22 Серпня, 2022

Найкращий кінь у світі

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Розділ 1.

Я ніколи раніше не бачив такого коня. І коли уздрів – спочатку подумав, що він мені наснився.

Певно, я прокинувся від тупоту. Коли розплющив очі, побачив, що вже досвіток. Над степом висів туман, і ще навіть не прокинулись жайворони. Вівці лежали трохи віддалік, притулившись одна до однієї, наче кошлатий сірий килим. По той бік догорілого багаття гучно хропів дід Трохим. А трохи далі, між ним і вівцями, в рідкому серпанку туману стояв кінь. Чорний, як ніч. Наче витинанка з чорного паперу.

Я розгублено кліпнув. Очікував, що мара зникне, але ні. Це справді був кінь! Живий! Онде повернув до мене голову й наставив вуха. Ступив уперед і тихенько форкнув.

Але звідки він тут? Як підійшов настільки тихо, що навіть не загавкали пси?

Я обережно відсунув свитку, якою накривався вночі, й сів. Кінь дивився на мене, але не тікав. До нього було кроків зо двадцять. Тепер я побачив, що на ньому немає ані вуздечки, ані сідла. І що це не кострубатий степовий бахмут, як наші чабанські коники, а кревний бойовий огир. Схоже, східної породи. Навіть у тумані було добре видно абриси довгих ніг, гнучкої тонкої шиї й виточеної голови.

Першою моєю думкою було гукнути діда й хлопців. Але побоявся, що від галасу кінь утече. Та якщо взяти мотуза, тихенько підповзти й упіймати…

Кінь стояв і дивився просто на мене. Як живе втілення заповітної мрії.

Так, це колись була моя мрія, ще змалечку: знайти в степу кинутого бойового коня. Як у будь-якого сироти, котрий пасе чужі вівці – і, певно, пастиме довіку, бо не має у цім світі нікого й нічого. Скільки разів, лягаючи спати, я просив Божу Матір послати мені коня! Бодай якогось! Хоч шкапину – аби мала цілі ноги й була не запалена! Тоді б я міг записатись до війська і нарешті покинути це осоружне чабанування! Стати вояком, а не злиденним наймитом!

Загалом я не гордий, міг би й податися й до піхоти. Якби був не кульгавий. Довгі піші переходи моя покалічена нога б не витримала. Та з конем – то інша справа!

Скільки разів мені це снилося ночами! Що я йду степом – і тут!.. Щоразу прокидався в сльозах, розуміючи, що це лише сон.

Коли став старшим, сподіватись припинив. Бо це все одно, як мріяти відшукати схований харцизький скарб. Бойові коні нічийними не бувають: навіть якщо господар загине, завжди знайдуться спадкоємці. А купити такого я не міг і мріяти. Навіть літній бахмутик із напівстертими зубами коштує як два воли, а кревний румак – як шість чи навіть вісім. Я ж не мав не те що вола, а й навіть кози.

Тож й тепер, дивлячись на це чорне диво, розумів – він не нічийний. Просто, мабуть, утік. Але якщо я його зловлю і поверну господареві, то, мо’, зароблю якусь копійчину. А перед тим, може, трохи покатаюся на справжньому бойовому огирі…

Я обережно, намагаючись не шарудіти, взув чоботи – бо швендяти степом босоніж і наступити на гадюку дурних нема. Повільно, без різких рухів посунувся до куреня. Майнула гадка взяти вуздечку когось із наших бахмутів, та я її одразу відкинув: хтозна, чи вона згодиться на таку вузьку голову, і чи огир дасться себе загнуздати? Тож витяг згорнутого мотуза й навпомацки зав’язав петлю. Відламав окраєць від паляниці, загорнутої в рушник.  І лише тут спало на думку: а чого зайда не пішов до наших коней, які паслися з іншого боку куреня? Нащо стовбичить саме тут?

Та як спало, так і пропало. Треба не голову сушити, а справу робити.

Поки я копирсався, кінь так і стояв, дивлячись на мене – уважно, але без остраху. Та коли я підступився майже впритул – повернувся і зробив кілька кроків убік. Я спинився й лише тепер відчув, як шалено калатає серце.

– Кось-кось… сті-і-ій… кш-ш-ш…

Божечку, який він був гарний! Більший, ніж здавався з відстані, з вузькою, виточеною, трохи горбоносою мордою. Весь суціль чорний, мов крук, лише з невеличкою білою плямкою на лобі. Коли випростав довжелезну шию, то глянув на мене згори з такої висоти, що я б і до голови не дострибнув.

От тільки вилиску на його вороній шерсті не було. Тьмяні цятки засохлого мила й пороху вкривали всю шию й тулуб, ніби огир довго й безупинно гнав чвалом і лише нещодавно обсох. На спині вирізнялась скуйовджена пляма, що лишилась на змокрілій шерсті від пітника.

– Косю… на хлібця, ану…

Огир неквапно потягся до моєї руки. Змахнув губами шматок із долоні з такою швидкістю, що я аж здригнувся – здалося, що хапне разом із пальцями. Жуючи, втупився в мене великими, уважними вишнево-карими очима. Ніби придивлявся – що то за дрібнота метушиться.

