Ірен

Коли приїду,

Зустрінь мене на порозі.

Але не поспішай,

Мій шлях буде довгим.
<

Розділ 1
 <

Ірен

Сонце вже зійшло, небо рожевіло, рідкісні хмарини іскрилися червоними сполохами, а сонні птахи виводили по черзі трелі. Ранковий бриз грав фіранками й доносив через відчинене вікно ледь помітний солонуватий запах моря та густий аромат квітів – розпустилися півонії.

Ірен застигла в дверях і задумливо супилася. Джеральд прикидався сплячим, розглядав кохану крізь напівприкриті повіки. Вирішив, що вона зібралася на серфінг. Розвага була улюбленою, особливо на світанку. На жаль невдовзі заняття доведеться відкласти, а поки що Ірен проводила біля моря весь вільний час, ніби поспішала накататися наперед.

Джеральд крадькома зітхнув. Штормову затоку він не любив і приїжджав сюди лише заради дружини. Будинок побудував дід. Важка монументальна конструкція пригнічувала, нагадувала про час, проведений тут наодинці, майже в неволі. Неприємний період, образа ще не пройшла.

 <

Ірен збиралася й стрімко рухалася по кімнаті, та враз зупинилася. Зібрала волосся у вузол, розпустила і тепер задумливо накручувала на палець синяво-чорну прядку. Кинулась до шафи, наділа довгу й світлу сукню, схожу на морську піну.
«Дивний одяг для ранкового купання», – подумав Джеральд і підвівся на лікті:

– Ідеш?

Ірен обернулася, навшпиньки підбігла до ліжка.

– Ненадовго. У мене зустріч, – губи квапливо торкнулися щоки. – Не вставай, поспи ще. Повернуся до того, як прокинешся.

– Зустріч? Так рано? – розгублено промимрив Джеральд, проводжаючи поглядом тендітну постать.

Він перекинувся на спину, потягнувся й різко підвівся. Спати більше не хотілося. Підійшов до вікна, розчинив навстіж, підставив обличчя вітру, вдихнув аромат півоній, терпкий і різкий. Кам’яна підлога холодила ступні й нагадувала про те, що так і не постелив килим по всій спальні, обмежився простором біля ліжка.

Темний флаєр злетів над терасою, заклав крутий віраж і пішов у бік моря.

«Моя машина, навіщо?» – здивувався Джеральд.

 <

Низка гострих скель приховувала невелику бухту від вітру, на відміну від іншого боку затоки, де на високих хвилях так любила кататися Ірен. Джеральд вибрався на пляж і тепер роздивлявся світло-лілову імлу на обрії та білокрилих птахів, що з тихим гуканням розгрібали улов, викинутий за ніч на берег.

Після прогулянки повернув додому, спустився до басейна поплавати, потім розім’явся та прийняв душ. На сніданок хотілося зробити щось особливе. Якщо з’являвся час, готувати Джеральд любив. Приніс із оранжереї свіжий урожай, нарізав овочі тонкими частками, акуратно, щоб не пошкодити шкіру. Підсмажив у спеціях з солодким соусом і зайнявся напоями. Блюдо та келихи із фруктово-ягідним соком розставив на терасі біля півоній. Білі квіти розкрилися повністю, рожеві та бордові ледь розпустилися. Великі пелюстки, ще згорнуті в тугі бутони, гойдалися на вітрі, тонкі стебла хилилися донизу.

«Пора б Ірен повернутися,» – подумав Джеральд й підійшов до краю тераси, виглядаючи темну крапку. Прикрив очі долонею – сонце вже піднялося і сліпило. Флаєр незабаром з’явився у вузькому проході між скелями.

«Швидкість занадто велика, навіщо вона так поспішає? Чому заходить зі скель?» – Джеральд захвилювався, дивлячись як машина лавірує в небезпечній близькості від кам’яних стін.

Флаєр пішов вертикально, обминаючи гострий уступ, не утримав балансу і врізався в скелю. Вибух, яскравий спалах у свідомості, порожнеча.

Джеральд рвонув до посадкового майданчика, вскочив у машину Ірен і за кілька хвилин був на місці аварії.

Дрібні уламки розмітало по пляжу, великі вузли впали в море. У прозорій воді на дні лежала кабіна. Скляний купол її тріснув від удару. Ірен була там, унизу, розпласталася на панелі приладів.

У мозку включився метроном і тепер рахував час з моменту аварії: п’ять хвилин, чотири секунди. Джеральд пірнув, рвонув двері кабіни, не відчуваючи, як гострі краї розрізають долоні, відстебнув кріплення й витягнув дружину з машини.

«Шість хвилин, десять секунд». Виніс дорогоцінну ношу на берег, дбайливо вклав на пісок. Його тренували як медика, учили рятувати там, де техніка виявлялася безсилою. Часто йому вдавалося те, що не виходило в інших. Але в цьому тілі більше не було життя, ні великого, ні того, іншого, маленького. І він не міг вийти так далеко за межу, щоб повернути.

 <

Рятувальники знайшли Джеральда на пляжі поруч із понівеченим тілом дружини, він  розгойдувався і повторював:

– Вона скоро повернеться, треба ще трохи почекати і вона повернеться.

 <

Прощання

Плющ обвивав старий будинок, наче ховав від навколишнього середовища, а кам’яна стіна вітальні так доречно загороджувала вид на бухту. Джеральд підняв голову. Скільки минуло часу? День зараз чи ніч? У вікнах чорно, отже, ніч. Яка? Він не пам’ятав. Хтось приходив, від нього щось хотіли. Коли? Мабуть, учора. Він бачив неясні тіні, чув голоси, не розумів жодного слова.

