Захотіла голубка бути з голубом

                                                                                       Ларс Нільсен, ранок 28 квітня 2114 року за Земним часом

Командор Ткаченко стояв на верхній палубі центрального шлюзу і дивився на камери спостереження. Він легко міг би вивести те ж саме зображення на екрани у своєму кабінеті керівника станції, але хотів особисто зустріти гостя, тому перебрався щонайближче до прибулого транспортника.
“Ларс Нільсен” — ще раз прокрутив у голові ім’я слідчого Ткаченко. Так, марно було б сподіватися, щоб сюди прибув слідчий українського походження. Це треба буде наказати всім переходити на загальноземний у присутності того Нільсена. Абсолютна переважна більшість екіпажу станції були українцями та спілкувалися українською мовою. Ну мова то таке, але ж ще й менталітет. Чи не завадить це у розслідуванні? А може навпаки: скандинавська холоднокровність, прискіпливість та ретельність — це саме те, що треба у подібній ситуації?
— Олексій Павлович, он він вийшов. — перервав його роздуми керівник служби безпеки станції Семенчук, який перший зреагував на сигнал з рамки на виході з транспортника.
Семенчук вивів зображення на екран перед Ткаченко.
“То він ще й кіборг, от же ж халепа!” — вилаявся подумки командор, коли розгледів слідчого. Не те щоб Ткаченко був кіборгофобом, але все ж технологія перенесення людської свідомості у робота була нова і довіри ще не викликала. Не кажучи вже про те, що це додатково ускладнить спілкування з екіпажем станції.
Ткаченко насупився, але рішуче пішов з палуби назустріч до поважного гостя з Землі.
— Вітаю вас на борту станції “Нова Одеса”, пане Нільсен. — доброзичливо посміхаючись сказав на загальноземному Ткаченко.
— І я радий з вами познайомитися, Олексію Павловичу. — неочікувано на чистій українській мові відповів Нільсен.
“Отакої! Ну так, йому ж, певне, і вчити мову не треба — просто завантажив в електронні мізки й готово. Але за те, що все ж таки потрудився це зробити — явний плюс пану слідчому” — подумав командор.
Вони потисли друг другу руки. Ткаченко відмітив, що рука на дотик не відрізнялася від звичайної людської: була тепла та зі шкірою, що повністю імітувала людську. А от лице у пана Нільсена хоч і було схоже на людське, але відразу впадало в око, що то не людина. Певне, тому що очі були мертві, нічого не виражали та й ані разу не мигнули, жодний мускул, абсолютно нічого, крім рота не ворушилося і ніщо не показувало ніякої емоції. Схожість з людиною і водночас абсолютна “нелюдськість” справляли моторошне враження. Наче манекен, що ожив, з нічного кошмару.
— Сподіваюсь ваша подорож була зручна і легка. — сказав командор заготовлену фразу і тут же подумав: “От дурня, нащо я питаю, він певне просто вимкнувся на час польоту і за хвилину до посадки у шлюзі увімкнувся”.
— Так, дякую. — з усім тим, чемно відповів Нільсен. — Але, на жаль, у нас замало часу на світську бесіду. Чи не можемо ми переміститися до вашого кабінету та почати обговорювати справу?
— Як? Я думав ви спочатку поїдете до вашої каюти, відпочинете, розкладете речі. — здивувався Ткаченко, хоча секунду назад якраз думав, що навряд чи кіборг міг стомитися. — Та й багаж, же ваш треба забрати.
— Олексію Павловичу, на жаль, наша справа і справді термінова. — відповів Нільсен. — А багажу не маю. Все своє ношу з собою.
Нільсен продемонстрував невелику валізу, що тримав у лівій руці.

