Що посієш

Майор рухався вздовж чудернацького живого зеленого паркану, там і сям усипаного яскравими квітами різних кольорів. Лагідний жіночій голос гіда в голові не замовкав ні на хвилину:

– Живий паркан являє собою вічнозелену живу істоту, через кореневу систему нейронно пов’язану з будинком. Не потребує стрижки чи будь-яких інших втручань. Зміною висоти, інших геометричних параметрів, інтенсивністю цвітіння, географічним розташуванням тощо можна керувати із центра управління будинком.

Крізь квітучу зелену браму майор увійшов на подвір’я обійстя. В глибині двору, на галявинці розташувалась химерна споруда, якийсь гібрид лави-гойдалки-гамака, в якому злегка гойдаючись, сиділа сивенька бабуся, занурившись у читання.

– Живий гамак також нейронно пов’язаний з будинком. Окрім того має власний інтерфейс керування, що дозволяє, не встаючи, регулювати не тільки геометричні параметри, а ще й вмикати різні режими від вібромасажу до котячого муркотіння.

Під ногами майора щось схоже чи то на гарову доріжку, чи то на пластичний асфальт, пролягало прямо через двір до ґанку дивного триповерхового будинка. Стіни будівлі плавно перетікали одна в одну без гострих кутів. Вікна мали різні розміри і форми, але всі – кругло-овальні і дуже гармонійно вписані в загальний ансамбль. Скати даху, що теж не мали гострих кутів, вкривала зелена черепиця, більше нагадуючи крону дерева.

– Крона будинка також являє собою вічнозелене листя, яке крім захисту від опадів також виконує функцію фітоенергетичних сонячних батарей. Надлишки енергії, що не використовується безпосередньо в даний момент, накопичуються в електролітичних рідинах тіла будинка.

Поки майор просувався до ґанку, довкола плавно, але швидко сутеніло. На небо висипали зорі, повітря наповнилося стрекотом цикад.

– Цікаво, а цикади теж керуються з хати? – промовив вголос майор свої міркування.

– В цьому немає потреби, – відгукнулася гід. – Живий дім органічно вписується в існуючий біоценоз, не становлячи жодної загрози для біорозмаїття. Навпаки – автоматично підлаштовується для гармонійної взаємодії з оточуючим життям.

– О, так пані – не тупий бот, – здивувався майор. – Тож я можу з вами спілкуватись і отримувати відповіді?

– Звісно, так, – пролунала лагідна відповідь. – Я – інтерактивний гід і відповім на всі ваші питання в межах моєї компетентності.

Тим часом скрізь навкруги – на стінах будівлі, на живому паркані, на деревах і просто в траві газону – засвітилися м’яким світлом десятки жовтих, блакитних і зелених ліхтариків.

– Нічне освітлення двору забезпечується органами біолюмінесценції на кшталт комах з родини світлякових.

Двері в будинок відчинились і майор потрапив усередину живого дома. Темне до того приміщення швидко набрало достатнього освітлення. При цьому світилось усе – підлога, стіни, меблі, стеля. Але це справляло враження звичайного відбитого сонячного світла. Тим часом гід продовжувала:

– Меблювання і навіть внутрішнє планування будинка також керується з центрального пульта і може бути змінено за бажанням мешканців. Не миттєво, звісно ж, але все одно швидше за звичайний ремонт, не кажучи вже про затратність.

– А як тут із комунальними послугами? – поцікавився майор. – Ну там, водопостачання, водовідведення, опалення врешті-решт.

– Поповнення водного ресурсу здійснюється природним шляхом – тобто з опадів. Але це не потребує великої кількості, тому що водовідведення потрапляє в ґрунт як добрива, всотується потужною кореневою системою і розподіляється в тілі будівлі. Мешканцям для всіх потреб постачається біологічно відфільтрована вода. Як березовий сік, тільки набагато чистіша. За бажанням можна запрограмувати додавання у воду тих чи інших інгредієнтів в залежності від потреб – наприклад, певну миючу біохімію для душу або прання, смакові та вітамінні біодобавки у питну воду і тому подібне. Що стосується опалення, то тут все іще простіше – використовуються біохімічні механізми терморегуляції теплокровних тварин. Ними також можна керувати, задаючи підтримку певної температури приміщення. При цьому стіни будинка мають ефективні термоізоляційні шари, що забезпечує відповідність найвищому рівню вимог енергоефективності для житлових споруд.