За вікном шуміло, рівномірно, із повторами, буцімто текла вода. І дещо височіло перед очима. Що воно таке? Отак, стіна… Вона нікуди не поділася й незмінно залишалася на місці прямо перед ним. Стіна, що відокремила його від світу, або це він оточив себе стіною. Розмахнувся, вліпив у неї кулаком. Ще раз і ще, по черзі то правим, то лівим, розбиваючи кісточки, залишаючи криваві борозни на світлому камені. Немов міг біль фізичний заглушити душевний. Похмуро гмикнув, оглянув шкіру, що висила шматками, запустив регенерацію, затягуючи садна, і вдарив знову. До хрускоту.

 <

– Джеральде, вже час. Чекаємо лише на тебе. Джеральде?

Хтось стояв поруч, смикав за плече. Він повернув голову й побачив Карла, батька Ірен.

– Джеральде. Без тебе не можна почати, – повторив Карл.

Джеральд підвівся з підлоги, невидющими очима втупився в понівечені руки.

– Дозволиш? – від долонь Карла потягнулося світіння – він збирався затягнути ушкодження.

– Не треба. Най буде, – глухо сказав Джеральд. Слухняно дав себе відвести, посадити у флаєр, та навіть не чинив опір, коли Карл, зі словами, що краще нікого не лякати, дістав аптечку і наклав пов’язки на кисті.

Флаєр гойдало. Завжди чисте небо Анти затягло низькими сірими хмарами. Ішов дощ, затяжний і холодний. Джеральд здивовано дивився на воду, що лилася з неба.

– Три доби, – відповів Карл, зрозумівши без слів. Переключив керування в автоматичний режим і повернувся до Джеральда. Заговорив спокійно, навіть буденно:

– Спочатку їдемо в королівську резиденцію, треба підготуватися до церемонії.

Джеральд мовчки оглянув себе: забруднений одяг у буро-коричневих плямах крові, його або Ірен, босі ступні в запеклих подряпинах, і погодився.

 <

У палаці Джеральд відразу ж спрямував у відведене для нього крило, зітхнув з полегшенням, що на шляху нікого не побачив. Двері не зачинив, чекав на Крістофа – зустрічі з верховним охоронцем не уникнути.

Простора вітальня звичай купалася в променях сонця, а тепер в гнітюче-сірому світлі здавалася тісною. Джеральд підійшов до вікна і нерухомо дивився на мокре скло та дощові струмені. У скронях давило. Замість свідомості Ірен у розумі оселилася порожнеча, яку неможливо було заповнити.

– Перепрошую. Ви дозволите? – Крістоф у напівпоклоні застиг на порозі вітальні.

«Підкреслено офіційно. Для чого?»

Він не встиг це обдумати і кивнув у відповідь, шкодуючи, що не може залишитися на самоті. Раптом зрозумів, що бачив охоронця одразу ж після аварії і потім поруч з будинком. Крістоф намагався увійти, але Джеральд його не пустив, несвідомо виставив захист.

Неохоче, мов відірвався від чогось важливого, він попрямував до дивана й вказав на крісло навпроти.

– Мені дуже шкода, Джеральде… Справді шкода. Я тут, щоб привести вас до ладу, наскільки це можливо, – повідомив охоронець.

– Навіщо? – Джеральд згадав, що так і не переодягся. Але ж хіба має значення, як він зараз виглядає? Швидше б усе закінчилося, а потім…

– Під час церемонії доведеться розкритися, а ви не контролюєте себе ні емоційно, ні фізично. Якщо виплесне свій стан на оточуючих, це буде рівносильно ментальному удару.

– Моя присутність обов’язкова? Можу залишитися, – Джеральд байдуже знизав плечима.

– Ви починаєте та завершуєте церемонію, це необхідність. Ми довго не могли до вас достукатися, вийшло тільки в Карла. І дощ, Джеральде. Уже три дні.

– До чого тут я? – Слова насилу давалися, язик ледве повертався в пересохлій гортані. Джеральд спробував звести розмову до мислених образів й відправив охоронцю картинку.

Крістоф виразно поморщився, продовжив говорити вголос:

– Навіть не усвідомлюєте, що затяжний дощ – ваша робота. Ви занадто сильні, а горе надмірно. Дозвольте хоч трохи допомогти.

– Що збираєтеся робити? – до Джеральда нарешті дійшло, що мислена передача виявилася для Крістофа болючою, незважаючи на те, що він охоронець.

– Здебільшого дрібниці: поставлю емоційний блок, затягну порізи, до медиків зараз краще не звертатися, переполохаєте всіх, і дам стимулятор – ви ледве тримаєтеся на ногах.

– Гаразд, – погодився Джеральд, втомлено відкинувся на спинку дивана і прикрив очі. На якийсь час вдалося відсторонитися й сприймати те, що відбувається, ніби збоку. Фізичний біль пішов, Крістоф знав свою справу. Порожнеча залишилася, але це назавжди.

– Тепер дощ, – попросив охоронець.

– Не розумію, – пробурмотів Джеральд й розплющив очі.

– Ви пов’язані з Антою сильніше, ніж ми припускали, ваш внутрішній стан відбивається на всьому, включаючи погоду.

Джеральд спробував зосередитися, але чув лише шум дощу зовні та глибоко всередині. Дивно, що не помічав цього раніше. Очі залишалися сухими, він оплакував Ірен, як умів.

– Я не зміг її врятувати.

– Ви дісталися туди першим, – Крістоф не питав, він знав відповідь.

