«Головне не озиратися», — думала дівчина, крокуючи засніженою вулицею. Точніше грудами каміння, що від неї залишилися. Було пусто, безлюдно й самотньо. Тільки з колонки в напіврозваленому магазині тихо грала якась дуже знайома пісня:
«Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася».
Дівчині було важко пригадати, де раніше чула цю мелодію. В будь-який інший час вона залізла б до джерела звуку, щоб розвідати, який же пристрій зміг працювати так довго. Можливо, забрала б його собі. Але не зараз. Зараз була скована страхом: серце божевільно стукотіло, шкіра вкривалася мурашками, а нігті залишали на долонях широкі червоні сліди. Дівчина намагалася рахувати кроки, щоб приборкати хвилювання. «Раз. Два. Три. Чотири. Десять. Двадцять. Сорок один. Шістдесят п’ять», — методично відлунювало у голові і поступово, одночасно з тим як музика згасала, ставало все голоснішим. Ледве переставляла ноги, які від страху стали ватяними. Крок за кроком. Крок за кроком. Крок за кроком. Лиш би не впасти.
За спиною її переслідував м’який шурхіт від лап. Поміж чисел і музики до вух долинало розмірене дихання звіра. Дівчину щось мучило — тривога, жах, передчуття, хвилювання, марення, біль. Вона боролася сама з собою, щоб не втекти. Не побігти вперед що є сили, відчуваючи, як стискаються могутні щелепи десь на шиї. Перед очима постала картинка, як вона падає і кричить в передсмертній агонії. Здригнулася. «Не можна піддаватися страху», — подумала й забрала мокре від поту волосся з обличчя.
Чудовисько посковзнулося на одній з груд каміння. Залишки того, що колись було будинком, магазином чи школою, повільно покотилися вниз. Час ніби сповільнився. Десь за спиною почулося тихе ричання, схоже на муркіт домашньої кішки та загрозливий рев мотору одночасно. Дівчина тільки на секунду спинилася й затримала подих. Все її тіло напружилося, готове зробити ривок. Але звір навіть не прискорив крок, тож вона, не розслабляючись, далі рушила в путь.
Рахувати набридло, та й не залишилося чисел, які вона могла б назвати. Щоб відволіктися від розміреного стукоту кігтів об залишки бетонних джунглів, дівчина намагалася згадати з чого все почалося.
Спочатку, двадцять-четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, була паніка. Всі бігали магазинами, купуючи уже непотрібні речі. Сідали в автомобілі і їхали десь далеко, шукали безпечного місця, якого вже не було ніде. Було моторошно, а вона повільно розсмоктувала мандарин, намагаючись назавжди закарбувати собі його смак в пам’яті. В роті стало терпкувато-солодко — так і не змогла більше ніде знайти улюбленої їжі.
Тоді, пригадала, почали вмирали люди. В своїх будинках, коли робили звичні речі: сиділи на дивані, готували на кухні, гралися з дітьми. Спочатку це було дуже боляче, але потім… потім війна стала такою звичною, що це вже нікого не хвилювало. Байдужість вбивала більше, ніж ракети. Людям ніби відірвало здатність відчувати. Трупи накопичувалися всюди, де тільки можна було, але всі чомусь втратили можливість чути, слухати і відчувати. Вони просто переступали через своїх рідних, знайомих, друзів і йшли далі, ніби нічого не трапилося — настільки були втомлені від того, що відбувається.
Час від часу тріщали стіни будинків, які обвалювалися під силою ворожих ударів. Їх ставало все більше і більше, допоки якось далеко на горизонті не з’явився величезний гриб. Яскравий стовп світла спалахнув лише на мить і тоді абсолютно всі будівлі потягнулися до землі, яка їх народила. Світ руйнувався і цьому не було причини. Жодної. Окрім бажання одного напівмертвого диктатора завоювати його або стерти навіки.
Того ранку залишилася одна. Прокинулася в мертвих обіймах коханого і не могла повірити, що це не сон. Сильні руки навіть після смерті не могли її відпустити. Вона закричала і почала вириватися, чіплятися зубами за заціпенілі пальці, дряпати тіло, позбавлене життя, наносити все нові і нові удари… поки нарешті закостенілі органи не піддались.
