МарРія

Пролог.
Мар і Рія

Мар з’явилася першою. Хоча, краще сказати не з’явилася, а назвала себе.

Нам тоді було трохи більше року від дня народження. Мама вчила нас говорити наше ім’я. Зрештою Мар вирішила його назвати. Вона зібрала всі свої знання про мову і почала: говорити вголос:

— Мар.

Та в цей момент усвідомила себе Рія. Їй стало прикро, що Мар обігнала її. Тож вона не дала договорити, а сама завершила:

— Рія.

Це наш перший спогад. Ми добре його пам’ятаємо, хоча свідома пам’ять у нас з’явилася лише через кілька років. Тато часто розказував про той день і той рік, коли ми вперше заговорили. Адже все сталося 1 грудня 1991 року, в день, коли Україна підтвердила свою Незалежність референдумом.

А ще в той день померла наша бабуся – татова мама. Вона просто лягла спати і не прокинулася. Тато казав, що нас назвали на її честь і коли бабуся ще була жива – вона дуже любила нас глядіти і з нами гратися. Але ми цього не пам’ятаємо.

Ми довго не могли зрозуміти, що особливі. Просто жили, гралися, неохоче спілкувалися з іншими. Нам вдвох було завжди весело, навіть якщо навколо не було іграшок та дітей.

Десь в років чотири чи п’ять, мама привела нас до тітоньки-психолога і попросила відповідати на її запитання.

– Як тебе звати? – спитала тітонька.

– Мар, – миттєво відповіла Мар.

– А я Рія, – додала Рія.

Тітонька здивовано поглянула спочатку на нас, а потім на нашу маму.

– А хто з вас найчастіше говорить?

– Як коли, – відповіла Мар, – коли в садочку треба читати чи рахувати, то в мене виходить краще.

– А я краще розказую анекдоти, – продовжила далі Рія, – і переконую гратися в те, що хочемо Ми.

– Он як, а в що ви любите гратися?

– Пазли, – вигукнула Мар, – і кубики. Ми любимо їх складати.

– А хто це сказав? Мар чи Рія? – перепитала психологиня.

– Я Мар.

– А ти, Рія? Чим ти любиш гратися і в які ігри?

Рія засоромлено відповіла:

– Я люблю гратися з іншими дітками м’ячиком.

– А чим ви частіше граєтеся?

– Вдома пазлами, – мовила Мар, – а в садочку з дітками.

Потім тітонька дуже довго пояснювала нам, що насправді нас не двоє, що Ми повинні говорити “Я”, а не “Ми”. А ще вона розмовляла з нашою мамою і щось говорила про уявного друга і самотнє дитинство без братів і сестер. Про тяжкі дев’яності і потребу лікування, коли ми підростемо, якщо “Ми” не станемо “Я”.

“Чому мама засмучена? – спитала подумки Рія в Мар, – хіба ми погано поводимося? Чому їх бентежить, що нас двоє?”

“Мабуть в інших в одному тілі тільки одна людинка, – відповіла Мар, – щоб мама не засмучувалася треба вдавати, ніби у нас теж так.”

Отоді ми і зрозуміли, що з нами щось не так. Що нас двоє, а тіло лише одне. Вже в старшому віці ми припустили, що є сестрами-близнючками, які не змогли розділитися в утробі матері і залишилися жити разом в одному тілі.

Поступово ми навчилися говорити вголос “Я”, але після відвідин тітоньки психолога почали сваритися.

Спочатку про те, чим гратися, потім про те, з ким дружити, як одягатися, що робити: читати книжку чи піти погуляти на двір.

Все ще більше ускладнилося, коли ми стали підлітком. У нас були зовсім різні уявлення про кохання. Мар любила цікавих і розумних хлопців, Рія – веселих і крутих. Звісно ж, ми закохалися в різних хлопців і обидва нами зацікавилися. Сварилися ми дуже довго. Ззовні це виглядало так, ніби тринадцятирічна дівчинка просто нервово ходить по кімнаті, Та всередині проходив скандал. Ми не могли вирішити з ким іти на побачення.

“Я б хотіла мати окреме тіло, – закричала Рія, – щоб ти більше ніколи не вказувала мені з ким дружити!”

Після цього сталося дещо дивне. На боці нашого тіла утворилася гулька. Вона почала рости і формувати людські риси. Зрештою гулька перетворилася на немовля і остаточно відділилася від нашого тіла.

Мар відчула, що в тілі залишилася сама. І ще – вона могла бачити і чути очима і вухами немовляти. А Рія лежала на землі і ридала, нездатна сказати жодного слова вустами новонародженого. Вона розуміла, що задихається бо її легені ще не відкрилися, ніби народилася недоношеною дитиною.

Мар теж заплакала.

“Не покидай мене, – казала вона, – ми ж сестри, ми повинні домовитися.”

