Сервіс

                                                                                                                               

                                                   СЕРВІС

                                    

Для нього в житті важливими були три речі: кухня, розваги і подорожі. Їх об’єднував інтернет 6G. Терабітний, надійний, недешевий.

Професійний кухар Мирон зранку створював шедевр. Страва називалася «Тисяча і один смак». Це була курка, фарширована грибами й чорносливом під гострим червоним соусом і гарніром зі спаржі та зеленого горошку. За нібито знайомими інгредієнтами ховалася витончено-розгалужена технологія приготування делікатесу. Мирон особисто її розробив. Сьогодні, після розміщення реклами в соцмережах, прийшло перше замовлення.

Чоловік зайняв зручну позицію за столом з нержавійки й увімкнув таймер:

– До роботи!

П’ятеро помічників у білих кітелях та високих ковпаках злагоджено заметушилися, виконуючи певні операції. З чорного лискучого Інкубатора Білку рожевощокий кухарчук витяг щойно вирощену кілограмову курку, передав по конвеєру наступному рожевощокому, а той миттю розрізав дисковою пилою черево, вимив тушку й заповнив смаженими на оливковій олії грибами. Третій напхав чорнослив. Четвертий щедро додав спецій, а п’ятий обмазав курку заготовленою ароматною сумішшю й поставив запікатися.

– Стоп! – Мирон зупинив таймер. – Погано, хлопці! Шість хвилин! Треба за чотири! Коли й решту замовлень так робитимемо, доби не вистачить!

Однакові кухарчуки відповіли хором:

– Ми старалися, шефе!

– Погано старалися! – розпікав підлеглих Мирон. – За сьогодні треба зробити сорок вісім піц, сто двадцять чакапулі, тридцять порцій хінкалі, тринадцять мисок червоного борщу, п’ятнадцять зеленого, двісті двадцять кручеників, вісімнадцять різото, вісімдесят чотири лазаньї!.. А ще мої фірмові страви з оселедця, морських огірків, тунця, яловичини та вегетаріанські з овочів, горіхів і фруктів! Про десерти пам’ятаєте?! Питаю, коли займетеся синтезом напівфабрикатів?

Рожевощокі скромно мовчали, бо шеф забув закласти відповідну програму. Божевільний ритм приготування різноманітних страв упродовж чотирьох років давався взнаки. Напевно, подорожі й розваги не до кінця знімали стрес. А може тридцять років – межа, за якою варто призупинитися й подумати про дещо важливіше за годування штучною їжею людей.

Мирон обвів теплим поглядом рідну кухню. Не маленька й не велика. Чиста. Посуд блищить, стелажі забиті свіжими пластиковими контейнерами. Страви тільки з доставкою. Про ресторани, кафешки й макдональдси довелося забути після останньої потужної хвилі пандемії шість років тому. Нажахані люди замкнулися по квартирам. Основою життя став інтернет. Фрілансерство, бізнес, їжа, ритуальні послуги, навчання, – все це зосередилося в багатоканальних інформаційних магістралях. А щоби контролювати складну програмну піраміду та неслухняних людей, був створений Сервіс.

Шеф допетрав, чому підлеглі мовчать. Чудовий вишкіл, інтелект. Правда, штучний, адже на кухні працювали виключно боти.

– Слухай команду! – чітко вигукнув чоловік. – Негайно запустити синтезатори компонентів страв! Список у сьомій ячі!

Кухарчуки переляканими курчатами розбіглися виконувати вказівки.

– По спеціям! – командував далі Мирон. – Повинно бути двадцять відтінків гвоздики, сімнадцять перця чілі, п’ять коріандру, горошку духмяного три! Кориці вісім, лаврового листа десять, куркума… аніс… ваніль… бадьян… гірчиця… імбир… кайєннський перець… мускатний горіх… паприка… кмин… фенхель… шафран… Записали, іроди?!

– Записали, шефе! – хором відповіли кухарчуки, літаючи кометами поміж столами.

– Я перевірю, – грізно попередив Мирон.

