Без мізків

– Діду! – гукнув Андрійко знадвору, зупинившись перед вікном. – Я пішов!

– Куди? – пробурчав я, відриваючись від компа. Поглянув на малого понад низьким підвіконням – бо вікна на веранді були величезні й майже до підлоги, ще й відчинені  навстіж.

– До Стефана. На день народження. Я ж тобі казав.

– А-а! Еге ж. Зараз я тебе відвезу.

– Я сам!

Я похмуро поглянув на тендітну Андрійчину постать. Яскравий наплічник, чорні окуляри, біла тростина в правиці. Друга рука звично, але трохи напружено чухає за вухом Демчика – пса-поводиря. Той слухняно сидить поруч, вже вбраний у шлейку з держалном.

Трясця! До Стефана йти далеченько. Але Андрійкові вже тринадцять. І малий дедалі частіше починає визвірятися, коли я намагаюся усюди його водити за руцю. Хоче бути незалежним.

До того ж тепер має Демчика. Власне, з моєї ініціативи. А на цього пса цілком можна покластися.

– Гаразд. Зателефонуй, коли дійдеш.

– Добре.

Та я все одно виліз з-за компа й підійшов до вікна, аби поглянути, як вони виходять: худий русявий хлопчак і здоровезний чорно-білий алабай. Другий пес, охоронець Батир – майже копія Демчика, але ще здоровіший і з ширшим писком – проводив їх до хвіртки. А тоді повернувся назад і розлігся на моріжку, підставивши широкий чорний бік сонячним променям.

Загалом Демчик завеликий для поводиря, Андрійкові мало не по пояс. І пика аж ніяк не доброзичлива. Але мене це цілком влаштовує – принаймні, жодному дурневі не спаде на думку копнути таке одоробло ногою.

З тої пори, як з’явився Демчик, я почуваюся трохи спокійніше. Бо не уявляю, як Андрійко взагалі сприймає цей світ і в ньому орієнтується. Багато разів намагався збагнути, як це: коли весь простір довкола тебе складається з самісіньких звуків і доторків до речей, які ти не бачиш і навіть не уявляєш. Адже малий сліпий з народження, тобто навіть не має досвіду бачення. Зараз у моді комп’ютерні ігри у віртуальних світах; але, як на мене, відсутність зору – оце справжній, цілковитий віртуал! Коли простір довкола тебе – чорна невідомість, і ти не маєш жодного уявлення про те, що знаходиться за межами твоєї простягненої руки, тростини й слуху. І цей світ для тебе є віртуальним завжди. Без можливості виходу…

Коли за Андрійком зачинилася хвіртка, я помацав себе за вухом і натиснув під шкірою ґудзика, шо вмикав систему електронного стеження. Навмисне встановив таке, аби завжди було при мені. Ця система, до речі, з’єднує мене не з малим, а з псом. Адже Демчик визначить потенційну небезпеку значно раніше за сліпого хлопця. Тому в пса під шкірою теж дещо таке є. Фахівцеві з електронних систем – а я вельми незлецький фахівець! – облаштовувати такі речі неважко.

Але все тихо. Й саме так має бути.

 

***

Я повернувся до роботи. Мне ніхто не змушує працювати у вихідні, але я це роблю не з примусу. В компанії розробляю медичні системи зі штучним інтелектом, а вдома – дещо для себе. Чом би й ні, якщо маю хист та певні ідеї?

Бо мушу подбати про Андрійка. Я вже не молодий і добряче підбитий під час війни. Тож невідомо, скільки ще проживу. А що буде з малим, коли мене не стане?

Андрійко зве мене дідом, однак насправді ми не кревні родичі. Всю свою рідню я поховав ще під час війни – коли мирне місто, де мешкала моя родина, закидали авіабомбами потвори з сусідньої країни. Ті самі, що пихато називали себе «братським народом» і прагнули перетворити нас на таких само потвор, як і вони, а всіх незгодних винищити фізично. Їхній «царьок» називав це – «остаточно вирішити українське питання».

Я вцілів, бо тоді був в армії. Щоправда, лишився не цілковито в базовій комплектації – не маю правиці майже по лікоть і частини легені. Та то таке. Принаймні, живий.

А Андрійко – дитина мого друга Кирила. Найкращого друга, якого я теж втратив.

Колись Кирило був моїм студентом в університеті. Згодом – колегою в підрозділі, який модернізував і розробляв дрони та інші розвідувальні системи для армії. Ми мали чималу різницю у віці, але майже однакові погляди на те, що відбувається у світі. Обидва вірили, що розум таки мусить перемогти – попри все. Разом мріяли вдосконалювати світ завдяки новітнім технологіям. Робити його кращим.

Але Кирило загинув. Нас тоді накрило обох. Але я вижив, хоч і зі втратою деяких фрагментів. А він – ні.

Мені від нього лишилися в спадок хіба світлини й деякі спільні розробки. А ще Кирилова дружина Дана й дитина – річне немовлятко. Після загибелі друга я почав ними опікуватися. Допомагав коштами й усім, чим міг. Принаймні, коли вдавалося. Бо коли працюєш в оборонному відомстві, то під час війни подеколи не встигаєш ані попоїсти, ані виспатись, ані навіть поголитися. Й не уявляєш, що з тобою та з усім світом буде завтра…

На щастя, війна скінчилася доволі швидко. Наші союзники нарешті збагнули, що нема сенсу розводити шмарклі, намагаючись відволікти знахабнілу кусючу мавпу бананом, і вдалися до дубця. Можу пишатися тим, що зі своїми «пташками» теж доклав рук до цього процесу.