Вона взяла Рію на руки і притулила до себе. Дівчинка була легенька як сніжинка.

“Я тебе люблю, – промовила Мар, – я не хочу залишатися одна.”

Немовля на її руках раптом почало втягуватися в тіло і зрештою зникло, а Рія промовила поруч:

“Я теж тебе люблю”.

Хтось би подумав, що після цього ми навіки помирилися і більше ніколи не сварилися. Але ні. Все повторювалося – і сварки, і відділення Рії від загального тіла. Тільки щоразу відділена дівчинка ставала старшою і сильнішою. Зрештою, Рія навчилася контролювати це і виходити з загального тіла без емоційного підтексту.

Коли нам було 18 років, відділена Рія стала нашим однолітком і ми були справді схожі на сестер-близнючок. І якщо хтось подумав, що тепер ми могли жити кожна своїм життям – то він помиляється.

По-перше, хоч ми були в окремих тілах, ми були завжди на зв’язку. Тому коли Рія відривалася на концерті, а Мар готувалася до екзамену, то Рія теж готувалася до екзамену, а Мар відривалася на концерті. Ми так і не змогли відділитися ментально. Думки, які виникали в основному тілі чула Рія, а ті, що лунали в додатковому – чула Мар, як далеко ми б не були одна від одної. Єдиний спосіб відключитися від думок іншого – був заснути. І ще, за домовленістю, у кожного з нас був невеличкий куточок мозку для дуже особистих думок, куди інша без дозволу не заглядала.

По-друге, вага. Наше додаткове тіло, після настання повноліття, завжди відділялося від основного рівно на одну десяту частину його маси. Тобто виглядало воно дорослим, повністю сформованим тілом з усіма кінцівками і органами, але ваги завжди показували цифру до 7 кг.

По-третє, три доби – це найдовший час, який ми змогли бути нарізно. Через три доби в Рії найперше зникли пальці на руках і ногах. Отак просто – взяли і зникли. Рія забила на сполох і кинулася додому з вечірки на якій відривалася. Мар пішла їй на зустріч. Коли ми  зустрілися на вулиці в парку, на півдорозі додому, в Рії вже не було ніг до колін та рук до ліктів. Ми з’єдналися і ще довго боялися розділитися.

“Але в цьому є плюс, – сказала тоді Мар, – ми схудли за три дні на два кілограми”.

Отак ми і жили: експериментували з власною здібністю, вчилися, працювали, купували житло. Інколи заводили коханців: спочатку таких, як любила Рія, потім таких як любила Мар – і так по черзі. Але з жодним не було комфортно обом. Тому в свої “за 30” ми жили лише вдвох. І чим старшими ми ставали, тим менше розділялися, хоча все рівно носили в сумці запасний комплект одягу, на випадок “якщо”.

Працювали ми програмістом, тож на недостачу фінансів не страждали. Хоча працювала більше Мар. Алгоритми і кодування – це більше її стихія. Рія включалася ввечері. Вона мріяла написати книгу і вечорами вибудовувала сюжет свого першого роману про апокаліпсис і пошук людьми нового дому в космосі.

Про нашу маленьку таємницю не знав абсолютно ніхто. Ні батьки, ні молодший брат Юра. І, можливо, так ми і дожили б до старості, якби одного січневого вечору ми не знайшли в поштовій скриньці… повістку в армію.

Частина 1. ВСУ
1. Повістка

Ми довго розглядали папір і печатку на ньому з написом “ВСУ”.

“Може це жарт?, – припустила Рія”.

“Інтуїція підказує мені, що ні, – відповіла Мар, – Наша професія входить до списку військовозобов’язаних. А тут ці російські навчання на кордонах… Думаю, не жарт.”

“То нам варто піти?”

“Мабуть варто”.

Та ми не пішли. На роботі був завал після новорічних свят, Рія закрутила роман з симпатичним хлопцем з сайту знайомств, а там свята, морози… і про повістку ми просто забули.

В середині лютого військова напруга зросла до максимуму і Мар знову взяла до рук повістку.

“Все таки варто сходити”, – мовила вона.

“Давай вже через тиждень, – попросила Рія, –  ми з Максимом в Карпати хочемо з’їздити. На лижах покататися. Тільки ідіот буде до початку весни нападати на аграрну країну”.

В Карпати ми так і не поїхали.

23-го лютого у нас на роботі жваво обговорювали політичну ситуацію. Наші колеги сміялися з погроз Росії і тих тисяч військ, якими вони оточили Україну по кордону. Мар не витримала.

– Ви смішні. Невже ви думаєте, що кремлівське чмо просто так нагнало сто сорок тисяч солдат до кордону?

– Але ж це дурня! Він не посміє напасти прямо. Вся міць Росії – вести гібридні війни такі як на Донбасі.

– Буде бійня, – Мар сказала це так, що здригнулася навіть Рія, – але у нас є Сила дати Росії по зубах.