Я витяг із кишені другий шматочок і трохи відступив. Вільною рукою розгорнув петлю, ховаючи її за ногою. Зараз кінь потягнеться за наступним частунком, і тоді…

Та дзуськи! Румак глянув на мене мало не насмішкувато. Стріпнув головою, повернув і неквапно рушив ступою повз отару кудись у степ. Я розлючено заскреготів зубами, та що було робити? Бігти за нашими конями, щоб підманити його або наздогнати верхи? Дурна затія – бахмутики його вочевидь не цікавили, а якби він поскакав геть, то наздогнати б не спромоглися.

Навіщо я погнався за ним? Мабуть, від упертості й відчаю. Сподівався, що коли він зупиниться, таки зможу якось підманити.

Невдовзі й курінь, і отара зникли за горбом. Витолочена вівцями трава лишилась за спиною. Попереду заколихались пасма тирси. Вже зовсім розвидніло, туман сів на землю, і трава взялась росою так, що аж до обрію здавалась сивою. За конем лишався темний слід, а мої штани швидко промокли майже по матню. Та я не зважав. Бо він був уже близенько. Ступав собі, не обертаючись. Ніби вже звик, що я чалапаю назирці. Ще трохи – й зможу накинути мотуза…

Важко сапаючи, я видерся на горбок – добре, хоч трава тут була нижча, більше каміння й піску. Втер рукавом піт, глянув униз – і побачив під одноманітним сіро-зеленим схилом барвисту пляму.

Людина!..

Серце сполохано стріпнулось у грудях, і я гепнув рачки раніше, ніж устиг щось роздивитись. Але кінь не зупинився – рушив схилом униз, і я чув, як його підкови клацають по каменях. Побачив згори, як він підійшов до чоловіка, що спав на піску. Став поряд, а тоді обернув голову й знову глянув у мій бік.

Я обережно порачкував. Звівся на коліна, ладний якнайшвидше тікати, поки чолов’яга не прокинувся. Але трохи затримався.

Бо розгледів два оперені шпичаки від стріл, що стирчали з його спини.

Напевне, вже не прокинеться…

***

– Мабуть, їхав до нас, – пробурчав дід Трохим, поглянувши з висоти горба на тіло, що заклякло на піску в улоговині. – Та не доїхав.

– Але встиг розсідлати й розгнуздати коня, – зауважив Ілько, котрий тяг за дідом заступа. – Навіщо?

– Щоб ніхто не спіймав. Певно, відчув, що помирає, – старий похмуро перехрестився. – А коник нічогенький…

Та раптом змовк. Примружився з-під кущавих сивих брів, роздивляючись вороного огира, що понуро стояв неподалік мертвого господаря. Й зовсім іншим, дивно рипучим голосом проказав:

– Хлопці, стійте!

– Га? – Ілько заточився на горбку та стиха лайнувся.

– Цить! Ані руш! – гримнув дід. Закляк, спантеличено жуючи губами. А тоді майже пошепки пробурмотів: – Стійте тут! Зачекайте!

Я спантеличено поглянув на Ілька. Він – на мене. А тоді обидва витріщились на дідову спину, що поволі віддалялася схилом.

Старий, спираючись на ціпка, спустився до западини. Обережно, наче кіт довкола пастки, обійшов небіжчика на деякій відстані, не наближаючись ані до нього, ані до коня. Трохи постояв, нахилившись і роздивляючись обличчя, якого нам видно не було. А тоді повернувся, знову обійшов мерця по колу і подряпався до нас. Я помітив, що мармиза в нього аж скам’яніла.

Опинившись нагорі, дід махнув нам рукою.

– Ходімо геть!

– Куди? – я аж остовпів. – Ми ж… хотіли поховати…

– Устиме, стули пельку! – старий люто зиркнув на мене й цюкнув по землі дрюком. – Знаєш, хто це такий?

– Ні…

– Іван Крук. Химородник і чорнокнижник. Помилуй Господи його пропащу душу! – дід поквапом перехрестився. – А отам – бач?

– Що?

Трохим боляче вхопив мене за плече твердими маслакуватими пальцями і розвернув.

– Очі роззяв! Бач, біля нього трава порізана і викладена гемонськими знаками? Хтозна, що він наворожив перед смертю! Не можна його ані ховати, ані торкатись, ані навіть близько підходити! Зрозумів? Бо, може, здуру відкриєш ворота Пекла! Ти ж пам’ятаєш, який зараз рік? Звір-Антихрист чатує, щоби здобути владу на Землі!

Я роздратовано набурмосився.

Люди ще з зими наче показилися. Тисяча шістсот шістдесят шостий рік від Різдва Христова попи об’явили добою диявола, адже три шістки, як сказано в  писанні – це «число Звіра». Чимало старих із нашого села гайнули на прощу до монастирів, очікуючи на кінець світу. Були такі, що навесні навіть не зорали свої поля – бо якщо Земля невдовзі загине, нема чого клопотатися. Навіть мій дядько, котрий ніколи не переймався божественним, про всяк почав щодня молитися кілька разів на день та змушував це робити всіх дітей. А дехто, не сподіваючись потрапити до Царства Божого, щодня дудлив самогон та чекав, коли земля під ним розверзнеться. Ходили чутки, що на Гетьманщині навіть почали знову палити відьом.

Однак минуло вже понад пів року, а Сатана не приходив. Тож більш передбачливі господарювали, як і раніше. Мовляв, поки той кінець світу настане, треба щось їсти. Вівці цього року добре окотилися, і роботи чабанам додалося.