Тоді дівчина сіла поруч і довго не могла повернутися до тями. Вона сміялася, плакала, билася головою об стіни і раптом усвідомила: все, що відбувається навколо — не сон, а процес, який неможливо обернути. Про який давно попереджали. Якого боялися. Який відтягували, але все одно все сильніше і сильніше закопували себе в могилу… так вона жила тижні і місяці, поки вперше не побачила звіра.
Величезний механічний собака сидів в тіні і уважно роздивлявся людину, яка посміла вижити. Такий собі дух апокаліпсису, до божевілля спокійний і холодний. Розумний і спостережливий. Але навіть він не розумів, чому хтось таки залишився живим. Принаймні, так їй здалося на перший погляд. З того часу він ходив за нею крок за кроком. Винюхував і вичікував.
А сьогодні… сьогодні був якийсь особливий день. Мав інший запах, тому приносив стільки хвилювання. Дівчина чомусь відчула, що саме зараз вона або загине, або переможе звіра. Тож міцніше стисла ручки рюкзака, востаннє забрала мокре волосся з лоба і щодуху побігла вперед.
Ноги плуталися, дихання збивалося. Здавалося, що сили покидають її, як тисячі, а можливо й мільярди, інших людей. Була втомлена. Повільно знижувала темп, відчуваючи, як в грудях знову повільно розпалюється бажання жити, а потім… упала і покотилася вниз, чуючи тільки шурхіт від лап і швидкі обережні кроки за спиною.
Дівчина прокинулася, видно, через декілька годин. Була злегка присипана сніговою стружкою, яка неприємно пекла. Тіло боліло, а очі пекли від вечірнього сонця. Яскраве світло засліплювало, допоки не з’явилася рятівна тінь. На обличчя капнуло щось тепле, але огидне. Воно тягнулося з підборіддя жахливого металевого звіра, який стояв і з цікавістю розглядав скоцюрблену істоту. Дівчина відвернулася. Тривога кудись пішла і єдиним, що її цікавило, стали червоні очі навпроти.
Металева морда вперлася в руку, допомагаючи встати. На диво, метал не був холодним навіть в зимову погоду. На сонці він вигравав всіма барвами природи, хотілося до нього доторкнутися, хай навіть й прийшлося б поранитися об гострі кути.
— Значить ти — мій друг, демоне? — прошепотіла дівчина, притискаючись обличчям до морди величезного пса.
Той видавав свій звичний звук, схожий на муркання. Дівчина відступила і придивилася до нього. З подивом зауважила, що й не могла поранитися, адже той був виготовлений з червоного й чорного металу, якого вона ніколи не бачила. Якогось твердого і м’якого водночас. Дивовижного досягнення науки. Скільки ж часу вона тут провела?
«Його точно хтось зробив», — промайнуло в голові. Дівчина з надією подивилася на звіра й він, мовби зрозумівши, кивнув. Підняв голову й за густою металевою подобою шерсті на грудях проявилися маленькі дверцята ідеальної квадратної форми. Собака вимогливо заскавулів, тож вона м’яко натиснула на них — ті одразу піддалися й відчинилися.
«Місія евакуація. Хто б це не читав — ми перемогли. Хочемо допомогти всім, хто вижив від ядерного удару. Нове українське суспільство, в якому більше не буде лиха, вже формується нашими руками. Росії немає й більше не буде. Йдіть за Патроном, він приведе вас в безпечне місце, де ви зможете відпочити й відновитися», — повільно прочитала дівчина, важко ворушачи язиком й дивуючись кожному слову. Давно не чула свого голосу, тож він звучав неприродньо й налякано, трохи по-дитячому наївно. Сотні думок вертілися в голові, заважаючи нормально прийняти рішення. Міцно стискала синьо-жовтий прапор, який дістала разом з запискою, і від нього в грудях дзвеніла надія.
— То ти не демон, ти Патрон, — усміхнулася, намагаючись втамувати хвилювання.
Вона стільки часу була самотньою, що думала, ніби весь світ загинув від того яскравого спалаху, який виявився ядерним снарядом. Від збудження піт стікав її спиною, хоч погода ставала все холоднішою й холоднішою — скоро мало стати геть нестерпно.
Пес встав і грайливо помахав хвостом. Дівчина довго дивилася на нього, поки той не гавкнув вимогливо, показуючи головою в протилежну сторону. Вона з секунду повагалася і рушила за ним. «Навіть якщо це пастка, то байдуже, — подумала, рушаючи на захід сонця. — Я вижила, тому вже перемогла. А далі все буде залежати тільки від нас».