– Так, але не просіть віддати запис спогадів, я не в змозі цього зробити, – Джеральд нарешті зрозумів, до чого був уклін, зараз розпочнеться офіційна процедура. Крістоф хоч і друг, але насамперед охоронець.

– Не прошу. Це зачекає до закінчення церемонії. Але не довше.

– Запис обов’язковий?

– Так. Ваша пам’ять – останній шматочок. З’явилися питання, до вас, зокрема.

– Питання до мене? – Джеральд здивувався.

– Не хотів піднімати це зараз, та й запис все покаже, – зам’явся Крістоф.

– Поясніть, будь ласка.

– Особисте. Взаємини, проблеми, сварки…

Джеральд задихнувся: «Ось воно що!»

– Я ж говорю, не на часі, – поспішно додав охоронець. – За три дні з’ясували все, що стосувалося техніки. Сильні пошкодження ускладнили завдання, проте флаєр був справний. Нещасний випадок з великою ймовірністю – Ірен не впоралася з керуванням. Мені дуже шкода.

– Ірен – досвідчена водійка… – Джеральд запнувся, – була досвідченою водійкою. Не могла не впоратися. Вона чомусь не погасила швидкість.

– Ви бачили саму аварію? – Крістоф насторожився.

Джеральд підтвердив.

– Флаєр високошвидкісний у порівнянні з машиною Ірен, – задумливо сказав охоронець. – Тим більше ваги у вашому записі.

– Церемонією випатраєте душу, потім візьметеся за пам’ять, – промовив Джеральд. – Втім, яка різниця, і так нічого не залишилося.

Він знову заплющив очі. У вухах шуміло. Ріка водоспадом зривалася зі скелі. «Я намагаюся заповнити порожнечу, – думав Джеральд. – Створюю озеро на місці провалу, щоб у ньому потонути».

Вголос він ледве чутно додав: – Вона не могла піти. Не так… – і знепритомнів.

 <

Отямився на тому ж дивані. Один, охоронець не залишився. У кімнаті стояв ледь помітний запах ліків, за зачиненими дверима лунали голоси.

– Джеральд не готовий її відпустити, – голос належав матері. – Почекаємо ще трохи.

– Він ніколи не буде готовим. Затягування лише погіршує ситуацію, – заперечив Крістоф.

– Йоланто, охоронець прав. Чим швидше це закінчиться, тим краще. Для нього насамперед. – До розмови приєднався глава безпеки Ларрі.

– Джеральд схожий на тінь, – заперечила Йоланта.

– Велика витрата енергії, не дивно, що знепритомнів. Я залишив йому генератор, – пояснив Крістоф.

Прилад у вигляді браслета на зап’ястку працював у максимальному режимі. Джеральд підвівся, безшумно підійшов до вікна, відчинив і висунувся назовні. Високо. Звивиста стежка саду, намоклі чагарники, збиті дощем квіти. Ніжні пелюстки виглядали брудною бурою кашкою. Дощ все ще йшов, тяжкий і зливний. Джеральд підставив обличчя під холодні струмені. Як не дивно, це протверезило. Він різко зачинив вікно, відсікаючи зовнішній світ, ніби хотів відмовити йому в існуванні.

Потім довго стояв у душовій під крижаною водою, доки не замерз остаточно, а гул у вухах не поступився місцем зубному дробу. Нашвидкуруч витерся, помітив, що подряпини та порізи затягнулися без сліду. У спальні знайшовся традиційний одяг, білий з нагоди жалоби. Джеральду було чотири, коли загинув батько. Ту церемонію прощання він запам’ятав невиразно. Емоції здавалися згладженими, спогади розмитими – робота матері чи когось із охоронців. Але білий колір з того часу викликав неприйняття.

Виходити не хотілося. Двері здавалися чи то перешкодою, чи то захистом, Джеральд так і не визначився. Він ще трохи повагався й все-таки відчинив їх.

– Я готовий.

Усі замовкли. Мати поглянула на нього і швидко відвела очі.

 <

Дощ, бухта, незвично темна вода, білі пелюстки квітів, змішаних з піною, зграї білокрилих птахів. Батьки Ірен. Бліде обличчя Карла, щільно стиснуті губи, темні кола під очима. Ельза плакала, Карл її обіймав і щось шепотів у вухо.

Джеральд відчув докір. Він так занурився у власні переживання, що про батьків дружини навіть не подумав.

По щоках текла вода – дощ чи сльози. Сорочка намокла, і тільки зараз він роздивився візерунок по краю у вигляді птахів.

– Лети дівчинко, я відпускаю тебе. Дочекайся мене там, – прошепотів Джеральд.

 <

Вночі заснути не вдалося. Після сканування пам’яті голова розколювалася. Процедура і так давалася нелегко, а цього разу охоронцю знадобилося більше, ніж зазвичай. Залишили знеболювальні, спасибі й на цьому. Джеральд зробив ін’єкцію, трохи подумав і додав стимулятор. Цього повинно вистачити, щоб не викликати підозри в матері. Генератор все ще працював. Джеральд зрушив його вище, повністю заховав під рукавом.

Дощ майже припинився, в низьких хмарах проглядали сині клаптики неба, і лише час від часу падали окремі великі краплі. Мати снідала на терасі, одна. Ларрі вирушив до Ради, яку ніхто не скасовував, королева дозволила собі залишитися вдома.

«Так навіть краще, обговоримо між собою», – подумав Джеральд й сумно зазначив, що це перше засідання за багато років, яке він пропустив.

– Мені треба поїхати.

Йоланта здивовано підняла брови.

– До себе?

– Ні, вдома надто багато речей… з Анти. Не можу лишатися тут.