Поки готувалася курка, шеф мав трохи часу перепочити. Що вибрати з подорожей? Чорні пляжі Гаваїв набридли. Фіджі намозолили очі. Холод Антарктиди з минулого тижня не вивітрився з кісток. В Північній Америці бував. Піски Сахари не надихали. Ліпше розважитися в новому шутері «Марсіанське вторгнення» від студії BD Profura.

Одним порухом пальця Мирон поміняв канал і занурився в червоні піски сусідньої планети. Брутально-примітивна гра в чудовому графічному виконанні одразу всмоктала в себе шефа. Моторошні броньовані черв’яки, зелені ліліпути в триножниках, величезні літаючі комахи накинулися на бравого морпіха з усіх боків. Мирон вибрав з доступного арсеналу швидкострільний кулемет з безлімітними набоями і став поливати нахабних ворогів «дощиком» розпечених куль. Смужка життя героя скоротилася із-за поранень наполовину. Необхідно бігти в укриття, відновити захисний щит і добити військо задля вагомого бонусу.

Вороги, однак, хитруни: загін арахноїдів, озброєних ракетами, хутко рвонув напереріз доблесному землянину.

В пам’яті Мирона виникли асоціації з творами Герберта Уелса, Філіпа Діка й старого шутера DOOM. Вибуховий коктейль розривав мозок. За десять хвилин отих захмарно-карколомних пригод Мирон вагомо спітнів. Серце стугоніло від адреналіну, коротке світле волосся наелектризувалося, пальці зводила судома. Досить! Шеф-кухар звільнився з полону віртуального шолома. Дихання прискорене, в скронях пульсує кров, підвищився тиск. Є від чого, адже б’єшся наче насправді, відчуваєш біль поранень, сморід нападників, чуєш дикі верески й гучні постріли.

– Фу, оце погуляв! – чоловік задоволений собою, бо зумів сховатися в печері й «зберегтися». Новий сеанс почнеться з добивання монстрів, пошуку аптечок здоров’я та поповнення потужнішою зброєю.

Мирон сидів посередині кімнати в зручному кріслі. На товстому килимку павуком розлігся системний блок, підключений до мережі. Єдиним девайсом периферії був шолом. В кутку застелене вузьке ліжко. Маленьке вікно показує купчасті хмари. Стіни жовто-кремові. Ще є стіл, пара стільців, санвузол і тренажер. Цього шефу-кухарю достатньо для комфортного існування на площі в дванадцять квадратів.

Тихо дзенькнуло.

Мирон здригнувся, проте одразу ж посміхнувся: клієнт отримав «Тисяча і один смак», а на електронний гаманець капнула криптовалюта.

– Перевірю, що там боти витворяють, – Мирон надів шолом, однак підключитися до кухні, розташованій далеко на околиці міста, не встиг: надійшло повідомлення від клієнтки. 3D аватарка зображувала шикарну блондинисту брюнетку. А може брюнетисту блондинку. Волосяна грива розділена навпіл і пофарбована в контрастні кольори. Під густими нарощеними віями сиділи блакитно-порожнисті очі. Щоки й шию вкривав тату-орнамент з коричневих, синіх і червоних ліній. Підпис – Каміла 235.

Аватарка Мирона в мережі показувала глядачам мужнє неголене обличчя з орлиним носом, чорними пекучими очима й червонястим волоссям. Підпис – Шеф-Віртуоз Кулінарних Мистецтв.

Каміла 235: Спробувала вашу курочку. Неперевершений смак. Широка гамма відчуттів. Тактильні – ейфоричні. Аромати – шикарні. Тонкі налаштування спецій наче музика в містичній п’єсі. Всі грають в унісон і змушують насолодитися кожним шматочком. Начинка збуджує уяву про вибухову післясмаковість. Гриби в поєднанні з чорносливом роблять ніжною та соковитою філейну частину, а кісточки-хрящики доповнюють кулінарне полотно штрихом довершеності. Я поширю цей допис у соцмережах та безоплатно посприяю схваленню вашого нового шедевру для вживання на святах.

Шеф-Віртуоз Кулінарних Мистецтв: Безмежно вдячний за чудовий відгук. Я стараюся створити свято для кожної людини, аби вона не почувалася самотньою.

