Марк Моро

Марк Моро

  Усяке царство, що розділилося в собі, запустіє; і всяке місто чи дім, що розділилися в собі, не встоять. Мф. 12, 25.

– Вовк! Вовк! Обережно! Чорт, ми в засаді! – голосили солдати,  тремтячи від орави звірів.

– Повертай гармати,  він біжить у гору! Вогонь не припиняти: залп за залпом. Стріляти шрапнеллю. Зараз дізнаємось, наскільки міцна в нього шкура. – наказував командир.

Велетенський вовк збирався на горб, що вже майже перетворився на рілля. В нього постійно прилітали шрапнелі, що сповільнювали рух, але не зупиняли вовка. Крик оточених солдатів разом з голосами командирів змішались в одне ціле. Канонада й звіриний рев знищували звичну тишу великого лісу.

Звір сповільнювався постріл за пострілом, але майже зійшов на зораний снарядами пагорб. Гармати перегрівались. Дедалі рідше лунали постріли, а поле все вкривалось тілами загризених солдатів та розстріляних звірів.

Артилерія робила свій останній залп. Невеличного зросту командир підіймав меча для команд своєю єдиною рукою. Наказ зарядити ядра. Заряджаючі, кваплячись, готували гармати до вирішального удару. Навідники розуміли, що це від них зараз залежить доля людства. Капітан підіймає свого меча. Уся увага артилерії зосереджена на ньому. Голосніше за всі постріли звучить командирів рев. Рука з мечем летить до низу: команда “вогонь”. 

Під крики “Ур-а-а-а-а!” спалахують одна за іншою гармати. Поле бою неначе затихло, а замість усіх тих звуків були лиш грім останнього залпу й свист ядер, що шукали десь на пагорбі свою єдину ціль.

Звір крутився, намагаючись ухилитись, але одне з ядер потрапило в нього. Він лежав коло трьох воронок. З позицій гарматних розрахунків було видно: вовк підбитий. Пагорб почервонів, а метрів за десять лежала задня лапа. Велетень з останніх сил підвівся, але ледве тримався на ходу. До втечі його відділяли лише один стрибок вгору. Він намагався стрибнути, але не вдалося. Пошкутильгавши до менш крутого підйому, він зібрався на гору. 

Перед ним була невеличка галявина, оточена безпросвітним лісом. Високі трави, чагарники й великі дерева зроблять його невловимим для людей. Він збавив ходу, тепер як черепаха повзячи далі. Вовк заліз у безпросвітну зелену масу й різко зупинився: у десяти метрах від нього стояло півколом сім гармат. Команда вогонь була віддана. Через секунду на місці де стояв вовк лежало розбите гігантське тіло, усередині якого була не менш розірвана людина.

Солдати обступили його та, обережно нагнувшись, роздивлялись. Просидівши з хвилину, вони зареготали та почали обніматися. З безмежно раздісними криками про перемогу вони кричали підніматись військовим внизу. 

Під щасливі викрики соратників молодий рекрут думав про знайдений золотий годинник з загадковим написом.

I
– Гей, Міко, як сина назвали? – доброзичливо звернувся сусід.

– Марк, Марк Моро. Звучить, чи не так?

– І не кажи, мій Міко, ха-ха, звучить звісно,  як же для батька воно може бути не найгарнішим?

Маленьке селище Оморі. Усе життя селян проходило у двох справах: рибалка й хліборобство. Міко Моро – хлібороб. Дід Марка ж був рибалкою та іноді брав онука з собою в море.

Батько, як справжній вірянин та шанувальник своєї віри, часто відвідував церкву. Вказуючи на фрески, розповідав дивовижні історії про якихось братів-богів, про створення світу. Часто вони відвідували й могилу померлої матері, яка стояла на величенькому кладовищі поряд. 

Сім’я у них була хоч і не заможна, але не бідняцька. Батько вчив маленького Марка читати та писати, любив і згадати часи, коли він був солдатом. Пригоди батька, якому довелося побувати в усіх восьми коронних землях, були найцікавішими розповідями для Марка. Він полюбляв брати в руки пошарпану мапу й видивлятись, де побував його батько. Батько за найбільшу гордість мав переказувати, як йому колись довелося вести переговори не з ким-небудь, а з самим монархом Мірітасу! 