– Куди збираєшся?

– Все одно, якщо чесно. Спочатку на одну з наших станцій, Ноду швидше за все. Далі як вийде.

– Підшукаю щось. Не на станції, робота серед своїх буде тягарем, – зауважила Йоланта.

Джеральд здивувався самовладанням матері. Найменше за все вона хотіла, щоб він їхав.

– Маєш рацію, потрібне заняття незвичне і бажано рутинне. Підійде дещо в сусідів на планетах Федерації, антійський експерт стане їм в нагоді. Але без вказівки на статус, – Джеральд змусив себе всміхнутися.

– Домовилися. Знаю, до кого звернутися. Розпоряджуся, щоби підготували корабель. Невелика команда на п’ять осіб тебе влаштує?

– Не треба, сам поведу. Хочу побути на самоті.

– Я не тримаю тебе, – сказала Йоланта, – але не готова відпустити одного.

– Зі мною все гаразд. Не хитаюся, не падаю. До Ноди дістануся без проблем, – заперечив Джеральд, і раптово спитав. – Ця порожнеча… як ти впоралася?

Мати всміхнулася:

– Знаєш, адже…

Джеральд жестом зупинив її, вже зрозумівши відповідь, яку не хотів і боявся почути.

 <

Розділ 2

Наступного разу Джеральд Ларус переступив поріг королівської резиденції майже через дев’ять років.

 <

Несподівана зустріч

Сьогодні в шпиталі доктору знову асистувала подруга дружини, Лотта. Непогана насправді медичка, але вона була племінницею Малкольма – у минулому непримиренного політичного супротивника. Деталь сама по собі нічого не значила, проте змусила напружитися і відчути себе некомфортно. Після повернення Джеральд спробував відійти від справ і стати самітником, прикриваючись травмами, отриманими за час поневірянь. Він майже розслабився, повіривши в успіх. Зараз з’явилося відчуття, що весь цей час Джеральд займався самообманом. Бо щойно отримав демонстрацію – про нього не забули, цікавляться та уважно спостерігають.

 <

– Є час поговорити? – Лотта всміхнулася, однак вийшло натягнуто, і голос помітно тремтів. – Хотіла побачитися ще до твого від’їзду. Це важливо.

– Не зараз, бо поспішаю. І так вже спізнився, – Джеральд насупився. – Якщо хочеш, можемо завтра. Я буду в столиці.

– Добре. Мене це влаштує, – погодилася Лотта.

Домовилися зустрітися в невеликому кафе на набережній. Джеральд бував тут у минулому, приходив із Ірен за тістечками. Солодощами кафе й славилося.

 <

Лотта ще не підійшла, Джеральд приїхав раніше. Меню сильно змінилося, він навіть здивувався наскільки. І хоча тістечка любов не дуже, але замовлення все ж зробив, не хотілося засмучувати господиню. Вона щиро зраділа й пообіцяла приготувати щось із фірмового старого.

Джеральд неквапливо колупав ложечкою десерт, коли з’явилася Лотта. Вона неспокійно крутила головою і озиралася. Нарешті помітила й попрямувала до столика. Сіла, кинула сумочку прямо на стіл, витріщилася в панорамне, на всю стіну, вікно, що виходило на бухту, де легкі вітрильники ковзали по бірюзовій воді.

– Все ще ходиш під вітрилом? – спитала, не відриваючи погляду від вікна.

– Не з моїми ногами. На палубі не втримаюся.

– Вибач, – Лотта повернулася до нього. – Згадала ваш човен. Дивно, як тобі вдавалися такі гарні речі?

Вона замовкла, втупилася в меню, вибираючи тістечка. Здавалося, що тягне час, відкладає розмову. Джеральд не квапив.

– Ми зустрічалися того ранку, – промовила Лотта, не підводячи очей, і відклала меню.

– То це була ти? А я гадав.

– Не тільки. Ірен з кимось бачилася до того як приїхати. Ви часто сварилися? – Питання прозвучало несподівано різко. Тоді, перед скануванням пам’яті, Крістоф з’ясовував те саме. Хтось вирішив, що до аварії могла призвести сварка чи конфлікт.

– Ми гармонійно жили. А… – Джеральд все-таки запнувся, – Ірен на мене скаржилася?

– Не те щоб, – Лотта зітхнула, відкрила сумочку, дістала звідти невеликий сріблястий циліндр, подала Джеральду. – Ірен попросила зберегти. Вона чомусь стереглася тримати це вдома, приховувала від тебе, наче не довіряла чи боялася. Здогадуєшся, що це?

Джеральд узяв циліндр й розглянув: суцільна блискуча поверхня, не видно ні швів, ні стиків; підкинув на долоні – важкий.

– Вперше бачу. Ось так, через стільки років дізнаюся, що дружина мала таємниці, – усміхнувся невесело, повертаючи циліндр.

– Залиш собі, можливо розберешся. Подумала, що ця штука має до тебе відношення. Хотіла віддати ще тоді, але ти так раптово поїхав і ледве не загинув, – Лотта опустила голову.

– Ледве не рахується. Взагалі-то, не планував повертатися, – Джеральд спеціально недомовив. Нехай розуміє як хоче.

– Тяжко довелося? – Лотта чи то питала, чи то затверджувала. – Не ображайся, я не з цікавості.

Відповіді вона не чекала, зніяковіло всміхнулася і піднялася, щоб іти, так і не замовивши нічого.

– Постій! – крикнув Джеральд і вже тихіше додав, – постривай.

Лотта зупинилася, повернулася на місце. Здивовано скинула брови. Джеральд хотів уточнити про вагітність дружини, але так і не наважився.