– Діду, – злостиво зауважив я, – що Антихристові робити тут, у степу? Він має спокушати людей, а кого тут спокушати? Овець? Чи жайворонів? Воно якщо десь і з’явиться, то в містах, де велелюдно…

– Цить, нечестивцю! Це диявол забрав душу свого слуги!

– Здається, душу цього чоловіка забрали оті дві стріли. Якби це був диявол, він би не потребував зброї. Висотав би ту душу з тіла, та й квит.

– Як не знаєш, то не варнякай!

– Ото наче ви знаєте! В монастирі був я, а не ви! Сатана лишає по собі щось попалене. А тут нічого такого немає.

– Устиме! – старий аж затрусився з люті. – Не пащекуй, бо колись тобі вкоротять твого нечестивого язика!  Я кажу – не чіпати цього мерця! Та й по тому!

– Але ж… А кінь?

–  Така ж гемонська почвара! То не кінь, то мо’, сам Люципер у кінській подобі! Ходи геть! Зараз отару відгонимо подалі…

Я розгублено ступив за ним. Поглянув на гайворонів, що вже почали кружляти довкола. І зупинився.

– Діду… то якось негідно! Хто б там ні був той чоловік, але ж він братчик. Видно по вбранню. Не по-християнськи його кинути воронам і лисам. Навіть якщо його душа в пеклі, тіло належить землі. Як не поховати, то невпокоєна душа блукатиме. Нам таке казали в монастирі. Навіть самогубців, непрощенних грішників, і то ховають…

Та не доказав – аж зойкнув, коли дід підскочив та влупив мені по крижах дубцем.

– Що ти там знаєш? І твої монастирські теж! Сидять собі за мурами та лоби оббивають! Нечистої сили довіку не бачили! І ти – теж мені, книжник голопупий! Ходи вже!

Я відскочив. Ще раз озирнувся на нерухоме тіло. На чорного коня, що стояв нерухомо й понуро, сумно дивився на нас. Наче хотів сказати: «Отакі ви, люди…»

В грудях раптом здійнялась холодна хвиля люті й упертості.

Я не знав, чи чиню вірно. Але ноги вже самі понесли мене до Ілька.

– Ану, дай сюди! – я вихопив у нього заступ. Повернувся й пошкутильгав униз.

– Устиме, що ти робиш? – заволав дід.

– Поховаю цього небіжчика, – кинув я через плече.

– Стій! Чи здурів? Хочеш на себе накликати лихо?

Я спинився й обернувся.

– Лихо? Яке лихо? Мені? А що, мені можна зробити гірше? Усі мої лиха вже сталися! Тож не лізьте до мене, діду, заради Христа! Бо не гляну, що сиві! Йдіть ото по свої вівці!

І почалапав далі.

Трохим почав шпетити мене на всі заставки, але навздогін не побіг.

Спустившись до улоговини й обернувшись, я побачив, що Ілько стовбичить із роззявленим ротом, а дід тупцяє нагорі, вимахує ціпком і лається. Та зрештою старий махнув рукою, смикнув підпасича за рукав, і вони обидва зникли за горбом.

***

Лише тепер, коли я лишився сам у тиші степу, стало лячно. Накотив сумнів – чи слушно чиню, і чи згодом не пошкодую?

Та що вже тепер? Тато колись казали: пішов на бій – то міцно стій. Хоч я й був малий, та пам’ятаю. Якщо саме зараз не здобуду собі те, чого так палко бажав змалечку, іншої нагоди може не статися ніколи.

Про всяк випадок вирішив прочитати «Отче наш» проти злих сил. Але затнувся на «не введи мене у спокусу». Чи цей кінь – спокуса, чи ні?

– Та ні, – промовив уголос, поміркувавши. – Це «стукайте, і вам відчинять».

Дочитав, тричі перехрестився та й рушив.

В улоговині було так тихо, що аж заболіли вуха. Ані поруху повітря, ані коливання травички. Лише шерех моїх нерівних кроків по камінню й піску. Навіть кінь стояв нерухомо, наче примара.

Я обійшов небіжчика навкруги. Щоб угамувати злякане калатання серця, змусив себе міркувати про нагальні речі. Де саме рити яму? Мабуть, поряд із мерцем, аби не тягти його далеко. Бо дядько дебелий, а я таки дрібнуватий. Отам, на пісочку перед ним, буде якраз. Ліпше б десь за спиною небіжчика, щоб не бачити його мертве обличчя, поки копатиму. Та там суціль каміння… Гаразд, я просто ритиму й нікуди не дивитимусь, та й по тому!

Отак себе вмовивши, нарешті ступив наперед. Звів заступ, щоб окреслити абриси майбутньої ями. Та й закляк.

Побачив, що на піску перед тілом щось написане. У два рядки. Так, ніби козак, лежачи на боці, розгріб пісок рукою й глибоко вирізьбив на ньому ножем нерівні літери. А онде й той ніж, лежить біля стегна, лезо обліплене піском.

Я обійшов небіжчика, став за його спиною, щоб було видніше. І прочитав: «Хто мене поховає, хай усе моє має».

Перечитав кілька разів. Й відчув, що на душі легшає. Бо раніше таки муляв сумнів: якщо заберу коня та зброю, чи то не буде грабунком мерця? Та якщо козак сам відказує своє майно тому, хто його покладе в землю, то я маю беззаперечне право на цей спадок. І дух характерника шкоди мені не спричинить.