На цих словах ми порозходилися додому.

І хто ж знав, що слова Мар збудуться вже наступного ранку. Ні, ми не прокинулися від вибухів. Першого дня наше місто оминули обстріли. Нас розбудив дзвінок мами о сьомій ранку. Вона плакала.

– Війна почалася… Росія напала.

Того ж дня ми взяли свою повістку і пішли у військкомат та через кілька годин стояння в черзі нас попросити розійтися і прийти завтра. Після цього ми одразу ж пішли до батьків, де нас чекала заплакана мама і брат.

– Юра записався в тероборону, – констатувала вона.

– Як тобі це вдалося? – спитала Мар, – я сьогодні весь день простояла в черзі у військкомат, а в мене ж повістка є.

– Ти що це надумала? – закричала мама, – який з тебе з біса солдат?

– Можливо їм ІТ-шники треба. Налаштовувати системи і все таке. Зрештою – я ж військовозобов’язана і в мене –  повістка.

– Думаю, там і без тебе знайдуться добровольці, – додав брат, – черги триндець які.

– Ага, – погодилася Рія, – як служити – то всі хворі, а як воювати – то вже всі здорові.

Ми всі кисло усміхнулися.

– Як ви думаєте, вони сюди дійдуть? – спитала мама пошепки.

– Залежить від того, чи вистоїть Київ, – відповіла їй Мар.

Мама подивилася на нас сумно-сумно.

– Дзвонила твоя хресна. В неї в Іспанії є родичі. Вона пропонує тобі виїхати з нею до них.

– І що, думаєте я все кину, вас залишу і втечу? Ні! До того ж – у мене повістка. Це мій обов’язок, – сказали ми разом.

Наступного дня наше місто було вперше обстріляне. Так само як і в перший день війни: о 4 ранку, поки всі спали… Звісно ж, тоді ми знову пішли у військкомат. Та прийшли досить пізно і стояли на вулиці, а за дві години наша черга не дійшла навіть до приміщення. Тож ми вирішили не втрачати час і розділилися – Рія залишилася стояти в черзі, а Мар пішла шукати місце, де можна реально чимось допомогти.

У нашому місті вже повним ходом розгорталася волонтерська діяльність: збирали речі для ЗСУ і біженців, плели маскувальні сітки. Тож Мар подалася туди.

За годину на самоті Рії набридло стояти. Черга рухалася дуже повільно і на неї злісно дивилися здорові хлопці-бугаї, які кілька разів намагалися вигнати її геть.

Рія не витримала, пройшла до охоронця на вході і тикнула йому в руки повістку.

– Пропустіть мене без черги, – Рія вклала у погляд весь свій шарм, – в мене є повістка.

Охоронець оглянув її з голови до ніг і засміявся.

– І кого ж ти збираєшся захищати.

Варто зауважити, що Ми – дівчинка не маленька. У нас 173 см. зросту і під 70 кг. ваги. Але обидва наші тіла виглядають так, ніби зараз же вітер підніме їх і понесе в країну Оз. Рія дещо обурилася його відповіддю і вже збиралася нагрубити, але Мар завжди тримає себе в руках і продиктувала їй відповідь.

– Я ІТ-шник. Впевнена – вам потрібні такі спеціалісти. Ходять чутки, що Маск Starlink передає. Я знаю, як з ними працювати.

– Маск? Starlink? Я такого не чув.

– Я ІТ-шник, запевняю – це правда!

Охоронець пом’явся і зрештою пропустив Рію усередину.

– Повістка, значить повістка.

Всередині Рія ще годину чекала, поки нарешті не добралася до столу реєстрації. За ним сидів невеличкий чоловічок і скептично оглянув Рію.

Вона поклала йому на стіл повістку і теку з документами. Чоловік оглянув її з ніг до голову, поглянув на повістку і спитав піднявши аркуш за куточок.

– Це що?

– Ви мені прислали, – щиро обурилася Рія, – а тепер мене питаєте?

– Це не наша повістка. І що ще за ВСУ?

– Ви мені скажіть, я в армії досі не служила, але готова захища…

– Жіночко, не витрачайте мій час! За вами ціла колона з більш підходящими кандидатами. А ви допоможете, коли не заважатимете.

Він віддав Рії наші папери і відсунув від столу. На її місце одразу ж став інший хлопець.

– Але ж…

Рія не знала, що сказати.

“Схоже, що таки жарт, – мовила вона сестрі, – що робити?”

“Може він і правий, – відповіла Мар, – Ми ніколи навіть не стріляли. Які з нас бійці. Іди до мене – будемо разом плести сітки”.

Рія вже направилася до виходу, але Мар крикнула:

“Стій”.

“Що?” – здивувалася Рія.

“Поглянь вліво!”

Рія повернула голову і побачила двері на яких великими літерами писало “ВСУ”.