– Під час зустрічі помітила щось незвичне?

– Ірен сильно нервувала, – Лотта похнюпилася і раптом взяла його за руку, подивилася в очі. Здалося, вона ось-ось розплакачеться. – Навіщо Ірен полетіла через оці скелі?

– Всі ці роки задаю те саме питання, – сказав Джеральд. – І знаєш, час не лікує.

 <

В гостях

Зустріч із Лоттою розтривожила. Знову перед очима встала картина уламків, які сипалися в морі. Джеральд відчайдушно моргав, бажав, щоб зображення зникло. Але шматки флаєра горіли та падали, а він зривався з місця і летів.

Рішення відвідати батьків дружини прийшло спонтанно. Джеральд вилетів зі столиці та віддав керування флаєром автомату, щоб заспокоїтися. З кафе не вдалося втекти з порожніми руками, і на сусідньому сидінні лежала коробка з тістечками. Джеральд якийсь час втуплювався в неї, потім вийняв з кишені циліндр, обмацав з усіх боків. Річ була лита, не розкручувалася, виглядала незнайомою і не схожою на антійську. Можливо індивідуальний дизайн? Сам захоплювався винаходами, особливо у всьому, що стосувалося транспорту. Флаєр, на якому розбилася Ірен, його розробка. І навіщо дружині знадобилася швидкісна машина?

Дотик до циліндра не давав жодних відчуттів, ніби річ не мала історії. Однак Ірен тримала його в руках, а Лотта зберігала, отже повинні залишитися сліди.
«Чому я нічого не відчуваю? Втратив і цю здатність?» – Джеральд роздратовано прибрав циліндр. Зробив кілька глибоких вдихів, відганяючи картину з уламками. Яке відношення цей предмет мав до Ірен, до чого така секретність? Варіант сюрпризу-подарунку відкинув одразу. Схоже на щось важливе та особисте.

Джеральд ні в чому не обмежував дружину, не мав від неї таємниць. Хоч і не говорив про проблеми, щоб не хвилювати, не вплутував у політику. Не приховував, але замовчував. Ірен звісно про все здогадувалася, проте вдавала, що приймає гру. І ще, вони ділили свідомість. Нервозність, що згадувала Лотта, він не міг не відчути.

«А якщо вона закрилася? Ні, малоймовірно», – Джеральд відігнав неприємну думку.

 <

Батьки дружини, Карл та Ельза, жили в невеликому містечку в п’ятдесяти хвилинах польоту, якщо добиратися зі столиці. Під крилом з’явилися знайомі теракотові дахи тихого кварталу осторонь від центру.

Джеральд перейшов на ручне управління і знизився. Схаменувся, що не попередив, адже батьки могли поїхати або взагалі змінити місце проживання. Гаразд, спробує, коли вже прилетів. Звично спрямував флаєр на посадкову терасу. Підхопив коробку з тістечками і попрямував до входу. «Сходи», – Джеральд скривився. Східці давалися важко.

Після спуску розболілася спина. Тільки зараз він зрозумів наскільки втомився, і добре було б опинитися вдома, розтягтися на підлозі у вітальні. Від лежання на жорсткій та рівній поверхні біль уникав.

Перед входом Джеральд загальмував, роздумуючи, чи не повернути назад. Однак двері відчинилися.

– Що мнешся як нерідний? – Карл усміхнувся. – Втекти надумав? Не вийде. Я за тобою з тераси спостерігаю.

Вони обнялися. Карл зрадів мов дорогому гостю, не приймаючи заперечень, потягнув до будинку. Джеральд важко плюхнувся в крісло і завмер, чекаючи, коли біль у спині вщухне. До кімнати зайшла мати Ірен й щільно стиснула тонкі губи. У примруженості світлих очей проглядала суворість. Вона здригнулася і зупинилася, стала схожа на нерухому скорботну статую. Ельза завжди недолюблювала чоловіка своєї доньки, хоч він і не розумів причин, приводу не давав. Можливо передчувала щось? А тепер ненавидить і поготів. Джеральд не забув її звинувачень, гнівних, відчайдушних, кинутих в обличчя відразу після церемонії прощання. Втім, він і сам себе винив, сильніше ніж будь-кого. Не залишися Ірен із ним, її доля склалася б інакше.

Джеральд усміхнувся, сумно, примирливо, зрештою, у них загальний біль. Ельза підійшла до нього, схопила за руки, пильно вдивилася в очі.

– Ти змінився, – констатувала.

Джеральд знизав плечима:

– Не вдалося виконати твоє побажання. Хоч і старався.

– Я не спересердя. І не шпилькуй, а то виставлю за двері, – попередила Ельза.

– Не буду, – пообіцяв Джеральд.

Ельза говорила без ненависті, ніби вибачила, відпустила минуле. Забрала коробку, яку він все ще тримав. Розкрила, зазирнула всередину, усміхнулася по-доброму:

– Тістечка, треба ж. Вмієш, коли хочеш.

Карл прикотив столик із напоями. Коли тільки встиг?

< 

Тістечка розклали по тарілкам із квітковим обідком. Поруч з’явилися мініатюрні невагомі чашечки, рівно на один ковток, і витончені ложки. У такому ж стилі був увесь будинок, м’який, затишний, із плавними вигинами. А ще сад, де лілові кисті ґліцинії зазирали у вікно. Карл розчинив балконні двері, і в кімнату потягнувся ніжний аромат. Світло-зелене листя, перекручені стебла на ажурних конструкціях, запашні суцвіття, все це сколихнуло давні спогади. Джеральд намагався їх вловити, але не втримав і досадливо скривився. Після операції та коми виникли проблеми з пам’яттю. Верховний охоронець знайшов причину: Джеральд примусив себе щось забути. Цілком зрозуміло з огляду на те, що з ним трапилося. Однак неприємні моменти нікуди не зникли. Значить було дещо гірше. Далі «гірше» фантазія не йшла, проте охоронець сканував його пам’ять, а обдурити сканер неможливо. Розуміння, що Крістофу відомо те, чого Джеральд не пам’ятає, залишало неприємний осад.