1. Якщо Патрон робот, то чого він дихає?)
2. Якщо коханий ГГ помер, тримаючи її в обіймах, то як вона вижила. Тобто, на скільки я зрозуміла, для неї все сталося раптово. Але якщо це ядерний вибух і її коханий помер від цього, то і вона померла б. Якщо вона якась особлива – то про це в оповіданні нічого не сказано.
Ну не знаю… Мабуть я перечитала постапокаліпсису – мені замало напруги.
1) Сказано, що він виконаний з незвичайних матеріалів. Нічого не заважає йому бути андроїдом чи кіборгом. Або просто бути запрограмованим для того, щоб видавати звуки схожі на дихання. Це ж саме було в Detroit become human – максимальна реалістичність для кращого маркетингу.
2) ну на цьому немає акценту. Можливо, це помилка автора. Але насправді це могло статися від будь-чого – голод, опромінення, хвороби. Ніхто ж не казав, що головна героїня насправді повністю здорова і не вмирає) Можна поглянути глибше і тоді він також помер від байдужості, яка вбиває гірше ракет.
На рахунок того, що замало напруги, автор може лише сказати дякую за те, що поділилися думками. Зрештою, все це суб’єктивно) Важливо вже те, що ви приділили час, прочитали та залишили власні враження.
Прочитала на одному диханні!
Хочу захистити автора від коментаторів: особисто в мене під час прочитання не виникло жодного запитання щодо реалістичності описаних подій, типу “як вона вижила?”, “скільки вона прожила на випаленій радіацією землі без їжі?”. Може, їй пощастило вдало мутувати внаслідок ядерного вибуху замість померти – хтозна?
Як на мене, у цьому короткому влучному нарисі найважливіше – це настрій. Кріпове пост-апокаліптичне марення – я би так це окреслила. І це стильно! Навіть кінцівка виглядає “гепіендом” лише на перший погляд – але враз замислюєшся: “а чи це не передсмертна мара? чи не ілюзія, яку навіяв героїні Звір після своєї перемоги?”
Звісно, текст потребує мовного і структурного редагування, але за першим разом читається гладенько – ніби кіно дивишся (не здивуюся, якщо автор надихався класичним фільмом Threads 1984 року, а якщо ні – дуже раджу його подивитися).
Автор в захваті від того, що хтось зрозумів його ідею! Намагаюся шукати якісь нові форми і робити акцент на атмосфері, а не лише на логічності сюжетної лінії. Тому вважаю багато деталей просто неважливими. У випадку автора це скоріше самовираження, ніж намагання слідувати стандартам літератури. Повністю погоджуюся, що потрібне редагування. Але часто в автора око замилене для того, щоб побачити всі помилки. Ще раз спасибі за позитивний відгук, ви підняли авторові настрій
Вітаю, авторе!
Фінал несподіваний і зворушливий, дякую за нього.
Втім, початок і середина, на мій смак, мають багато нереалістичного. Ви уже пояснили, що планували твір як певну алегорію і що дівчина – ненадійний оповідач, але повірити у її ненадійність мені не вдалося. Тому і є враження, що вона справді вижила в прямій зоні ураження ЯО (ну, буває, але їй потрібна була би серйозна медична допомога), що вона дивом виживає у руїнах тощо. Але мислить вона чітко і досить ясно, спогади у решті подій здаються стрункими. Та й читається історія як ніяка не алегорія, а цілком собі стрункий постапок.
Про бувальщини і неоковирності по тексту вам уже написали. Від себе додам: мені найбільше різонули очі “закостенілі органи” в значенні “руки”. Це ніби й не помилка, але здалося, що дівчину обіймає розпотрошений мрець, який встиг замерзнути (а чому тоді жива вона, як там був такий холод?) Ну не кажуть на кінцівки – органи, на жаль 🙂
Бажаю успіху на конкурсі!
спасибі
спасибі
Вітаю, авторе!
З тексту здається, що ви – початківець. Надто кострубато написано. Забагато “бувальщини”, є не надто вдалі звороти, певні алогічності. Як от:
“З подивом зауважила, що й не могла поранитися, адже той був виготовлений з червоного і чорного металу, якого вона ніколи не бачила.” Колір металу якось застерігає від поранень?