Історії завжди завершувались двома загадковими словами на якійсь невідомій мові: “Кітос фіріс”. Марк запитував, а іноді навіть благав батька розповісти йому значення тих слів. Відповідь батька завжди була незмінна: “Коли ти дізнаєшся значення цих слів, навіть якщо я буду надто далеко, знай, що я тобою пишаюсь.”

Марк вважав такі слова дурістю батька. “Хіба, – думав Марк, – так важко розповісти?” Проте, найбільшим батьковим дивацтвом була скриня, до якої батько забороняв торкатись, навіть у її бік дивитись не варто дивитись було.

Коли Марку було десять, у Герреті спалахнув бунт. Батько пішов на захист рідного краю, а Марк залишився на діда. Їхні моря заполонили рибалки з різних країн. Дідова справа занепала, як і майже у всіх селян.

 Війна все тривала. Дід їздив то в одне село, то в інше, щоб заробити хоч трохи грошей. Онук, разом з іншими дітьми, ходив до лісу, щоб назбирати гілочок. Ліс був невеликий, але в ньому іноді зустрічались дикі собаки, олені та інші звірі. 

Зазвичай з дітлахами до лісу ходило декілька озброєних чоловіків, як їх називали, “порохів”. З плином війни все більше й більше йшло до війська, тому іноді діти йшли навіть без конвою. 

Одного разу Марк збирав ягідки, щоб потім їх відправити на північ по морю. Він був всього-на-всього дванадцятирічним хлопчиком. Ягідка за ягідкою заводили його дедалі глибше до лісу, де його вже підстерігали дикі пси. Три собаки: двоє праворуч і один попереду. Марк згадав, що йому радили, і почав повільно відступати від них, майже не відриваючи ніг від землі. Підняв руки, щоб здаватися більшим. Пси несамовито ричали, ходили навколо нього, але не наважувались накинутись. Марк вже чув, що не так далеко вже була його група.

Він звернув трохи наліво; ричання ставало дедалі голосніше. Хлопець зачепився об камінь та покотився з кручі, собаки рушили стрімголов за ним. На шум та Марків крик побігли хлопчики та дівчата, щоб допомогти. Марк від страху майже не міг рухатись та ледве-ледве боров себе та знаходив сили відповзати. Пси стояли в метрах від нього. Їхнє ричання лякало хлопця ще більше. Один з них підійшов до Марка, обнюхав, припинив ричати, а зрештою облизнув та пішов геть. Інші заскулили, лизнули ногу, яка несамовито боліла та поблукали неначе заворожені за першою собакою. Дітлахи добігли до Марка та закинули його на візок, бо він не міг іти. Він їм усе розповів, але багато з них не повірили та гадали, що він зміг утекти від псів.

Господарство та рибальство дедалі занепадало, а у селі з’являлись ті, що через іноземців втратили все. Вони ж були готові вбивати й грабувати. Оморі стало піратським центром. Спочатку тут була лиш одна компанія, але з часом все нові й нові рибалки обирали замість снастей зброю.

Марків дід з року в рік все більш падав духом. Війна скінчилась, але Міко все не повертався. Минув рік, минув другий, але й звістки про нього не було.

Попри кінець жахливої війни, грошей більше не стало. Імперська адміністрація не надто думала про той далекий напівпустельний край. “Їх, – казав Маркові дід, – цікавили лише ресурси, а не люди”. Онук слухав його й вірив йому, бо й сам помічав, як швидко спустошується рідний край, а сам крім того винив війну та царя в смерті батька. 

Дідові часто доводилось говорити Маркові щодо нестатку грошей, але він намагався заробити онук у на освіту. Він уявляв онука священником чи, може, навіть службовцем.  Щоб здобути грошей навіть склав снасті та обрав замість них пістолет та меч. “Справа, – пояснював він онукові, – не складна, бо вже мають навіть кораблі з гарматами. Марку було вже майже 16 років, коли діда не стало. Не повернувся з походу: корабель затонув. Того дня в Оморі був справжній траур. З походу разом з дідом не повернулись ще сорок два побратима.

