Донька неба

1986

Падати було довго і страшно. Але вона вірила матері. Мати завжди знаходила шлях. Тато також, але їх розділили. В ніс ударив запах свіжої крові, від якого стало ще страшніше. Наче передчуття, що цього разу мама може не все.

“Чуєш, іди на тепло. Іди до людей. Покажися найкращим, кого знайдеш. Слухайся їх. Будь однією з них. І ніколи не являй їм, хто ти. Поки тебе до цього не змусить загроза смерті. І залишайся тут поблизу. Якщо батько вижив, він тебе знайде”.

Мати кинула її в густу крону, яка загальмувала падіння. А потім попереду почувся тріск — і завіса вогню розлучила їх назавжди.

Вона спустилася з дерева і згорнулася клубочком на траві. Тремтіла, але тепер нікому не було діла до її страху. Віднині мусить подбати про себе сама. І вона зосередилася, наслухаючи зміни, в яких більшість того, що чула в собі, ставало укритим.

Холод ночі пронизав тіло, у стопи було холодно і мулько, але вона рушила. Через ліс. До тепла, до людей, до свого нового життя. Щось усередині несхибно вело її, тому вже до ранку дійшла до околиці села і почула тиху говірку. Приємний жіночий голос лунав спокійно і лагідно, наче кличучи. Вона пробралася на город через дірку в паркані, де була відламана штахетина, і попрямувала до будівель під прикриттям кукурудзи.

Алое підійти непоміченою не вдалося, бо тут же із подвір’я до неї кинувся здоровенний пес. А за мить, зустрівшись із її поглядом і потягнувши носом, заскавулів, беркицьнувся і чкурнув навтьоки.

– Дік, чого ти так тікаєш, ніби за тобою сто чортів женеться? – почувся занепокоєний голос. Той самий, на який вона прийшла. І на город вийшла жінка. Сіра спідниця, синя кофтина, квітчаста хустка і картатий фартух. Від неї йшов тваринний дух і запах молока. І відчувши, як забурчало в животі, вона пішла на ті теплі та солодкі пахощі.

– Ой! – сплеснула руками жінка. – Маленька, що ти тут робиш? Та ще й голенька вся на такому холоді! Лишенько! Хто ж так дитину лишив?

Дівчинка не опиралася чарам того голосу і рукам, які жінка простягнула до неї. Дала загорнути себе у кофтину і припала до грудей, наслухаючи стукіт серця, яке віднині для неї буде материнським.

– Петре! Петре! – кликала жінка, несучи дитину на подвір’я. – Дивися, як Господь нас благословив!

Із хліва вийшов високий сивий чоловік і завмер уражений.

– Насте, а звідки взялася ця дитина?

– Вона до мене вийшла з кукурудзи! Бачиш, Петрусю, своїх майже тридцять літ Бог не давав, то ось — чудо!

– Еге ж, – зітхнув чоловік. – Люди бають дітям, що знаходять їх у капусті. А тут — у кукурудзі!

– Із кукурудзи так із кукурудзи. Але ж вона наша, Петре! Якщо не скаже, як її звуть, Сашунею назвемо! Хоча… чи скаже? Їй же роки два від сили.

– Та чекай! Яка швидка! Ще треба подивитися, звідки вона взялася. Диви яка руда… точно не циганча. Та й чи дозволять нам її вдочерити… дітям ворогів народу…

Вона простягнула руки до Петра і коли він її взяв, поглянула в очі. Великі, карі, лагідні та втомлені. І їй так захотілося, щоби втоми в тих очах було менше.

А коли обвила його шию рученятами, чоловік пригорнув її так, що дівчинка збагнула: тепер він нікому її не віддасть.

1989 – 1994

Сашуня росла тямущою, працьовитою і тихою. Бралася допомагати батькам в усьому, що було їй по силі. Але не всяка праця ішла їй до рук. Наприклад, коза і корова з їхнього господарства дуже тривожилися, як тільки вона наближалася. Тому доїти їх дівчинка навіть не спробувала, та й узагалі намагалася не лякати. В господарстві було чимало іншої роботи. Вона любила перевертати і згортати сіно, смакуючи його настояними на сонці пахощами, охоче поралася коло городини, від чого та росла краще, ніж мамина, але найбільше їй було до вподоби накладати і розпалювати в грубі. Батьки дуже неохоче дозволили їй це ще у вісім (так значилося в її документах). Таки переперла.

Взагалі, мовчазною впертістю вона могла домогтися майже всього, але найчастіше поступалася, бо любила. Час не стер із її пам’яті ту ніч, мамину настанову, страх самотності, відкриті серця цих людей та їхні обійми, в які так довірливо пірнула. А що і Петро, і Настя обоє вже були немолодими, то намагалася їх не засмучувати. Була слухняною, допомагала, а ще приборкувала свою природу, яка тягнулася до неба. Бо коли Петро знімав її із даху хліва або височенного ясена, що ріс у них на подвір’ї, Настя завжди плакала і просила більше так не робити. І, пустивши з даху останнього паперового літачка, Сашуня остаточно спустилася на землю.