Після війни я й далі дбав про Дану з малим і час від часу навідувався в гості з великими пакетами іграшок. 

Та коли Андрійкові минуло півтори рочки, стало помітно, що з ним дещо негаразд. Малюк на свій вік був надто незграбний – повсякчас на щось наштовхувався, часто падав та забивався. Лікарі вважали, що це якесь порушення нервової системи. Я допомагав Дані влаштовувати малого на медичне обстеження – мав деякі зв’язки. Отоді й дізналися, що справа не в нервовій системі. Малюк здоровий-здоровісінький, от тільки нічогісінько не бачить.

Дана плакала й казала мені:

– От що тепер робити? Віддавати його до інтернату? Я не хочу!

– І не треба! – гримнув я. – Щось вигадаємо. Зрештою, зараз є купа технологій для невидющих. Я вивчу це питання докладніше. А малому треба влаштувати безпечний простір. Такий, де б він міг рухатися й розвиватися, але собі не шкодити. Я все зроблю, не переймайся.

Я справді робив все, що міг. А ще під час війни зазнайомився й потоваришував із деякими заокеанськими фахівцями з військової електроніки. Згодом, коли вирішив теж гайнути за океан, це дуже стало в пригоді. Запрошення на роботу від великої й цікавої компанії отримав без зайвих клопотів.

Маруда вийшла з тим, щоб узяти з собою Андрійка. За океан я хотів поїхати щонайперше задля того, аби спробувати повернути малому зір. Адже там технології краще за наші. Проте офіційно малий мені був ніхто. А діяти за каналами офіційної гуманітарної допомоги та благодійних фондів виявилося надто довго. Під час війни союзники не надто переймалися бюрократією й надавали будь-яку допомогу без зволікань. Та коли все завершилося – повернулися до звичних законодавчих обмежень.

Тож, щоби це оминути й швидко вивезти Андрійка до Америки, мені довелося одружитися з Даною.

Знаю, як на мене дехто через це дивився. «Старий цап», «сивина в бороду – біс у ребро», й усе таке. Але насправді я до Дани ніколи не залицявся й навіть пучкою не торкався. Ставився до неї як до доньки. Це була суто ділова угода задля порятунку малого. Адже за умовами контракту я мав право взяти з собою дружину та дітей. Тож найпростіше було вивезти Андрійка за океан як члена моєї родини. До того ж там були чудові заклади для інклюзивної освіти дітей раннього віку.    

Досі шкодую, що по приїзді до Каліфорнії був такий неуважний до Дани. Занурився в роботу по маківку, намагаючись якнайскоріше довести керівництву свою корисність і компетенцію. Та й робота була цікава. Може, колись я перетворюся на нудного старого шкарбуна, котрий не сприймає нічого нового, але тоді у мене відкрилося друге дихання – наче в роки докторантури. Трясця, нарешті я міг потримати в руках новітні розробки, про які на батьківщині лише читав і мріяв! І не лише потримати, але й долучитися до їхнього подальшого розвитку!

Саме завдяки компанії я отримав новітній біонічний протез на свою відірвану правицю. До того мав німецький, вельми непоганий як для штучної кінцівки. Та коли вдягнув біоніку – геть очманів. Користуватися механічною рукою, яка підключена до твоєї  власної нервової системи, і відчувати її наче рідну й природну – це щось неймовірне! З того часу на біоніку я просто-таки захворів, і нині рука – не єдиний доданок до мого організму.    

В Штатах заведено працювати багато, тому вдома я майже не бував. Андрійко, якому вже минуло три рочки, майже весь день перебував у дитсадочку інклюзивного центру, і там йому було добре. А Дані я дав можливість самій облаштовувати нове життя. Зрештою, доросла жінка.

Але вона щось ніяк не могла дати собі ради. З ранку до вечора тинялася, мов неприкаяна. Я аж ніяк не прагнув її «виховувати» – проте коли повертався додому й бачив розкидані речі та чергову піцу на столі, зрештою розпочав бурчати:

– Ти що, не можеш прибрати? Чи сходити до крамниці й щось приготувати? А не замовляти фастфуд з доставкою? Ліньки, чи що?

– Я не розумію, що мені кажуть у крамниці, – знічено бурмотіла вона.

– То навчайся англійській! Я тебе записав на онлайн-курси! Ти вчишся, чи ні?

– Вчуся…

– То й що? Важко запам’ятати три сотні слів?

– Вони так курличуть, що я нічого не можу розібрати!

– То спитай мене! Трясця! Що таке – «не можу»? Я он старий і покалічений –  але можу! Розмовляю, працюю, спілкуюся з людьми! А ти – молода,  розумна жінка – не можеш? Навіть сходити до крамниці? Подивись на себе – он кола під очима! Бухаєш, чи що?

– Ні…

– Дано, от тільки не пий, добре? В тебе дитина. Ти мусиш дбати про Андрійка! Я розумію, що тобі важко. Але те, що було – минуло. Треба жити далі! Попри все!

– Я не п’ю, – знічено бурмотіла вона. – У мене просто болить голова…

– То більше спи! Не сиди ночами в соцмережах! Їси нормальні страви, а не самісінькі крекери! Купи якісь овочі чи фрукти!

– Вони тут несмачні. Наче пластикові…

– І що я мушу робити? Де тут тобі знайду бурячки з городу? Пошукай в еко-фуді, може, там щось продається. І не сиди вдома! Сходи на спортмайданчик! Погуляй на свіжому повітрі! З’їзди на пляж, покупайся!