Галина Водограй, ранок 28 квітня 2114 року за Земним часом

Галя вийшла з транспортника і застигла у захопленні. Центральний шлюз хоч і не приголомшував своїми розмірами, як той же Космопорт у Чорноморську, але все одно сильно вражав. Поєднання звичної інфраструктури термінала та незвичайно яскравих скельних порід астероїда, всередині якого була розташована “Нова Одеса”, складали неповторне враження. Галя вдихнула на повні груди повітря, що пахнуло озоном, пластиком, якимось миючим засобом з ароматом лаванди та ще купою невідомих їй запахів. Щасливо посміхнулась. Вона й досі не могла повірити, що її мрія здійснилася і вона опинилася саме тут — на космічній станції “Нова Одеса”. Скільки зусиль Галя поклала на це — навіть важко все порахувати. Тим вагоміший цей безперечний успіх — відразу після Академії Космофлоту на, чи не найвідомішу, вкрай корисну та важливу космічну станцію Земної Федерації.
— Галя, не лови гав! Ти всім заважаєш, тут не можна стояти. — вивів Галю з ейфорії голос Степана. Її співкурсник був більш раціональним і не витрачав час на те, щоб витріщатися навкруги.
— Ех, Пательня, не вмієш ти насолоджуватися моментом. — відповіла йому дівчина, але все ж таки поправила сумку на плечі та рушила у напрямку багажної зони.
Степан насупився, бо не полюбляв, коли його називали по прізвищу, вважав його немилозвучним. Особливо Степану не подобалось, коли Пательнею його називала Галя. Втім, брови не довго зберігали невдоволений вид на його обличчі. Щоб там не було, але й для нього прибуття на станцію було великим досягненням.
Багажу не прийшлося чекати довго. Транспортник привіз на “Нову Одесу” здебільше вантаж і зовсім небагато людей: стажистів Галю Водограй та Степана Пательню, шістьох дебелих шахтарів-вахтовіків та якогось дивного чоловіка, що з самого початку польоту просто закрив очі й не рухаючись проспав аж до прибуття. Сидів він далеко від них, але, все ж таки, ця незвична поведінка привернула увагу стажистів. Пательня тоді пожартував, що то робот, але Галя не повірила, що бувають роботи на стільки схожі на людей. Дівчина вирішила, що він просто, мабуть, приймає якісь препарати, щоб спати таким чином, бо не переносить гіперджамп. Бувають такі люди. “Як добре, що я не така” — подумала Галя і внутрішнє здригнулася, уявивши себе на їх місці. Це як птаха, якій обрізали крила. Що то за птаха, яка не літає? Куриця? Страус? Е ні! Галина не така. Лейтенант Водограй скоріше серпокрилець, що чи не все життя проводить у польоті. Або, краще — голубка. Від цієї думки на губах Галини заграла особлива загадкова та ніжна напівпосмішка. Бо ж на неї ще чекає зустріч з ним — з Голубом.
— Галя, ти там знову заснула? Он, за нами приїхали. Треба поспішати. — знову перебив її мрії невгамовний Пательня.

