд представники цієї території цілком здатні до співпраці з цивілізованою громадою. А деякі інші члени комісії не схотіли заперечувати.

– Це якась маячня! – гримнув Командор. – То що виходить – хтось не хотів когось ображати? І через це до позаземної станції притягли токсичного скандального профана? А про наслідки бодай хтось подумав? І ще мені цікаво – з якої причини сталася бійка? Де зараз порушник?

– Під домашнім арештом, – повідомив грузин.

– Зараз накажу, щоб його покликали сюди, – Командор увімкнув селектор і віддав розпорядження.

В залі запанувала похмура тиша. Ніхто навіть не перешіптувався. Лише чекали.

 

***

Зрештою двері прочинилися. В залу вступив високий ставний молодик з темно-русявим волоссям і гарним приязним обличчям. Тихо, похнюплено привітався.

– Сідайте туди, – махнув Командор до протилежного краю столу. –  Це не офіційний допит, але ми з колегами хочемо збагнути, що саме сталося. Отже, це ви – Мико… А яке повне ім’я?

– Богдан Миколайченко.

– З якого регіону?

– Європейський Союз, Україна.

– Фах?

– Інженер зовнішніх дослідницьких модулів.

– Це дрони, які досліджують довкілля?

– Так. І повітряні, і наземні.

– Окей. Розкажіть, через що у вас стався конфлікт з оцим, як його… Бліном?

– Я не мав із ним конфлікту.

Командор здивовано звів брови. Тоді погрозливо насупився. Пильно втупився в обличчя молодика, шукаючи ознаки брехні. Але погляд сірих, широко розставлених очей дронщика був спокійним, прямим і щирим.

– То що тоді сталося?

– Він намагався зі мною потоваришувати.

Удовж столу прокотився спантеличений шепіт. Німкеня обурено пирхнула. Поляк глузливо вишкірився, а узбек із грузином багатозначно перезирнулися.

– Що це означає? – гримнув Командор. – Попереджаю – зараз жарти й вигадки не на часі!

– Які жарти? – Мико знизав плечима. – І мені нема сенсу щось вигадувати. Все ж бо відбувалося при свідках.

– Тоді поясніть, в якому сенсі – «потоваришувати»?

– Цей Блінов до мене причепився десь тиждень тому, – почав оповідати Мико. – Раніше, я чув, він устиг пересваритися мало не з усією базою, і з ним уже ніхто не бажав спілкуватися. Тож він у свій вільний час тинявся станцією й намагався шукати приятелів серед тих, хто його ще не знає. Дістався й до нашого відділу дронів. Почав навідуватися до майстерні й жалітися – мовляв, на станції суціль панування англосаксів і західних європейців, а слов’ян вони всі тримають за нижчий ґатунок і наглумляються, як хочуть. Ото лише він, звитяжний лицар в білих обладунках, виступає на боці справедливості…

Поляк аж вдавився водою, яку хотів був відсьорбнути з пляшки, й гучно зареготав. Командор люто засичав:

– Мареку, чого смішного?

– Пшепрашем… тобто, соррі, – пробурчав поляк, прикриваючи долонею рота. – Але щось дуже знайома риторика…

– Пане Мико, прошу далі! – гримнув Командор.

– Блінов про це розводився так барвисто й упевнено, що можна заслухатись, – повідомив дронщик. – Ніби по писаному. Деякі наші навіть трохи розвісили вуха. Мені це було трохи смішно, але загалом байдуже. Хай теревенять, про що хочуть. Тож я не сперечався і не зважав.

– Але ви теж спілкувалися з Бліном?

– Ні. Я не шанувальник конспірології. Часом був присутній при цих балачках, але участі не брав. Схоже, Блінову це чомусь стало прикро. І вчора ввечері, коли ми вже збиралися йти з майстерні, він до мене доскіпався.

– Яким чином?

– Запропонував мені піти з ним випити. Його самого до бару не пускають, але хтось інший може взяти пляшку алкогольного напою з собою до житлового сектору. Це не заборонено. Тож він мені казав – ходімо, ти візьмеш трунку, вип’ємо й зазнайомимося ближче. Я відмовився. Бо, по-перше, я не п’ю. По-друге – не мав бажання товаришувати із цією персоною.

– Ви гребували ним, бо він прибиральник? – напористо спитала німкеня.

Мико байдуже знизав плечима.