Каміла 235: Ви вгадали. Безмежний сум – мій частий гість. Він привидом блукає скромною оселею, зазирає в очі та шепоче гіркі слова про минувші літа й зваблює пірнути в омут пристрасті. Я готова послухати й спалахнути свічкою кохання. З ким? Аватари несправжні. Люди нещирі. Кожен сам за себе. Відлюдьки. Я наче відбуваю пожиттєвий термін у карцері в’язниці. Мене ламає депресія, п’ю пігулки, розраджуюся в складанні пасьянсів…

Мирон чекав, але Каміла 235 вирішила, що забагато нагородила тексту й обірвала листування.

Шеф замислився. Останнім часом його охоплювало незнане досі відчуття непоправної втрати, немовби життя ось-ось промине останню важливу зупинку стрімким локомотивом і далі буде лише інерційне ковзання, що завершиться маленькою урною з попелом у ритуальному агентстві.

Задзеленчало кулеметною чергою. Повідомлення вдячних клієнтів за смачні й поживні страви. Криптовалюта тугим струменем потекла в гаманець. День почався вдало.

Серед приємних для вуха звуків зненацька прорізався грубувато-віолончельний. Басова нота вібрувала вимогливо.

– Чого тобі треба? – Мирон передчував капость: багатоликий Сервіс не турбує без вагомої причини. Мабуть, вона пов’язана з новими податками. Через гарний дохід не гріх поскубти шефа на благо суспільства.

Чоловік змусив себе перемкнутися на окремий канал. Тривимірна аватарка Сервісу мало чим відрізнялася від стандартної. На білому фоні кола в зручному кріслі сидів поважний старий у чорному костюмі й червоній краватці. На лікті лівої руки трималася згорнута парасолька, з-під капелюха блищали очі.

Сервіс: Вітаю, Шефе-Віртуозе з новим шедевром.

Шеф-Віртуоз Кулінарних Мистецтв: Давайте в голосовому чаті.

Сервіс: Не проти, але спочатку обов’язковий блок реклами.

«Звісно, – приречено подумав Мирон. – Куди ж без реклами, отого рушія прогресу».

Перед очима кулінара нахабно випнувся огрядним черевом смугастий логотип філії Повного Задоволення. Вона пропонувала косметичні засоби боротьби зі старінням, ефективні девайси для чистки каналізації, фірмові щелепи з гідропідсиленням та пігулки проти закрепів. Після детального пояснення дії чудо-ліків солодкоголосим папугою увагою Мирона заволоділа розважальна сфера «Екстаз». На фоні блискучої кулі замерехтіли химерні банери виступу ретро співаків, комедійних і тревел шоу, скандали зірок соцмереж, інтимне життя трансвеститів. Третьою частиною блоку керувала оновлена послуга «Оази Щастя». Віртуальна сваха, натягнувши на обличчя маску добросердечності, товстими губами випльовувала в Мирона потік улесливих слів про надійність та легкість сучасних безконтактних стосунків. Сваха заохочувала переглянути світлини трьох тисяч кандидаток у подруги.

– Потім, – кулінару не терпілося дізнатися мету візита Сервіса.

– Негарно, чоловіче, поспіхом проглядати обов’язкову рекламу, адже завдяки їй твоя кухня процвітає, – Сервіс покинув тісні рамки аватарки й перетворився на повноцінного мешканця віртуального світу.

– Я поспішав… – виправдовувався Мирон.

– Дивуєшся, чим викликана моя увага до твоєї персони? Все просто. В кулінарній справі ти досяг вершини. Скоро наступить регрес і депресія. Необхідно зробити паузу й подумати про інші важливі речі.

– Розваг вистачає.

– Не про ігри та подорожі мова, – Сервіс покрутив перед собою розкритою парасолькою. – Я про Камілу 235. Запроси її на побачення в ресторан, відпочиньте на Сейшелах, злітайте на Місяць.

– Я подумаю, – Мирона роз’їдала тривога за свою кухню: потік грошових одиниць різко уповільнився, а кляті боти без вказівок нічого не робитимуть.