– Чудово, – не вгавав майор. – А як тут забезпечено, наприклад, приготування їжі? Плита тут газова чи електрична?

– Окремої плити дім не потребує. На кухні існує готувальна поверхня з біо-керамічними комфорками. Біотени нагріваються елктрикою, яку може генерувати дім на кшталт електричних вугрів чи скатів. Температуру нагріву можна регулювати до трьохсот градусів Цельсія.

Тим часом майор вже піднявся чудернацькими сходами на другий поверх і вийшов до величезної заскленої оранжереї з чудовим краєвидом.

– А скло звичайне чи теж живе?

– Органічне скло є складовою часиною дому з функціями самоочищення, регенерації в разі потреби і регульованим тонуванням. Всі вікна в будівлі мають такий самий функціонал. А зараз ми знаходимось в оранжереї з керованим мікрокліматом – температурою, газовим складом, вологістю. До речі, рівень вологи також регулюється в усіх інших приміщеннях дому. А що стосується рослин в цій оранжереї – вони можуть бути продуктом як незалежної вегетації, так і живою частиною організму дома. З великим діапазоном налаштування. Окрім арома- і візуально-декоративних опцій, мешканці можуть використовувати цей орган дому в якості підсобного господарства. Систему можна запрограмувати на продукування широкого спектру овочів, фруктів, грибів, зелені і спецій. Наразі ведуться роботи над можливістю вирощувати в цьому органі також і продуктів з тваринним білком, тобто м’яса, риби тощо.

– Ну просто не дім, а повна чаша! – захоплено зауважив майор. – От тільки наскільки ця чаша міцна? Не розбивається, як кришталева?

– За своєю міцністю живий дім не поступається цегляній будівлі, при цьому більш ударостійкий, тобто не такий крихкий. До того ж, найвищі серед існуючих живих істот регенераційні здібності зберігаються впродовж всього терміну життя. А тривалість життя нашого дому орієнтовно прогнозується на рівні секвойядендронів, тобто більше тисячі років.

* * *

Майор зняв віртшолом, видихнув і протер очі.

– Так, Іване Степановичу, це дійсно вражає. Аж не віриться, що таке вже скоро може стати реальністю. Ви дійсно готові втілити все це в життя?

– Авжеж, – відповів з усмішкою сивий науковець поважного віку, хоча все ще дуже бадьорий і підтягнутий. – Щоправда, наразі важко сказати, наскільки кінцевий результат відповідатиме віртуальній презентації.

– Навіть якщо наполовину, – захитав головою есбеушник. – Це стало би світовою сенсацією! А можна питання? Чому саме Олешки?

– Ну, тут все просто, – знизав плечима Іван Степанович. – В геномі будівель окрім рослинних фрагментів, таких як бамбук, баобаб, секвойя тощо, використані також модифікації і тваринного походження. Тільки в твердих тканинах переважним елементом виступає не кальцій, а кремній. А його в пісках вистачає. Зате дивіться, який ефектний це матиме вигляд – живі будівлі виростають навіть у пустелі! Якщо все пройде успішно, ми сподіваємось, що серед багатіїв нашим стартапом зацікавляться не тільки араби, а навіть Фонд Маска! А що, при потужному фінансуванні ми й для Марса котеджі зможемо проєктувати!

– Це було б чудово, – закивав майор, але якось сумно. – А тепер до поганих новин. Щодо вашої пропажі. Про вашого Чорногора. Нікуди він не зникав. Ми одразу звернулись із запитом до погранців. І не помилились. Чорногір Олексій Миколайович позавчора абсолютно легально виїхав потягом до Московсько-Татарської Федерації. Самостійно, без примусу. А вчора до міграційної служби надійшло офіційне повідомлення про вихід з українського громадянства.

– Не може бути, – розгублено захитав головою вчений. – Ніщо не передвіщало… щоб він так вчинив… Це якась помилка!

– Пригадайте, Іване Степановичу, – проігнорував вигук співрозмовника майор. – Які у вашого Олексія останнім часом могли бути контакти з іноземцями?