Але Петро збагнув доччину тягу до неба і придумав дещо натомість. І, діставши в районній бібліотеці книжку, зробив їй змія. Великого, зеленого із довгим хвостом. Він навіть приторочив до бічних кутів каркаса два шматки тканини, які в повітрі розвівалися, наче крила.

І відтоді звикла до самотності дівчинка збирала за собою по селі цілу ватагу хлопців, які просили хоч потримати змія за леєр, хоча б відчути ці чари польоту. Але керувати ним уміла лише вона. І він дедалі досконаліше підкорявся їй. Але вже наступного літа Сашуня попросила в батька книжку з авіамоделювання. І до кінця канікул в небо злинув її перший радіокерований літак. Налітав, щоправда, небагато, бо не зміг правильно завершити фігуру.

І на осінь вперта одинадцятирічка окупувала батькову майстерню, працюючи над новою моделлю. Читала книжки, креслила, вимірювала не по сім, а по сімдесят сім разів перед тим, як відрізати.

Тепер у неї залишився єдиний друг — Павлик із її класу, з яким вони щодня разом ходили до школи. Приходив, дивився на її роботу, не відволікав. Лише коли почала розфарбовувати, попросив і собі пензлика. І дуже здивувався тому, що вона вивела на носі літака.

– А що означає цей трикутник?

– То не трикутник, то літера. Грецька. “Дельта” називається.

– А нащо ти її тут написала?

– Бо з неї починається ім’я найкращого у світі літуна.

1995

Дружба з Павликом була затишною, але рівною хіба що за зростом. Обоє були найменшими в класі, але Сашуня з її сміливістю та впертістю прикривала від знущань і себе, і хлопчика. Обоє були з родин “ворогів народу”, чиї батьки і діди були вивезені сюди з України ще в 30-х роках. Обоє російською говорили лише у школі, а вдома і між собою — українською. Обоє одягалися дуже скромно, книжки Павлик носив у портфелі, що дістався йому від старшого брата. Сашуні на портфель і канцелярію не скупилися, а от про нову та гарну вдяганку дбали хіба що в молодших класах. І до школи йшла лялечка, а додому приходила обшарпана та інколи замурзана дівчинка. Бо коли старші школярі зачіпали їх із Павликом, відбивалася за обох, не шкодуючи ні себе, ні книжок, ні одягу.

Із часом її чіпати перестали, але Павлик так і не навчився захищатися. І дівчинка поволі відкривала в собі, що він їй подобається таким. Бо дай їй такого друга, як сама, неодмінно би чубилися! А так, вона захищала — він піклувався. Вона нестримно летіла вперед — він її стримував, умовляв, інколи йому навіть удавалося її переконати. І дівчинка розуміла, що в їхній парі першою свою симпатію висловить знову вона.

Того дня в Павлика був день народження і Сашуня подарувала йому найцінніше, що сама нещодавно отримала — ручку, яка могла писати десятьма кольорами нараз. Їй недавно тітка привезла таку. Але для друга не було нічого шкода. Та й почерк у нього — не те, що в неї, курка лапою. Він міг би стінгазети малювати!

На співи вони вийшли останніми, бо хлопчик захопився подарунком, а велика перерва — на те й велика, щоби забути про все. Але коли нарешті вийшли із класу, то разом із дзвоником зустріли на порожніх сходах Федьку. Лобур уже другий рік сидів у сьомому класі і був на голову вищим від них із Павликом, але чіплявся лише до малих.

– Опана! – розставив ноги семикласник. – Куда бежим?

І раптом його погляд упав на ручку, яку Павлик так і не сховав до портфеля.

– Ану дай позырить! – Федька простягнув руку.

Сашуня розуміла: якщо відбере, то зламає. А перевага на його боці.

– Не чіпай! – вперше за час їхньої дружби почав опиратися Павлик.

Але семикласник схопив хлопця спочатку за светр, потім за руку, відібрав ручку і штовхнув молодшого школяра назад. Той не втримався і полетів донизу. На щастя, вони встигли піднятися лише на дві сходинки.

Краєм ока спостерігаючи за тим, як друг поволі підводиться з підлоги, Сашуня відчула, як усередині запекло, а в голові зашуміло. Зір став гострішим, м’язи напнулися, немов струни, а за мить вона вже тузала хулігана, повиснувши на ньому. А той стояв, немовби вріс у сходинку, а його виряченими очима на неї дивився жах.