– Не заважатиму, – Сервіс усміхнувся солодко й розчинився серед віртуальних наліпок шефа.

– Що там у вас? – Мирон перемкнувся на свій заклад.

– Синтезатор Спецій зламався, – доповіли кухарчуки.

– Негайно замінити! – Мирон перевів з гаманця сто двадцять одиниць криптовалюти на рахунок інтернет-магазину. – Як завжди, тільки гарантія закінчується, так і ламається!

Поганий настрій заважав зосередитися на правильній тактиці розподілу роботи. Спершу необхідно виконати замовлення, для котрих є повний комплект інгредієнтів, а коли привезуть новий синтезатор, братися за решту. Грошові втрати будуть, але не критичні й на репутацію закладу не вплинуть.

Пізно ввечері, після відправлення останньої страви кур’єрською пневмопоштою, Мирон розслабився в зручному кріслі, споглядаючи світильник на стелі. Ще один шалений день позаду, скоро очі склеяться від утоми, а мозок вимагатиме сну. Не судилося: надійшов несподіваний виклик.

Каміла 235: Я подумала… Ні, все вирішено заздалегідь. Ти – модний кухар, а я – продавчиня нижньої білизни й критикиня моди. Чому б нам не зблизитися? Ми такі самотні.

Шеф-Віртуоз Кулінарних Мистецтв: Я не проти. Робочий день скінчився. Маю трохи вільного часу.

Каміла 235: Тоді почнемо.

Шеф об’єднав канали, і жінка в сріблястому шовку проникла в індивідуальний простір Мирона.

– Ім’я справжнє? – кухар підбирав антураж для гідної зустрічі. Зупинився на дерев’яній альтанці біля морського пляжу. Легкий бриз і шурхіт хвиль налаштують на інтим.

– Так. Не подобається? – жінка закопилила пухку губку.

– Я поцікавився. Гарне… Моє – Мирон.

– Теж непогане, – контрастна дама прискіпливо обдивилася альтанку. – Затишно. Ми – вдвох. Давно не почувалася так натхненно. Самотність нав’язує похмурі думки. Хочеться зробити з собою лихе, шукаєш розраду в творчості, але потім точка кипіння, апатія до всього, нервовий зрив, заспокійливе й довгі бесіди з психологом. Наш світ замкнутий сам на себе, і ми в ньому морські свинки, – голос жінки злився з плюскотом хвиль.

– Це захистило нас від вірусу, – нагадав шеф. – Ми вижили завдяки ізоляції.

– Але ж пандемія лютувала давно, – Каміла торкнулася Мирона. – Який ти?

– Хочеш побачити мене справжнього? – Мирон усміхнувся: зараз кожен має маску-аватарку. З нею легше жити. Вона ніби захисний одяг проти нахабно-оцінюючих поглядів.

– Не знаю… Ти сподобався одразу. Мабуть, енергетика сильна…

– А мене привабила зачіска, – зізнався шеф.

– Ви, чоловіки, не міняєтеся, – ледь посміхнулася нафарбована дама. – Для вас важлива візуальність, а потім… – Каміла притислася до Мирона. Прискорене дихання провокувало поцілунок для продовження відносин.

Шеф міцно обійняв жінку, передчуваючи солодку мить кохання, потім ухопив на руки, відніс до пляжу й там оволодів, охоплений шаленим нападом пристрасті.

– Було приємно, – Каміла розкинулася на мокрому піску й спостерігала за Великим Возом – сузір’ям Великої Ведмедиці, – що повільно обертався навколо Полярної.

– Тепер ти не самотня, – розчулений Мирон палко цілував подругу.

– Ти – теж, – прошепотіла. – Мені час.

– Ми побачимося?

– Обов’язково, – продавчиня зникла.

Сервіс не дрімав:

– Ви маєте право створити сім’ю.

Шеф майже з ненавистю зиркнув на аватарку серед зірок:

– Обов’язково саме зараз втручатися?