– Та нібито ніяких, – завагався Іван Степанович. – Хіба що… Два місяці тому він брав участь від нас у ярмарку високих технологій в Шанхаї. Там, здається, навіть інтерв’ю давав якомусь ЗМІ.

– Якому саме?

– Та він казав, але я якось не запам’ятав…

– Дуже погано, – насупився майор. – Дуже необачно і безвідповідально!

– Чому? – здійняв брови науковець.

– Тому що саме так це і працює! – зітхнувши, почав пояснювати есбеушник. – Спочатку пишеться інтерв’ю, де серед професійних питань проскакують малозначущі загальні питання про життя. Так звані реперні питання. Потім це відео аналізує нейромережа. Особливо – реакції на реперні подразники. В результаті складає психологічний портрет об’єкта. А потім на ваш запит моделює найкращі умови для бажаного результату. Наприклад, в який час доби, в якій обстановці має проходити вербовка. Який вигляд повинен мати вербувальник, як діяти і що казати. Навіть видає оптимальні параметри температури й освітлення.

– Нічого собі! – здивувався вчений.

– А ви думали, що тільки ваша “нічого собі” нейромережа моделює такі дива, як генна інженерія?

– Так ми ж у мирних цілях! – обурився науковець.

– А вони – ні! – відрізав майор. – Штучний інтелект – лише інструмент. І промислове шпигунство – ще не найгірша сфера його застосування!

– То ви вважаєте, що Олексія завербували в цілях промислового шпигунства? А я думав, що ми з московитами вже давно маємо добросусідські відносини.

– Це ми так вважаємо, – скривився есбеушник. – Більшість із нас. А там, – він махнув рукою в незрозумілому напрямку, – і досі переживають свою поразку. Реваншистські настрої, як не приховуй… В будь-якій сфері хочуть перемогти Україну. Самі нічого до пуття створити не можуть. Та й дорого це і марудно. Значно простіше вкрасти.

– Дивно, – замислився вчений. – А чому ж мене не намагались завербувати? Олексій всього лиш айтішник. Один із команди, що забезпечувала так би мовити спілкування з нейромережею за нашими задачами. Логічніше було б отримати провідного генетика.

– Гадаю, з вашою безтурботністю, вас теж аналізували. Та мабуть, їхня мережа видала надто низьку вірогідність успішної реалізації. А Чорногір, схоже, підійшов найбільше.

Генетик поринув у роздуми, а потім знову запитав:

– Але я не розумію… Якщо його завербували, він мав би шпигувати тут. Навіщо тікати?

– Іване Степановичу! – зітхнувши, суворо втупився у нього майор. – У вас нічого не пропало? Перевірте, будь ласка!

– Та начебто… – забурмотів учений і раптом схопився за слухавку і почав набирати.

– Алло, Оксаночко, перевірте, будь ласка, фінальні зразки, – заторохкотів науковець, а потім звернувся до есбеушника. – Це наш посівний матеріал, наші зернятка, найцінніше, що в нас є. Десять найбільш вдалих зразків, трохи різних у генетичному сенсі. Розміром з яйце. Ми їх жартівливо так і звемо. Тримаємо під замком в шафі з контрольованим мікрокліматом… Що, Оксаночко? На місці? Весь лоток? Це добре! А перевір-но їх сканером, як вони там себе почувають.

Кілька секунд Іван Степанович чекав, та раптом у слухавці залунали гудки.

– Що таке? – здивовано уставився на смартфон учений.

А ще за кілька секунд до кабінету увірвалася з виряченими очима дівчина-лаборантка. Кинувши на стіл керівника пластиковий контейнер, вона, наче задихаючись, промовила:

– Іване… Степановичу… там… яйця!

– Ну, і що? – не зрозумів науковець, розкриваючи контейнер і споглядаючи два ряди білих пронумерованих овоїдів.

– Це… яйця… справжні… тобто курячі…

– Що-о? – протягнув учений, роззявивши рота.