Якось я навіть порадив їй знайти бойфренда. Мовляв, я її чоловік лише формально, ні на що інше не претендую й розумію, що їй потрібні нормальні стосунки. З однолітками. То якщо вона знайде порядного тутешнього хлопця, який їй сподобається, то я анітрохи не заперечуватиму…

Дана мало не вперше вийшла з апатії. Обклала мене матюками й пішла, ляснувши дверима так, що вони мало не вилетіли з коробки. Двері в нашій тодішній орендованій оселі були хирлявенькі.

 – Якщо далі так сидітимеш, я тебе відправлю до психоаналітика! – бурчав я.

Трясця! Краще б  і справді відправив!

Вже згодом, згадуючи її поведінку, втямив, що в неї було щось негаразд із емоціями. Можливо, психолог би порадив, як їй упоратися з усім цим. Війна, втрата коханого чоловіка, незряча дитина, чужа країна… а тут ще я зі своїми «розумними» сентенціями. Може, варто було б спробувати порозмовляти з нею більш душевно. Але я й сам тоді замкнувся у власній шкаралущі й щосили уникав будь-чого, що могло б її пошкодити. Наїжачувався при будь-якій спробі нагадати про минуле чи особисте. Мабуть, тому, що й сам боявся зірватися. Ретельно дотримувався позиції «у мене все окей».

Проте я принаймні мав улюблену роботу. Колег, серед яких мав пошану. А Дана – ні…

Зрештою вона таки почала ходити на пляж. Але за кілька днів потонула майже на очах у рятувальників. Тіло змогли витягнути з води лише за кілька годин.

Чи вона переоцінила власні сили й запливла надто далеко? Не врахувала, що це все ж таки океан, а не море? Чи зробила це навмисне, щоб нарешті позбутися всього, що їй боліло?

Відповіді я не знаю досі. І це мені страшенно муляє. Чи я міг якось завадити тому, що сталося? Трясця… не знаю…

Я пішов ховати Дану лише тому, що більше не було кому.

Ніколи не ходжу на похорони. Ані на чиї. Розумію, що це виглядає не надто гарно, але в мене на них фобія. Після того, як поховав своїх. Наступного дня зрозумів, що більше не зможу. Навіть просто бачити труни, вінки, кладовища, поминки… Ніколи. Ані в якому вигляді.

З того часу навіть коли гинув хтось з моїх, їх проводжали в останню путь без мене. Я беззаперечно відмовлявся туди йти. Казав – вибачте, я не можу. Та й квит. На цей час знаходив собі якусь необов’язкову справу і з нею копирсався. Це допомагало відволіктися. Поховати розпач і спогади.

Коли ховали Дану, кілька колег з роботи прийшли мене підтримати. Вони всі вважали, що вона – моя справжня дружина. Я не заперечував. Навіщо? Дивлячись на її гарне бліде  обличчя, думав лише про одне – що втратив останню дорослу рідну людину, яка в мене ще лишалася. І що я в цьому винен. Не догледів… А якщо щось станеться з Андрійком – мені взагалі не буде сенсу жити…

Малого на похороні не було, сидів удома з нянею. Я повідомив йому, що мама надовго поїхала по справах. Як пояснити те, що сталося, трирічному малюку? Не знаю. Не уявляю…

Але невдовзі до нас нарешті дійшла черга на обстеження та консультації у відомого медичного фахівця. Він підтвердив те, що нам уже казали в Україні: причина Андрійкової сліпоти не в очах. А в тому, що в нього якась вада ділянки мозку, що сприймає оптичні подразники.

– Зараз є технології, котрі працюють із нервовими імпульсами, – зауважив я. –  Роблять нейропротези, штучні очі, біоімпланти і все таке. Що саме з них ми можемо використати?

– На жаль, нічого, – відповів професор. – У хлопчика проблема не з очима. Вони цілком функціональні. Зіниці навіть скорочуються від світла. Але ті промені, які потрапляють йому в очі, не перетворюються на відповідні сигнали в мозку. Там у нього навіть немає нормальних нейронів. Щось на кшталт рубця зі сполучної тканини, позбавленого чутливості.

– А якщо його прибрати?

Професор довго пояснював мені, чому це неможливо. Я погодився. Дійсно, якщо в електронній схемі приєднати контакти не туди, куди належить, то нічого хорошого не вийде.

Попри це я все ж таки сподівався, що вихід існує. Там, де хибить біологія, часом допомагають технології. Я це бачив щодня на прикладі власної правиці. Один з моїх військових побратимів, який мав пошкоджений хребет, ходив лише завдяки ендоскелету з електронним керуванням. Ще декілька користувалися «штучними ногами», під’єднаними до їхньої нервової системи.

Тобто, щось таке мусить існувати й для очей. Мусить, хай йому грець!

Однак за п’ять років пошуків упевнився – ні, не існує.

Насправді технологій для пошкоджених очей достобіса. В них замінюють рогівку, кришталик та інші частини, навіть пересаджують очі цілком від посмертних донорів, і це вважається не дуже складню операцією. Або використовують штучні очі, поєднані з зоровим відділом у мозку. Проте створити оптичну частину ока неважко. Та що робити, коли її нема до чого приєднувати?

Може, ми з Андрійком так і лишилися б у Штатах. Але компанія заснувала філію в Україні – мовляв, там чимало креативних фахівців з незвичайними, але перспективними ідеями, яких варто долучити до справи. І мені запропонували там посаду чільного наукового керівника. Трохи поміркувавши, я погодився. Схоже, всі можливості допомогти Андрійкові в Новому Світі вичерпано. То чого тут стирчати? В гостях добре, а вдома краще.