“Блін, як ти це побачила в іншому тілі? Я навіть не звернула увагу, – засмутилася Рія”.

“Просто ти постійно в хмарах літаєш, а не дивишся по сторонах”, – усміхнулася Мар.

До цих дверей ніхто не підходив. Потенційні солдати проходити повз і навіть не дивилися в ту сторону.

Рія попрямувала до них і постукала. Звідти почулося:

– Заходьте.

Рія невпевнено увійшла.

Це була малесенька кімната з столом посередині, за яким сиділа жіночка років 40 і читала книжку. В кабінеті більше нікого не було. Рія невпевнено оглянулася і підійшла до столу.

– Ага, – відповіла жіночка на невисловлене нами запитання, – в нас не такий ажіотаж, як в сусідньому приміщенні.

Рія вручила жіночці повістку.

– Мені сказали, що вона не справжня.

Жіночка уважно на неї оцінюючи поглянула.

– Отже ви у нас вперше?

Рія кивнула.

– Зараз гляну в базі даних щодо родичів, – жіночка почала щось шукати на комп’ютері -,. Тааак. Марія Мельник. Є. База даних каже, що ви у нас служили. Правда тридцять років назад.

Жіночка скептично, так як і чоловік за столом реєстрації в ЗСУ, оглянула Рію з ніг до голови.

– Навряд. Тридцять років назад я ще толком ходити не вміла.

– Бачу, – погодилася жіночка, – хоча всяке може бути.

“Бабуся, – раптом згадала Мар”.

– Точно, – мовила Рія, – мене назвали на честь бабусі – татової мами. Вона теж Марія Мельник.

– Логічно, – жіночка почала щось друкувати, – чому раніше не прийшли? Повістка вам була відіслана більше місяця назад.

– Ну… Я…

Рія зам’ялася.

– Та ладно, – заспокоїла її жіночка, – служба у ВСУ навіть у воєнний час добровільна.

– А що це за “ВСУ”? – поцікавилася Рія.

Жінка усміхнулася.

– Ну як вам сказати. Якщо ви тут, то мали б самі здогадатися. У вас надзвичайні здібності вже повинні були проявитися.

Ми здригнулися в обох своїх тілах.

– Бачу, що так. То що у вас? – спитала жінка, та Рія мовчки втупилася в неї, – який тип магії практикуєте? Може дар передбачення маєте? Телепатія?

Обличчя Рії почервоніло.

– Я не…

“Не говори нікому про нас, – сказала Мар, – повторюй за мною: Інколи я можу вгадувати події майбутнього.”

– Інколи я можу вгадувати події майбутнього, – повторила Рія.

“Та щоб якісь незвичні здібності я мала – то ні”.

– Та щоб якісь незвичні здібності я мала – то ні.

– Отже стандартний відьомський набір пасивної екстрасенсорики. Впринципі це і мало передатися тобі від бабусі. Ходімо.

Жінка натисла щось на стіні і в ній відкрився прохід.

– ВСУ – або ж Відьомська Сила України, – жіночка почала лекцію, – назва така собі, зважаючи на те, що в наших лавах не тільки відьми, та ми вирішили не змінювати назви. Завданням ВСУ є здобуття і захист Незалежності України. Нашій Силі вже тридцять п’ять років і, згідно з біографією твоєї бабусі, вона була однією з перших, хто до нас приєднався і загинула захищаючи від зриву референдум.

– Захищаючи? Але ж вона просто зас…

– Заснула і не прокинулася. Саме так помирають ті, хто гине в матеріалізованій астральній проекції.

Рія слухала відкривши рота.

– Спершу ти повинна пройти медмагогляд. А тоді тебе розподілять до підрозділу, який тобі найбільше підходить по здібностях.

– Ого, а які є підрозділи.

– Про нашу структуру прочитаєш в підручниках. Я не маю часу. Можеш взяти в бібліотеці брошури поки стоятимеш в черзі.

Жінка вказала на книжкову полицю і на групу з п’ятнадцяти людей, що стояли під дверима.

Рія скривилася.

– Знову чекати… А що означає медмагогляд?

– А що роблять на стандартному медогляді?

– Ну… – Рія намагалася згадати, коли востаннє ми проходили той огляд.

– Лікарі тебе зважать, поміряють зріст, перевірять слух і зір, візьмуть аналізи, щоб зрозуміти чи ти здорова. Те саме і на медмагогляді, плюс фахівці протестують силу і якість твоїх магічних здібностей.

– Зрозуміло. Стійте, ви сказали, що мене будуть важити?

– Ой, та ладно тобі, – усміхнулася жіночка, – не кажи, що ти соромишся своєї ваги. Виглядаєш так, ніби тебе зараз протяг здує.

“От блін”, – сказали ми практично разом.

– А ось тут, – жіночка показала на двері вкінці коридору, – наш основний вхід/вихід. Щоб не дратувати чергу в ЗСУ, можна користуватися ним. Біля нього черги немає.