– Ну так, все зрозуміло, – зітхнув майор. – Поїхали ваші яйця до Московії. І проростуть тепер десь в астраханських степах. І замість того, щоб Чорногір Олексій Миколайович прославив Україну, такий собі Чєрноґор Алєксєй Ніколаєвіч прославить Московсько-Татарську Федерацію… Роззяви ви і ваш стартап! Займаючись такою серйозною справою, мали б іще на початках звернутись до нас. Якби це була державна програма, ми б такого не проґавили!

– Так, ганьба, – понуривши голову, пробурмотів генетик.

– Ну, гаразд. Сподіваюсь, ви швидко все відновите. А ми почнемо працювати по Чорногору, – підсумував майор, підводячись. – Е-ех! Якби раніше! Вдома було б значно легше!

Він підвівся і попрямував до виходу.

У генетика заграв смартфон.

– Так. Слухаю…

Іван Степанович опустив слухавку і приречено перевів погляд на есбеушника, що обернувся в дверях для прощання.

– Вся база… Все знищено… Роки роботи…

– Бовдури, – замість “до побачення” пробурмотів майор і вийшов.

* * *

Просто посеред піщаної пустелі навколо величезного гарбуза із метр заввишки скупчилось із десяток людей, одягнених якось надто парадно, не по-пустельному. Всі усміхались, не зважаючи на хмари, які погрожували от-от пролитися над Олешками життєдайним дощем.

– Тож оце і є ваша славетна хатинка кума Гарбуза? – з усмішкою запитав майор, погладжуючи крутий бік рослини.

– Це тільки паросток, – усміхнувся у відповідь Іван Степанович. – Але головне, що він зійшов і розвивається в точній відповідності до генетичної програми! Так само, між іншим, як і решта дев’ять, розкидані у цих пісках. Боюсь зурочити, але це дає впевненість, що хоча б один виявиться цілком придатним для проживання людей.

– І як же вам це вдалося так швидко? – запитав майор.

– А, це все ось, – Іван Степанович поклав руку на плече сивого чоловіка, явно старшого за самого генетика, – наш головний чаклун і маг, наш повелитель нейромережі, Курінний Василь Сергійович!

– Радий познайомитись! – потиснув руку айтішнику майор. – Невже вдалось відновити архіви?

– Та ні, – посміхнувся старий. – Знищили професійно. Мабуть, таки Олексій попрацював. Досі не можу повірити. З глузду з’їхав на старості років. Я ж його ще з довоєнних часів знаю… До речі, про нього щось чути?

– Так, – враз спохмурнів есбеушник. – Ми кілька місяців до нього підбирались… Щоб, так би мовити, розчаклувати… Треба зазначити, що московити опікали його дуже щільно. Ми були вже досить близько, аж раптом він несподівано помер. Від серцевого нападу. Дуже схоже на усунення. Але з якої причини? Невідомо…

– Шкода Олеся… – похнюпився Курінний. – Старий дурень… Це я його вбив… Хоч і не навмисно.

– Можете пояснити? – професійно зацікавився майор.

– Так, поясню, – зітхнув сивий. – Коли нейромережа вийшла на рівень програмування в генах структури об’єкта, я почав потайки розважатись. Створював всілякі химерні триде-об’єкти і дивився, як їх програмує нейромережа. А потім мене осяяла думка… Ну, розумієте, в мене юність почалась на Майдані. Потім АТО, потім бачив спробу реваншу, потім повномасштабна… Коротше, зрадоньки на своєму віку надивився. От і додумався підмінити наш посівний матеріал… Так, щоб ніхто не знав. Тому не курячими яйцями, а справжніми зернами, тільки з дурнею всілякою. Яку Олесь врешті й викрав… Мабуть, щось із того і проросло в степах Московії. Ось за це його і вбили…

– І що ж такого ви там запрограмували? – зацікавився майор.

– Та нічого особливого… Переважно пам’ятники. Це найпростіше. А з огляду, що митець я так собі, то й пам’ятники вирости мали б карикатурними. Та ще й з зеленими кронами на головах.

– І кому ж пам’ятники?

– Ну, знаючи, яка країна може вкрасти… Там різні… Петро Перший, Ленін, Сталін, Путін… Матрьошка… Навіть танк був… Спаська вежа і Мавзолей…

– Уявляю собі! – закивав з усмішкою майор. – Як то кажуть, що посієш – те і зійде…