– Невже не кортить мати дитину? Здається, ти не раз у соцмережах ділився мріями про справжнього клонованого нащадка, який згодом успадкує твій бізнес. Надійне джерело криптовалюти – пів справи. Сенс у продовжувачах роду.

– Хіба я не маю права?..

– Не маєш, – Сервіс перекидав парасольку з руки в руку. – Зроби запит у філію Репродукції. Черга на десять років наперед. А коли пара утворюється природним шляхом, їм дитина дістається після випробувального терміну.

– Каміла не погодиться.

– Смішний, – Сервіс відверто знущався. – Вона пристала на мою пропозицію до обіду, коли дякувала за неперевершену страву.

Мирону лячно міняти усталений ритм життя, але й безкінечно кататися більярдною кулею в жорстких рамках не подобалося: колись впрешся в глухий кут.

– Скільки на роздуми? – шеф намагався уникнути негайної відповіді.

– Одна хвилина, – безапеляційно заявив Сервіс.

– Мало.

– Це випробувальний термін, – спокушала програма.

– Добре, – Мирону набридли віртуальні подорожі й ігри, захоплення Камілою заполонило порожнечу теплом справжнього почуття і розкрило сенс життя. – Коли почнемо?

– Не поспішай… так би мовити, поперед батька в пекло, – Сервіс потирав долоні. – Маєш заповнити спеціальну форму. Прізвище, ім’я, по-батькові… навчання, виховання, вік, спеціалізація, хобі. Для статистичної обробки.

– Ви маєте досьє, – у Мирона накопичувалося роздратування: соцмережі вимагали особисті дані, банк, податкова, операційна система для облікового запису.

– Такий порядок, – розвів руками Сервіс.

 

Каміла пояснювала Мирону відразу до вагітності:

– Милий, це ж елементарно, як нитка в сорочці. Ну скажи, навіщо зайнятій розбором новітніх тенденцій в модному стилі жінці витрачати дев’ять місяців на треш? Ну хто в наш час симулює розвиток дитини в утробі матері? Нонсенс. Ніхто не народжує природним шляхом. Навіщо страждати через токсикоз, болі в спині, зайву вагу? Все одно дадуть готове немовля, – жінка сиділа на подушці перед дзеркалом і малювала брови. Обведені чорним очі прикуті до останніх новин італійського показу мод.

– Кохана, я дотримуюся правдоподібності, – слабко опирався Мирон.

– Ну то виноси дитину сам. Зараз це можливо. Ковтнеш повною мірою незручності старого образу жіночого життя! – ображена Каміла розчинилася в блідо-рожевому присмерку.

– Почалися сімейні сварки, – шеф, приділяючи максимум уваги новоспеченій дружині, рідше з’являвся на кухні, менше докладав зусиль в створення вишуканих страв, не контролював кухарчуків-ботів. Постійні клієнти в коментах вихлюпували негатив, нові обмежувалися зауваженнями, а гурмани тихцем повтікали до стабільних кухарів. Та шеф не втрачав оптимізму, намагався заспокоїти Камілу й готувався стати батьком віртуальної дитини.

Сервіс не заперечував проти прискорення процесу, й наприкінці вересня в життя подружньої пари увійшла програма симулятор «Бебі 10.2».

Каміла цвіла й пахла, сюсюкала над верескливим створінням, а воно багато їло, погано спало, постійно пісяло й щохвилини вередувало.

– Натурально, неперевершено, бравіссімо! – жінка вивішувала над ліжком іграшкових звірів, міняла памперси, готувала поживні суміші, пробувала їх на смак і міряла температуру.

Мирон до поважної місії неньки залучався нечасто. Здебільшого чоловік спостерігав за перипетіями обслуговування вразливої дитинки.

– Вони… всі такі? – Мирону, нарешті, довірили перекласти малюка з ліжечка на столик для зважування.

– Звичайно, – намальовані брови злетіли під зачіску. – Ми такими були, і наша майбутня жива дитина теж спочатку буде безпомічна. Пройдуть роки, вона виросте, вивчиться, стане повноцінним членом суспільства.