Коли шал у нутрі влігся, дівчинка відступила й окинула досі завмерлого противника трохи зляканим поглядом. Одяг у дрантя, губа роздерта, на щоках іще кілька подряпин. Глибоких і тонких. Принюхалася і ще відступила. Біля ніг Федьки збиралася калюжа. Подивилася на свої руки, де з нігтями зливалися тонкі голочки. Видихнула, взяла ошелешеного Павлика за руку і повела до музичного класу іншими сходами.

На щастя, Федька не нажалівся матері, певно боявся сорому, що його порвала на дрантя дівчинка. А друг так і не наважився розпитувати її про те, що сталося того дня. Але тепер Сашуня знала, що у крайньому разі зможе захистити себе і так.

1996

Вони з Павликом пасли череду. Точніше, пас Павлик, а Саня на віддалі від стада запускала нового літака. Тварини її боялися, навіть їхній домашній пес Дік до смерті так і не змирився з її присутністю. І дівчинка навчилася з тим жити, тримаючись осторонь.

Цей літак нарешті слухався її так, як вона того хотіла. Розмах його крил майже дорівнював її зросту, але тепер під час польотів дівчинка могла використовувати силу вітру на свою користь.

– Саню! Саню! – почувся рідний голос, але вона не відвела погляду від білого літака на тлі ніжної небесної сині. Вона вже раз так зробила, і саме це стало причиною аварії її другої радіокерованої моделі. Ні, з цим вона навчиться робити складні фігури. От лише зараз його треба посадити.

Батько кликав додому. Він ніс літак, а вона ішла поруч. Ну, як ішла, майже бігла, бо на його сягнистий крок припадало два її.

– Слухай, Саню, – він пригальмував. – Прийшов лист від дядька з Києва. У Херсоні померла тітка твоєї матері. По ній лишилася квартира. Він пропонує нам переїздити…

– Куди?

– У Херсон.

Запала мовчанка. Саня намагалася вгамувати паніку. Якщо вона поїде звідси, батько — її справжній батько — уже не зможе її знайти! Треба опиратися, щосили!

– Я не хочу їхати!

– Доцю, але послухай, – зітхнув Петро, і вона ясніше побачила, як він постарів. – Ми з мамою давно хотіли повернутися в Україну, але не могли. Нас там ніхто не чекав, нам не було куди їхати. А так… Нас же разом із батьками сюди вивезли… на одному возі, в одному вагоні. І хто був дужчий і, вижив, оселився тут… Тобі там буде добре.

– А звідки ти знаєш? Ти ж там давно не був!

– Там свої, Сашуню. Своя земля, свої люди…

– А Павлик? Як я його лишу? Його ж тут затовчуть!

Петро серйозно глянув на неї.

– Доцю, ти ж не зможеш пасти його все життя. Колись він мусить навчитися захищатися.

Як їй не хотілося сперечатися, а батько мав рацію.

І Саня мовчки пішла поруч із ним. Знала історію сім’ї, яку прийняла. Слухаючи материні розповіді, порівнювала її страх, коли їх вивозили із села, зі своїм. У них відібрали все. В неї теж. Але, на відміну від неї, в них є куди повернутися. А вона… вона поїде з ними. Її тут ніщо не тримає, крім материної настанови. Але… якби батько був живим, чи не знайшов би він її за майже десять років?

2000

Першим із вагона, як завжди, висунулося крило літака. А потім дужі татові руки підхопили її — і за мить ноги торкнулися платформи.

– Вітаю, доцю!

Обійнятися їм таки добряче заважав літак, але очі сказали все. Він пишався нею. Адже це вона, попри дощ і вітер, виборола для своєї команди на всеукраїнських змаганнях Кубок командувача Повітряних Сил. Найпочесніша нагорода, якої лише можна сподіватися змагуну-юніору. І весь наступний місяць Кубок стоятиме в неї, надихаючи на новий крок у житті.

Але мати вдома приземлила:

– Все, доцю, політала і досить. Молодець, але треба за голову братися. За рік іспити і вступ.

– Я знаю, мам, – видихнула Саня і, звівши погляд, заговорила. – Мамо, тату, я вступатиму до Харкова.

– Куди?!

– В університет повітряних сил, на пілота…

– Доцю, ти що? – безпорадно розвела руками мати.

– Ні, мам, у мене є шанси. У нас на змаганнях був полковник, який викладає там, запрошував вступати. Спитав, як у мене з фізпідготовкою, і сказав, що таку посунуту на літаках, як я, точно візьмуть!

– Сашуню, – зітхнув батько, – ти подивися, що в нас у державі робиться. Ядерну зброю москалям віддали, армію розвалюють до решти. Ту-160 або порізали, або віддали Росії. Техніка іржавіє, акумулятори розкрадають, пальне… Де ти там будеш літати, коли вони не мають, чим заправляти літаки?

