Новий світ

Роман відкрив очі й одразу ж примружився від яскравого світла, до якого ще не встиг звикнути. Де він зараз?  Це місце не схоже на лікарню, її б він одразу впізнав. У лікарнях Роман провів понад три роки, намагаючись перебороти рак. Як виявилось безрезультатно…

То що ж сталося? Він точно пам’ятав, як доживав останні дні у хоспісі, знемагаючи від болю. Бачив безнадію в очах дружини, яка ще кілька місяців тому вірила, що він зможе вилікуватися. Він не вірив. Але не казав про це сім’ї. До того часу вже так втомився від цієї хвороби, що хотів просто померти. Єдине про що жалкував, що не зможе подбати про дружину й сина. Що залишає їх у такі важкі часи.

Війна. Коли вона почалася, Роман уже був тяжко хворий. Йому теж хотілося боронити свою країну, хоч якось  допомогти, але він нічого не міг вдіяти. У нього була своя війна з раком. Яку врешті він програв.

Чоловік піднявся з ліжка. Тіло ледь слухалось. Він здавався собі таким важким, ніби був зроблений із заліза.

Підійшов до дзеркала у ванній кімнаті й застиг, не в змозі відвести погляд. Звідти на нього дивилось зовсім чуже обличчя. Хто він? Як він став таким?

У Романа почалась паніка. Стало важко дихати. Хитаючись, він дійшов до ліжка й сів, намагаючись усвідомити те, що з ним сталося.

Круглі автоматичні двері відчинилися й до приміщення зайшла красива молода жінка у червоному діловому костюмі.

− Вітаю Вас! Назвіть, будь ласка, своє повне ім’я і дату народження.

− Бойко Роман Андрійович. 11 січня 1980 року. Що тут відбувається? Де моя сім’я? – трохи розгублено сказав він.

Жінка уважно подивилась на чоловіка, а потім натиснувши на невеличкий навушник промовила:

− Мозок № 560918 успішно пройшов процес перенесення. Особистість збережена. Пам’ять уточнюється. Когнітивні функції у нормі.

− Ви поясните мені, що  сталося? Я хочу бачити свою дружину.

− Не хвилюйтеся пане. Зараз я усе Вам поясню. – усміхнулась жінка – Мене звати Марина. Я менеджер кріокомпанії, з якою уклала угоду ваша родина  триста років тому після вашої смерті.

− Що? Триста років?  – Роман не на жарт злякався.

Жінка продовжувала невимушено усміхатись, що нервувало його ще більше.

− Ваша дружина віддала Ваш мозок на збереження у кріокапсулі, до того часу, поки наука не зможе пересадити його у здорове тіло. І лише через триста років наші вчені нарешті освоїли цю технологію. На жаль Ваша сім’я не мала змоги скористатися нашими послугами, тож на даний час їх уже давно не має в живих.

Не хвилюйтеся, я буду допомагати Вам адаптуватися у сучасному суспільстві. Таких як Ви, пане Роман, людей минулого – вже багато. Для зручності, адміністрація нашого міста виділила їм окремий район. Там все прилаштовано під ваші потреби та максимально схоже на побут часів вашого життя.

− Я ніколи не чув про  кріозаморозку. – відповів Роман, йому здавалось, що це чийсь дурний розіграш.

− Звісно. У ті часи це була секретна урядова програма. Ваш мозок був здоровий, в той час, як тіло помирало, тому Ви були слушним кандидатом. Добре, з цим, розібралися. Ходімо прогуляємося вулицями міста і я розповім Вам усі нюанси нового життя.

На вулиці усе здавалося таким незвичним. Невеличкі будинки були копіями один одного і відрізнялися лише за кольором. Ніяких машин чи громадського транспорту. Люди або прогулювались пішки, або їхали на приладах, схожих на самокати. Усюди були зелені зони з квітами і деревами, такі собі міні парки. Ніяких рекламних банерів уздовж міста. Всюди було тихо. А ще, зовсім не було тварин. Зазвичай у парках гуляють з собаками, на деревах сидять птахи, голуби порпаються у землі, шукаючи якісь крихти. Це досить незвично.

Небо було ясне, яскраво світило сонце, але спекотно, як на диво не було. Якщо люди так живуть через триста років, то це непогане майбутнє. Шкода, що його сім’я не зможе цього побачити… Роман завжди думав, що це він залишає рідних, а тепер виявилося, що йому доведеться жити без них. Чому ж вони не змогли скористатися кріозаморозкою? Хоч хтось з них?..

− Як називається це чудове місто? – Запитав він.

− Новий Київ. – швиденько відповіла Марина. − Його так назвали на честь минулої столиці України. Є ще два міста зі схожою назвою: Новітній Київ та нинішня столиця − Головний Київ.

«Яке дивне майбутнє, навіщо називати три міста однаково…» − подумав Роман, а вголос додав:

− А що ж сталося з моїм Києвом? Ми перемогли у війні?

− У війні? Якій саме? – трохи засумнівалася жінка – А, мабуть,  ви маєте на увазі російське вторгнення в Україну 2022 року? Так, перемогли. Та на жаль це була не остання війна з ними…

− Не остання? Скільки ж їх усього було?..

− Якщо не помиляюсь, чотири… Так чотири,  але це якщо не рахувати ядерну, та вона торкнулась усього світу.

− Ядерну?! – здивувався Роман.

