Наталя з сумом, що розділяв серце навпіл, дивилася у вікно. Чекала білого пухнастого щастя, але груднева погода не радувала. Дівчина зітхнула. В домі навпроти за склом виринув рудий кіт, який теж меланхолійно споглядав мишачу погоду. Наталя всміхнулася милому створінню. Почула кроки Вадима в коридорі й вибігла назустріч.
– Привіт, коханий! Як справи? – лагідно спитала.
– Недобре, проблем багато. А ти чого всміхаєшся? – буркнув.
– Рада тебе бачити. Може, купимо завтра ялинку? Хоч снігу нема, та святковий настрій влаштуємо.
– Ти що, дитина у свої 30 років? Новий рік – свято для малечі, – відрубав Вадим.
– Та ну. Як так? Тоді хоча б подивімось сьогодні «Один удома»? – не вгавала Наталя.
– Дай краще поїсти, нічого я не хочу!
Наталя з холодним серцем розігрівала вечерю. Думки роїлися розчарованими сніжинками й падали під ноги. Вадим із незадоволеним обличчям сів за стіл і втупився в неї, чекаючи на тарілку з борщем.
– От що тобі не так? Ялинку треба? Іди купуй. І не мороч мені голову передноворічними дурницями, – розсердився чоловік і взяв ложку.
Дружина вкотре проковтнула розчарування і мовчки пішла на улюблене місце біля вікна. Надворі було темно. З сусідніх домів виднілося світло лампочок і гірлянд. Журливого кота не було. Наталя зронила сльозу і поспішно витерла рукавом. Раптом хтось стукнув у шибку. Дівчина здригнулася від несподіванки. Опустила очі, а там знайомий рудий кіт. Він благально дивився: «Впусти мене». Наталя відчинила кватирку. Звірятко тихенько помурчало людськими словами:
– Я знаю, що твій чоловік не хоче свята. Він дуже стомлений. Не ображайся на нього. Я прийшов, бо можу допомогти.
Наталя завмерла. Вона думала, що мова кота – гра її уяви.
– Як? Ти…
– Я взагалі-то не кіт, але прийшов у його подобі. Мене звати Мрійвон. Я помічник Святого Миколая в місії порятунку духа Різдва. Тримай ось це, – він протягнув маленьку коробку з золотими стрічками й підморгнув. – У ній чарівний порошок, який знімає втому. Він допоможе Вадиму віднайти в собі дитину і налаштуватись на святкові приємності. Просто додай чоловіку в напій.
Вадим підійшов до дружини зі словами: «Ти з кимось розмовляєш?». Ошелешена Наталя повернулася, щоб відповісти. Мрійвон миттєво розчинився в повітрі.
– Ні, то шум із вулиці, – збентежено вигадала вона.
– Ясно. Зачини вікно і зроби, будь ласка, чай.
– Добре, – Наталя міцніше стиснула подарункову коробочку, від якої по тілу розтеклося приємне тепло.
А я вірю, що в цієї пари все складеться. Можливо, чоловіку і спраді тре просто трохи розслабитися та згадати, як він був маленький та любив, коли свято, ялиночка наряджена, гості, іграшки.
Дякую за відгук) Я теж вірю)
Втомився хлопака, буває. Порошок може й на одну новорічну ніч допоможе. А далі вже потрібно сідати та говорити. Може якраз ще можна щось владнати у сім’ї.
Дякую за відгук) Хоч ви бачите щось позитивне)
Наївність вона повинна бути в кожному. Хоч крихта.
Не можу не погодитись)
Доєднуюся до загального подивування з усього того, що відбувається в цьому сюжеті.
У чому ж причина?
Найбільша проблема радше в тому, що історії бракує моралі або логічної розв’язки.
Можливо, десь в історії варто було б сказати, що коли Наталя з Вадимом почали зустрічатися / тільки одружилися, то він був зовсім інший, веселіший, грайливіший, але з часом став затурканим життям і роботою, почав ось так до Наталі ставитися, втратив внутрішній вогник. І саме тому чарівний порошок допоможе нагадати Вадиму, ким він є.
Бо з усього тексту читач бачить тільки те, що Вадим — досить неприємна людина.
Як варіант, ця історія могла б розвиватися у стилі, що Наталя три дні поспіль до Нового року підсипає Вадиму порошок у чай, і це міняє його настрій, викликаючи приємні спогади.
— Може, купимо завтра ялинку?
– Ти що, дитина у свої 30 років?
Вадим сьорбає магічний чай, щось згадує. Тоді м’якшим голосом додає:
– Може, собі й не купуватимемо, але можемо сходити на площу подивитися на головну ялинку. Чув, там навіть ковзанку поставили. Пам’ятаєш, як я тебе вчив на першому побаченні стояти на ковзанах?
І т.д.
Раджу передивитися, як працює “Різдвяна пісня” Діккенса, бо це якраз з того тематичного кластеру історій.
Це, звісно, якщо автор планував розкрити сюжет у стилі різдвяного дива, а не песимістично ))
Дякую за змістовний відгук) Так, ви праві. Перестаралася я зі змалюванням негативного боку Вадима. А на позитивному акцент не поставила. То була б набагато довша історія)
Тут трохи інше. Все про що ви написали, залишається за кадром. Адже в таких сім’ях, а їх тисячі, спочатку усі шалено закохані, а потім через певен час приходять будні і багато чого міняється в людях. Тому описувати це додатково тут і не потрібно. І так зрозуміло.