До того ж я остаточно дійшов висновку: схоже, вигадувати щось для малого мені доведеться самотужки.

 

***

Я повернувся до розрахунків. Та вже за кілька хвилин збагнув, що витріщаюся у вікно замість дивитися на монітор. І чухаю потилицю, ледь утримуючись, щоб не увімкнути систему зв’язку із псом.

Подумки гримнув на себе. Проте збагнув, що все одно не можу зосередитися.

Не люблю, коли Андрійко кудись ходить сам.

Розумію, що він вже не дитина. І прагне навчитися пересуватися самостійно. Щоразу, коли він виходить з дому без мене – втовкмачую собі, що я мушу йому це дозволяти. Хай би як мені це не було лячно. Та й Демчик – найкращий поводир. Знає все місто, пильно стежить за всім, що відбувається довкола, й ніколи не припустить ані найменшого ризику для хлопця. Завжди захистить у разі чого. І до будинку Стефана йти недалеко, лише кілька кварталів тихими вулицями. Лише в одному місці перехід через дорогу, але там світлофор. І мені варто радіти, що Андрійко має друзів серед звичайних здорових дітей. Не обмежується компанією таких, як він. І що діти його приймають за свого. Малому треба вчитися спілкуватися. Щоб знайти своє місце в світі попри ці кляті невидющі очі. 

Але ярий батьківський рефлекс щоразу ставав дибки.

Я почувався значно спокійніше, коли Андрійко був менший і всюди ходив лише зі мною. До певного віку його теж це влаштовувало. Та згодом почалося оте «не чіпай, я сам!»

А в мене аж заходилося серце, коли я бачив, як він пересувається.. Інші діти, навіть малеча, рухалися вільно й невимушено. Бігали, стрибали, штовхалися, гралися в квача.  А Андрійко поза оселею ступав неквапно й напружено, наче щомиті остерігався на щось наштовхнутися. Про енергійні дитячі забавки навіть не йшлося. Звісно, я дбав про його фізичний розвиток – ми разом бігали на стадіоні, й він навчався акробатиці. Вмів використовувати доданки для незрячих для комп’ютерів, смартфонів і навігаторів. Однак самостійне пересування, аж надто на незнайомій місцевості, все одно становило значну проблему.

А я ж не вічний. Що він робитиме, коли мене не стане?

Тож зрештою вирішив, що найкращим варіантом буде поводир. Звернувся до колег, ті з дечим допомогли…

З появою Демчика Андрійкове життя радикально змінилося. Я на такий потужний результат навіть не очікував.

Малий раптом відчув упевненість, на яку раніше не міг і сподіватися. Довколишній простір припинив бути небезпечною «чорною дірою». Пес перебував при ньому цілодобово  та не лише водив, куди треба, але й стежив, щоб Андрійко не забував і не губив речі. З ним разом можна було бігати, не боячись упасти, лазити через паркани, кататися на роликах, скейті й навіть велосипеді, а взимку – на лижах і санках. Саме завдяки Демчикові Андрійко минулого року пішов до звичайної школи. Щоправда, там від велетенського пса спочатку трохи очманіли. Однак згодом звикли.

Втім, дещо Андрійка таки бентежило. Якось спитав:

– Діду, а собаки ж живуть набагато менше, ніж люди?

– Так, – відповів я.

– Тобто, Демчик… колись його не стане? І що ж я тоді робитиму?

– Не переймайся, – я спробував його заспокоїти. – Ця порода дуже довговічна. Демчик буде з тобою щонайменше років п’ятнадцять. А за цей час, гадаю, я таки зроблю тобі власні очі.

– А якщо не зробиш?

– Тоді буде інший пес. Такий само. Без собаки ти точно не лишишся.

– Але я не хочу іншого. Демчик – мій найкращий друг.

– Так. Але ти ж знаєш, що він – не зовсім звичайний пес. Має біонічні додатки. І систему моніторингу фізичного стану. Тож може жити довго-довго. Може, навіть ще років двадцять, ба навіть більше.

Схоже, Андрійка це трохи заспокоїло. Біонічними доданками його не здивуєш – він знає, що навіть я ними напханий. Малий сприймає мою штучну руку та іншу біоніку як належне, для нього це невід’ємна частина життя. А двадцять років для десятирічної дитини – це майже вічність.

 Я теж потроху звикав, що Андрійко тепер більш самостійний. Але давалося це важко. Аж надто коли малий подорослішав і вже прагнув бувати не лише в школі та на ігровому майданчику…

 

***

Я знову глянув у вікно.

Будинок для мене облаштовувала фірма. Якби був сам-один, міг би оселитися в кампусі для фахівців на території комплексу. Але мав дитину, ще й незрячу. Андрійко потребує зручної оселі, можливості отримувати освіту не лише онлайн і спілкування з однолітками. В той час я вже посідав таке становище в компанії, що мав право на певні вигоди казенним коштом.

Тож мені не лише придбали хатинку, але й модернізували згідно з вимогами безпеки. Штучні інтелекти, які розробляє наша компанія, – комерційна таємниця, яку ретельно зберігають. Адже потенційно такі ШІ можуть використовуватися не лише для хірургічних роботів, але й для інших, значно менш мирних задач. Це як атом: для когось це джерело мирної енергії, а для когось – виключно ядерна бомба. Тому треба будь-що уникнути ситуації, коли такі речі втраплять до якогось старіючого диктатора з маразмом і манією величі.

А я саме на цій царині головний «мозок». А мізки, як відомо, треба берегти.