Ларс Нільсен, ранок 28 квітня 2114 року за Земним часом

“Sapiens Dominabitur Astris” прочитав девіз на печатці посвідчення полковника Служби безпеки Земної Федерації Ларса Нільсена Ткаченко. “Мудрий пануватиме над зірками” з латині. Керівник станції повернув картку кіборгу, відкинувся у зручному кріслі свого кабінету. В роздумах закусив нижню губу та подивився на свого гостя, що сидів навпроти.
— Вибачте, пане Нільсен. Я щось зовсім заплутався. Ми й так здивувалися, коли через смерть від нещасного випадку до нас присилають слідчого центрального управління поліції Земної Федерації. А тепер виявляється, що тут залучена Служба Безпеки. Та й ще аж полковник. Це, мабуть, ви керівник цілого департаменту? — порушив нарешті тишу командор.
— Так і є, Олексію Павловичу. Я — керівник департаменту боротьби з екстремістськими та терористичними групами.
— Тероризм?! Тут на станції? Боже упаси. Тут, мабуть, якась помилка.
— На жаль, не помилка. Пилип Багрій, який нещодавно загинув, начебто через нещасний випадок, був нашим агентом під прикриттям у дуже небезпечній терористичній організації.
— Що ще за організація і що вони роблять на “Новій Одесі”? — Ткаченко сперся ліктями на стіл та присунувся ближче до Нільсена.
— Неорашистська група. Має назву “Друге травня”. Вам це нічого не говорить?
— Рашистська? — здивувався Ткаченко. Війна з рашистами закінчилася вже понад дев’яносто років тому. Олексій Павлович пам’ятав, як в його дитинстві грали в доблесних українських воїнів та потворних рашистів. Звичайно, рашистом ніхто не хотів бути, тому кидали жереб. Ще були фільми, книги, пісні про ту війну на яких виховувалось його покоління. Його улюблені комікси про Привида Києва, скільки разів він їх перечитував. Може через них і обрав свого часу Академію Космофлоту — щоб бути схожим на пілота-супергероя, що десятками трощив літаки ворожої орди. Але вже років тридцять, а то й сорок, згадку про ті події можна знайти хіба що у підручниках з історії. Діти грають у космодесант та космічних піратів. Спитай кого з них, хто такі рашисти — не кожен і знає. І тут на тобі — рашисти, та ще й на його станції.
— А що ж мені та назва може сказати? День народження Путіна чи що? — спитав Ткаченко. Прізвище кривавого та огидного вождя рашистів він промовив через силу, наче лайку, якої соромився.
Нільсен покачав головою, лице залишалося все тою ж беземоційною маскою.
— Ні, Олексію Павловичу. Путін народився сьомого жовтня. А от другого травня дві тисячі чотирнадцятого року, під час, так званого, “гібридного” етапу війни рашисти намагалися за допомогою вуличних заворушень захопити владу в Одесі та об’явити, таку собі Одеську Народну Республіку. Завдяки самовідданому та героїчному опору одеситів це їм не вдалося. Але під час заворушень в одному з будинків загинули від пожежі декілька десятків людей, як рашистів, так і просто обманутих ними місцевих мешканців. Цю трагедію тоді дуже сильно розкручувала російська пропаганда. Навіть придумали термін “Одеська Хатинь”.
— М-м-м, щось таке пригадую. — задумливо звузив очі Ткаченко.
— До столітнього, скажімо так, “ювілею” цих подій залишилось всього чотири дні. На вашій станції більшість екіпажу складають українці та вона навіть називається …
— “Нова Одеса”! — перебив Нільсена приголомшений Олексій Павлович.
— Ото ж. Одеса, друге травня, український екіпаж. Зараз ви розумієте інтерес до вашої станції з боку неорашистів?
В кабінети зависла напружена тиша. Її перервав Семенчук, що, хоч і був присутнім, до того не втручався у розмову.
— Якщо така велика небезпека, то чому прислали тільки вас, а не цілу слідчу групу та групу захоплення? — спитав керівник служби безпеки станції.
— Прибуття одного слідчого для розслідування смерті на станції, ще якось може бути не дуже підозрілим, а от прибуття цілої групи та ще й спецпризначенців зі зброєю та екіпірування неможливо приховати чи обґрунтувати розслідуванням нещасного випадку. Це може спровокувати терористів зробити теракт раніше чи ще до якихось непередбачуваних дій. Але, як ви помітили, я не проста людина, а кіборг. Тому маю надлюдську силу, швидкість, реакцію, справжній надпотужний комп’ютер у голові. Я один можу замінити слідчу групу, аналітичний та експертний відділ і групу захоплення. Хоча від допомоги служби безпеки станції не відмовлюсь, звичайно. — відповів Нільсен.
— Ми вам допоможемо, чим зможемо. Але в мене всього дванадцять штатних співробітників і три позаштатних агенти. — з сумнівами похитав головою Семенчук.
— Я певен — ми справимося. — все також беземоційно сказав цю підбадьорливу фразу кіборг.