– Тату, послухай…

– Ні, дитино, це ти послухай. Хочеш літати — добре, іди на пілота, але цивільного. Там хоч літати будеш…

– Тату, я дізнавалася. Цивільному налітати потрібні години важче. Це тобі, по суті, вже треба забити собі місце для працевлаштування. А військові таки тренують, на державних машинах і пальному.

– Якщо і так, Саню, то по мінімуму. А потім випустишся і відлітаєшся… На цивільного воно якось певніше…

– Ні, тату! Я! Їду! Вступати! До Харкова!

І вони вперше замовкли і наче змаліли. Дівчина затисла кулаки, щоби перевірити, чи не виткнулися з її нігтів маленькі голочки. Ні. Вона звичайна. Але ж чому вони тоді так дивляться на неї?

Підійшла і обійняла. Спершу тата, міцно-міцно, потім маму, яка лише в обіймах розплакалася.

– Ну куди, куди тобі винищувач, скажи, дитино? Ти ж така мала, тебе ж тут жменька!

– А в кабіні худенькому і малому зручніше, – усміхнулася Саня. Потім розцілувала матір в обидві щоки. – Ну, зрозумійте, я все життя про це мріяла. Змії, моделі — то все не те. Я сама хочу літати.

– А якщо тебе не візьмуть?

– Піду працювати і буду ще рік вчитися і тренуватися. І знову вступатиму.

– А якщо за станом здоров’я не візьмуть?

– Як вони можуть не взяти мене? Людину, яка виграла заклад із катання на каруселі!

Батьки усміхнулися. Навіть вони пам’ятали цей епічний заклад, на який зглядався увесь двір. Коли Саня заклалася з ватажком місцевих хуліганів на дитячий майданчик, який вони почали окуповувати посеред білого дня, а матерям із дітьми хамили. Мовляв, як їм так кортить бути на майданчику, то нехай і розсудить їх карусель. Якщо першим здасться ватажок, то ноги їхньої більше тут не буде. А якщо вона, то вона не виступатиме.

А через півгодини позеленілий ватажок зіскочив із сидіння і погнав до кущів біля трансформаторної будки.

Лобури свого слова дотримали, а Саню з тих пір у дворі називали не інакше, як “космонавт”.

– А знаєш, доцю, – зітхнув батько. – Ми з мамою все життя жили не так, як хотілося, а як получалося. Може, хоч у тебе вийде жити, як хочеш. Дай Бог, щоб вийшло!

2002 – 2008

Того року конкурс був чотири людини на місце, але Олександра стала другою в рейтингу вступників і єдиною на курсі дівчиною. Курсантські будні, дисципліна, теорія, навчання на тренажерах. А ще стрибки з парашутом. Під час першого боялася, що її природа запанує над нею раніше, ніж угорі розкриється білий купол. І від зустрічі з небом забула, як дихати. Нарешті тут вона, а не її посланець, керований через мотузку або пульт. І це лише перша зустріч!

Омріяні півгодини разом із інструктором у легкомоторному літаку пила небо очима і не могла напитися. Хотілося не кабіни, а простору. Але могла і мала лише так. А коли інструктор довірив їй штурвал і дав відчути машину і спробувати небо на смак, заніміла від щастя. Цієї миті вона чекала все своє життя!

Інструктори харківського аероклубу, де вона проходила практичні заняття, давали більше волі своїм курсантам. Раніше почали відпускати їх у небо самих, дозволяли налітатися, бо кожен із них довго йшов до своєї мрії.

А далі були польоти на реактивному літаку, складніші фігури. Із кожним вильотом Олександра зросталася із машиною все більше, відчувала в собі силу для складніших завдань, але була слухняною. Здогадувалася, що викладачі, спостерігаючи за нею із диспетчерської вежі, знають, що вона може більше. Але зараз не час ініціатив, бо один промах — і шлях до мрії закриється назавжди.

Із Л-39 вона попрощалася легко, наче з приятелем, із яким було добре в дорозі, але їй треба іти, тобто летіти далі. І лише опинившись за штурвалом МІГ-29, збагнула — звідси вона нікуди. Це її машина. І відчуваючи під крилами бойову міць, Олександра мріяла лише про одне — допасти тих, хто розлучив її з батьками. Їхні образи все більше затиралися в пам’яті, але останню мамину настанову вона пам’ятала чітко, наче весь жах її життя стався лише вчора. Якби не це, дівчина б уже давно викрила себе, налякавши не лише тих, від кого могла зазнати кривди, але й тих рідних, які любили її, як свою, всі ці роки. Вона і від них мусила таїтися. І їй це боліло. Бо відкрийся вона, батько з матір’ю боятимуться її. Наче їх та їхніх предків гнобили не росіяни, а Санин народ. Мирний народ, у якого людська слава відібрала навіть право на захист.