 <

Ірен не була схожа на матір ні зовні, ні смаком. Вважала за краще мінімалізм, простоту і строгість, навіть садом, особливим захопленням матері, не цікавилася. У Джеральда ж часу вистачало тільки на квіти в діжках, що не вимагали особливого догляду. Він часто бував у від’їздах і залишав дружину на самоті. Чим вона займалася, окрім серфінгу? Ірен не скаржилася, не дорікала, а він вірив у її незалежність, захоплювався непростим, часом безглуздим характером, і тільки зараз задумався, як багато не знав, не вникав, не надавав значення.

 <

Ельза мовчки спостерігала, а на обличчі Карла читалися питання. Джеральд дозволяючи кивнув.

– Як ти? Офіційні джерела мовчать, а чутки ходять найрізноманітніші, – поцікавився Карл.

– Загалом нормально. Якщо не відновлюся на власному ресурсі, запустять штучну регенерацію.

– Чому не розпочали одразу? – здивувався Карл.

– Доктор Альберт вважає, що в такому разі здатність до природної регенерації буде втрачена. А так, лише тимчасові незручності.

– Ти ледве ходиш, я ж бачив, – не погодився Карл.

– Втомився і набігався, – Джеральд відповів ухильно.

– І очі більше не сині. Колір як у моря перед бурею, – зауважила Ельза.

– Мене все ще штормить, – усміхнувся Джеральд. – Відпочину, будуть сині.

– Чи збираєшся повертатися в політику? – спитав Карл.

– Не знаю, ще не вирішив. Якщо чесно, повернення мене лякає, – сказав і подумав, як добре, що з Карлом можна говорити відверто. Цьогорічний голова Ради вже заїжджав, запрошував на засідання. Джеральд не дав відповіді, пообіцяв подумати.

– У Раді зраділи твоєму поверненню, – повідомив Карл.

– Невже? Я скоріше повірю в те, що Рада самоліквідувалася.

– До твого тридцятип’ятиріччя залишилося небагато, – задумливо промовила Ельза. – Щодо коронації теж не вирішив?

– Боюся, тут мені так просто не відвертітися, – насупився Джеральд. – Поки що вирок наступний – не раніше, ніж відновлюся повністю. У такому стані, як зараз, не впораюся і з половиною навантаження.

– Завжди тебе недолюблювала, – сказала Ельза. – Проте не можу не визнати, твоя кандидатура краща за всіх цих нероб.

– Заслужив твоє зізнання, – Джеральд пирхнув. – Заради цього варто було й помучитися.

– Просила ж не шпилькувати, – огризнулася Ельза.

– Вибач, я не навмисне.

– Тобі розповіли про весь той цирк, який влаштували в Раді?

– Так. Верховний охоронець згадував і пояснив причини, сподіваючись, що це вплине на моє рішення. Однак. Найбільше хочу, щоб мене дали спокій. Якщо повернуся, то ненадовго, з подальшим пошуком наступника та передачею обов’язків.

– Диви, з глузду з’їдеш від нудьги, – попередив Карл.

– Тобто розслаблюватися та ходити під вітрилом заняття не для мене? – здивувався Джеральд. – Мій човен, до речі, розбився. Винесло в море під час шторму, навіть уламків не знайшли. Доведеться новий будувати. Ще думаю про викладацьку роботу.

– А як же Вежа? Там зараз нова команда, переважно молодь.

– Вежа – ні, – Джеральд похмурнів. – Ні Вежа, ні польоти для мене не доступні і навряд чи будуть. Хіба що підійду, як теоретичний консультант.

 <

З балкону доносився стійкий аромат ґліцинії, лілові суцвіття манили. Такі ж самі квіти росли в іншому місці і означали щось важливе. Джеральд не втримався, піднявся і пошкандибав на балкон, витягаючи з пам’яті, як ковзали тіні в м’якому й розсіяному світлі, а золоті порошинки танули в повітрі, і ще лунав шум, схожий на лопотіння крил.

– Прямо-таки лотос, квітка забуття, – пробурмотів Джеральд. – Що ж я залишив там чи кого?

– Виросли, правда? – Ельза підійшла, стала позаду.

Ґліцинії посадили ще до його від’їзду. Тоді дрібні та непоказні рослини несміливо тягнулися до сонця. І ось вимахали, заплели балкон, дорослі до даху.

– За що мене так не любиш? – запитав Джеральд, не обертаючись.

– Твій батько був шаленим. Перетиналися ми якось давно. Характер мав вибуховий, тяжкий. Ви схожі, боялася, що таким самим будеш. Але ти більш спокійний, хоч і весь у собі. Якщо довести, мало не буде.

– Чи багато ти розумієш у моєму характері? – усміхнувся Джеральд й згадав сизий туман, блідо-блакитні спалахи, і власних демонів, що виходили із марева.

 <

Вони повернулися до будинку. Зеленуватий напій охолонув, але Джеральд все ж таки пригубив, спробував.

– А… Ірен говорила, що вагітна? – він стільки разів за сьогодні вимовляв ім’я дружини, а все одно спіткнувся.