Хлопець сумував та підробляв де йому траплялось: у лісоруба, каменяра, навіть писарчуком у священника. Грошей бракувало, тож іноді навіть доводилось красти з храму то пляшку вина, то пару свічок. Утім до піратських контор він не наближався, бо завжди казав собі: “Там лише спиваються та втрачають долю”.

Збіднілий Марк не міг більше терпіти загадкової скрині, яка просто стоїть у його кімнаті. Він відкрив її й ледве не обомлів. Батько та дід забороняли йому торкатись порожньої скрині. Розлютившись, Марк щосили жбурнув скриню через кімнату.

Одного дня Марк ішов додому. Усередині щось щемило, неначе йому загрожує небезпека. Він оглянувся та побачив чоловіка, який майже через усе село йде за ним. Він час від часу обертався, щоб мильком глянути, чи не зменшується відстань. Людина все йшла і йшла за ним. Він відчув легке запаморочення, а його ноги мимоволі звернули в інший провулок. У наступну мить він був у своєму будиночку на дереві, який збудував разом з друзями. 

Його трохи нудило, а також він дуже хотів спати. Не по волі Марк заснув.

– Марк, Марк, Марк…

– Якась печера, майже повна темрява та приглушений дивний голос, що за сон? 

– Я – Цар Звірів, частина тебе. На тебе чекала небезпека, я перетворив тебе на собаку й привів сюди.

– Що? Кому я потрібен? Що за дивний сон?

–Ти не спиш. Ти в Кілоні, царстві розмов, де я можу говорити до тебе – голос зробив паузу, а потім додав: Там був пірат. Його найняли щоб убити тебе, бо ти можеш стати тим, хто перегризе їхнє горло. У тебе велика доля та велике майбутнє.

– Що за маячня? Пояснюй, створіння сну мого! 

– Усе тобі пояснять звірі… Сім храмів… Угода…

– Він щез. Але чому я тут? У цій глухій печері, та ще й не зрозуміло наскільки… Так! Потрібно обдивитись її. Але мені йти униз, чи вгору? Внизу факели, а вгорі пітьма. Це якось дивно все, але нічого вдіяти, потрібно обирати. – роздумував Марк, – мабуть нагору, бо я в шахті, а унизу завжди лиш ще більше коридорів. Цікаво, що означають ці руни? 

Шахта почала валитись, але Марк устиг утекти.

Розплющив очі. Він наче занімів, а все боліло так, неначе його відгамселили палками. Він лежав нерухомо і думав, що то все маячня, але додому вирішив не повертатись. Його будиночок на дереві був далеко не найгіршим місцем, щоб жити: ліжко є, їжу можна здобути в лісі, а про безпеку годі й думати. 

Він лежав  без сил певний час, але згодом почав рухатись. Шлунок був пустий. Спустившись до лісу з ножем, він побачив оленя, ба більше, оленятко. Воно весело скакало лісом, зовсім не помічаючи голодного Марка, що вже облизувався, уявляючи смаженого оленя на вечерю. Він накинувся на Оленя, повалив його на землю, знерухомив, а потім заніс ніж над шиєю тварини. Зненацька з рук випав ніж, а сам мисливець схопився за серце та скотився з оленятка. Нехуромо Марк пролежав декілька хвилин, допоки ледве-ледве не зміг встати.

Поруч з ним були гриби, яких він не помітив, намагаючись вполювати тваринку. Сил і терпіння на полювання вже не вистачало, тому засмучений відправився додому.