Жіночка хіхікнула.

– Зрозуміло. А можна ще одне запитання?

Вона кивнула.

– А чому повістка мені прийшла лише зараз? Адже війна іде вже вісім років. Чому саме зараз?

– Можливо раніше ти ще була не готова. Або твоя Сила. Повістки розсилаються автоматичним магічним генератором. Ми це не контролюємо.

Жінка усміхнулася і пішла. Рія зайняла чергу на медмагогляд, а тоді попрямувала до виходу і привідкрила двері. Вони виходили на вузьку порожню вуличку в центрі міста. Ідеально!

“Ти бачиш?” – спитала Рія.

“П’ять хвилин, – відповіла Мар, – тільки закінчу тут”.

Мар вирішила все ж доплести останній шматок тканини в маскувальну сітку для військових і тоді йти рятувати Рію від зважування. Вона вже закріпила край і відійшла на крок, щоб поглянути на свою роботу, коли почула позаду голос.

– У вас гарно виходить.

Мар обернулася і побачила дівчину років п’ятнадцяти з оберемком стрічок з тканини, одну з яких вона швидко протягнула Мар.

– Вплетіть ще цю, – сказала дівчина, – треба закрити у сітці он-ту дірку.

Мар оглянула місце на яке вказувала дівчина і помітила невеличкий оголений шматок.

– Але ж я там вплітала, – здивувалася вона, та все ж взяла протягнуту їй стрічку. В руці відчувалося дивне приємне тепло.

Дівчина зашепотіла.

– Стрічку заплітаю, захисників від ворога захищаю.

Мар вплела тканину і обернулася. Вона чула шепіт дівчини та сама дівчина навіть не ворушила губами.

– Ви що, з ВСУ? – запитала Мар вголос і пошкодувала, хоча не відчувала зараз ніякої загрози. Дівчина почервоніла і кивнула.

– Я щось не так роблю? Я недавно тільки вступила… І мене направили сюди. Ну ви розумієте.

– Мабуть, – Мар полегшено усміхнулася, – я теж новачок. Тільки сьогодні вступила до ваших лав. Прямо зараз паралельно стою в черзі на медмагогляд. А що ти робиш?

– Розподіляю захисні стрічки по сітках, – відповіла та, – мені сказали, що хоч вони вже зачаровані, вони значно ефективніші, якщо при вплетені ще читати…

– Я зрозуміла, – перебила її Мар, – Як тебе звати?

– Настя, – відповіла дівчина, – А вас?

– Марія. Приємно познайомитися. Тільки “ви” і “вас” не треба. Просто Марія, добре?

Дівчина кивнула.

“А давай знайомитися з колегами будемо пізніше, – нагадала про себе Рія, – коли нас зважать”.

– Мушу бігти, щоб не пропустити свою чергу. Гарного дня!

“То он якою буде наша робота у ВСУ”, – розчаровано подумала Рія.

“Якщо це допоможе – то мусимо, ” – відповіла їй Мар і побігла до відьомського штабу.

Ми сховалися за сміттєвим баком поряд з будівлею військкомату і там з’єдналися.

“Ти поводишся так, ніби це все для тебе не дивно, – сказала Рія, – ти помічала якісь здібності в нас окрім… ну ти знаєш? Бо якщо нам про нас не можна їм розповідати, то про що нам можна їм розповідати?”

“Пам’ятаєш морозиво?” – спитала Мар.

“Але ж то була просто лояльна продавщиця?”

“Або ні. В будь-якому випадку інтуїція підказує мені, що про НАС нікому не варто розказувати. Ніколи!”

Ми пройшли до бібліотеки, взяли з полиці брошуру з назвою “Історія Сили”, а тоді стали біля гурту людей і чекали читаючи огляду.

Історія Сили була досить цікава.

Окрім фізичних війн, точилися битви ще й на енергетичному рівні. Мольфари, характерники, відьми, шамани – вони завжди ходили поруч з воїнами. Поки одні воювали мечами, інші мірялися Силами за межами матерії. І не могло бути так, що вигравала лише одна сторона війни. Лише разом вони досягали вершини або програвали.

Відьми і чарівники на наших землях завжди славилися своєю Силою, як і наші воїни. Тому Русь все більше розросталася, міцніла і ставала осередком справжньої цивілізації. Та один не дуже розумний князь у 988 році охрестив державу і заборонив діяльність волхвів, відьом та інших представників наділених магією. Він наказав знищувати їх і викидати тіла у Дніпро.

Ті маги, які вижили і зуміли втекти, прокляли Русь на 1000 років. Менш, ніж за 200 років по тому Київ впав і на наші землі насунули темні часи.

Татари, монголи, поляки, москалі… Усі рвали на шматки нашу державу ослаблену прокляттям і відсутністю сильної магії. Тому ми щораз програвали.