Хоча коли я вперше увійшов всередину і побачив оте скло на веранді на дві стіни – аж спіткнувся. Ця американська концепція «відкритого простору» мене люто дратує. Добре вигадувати такі речі нації, територію якої востаннє бомбили під час їхньої Громадянської війни майже два сторіччя тому. А коли я бачу такі речі, виникає одна-однісінька асоціація – як зручно сюди влітати ракеті. Ні, ще друга: як оце гарненьке віконце пурхне від вибухової хвилі хмарою гострих, мов ножі, скалок, котрі прошиють кімнату наскрізь. І всіх, хто в ній перебуватиме.

Але на моє волання негайно прибрати цю байду фахівці почали пояснювати. По пунктах. Що, по-перше, це не скло. По-друге, при наближенні будь-чого потенційно небезпечного спрацьовує автоматика, і воно негайно закривається броньованою панеллю. По-третє, це частина захисної системи. А додатково є системи  В, С, Д, Е… і так далі. Якщо маю сумнів, можу перевірити особисто.

Я мав. І таки перевірив. Разів зо п’ять. Лише тоді нарешті видихнув. Хлопці справді впоралися непогано. Однак наступними днями я все одно дещо пересунув, щось перепрограмував і додав елементи, не передбачені в базовому проекті.

Тобто, насправді цей будиночок, попри сучасний і трохи легковажний вигляд – добряча фортеця. І до неї досі ніхто не пхався. Хоча цікавість виявляли. Служба безпеки компанії такі речі відстежує і мене попереджає. Однак останніх «цікавих» відловили ще торік, і з того часу було тихо.   

Я знову глипнув крізь скло на гарненький ландшафтний дизайн обійстя – підстрижений зелений моріжок, квітничок і кущики самшиту. Між ними і муром – справжнім, цегляним, двометровим і також напханим захисними системами – велика чорна пляма Батирового боку. Демчик при справі майже цілодобово, а цей бугаяка начебто байдикує. Та насправді він і зараз, отак гріючись на сонечку, контролює весь периметр обійстя, і…

Гучний сигнал вибухнув у вусі, наче петарда.

На мить я наче осліп, і руки-ноги бридко заслабли, не бажаючи ворушитися.

Бойова тривога…

– Батире!..

Двері, автоматично прочиняючись, майнули перед самим носом. Але те, як я до них біг, зі свідомості випало.

– Огляд! Звук!

На зап’ястку біопротеза спалахнув дисплей. Зараз маю побачити все, що бачить Демчик, в режимі реального часу…

Три секунди, поки екран налаштовував з’єднання, здалися вічністю. Та нарешті щось змигнуло.

Блакитна пляма неба. Золотава від сонця дорога з білими смужками пішохідного переходу. Чорна машина. Ляскіт дверцят. Короткі чоловічі ноги в синіх джинсах. Куций цурпалок пістолетного ствола, приховано притиснутий до стегна. Люте, низьке гарчання Демчика. Розгублений, напружений голос Андрійка: «Демку, тихо… чого ти?..»

Вибух. Чорний екран.

Від горла всередину наче хлюпнуло крижаною водою, і в повітрі довкола не лишилося кисню. 

Та поки пхав ноги в тенісні туфлі, мозок струсив зайвий адреналін і запрацював – розмірено, ритмічно, наче двигун, що дедалі більше набирає оберти.

Кинути сигнал тривоги до служби безпеки компанії – є. Розсувні дверцята шафки в передпокої – бічна стінка – вхопити пістолет з магнітного держака. Надвір. Гараж? До біса. Аж до дороги пішохідна зона, на авто там швидко не проскочиш. В об’їзд довго, а навпростець лише два квартали. Де Андрійків скейт? Он, помаранчева пляма під самшитом.

Батир уже чекав біля хвіртки, напружено вимахуючи куцим пухнастим хвостом. Я не найкращий скейтер, але Андрійко без буксиру не катається, тож там є держак для ступні. Сунути туди ногу, вхопитися за нашийник.

– Вперед!

Встигну чи ні?.. Демчикові, здається, капець. Зв’язку немає. Взагалі. Але, може…

Втім, нема коли думати. Батир мчить, мов стріла, оминаючи купки пішоходів. А тут ще бордюри. Колеса скейта  аж свистять під ногами. Тільки б не впасти!

Другий квартал. Ріг. Поворот. Онде вже видно світлофор. Біля нього з пів десятка людей. Трохи далі чорний джип, що виїхав на хідник і незграбно скособочився. Газує, намагається виїхати. Перехожі відскакують подалі. Де малий?!.. А-а-а, трясця!..

– До бою! – горлаю на вухо Батирові. Розтискаю руки й відштовхуюсь від нього, наново ловлячи рівновагу. Скейт котиться далі за інерцією, а пес стрімко прискорюється, наче розтягаючись над землею. Проскакує між людьми, дивом нікого не зачепивши…

Потужний удар. Дзенькіт скла і скрегіт металу. Лунко бахкають постріли, перехожі сахаються врізнобіч. Хтось присідає, затуляючи голову, інші кидаються навтьоки. Знову хрускіт, лемент, вереск… Бачу, як перекошуються й розчахуються  бічні двері джипу.