2014

Олександра міряла кроками кімнату, а батьки сиділи на дивані. Вона щойно приїхала зі збору, де їй та іншим у воєнний час наказали сидіти на землі.

– Це пи…

– Саню! – обурилася мати.

– Ок, мамо, ок. Це пухнасте хутряне звірятко з родини псових. Так добре? У нас війна, а я не в небі!

Дивилася на ошелешених батьків і розуміла, що вони налякані. Бачили її такою вдруге у житті. Ні, не такою. Тоді вона була просто впертою, а зараз її кров кипить. Бо пам’ять перших років життя кличе про помсту. Бо зі страху маляти виросла ненависть, яку вона лише тепер змогла усвідомити. Та й помсту не лише за кревних, але й за Петра і Настю, за їхні сім’ї, які замість жити і бути щасливими на своїй землі гинули і поневірялися по чужій та непривітній. І цього вогню не втишував навіть аргумент, що якби їх не було там, вона б не мала цієї сім’ї, такої доброї і такої рідної.

– Доцю, ти ж сама стільки разів повторювала, що командування знає, що робить, – зауважив Петро.

– А я й не кажу, що не знає. Але над Донбасом вже збили два МІГи і кілька СУшок, а Вусань мені каже: “Налітай ще трохи. Ще не прийшла твоя пора”. А де в дідька я налітаю, коли в нас навчання були уже біс знає коли? І ще невідомо коли будуть. Та й розумію я, що вони тримають мене в тилу, бо я жінка. Наче наявність пру…

– Саню! – знову вигукнула Настя.

– Наче стать щось вирішує! – гаркнула Олександра, наголосивши друге слово.

…

Та коли невдовзі оголосили про навчання і вона потрапила до списку, стало соромно. Полковник таки дійсно знав, що робив. Він давав її крилам зміцніти.

25.02.2022

Відчуваючи вібрацію і чуючи за стіною рев реактивних двигунів, Олександра терзала свій давній смартфон, набираючи заповітний номер раз-по-раз. Але не чула навіть гудків. І за що той Київстар усі ці роки дер такі гроші, що його мережа не здатна функціонувати у воєнних умовах?

Але ось, із надцятого разу з’єднало, але тепер уже з кожним гудком на серці ставало все важче. “Мамо, візьми слухавку! Будь ласка!” І наче почула.

– Алло, Сашуню, – озвався тихий голос.

– Мам, складай валізу, я зараз спробую знайти, із ким би тобі з міста виїхати! Але збирайся бігом!

– Доцю, до мене вже Вітька приходив і казав їхати з ним…

У грудях запульсувало тепло. Вітька… Ватажок лобурів, який не витримав випробування каруселлю. Виріс людиною. Невже люди таки не є безнадійними? Навіть ті, хто таким здається…

– То ти вже зібрана, мам?

– Ні, доцю. Я залишаюся.

– Мам! – крикнула Олександра тим тоном, яким колись мати напоумлювала її.

– Не кричи на мене, доцю. Я знаю, що я роблю. Куди я попруся на дев’ятому десятку? Я хочу померти тут, щоби мене поховали коло Петруся. Колись мене малою звідси вивезли, і зараз я не поїду зі своєї волі.

– Мамо, але кацапня проривається, ти це розумієш?

– Розумію, доцю. Але я вірю, що Бог захистить. І у свого ангела. Персонального ангела. Чуєш, Сашуню?

Вона не відповіла, бо у грудях пекло. Немилосердно. Так, що, здавалося, видих буде полум’яним. У скронях гупало: “Скажи їй! Скажи!” Невже зараз вона може так просто розповісти цій жінці, яка присвятила їй життя, що вона не ангел, що вона?.. Невже зараз вона може це сказати і не налякати її?

– Мамо, чуєш, шануйся там. Винеси в підвал табуретку і ковдру, нехай там і лишаються. І… в моїй шафі в кутку стоїть рюкзак. Там є все необхідне. Поклади туди документи, ліки і пляшку води. Якщо буде тобі заважко, викинь щось із їжі. І слухай сирени. Чуєш, мам?

– Чую, до…

Зв’язок урвався. А в неї вже не було часу телефонувати знову. За кілька хвилин їй на зліт. Чому вона не подбала про матір іще тоді, коли їх уночі мали переводити на інший аеродром? Якого, швидше за все, немає на ворожих картах.

Але невисловлене влилося в серце люттю. Так, вона стане ангелом. Не тим солоденьким зі складеними долоньками, а воїном, який втримає над головою матері мирне небо і влаштує пекло кожному, хто на те небо посягне!

Повітря вистуджувало серце і загострювало розум. Олександра прямувала до свого літака. Серце стукало повільно і розмірено. Чуття поволі виростало за її межі і ставало над нею куполом. Коли Олександра злетить, це буде вже сфера, в якій вона завжди знає, хто де, хто свій, а хто чужий. Не бачить, але відчуває. Так бувало завжди під час навчань. Але зараз від цього чуття залежить усе.