–  А хіба прибиральник? Я й не знав. Він казав, що інженер… Ні, я не гребував. Але мені не цікаво з особами, які весь час хизуються і водночас скаржаться на те, що їх недооцінюють. Це не моє, так би мовити, коло спілкування. Але він почав наполягати.

– Як саме?

– Тупцяв біля мене, варнякав якісь нісенітниці… – Мико насупив брови, згадуючи. – І, звісно ж, ми з ним розмовляли англійською. Як усі на станції. Але раптом він почав щось мені промовляти своєю власною мовою. Я сказав, що його не розумію. Тоді він страшенно обурився й почав мені доводити, що я брешу. Що позаяк я українець, то мушу обов’язково знати й розуміти його мову. А якщо кажу, що не знаю – то це, бач, висловлюю неповагу. Я спитав, з якого дива такі висновки, і до чого тут неповага. І тоді він мені сказав таке: «Мистабойадіннарод. Мишебратья».

– Що? – похмуро перепитав Командор. – Що це означає?

– Це його мовою, – Мико похмуро зітхнув. – І отут я йому врізав.

– Навіщо?

– Бо мені й батьки, й дідо з бабою завжди казали: якщо раптом почуєш від когось такі слова – негайно стріляй або бий. На знос. А зброї я не мав.

В залі запанувала спантеличена тиша.

– Щось я не зрозумів, – пробурмотів Командор. – Що ці слова означають? Як перекладаються?

– Зараз, – німкені вже клацала автоматичним перекладачем на своєму комунікаторі. – Повторіть ще раз, будь ласка. Чітко!

– Я не можу чітко. В їхній мові інша вимова, – пояснив Мико. Але слухняно повторив.

Німкеня спантеличено втупилася на дисплей.

– Не розумію! «Бой» – це в сенсі «бійка»? Що таке «на рот»? А що означає «миші-браття»?

– «На рот» – це точно образа! – гримнув грузин.  – Ви ж розумієте, панове? Тяжка образа!

– «На рот» або «народ»? Чи «на род»? Щось не збагну! – Урсула спантеличено клацала варіації перекладів. – На станції хтось ще знає цю кляту мову? Вона ж слов’янської групи, чи не так? Пане Мико, ви ж мусите її розуміти бодай частково!

– З якого це дива? – обурився Мико. – Я частково розумію, наприклад, польську, словацьку або чеську. Але північно-євразійська дуже відрізняється. Візьміть-но перекладач та й перевірте!

– Зараз… – німкеня знову завзято заклацала по екрану. Але захоплений вираз на її обличчі швидко змінився на спантеличений.

– То що, пані Урсуло? – гримнув Командор.

– Гм… дивно… Я беру найбільш розповсюджені побутові слова. «Город» – «місто», «забор» – «паркан», «пол» – «долівка», «потолок» – «стеля», «сковорода» – «пательня», «мука» – «борошно»… Справді нічого спільного!

– То навіщо ви гаєте час на дурниці?

– Але ж я думала…

– Що ви думали? Пане Мико! Якщо вас учили цим словам, то мусили й пояснити, що вони означають. Чи не так?

– Це певні ідіоматичні вислови, – пояснив Мико. – Дуже образливі для будь-якого українця. Найбільша образа, яка може існувати. Якщо людина з Північної Євразії таке каже – це означає, що вона заперечує твоє існування як представника незалежного народу. Що хоче забрати собі все, що ти маєш, а тебе самого або вбити, або насильницьким чином перетворити на свого холопа.

В залі знову запанувала спантеличена тиша.

– Насильницьким чином! – зрештою проголосив грузин і повчально звів догори пальця. – Я одразу здогадався!

– Я чомусь анітрохи не здивована, – пирхнула аргентинка. – Судячи з того, як цей нечема поводився.

– Було помітно, що ця людина не має уявлення про повагу до себе та інших, – кивнув японець.

– Не знаю, до чого ми домовимося сьогодні, – меланхолійно проказав Тоомас, – але коли ми повернемося на Землю, я подам офіційну резолюцію до Ради Європи. Про те, що на території Північної Євразії процеси соціалізації і демократизації місцевого населення відбуваються незадовільним чином. Якщо особа з цієї території – достатньо освічена й розвинена, щоби бути відібраною до міжпланетної експедиції! – не визнає суверенні права інших народів або гендерну рівність, то я не знаю, що там взагалі робить адміністрація з Євросоюзу. Я зберу всі відомості про поведінку цього Бліноффа на станції і подам їх в якості доказів. Бо нехтування такими речами неприпустимо. Це може становити потенційну небезпеку для всіх сусідніх держав і народів.