Лише козакам на дуже короткий термін і на невеликій території вдалося відновити Силу започаткувавши ордер Характерників. Та ордер визнавав лише чоловічу магію і відмовлявся від магії відьом. Тож Сила їхня була недостатньою. А москальські царі в той час зв’язалися з Силою мертвих: Силою набагато потужнішою і набагато небезпечнішою. Характерників було розбито, а Україна на довгі роки потрапила у московське ярмо. На жаль, без підтримки магії всі спроби отримати Незалежність і свободу провалювалися.

Тому у 1988 році, коли термін прокляття волхів завершився, українським відьмам вдалося утворити централізоване магічне угрупування ВСУ для того, щоб відновити Силу і отримати Незалежність. До лав ВСУ приймали усіх наділених магією людей та навіть надприродних істот, якщо ті готові були битися за свободу країни. За лічені роки до ВСУ приєдналося 50 тис. обдарованих осіб. І ця нова об’єднана Сила зуміла вирвати Україну з московських лап.

Та Сила мертвих росла, а разом з нею росла і військова потужність сусідньої країни, яка робила все, щоб загальмувати наш розвиток.

Перша спроба повернути Україну назад відбулася в день референдуму. Московські чаклуни використали Силу мертвих, щоб затуманити розум населення і змусити проголосувати проти. Та атаку тоді відбили. В той день загинуло вісім сильних відьом. (Серед перерахованих в книзі ми побачили ім’я нашої бабусі.) На жаль це дуже сильно вплинуло на потужність ВСУ.

Тому на кожних виборах в наступні 20 років Силі мертвих вдавалося отримувати перевагу. Масові фальсифікації, бандитизм і несправедливість панували аж до 2004 року. Тоді ВСУ зуміло вдруге дати Силі мертвих по зубах, підключивши до нападу енергію всього народу. Та, на жаль, наш народ занадто піддатливий до Сили, особливо під час виборів, і вже через п’ять років він добровільно передав президентське крісло тому, хто був вигідний сусідам. Та цього разу ВСУ знало як діяти: об’єднана Сила відьом та народу (Сила Нації) здатна була давати відсіч Силі мертвих. Тому в 2014-му, коли сусід почав проти нас непряму війну, практично не маючи армії Україні вдалося зберегти більшість своєї території від захоплення.

Та найбільша битва ще попереду. За остаточну Перемогу Сили Нації проти Сили Мертвих.

“Думаєш, оце вона – найбільша битва?”, – спитала Рія у сестри.

“Можливо, – відповіла Мар, – і схоже, що ми братимемо в ній безпосередню участь”.

Нарешті підійшла наша черга і ми з острахом зайшли в кабінет на медмагогляд. Як нас і попереджали – нас поважили, поміряли, послухали наше серце і дихання.

– А навіщо медогляд відьмам? – поцікавилися ми у лікаря, – ми ж будемо заклинання читати, а не в окопах сидіти.

– Для заклинань теж здоров’я потрібне, – відповів лікар, – це ж могутні енергетичні обміни. Хвора відьма може їх не витримати. Тому ми підбираємо кожному роботу не тільки відповідно до навичок, а й по здоров’ю. Але не переживай, ти молода і можеш бути повноцінним магічним солдатом в тих галузях, до яких тебе допустять твої таланти.

З медогляду нас відправили на магогляд в наступний кабінет. Нас посадили посеред кімнати на стілець біля маленького столика, а навпроти за столиками більшими сиділо троє: дві старші жінки, можна сказати бабусі, і чоловік років 40. Одна з жінок підійшла до нас і заглянула в очі. Вона дивилася довго. Кілька хвилин точно.

“Що вона робить”, – майже пошепки подумала Рія.

“Не знаю. Може якесь магічне сканування сил”, – припустила Мар.

– Ти про щось зараз думаєш? – раптом спитала жінка.

– Таак, – невпевнена відповіли ми разом, – я постійно про щось думаю.

– Отже маєш як мінімум четвертий рівень захисту від телепатичного зчитування думок – прекрасно. Це корисно для розвідки. А як щодо добровільного передавання думок? Можеш мені подумати?

– Не знаю, – здивовано відповіла Мар.

– Скажи це подумки.

“Що робити?” – спитала Рія.

“Мабуть спробувати передати їй повідомлення подумки.”

“А вона нас зараз чує?”.

“Думаю, ні. Четвертий рівень захисту. Ну що ж. Давай тільки домовимося, що говорити буде хтось один”.

“Ти.” – погодилася Рія.

Ми сконцентрувалися на жінці і Мар почала:

“Раз, два прийом”.

Жінка напружилася.

“Три, чотири”, – продовжила Мар.

– Ти щось мені думаєш? – спитала жінка.

Ми кивнули.

– Зрозуміло. Варвара, записуй: високий рівень неконтрольованого телепатичного захисту. Мінімальна здатність до телепатичної передачі.