Вранці на його дереві був викарбуваний необережно напис “Перша заповідь Царя звірів: не вбивай тих, у кого немає нащадків”. Марк його гарно роздивився: мабуть, напис залишив ведмідь. На дереві поруч був вказівник, що показував на якусь стежку. Гарно видно, що тієї ж звірюки. На стежці була ціла купа вказівників, що вели напів зарослою стежкою. Марк гарно пам’ятав, що ще вчора на її місці була справжня хаща. Стежка вела до якоїсь гірки в густому лісі, де стояв кремезний дуб. Кора на ньому була частково зірвана, а на тому місці були висічені правила.

“Перша заповідь Царя Звірів: не вбивай тих, у кого немає нащадків. Хто її порушить, заслуговує на королівське полювання. 

Друга заповідь Царя Звірів: не вбивай пораненого, якщо він може вижити. Не вступай з ним у бій, а просто пройди його. Порушників цього правила завжди можна добивати.

Третя заповідь Царя Звірів: Впольованого поважай: поклади на нього квітку, соснову чи лаврову гілочку, якщо нічого немає, то з’їж лише половину. На порушників чекає герцогське полювання.”

Після останніх слів нечитабельний текст. Усе пошкрябано, побито. На корінні дубу найпростіша мапа з хрестиком і сьома будівлями. Марк добре оглянув карту. Перед ним точно були місця храмів, про які торочив дух. Найближчій до нього був Храм Снігу. Він також був найбільшим з усіх зображених на карті. Гірський храм, до якого надто складно дістатись. Але інші храми були точно не ближче.

Позаду на галявині стояв кремезний ведмідь. Його очі дивно сяяли червоними вогоньками. Марк відскочив та намагався сховатись, поліз на дерево. Звір підійшов до дуба, зірвав шматок кори та повільно, не кваплячись, писав, а потім пішов геть. Було написано “У тебе є рівно 91 день. Квапся, щоб дізнатись більше, йди до храму, угода чекає” Напис закінчився. Марк досі намагався не вірити у все, що відбувається, але після цієї зустрічі починав упевнюватись у реальності подій.

Він прийшов у свою схованку, дістав старезну мапу  й чорнильницю з пером, яку колись знайшли в лісі. Він побродив лісом та згодом знайшов панський наділ, де були маленькі лимончики. Він взяв декілька та вже пізно вночі. Зробив невидиме чорнило, під місячним сяйвом повнолуння написав коротке повідомлення другу: “Я в Ерері, шукай!” Він знав, що лише його друг зрозуміє, де він, бо це разом з ним він колись збудував будиночок. Марк розумів, що якщо буде просто карта, то товариш нічого не зрозуміє, тому на карті кров’ю написав слова “Дивись назад з теплом”. 

Згорнув карту та обв’язав стрічкою тканини. Перед сном постійно повторював у голові: “Дух, якщо я тобі так потрібен, то змусь пташку віднести послання”. Він повторив це декілька разів неначе мантру та заснув. Проснувся майже опівдні. Друг заліз на дерево. Він зміг розгадати шифр.

Марк почав обережно розповідати все йому. Намагався не видати жодного зайвого факту. Він попросив принести їжі з його хати та дав цілий список того, що просив купити. Коли той пішов, Марк заховався та взяв з собою всі цінні речі. 

Сидіння на кручі було нудним, але стало спасінням. Через годину прийшло з двадцять солдатів з королівськими, шевронами, які ледве-ледве були видні в старенький дідів бінокль. Побродивши, вони знайшли записку про похід на схід. Схоже довіряти нікому не можна.

Уночі в східних лісах та полях скакало багато коней.

А сам Марк відправився з піратами на захід.

II
  Годинник пробив шосту вечора. Зимове сонце вже червоний сяйвом заходило за горизонт, коли до просторого та дорогого кабінету заходили люди у військовій формі з совами на шевронах. Вони всілись на великі та зручні шкіряні стільці з підставками для рук. За овальним мармуровим столом, прикрашеним золотом та дорогоцінним камінням, сіло дев’ятеро людей. Восьмеро з боків, добра пані Мерель, як її любили називати, в центрі. Почалось обговорення. Коменданти-розвідки з різних куточків гігантської імперії викладували свої дані. Звичайнісінькі звіти, що вже багато років не мають сенсу. 

Йора стояв за дверми та дивився в безкінечну морську далеч. Він відчував умиротворення та спокій, який мав бути знищений через декілька хвилин. “Розвідники, які ж вони довбні, побудувати систему, яка слідкує лише за тим, щоб зайві очі не побачили, що вони роблять усередині”. – думав Йора, слухаючи промовисті доповіді за дверима позаду.

Коли останній комісар закінчив, Мерель запросила особливого гостя. До кімнати позвали нового комісара Геррета, Йору. Він спокійно зайшов, сів біля своїх колег та з єхидною посмішкою почав говорити.

– Пані Верховна розвіднице, мені приємно бути новим комісаром.

– Я, Клісто Мерель. Панове комісари, перед вами новенький з Геррету, прошу ознайомитись з біографією. Нехай наша й ваша служба буде довгою, пане Йора Некті.

– Дякую, пані Клісто. Не буду затягувати: мій загін знайшов, ідентифікував та спробував захопити переродження звіра. На жаль, схоже, що дух увійшов у контакт. Так, коли я переслідував об’єкт він завернув на розі вулиці та щез. Мій поплічник підтвердив, що далі він не пройшов. Наш язик і очі сказав, що звір пішов на схід, але це брехня. Наші солдати дві ночі проганяли там, проте його там і не було.  Ми обшукали ліс, його там теж не було. На півдні війська було теж достатньо. Скоріш за все він вирушив на схід. Нам необхідно його зупинити будь-якою ціною. Якщо ж нам не вдастся, то доведеться як і тридцять років тому заплатити надто велику ціну. 

– Пане Некті, як ви думаєте, що нам буде за вашу невдачу? Якщо про це дізнаються нас тут… – скрикнув комісар Елфії. 

– Прошу, заспокойтеся, я тоді був лише виконавцем. А у нас, до речі, є дані про його страшні розкрадання грошей, амуніції та провізії моїм попередником, про яке ви знали. А що трапилось через нестачу солдатів ви тепер знаєте. 

Добре, тепер про наслідки для розвідництва. У нас є план. Вивчивши дані про чотирнадцять минулих генерацій ми прийшли до висновку: Після першого контакту має пройти певний час перед відкриттям усіх можливостей. Його, на жаль, важко сказати напевне, але скоріш за все приблизно 60-100 діб. Усі минулі переродження кудись ішли, щоб здобути силу. Але доти вони, мабуть, не загроза.

– Неймовірно! Передайте дані для ознайомлення мені будь ласка, – попросила з вогниками в  очах Мерель.

– Також ми дослідили ймовірне місцезнаходження об’єктів, до яких ідуть звірі, все у межах нашої імперії: Гори Небель, Гори Червоного сонця, Зелене серце, міста Рівертаун та Лейктаун. Всі ці об’єкти за нашими розрахунками знаходяться в зоні стодобової подорожі. Нам у цих місцях потрібна особлива увага внутрішньої розвідки. Я пропоную вам провести операцію та знищити звіра, коли ще не пізно.

– Чи можемо ми бути впевнені, що за Риб’ячою затокою немає таких місць сили у державах, які використають будь-який спосіб для знищення нашої країни  – хрипим голосом звернувся старенький комісар.

– Скоріш за все ні. Реяр Круст, позаминулий звір, народився на мисі Кейхінофінер, це в затоці Хейзе. Їх плавати та керувати човном вчать раніше ніж ходити та розмовляти, але він відправився на південь, а не на північ, де йому було б безпечніше.

– Чи ви можете гарантувати, що в усі місця виключно в межах імперії, і їх немає в наших сухопутних сусідів? 

– У нас є інформація лише про досить невелику кількість перероджень звіра, хоча він існує довше, ніж існує сам час. Через це я, на жаль, не можу повністю гарантувати. 

– Чи можливо дізнатись точне місцезнаходження принаймні одного з об’єктів, до яких іде звір?

– Категорично ні, дізнатись місця неможливо, увесь штаб внутрішньої розвідки намагався розгадати, але більш точної інформації зараз годі й шукати. 

Збори завершились. Коменданти довго наодинці чи невеличкими групками розмовляли про це все та перечитували всі дані, які надав новий комісар Геррета. Розмови більшості з них точились не тільки про операцію, а й про постать того впевненого в собі  амбітного юнака, який швидко досяг успіху в службі.

Пізно ввечері Йора вийшов зі своїх столичних апартаментів, прогулювався коридорами. Підійшовши до того ж просторого кабінету, він хутко зайшов усередину. Окрім Мерель у кабінеті сиділи комісар Елфії та комісар Порт-о-Ґарда. Вони привітались та представились Йорі. Одного звали Джан Кейн, а іншого – Квіт Рок.

– Йора, Джан, Квіт, ми зібрались тут не просто так, ви про це знаєте. Завтра у нас важливий день. Нам потрібно оголосити про те, що ми знайшли звіра й розпочати операцію. Нам потрібно приховати провал початкової місії.  Пам’ятайте, ми випереджаємо всіх у  перегонах, але наші суперники все ще загроза. Завтра збори штабів і звітування королю, ми маємо сказати про проведення операції в Герреті.

– Досі не розумію, як король не здогадується про суперництво своїх відомств у нього за спиною. – ліниво й розслаблено сказав Йора.

– Ха-ха! – засміявся Джан, – наш король він вже не в тій формі. Не бачить і не чує ігор навколо себе, а лише  думає й повторює собі одне й теж “Я король, я захисник імперії”,  ха-ха!

– Нам не короля увага цікава, а увага тих, кому вигідно дізнатись про наші проблеми. Флот та армія за інформацію про наші невдачі готові віддати половину столиці. Ми не  можемо взаємодіяти в операції, бо тоді вони першими дізнаються, якщо в нас станеться провал. –  сказала Мерель, уважно оглядуючи присутніх.

–  Розвідницької гвардії нам не вистачить. 

– Правильно, Джан, нам потрібні союзники. Але їх у нас немає.

– За свій вік я чув дуже багато про перегони й завжди всі, навіть самі гравці, забувають, що змагається не тільки розвідка, армія та флот, а ще й королівська гвардія. 50 000 гвинтівок, які можуть нам допомогти. 

– Квіте, нам нізащо не отримати дозвіл на її використання. Король береже її як зіницю ока, а тільки він віддає накази.

– Знаєте, я хоч і старий, але добре розумію, що король – це залежна фігура. Найпотужніший, як ферзь, але без інших фігур дуже вразливий. Командир королівської гвардії Огусто Форек – це наш ключ до цих сил.

Мерель зацікавлено обдивилась реакцію присутніх, а потім мовила: – Ви начебто знайомі. Я буду не проти, якщо ви вмовите його. Але є одна умова: сам Огусто буде відісланий до  Геррета, щоб він допитав усіх кого зможе.

Армію розділимо. Частину отримає Йора, частину я, резервами командуватиме Джан. Квіт, ти відправишся з Огусто, я вам надам військ. Ти маєш робити вигляд, що йде операція по знищенню зерен другої руйнації. Думаю, декілька тисяч убитих та вкрадених буде достатнім доказом.

Йора скривився, але швидко змінив своє обличчя знову на нейтральне, доки ніхто його не побачив. 

Мерель договорила, написала листа командиру королівської гвардії та відпустила всіх, нагадавши, що вони мають казати на зборах штабів.

 III
Корабель пропливав Стальні ворота – вузьку протоку, що веде в затоки Хейзе. Усі знали про них з легенд. Кажуть, що, коли на Хейзе наступали з моря, гіганти клали свій цеп, який перекривав усю протоку, ланки, покриті водорослями, були розміром з цілий човен. Марк не вірив у ці історії, але сумнівався, чи правильно робить.

Він зійшов на берег та поблукав містом. Величні золотоверхі цервки та храми всіх шести культів імперії, кам’яні будиночки з червоною черепицею та великі площі зі статуями вітали його. Марк з цікавістю споглядав кожен камінчик та кирпичик прикрашених та таких незвичних кварталів. У порівнянні з Герретом місто було справжнім витвором мистецтва.