Мирону стало зле: стільки чекати! Навчання, прагнення стати відомим шеф-кухарем завуалювали власне дитинство. Чоловіку здавалося, що воно пролетіло миттєво.

– Не зволікай! – заклопотана псевдо мати відібрала у Мирона голого малюка й загорнула в рушник. – Застудишся, рідненький, хворітимеш. Нам закладений носик і температура протипоказані. За це отримаємо мінусові бали.

– Які ще бали? – шефа не посвячували в тонкощі утримування віртуальної дитини.

– Ідеальні батьки піклуються про нащадка вдень і вночі, – роздратовано кинула Каміла. – Я присвячую нашому Бебі весь вільний час, жертвую показами мод, а ти лише зрідка стовпом постоїш осторонь.

– Я заробляю валюту. Памперси, натуральна їжа, опалення, інтернет… задоволення не з дешевих.

– Ти не кращий за решту. І зовсім не особливий, – жінка ображено закопилила губку. – Грошова підтримка не головне. Ти повинен розділяти зі мною радощі батьківства.

– Не сказав би, що це захмарна радість, – скривився віртуоз.

– Не клей дурня, – в голосі дружини присмак грози.

– Та це ж електронний симулятор, – збуджувався Мирон. – Цяцька для підлітків, «Тамагочі» кінця дев’яностих минулого століття!

– Посидиш з ним добу, а я – додому! – Каміла зникла з мережі, полишивши розгубленого Мирона сам на сам з крихіткою. Малюк вимагав їсти, пити і свіжого памперса.

Шеф-кухар не став перейматися проблемами догляду й чкурнув на кухню. Там панував безлад. Керуючі мікропрограми, накопичивши баги, нахабно глючили. Кухарчуки в десерти додавали гострий перець і сіль, в борщі сипали цукор, в хінкалі закладали арахісову пасту; вегетаріанські страви містили рублене м’ясо, а червона риба мала насичений чорний колір.

– Стоп! – скомандував Мирон.

– Проблеми? – втрутився Сервіс.

– Еге ж, – чоловік поліз у налаштування.

– Пожалів кошти на су-шефа, – дорікнув старий з парасолькою.

– З нього користі мало, – невдоволено буркнув Мирон. – Бачив погані відгуки інших шефів.

– Ти покинув малюка.

– Нічого з ним не трапиться. Поверещить і засне, – відмахнувся шеф-кухар, програмуючи кожного кухарчука окремо.

– Даремно ігноруєш су-шефа. Є непогана стабільна збірка «Помічник 20.2.02». Вона автоматично чистить керуючі програми й відновлює роботоздатність за лічені хвилини.

– Я подумаю, – Мирон дошукався причину збою: ідентифікатор меню невірно закладав у пам’ять кухарчуків компоненти страв.

Налаштувавши кухню, шеф зірвав легкий пластиковий шолом і кинув на ліжко. Стійко хотілося спати. На вулиці давно глупа ніч. Мирон обвів поглядом квартиру і вперше відчув до неї огиду. Помешкання сіре, порожнє, холодне й чуже. Шеф висунув голову назовні й з висоти тринадцятого поверху поглянув на місто. Світлі квадратики вікон здавалися відірваними від будівель. Мокрі автостради слабко вилискували в променях ліхтарів. Зрідка проїжджали умбер-таксі. Ще не всі люди добровільно замкнулися в чотирьох стінах.

Мирон позаздрив тим відчайдухам, які позбулися страху перед зараженням і мандрували містом та лісовими околицями. А може ніякого вірусу давно немає, і мешканці просто звикли нікуди не ходити, бо все необхідне отримують з доставкою. Що як порушити добровільне ув’язнення й ризикнути покинути квартиру? Шеф злякався крамольної думки. Сервіс не схвалить. Його святий обов’язок піклуватися про людей, слідкувати за репродукцією, брати якісний генетичний матеріал від жінок та чоловіків для вирощування здорового потомства. А кожний вихід назовні – потенційний ризик, тісно пов’язаний з медичними перевірками. Подорожі можуть дозволити собі літні люди, або позбавлені права мати дітей.

Шеф-кухар упав на ліжко й миттю заснув.