Стало трохи веселіше. Я повернувся назад, ухопив заступ, скинув сорочку, щоби не паритися, й почав копати. Час від часу, зупиняючись перепочити й відсапатись, глипав на козака. Вже не лякався, бо той дядько хіба що не рухався й був блідий та захололий, та попри те наче живий. Мав років зо п’ятдесят і гарне обличчя, анітрохи не схоже на відьмацьке. Я навіть сам не помітив, як почав із ним розмовляти:

– Бачте, пане козаче… Якщо ваш кінь і спадок втраплять до мене, то вам на тому світі за це не буде прикро. Ви не дивіться, що я оце чабаную. Бо насправді я доброго козацького роду. Мій батько були ого-го який вояк! Та загинули на війні проти московітів під Конотопом. А ми з мамою та малою сестричкою тоді жили в місті Борзна. Чи ви знаєте таке? Мені тоді було вісім год. І коли московське військо наступало, то захопило ту Борзну. Ніхто не встиг утекти…

Та й затнувся.

Про це я ніколи нікому не розповідав. Та й сам погано пам’ятав. Ті події наче стерлися з пам’яті. Перетворилися на страшну мару, в якій я уже й сам не міг розібратися – що було, а що ні. Та я й не бажав ані згадувати, ані розбиратися.

– Тобто… москалі підпалили наш будинок, а тоді всіх убили. В місті майже нікого з люду не лишилося… Та коли наші козаки їх вигнали й почали ховати мерців, то побачили, що я ще живий. Тільки голова розбита й ліва нога переламана. А мій дядько Дмитро теж були у війську Виговського. Це старший брат мого батька…

На зубах зарипів пісок. Я спробував витерти його зап’ястком, та лише напхав ще більше. Ледве відплювався.

– Дядько мене знайшли й вивезли звідти. Не знаю, як. Бо довго був без пам’яті. Та голова загоїлася, а от нога майже всохла. Довго взагалі не міг ходити. Дядько мне забрали до себе, возили по костоправах. Ті що лише не робили! І зрештою м’язи трошки відживилися. Та кістки все одно лишилися криві.

Я зітхнув і скинув оком на абриси ями. Ох, і довга ж! Бо небіжчик високий, в меншу не влізе. А за шаром піску вже пішла глина, і копати стало важче. Ще й почало припікати сонце, і довкола мерця задзижчали мухи.

– Отакої, пане козаче! І я дибав із милицею. Не був придатний навіть гуси пасти.  А в дядька згодом почалися негаразди. В поході проти кримчаків упіймали стрілу в живіт, ледве вижили. Потім то моровиця на худобу, то неврожай, то ще двійко діток знайшлося… І я – зайвий рот. Тож дядько мені сказали – позаяк ти каліка, тобі краще постригтися в ченці. Та й відвезли до монастиря…

Грудки глини, що я викинув з ями, скотилися назад. Трясця, вже нема куди кидати! Треба вилізти й відгорнути купину подалі.

– …тож я чотири роки був у послушниках. Навчився читати-писати – і по-книжному, і латинкою, і по-простому. Співав у хорі, виконував усякі роботи. Начебто й нічого, жити можна. Та зрештою замучила туга. Ото вийду зранку надвір, погляну на Боже сонечко – і як згадаю, що мені до самого скону жити тут, в чотирьох стінах! Що ніколи не бачитиму білого світу… Хоч удавися! Зрештою не витримав і втік…

Подих уже переривався. Не надто легко кидати важку глину вище за власну голову. Але нівроку, впораюся. Ноги маю кульгаві, зате руки, мов лещата. Мені ж бо завжди загадували роботу, де треба самі руки. Тому хоч і скніють, та ще годящі до праці.

– …тож повернувся до села, до дядька. Кажу – хоч сваріть, хоч бийте, але ченцем не буду. Відправите силоміць – або знову втечу, або вкорочу собі віку. І то гріх буде на вас. Дядько полаялися та й відступилися. Відіслали мене до діда Трохима пасти вівці. В мене крива нога вже зміцніла, я ще в монастирі почав ходити без милиці. Вмію порати будь-яку худобу, аж надто коней. І верхи їжджу добре. Тож, пане козаче, не майте сумніву – про вашого коника дбатиму як слід. Завжди буде нагодований, чистенький та пещений…

Кінь, що досі понуро стояв з опущеною головою, глипнув на мене й нарозтяг форкнув – мені здалося, глузливо. Мовляв, теж мені господар! Навіщо тобі, кульганеві, бойовий огир?

– А ти не смійся! – пробурчав я. – Бо я хочу козакувати! Поїздити світами й побачити ще щось, окрім свого села… То як, годиться така могила? Добре. Тоді ще прочитаю «за упокій». Хоч я й не піп, але все мусить бути, як належить. Еге ж?

Я струснув затерплі руки, вбрався в сорочку – бо негоже промовляти Слово Боже голічерева – й відспівав новопреставленого, як зміг. Щось трохи забув, та все одно ліпше, ніж нічого.

Молитва мене трохи заспокоїла, і підступився до тіла вже без остраху. Забрав шаблю разом із шабельтасом, кинджал, захалявні ножі та гаманець із поясу. Поміркувавши, долучив до них гарну смушкову шапку, що валялася осторонь. Більше нічого на небіжчикові не чіпав.