– Вже записала, – почувся голос другої жінки за столиком, очевидно Варварин.

– Я тобі подумки сказала, що мене звати Галина, я керівник підрозділу роботи з населенням і я буду тестувати твої здібності, – сказала нам жінка. Ми кивнули, – А тепер розказуй, якісь містичні незрозумілі історії з тобою траплялися?

“Морозиво?” – спитала Рія.

– Ну… – почали ми, – у мене в дитинстві була дивна історія з морозивом. Я завжди любила вишневе, але мама казала, що в ньому фарбники і хімія і купувала мені завжди біле або шоколадне. Але коли я відкривала упаковку, моє морозиво завжди виявлялося вишневим.

– Хм… Думаєш – це щось магічне?

– Ні. Тобто раніше не думала, а зараз вже не впевнена. Може це я його підміняла? Якимось відьомським чином.

Галина поглянула на своїх колег.

– Пройти тест на активну Силу – сказала вголос Варвара записуючи щось у нашу магічну картку.

– От бачиш – у Варвари є телепатичні здібності, – усміхнулася Галина, – Звісно, імовірність активної Сили у тебе дуже мала. Її можна передати лише за взаємною згодою і після навчання. Твоя бабуся, на жаль, не встигла цього зробити. Хоча її Сила нам би зараз дуже пригодилася.

– А яка у неї була Сила, – спитала Рія.

– Дуже рідкісна. Активні Сили впринципі рідкісні і зазвичай вони дуже обмежені. Найбільше серед них повелителів стихій чи світла і телекінезтетиків. А у твоєї бабусі був Дар трансформації матерії на атомному рівні. Вона могла перетворити камінь на золото в прямому сенсі цього слова.

– А ванільне морозиво на вишневе? – спитала Мар.

– Не тіш себе ілюзіями. Навіть якби вона пішла проти законів і передала тобі Дар перед смертю – до повноліття ти б не дожила. Активна Сила без свідомого контролю руйнує людину.

“Ти думаєш, наше розділення – це Сила бабусі? Думаєш вона зуміла передати її нам перед смертю?”, – здивувалася Рія.

“Так, – впевнено відповіла Мар, – тільки її вона передала лише тобі.”

“Чому б вона передавала Силу лише мені?”

“Не знаю. Але відділятися від тіла можеш лише ТИ. І вишневе морозиво любила саме ТИ. Мені ж подобалися усі смаки. Розумієш? Можливо тому нас двоє? Можливо це Сила зруйнувала цілісну душу і створила дві?”

– Тепер моя черга тестувати.

З-за столу встав чоловік. В одній руці він тримав папірець, а в іншій тарілку з яблуком. Він тикнув нам в руки листок а тарілку поставив перед нами на стіл.

– Це захисне заклинання, – пояснив він, – я хочу, щоб ти застосувала його до цього яблука.

– До речі, його звуть Святослав, – сказала Галина, – Він у нас головний по захисній магії і має зараз дуже багато справ. Настільки багато, що забуває представлятися.

Святослав злісно зиркнув на Галину.

– Три спроби, – суворо сказав він нам.

“Пробуй ти”, – сказала Мар сестрі.

“Гаразд”.

Рія зібралася і почала читати:

– Там, де моє слово – там захист.

Там де моє слово – там спокій,

Хай це яблуко оминають вроки,

І кулі губляться в траві високій.

Бо захист – моє слово.

Бо спокій – моє слово.

Тому біда в полову,

Стирається до нього.

Рія завершила і ми глянули на Святослава. Той вийняв… пістолет і вистрілив у яблуко. Куля зі свистом продірявила фрукт і вилетіла назовні, зупинившись лише у найближчій стіні.

Ми здригнулися, але побачили як Галина мимоволі закотила очі.

– З першого разу ні в кого не виходить, – сказала вона, – ти маєш бути сконцентрована. Інколи повторити треба разів з десять.

– Ще раз, – попросив Святослав і поклав на тарілку нове ціле яблуко.

Рія прочитала ще раз, цього разу сконцентрувавши увагу на яблуку. Святослав повторив постріл. Куля злегка змінила свою траєкторію, зачепила бік яблука і знову вилетіла у стіну.

– От бачиш, – радісно вигукнула Галина, – Захисні здібності є. Потрібно тренування.

– З такими здібностями усіх наших солдат переб’ють. Ще раз!

Він знову поклав яблуко на тарілку і суворо витріщився на нас. Рія вже відкрила рота і зібралася читати знову, та Мар її перебила.

“Слова не мають значення. Треба концентруватися на енергії. Уявляти захист, який повинен бути. Давай я спробую.”

Рія без зайвих слів передала контроль Мар.

Мар повторила вірш, та в уяві намалювала навколо яблука енергетичний щит.

Святослав вистрілив, куля відбилася від щита і поцілила прямо в стелю.