Галина Водограй, день 28 квітня 2114 року за Земним часом

Традиційну екскурсію по станції для новачків проводять добровольці. Галя якось вмовила Максима Голуба бути таким добровільним гідом цього разу.
Вони їхали у відкритому іннербусі, Галя зі Степаном вмостилися прямо перед Максимом. Позаду сиділи троє з шістьох шахтарів, що прилетіли разом зі стажистами. Інші троє не пішли на екскурсію, загадкового пасажира, що спав у польоті теж не було, тому в іннербусі залишилося ще чи не з десяток вільних місць.
— Як ви, можливо, вже знаєте, станція “Нова Одеса” розпочала свою побудову понад двадцять років тому. Це не перша станція побудована усередині астероїда — до того були “Гея” та “Адам” в поясі астероїдів Сонячної системи. Але відкриття гіперджампу відкрило широкі можливості для освоєння Космосу за межами нашої зоряної системи. Було прийняте рішення побудувати станцію у поясі астероїдів зоряної системи зірки Веги. Це пов’язано з наявністю одразу декількох виходів з гіперпростору біля цієї системи. Наразі станція здебільше використовується для вивчення Далекого Космосу та для видобутку рідкісних металів. Але в недалекому майбутньому, коли більшість руди буде перероблено, її простір в астероїді займуть термінали, шлюзи та інфраструктура пов’язана з космофлотом. “Нова Одеса” стане найбільшим транспортним хабом за межами Сонячної системи. Зараз на станції нараховується сто сімнадцять членів екіпажа, з них шістдесят два — шахтарі, що працюють тут по вахтовому методу і частина з них замінюється кожен місяць. — Голуб розказував цю інформацію нудним рівним тоном лектора.
Шахтарі вже після першого речення занудилися і перестали його слухати. Замість цього вони почали пошепки, але жваво обговорювати щось своє. Степану теж було нецікаво слухати лекцію Максима, бо все це він вже прочитав напередодні ввечері у довіднику по станції, що автоматично завантажується на персональний комп’ютер, кожного хто прибуває на “Нову Одесу”. Тільки Галя наче заворожено ловила кожне слово Голуба. Втім, думала вона зовсім не про станцію. Ще коли вчилася в Академії Космофлоту, Галя, як і багато інших дівчат-першокурсниць та другокурсниць, заглядалися на Максима, який вчився на останньому курсі на факультеті силових агрегатів. Високий, з білявим кучерявим волоссям, блакитними очима, якимось по-дитячому наївними та чистими, атлетичної статури, Голуб наче був самим Аполлоном. Тому і не страждав від дефіциту уваги з боку протилежної статі. Галя, хоч і крутилася поруч з ним, але шансів мала небагато. Зараз вона дивилася на Голуба і підмічала, що він став мужнішим, очі вже не такі дитячі, а пронизливі, глибокі, в рухах і голосі з’явилася якась особлива впевненість справжнього чоловіка. Одна з головних причин, чого лейтенант Водограй так прагнула попасти та стажування на “Нову Одесу” був саме він — Максим Голуб.
— Даруйте, все це можна прочитати у довіднику і, певен, більшість так вже й зробила. Було б цікаво почути щось таке, що ніде не прочитаєш і тільки місцеві знають. — не витримав Пательня та перебив Максима.
— Е-е-е, навіть не знаю. Про що, наприклад? — розгубився Голуб.
— Ну ось, де можна випити та закусити на станції? Які розваги є? — подав голос ззаду один з шахтарів, в червоній кепці.
— Ну, це якраз є у довіднику — на станції є ресторан, дві кав’ярні та буфет. Алкоголь там можна замовити тільки на вихідних та у святкові дні. Є кінотеатр, розважальний центр та танцювальний клуб. Спортзал, декілька спортивних майданчиків, стадіон, шість спортивних секцій. — знову осідлав хвилю лекції Голуб.
— А з дівчатами де можна познайомитися? — загиготів інший шахтар.
— Так от же на екскурсії можеш і познайомитися — не дав Максиму відповісти на це питання третій.
— Як тебе звуть, красуне? — спитав Галю той, що цікавився дівчатами, масно посміхнувся та підморгнув їй.
Галя пожалкувала, що одягнула на екскурсію сарафан, а не свою форму. Відомо для кого одягнула, а звернув на неї увагу зовсім не той.
— Лейтенант Космофлоту Водограй — льодяним тоном відповіла вона після секунди сум’яття.
— Вона — пілот, в них там у мізках чип. — зашепотів на вухо приятелю шахтар в кепці, але Галя все одно почула і стиснула зуби. Її обличчя пішло червоними плямами.
— Розкажіть, як так вийшло, що на космічній станції Земної федерації екіпаж здебільше український. — поспішив змінити напрям розмови Степан.
— Річ у тому, що після війни, при розбудові України великий фокус був на космічній галузі. Цьому сприяла як наявність профільних українських підприємств та досвіду у розробці для Космосу, так і особисті стосунки між такими передовими космічними підприємцями того часу, як Ілон Маск та Річард Бренсон та українським урядом і бізнесом. Тож, коли, почали будувати станції на астероїдах, саме наші підприємства, інженери та науковці доклали переважну більшість зусиль на їх розробку та побудову. Враховуючи такий значний вклад України, перший модуль станції на цьому астероїді урочисто відкрили на сторічну річницю Незалежності України та дозволили українцям вибрати назву для неї. Так само перший екіпаж був здебільше підготовлений в Україні та ця традиція продовжується і донині. Насправді далеко не всі новоодесити є українцями. Маємо доктора Чен — головного лікаря станції, помічника інженера гірничодобувного департаменту пана Матумба та ще з десяток людей. Але з поваги до української більшості вони давно вивчили нашу мову і ми тут спілкуємося переважно українською. — розлого та детально відповів Максим.
— А ви тут говорили, що ми літаємо у поясі астероїдів. А це безпечно? Вони ж стикаються друг з другом час від часу, хіба ні? — спитав той шахтар, що залицявся до Галі, мабуть, пересвідчившись, що з нею йому нічого не світить.
— Слушне спостереження. — підбадьорив його допитливість Голуб. — З самого початку розбудови станції на астероїді були встановлені двигуни. Один стаціонарний і два пересувних. За допомогою них астероїд був виведений на окрему орбіту і є частково керованим. Маса астероїда нестабільна — з одного боку — ми видобуваємо з нього руду, з іншого — ми завозимо матеріали, техніку, обладнання, людей. Тому ці двигуни використовуються і досі, щоб весь час корегувати орбіту нашого дому.
— Ого! Це ж які повинні бути двигуни, щоб можна було керувати астероїдом? Він же величезний! — подав голос інший шахтар.
— Астероїд і справді чималий, хоча, звісно, це залежить від того з чим порівнювати. Не можна говорити про радіус, бо форма у нього несферична. Це така собі квасолина у довжину приблизно двадцять сім кілометрів, у ширину — близько одинадцяти, а завтовшки десь шість. Звичайно, таким астероїдом неможливо керувати, як зорельотом. Але, як ви пам’ятаєте зі школи: “Дайте мені точку опори і я переверну Землю”. Щоб змінити орбіту астероїда не треба надто значної сили, треба правильно розрахувати де ту силу пристосувати. Саме тому ми маємо пересувні двигуни, які міняють своє місцеположення, відповідно розрахункам, щоб скорегувати траєкторію польоту.