Порошок – це не миттєве спасіння сім’ї, це диво на одну ніч, рушій стосунків між Наталею та Вадимом. Тобто щасливий кінець можливий тільки тоді, коли захочуть того самі герої. А порошок просто відкриє очі Вадимові, щоби він зрозумів, як він не правий і чи є у нього кохання до Наталі. Наталя в це вірить, і я повірив.
Дякую за думку)
Насправді це не єдиний можливий сюжет. Бо це може бути і класичний випадок аб’юзу, де Вадим — маніпулятор, а Наталя — ненадійна оповідачка, яка не усвідомлює, в якій жахливій ситуації вона опинилася.
Тут уже кожен вирішує сам, як сприймати написане)
Боже ж милий, та бідна жінка ще на щось та й розраховує! А мрійвон цей – це якась недобра істота, як на мене, бо не лише підтримує ілюзії, що ото мудило стане людиною, а й саму жінку спокушає на дурний вчинок, бо підсипати порошок людині, яка на це не дала згоди – це теж… не дуже добре, скажімо так.
Шкода жінку в цій ситуації, дуже-дуже шкода. Заплутається вона в цьому павутинні маніпуляцій. Якщо Ви, авторе, на це розраховували, то в Вас чудове оповідання вийшло.
Дякую за відгук) Я просто написала історію однієї сімейної пари. Як її сприймати – це справа читача. Не знаю, чи є ідеальні подружжя. Риторичне питання, мабуть)
Ой, а скільки, насправді, таких жінок, які заплуталися. І всі хочуть дива і більшість все ще вірять у те, що чоловік любить, десь глибоко в душі.
Ситуація життєве, але місце для дива у житті є завжди.
Насправді у героїні поряд втомлена і роздратована людина через проблеми на роботі й в житті. І, на жаль, чоловік Наталі переносить їх у сім’ю. Але! Я цього не написала (а потрібно було), кохання там є, було і повинно бути. А сімейні негаразди і неприємні часи бувають у багатьох сімейних пар.
Тож порошок має силу допомогти подолати ту кризу)
Місце для дива у житті є, так, і я в це щиро вірю… проте не у випадку, який описано у цьому тексті. Можливо, для того, щоб я повірила, у тексті замало слів – адже вимоги конкурсу все ж таки дуже суворі. Можливо, там вистачить пари-трійки речень. Але тут… життєвий досвід – це така клята річ, яка інколи дуже заважає повірити у диво в конкретній ситуації ))
Порошок не допоможе. Це лік, а дія ліків завжди обмежена в часи. Гнати того Вадима підсрачниками до матусі, яка буде над ним квохтати. Отак от. Краще за будь-який порошок. )))
Удачі на конкурсі!
Дякую за відгук) Хтозна. Я ж про те, що людина стомлена (у цьому оповіданні це чоловік), тому й роздратована і зла. І в цьому випадку чарівний порошок допоможе з настроєм. Ну а змінити повністю модель поведінки – то навряд.
Маніпулятор у гарному настрої – напевно, це ще гірше. )))
Напевно. Дякую за думку)
Ем, я може трохи не із стандартної родини, але вже не вперше таке зустрічаю в творах: а що, дійсно, таке зустрічається в житті, що люди чекають, доки їх обслугують і розігрують?
Я, наприклад, приходжу настільки голодний, що сам розігріваю, наминаю 🙂
P.S. Я проти примусу. Підсипати порошки другим людям без їх згоди – це теж примус.
На мою думку, все, що робиться з людиною проти її знання й волі є примусом.
Дійсно. Мій дідусь та мій батько, наприклад, сиділи й чекали, поки їм подадуть. Не просто розігріють, а поставлять тарілку під носа. А ще знаю випадок, коли хлопець, в якого мама на кілька днів поїхала, телефонував знайомій, щоб вона з іншого кінця міста приїхала та нарізала йому бутерброди з того, що є в холодильнику.
Я не автор, якщо що. Просто маю відповідь на ваше питання.
Така модель стосунків і була, і є. Як гадаєте, кінцівку твору потрібно було зробити по-іншому?
Це до мене питання? Я просто дуже далека від того, щоб вирішувати, як автор мав писати свій твір. Але мені здається, що в даному випадку кінцівка неправдива. Бо справа не в утомі. Це дуже небезпечна ілюзія: дивитися на людину, в якій немає елементарної емпатії, яка дивиться на дружину як на обслугу та чекає, доки їй тарілку піднесуть, та думати: ну, він просто втомився, я стану для нього ще кращою, і все минеться.
Не порошки йому треба підсипати, а тікати від нього чимдуж. Бо навіть дуже втомлена людина не буде так спілкуватися з коханою. Це модель токсичних стосунків, і сподівання на те, що мудака можна чарівним способом змінити, лише заганяють дружину в глухий кут.
Дякую! А я тепер просто знаю, що я не із стандартної сім’ї.
От що ні – то ні. Мій тато такого ніколи не робив, а він був, скажу я вам, дуже… кхм… традиційним офіцером будбату ))
Ви з нормальної сім’ї. Але вистачає ненормальних.