“Круто! – захопливо вигукнула подумки Рія, – а кажеш, що Сила в мене. Це в тебе Сила!”

“Це пасивна Сила – Сила в основі якої виключно робота з енергіями. І на фізичні тіла можна впливати лише через енергію. Активні Сили через енергію міняють самі фізичні об’єкти.”

“Звідки ти знаєш?”

“Ми з тобою читали поки стояли в черзі”.

“Ні, ми читали лише історію Сили!”

“Хіба?” – здивувалася Мар.

– Дуже добре, – задоволено сказав Святослав, – у Захисті завжди потрібні люди.

Раптом у кабінет увірвалася старенька жінка і почала кричати:

– Я не розумію. Чому “робота з населенням”? Я двадцять років була у спецпризначенцях. Те що я вже передала свою Силу не означає, що я не можу брати участь в активних операціях.

Варвара вийшла з-за столу і спробувала її заспокоїти.

– Не чіпай мене. Я вимагаю, щоб мене перевели в астральний захист, або розвідку. Я досі сильна відьма!

– Катю, у вас тиск під двісті і аритмія. Який астрал?- говорила Варвара, – Ви вже звичайні захисні закляття можете не потягнути.

– Ви відправляєте мою вісімнадцятирічну онуку на бойові завдання. Я маю право бути з нею поруч і захищати.

Катя раптом замовкла і поглянула на нас.

– Ми знайомі?

Ми похитали головою.

– Це онука Марії Мельник, – сказала Варвара.

Катя підійшла до нас ближче і уважно роздивилася. Відчувається, що її кров, хоча ви зовсім не схожі.

– Ви знали мою бабусю? – поцікавилися ми.

– Ми билися разом в ту ніч. Нас було дванадцятеро активних. Вижило тільки четверо. Я ж керую вогнем… Керувала… А тепер мене відправляють в “роботу з населенням”. А моя онука буде битися. Їй тільки вісімнадцять. Я передала їй Силу лише півроку назад.

Жінка нервово трусилася і плакала. Варвара обережно вивела її з кабінету.

– Ну що ж, – Галина підійшла до столу Варвари, взяла звідти папірець і простягнула його нам, – На відмінну від Каті, вибір у тебе чималий. Зараз ми направляємо тебе у Захист. Коли опануєш АП і МАП, здаси екзамени – зможеш перевестися вище. Зазвичай новачки проходять базовий курс, що триває три місяці, але часи зараз такі…

На папірці був перелік підрозділів ВСУ, вимог для того, щоб туди стати на службу і висновок, чи підходимо ми для цього підрозділу.

Всього їх було 6:

1. Робота з населенням – залучання простих людей до магічних ритуалів через соцмережі та ЗМІ. Мета: формування потрібних наративів та спрямування Сили Нації в потрібне русло. Серед необхідних навичок була телепатія, тому це єдиний підрозділ навпроти якого на нашому листку писало категоричне “не підходить”.

2. Захист – Створення амулетів, замовляння сіток, форми і бронежилетів т.д. на захист. Тут потребувався лише “Стандартний відьомський набір” (СВН), щоб це не означало.

3. Астральний захист та розвідка (АЗР) – Захист об’єктів і суб’єктів на відстані. Вхід в тил ворога в астральній проекції (АП).. Необхідне вміння входити в АП

4. Астральна ударна група (АУГ) – Вхід в тил ворога в АП і МАП і виконання магіко-бойових завдань. Необхідна спецпідготовка.

5. Спецпризначенці – Виконання завдань підвищеної складності в матеріалізованій астральній проекції (МАП) з використанням активних сил.

6. Медичний підрозділ – Цілительство. Необхідні СНВ та Медична освіта або Дар цілительства.

– А як щодо тесту на активну Силу? – спитали ми переглянувши список.

– Тебе повідомлять, коли зможеш його здати, – Ми почули голос Варвари, що вже повернулася і наближалася до нас, – Але в будь-якому випадку – ти не зможеш дійти до п’ятого підрозділу, поки не пройдеш попередні. Перескочити можеш лише в цілителі, якщо в тебе виявлять такі здібності. Але це генетичний Дар, в твоєї бабусі такого не було, тож навряд чи є в тебе. А в мене до тебе ще одне запитання.

Ми уважно її слухали, а тіло пройняв дивне відчуття, схоже на вітерець в нутрощах.

– Ти готова захищати Україну?

– Для цього я сюди і прийшла, – твердо відповіли ми разом.

Варвара очевидно була задоволена відповіддю, бо на її строгому обличчі промайнула легенька усмішка.

– Навчання по астральній проекції – АПу (звикай до нашої термінології), проходить щодня з дев’ятої вечора до дванадцятої прямо тут зі мною. Можеш приходити після служби.

– А скільки часу триває навчання?

Варвара подивилася на нас і нас знову пройняло вітерцем

– Усе залежить від тебе.

Синопсис