Ларс Нільсен, день 28 квітня 2114 року за Земним часом

Після розмови з керівником станції Нільсен не гаяв часу і пішов до моргу оглянути те, що залишилося від агента під прикриттям. Морг, як і всі адміністративні приміщення, був розташований недалеко, тому слідчий не брав сліппер, а пішов пішки та йшов досить швидко й енергійно. Дебелий співробітник служби безпеки станції, якого закріпив за кіборгом Ткаченко, ледве встигав за ним.
Нільсен крокував, буквально на автопілоті. Повна мапа станції була вже давно завантажена у його електронні мізки, а рух по маршруту фактично не потребував ніяких ресурсів центрального процесора кіборга, тож він міг зосередитися на даних по розслідуванню, які він мав на цей момент.
“Друге травня” було під спостереженням Служби Безпеки вже понад три роки. Невелика група фанатиків-неорашистів спершу не здавалася небезпечною. Їх акції здебільше обмежувалися пустими погрозами та рашистськими графіті. Але два роки назад до молодіжної банди приєдналися та відразу очолили “серйозні” люди. Таємничий Апостол та його права рука — Моторола. От тоді від просто екстремістської “Друге травня” стало терористичною групою. Теракт на фестивалі “Солар-плюс” на Ганімеді: двадцять сім загиблих та сто сімнадцять поранених. Вибух з розгерметизацією купола на станції “Равда” — дивом небагато жертв — загинуло тільки троє. Ще три невдалих для терористів спроб — спецслужбам вдалося знайти та знешкодити вибухові пристрої, в першу чергу, завдяки роботі агента під прикриттям. Це було ой як важко зробити, не розкривши його особистість. Загальна риса для всіх терактів — використання вибухівки. При чому, кожного разу пристрій та принцип його роботи інші. Дуже-дуже винахідливо. Чутки, були тільки чутки, що пекельні “машинки” робить невідомий інженер на псевдо Професор. Навіть після того, як у групу вдалося укорінити Багрія, він жодного разу не бачив того загадкового Професора. З ним спілкувався тільки сам Апостол, особистість якого теж не змогли розкрити. Апостол з Моторолою залишалися невпізнаними. Завжди носили маски на зустрічах групи, через те, є тільки їх деякі прикмети: зріст, колір очей тощо. Багрій декілька разів пробував взяти відбитки пальців чи зразки ДНК, але керівники терористів були досвідченими й не довіряли нікому, тому й це не вдалося.
Через цю обережність головних терористів служба безпеки ніяк не могла знешкодити групу. Рядових членів можна було взяти у будь-який момент, але Апостол, Моторола і тим більше Професор змогли б втекти. І організувати новий злочинний осередок.
Ці роздуми Нільсена перервало покашлювання співробітника служби безпеки. Виявилося, що кіборг вже пару хвилин стоїть навпроти дверей морга. Автопілот привів його сюди, але щоб зайти треба було відволіктися від поточних думок, у які Нільсен занадто заглибився.