Тоді обережно обламав древки стріл, що стирчали зі спини, бо інакше мерця не вкладеш рівно. Роздивився їх, шукаючи позначки власника, та не знайшов. Крім хіба одного: пера на обох стрілах були прикручені червоною ниткою. Та чи це позначка, хтозна. Я покрутив уламки в руках і кинув до ями. Пробурмотів:

– Пане козаче, може, вам придасться. Якщо ви справді характерник і на тому світі шукатимете вбивцю…

А тоді зсунув важке, вже задубіле тіло до могили, накрив обличчя хустинкою з китайки, що знайшлася в кишені небіжчика, та й засипав землею. Виклав на горбку хреста з трави, бо зробити його тут не було з чого.

Та коли сів відсапатися – відчув, що мене трусить.

Зараз чомусь не тішив ані кінь, ані чудова зброя. Ні навіть гаман із золотими цехінами й дукатами – а їх там було навіть на позір жмені зо три, ціле багатство.

Лише тепер я збагнув, що моє життя змінилося. Цілковито. Вороття вже немає. Легко мріяти про баского коня й військову звитягу, коли пасеш вівці в степу й не маєш інших клопотів. Та якщо раптом твоя найзаповітніша мрія стає дійсністю – розумієш, що не знаєш, як тепер із цим жити й що робити. Навіть виникає підступна думка – хай би все лишалося, як раніше…

Мене повернуло до тями гучне форкання. Сіпнувся, обернувся – і побачив поряд із собою довгу, чорну, як ніч, конячу морду. Широкі м’які ніздрі пирхнули в обличчя пахощами трави, вишневі очі змигнули – і мені знову здалося, що глумливо. Наче казали: «То чого сидиш, недоріко? Роби вже бодай щось!»

Я встав і поволі розігнув затерплу спину. Кінь трохи відступив, але вже не тікав.

– То що, друже? – пробурчав я. – Насамперед тебе треба помити. Бо такого не можна й сідлати, потре спину. Тут неподалік є байрак із джерельцем, ми там напуваємо вівці. Зараз підемо туди. Де твоя вуздечка?

Й почав шукати. Та невдовзі збагнув, що маю халепу. Бо її не знайшов.

Сідло було. Сакви на сідлі теж. Зброя. А вуздечки чортма! Я навіть покружляв довкола улоговини, шукаючи її в траві. Дзуськи!

Зрештою зупинився й розпачливо спитав.

– Трясця! То як твій господар на тобі їздив?

Огир глузливо вишкірився. Зуби мав рівні, не стерті, і ікла, схоже, лише нещодавно виросли. Ти ба, зовсім молодий, років зо п’ять!

Та мені раптом згадалися слова діда Трохима: «…то не кінь, то, мо’, сам Люципер у кінській подобі»…

По спині сипонуло морозом.

– От що, коняче, – рішуче проказав я. – Якщо ти біс, то, певно, не даси мені на собі їздити. Бо я простий хлопець, не характерник. Прикро, але… Нічого не поробиш. Я тебе навіть не ловитиму мотузом. Однаково не спіймаю, якщо ти не схочеш. Я це вже побачив. Тож роби що забажаєш. Твого господаря вже немає, і ти вільний. А я піду. Зрештою, гроші маю. Мені їх вистачить на звичайного хорошого коня.

Та й відвернувся, тамуючи гірку грудку в горлі. Почав збирати докупи сідло, сакви та інше новопридбане майно, щоб було зручно нести на плечі.

Навіть незчувся, як кінь знову підступився ззаду. Штовхнув мене писком у спину й стиха пирхнув.

Я випростався. Поволі простягнув руку, погладив м’які теплі ніздрі. Тонку вигнуту морду. Пружну шию, шкарубку від засохлого мила.

Кінь не відсахнувся. Лише сумовито зітхнув.

– То ти таки зі мною? – спитав я. – Добре. Гайда до байраку. Бо я теж хочу пити.

***

Який же огир став гладенький, шовковистий та блискучий, коли я його відмив та вичистив! Здавалося, його вороною шкірою аж стрибали сонячні зайчики!

Я також вимився й виправ одяг, бо з таким румаком негоже виглядати нечупарою. Розвісив лахи на кущах, поклав сушити на сонечко пітник із білої повсті – його я теж виправ, бо той був вогкий від кінського поту. Нам ніхто не заважав, бо дід Трохим із хлопцями давно напоїли вівці й рушили до пасовища. На кілька верст довкола самісінькі хвилі сивої тирси, а згори – гаряча пляма сонця. Тишу порушувало хіба цвіркотіння коників і хрумкіт трави, яку жадібно скуб огир. Я підобідав шматком хліба, що знайшовся в кишені – тим, який відламав зранку, щоб підманити коня. Не надто ситно, та кращого не мав.

Поки манаття висихало, зазирнув до саков. Там знайшлося чимало корисного: два пістолі та торбинки з кулями й порохом, точила для шаблі, щітка для коня, рушник та інші дрібнички, потрібні в походах: боклажка для води, ложка, кресало, моток грубих ниток із голкою. А ще запнуті пергаментом маленькі горщики та слоїки – певно, із якимись зіллями, – і шкіряний чохол, всередині якого в петельках містилися ланцети, ножички та пінцети. Схоже, лікарське приладдя, я таке бачив у ескулапів, які пускають хворим кров. Цікаво, нащо це характерникові? Хіба небіжчик був і знахарем. А на самому дні – невелика груба книжка в шкіряній обкладинці із застібкою, загорнута в полотно.

Спочатку я не хотів відкривати книгу, бо на фоліантах чорнокнижників можуть бути захисні закляття. Та невдовзі подумав: якщо це частина мого спадку, то, певно, наговори не мусять діяти. І, може, то все байки. Що може бути поганого в книжці?