Марина почала розповідати так, ніби це було щось буденне:

− Сто п’ятдесят років тому, після того, як лідери великих держав так і не змогли домовитись між собою, у світі почалась ядерна війна. Точно ніхто не знає, хто ж розпочав конфлікт. Існує гіпотеза, що це була випадковість, але тоді ніхто не задумувався про це.

Що ж до того, що сталося зі старим Києвом… Його, на жаль, більше немає. Залишились тільки руїни, як і від усіх інших міст на планеті. Але Ви все ще можете його відвідати. Туристична компанія щоденно проводить екскурсії на поверхню.  Для цього знадобиться лише одягти захисний костюм. Та я б не радила Вам робити це у перший день після пробудження. Все ж таки там небезпечно.

− На поверхню? Що ви маєте на увазі? – Роман вже не знав що й думати, скільки ж всього сталося за останні століття?

− О, я що забула Вам сказати? Наше місто знаходиться під землею. Не тільки наше, звісно. На поверхні жити неможливо. Людство, або живе у космосі: у станції на орбіті нашої планети, чи на Марсі. Або під землею. Більшість усе ж під землею. Не кожна країна змогла освоїти космічну евакуацію. Але, так чи інакше, до ядерної війни готувались усі.

− Цього не може бути! А як же небо? А сонце?

− Усе не справжнє. Лише імітація для зручності. Через радіацію на поверхні у нас тепер ціла купа енергії.

Роман роздивився навкруги. Зовсім не було схоже, що місто знаходиться під землею. Він навіть відчував легкий вітерець, що приємно обвівав тіло. Йти стало важко, хоч зараз він став набагато молодшим.

− Я бачу ви вже втомилися. Ми скоро будемо біля вашого будинку. Можливо хочете ще щось дізнатися?

− А як… інші міста в Україні, вони усі теж під землею?

− Я ж розповідала Вам про три Києва. Інших міст у нас немає.

− Всього три? – А Роман думав, що сьогодні вже ніщо його не шокує.

− Чого ви дивуєтесь. Це ще багато. Деякі країни ледь можуть собі дозволити друге місто. Доводиться регулювати популяцію.

− А наші вороги? Вони теж під землею?

− Вороги? В нас більше немає ворогів. – здивувалася Марина. – А-а-а, наші вічні окупанти з минулого… про них ніхто не чув. Навіть якщо вони урятувалися, от на зв’язок зі світовою спільнотою жодного разу не виходили. А вже минуло сто п’ятдесят років.

Вони підійшли до височенної стіни, що йшла уздовж вулиці. Поряд не було ні магазинів, ні будинків. Лише стіна, з викарбуваними цифрами, що здавалося не мала кінця. Довжелезним лабіринтом, вона розкинулася через усе місто. Роман усе чекав, коли ж скінчиться цей елемент архітектури, що зовсім не вписувався в сучасність. Але вони йшли далі й стіна тягнулася разом з ними. Врешті, він не витримав і запитав:

− Що це за стіна з номерами? Вона відрізняється від усього іншого, що я бачив.

− Це меморіал. Його встановили вже давно, приблизно сто років тому. Зараз жителі хочуть її знести, бо вона займає багато місця. Тут можна буде збудувати нове житло. – так само легко, як і завжди відповіла Марина. – Цифри – це номери. Вони відповідають іменам жертв і займають менше місця. Усі жертви, починаючи з повномасштабного вторгнення і до ядерної війни. Якщо вам цікаво, я надам електронні списки.

− Меморіал? – Роман подивився навкруги. Холодна сіра нескінченна стіна. Кожна цифра, вибита у камені відбивалась раною на серці. Кожне втрачене життя… Перехожі проходили повз, не звертаючи на стіну жодної уваги. Вони звикли, що вона тут стоїть. Для них цифри нічого не значили…

І цей майбутній світ раптом здався йому таким химерним. Люди гуляли поруч з меморіалом, до якого їм не було діла. Так ніби минуле зовсім їх не турбувало. Так, наче це все сталося не з їхніми прадідами.

− Як Ви можете так легко про це говорити! Це ж були люди!Такі самі, як і ми! І вони так несправедливо загинули. – розлютився він.

− І що тут такого. – відповіла жінка. – Я зовсім не розумію людей минулого. Ви усі такі сентиментальні. Так, звісно, шкода, що таке сталося. Але тепер Україні нічого не загрожує. Живі мають жити своїм життям.

− Якби Ви жили у мій час, то зрозуміли б мене. – Засмучено сказав Роман. – Я бачив, як під бомбами гинули цілі сім’ї … Та тепер Ви так легко кажете про війну, ніби це щось буденне. Маленька неприємність.  А це урок, який варто запам’ятати на всі часи, аби війни більше не повторювались. Гадаю саме для цього і встановили меморіал.

− Так, так…− жінка не звернула особливої уваги на його слова. Вона сміливо крокувала вперед, і витримавши невеличку паузу почала розповідати Роману про його нове житло, електронні лінзи з вбудованим телебаченням й інші нові технології майбутнього.

Роман більше її не слухав. Плівся позаду, не зводячи очей з номерів на стіні. Усе здавалося кошмаром. Страшним сном, від якого ось-ось прокинешся. Краще б він помер ще тоді. Навіки залишився у минулому. Там, де його рідні, де усе таке знайоме й близьке.

Як тепер жити у такому чужому «новому» світі»?..