28 Серпня, 2022

Люди із лісу

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Пролог

Величка завжди очікує літа із трепетом. Це звичайнісіньке дитяче бажання пробігтись по прогрітій сонцем землі, занурити босі ноги у шовковисті трави і зробити кудлатий вінок із чудернацьких білих квіток із гострими пелюстками. Правда, опісля вона завжди отримує добрячого стусана від матусі. Загравшись, вона постійно забуває про застороги дорослих і ноги як зачаровані завжди ведуть її лиш у одну сторону.

До лісу.

Мал любить лякати її всілякими небилицями. Лиш би в ліс не ходила. А вона, хоча вже й доросла, (вже одинадцяте літо майже прийшло),  та досі пам’ятає страшні розповіді старшого брата.

– Люди кажуть, живуть там примари із крижаними серцями та холодним духом. Дихають вони морозом і впиваються людською кров’ю. Погано трапляти їм на очі. Живим не вийдеш, – часто поговорював небагатослівний Мал.

Він взагалі не любив багато базікати. Та з приходом зими у ньому прокидалось щось досі невідоме. Він ставав неспокійним, балакучим, реготав без упину. Матінка одного разу сказала, що, мабуть, літнє сонце обпалювало його дух і робило неймовірно покірним, адже з приходом весни той знову стихав. Батько теж похмуро спостерігав за сином з погано прихованою цікавістю.

-Дивний дух, – любив повторювати він, хитав головою і знову поринав у свої думки.

І зараз Величка знову несвідомо думала про батьків та Мала. Вона вже далеченько забрела від домівки і її ноги як завжди повели до лісу. Та хіба вона винна, що там і квіти біліші, і трава наче шовк? Ліс наче приманював її своєю свіжістю та таємничістю.  Що трапиться, якщо вона піде у цей ліс? До того ж батько Малові дозволяють полювати на дрібного звіра та птицю, а він старший від Велички всього на чотири роки! Невже вона така дурна, щоб вірити у всілякі примари?

«Одинадцяте літо! Вже одинадцяте літо, а я ще досі вірю у різні небилиці! Мабуть, я все-таки справді мала!» –  незадоволено нахмурилась Величка, притискаючи до себе саморобний лук. Стріла тремтіла, як і її руки, втім дівчинка пам’ятала старе правило, якому вчив її батько «завжди будь напоготові». 

Стежка тоненькою стрічкою невинно промайнула вглиб лісу і заховалась за смарагдовими чагарниками. Мох м’якою периною стелився попід ноги, а у глибокій траві привітно задзихкотіли цвіркуни. Втім попри вдаваний спокій Величка відчувала, десь глибоко в лісі, там, де густою патокою згущувалась темрява, моторошний туман підіймався над калюжами й розсіювався поблизу поодиноких ялиць. Дуби-велети щільно притулились до шляху, ховаючи його у пітьмі. Від цієї далекої непроглядної темряви на мить стало лячно. Холод кинувся по шкірі, а у вухах аж задзвеніло від напруги. Вона підвела погляд вверх, небо досі іскрилось від сонця. Від цього їй несподівано стало легше.

– Ти знову за своє?

Мал виник несподівано перед сестрою. У руках він тримав впольованого білого зайця. Той був ще живий і жалібно борсався, намагаючись вирватись на волю.

– А чому тобі можна, а мені  –  ні? – сердито озвалась дівчинка, поволі опускаючи вниз зброю.

На обличчі брата з’явилась глузлива посмішка.

– Тому що ти – дівчисько і твоє місце сидіти вдома та збирати квіточки. А я буду полювати і приносити у дім їжу.

– Якщо це так, то ти здохнеш від голоду. Бо тобі я не буду готувати! – Величка задерла високо голову, на мить ставши вищою, ніж була насправді, і подумки себе похвалила. Їй рідко вдавалось заткнути брата. Той зіщулився і виглядав дещо розгублено. Напевне вже продумував сотні відповідей у своїй дурній голові!       

– Не думаю, що ці слова сподобаються батькові, –  глузливо промовив Мал. Щось темне і слизьке промайнуло у його погляді і Величка несвідомо відступила. Вона ненавиділа Мала, коли той ставав таким. Коли надмірно хизувався, чи глузував над нею, чи коли шкірив зуби виглядаючи як ті примари, про які він так любив розповідати.

– Ти тільки й вмієш, що підлещуватись до батька. Зайці, Мале? Ти з роду не любиш полювати на зайців, а носиш їх тільки, щоб догодити батькові. Невже ти досі віриш, що він зробить тебе спадкоємцем, га?