Про всяк випадок прочитав молитву, тричі перехрестив фоліант і відщепнув застібку.

Та коли розгорнув, побачив малюнок людського кістяка. На наступній сторінці – вишкірений череп, оточений лініями та позначками. Я впізнав латинські літери, проте збагнути сенс підписів не зміг.

Знову стало моторошно. Я закрив книжку й запакував, як було. Подумав був облишити в степу, бо нащо мені ця химородь? Але, поміркувавши, таки поклав назад до саков. Хай буде. Може, продам якомусь алхіміку.

Коли одежа висохла, я вбрався і налив свіжої води до боклажки. Ходити із шаблею на боці виявилося незручно – вона була вершницька і дуже довга, аж надто на мій невеличкий зріст. Піхви чіплялися за землю та торохкали по викривленій гомілці кульгавої ноги. Але я намагався відігнати думку, що скидаюся на опудало. Певно, верхи буде зручніше.

– Може, я ще підросту! – повідомив я коневі, котрий позирав на мене з глумливо відкопиленою губою. – Бо мені лише шістнадцяте літо! От цікаво, а мене візьмуть до війська? Ще скажуть – замолодий! Доведеться брехати, нібито старший. Та нічого, в мене вже ростуть вуса, тож повірять. Як гадаєш?

Кінь насмішкувато пирхнув і ляснув себе хвостом по боці, відганяючи мушву. Підійшов до сідла, що лежало на землі. Ухопив його зубами, струснув, кинув і вичікувально глянув на мене.

– То що, рушаймо? На тебе можна сісти, чи як? Бо я зі своєю ногою далеко не дошкандибаю. Ану, я тебе засідлаю. Можна?

Огир не заперечив. Навіть не сахнувся, коли я, затамувавши подих, поклав на його спину пітник, а згори сідло. Він був такий високий, що те сідло довелося зводити аж над головою. Далі я затягнув попругу й укоротив ремені стремен, бо вони для мене були задовгі. Зав’язав петлями мотузок і ступив до його голови.

– Кось-кось! Ану…

Коли немає вузди, її легко зробити з мотуза. М’яка петля на нижню щелепу – й можна керувати…

Огир відскочив і люто клацнув зубами біля моєї руки. Прищулив вуха, вишкірився і зло захарчав. Погрозливо звів копито.

Я хутко відступив, аби його не дратувати. Ні, хай йому грець, пхати руки в такі зубища дурних нема!

– Добре, добре! Не хочеш – не буду! Кш-ш-ш… Це тебе господар так навчив? Не давати себе загнуздувати чужим? Щоби ніхто не міг увести? Мудро! Але ж він на тобі якось їздив, еге ж? І ти ж його слухався, так?

Не знаю, кому я це базікав – коневі чи більше собі. Бо від позирку на опуклий чорний карк, що вивищувався над моєю маківкою, ставало лячно. Якщо скине – летіти далеко…

– Годі, жодного мотуза! Онде, вже прибрав! Кладу до сакви. Бач?

Кінь задоволено форкнув. Дозволив мені знову підійти й ухопитися за луку сідла.

В грудях мимоволі захололо. Сідати на ледь знайомого бойового огира, ще й незагнузданого – не найбезпечніша пригода. Хтозна, чим може скінчитись.

Але це тепер був МІЙ кінь! Моє найзаповітніше бажання…

Я зціпив зуби, перехопився зручніше й прудко ковзнув догори. Вмостився в сідлі, вдів ноги в стремена…

Кінь рушив, не чекаючи наказу. Земля піді мною попливла, й мимоволі перехопило подих.

Це було… ох, трясця! Високо, мов на вежі, і здавалося, що довгоногий румак не біжить, а пливе над землею, ледь торкаючись її копитами. Трава з боків аж мигтіла перед очима – і це ще неквапний клус!

А тоді я обережно підштовхнув його п’ятами. Відчув, як копита вдарили в землю, й вітер забив подих.

Я летів! Я по-справжньому летів! І земля, і степ, і небо – все довкола було моє!

Навіть було байдуже, куди кінь мене несе. Аби мчав і мчав без упину!..

Розділ 2.

Я схаменувся, лише коли ми опинилися на путівці.

Огир вистрибнув на шлях і повернув на південний захід. Я роззирнувся й побачив стару могилу з кам’яним хрестом. Аж роззявив рота, коли збагнув, де це ми. Від вибалка з джерелом верст зо дванадцять! А кінь наче й не дуже натомився, хіба перейшов із чвалу на розмашистий клус.

Тут я за нього аж перелякався. Може, для кревного румака звично долати такі відстані. Та щоби не запалився!

Лише тепер знову спало на гадку – я ж досі не знаю, як ним правувати. Й не уявляю, куди саме він біжить. Поки мене все влаштовує, бо ми рухаємося туди, куди мені й треба – до Дніпра. Та якщо огир понесе кудись не туди?

Певно, характерник знав, що робити. Та от я…

Спробував був трохи повернути його ногами, як робив із бахмутиками. Марно, наче торсаєш колоду. Тоді я вхопився за пасмо гриви, легенько потягнув і гукнув:

– Агов! Ти ще не заморився? Може, трохи повільніше?

Кінь роздратовано смикнув вухами, проте швидкість не зменшив. Трясця!