Галина Водограй, день 28 квітня 2114 року за Земним часом

Коли екскурсія завершилася Галя дочекалася, щоб шахтарі пішли, та підійшла до Максима. Повернулася до нього трохи правим боком. Ця сторона, як вважала дівчина, краще підкреслювала її красу. Щиро посміхнулася Голубу.
– Максиме, ми цілих чотири роки не бачилися. Може посидимо десь у кафе ввечері?
— Я сьогодні ще маю попрацювати, звільняюсь о шостій. — відповів Голуб. — В принципі, можемо сходити повечеряти.
Посмішка Галі стала ширшою, вона стримувала себе, щоб не затанцювати від радості. Всередині неї все співало — побачення! Це ж буде перше справжнє побачення з Голубом!
Але тут все зіпсував той клятий Пательня.
— Про що розмова? — спитав він, непомітно підійшовши.
— Галя пропонує повечеряти в кафе разом. — відповів Максим.
— О! Я б теж пішов. — сказав Степан.
— А чому би і ні? Давайте я запрошу всю команду, з якою вам доведеться працювати на стажуванні. Буде знайомство з усіма у неформальній обстановці, так би мовити. — підтримав Пательню Максим.
Посмішка дівчини згасла, вона до болі прикусила нижню губу та обпекла Степана поглядом, але той не помітив чи ще не вмів читати жіночих поглядів.
— Ну значить домовилися! Я зайду за вами десь о без п’ятнадцяти шосту. Підходьте до виходу з сектору В на цей час.

Ларс Нільсен, день 28 квітня 2114 року за Земним часом

— Нещасний випадок, пане слідчий. Тільки дарма летіли так далеко. Ну нічого. У нас станція цікава, перша за межами Сонячної системи. Зробимо вам екскурсію. — старший медик Кравченко зрадів, коли узнав, що зі слідчим можна розмовляти українською і став чи не занадто говірким.
Нільсен мовчки уважно роздивлявся тіло свого агента, що лежало перед ним на столі для розтину. Воно застигло у неприродній вигнутій позі, шкіра мала червоний колір з великими темними синцями, наче перед смертю його били палками, на обличчі застиг німий крик, кисть правої руки була чорною, обвугленою, пальці були спалені до кісток, а шкіра передпліччя полопалася і виглядала як бджолині соти.
— Давайте, висновки, щодо нещасного випадку буде робити слідство. Розкажіть краще ще раз про причини смерті, пане Кравченко — як завжди беземоційно сказав Нільсен.
— Ну, всі деталі ви можете знайти у звіті судмедекспертизи. А якщо коротко — миттєва смерть від одночасного паралічу серця і дихання, на доданок — важкий електричний шок. Скоріше за все він і нічого й відчути не встиг. На вираз обличчя не дивіться — це так судомило м’язи, скоріше за все, вже після смерті.
— Тобто ви підтверджуєте смерть у результаті ураження електричним струмом? — спитав слідчий.
— Так, картина досить ясна. — кивнув Кравченко.
— А що показав аналіз його крові та шлунка? Не виявлено жодних слідів наркотичних речовин, отрути, чи ще щось таке? Не бачу результатів цих аналізів у звіті. — Нільсен подивився в очі Кравченко своїм скляним мертвим поглядом.
— Е-е-е, чесно кажучи, м-м-м — Кравченко зам’явся. — Ми не проводили таких досліджень.
— Чому? Хіба це не входить до протоколу аутопсії? — в тоні Нільсена та на його обличчі нічого не змінилося, але у морзі запанувала неприємна напруга.
— Ну, як я сказав, було очевидно, що він загинув через удар струмом … — знітився медик.
— Я вас попрошу негайно провести такі аналізи. По максимуму. Сподіваюсь, їх ще можна зробити. Також я не бачу, чи були перевірені матеріали під нігтями лівої руки. Якщо не робили, це теж має бути зроблено.
— Так-так. — поспіхом відповів Кравченко.
— Будь ласка, як тільки будуть результати — повідомте мені. До побачення. — Нільсен прихопив звіт судмедекспертизи та рушив на вихід.