Через мову важко сприймається оповідання загалом. Зрозуміло, що героїні страшно, вона переживає, але емоційний контакт з читачем слабкий і їй не надто співпереживаєш. У випадку оповідання це погано, адже тут є класні емоційні маркери, як те саме пробудження в обіймах мертвого коханого.
Вдалася атмосфера запустіння і занепаду. Трішки не зрозуміло з Патроном (за використання якого респект). Виходить, пес її переслідує, але ніяк не виказує, що несе добро? З цим треба щось робити.
Успіхів та наснаги!
Автор дякує за те, що думками поділились ви.
Мені здається, що автор вирішив зробити аспект більше на внутрішньому світі героїні, на її переживаннях, стараючись показати постапок очима юної дівчини, чим зосереджуватися на технічних деталях довкілля.
Щодо мене, то я тому й не надто полюбляю НФ, через нудні для мене описи науково-технічних процесів і механізмів. А тут таких подробиць не так багато, тому цей твір навіть дуже мені зайшов. І розбирати його на дрібні деталі не хочеться.
Дякую, що дочитали текст до кінця. Автор вельми задоволений, що ви змогли зрозуміти його ідею)
Вітаю, Авторе!
Історія похмура. Добре, що у фіналі в ній з’являється надія.
Цікаво, що песик-сапер дав ім’я псові-рятівникові.
Але після прочитання залишилися питання:
1. Скільки років минуло після ядерного удару? Як героїня виживала весь цей час?
2. Тому, кого переслідують, важливо чути, де знаходиться переслідувач. Він зосереджується на втечі, але не рахує кроки.
3. Якщо героїня бачила гриб і дію ударної хвилі (а отже, не перебувала в укритті), тоді як вижила? Навіть якщо припустити, що коханий прикрив її собою і вона вижила завдяки цьому, то вона отямилася, а не прокинулася, і боролася з вагою його тіла, а не з застиглими обіймами.
4. Розумію, чому в уражені райони пошуковцями відправили роботизованих псів, але вчені мали би врахувати такий ефект, який слідкування Патрона справило на героїню, і обладнати його не лише тим, що можна прочитати при контакті, але й системою голосового сповіщення. Так пошук тих, хто вижив, став би ефективнішим, бо люди могли б самі вийти до нього, а не він – ганятися за ними.
5. За враженням, минуло кілька років із часу удару, але поява Патрона вказує на те, що це, може, і десять років. Бо для того, щоби такі роботи з’явилися в нас, пройшли випробування і всю бюрократію та пішли в серійне виробництво, поки зарано.
Натхнення та успіхів!
Автор вельми вдячний за відгук! Хочеться сказати, що в цей твір не претендував на 100% реалістичність — в першу чергу тут йдеться про втечу від чогось важливого, внутрішнього конфлікту, і лише потім про фантастичний елемент у вигляді собаки. Дівчина явно не надійний оповідач, тому її спогади стосовно того, як все відбувалося, можуть бути дещо прикрашеними чи навіть придуманими, таким чином не варто вдаватися в деталі стосовно виживання. Стосовно кроків така ж історія — вона хоче втекти перш за все морально, забути і відволіктися, позбутися звіра в своїй голові, чим лише сильніше фокусується на ньому. Вона рахує не лише свої кроки, а й кроки собаки, який йде за нею.
Дякую за відповідь!
Зараз спробую пояснити, що спонукало мене сприймати текст саме так.
Гг названа “дівчиною”, що вже саме по собі наводить на думку про більш відсторонену, спостерігацьку позицію (так званого всевидючого оповідача).
Як на мене, якщо дати дівчині ім’я або позначити її займенником, вірогідність подібної помилки прочитання суттєво знизиться.
Однак вирішувати лише Вам як автору 🙂
Автор має на увазі саме момент розповіді про війну, стосовно якого у вас було найбільше питань. Це про руйнування і ядерні вибухи. Там зазначено, що поки вона йде, то згадує. А отже, в цей самий момент вона могла бути в укритті, а потім виживати з коханою людиною. Тоді вже момент, коли “коханий не прокинувся” можна прив’язати буквально до будь-якої події: від радіації до отруєння чи голоду. Часові рамки спеціально не було вказано, щоб створити відчуття дезорієнтації в часі і просторі.
А взагалі комунікація автора з читачем це дуже важливо, тому автор дуже вдячний за будь-який відгук і все розуміє)