Мій скейт мало не врізається в парубка, що сахнувся убік. Відпихаюся від нього, намацуючи пістолет вільною рукою. Як ця бісова дошка керується?.. Витрачаю дві секунди, щоб зіскочити й відновити рівновагу. Краєм ока помічаю на плитці хідника знайому білу тростину. Серце сполохано тьохкає. Але спочатку джип…

Та з першого погляду бачу, що мені тут робити нема чого. Батир упорався. І, здається, не лише він. Переднє колесо авто розшматоване – тепер зрозуміло, чого воно так борсалося. Від лобового скла лишилися самі скалки. Під стовпом світлофора нерухоме людське тіло, що рясно підпливає кров’ю. Долілиць, але впізнаю сині джинси. Судячи з розміру червоної калюжі – небіжчик. Трохи далі валяється пістолет.

Тим часом перекошені дверцята розчахуються. Батир тягне звідти ще одного чоловіка, задкуючи й міцно стискаючи іклами за плече. Коли непритомне тіло важко плюхає на фігурну плитку, стає помітно, що одна рука стирчить убік під неприродним кутом. Певно, супротивник справді був небезпечний, бо зазвичай Батир бере полонених більш охайно. Пес скидає на мене оком, отримує схвальний кивок, задоволено махає хвостом і рушає за наступним.

Аж тут чую з-за авто розпачливі ридання.       

– Андрію!!!

 

***

Я поквапом оббіг джип і побачив малого.

Андрійко стояв навколішки біля великого, кошлатого тіла Демчика, що нерухомо витягнулося на хіднику. Вчепився обома руками в хутро на боці, щосили торсав і тужливо скімлив:

– Вставай! Вставай-но!

Темні окуляри з нього злетіли, невидющі очі панічно заклякли, з них потоками струменіли сльози.

– Синку! Я тут! Ти цілий?

Я спробував був його обійняти, але він смикнувся, вивільняючись.

– Діду, Демчик! Що з ним?

– Е-е-е…

– Твій собака помер! – пролунав поряд тонкий верескливий голосок. – Хіба не бачиш?  У нього голови нема!

Я озирнувся й побачив дівчисько років семи, що стояло віддалік із лялькою під пахвою і роздивлялося нас із меланхолійною пильністю.

Андрійко судомно ковтнув повітря.

– А де в нього мізки? – спитало дівча. – В голові мають бути. А їх нема. Не бачу. Він у тебе що, без мізків?

Андрійко знову схлипнув.

– Де.. де… – і потягнувся рукою до шиї пса.

– Не чіпай! – я перехопив його руку. – Демчик живий. Тільки непритомний. Трохи писок пошкодило…

– На-а-астю! – пролунав гучний крик. – Відійди звідти!

До малої з лялькою квапливо дріботіла жінка – певно, матуся. Вхопила за руку, з острахом  глипнула на нас і бігцем потягла малу геть.

– Не вірю! – хрипко процідив Андрійко. – Ти просто…

І знову з розпачливим схлипом притулився чолом до псячого боку.

У мене всередині болісно защеміло. Уявив, що малий зараз відчуває…

Адже він не бачить металеві уламки, що стирчать із Демчикової шиї. І, певно, вважає гарячу рідину, що забризкала його одяг, кров’ю.

Трясця! Може, таки сказати? Щоб його заспокоїти? Та чи це заспокоїть?

 Бо Андрійко так завжди хотів саме живу собачку! Таку, щоб стала йому другом. І я спочатку шукав йому справжнього пса-поводиря. Але коли ретельно вивчив те, як такі пси працюють, мені здалося, що це не найкращий варіант. Люди надто довго спотворювали собак, позбавляючи їх природного інтелекту, аби зробити з них покірливих слуг або зручні іграшки. Тому пси, здатні працювати поводирями, нині зустрічалися рідко. Та й в умовах сучасного міста могли використовуватися лише обмежено. І для охорони були придатні хіба символічно. Аж надто коли є ризик справжнього збройного нападу.

Тому зрештою я вирішив зробити Андрійкові пса самотужки. Такого, щоб на позір був наче живий, однак більше пристосований для наших умов. На фірмі мені допомогли, бо їм самим було цікаво, що з цього вийде. Якщо порахувати кількість незрячих у світі, вийде чимало потенційних споживачів. І зараз спрощені версії – каркас, акумулятор, система руху, сенсори, штучний мозок – вже проходили випробування з майбутніми власниками. А мої два пси були ексклюзивними експериментальними версіями з розширеними можливостями. Система самонавчання ШІ сформувала в обох суто собачу поведінку, до найменших дрібниць. Звичайно, з певними корисними доданками.

Однак Андрійко про це не знав. Для нього Демчик був живим. Другом. Найкращим другом…

Звісно, я збирався йому сказати. Пізніше. Коли син стане старшим. Та й він сам, певно, помітить, що його поводир неприродно довговічний для тварини. А тут, бач, така байда…

– Не чіпай його! – гримнув я. – Він не помре! Те дівчисько торочило дурню! Зараз відвеземо до ветеринара, і все буде добре! Онде, чуєш?

Згори вже стрекотіло – то гелікоптер із командою швидкого реагування з фірми. А зі шляху наближалося виття поліцейських сирен.

 

***

– Агов! – покликав мене Микола, фахівець із сенсорних систем. – Диви, як гарно спрацював!

Я погладив по боці Демчика. Пес лежав на столі, схожому на хірургічний. Досі нерухомий та безголовий, але вже теплий. Новий акумулятор, під’єднаний до електромережі, поволі заряджав тіло енергією. На бічному столику вмостилася нова голова – нерухома, зі скляними очима, схожа на опудало. З нею порався Олег – обережно розтягав  синтетичну шкіру на титановому каркасі. Спитав мене:

– Чуєш, може, зробити на писку пару шрамів? Щоб Андрійко міг намацати? Якщо Демчик буде надто новенький – це виглядатиме підозріло. Чи ти малому вже скажеш?..