– Ні… – Ельза виглядала спантеличено: – Карле?

– Карл похитав головою.

Ірен більше спілкувалася з батьком, ніж із матір’ю, ділилася з ним майже усім. Якщо і Карл не знає, то навряд чи вона сказала комусь іще.

– Неважливо, не беріть в голову. Ми тоді самі тільки дізналися, – пробурмотів Джеральд. – Інше хотів спитати. Ірен щось непокоїло?

Карл розгублено знизав плечима. За чоловіка відповіла Ельза:

– Сам міг би помітити. Останні тижні вона часто бачилася з твоєю матір’ю. Не знаю, що вони не поділили, але ці зустрічі Ірен засмучували.

– Мене, мабуть, – Джеральд посумнів. Витяг із кишені циліндр, розмістив на столі. – Це якось пов’язано з Ірен.

Ельза взяла циліндр, потримала, насупилася, поклала назад:

– Неприємна річ і чужа, не моєї доньки.

– Виходить, мені не здалося. Не зміг уловити жодного сліду. Думав, через те, що майже нічого не відчуваю, Джеральд винувато всміхнувся.

– Не бачив цього в Ірен, – підтвердив Карл. – Упевнений, що її?

– Зустрічався сьогодні з Лоттою, Ірен просила зберігати циліндр, – пояснив Джеральд.

Ельза знову взяла незрозумілий предмет, здавила і відкинула, ніби обпеклася:

– Дивна штуковина. Не тримай у себе. Я б не стала.

– Добре. Потім розберуся, – Джеральд прибрав циліндр і підвівся. – Тоді я піду? Радий був побачитися.

– Проведу тебе, – запропонував Карл. Не питаючи, повернув до ліфта. Джеральд відчув подяку, підйом гвинтовими сходами він би не здолав.

 <

Циліндр

Від м’якого вечірнього сонця по терасі повзли довгі тіні. Джеральд злетів й повів машину круто вгору, допоки теракотові дахи не зникли з очей. І потім шалено гнав флаєр – на такій висоті нікого не зустрінеш, а радари для вмілого водія не перешкода. Віддатися швидкості й п’янкому почуттю польоту майже вдалося, проте все одно це не йшло ні в яке порівняння із зануренням, єднанням з кораблем. Джеральд зітхнув, так модернізувати флаєр йому не дадуть, а космічні польоти залишилися в минулому.

 <

Додому він приїхав на заході і деякий час спостерігав, як сонячний диск тоне в спокійній воді. Втім, коли ніч остаточно накрила Синю бухту, повернувся до будинку, але світло не ввімкнув, радіючи, що не втратив хоча б вміння бачити в темряві. Із задоволенням і майже в раюванні простягся на прохолодній підлозі. Нарешті! Біль у спині потроху відпускав.

Писнув портативний генератор на зап’ястку, повідомляючи, що потрібна підзарядка. Недоречно, вставати не хотілося. Але без підтримки не можна, своєї енергії залишилися крихти. Ще одна проблема, яка має піти, якщо почнеться регенерація.

Джеральд досадливо піднявся і поплентався в глибину кімнати. Розсунув панелі стінної шафи, дістав іншій генератор, надів та активував і лише потім зняв розряджений та встромив у мережу.

Якщо вже підвівся, требо було щось робити. Батько Ірен мав рацію, коли говорив, що від бездіяльності можна з’їхати з глузду. Відпочивати не виходило вже давно, а після загибелі дружини Джеральд пішов максимально в роботу, щоб навіть на думки не вистачало часу.

Світло ввімкнулося від мисленої команди, Джеральд замружився, дав очам звикнути. Не поспішаючи, приготував вечерю й накрив стіл на терасі. Ось так, трохи їжі, хвилюючі запахи тропічної ночі та зоряне небо. Його небо. Як довго він мотався під чужими зірками? Додому повернувся розламаний і розбитий, вкотре піднявши себе з піщинки. Але дещо втратилося, обсипалося. Важливе. Відчуття значимості не проходило. Лишилося тільки сподіватися, що одного разу він згадає, збере загублені осколки.

Ірен любила ніч, подовгу просиджувала на терасі. Від свіжого нічного бризу дружина завжди кулилася, мерзлякувато поводила плечима, і Джеральд укутував її в теплу ковдру. Серце защеміло від спогаду, здалося, що біля перил біліє знайомий силует. Джеральд здригнувся, пішов до будинку, з силою зачинив двері. Минуле не відпускало.

 <

Незрозумілий циліндр усе ще лежав у кишені. Джеральд дістав його, спробував розкрутити, не досягнув успіху і поклав на стіл. Предмет не визвав жодних відчуттів, здавався мертвим.

«Що ж це таке, для чого призначено? – думав Джеральд. – Збережено на згадку про щось чи когось?»

Він так і не розібрав речі дружини, попросив мати скласти в одній із кімнат. Але в цьому будинку пожитків збереглося небагато. Ірен більше любила Штормову затоку і перебиралася туди під час від’їздів чоловіка, щоб мешкати ближче до друзів, батьків та улюбленого серфінгу. Джеральд і сам переїхав би й терпів заради дружини, однак витрачати більше години на щоденні поїздки до столиці не міг. Так і жили на два, а то й три будинки, з огляду на резиденцію в столиці. Ірен жартувала, що вони, ніби кочівники.

З часу аварії в Штормову затоку Джеральд не навідувався, навіть тепер це все ще було проблемою. Здригнувся, коли уявив, як риється в речах дружини в пошуках розгадки. Втім якщо Ірен не захотіла тримати цій предмет вдома, навряд чи залишила щось з ним пов’язане. Джеральд узяв циліндр зі столу, стис у долоні.