Погладивши фюзеляж свого “Мигунця”, вона прошепотіла:

– Ну, старий, не підведи!

Того ж дня

– Це наказ! – вдарив у вуха голос Вусаня, який був десь поруч, вона знала це. Відчувала його так само, як і ворога, який летів просто на неї. Полковник і далі намагався берегти її. Але зараз не час. Бій розставив сили саме так, як треба. Вусань був надто далеко, щоби прийняти бій. Її позиція для цього найсприятливіша.

Ось вони, собаки! Не чекають її згори, на Вусаня йдуть. Парою! Як зручно! Одним пострілом.

Запуск двох ракет із малим інтервалом. Зміна курсу. Відчуття сфери довкола і солодкий щем, що за мить вона відкриє рахунок збитих. Зухвала певність, що зараз Вусань не віддасть її під трибунал за невиконання наказу. А до кінця війни, мо’, і забуде.

І те, заховане глибоко всередині, тлумлене багато років, але зараз таке бунтівне! Час дати йому волю! Авжеж час! Коли, як не тепер? І де, як не в небі?

27.02.2022

Вусань не сказав нічого. Але подивився… спідлоба, мовляв, “а з тобою я після війни розберуся”. Але іскорки в очах свідчили про величезне бажання задушити її. В обіймах.

На дві хвилини почулася з мамою. Та між тривогами зварила суп, а в укритті в’яже шкарпетки.

Третій є.

28.02.2022

Нині її призначили командиром ланки. Вусань, відволікаючи на себе ворога, не встиг навіть катапультуватися.

Не втирала злих сліз, але стримувала крик. І своє єство, яке рвалося на волю і в небо. Але вишколений військовою дисципліною розум тримав її природу в межах кволого людського тіла. Зараз вона може зробити щось лише в небі за штурвалом бойової машини.

02.03.2022

Поїсти, поспати — і в небо. Олександра допиває чай і вирубається за хвилину, щоби скочити на ноги так само стрімко, без будильника.

На її рахунку — шестеро. Поки що. Бо сунуть і сунуть. Як сарана.

З матір’ю зв’язку немає. Спроби видзвонити хоч когось із Херсона — марні. Вона всім серцем сподівається, що це просто глушать зв’язок.

03.03.2022

Шестеро винищувачів ведуть бомбардувальник. Дідько знає, що він несе. І куди. Нема іншої ради, ніж зняти їх тут, над полями.

План ризикований. Ні, він просто безглуздий! Але вона впевнена. Ії ланка підходить ззаду і знизу. Сама ж Олександра заходить ворогу в лоб, опиняючись на лінії вогню що в кацапні, що у своїх. Але варто спробувати, нехай і ціною свого життя. Прямо по курсу цієї сімки — Енергодар. І навіть якщо це блеф, від самого припущення пробігає мороз по шкірі.

За ці дні вона відчула, що таке злитися з “Мигунцем” в одне ціле. Велике і важке ціле, у кабіні якого б’ється серце, що вже тиждень горить невгасимим полум’ям. Її єство все ще корилося, але вимагало волі. Жадало помсти за полковника Вусаня, за Херсон, який досі мовчить, Миколаїв, Мелітополь.

І воно почало рости. Розтеклося із грудей лавою по всьому тілу, поки не заповнило кожен палець. А потім почало ширитися в нутрощах “Мигунця”. Залізо легко сприймало її силу, наче саме хотіло ожити, і вже за мить вона відчула громаду МІГа як своє власне тіло. Потужне, швидке і смертоносне.

“А тепер дивіться на мене, паскуди!”

Зір став гострим, охоплюючи все аж ген до краю неба. І незбагненним чином упіймав погляд кожного пілота тієї сімки. За склом. Під шоломом. І вона майже сп’яніла від жаху, який охопив їх усіх.

Коли в бойовому порядку ворога почалася паніка, “другий” із її ланки підсмажив того, котрий летів позаду бомбардувальника. Олександра вдихнула, відчуваючи, як її єство повертається у звичні межі — і її перша ракета пішла.

Далі все було передбачувано. Важка Тушка, залишившись на закуску, намагалася втекти, але вибухнула у повітрі разом із боєкомплектом. Оцінивши на око діаметр зони ураження, Олександра дуже сподівалася, що мешканці ближніх сіл поховалися в льохи.

А за годину, ледве виповзши із кабіни, вона заснула, не дочекавшись вечері.

05.03.22

Її охопив шал. Список поповнювався. Не лише за рахунок збитих винищувачів, але й транспортного літака, який був напхом напханий десантниками. А ще їй вдалося на бриючому польоті знищити два транспортні вертольоти.