Опівдні тривожно дзеленькнуло.

Мирон зневажливо зиркнув на шолом, проте звичка перемогла. У віртуальній дитячій спальні ревіла Каміла:

– Де ти був?! Наш малюк загинув!

Сонний шеф не одразу допетрав трагічну прикрість: електронна дитинка дивним чином вивалилась з ліжка.

– Це погано? – чоловік не усвідомлював розмір втрати.

– Катастрофа для вашої пари! – накинувся Сервіс. – Я покладав на вас великі надії, вважав зразковими батьками, взірцем сучасної молоді! Ви провалили випробування і позбавляєтеся права мати повноцінну «пробіркову» дитину.

– Раніше жінки народжували самі, не користуючись симулятором! – в запалі Мирон забув, що не так просто від’єднатися від пильного наглядача.

– Ти розчаровуєш мене! – багаторівневий штучний інтелект, здавалося, навчився не лише охороняти людей, а й вишукано знущатися з них. – Мрієш здихатися? Не вийде! Віртуальний світ міцно зав’язаний на мене! Кроку не зробиш без дозволу! Я блокую зв’язок із кухнею, і ти, нікчемний шефе, станеш нулем у моєму світі. Свій ти втратив давно! Он він, за вікном! Холодний, ворожий! Спробуй у ньому вижити!

– Спробую! – раптом зірвався на крик Мирон. – Це ти нікчемна програмулька, не варта тухлого яйця! Каміло, плюнь на клятий симулятор, давай зустрінемося й спробуємо спочатку, без посередництва дурнуватого Сервісу! Чекатиму біля старого фонтану в центрі!

Сльозоточива жінка розчинилася в хвилястому мареві.

Шеф спробував підключитися до кухні. Марно. Сервіс виконав погрозу. Багаторівнева розумна програма з друга перетворилася на ворога. Мирон кипів обуренням і жагою помсти. Кому мститися? Набору чіпів у серці супермозку? Непогано було б влаштувати йому коротке замикання з повним відключенням живлення. Мрії, мрії… Мирон оперує біологічними категоріями, а Сервіс розпорошений частинами коду по безлічі серверів, тож вихід з ладу навіть десятків не зашкодить ядру. Програмісти непогано попрацювали, з гарантією, аби зробити життя безпечним у межах міста.

Шеф попрямував до дверей.

– Далеко зібрався? – досконало змодельований голос програми мав глузливе забарвлення.

– На вулицю, – буркнув Мирон, скидаючи шолом. – Спробуй зупинити.

– Не роби дурниць, – м’яко, з ноткою суму, говорив штучний інтелект. – Впевнений, ти повернешся. Всі повертаються, коли стикаються з реальністю. Я даю роботу, їжу, розваги, задоволення, стабільність, а ти знехтував моєю турботою.

Мирон розбив шолом об стіну й натиском великого пальця відчинив двері. Ліфт років десять не працював, тому шеф-кухар скористався сходами.

– Ти вбиваєш своє майбутнє! – панікував Сервіс.

Мирон здригнувся. Яким чином той говорить з ним?

– Я всюди! – захихикала крута програма, – бо моє завдання наглядати за людьми, де б вони не були.

«Приховані точкові камери», – здогадався Мирон, однак жодної не помітив.

Вихід на вулицю заблокований.

– Повертайся в житло і не засмучуй мене, – втомлено кинув Сервіс.

– Добре, тільки потім стрибну через вікно, ідіоте штучний, – погрожував Мирон. – Не маєш права зупиняти мене й перешкоджати свідомому вибору.

– Виходиш з-під контролю, – раптом посумнішав Сервіс. – Так тому й бути. Скуштуй життя без мене. Ти не перший, хто прагне вирватися з комфортного віртуального світу і не останній, хто в нього повертається.

Товста панель жалісно скрипнула давно не змащеними деталями й відсунулася вбік.

В лице Мирона війнуло вогкістю. Млява мжичка плямами розтікалася по асфальту, вкривала обличчя неприємною плівкою, осідала на легкому одязі.