– Чуєш, а куди ми їдемо?

Коли я це промовив – остаточно відчув себе бовдуром. Добре, що шлях порожній, і ніхто не чує, як я теревеню з конякою! Ще й питаю, куди вона мене везе! Здуріти!

Але вже було радше лячно, ніж смішно. Ще й ноги та поперек затерпнули так, що несила. Я вважав, що добре їжджу верхи, але ж не з рання до вечора без перепочинку!

Хай йому грець! Це тепер мій кінь, мушу з ним якось порозумітися! І байдуже, що він не любить вузди. Доведеться привчати. Адже це я маю ним керувати, а не він мною! Коні мене завжди слухалися, і цього теж примушу!

Я обережно, щоб огир не побачив, витяг із сакви мотуз. Зав’язав дві петлі, тримаючи над самим сідлом. Хтозна, що він зробить, якщо помітить, бо надто хитромудрий. Коні можуть все бачити навкруги себе, не повертаючи голови, але зараз вороний тупився на шлях і на мене не дивився.

Тож я напружився, затамував подих. Пригнувся…

Гоп! Зашморг на шию, й скотитися з сідла йому під груди.

Вороний сахнувся, захропів, спробував мотнути головою. Та дзуськи – я вже накинув другу петлю на писок, першу посунув по шиї під вуха й повиснув на середині мотуза, затягуючи обидва зашморги. А тоді вивільнив правицю й уп’явся пальцями йому в ніздрі.

Отакої, дорогенький! Тепер слухатимешся! З цього захвату в мене не видирався жоден!

Огир вдарив задом, здійнявши хмару куряви. Спробував скинути головою, сахнутися вбік, потягти мене за собою… Та зрештою закляк на місці, незграбно вигнувши шию й тремтячи від болю й люті.

– Отакої! – пробурмотів я, теж трусячись від напруги, бо закляклі ноги підгиналися. – Вгамуйся, га? Якщо нам із тобою бути разом, то…

Доказати не встиг – огир раптом стрибнув просто на мене. Важкий удар грудьми, і я отямився вже на траві. Перекотився навкарачки й побачив, що кінь тупцяє зі схиленою головою й шкрябає копитом ніс, намагаючись зідрати затягнутий зашморг.

Я кинувся до нього і знову вхопив середину мотуза між двома петлями. Та тут огир нарешті вивільнив морду і став дибки. Линву я не випустив і злетів догори услід за ним, мов ганчірка Ледве встиг хилитнувся під бік, щоб уникнути удару передніми ногами. Та зарано зрадів: щойно п’яти знову торкнулися землі, бісів румак ухопив мене зубами за плече і жбурнув, наче ляльку, сажні на три.

Коли я знову підхопився, лівої руки не відчував, а плече боліло так, що перед очима все пливло від сліз. Ще й знову мало не гепнувся, перечепившись через шабельні піхви. Спало на думку – якщо клята худобина втече, то й несила наздоганяти.

Та коли витер очі, побачив, що кінь не втік. Лише відбіг трохи далі й став, розлючено гребучи копитом траву, аж увсебіч летіли видрані жмутки. Знову стало моторошно: ану як кинеться! Коні рідко таке роблять, але косячні жеребці – бува. Тоді може й убити, а ховатися тут нема де…

Проте вороний не кинувся. Натомість наступив на край мотуза, що звисав із зашморгу на шиї й волочився по землі. Натягнув його й ухопив зубами. Трохи помарудившись, перекусив. Розвернувся, знову вичапав на путівець і рушив далі неквапною ступою. На моє тпрукання навіть оком не змигнув.

Мене знову навернуло на сльози від люті й образи. Еге ж, звитяжний козарлюга, неспроможний впокорити власну конячину! Дожився, що якась шкапа знущається з тебе, як сама схоче!

Навіть знову забаглося його кинути. Біжить – то й хай біжить! Зрештою, шабля при мені, гроші теж – завбачливо переклав до поясу. Дорогу до ріки знаю, а там хтось підвезе на човнику. Як дістануся Старого Самару, куплю собі іншого коня. Не такого норовливого…

Я зітхнув, підхопив шаблю, щоби не бовталася, й подибуляв назирці за огиром. Та ні, дзуськи! Що то за козак, котрий не може дати ради конячині? А я огирові ледь знайомий, от він і комизиться. Нічого дивного. Проте кинути такого чудового румака лише через його норов може хіба сущий недоріка.

Нічого, зараз він заспокоїться, і я його знову зловлю…

***

Я часто чув, що козак мусить бути терплячим. Не зважати на спеку, втому, голод або біль. Пам’ятаю, тато казали, коли я малим забивався й починав рюмсати: «Не плач, козаче, отаманом будеш!»

Але мені дедалі більше здавалося, що бути козаком не надто весело.

Сонце вже хилилося долу, і в шлунку муляло від голоду. Очі й тріснуті від спраги губи боляче пекло солоним потом. Страшенно хотілося пити, але боклажка з водою лишилася в саквах на сідлі. Зовсім поруч, в кількох сажнях, але недосяжна, наче жайворон у небі.

З путівця кінь звернув години зо дві тому, а я за ним. Спочатку був навіть радий – принаймні, ніхто не бачитиме, як я ганебно женуся за худобиною. Проте зараз навіть не уявляв, де ми.