Серце не гасло. Але від ейфорії за кожну малу перемогу залишився лише посмак “така робота”. Небо не тішило. Новин уже навіть не слухала. Телефон мовчав.

Але одного вечора таки довелося втупитися в телевізор, ремигаючи вечерю, смаку якої майже не розрізняла. Ведуча новин, якій після виходу з укриття забули підправити грим, розповідала:

– Вчора Південний Месник, колега-ас Привида Києва, отримав нове ім’я. Мережею шириться запис останніх секунд перехопленої розмови російських пілотів, яких атакувала ланка Месника.

Далі на тлі світлини кабіни пілота МІГ-29 залунали панічні звуки, більшість із яких були зацензуровані. Не “запікали” телевізійники одне слово — “дракон”.

Далі на екрані знову з’явилася ведуча, яка усміхнулася і продовжила:

– Схоже, ворог вдається до “допінгу” не лише у спорті, але й на війні. Певно, без нього пілоти відмовляються сідати за штурвал. Однак повернімося до нашого героя. Нове ім’я активно підхопила мережа. Після інформаційних атак ворога цивільне населення шукає будь-якої нагоди для підтримки бойового духу, тому вже з’являються і ширяться меми та комікси про нового героя, а наймасовішим стало: “Дракони теж — за Україну”. В мережі точаться дискусії щодо особи цього льотчика-аса. І більшість схиляються до думки, що Дракон — це жінка.

08.03.2022

А далі все закрутилося, немов у калейдоскопі. У малому проміжку поміж боями та коротким сном без сновидінь Олександра краєм ока бачила по ТВ руїни українських міст, чула про те, що японці забрали назад Курили, посилаючись, що відповідають загарбнику тими ж методами, якими він тепер воює в Україні. Потім, як не дивно, отямилася Молдова. Після неї фіни майже без шуму зайняли Карелію, до того ж, місцеві їх зустріли мирно, певно, порахували, що краще жити як фіни, а не як дикуни з ядерною дубиною. Після численних демонстрацій по всій Грузії прем’єр був змушений подати у відставку, а новий підтримав увесь світ санкціями щодо агресора. Соцмережі рясніли закликами до Китаю взятися за розум і за справу.

А Олександра чекала іншого. Коли у війні настане перелом. Коли вільної землі та неба почне хай по п’яді, але прибувати. І коли вона нарешті зможе додзвонитися мамі. Але стежити за новинами не встигала, а тим, що їй охоче переказували, найчастіше стосувалося її власних подвигів. Обіцянка гаранта дати їм із Київським Привидом Героїв України ніяк не тішила.

Херсон мовчав, хоча його звільнили з облоги, і в Олександри знову світ вислизав з-під ніг. У неї тепер було лише небо. Але вже не було тієї опори для душі, яку давали земля і мати. Вона втратила би лік збитим літакам, якби її не рахували побратими та ЗМІ. Вона проклинала кремлівського карлика останніми словами. І тепер їй так хотілося почути мамине сердите “Саню!”.

Так, розуміла, що переживе усіх, кого знає. Навіть молодших пілотів її ланки. Але не так. Зараз вона б хотіла побачити матір живою! І нарешті сказати їй, хто вона така!

…

У тому бою ледь не підбили її саму і їх із “Мигликом” урятував лише вмілий маневр. Змушені здавати свої позиції окупанти також шаліли. І, здається, їх перед зльотом в українське небо добряче попереджали про те, що вони можуть побачити. Бо ефект несподіванки уже не так вибивав їм мізки і складні цілі не давалися з першого удару.

Вона повернулася на аеродром раніше. Ні, кіна не буде. Ресурс на нулі. І таки мав рацію Вусань — вона ще не налітала своє для того, щоби стати справжнім асом. Сподівалася, їй дадуть ті кілька годин, за які вона зможе хоч якось відновитися. А як ні… це може бути її останній виліт.

Олександру зустріли без жодних питань, але із загадковою усмішкою.

– Слухай, Саню, а ти нині популярна шо капець! Твоя мобілка просто до хрипоти верещить.

– І хто ж то?

– А от вгадай, – і усмішка до вух.

– Слухай, будь людиною, скажи нормально!

– Ну на, не злися. А то дійсно як дракон. Правильно тебе назвали.

Але вона вже не слухала, занімівши від радості. Із дисплею на неї дивилася мама, а внизу червоним світилася цифра “18”. Вісімнадцять пропущених від мами!

І щойно Олександра мала натиснути “виклик”, як мама подзвонила знову.

– Алло, мамо! – припала вухом до телефона. – Алло! Мамо, говори!

Спочатку материн голос лунав ніби уривками, а потім почулося перше слово:

– Сашуню!

– Мамо! – щаслива німота минала не так швидко. – Мамо!

– Доцю, ти жива! Де ти була?