 <

Ірен виховували домашньою дівчинкою, витонченою і тендітною, батьки сподівалися, що вона полюбить мистецтво і буде займатися живописом. Але замість цього дружина захоплювалася гонками, обожнювала швидкість і ризик. То, що чоловік – пілот приваблювало більше ніж його статус і все інше. Навіть участь підлітком у заборонених перегонах Ірен сприймала, як свого роду подвиг, і цим пишалася, хоча Джеральд вважав за краще забути неприємний епізод – покарали його суворо.

З думкою, що аварія була нещасним випадком Джеральд так і не змирився. Він сам навчав дружину, коли збагнув, що невміння її не зупинить, а досвідчений гонщик краще за невмілого новачка, возив складними трасами та на великих швидкостях. Ірен швидко схоплювала і незабаром не поступалася багато в чому. Вона вміла водити і просто не могла не вписатися в поворот на повному ходу. Здавалося, ніби дружина навмисно спрямувала флаєр у скелю.

Джеральд заплющив очі, стис кулаки, нігтями здираючи шкіру, з силою здавив циліндр. Відчув різкий біль, як від уколу, розтис долоню, і ніби в уповільненій дії, побачив, як циліндр розкривається металевою квіткою, врізається гострим краями в шкіру. Біль обпалив. Джеральд видер циліндр, відкинув і раптом похитнувся, схопився за край столу, розмазуючи кров по білій поверхні. Подумав: «Звідки стільки?»

У грудях здавило, вдихнути не було сил. Знайомий силует ковзнув по кімнаті: та сама біла сукня, хвиля темного волосся – Ірен. Джеральд потягнувся до дружини та впав на підлогу. Світ втратив фарби, став монохромним, і темрява накрила остаточно.

 <

Розділ 3

Шпиталь

Біле світло, приглушене і неяскраве, з’явилося під закритими повіками, а здалеку лунав чи то плач, чи то схлип. Ні, почулося. Стояла тиша, непроникна, наче заклало вуха. Джеральд розплющив очі, побачив білу стелю, спробував повернути голову, але в нього нічого не вийшло. Дивно як… нерухомість? Чи його накачали ліками? Що взагалі сталося? Останнім було обличчя Ірен у згасаючій свідомості, спогад обпік. А ось плач він чув не зараз, а коли прийшов до тями після восьмимісячної коми. Тоді здалося, що звук його розбудив. І Джеральд теж не міг рухатися, лікарі побоювалися, що це необоротно, проте того разу обійшлося. Невже знову повторилося?

Джеральд спробував покликати, та губи не слухалися. Вирішив почекати, система вже відреагувала на його пробудження, незабаром підійде хтось із медиків.

Очікування не затяглося, Джеральд заплющив очі, а коли знову їх розплющив, поруч знаходився доктор Альберт.

– Всі питання – подумки. Нам ледь-ледь вдалося вас стабілізувати, – лікар відрегулював спинку ліжка, підняв її, так, щоб у Джеральда покращився огляд.

– «Що зі мною?» – спитав Джеральд.

– Точно не знаємо. Коли ви знепритомніли, спрацював аварійний маячок. Вас привезли до шпиталю та підключили до системи життєзабезпечення. У крові стороннє тіло. Витягти не вийшло, як тільки підбираємося ближче, ця штуковина активується і викликає напад ядухи.

– «Вона жива чи керована?»

– Живий організм, так, – підтвердив лікар.

– «Паразит?» – спитав Джеральд і вже не для Альберта подумав? – «Ще одна тварюка, яка намагається мене вбити».

– Зараз отримаємо інформацію, зрозуміємо з чим маємо справу. Ваша нерухомість тимчасова і медикаментозна, у такому стані об’єкт менш активний. Тільки визначили, що це агресивний біологічний організм, неантійського походження. Пам’ятаєте, що сталося?

 <

Почувся шум дверей, до лікаря приєдналися верховний охоронець і глава безпеки Ларрі. Джеральд сформував мислений пакет і відправив усім присутнім: зустріч із Лоттою, циліндр, подряпина на долоні, кров, раптове розкриття циліндра.

– Чому ви не показали цю річ, перш ніж розбирати? – докорив Крістоф.

– «Не розбирав я, – подумки заперечив Джеральд. – Подряпався, спрацювало на кров».

– Вашу кров, – задумливо промовив охоронець.

– Гм, цілком можливо, – погодився Ларрі.

Джеральд відчув, що закипає. Міркування, розмови, мінімум дії та власна безпомічність виводили з себе. Крістоф напружився, Ларрі підтягнувся, а Альберт розгублено моргнув. «Ага, відчули, тепер ворушіться». Липка хвиля ядухи стягла горло, перед очима затанцювали темні мушки.

– Заспокойтеся! – скрикнув Крістоф. – Я не до кінця зрозумів характер паразита, але чим більше ви чините опір, тим сильніше його вплив.

Джеральд із зусиллям придушив емоції, якраз вчасно – він ледь не знепритомнів, і повільно вимовив, намагаючись думати спокійно:

– «Ларрі, з’ясовуєш походження організму та ввезення на Анту. Крістофе, ваше з Альбертом завдання – знайти спосіб, як його позбутися. Стан овочу мене не влаштовує».

– Працюємо над цим, – охоронець вклонився та вийшов. Ларрі пішов слідом, пообіцявши знайти та привезти циліндр.

– «Хотів би я знати, чому цей предмет опинився в руках моєї дружини незадовго до загибелі?» – подумав Джеральд.

Синопсис