Місцина була безлюдна. Положисті пагорби перетікали один в один, ухили ніби й невеликі, проте відчутні для натомлених ніг. Добре, хоч трава в серпні вже випалена спекою, тому не дуже висока й щільна. Навесні чи на початку літа я б через неї взагалі не продерся, навіть кінським слідом.

Скільки я вже прокульгав? Верст п’ять чи сім? Ще й подеколи біг підтюпцем. Мені не доводилося стільки ходити пішки відтоді, як утік з монастиря.

Спочатку крива нога так-сяк тримала. Коли заболіла, я почав перехилятися на правий бік. Через це невдовзі замуляла й права. Згодом заскиміло плече лівої руки, якою я притримував шаблю, щоб не волочилася. Далі гострий біль перекинувся на шию й голову. Здавалося, макітра під шапкою розпеклася й зараз лусне, мов варене яйце. Коли я зняв шапку й запхнув за пояс, вітерець зашурхотів по змокрілій чуприні, та так і не спромігся її висушити.

Проте зупинятися не можна, бо пропаду. Пішому в степу легко ухилитися вбік і заблукати, навіть коли знаєш дорогу. А тоді виснажишся під палючим сонцем та помреш від спраги – може, навіть неподалік байраку з джерелом. Щоби не згинути, потрібен кінь,  не лише аби їхати, а насамперед щоби не заблукати. Адже коні чують нюхом  воду або людське житло за кілька верст і завжди туди повертають.

Тому я намагався не відставати від румака. Коли він схоче пити, то виведе мене до води. А якщо зупинюся – гаплик.

Та єдине, чого мені зараз кортіло – гепнутись на траву й заплакати…

Огир наче й не квапився, проте тримався на такій відстані, щоби було неможливо схопити. Подеколи зривав високі жмутки трави та жував, та попастися не зупинявся. Однак й не тікав, аби уникнути мого набридливого переслідування. Неспішно, але вперто кудись чимчикував.

Та навіть якщо я зловлю мотуз, що досі бовтається зашморгом на конячій шиї – чи його втримаю? Спухле плече досі скиміло й нагадувало про можливі наслідки. І то я ще легко відбувся. Це тобі не бахмутик! Вороний нічого не боїться й не терпітиме примусу. І якщо його знову роздратувати…

Раніше я ніколи не боявся коней. Робочі шкапи зазвичай слухняні. Якщо хтось й комизився, варто було вхопити його за ніздрі або підлеститися смаколиками – і він підкорявся. Я завчасно бачив, коли кінь хоче вкусити, наступити на ногу або вдарити, і вмів цього уникати. Заспокоював, забалакував і досягав довіри. Звісно, чув про лютих огирів, які вбивали конюхів або власних господарів. Проте був певен: якщо з конем обходитися по-доброму, то такого не станеться. Утім, відомо, що від розлюченого жеребця не завжди врятує навіть зброя…

Я сліпувато кліпнув. Облизав потріскані й закурені губи.

Певно, я таки причинний. І намагаюся вкусити більше, ніж здатний проковтнути.

Бо який із мене, каліки, козак? Місяця з неба не вхопиш. Цей розкішний огир не по мені. Він ніколи не визнає мене за господаря. Тож, мабуть, годі витати в хмарах.

Сподіваюся, ми таки вийдемо до якогось житла. Там попрошуся заночувати, і, може, хтось підвезе до рідного села. Зрештою, маю гаман грошей і шаблю, а вона теж чимало коштує. Вистачить, аби купити власні вівці. Пастиму отару, збудую хату та й помалу господарюватиму. А кінь хай біжить собі, куди схоче. Шукає іншого господаря.

Та від цієї думки очі знову запекло слізьми.

Адже я на ньому їздив! І він не намагався мене скинути! От нащо мені забаглося його впокорювати? Можливо, якби не пнувся в хазяї, то зараз не дибуляв би пішки!

Але треба йти далі. Якщо зараз сяду, то зомлію та вже не встану.

Я втупився в землю, щоби не перечіплятися, й поволі покульгав далі. Крок за кроком, крок за кроком, так помалу кудись дійду. Головне – не зупинятися…

Дивився лише долу, тому не бачив нічого довкіл. Та раптом почув крізь гупання крові у вухах собачий гавкіт. Поволі звів голову – і сторопів.

Праворуч у видолинку паслося стадо корів. І від нього до мене з лютим риком мчали два здоровезні кудлані. Завзято, ніби на жадану здобич.

Серце гупнуло в п’яти. Куди тікати? Довкола ані деревця, ані каменів чи дрюків, щоби боронитися. Втім, думати не мав коли, вони вже налітали…

Аж тут збоку майнула велика чорна тінь. Перший пес, що вже був у двох стрибках від мене, заверещав і злетів у повітря, розчепіривши лапи. Перекинувся через голову й покотився по траві. Незграбно підскочив і кинувся навтьоки, кульгаючи й підібгавши хвоста. Другий із гавкотом закружляв довкола, проте огир захропів, скинув догори хвіст, наче прапор, і кинувся навздогін. Пес збагнув, що вже не до жартів, й чимдуж рвонув назад до стада.

Віддалік підпасок із батогом гучно сварився й гукав собак. Лише тоді я згадав, що маю шаблю. Міг би гепнути кудланів бодай піхвами. Та потреби вже не було.

Огир припинив гнатися за псами й повернувся. Скинув на мене оком, витягнув шию й протяжно захарчав, наче чуяв воду. Я поглянув туди, куди він показував, і побачив віддалік верхівки верб.

Синопсис

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі