Пентаграматон

Пентаграматон

Хто буде в тих краях, не дивуйтеся: там живуть люди без голів, і задоволені. А довкола — мох, якому вони моляться та який думає замість них.

Автор невідомий

1

Поліційний електромобіль, пригальмувавши біля сміттєвих контейнерів, наполохав двох круків, що злетіли з невдоволеним карканням. Скло передніх дверцят опустилося, похмурий коп подивився на будівлю покинутої фабрики, сплюнув і скривився від прохолодного осіннього вітру. За деякий час скло піднялося, автомобіль поїхав, і, неспішно прокотившись повз старий житловий будинок, завернув за ріг.

Тільки-но він зник з поля зору, у вікні першого поверху фабрики з’явилася кудлата голова. Всередині будівлі було п’ятеро підлітків. Один з них сидів на облізлому комоді з відірваними ручками, підігнувши під себе ногу, й курив з виглядом героя крутого бойовика. Його звали Марк. Він був у дорогій курточці насиченого синього кольору, з яскравою фірмовою нашивкою на рукаві. Ще троє стирчали поруч з вікном, побоюючись визирнути назовні, й нерішуче поглядали на Марка. Окремо, ближче до виходу, біля купи битого пластику, стояв Джастін із зацькованим виглядом, у червоній куртці та джинсах.

— Ну, що там копи? — тихо запитав Марк, випускаючи догори цигарковий дим.

— Поїхали, — сказав один з тих, що стояли біля вікна: рудий, з м’ясистим обличчям і непропорційно довгими руками.

— Чудово, — зневажливо пирхнув Марк, опустив цигарку й обернув голову в бік Джастіна. — Що ти нам скажеш, дівчинко?

— Я не дівчинка, — ледь чутно, але не без злості відповів Джастін.

— Як не дівчинка? Завжди був мамин синок, а тепер що?

— Нічого.

— Йди до матусі, вона тобі молочка дасть, ротика хусткою витре.

— Не піду, — уперто пробурмотів Джастін.

— Гроші є? — продовжив тиснути Марк.

— Що?

— Бабло, кажу, є? — вже гарчав Марк, удаючи бандита, але не надто підвищуючи голос. Глибоко, показово затягнувшись, він стрельнув недопалком у бік Джастіна та влучив йому в стегно. Джастін запізно смикнув ногою і позадкував на пів кроку.

— Гляньте, недопалка боїться! — реготнув рудий, незграбно сіпаючи довгою рукою. — Щодо грошей ми зараз перевіримо…

Обличчя його набуло виразу маніяка, що передчуває садистське задоволення, на яке він чекав так довго. Повільно, перевальцем він попрямував до Джастіна й зупинився перед ним. Той знову трохи позадкував, у очах промайнув страх.

— Давай, дівчинко, вивертай кишені, — прохрипів рудий і посміхнувся.

— Я не дівчинка, а грошей у мене… — голос Джастіна став писклявим.

— Якщо ти хочеш бути з нами, то мусиш заплатити, — насідав рудий, повільно наближаючись. Очі в нього були тьмяні, як у риби; складалося враження, що він нічого не бачить. Кров у нього, швидше за все, така ж холодна, як у мешканців океану. — Вступний внесок, так би мовити.

— А ще випробування пройти, — сказав Марк.

— Яке випробування? — запитав Джастін.

— Гроші спочатку покажи, — звелів рудий.

Джастін слухняно пхнув руку в кишеню курточки і вийняв гроші. Рудий підступив до нього й з усмішкою вихопив їх.

— Це все, що є? — зневажливо промовив він, розгортаючи купюри віялом.

— Це на обіди в школі, — відповів Джастін, — на весь тиждень.

Він несміливо простягнув долоню до грошей, але рудий грубо відштовхнув її.

— Ти чого, недоумку?

— Може, повернеш половину? — хрипко попросив Джастін.

— У мамки ще вициганиш!

— Її звільнили з роботи, і вона більше не…

— Ну, то випросиш у брата, він у крутій фірмі працює. Або поголодуєш трохи! Корисно для здоров’я.

Рудий знущально засміявся, інші підхопили, повільно наближаючись.

— Тепер випробування, — нагадав Марк, зістрибуючи з комода й теж підходячи ближче.

— Яке? — запитав Джастін.

— Знімай штани!

— Навіщо?

— Як навіщо? Перевіримо, чи ти мужик! — напирав Марк. — Ти хочеш з нами тусуватись, а раптом ти кастрований абощо?

— Я не…

— Ну то показуй, що «не». Хто тебе знає? Вам у школі нейростимулятори на голови надівали? Може, це вплинуло на тебе?

— Надівали їм, — регочучи, закричав рудий, — щоб вони дурнішими ставали!

— Розумнішими, а не дурнішими! — заперечив Джастін, підвищуючи голос.

— Розумнішими — це у нас, і тільки у нас, — з напором прогарчав рудий, — а вам унітази на голови, щоб тупішали дедалі більше! Ану перевірмо, відповідай швидко! Ти вмієш швидко думати чи ні?

— Вмію!

— Точно вмієш?

— Точно!

— Тоді відповідай: на вишні три гілки, на кожній гілці ще по три маленькі гілки, на кожній маленькій по одному яблуку, скільки яблук усього?

— Дев’ять, — швидко відповів Джастін. Усі дружно засміялися, рудий зігнувся навпіл, ляскаючи себе по стегну.

— Ви не тільки тупієте! Ви, з Дев’ятої вулиці, взагалі вже не люди! — прохрипів він. — А я… От скажи, я схожий на розумника? — Рудий продемонстрував посмішку, більше схожу на оскал, щоб показати, що числитись у розумниках не входить до його планів, після чого зареготав. — Схожий, чи ні? Так от: у мене ай-к’ю сто тридцять вісім! Ти зрозумів, чи ні? А в тебе скільки?

—   Не скажу! — огризнувся Джастін.

—    Скільки, питаю?

—    Не скажу!

— І не кажи, і так зрозуміло! — вигукнув Марк. — Роги на головах у вас скоро повиростають від тих стимуляторів! Або хвости. Знімай штани! — звелів він безапеляційним тоном. — Показуй, мужик ти чи…

— Не буду, — вичавив розчервонілий Джастін.

Усі наблизилися з загрозливим виглядом, з лайкою. Рудий зворотом кисті швидко вдарив Джастіна нижче пояса. Той зіщулився, затуляючись.

— Ану прибери руки! — скомандував рудий, підступаючи з заклопотаним виглядом, ніби йому справді важливо було щось там розгледіти. — Я не битиму більше, прибери, чесно не битиму!

Джастін, підкоряючись, трохи розвів руки, і рудий знову швидко вдарив зворотом кисті. Хтось дав Джастінові копняка під зад, і він машинально обернувся. Рудий, ненависно шкірячись, ніби знехотя викинув кулак і поцілив хлопцю в перенісся. Джастін позадкував, Марк спритно підставив ногу, і він упав.

— Я в поліцію на вас заявлю! — пригрозив Джастін, притиснувши долоню до носа.

— То тебе самого копи загребуть! — закричав рудий. — І посадять у буцегарню! Ти знаєш, хто його батько? — непропорційно довгою рукою він указав на Марка. — Знаєш чи ні? Він велике цабе — суддя! Суддя Філіпс, чув про такого?

— То й що з того? — вперто прохрипів Джастін.

— А те, йолопе! — заволав рудий. — Напад на сина судді! Думаєш, у нього синців не знайдеться для доказів?

Марк, зверхньо посміхнувшись, обтрусив пил з рукава дорогої курточки, ледь торкаючись її пальцями.

— Отупієш зовсім від стимуляторів, тоді приходь знову, дівчинко! — виголосив рудий, і наостанок копнув хлопця ногою в бік. — Це щоб дурощів у голові було більше!

2

Стівен лежав у анатомічному кріслі, оббитому тканиною, яка підлаштовувалася під температуру тіла. На голові в нього був нейростимулятор жовтого кольору, поділений на сегменти, наче фрукт на часточки, з мікродисплеєм біля скроні. Над шоломом нависала велика півсфера зі скла, з нанесеною на неї сіткою провідних смуг. Долоні хлопця лежали на біопідкладках з контактами для пальців.

— Розслабся й отримуй задоволення, — провуркотіла Емілі, що стояла біля лабораторного столу, на якому містилися дві панелі. Ідеальної білини комбінезон був підігнаний по фігурі й дуже їй личив. Легкими рухами вона щось набрала на одній з панелей, поглядаючи на другу.

— До початку сеансу дві хвилини, — тривожним голосом повідомила Всезнайка, голограма якої, частина торсу й голова зі злегка запалими, модної худорлявості щоками височіла над дзеркалом лазера. За Всезнайкою — вікно з затемненим розумним склом, на якому примостилося, розплившись, полуденне сонце.

— Прощавай, наш колишній товаришу Стіве, — глузливо, деренчливим голосом видав Ріп. Він високий, худорлявий, з довгим посивілим волоссям, зібраним позаду гумкою. З безтурботним виразом, ніби на пікніку, він порився в кишені комбінезона, вивудив звідти щось і жбурнув на полицю шафки зі скляними дверцятами. — І привіт, Стіве оновлений, з масою нових нейронних зв’язків під черепушкою! Їй-богу, за це варто випити. Та не бійся, бити не будемо, і боляче не буде.

— Я й не боюся, — відповів Стівен, усміхнувшись.

— Усе колись буває вперше, — не замовкав Ріп. — А який підйом настрою буде! А який підйом усього… — з іскрою лукавства в очах він подивився на Емілі. — Я тобі навіть заздрю.

— Ну, годі патякати, починаємо, — сказала Емілі, вдивляючись у панель. — За годину плескатимете язиками скільки завгодно.

Легкою ходою вона підійшла до Стівена, схилилась і, заплющивши очі, поцілувала його в губи.

Ріп не збрехав — до кінця сеансу Стівен відчув неабиякий підйом настрою. Він почувався так, ніби домігся нарешті здійснення найзаповітнішої мрії, якої прагнув усе життя. Все навколо — обстановка лабораторії, невимовного відтінку океан за прочиненим вікном — сяяло для нього фарбами першого дня творіння. Йому здавалося, що над лінією обрію, видимою з шістнадцятого поверху, ось-ось постануть відповіді на питання, які піднесуть сенс життя людей на новий рівень, і він хотів цим ясним і захопленим сенсом життя ощасливити усіх, усіх!

Коли він прийшов додому, частина захвату його згасла, але усмішка з вуст не сходила. Мати — маленьку, худорляву, на ім’я Венді — він у коридорі обійняв, охопив за талію та припідняв.

— Господи, ти збожеволів! — заявила вона. — У мене руки брудні… негайно поверни мене на підлогу!

Стів послухався і, поставивши її, цмокнув у щоку.

— Що на роботі? — запитала Венді, витираючи руки кухонним рушником. Частина волосся її, зібраного шпилькою, розтріпалася, біля скронь було видно сивину. Краєчки губ її припіднялися, але в очах був помітний смуток.

— Чудово все, — радісно відповів Стівен.

Мати, витерши руки, жбурнула рушник на шафку зі злегка висунутою шухлядкою. З шухлядки випирало багато чого, що зазвичай складують у передпокої — пакети, щітка для одягу, чохол від парасольки.

— Слава Богу, Стіве, — згасаючим голосом сказала Венді.

— А ти чого така невесела?

— Мені не подобається, що з твоїм братом.

— З Джастіном? А де він?

— Гуляє. Мало не силою спровадила на вулицю, від голограм не відірвеш. Узагалі людей соромиться, а вже не маленький.

— З навчанням він начебто справляється?

— У нього добрі оцінки, але…

— Але що?

— Мені здається — це все так просто не минає… Вигадали якусь дурню… чи не впливає це на мозок.

— Звісно, впливає — в позитивному плані! — впевнено заявив Стівен. — У тебе одні страхи в голові!

3

За вікном сутеніло. Осінній вітер, гуляючи вулицями міста, зривав з поодиноких дерев відмерле листя. Джастін прийшов додому; він тихо відчинив вхідні двері, але Венді почула й вийшла в коридор.

— Господи, тебе побили? — глянувши на нього, вигукнула вона. — Хто, за що?..

Джастін винувато стояв біля дверей. Пляма підсохлої крові під носом, куртка брудна, лівий рукав надірваний. У дірі виднівся білий силіконовий утеплювач.

Венді з очима, сповненими відчаю, простягнула руку до його обличчя, збираючись витерти кров, але він не без злості відсахнувся. Зірвавши куртку, він повісив її та попрямував до своєї кімнати. Він так рвучко відчинив двері, що мало не зірвав їх із завіс.

— Поговорити треба.

Увійшовши до братової кімнати, Стівен причинив по собі двері. Джастін лежав у ліжку, задерши ногу на коліно, в руках голографічний телефон. Супергерой з чотирма руками, що височів над дисплеєм, бився з черговим ворогом, спритно орудуючи світловими мечами. Зелена кров рясно лилася з пораненого супротивника, але, судячи з усього, коритися він не збирався. Скільки ще крові потрібно, скільки ще ворогів доведеться вбити; добре хоч кров не червоного кольору, несправжня. Судячи з нервових рухів Джастіна, йому мало чотирьох рук супергероя; агресія захльостувала його, йому потрібно ще чотири руки, ще чотирнадцять. Стів знав, що це неважко зробити. В ігровому, вигаданому світі проблеми вирішуються просто, але щось зупиняло його. Стівен розвернув крісло біля столу й сів.

— Слухай, я сам не так давно був у твоєму віці й усе розумію, — сказав він. — Мене цікавить інше: чи немає тут чогось більшого, ніж ваша… підліткова дурість.

— Якщо ти думаєш, що в мене дурість, — з образою сказав Джастін, — що я дурень, то…

Він почав хвилюватися, голос став пискливим, він нічого не міг з цим удіяти й сердився сам на себе.

— Залиш ти ці ідіотські образи, — з досадою кинув Стівен. — У мене серйозна розмова. Мене цікавлять нейростимулятори.

Джастін подивився на брата скоса, потім знову витріщився на фігури над телефоном.

— Скільки процедур ти пройшов? — запитав Стів.

— Три.

— І як тобі після них?

— Нормально, — відповів Джастін, але впевненості в його голосі не було.

— Щось не видно по тобі, що нормально. У нас на роботі, до речі, може й не така сама стимуляція, але щось схоже. Я пройшов тільки один сеанс — і готовий весь світ на руках носити!

— Ну й носи. А я готовий увесь світ послати до чортової бабусі!

— Але чому так? Я хочу зрозуміти. Успішність у тебе покращилася?

— Хм… Покращилася.

— Кілька днів тому у вас був модуль — ти ж непогано його написав.

— Та ні біса я не написав! — раптом вибухнув Джастін.

— Як це розуміти?

— Отак і розуміти! Зробив дещо, насилу… З восьми завдань два написав, та й ті не повністю.

— А викладач що?

— А викладачка… коза ця… поставила мені дев’яносто.

— І за що дев’яносто?

— Звідки я знаю? Мені що — не все одно? Хороша оцінка є — і відчепіться від мене!

— Що тут хорошого, в такій оцінці? — майже закричав Стів. — Я почуваюся… я готовий гори звернути! А ти… Слухай, а як інші?

— А що інші… Так само, якщо не гірше. Генрі взагалі майже нічого не написав, а йому шістдесят вліпили. Навіть Ванесса, відмінниця, половину лише вирішила. Ну, їй, звісно ж, дев’яносто дев’ять.

— Що за маячня? — здивовано протягнув Стів. — За половину завдання — дев’яносто дев’ять? Такі самі шоломи!

— Виходить, що не такі!

Стівен подивився на брата так, ніби той сказав щось нечуване, підвівся й повільно вийшов з кімнати.

4

Скляні двері заглибилися у стіну безшумно, але Стівен бічним зором помітив це й обернув голову. До лабораторії ввійшов головний розробник Ітан Морган. Волосся його, як завжди, акуратно зачесане назад, погляд примружених очей трохи глузливий. Чорний легкий піджак з рукавом три чверті, футболка з розмитим, ледь помітним малюнком, світлі джинси. Підійшовши до Стівена, він подивився на панель перед ним.

— Я б цей блок написав за день, а ти вовтузишся вже третій, — сказав Ітан. — Ну, це я так, — у його голосі почулися нотки зарозумілості, — щоб тобі стимул був. Але в чому справа?

— Сьогодні щось не йде.

— Цікаво. Знаєш, це можливо лише в одному випадку.

— Що можливо?

— Щоб після сеансу нейростимуляції робота не йшла, ось що, — Ітан говорив без емоцій, у своєму стилі. — У тебе утворилися мільйони нових нейронних зв’язків, ти став розумнішим, чорт забирай, на крок наблизився до Ліги найрозумніших, а ти стільки часу провів у ступорі.

Він пішов до вікна, тихо дав команду розумному склу прибрати затемнення й подивився вдалечінь, де за химерної форми хмарочосами простягався океан. Там штормило, звідси цього видно майже не було, лише біла піна невагомим серпанком ширяла над водами, символізуючи лють стихії.

— І це, повторюю, можливо лише в одному випадку. Ти чимось незадоволений, спантеличений, у голові щось не так. Я маю рацію?

— Так, — погодився Стівен.

— Тоді слухаю.

Стів деякий час мовчав, але, розуміючи, що говорити доведеться, відповів:

— Мій брат навчається в школі, де…

— Зрозуміло. На Дев’ятій вулиці, де ми зараз проводимо сеанси?

— Саме там. З ним щось не так. З ними всіма щось не так. Таке відчуття, що замість розумнішати, вони з кожним днем ​​ тупішають!

Ітан підійшов до крісла й повільно, начеб не впевнений у його міцності, сів. При цьому він зітхнув, ніби втомився повторювати одне й те саме.

— Ти вже почав проходити стимуляцію, тому в загальних рисах маєш знати, — сказав він. — Усе одно з часом зрозумієш. Я розповім тобі, але пам’ятай: це секретна інформація, яку ніхто не повинен знати. Ніхто. Ніколи! — Ітан не підвищував голосу, а просто додав до нього криці. — Розумієш, про що я?

— Так.

Ітан дивився на Стівена не блимаючи, ніби намагався вивудити все, що той міг приховати в думках. Наче хотів випатрати його душу, витрусити, як сміття з пакета, щоб залишилась одна оболонка, в яку можна потім вкласти все, що заманеться.

— Якщо ти хоч слово…

— Я зрозумів, — повторив Стівен.

— …то ти не просто вилетиш з роботи. Втім, ти підписував документи, сам мусиш знати. Але зайвий раз попередити не завадить.

Тут у розмові виникла пауза. Перспектива вилетіти на вулицю зараз, коли роботу втратила мати, а батька вони не бачили років з десять, Стівена зовсім не приваблювала. З голосу начальника він відчував, що той не бреше. Його не просто виженуть з роботи — буде щось набагато гірше.

Про брата, якого обговорювали на початку розмови, він уже й не згадував.

Зберігаючи спокій, Ітан узяв з журнального столика пляшечку з охолодженою водою, налив у склянку та трохи відпив. Тримав склянку він двома пальцями, ніби намагаючись відгородитися від усього, що не стосувалося справи, але з чим доводилося миритись. Якби він міг, то взяв би склянку одним пальцем.

— Так от, — сказав Ітан, поставивши склянку. — У двох словах. Ти знаєш, звісно, що відбувається в мозку під час нейростимуляції. Електричний сигнал іде нейронами, від чого утворюються нові синапси, нові нейронні зв’язки. Те саме відбувається і при навчанні, тільки повільніше. Під час наших сеансів процес прискорюється не від якогось там міфічного випромінювання, а від інформації, сканованої з мозку інших людей.

— Інших людей? — перепитав Стівен, чомусь почуваючись дитиною.

Ітан мовчав, дивлячись Стівові в очі.

— Я зрозумів, — тихо сказав той. — Діти. Їм на голови надягають не стимулятори. І що?..

— В мозку десятки мільярдів нейронів, і штучно створити серед них нові зв’язки, обчисливши, якої сили потрібен струм, у який час його пустити, на якій ділянці, дуже складно. А в головах дітей — готовий природний процес, який можна сканувати, скопіювати електромагнітний сигнал і перевантажити в потрібну нам голову, яка отримує стимулювання і стає, кажучи простіше, розумнішою. Одна копія, один блок інформації, другий, десятий. Усі копії різні, енергія добирається за характеристиками та пропускається потрібними нейронами. Але є одна проблемка.

— Вони вважають, що навчаються, а насправді… — сказав Стівен.

— На жаль, так. Сканування послаблює сигнал у нейронах донорів, тобто дітей, і нові зв’язки у них не утворюються. Натомість у мозку людини, яка сидить у нашій лабораторії, зародження нових синапсів відбувається набагато швидше. Це навіть порівняти не можна з тим, коли ми пітніємо над підручниками, пізнаючи світ, вирішуючи інтелектуальні проблеми природним чином. Одна година сеансу замінює чотири-п’ять місяців традиційного навчання.

— Але навіщо? — майже з відчаєм запитав Стів. — Адже можна впливати на нейрони інакше!

— Звісно, можна, — перебив його співрозмовник. — Це робили вже давно, зі значно меншим ефектом. Найшвидше наростання зв’язків відбувається в дитячому віці, нейрони покриваються мієліном, що робить їх схожими на дроти в товстій, добротній ізоляції. Це найкраща програма розумового розвитку, яка є у світі! Єдине, що нас не влаштовує, — вона дуже повільна. А життя біжить занадто стрімко! А тут — інформація, енергія з десятків дітей, і в кожної з них процес відбувається швидше, ніж у тебе.

— А батьки думають, що вони навчаються…

— Господи, лише раз на тиждень. У них достатньо іншого часу, щоб отримувати користь від протирання штанів у школі.

— Частіше, ніж раз на тиждень, не планується? — з надією запитав Стівен.

— Поки що ні.

Синопсис