Я похитав головою.

Бідаха Андрійко спромігся заснути лише після порції заспокійливого. Аж до ночі щогодини починав плакати й горлав, що я його обманюю, й Демчик помер. А якщо я зараз повідомлю, що пес насправді ніколи й не був живим? Це в уявленні малого, певно, також буде чимось рівноцінним смерті…Ні, до біса! Краще колись пізніше!

– Роби шрами. Це не дуже складно?

– Навпаки, – пирхнув Олег. – Складніше робити непомітні шви.

– Окей…

Зараз Олежко доробить шкіру, перепочинемо, поп’ємо каву, – і можна починати монтувати…

Я ступив до столу, де Микола переглядав на компі відео з вуличної камери.

 Ось Андрійко з Демчиком підходять до світлофору. Зупиняються, очікуючи на зелений сигнал…   

– То, виходить, малого дроном «вели» аж від дому? – спитав колега.

– Еге ж.

– От тварюки!

Приватні дрони у нас запускають усі, кому забагнеться. До того ж спостереження велося зі значної висоти, тому одразу його не вирахували. Хлопці з відділу безпеки це вже з’ясували. Навіть спіймали і дрон, і оператора.

Вже з’ясували, що нападники походять з деякої східної диктатури. Не тієї, з якою ми воювали – ті покидьки дотепер більше цікавляться харчами, ніж сучасними технологіями, і ще довго будуть користуватися хіба кнопковими телефонами. А ці з іншої. Але всі вони схожі: намагаються будь-яким чином дістатися до сучасних технологій, щоб зробити з них чергову зброю. Похизуватися цим «досягненням» перед підданими й почати вчергове кошмарити сусідів.Тож наші ШІ, які зараз здатні робити складні хірургічні операції й допомагати людям, таким давати не можна ні в якому разі. Бо за тою мерзотою не забариться перепрограмувати медичних роботів знищувати людей, а не лікувати. Тому таким і обмежують постачання сучасних технологій. Нікому не потрібні мавпи з гранатами. Нещодавній досвід приборкування макаки з ядерним дубцем це підтвердив наявно. Перш ніж почати користуватися технікою, треба стати людьми. Уся ця техніка – не для мавп. А мрія про особисту владу та бомби – найпевніша ознака відсутності мізків. Навіть коли фізіологічно вони начебто наявні.

Дивимося далі. В поле огляду камери в’їжджає чорний джип (і чому всі дикуни мають пристрасть саме до таких сараїв на колесах?). Авто проскакує «зебру», різко гальмує навпроти Андрійка. З нього вискакує чоловік у синіх джинсах, із пістолетом, притиснутим до стегна.

Демчик миттєво реагує. Це ми з його ШІ відпрацьовували ретельно – певна міміка, пильний погляд і зброя означає небезпеку. Гарчання пса не чутно, але видно, як він струшує Андрійкову руку з держална шлейки, готуючись боронитися.

Постріл… другий…

– Надто повільна реакція, – похмуро зауважує Микола. – Розстріляли, мов у тирі.

– Пришвидшувати не можна, – бурчу я. – Демчик працює серед людей. Уявляєш, якщо він вмикатиметься на кожного бовдура, що поряд вимахне руками?

– Гм… так отож…

Кулі, певно, розривні. Голова пса наче вибухає, навсібіч летять шматки штучної шкіри й уламки сенсорів. В цю мить Демчик «сліпне» і «глухне».

Однак потужного кидка вперед це не спиняє…

Я глузливо всміхаюся, згадуючи слова дівчинки з лялькою: «А де у нього мізки?» Жоден тямущий інженер не стане розміщувати вразливий штучний мозок в голові синтетичної тварини. Знайде для цього більш безпечне місце. А ще неодмінно подбає про резервні сенсори в інших місцях.

Та й титанові щелепи виявилися не зайвими. І висувні пазурі… Уявляю, як нападник очманів, коли на нього кинувся безголовий собака. Однак це, певно, було останнє, що він побачив і відчув.

Другий, котрий уже готувався вхопити Андрійка та затягти до машини, встиг заскочити назад і захряснути двері. Проте наступної миті безголове чудовисько врізалося лапами в бічне скло так, що воно розлетілося на друзки. А коли машина рушила – вдарило пазурами по колесу. Шину розідрало на шмаття, автівка незграбно хилитнулася, розвернулася півколом і вилетіла на тротуар. Добре, що там нікого не було!

Аж тут нападник у джипі отямився й знову почав стріляти – певно, радше з переляку й розпачу, аніж розсудливо. Однак Демчик, позбавлений основних сенсорів, уже орієнтувався не надто точно. Кулі рознесли акумулятор, схований в передній частині тулуба, і пес почав загальмовуватися.

– Трясця! – лайнувся Микола. – А живлення напряму з шерсті не вистачає!