“Вже пройшов майже місяць, а я ще навіть половини не подолав”. – все повторював собі подумки Марк. На останні гроші він накупив собі запасів та рушив Сірою річкою до останнього людського пристанища перед безкраїми горами Небель. 

Містечку, мабуть, не було й 50 років. Дід розказував, яке пекло він там пережив, коли в юності добував золото, ставши одним із перших  копачів. “Той, хто побував там тоді, пекла не боїться” – іноді переказував старий жарт дід.  У часи золотокопання, кажуть, що жило в Небель 45 000, а то й всі 70 000, проте зараз там немає й тисячі. 

 У Марка залишалось не більше 60 днів, а з лісових схилів йому лише в далечині виднілись перші кам’яні схили гір та Небельські ворота, величний водоспад в долині гір, під яким лежало в минулому велике однойменне місто.  До нього потрібно було йти болотистим від річки яром, захаращеним гіллям та деревами, тож Марк вирішив зупинитись перед ним.

“Всього 60 днів. Мені потрібно подолати величезну відстань у горах. Я навіть там ніколи не був, у мене немає карт… Чорт, а я навіть не знаю, куди мені йти. Але й залишатись тут не можна. На мене полюють, а скоро зима. Їжі залишилось на два дні. Мені її точно не вистачить. Потрібно проникнути в місто.”

Довга дорога до гір скінчилась. У міста його чекала варта, що повідомила про карантин. Якщо Марк зайде в місто, то вийти законно вже не зможе. Обдумавши все та повагавшись, він погодився зайти в місто. Вибору не було, як він вважав, в горах навіть сила духа не сильно допоможе. На питання сторожів про ім’я та місце походження збрехав  та показав крадений паспорт.

Місто, як він і очікував, було мертвим. Великі вулиці, де бруківка поросла мохом, дво- та триповерхові будинки, подекуди ограбовані, понівечені, посірілі, вселяли найглибше почуття пустки, що жило всюди тут. Від мостової до самого неба, блакитна гладінь якого не проглядалась за великими сірими хмарами. Комендантська година ж взагалі вбивала навіть шинок – найкраще(бо єдине) місце відпочинку тут. 

Марк оселився в одному занедбаному багатоквартирному домі на першому поверсі. Двоповерховий, край міста, але ідеальний для проживання, тим паче за копійки, а головне без сусідів, які могли виявитись тими, хто хоче спіймати його.

Марк щодня ходив таємно накопичувати запаси їжі, таємно викрадаючи та продаючи речі з квартирок поруч, а також все те цінне, знайдене дорогою. Одного вечора він повернувся додому, то побачив вишкряблений напис “За тобою стежать, тут засідка”. Обдивившись його, вирішив перехитрити тих, хто полює його. Підвал був суміжний з домом поруч, а звідти можна було непомітно вийти через задній хід. Тієї ночі він зробив солом’яного манікена, зібрав речі, загасив лампу та рушив через підвал.

Вибравшись, він побачив сусідського собаку, що мабуть за велінням зірвався з цепу. Пес йшов попереду, а Марк ховався та оглядувався позаду. Коли пес був впевнений, що немає небезпеки він один раз гавкав, а коли бачив патруль – ричав. Вони проходили все далі, вже видно було з горба річку, блискучу від зоряного сяйва, що відділяла його від долини. Марк потихеньку почав заспокоюватись 

Але зненацька його супутник загарчав. Патрульний не стерпів  собаки та намагався заколоти багнетом, але собака накинувся в передсмертному пориві ярості. Інший кинувся йому допомагати. Патрульний здійняв галас, намагаючись захиститись від пса, а до місця вже поспішали й інші патрулі. Марк чимдуж побіг на другого патрульного, що рятував товариша. Ніж у груди, патрульний падає. Марк швидко вихопив у нього пістолет, забрав патрони та побіг далі з гори. У місті почали громихати церковні дзвони, а в небі замайоріли червоні сигнальні ракети – знак втечі звіра. 

Синопсис