Галина Водограй, день 28 квітня 2114 року за Земним часом

“Чортовий Пательня! Хай би йому грець” — лаяла на всі лади Галя Степана поки вибирала, що одягнути на зустріч у кафе.
Вона взяла у руки червону вечірню сукню за яку свого часу віддала все, що заощадила зі своєї підвищеної стипендії за пів року. Розкішний витвір елітного бренду VOVK був того вартий. Дуже модний зараз матеріал – пановіт, був абсолютно невагомим та ніжнішим на дотик за найдорожчий шовк. Хоча Галя називала сукню червоною, насправді колір був не однотонним, він переливався градієнтом від світло-коралового до оксамитово-бордового, показуючи послідовно чи не всі можливі відтінки: алізариновий, амарантовий, багряний, вишневий, карміновий, рубіновий та й ще зі два десятки, яким, навіть дівчина не знала назви.
Галя не витримала і швидко переодяглася у цю сукню. Покрасувалася перед великим, у людський зріст, дзеркалом у прихожій її невеликої каюти.
Вона була напрочуд гарна. Плаття наче пошито саме для Галі. Скромне невелике декольте було прикрите тонким мереживом вишивки у вигляді троянд. Мережива підіймались вище та підкреслювали красу Галіної лебединої шиї. Те ж саме мереживо було і позаду, де виріз був значним і відкривав чи не всю спину. Галя трохи переживала за свої худі лопатки, що стирчали, коли вона не слідкувала за поставою та сутулилася. Саме тому вона зараз максимально випрямилася та стала схожа на балерину. Бонусом до прямої спини стали й груди, що подалися вперед і виглядали значно більшими, хоча ще не настільки, як би хотіла дівчина. Рубінові, а в інший момент коралові чи вишневі хвилі одночасно і вільно струменіли вниз з її тонкої талії та начебто обтягували довгі та стрункі ноги, закінчуючись на щиколотках.
Галя повертілася перед дзеркалом. Чогось не вистачало. Дівчина кинулася до тої валізи, яку ще не розібрала і знайшла чорні туфлі на високих підборах. Повернулася до прихожої. Задоволено посміхнулася. Зняла стяжку з хвоста і похитала головою зі сторони в сторону. Важкі та м’які локони звільнилися й лягли чорними хвилями на худенькі плечі. Галя повернулася трохи правим боком, ще раз прискіпливо подивилася, трохи пожалкувала, що не може зараз піти до перукаря та зробити там “модельну” зачіску, але в цілому залишилася дуже задоволеною. Посміхнулася своєму відбиттю у дзеркалі, задерикувато й пустотливо підморгнула.
Всі ці роки, коли Голуб вже випустився з Академії, а Галя ще вчилася, вона мріяла про те, як вони знову зустрінуться і Максим закохається у неї. Не розгледів її тоді, коли вона була одна з багатьох, які крутилися навколо нього, але прийде час і він зрозуміє, що вона єдина, з якою він буде щасливий. Чим більше вона про це думала, тим більш детальним та реалістичним ставав повітряний замок, що вона побудувала у своїй голові. Та що там замок — цілий Всесвіт навколо їх щасливого життя. На щастя, дисциплінована та старанна Галя не забувала про навчання, але от особисте життя було відкладено до зустрічі з Голубом. Чимало парубків залицялося до красивої та розумної дівчини, але жоден із них не міг й порівнятися з Максимом, особливо з тим Максимом, якого вона малювала у своїй уяві. Тож до останнього курсу Галя отримала тверду репутацію неприступної заучки. От би всі здивувалися, як би побачили її у цій вечірній сукні. Але цей образ вона берегла для одного нього, для Голуба. Жодного разу ще не одягала цю сукню та туфлі на підборах на вихід, тільки так — наодинці перед дзеркалом.
І от був шанс і той придурок Степан все зіпсував! Галя трохи не розплакалася. Вічно крутиться поруч та пхає носа, куди не треба.
Дівчина зняла плаття. Зітхнула. Зрозуміло, що у ньому не підеш на знайомство з командою. Вона розкрила шафу і почала вибирати між парадною формою, повсякденним комбінезоном пілота та діловим костюмом.

Синопсис