Мирон уперше, відколи закінчив профільний коледж, ступив у відкритий світ, де на чоловіка чатували небезпеки застудитися, розбитися, втопитися.

Сервіс чекав. Терпляче, виважено, зловісно. Будь-якої миті він може зачинити панель і відрізати шефа від затишної квартири. Не пізно переламати образу й визнати поразку. Та Мирону остовбісіла нав’язлива турбота. Крок, ще крок. Мокра магістраль стелилася гладкою поверхнею, ліхтарі утворювали вигнуту доріжку, а поодинокі перехожі привидами блукали в імлі.

Сервіс мовчав. Мабуть, спостерігав за черговим бунтівником і не квапився повертати в лоно своєї влади.

Мжичка густішала. Важкі краплини холодними п’явками повзали по шиї, розчиняючись в тканині сорочки.

Мирон змерз і прискорився. Сил, правда, замало: сидячий образ життя давався взнаки. До площі чоловік доповз вичавленим лимоном і впав на гранітний бордюр чаші фонтану. Обдивився навколо. Ні душі.

– Не прийшла, – гірке розчарування породило ненависть до Сервісу: не випустив.

– Ти наївно гадав, що Каміла кине заради тебе комфорт, кар’єру, улюблену справу! – на стіні будівлі спроєктувалося зображення старого з парасолькою. – Чого тебе, успішного кулінара, понесло на вулицю?! Волі захотілося?! Тільки моя реальність дає повну свободу в роботі, творчості, сім’ї! Лише зі мною не звідаєш страждань, виснажливої праці, зневіри в завтрашньому дні! Що вибереш, розумнику?! Скоро холод скує тіло, голод зведе судомами шлунок, почуття повільно згаснуть. Тобі не допоможуть мешканці, бо всі підкоряються мені! Ти для них не існуєш!

– Я не один, – хрипко заперечив Мирон.

– Згоден! – весело підхопив естафету суперечки Сервіс. – Були збоченці, котрі не дослухалися порад.

– Вони померли? – шеф розмірковував над своєю незавидною долею. Начебто в місті, серед людей, а насправді в пустелі, де нікого.

– Не зовсім! Ті ізгої організували спільноту «Відродження» за містом! Орють землю, сіють злакові, тварин вирощують… Уяви, скільки часу піде на отримання хліба! Місяці! А синтезатор справляється за хвилину! Навіть дітей… – голос урвався на трагічній ноті, – заводять старим дідівським способом. Варвари!

– Але ж ті люди не повернулися, – в душі Мирона зажевріла слабка надія прибитися до тієї спільноти.

– Я не дозволив! Мою опіку потрібно заслужити! Зрадників не прощають. Даю останню можливість повернутися.

«Сервіс остаточно зірвався з рейок і котиться в прірву», – Мирону все менше хотілося ховатися під огидну парникову парасольку солодкого безтурботного життя, знову стати рабом суперпрограми.

Спокусник вірно розрахував емоційний стан чоловіка, показавши вразливість поза віртуального життя. Хто такий Мирон? Одинак. Відщепенець. Бунтар. Таких влада завжди вичавлювала з суспільства. Тюрми, заслання, фізичне знищення. То чим кращий Сервіс? Він теж влада. Штучна, створена людьми. Раціональна, безкомпромісна, в міру гнучка, але абсолютно бездушна.

В душі Мирона нуртували відчай та відвага. Шеф – цінний гвинтик у налагодженій комп’ютерній системі. Його не так просто замінити, адже не кожна деталь правильно працює в механізмі.

– Твоє остаточне рішення, – глузував Сервіс, не сумніваючись в перемозі.

– Шукай іншого кухаря! Ти мені не потрібен! – Мирон стукнув кулаком по каменю. – Я виберуся з твого гнидника й відшукаю спільноту, недоумку!

– Одумайся! – в розпачі зображення старого викривилося, зблякло й пропало.

– Сам одумайся, бо скоро люди прокинуться й підуть від тебе, – Мирон упіймав поглядом білий убер-мобіль. З нього вискочила гнучка жіноча постать й побігла до чоловіка. Невже Каміла?..