– Коли підготуєш матеріли, можеш лишити в мене копії на збереження, – раптом озвався індієць. – З моїх компів вони нікуди не подінуться. Потраплять на Землю в будь-якому разі. Хоча моя країна і не в Раді Європи.

– Дякую, Ранджите, – усміхнувся Тоомас.

– Гадаю, можна буде зробити копії для всіх нас, так? – додав грузин. – Заради певності.

– Звісно.

Німкеня побуряковіла й роздратовано вигукнула:

– Панове! Я взагалі не розумію, що відбувається! Я згодна з тим, що цей Блін – не надто приязна особа. Але людина була фізично скалічена! І через що? Через якийсь забобон? Через фразу, яку до пуття не розуміє навіть той, кому вона адресована?

– Я визнаю свою провину, – напружено промовив Мико. – Але ця фраза – не забобон. Щоразу, коли північно-євразійці таке вимовляли – вони починали війну. Бо існують певні маркери намірів, які не можна не брати до уваги. Отак спочатку не зважаєш на якісь начебто звичайні слова, а потім тебе раптом починають убивати. Лише за те, що ти хочеш бути самим собою, а не посіпакою якоїсь незрозумілої дикої орди. Таке відбувалося надто багато разів, щоб можна було нехтувати.

– Якщо це й забобон, то корисний, – пробурчав Зураб.

– Зараз Північна Євразія – це навіть не держава, – зауважила німкеня. – Це територія під управлінням ЄС. Вона не становить жодної небезпеки.

– Це ви так гадаєте, – пирхнув Мико. – Поки бодай хтось із них вживає такі вислови – небезпека існуватиме завжди. І не лише для нас. Тільки ми знову опинимося на лінії фронту першими, а ви всі будете спостерігати збоку й висловлювати «занепокоєння». Нам це вже достобіса набридло. Краще припиняти такі речі на початковій стадії, ніж чекати, поки… 

– Саме так! – Командор гучно ляснув долонею по столу. – Стосовно «початкової стадії» – цілком слушно. Якби ви всі сигналізували про токсичну поведінку пана Бліна вчасно, а не розводили надмірну толерантність – було б набагато краще!

– Але толерантність – це одна з засад нашого суспільства! – проголосила німкеня.

– Звісно, але…

 

***

– Пане Командоре, термінове повідомлення! – пролунав з селектора голос секретаря.

– Що сталося? – зосереджено спитав очільник.

Відповіді присутні не почули. Лише ті, хто сидів ближче, побачили, як блимнув  екран стаціонарного комунікатора. Командор швидко встромив до вуха кульку безпровідного радіо.

– Ніякий це не забобон! – продовжував стиха бурчати грузин. – Якби ми свого часу…

– Цить! – Марек штовхнув його в бік.

В залі запанувала напружена тиша. Всі пильно дивилися на обличчя Командора, яке дедалі більше кам’яніло.

– Зрозумів. Дякую, – Командор витяг навушника. Якусь мить сидів нерухомо, наче зціпенівши. А тоді рвучко встав.

– Пані й панове…

Від його скрижанілого голосу присутнім стало незатишно.

– …мушу повідомити невтішну новину. На Землі склалася критична ситуація. Терористичне угруповання з Північної Євразії скинуло на територію ЄС кілька брудних ядерних бомб.

В залі запанувала ошелешена мертва тиша.

– Де вони їх взяли? – істеричний писк німкені був ледь упізнаний. – Ми ж усе вивезли!..

–  Розкопали могильник радіоактивних відходів, – відповів Командор. – Захопили летовище з великими транспортними літаками. Начиняють літаки цими відходами, запускають та спрямовують на великі міста. Використовують для цього алкоголіків і наркоманів, яким байдуже на власне життя. Хто за цим стоїть, поки невідомо. Але жертв серед мирного населення ЄС уже величезна кількість.

– Але… навіщо? – з жахом промимрила Жаклін.

– Вимагають відновлення їхньої колишньої імперії в межах «соцтабору» другої половини двадцятого сторіччя. Зараз їх намагаються блокувати. Але це, схоже, ще не завершення. Можливо, виникнуть ускладнення з постачанням з Землі нашої марсіанської бази. Тобто, треба вже зараз упроваджувати режим жорсткої економії.

– Курво!.. – розпачливо прошепотів поляк. – А які міста постраждали?

– То що? Кажете, забобон? – злостиво вигукнув Зураб.

Але йому ніхто не відповів.