– Так, – кивнув я. – І ти тут нічого не зробиш…

Кожна шерстинка моїх псів є елементом сонячної батареї. Саме тому і Демчик, і Батир чорні – це не естетична забаганка, а фізична необхідність. Через це обидва пси будь-якої слушної хвилини гріються на сонечку – поповнюють заряд акумулятора. Однак для швидкого руху живлення з шерсті таки замало…

Втім, Демчик ще встиг стрибнути на капот, розбив лобове скло і, здається, поранив пазурами водія. Проте на цьому енергія вичерпалася, він спинився і мляво сповз униз…      

Еге ж. Дещо варто підрихтувати. І в захисній тактиці, і в обладунках. Мені не хотілося навішувати псові під шкіру зайву броню, бо він і так важкий. Тому я використав кевларову оболонку лише для мозку. Але, мабуть, варто подумати й про захист акумулятора…  

Аж тут в поле огляду камери влітає, мов торпеда, другий чорний пес. Вправно ухиляється від куль, точним стрибком всотується в бічне вікно… джип здригається й хилитається на ресорах, але за кілька секунд все вщухає. А далі потужний натиск зсередини, що перекошує дверцята й мало їх не зриває цілком. Схоже, Батир вирішив не перейматися із розблокуванням дверей. Простіше зірвати – благо, йому  це не важко.     

– Батир гарно відпрацював! – із захватом зазначив Микола. – Гоп – і готово! Термінатор!

– Це його робота, – зауважив я.

Та й захист у Батира кращий. Резервний акумулятор, дистанційний електрошокер і ще деякі додаткові штуки. Якби ті хлопці примудрилися втекти на машині, він би напевне їх знайшов. Бо крім запахового аналізатора ще вміє самостійно підключатися до міської мережі відеоспостереження. Демчика я створював насамперед як поводиря, а Батира – для значно ширшого кола задач.

– Здається, коли наші есбешники це побачать, – промовив ззаду Олег, – матимемо нові замовлення. На серійний випуск отаких Батирчиків.

– Наші вже це відео дивилися.

– Вони поки заклопотані з іншим. Але висновки зробили. Повір мені. От побачиш.

– А й справді, – втрутився Микола. – Робити охоронця  в людській подобі не має жодного сенсу. Людина ж страшенно незграбна. Пси по біодинаміці кращі вдесятеро.

– І люди не знають, що такій техніці протиставити, – злостиво пирхає Олег. – Це теж плюс.

– Якщо таких псів буде багато – навчаться, – зазначив я.

– ШІ теж навчиться. Хіба один мінус: пси погано лазять по драбинах. І взагалі по вертикальних поверхнях.

– То зробимо їм крила, – пирхає Микола. – Хіба довго?

– Краще пропелер, як у вантажного дрона,- зазначаю я.

– Овва! Уявляєте – Батир із пропелером!

Ми дружно регочемо. І я відчуваю, що мене починає потроху попускати.

Бо хоч і прикидався незворушним, але насправді мене аж дотепер трусило. Кляті потвори! Не здатні нічого вигадати та створити самі – то треба вкрасти чуже! Але до фірми в них доступу не знайшлося. До мене особисто теж. До мого додому потрапити неможливо. От вони й вирішили, що простіше вкрасти Андрійка, щоб змусити мене дати їм зразки. Певно, вважали, що незрячу дитину поцупити просто з вулиці легко…

 Які ж вони ниці та водночас примітивні! Істоти без мізків! Навіть ШІ Демчика, певно, розумніше!

Щоправда, тепер ще доведеться розбиратися з поліцією. Стосовно безголового пса. Але адвокат фірми уже взявся до  справи. Зателефонував мені ще до того, як поліція встигла доїхати до місця пригоди, й заборонив навіть розтуляти рота. Комерційна й державна таємниця, та й по тому. Тож я із полегшенням перекинув на нього всі перемовини. Кожен має робити власну справу. А хлопці з компанії забрали Демчика ще до того, як поліція побачила відеоролик. Тож на балачки про «речові докази» отримали стандартну відповідь про «комерційну й державну таємницю».

От і добре. Бо хтозна, до чиїх рук можуть втрапити ті «докази».

А пса відвезли до майстерні, й мої підлеглі почали терміново збирати для нього нову голову. Благо запчастини маємо, та й там нічого складного: щелепи, сенсорика, імітатори мімічних м’язів та синтетична шкіра. Ідея створення Демчика і його ШІ – це моє, а з іншими елементами – моторикою, енергозабезпеченням, «органами почуттів» та іншим – допомагали колеги. Таку складну синтетичну істоту самотужки не зробиш, хоч би ти ким не був.    

 До речі, добре, що вцілів Демчиків ШІ. Голову та будь-що інше можна замінити. А от «мозок» – це вже цілісний комплекс із купою суто індивідуальних елементів, створених через функцію самонавчання. Тому коли я поверну Демчика Андрійкові, це буде саме Демчик – із його власними, усталеними навичками й манерами. А не якийсь інший пес, навіть хай із ШІ тієї ж моделі.   

– Чуєш, а як Демчик орієнтувався, коли йому відімкнуло сенсори в голові? – спитав  Олег.

– Ехолокацією. У нього виведені…

Я раптом закляк на місці, наче спіткнувся. Аж замружився від раптового осяяння.

– Що таке? – спитав Микола.

– Думка… Я вже всі клепки звихнув із тими очима для малого. Але якщо їх зробити неможливо – то, може, спробувати піти в іншому напрямку? Зрештою, мені головне, щоб Андрійко орієнтувався…

– Отож. То ж Роман робив Демчикові ехолокацію?

– Так.

– Поговори з ним. Може…

– Еге ж. А з ШІ можна спробувати зробити Андрійкові тактильну картинку, чи щось таке…

Ми перезирнулися натхненно й водночас стримано, наче змовники. Звісно, невідомо, що з цього вийде. Але треба пробувати! Чогось досягає лише той, хто намагається.

Бо ми мріємо, щоб цей світ став бодай трошки кращим. Справді кращим. Для всіх. Всі притомні люди цього прагнуть.

А з тупими мавпами якось упораємося. Адже в них немає мізків..