– Я… я була в небі, мамо, – перша сльоза скотилася по щоці. – Як ти?

– Я в хаті. Поки сиділа у сховищі, борщ скис. Буду новий варити. Оце забіг Мишко із дев’ятого поверху, приніс торбу харчів і сказав, що мобільні вишки ремонтують. І грошей за харчі не взяв. Сказав, що матері героїні тепер усе безкоштовно. І таких макогонів насплітав, про якогось Дракона, який сорок москалюк збив…

– Сорок двох, – ледь чутно мовила льотчиця.

– Що, доцю?

– Сорок двох. Двоє нинішні.

– То… то… – старенька довго шукала слова. – Доцю, то таки правда? Той Дракон — то ти?

– Я, мамо, я, – мовила Олександра, усміхаючись крізь сльози. – Я — Дракон. Я — дракон.

Мати довго мовчала і схлипувала, але потім мовила:

– Недурно те небо так тебе кликало. Аж тепер до мене то дійшло.

А льотчиця стояла, притискаючи смартфон до щоки, і світ довкола став примарним і неважливим. Її мати жива! І вона знає правду! Навіть якщо сприйняла її по-своєму, навіть якщо не повірила їй. Але тепер вона знає. Як і вся країна, якій поки не відоме її ім’я, але яка вже славить її рід.

Вересень 2022 року

Бразильський митник усміхнувся і віддав їй паспорт.

– Слява Украіні!

– Героям слава!

Олександра закинула за спину наплічник і, оминувши залу прильотів, де інші пасажири рейсу шукали свій багаж, попрямувала до виходу з аеропорту, де її чекав Хуан. Місцевий провідник-екстремал, із яким вона три із гаком місяці тому познайомилася в інтернеті. Він виявився її однолітком. Низеньким і худим, як вона. І добрим. Як Павлик із її далекого дитинства. Але набагато зараднішим, бо возив людей у джунглі на фотосафарі, водив у кількаденні походи охочих прогулятися, помокнути, попотіти і погодувати москітів.

Уже через два тижні знайомства Хуан запросив її у гості, але Саня відмовилася. Вона не з тих, хто так легко і швидко сходиться з людьми. Не вичувала підступу, але потребувала більше часу і більшої відстані. Не в її вдачі було швидко захоплюватися і втрачати голову. І, відмовляючи, гадала, що він скоро зійде з дистанції.

Але Хуан залишився. Спершу писав їй щодня, потім дзвонив. Далі вони говорили по відео про різні дрібниці, сміялися. Вона вчила його української мови, він її — португальської. А часом вона засинала під його спів і гру на укулеле.

Інколи він просив її розповідати про дитинство, про навчання в університеті, про те, як воно — бути пілотом надзвукового літака. Але філігранно оминав те, чого не мала права розголошувати, а ще не розпитував про війну. І вона була йому за це вдячна. Бо тепер хотілося жити, літати, піклуватися. Але не воювати і не жити згадками про війну.

Востаннє в серці палало невгасимо, коли бачила свою країну з висоти і розуміла, що після перемоги Україні треба відбудовуватися, випростуватися і забувати звуки війни. Але тепер не хотіла про все це говорити.

Від звання Героя відмовилася, бо розуміла, що здобула його не стільки льотчиця, як її укрита природа, про яку стільки говорили, але геть неготовими були побачити і прийняти.

Хуан довгий час просто був. Змінював її будні. Робив її саму наче невагомою. І, щоби не втратити опору, Олександра з усіх сил трималася землі.

А потім він пробив її броню однією напівжартівливою фразою:

– Приїзди, Сандро. Тут такі неозорі джунглі! Можна тижнями йти і нікого не зустріти. А небо в нас яке! Тут дракону є де розправити крила.

Вона цілу ніч крутилася і думала. Думала і зважувала. Зважила і на ранок погодилася.

І вже за тиждень мала квитки на рейс із пересадкою в Парижі. Вона полетить туди через місяць, у час своєї такої бажаної і давно запланованої відпустки.

І ось – Хуан стояв ззовні біля розсувних дверей. Мружився від сонця і усміхався на кутні. І, наблизившись, вона збагнула: свій! Рідна душа. Своя кров. Ось що в ньому так поривало її залишити землю! Усміхнулася і поглянула в небо. От хитрун! Знав же, що в Україні вона нізащо не злетить, бо більше не хоче слави, а її політ точно не буде непоміченим, тим паче тепер. Навіть у Карпатах. Навіть у звільненому Криму. Як і над Поліссям. Ніде. Бо Її засічуть. Якщо не ППО, то супутники.

– Вітаю, Сандро-Дракон! – усміхнувся Хуан.

І повів її до бувалого в бувальцях джипа, який возив у джунглі не одну сотню туристів. А її довезе до неба. Безхмарного, безкрайнього і вільного від сторонніх очей.