Тінь ненависті промайнула в очах Мала. Він сердито пожбурив зайця  вбік і небезпечно близько підійшов до Велички.

– Може й вірю, – прошипів він крізь зуби. – Коли я стану князем, все зміниться, люба сестричко. Абсолютно все.

– А коли не станеш? – дівчинка вперто підняла голову вверх, зустрічаючись з темним від люті поглядом брата.

– Тобі про це не варто думати. Життя сестри князя таке непередбачуване. Видам тебе заміж за якогось старого купця чи може навіки будеш скніти у дівках. Але якщо ти  будеш доброю сестрою і вірною… –  з обличчя Мала не сходила глузлива посмішка, втім Величка знала брат говорив серйозно.

–    Ти нікчема! – вигукнула вона і несподівано навіть для самої себе наставила на нього лук, до болю в пальцях натягнувши тятиву.

Мал єхидно розсміявся одним порухом перехопивши лук і переламавши надвоє. Стріли безшумно посипались на землю. Величка жалібно глянула на своє поламане творіння і перевела ненависний погляд на брата.

– Стріляй далі, сестричко, –  глузливо мовив той і, схопивши зайця, покрокував далі.

–  Щоб ти здох, чуєш? Щоб ти здох! Рано чи пізно розплата звершиться!  – гнівно крикнула вона йому в спину. Ненависть чорна і липка темним плащем вкутала бідолашну Величку з ніг до голови. Сльози градом покотились по щоках від безсилля. – Ненавиджу тебе!– завила вона від гніву.

–  Не затримуйся у лісі. Скоро буде сутеніти. Ти знаєш, що холодні люди з’являються після заходу сонця, – спокійно мовив Мал, навіть не оглянувшись на сестру. Величка знала, той прийде додому і відразу почне жалітись батькові, а вона вже отримає добрячої прочуханки. Знову.

–  Може він справді буде князем? – подумала вона вголос і від цієї думки їй стало ніяково. –  Він ненавидить мене, попри те, що постійно вдає, ніби  хоче мене вберегти. Він не такий добрий як батьки про нього говорять. Мал! Мал! Мал! Скрізь цей Мал!  Немає сенсу вертатись туди, де буде він. Не хочу!

Величка піднялась з холодної землі, кинувши будь-які спроби зібрати зламаний лук і обережно глянула в сторону, куди пішов брат. У просвітку поміж переплетеними гілками ялиць та сосен понуро виглядало селище. Краєм ока вона піймала рідну домівку і серце її неспокійно забилось. Поблизу поволі загорялись багаття-обереги. Величка знала, історії, якими годував її брат були несправжніми, однак холодні люди дійсно існували. 

– Не думаю, що холодні люди зроблять мені більше лиха, ніж Мал, – вголос подумала дівчинка і, відвернувшись від села, спроквола попростувала прямісінько у темряву дерев.

Ліс завмер в очікуванні.       

Розділ 1.

945 р.

Іскоростень притулився до лісу в пошуках прохолоди. Літня спека дошкуляла навіть посеред ночі. Величним срібним колом над містом виблискував місяць. Там, посеред темного плетива небесних склепінь,   поблискували посріблені зорі, низько нависнувши над крихітними домівками людей. Здавалось, тільки руку протягни і відразу ж дістанеш одну із них. Ось-ось забринять цвіркуни свої веселі трелі, закумкають жаби із місцевої річки, зашелестить випалена сонцем трава потривожена пустотливим вітром і нарешті прийде довгоочікувана нічна прохолода. Втім Мал знав, спокій, що ліниво розвалився над містом був напускним.  

–  Йдуть! – щосили вигукнула Яра.  Русяве волосся спалахнуло золотом при світлі факелів і на якусь мить Мал замилувався її вродою. Проте та мить була надзвичайна коротка і він відразу ж схопився на ноги.

– Багато?

–  А ти сам глянь, – грізно прогримів Родим, вказавши товстим пальцем у бік лісу.

Блиск багаття не давав зосередитись. Все пливло перед очима наче туман. Мал марно намагався розгледіти приїжджих. Встиг тільки краєм ока впіймати блиск збруї, імовірно вилитої зі справжнього срібла та золота.

–  Чуєте як гудить земля? – неспокійно мовила Яра.  – Людей надзвичайно багато.

–   Як думаєш, це все тому, що вони отримали нашого листа? – Мал глянув на Родима в очікуванні.

–  Навряд чи. – повів плечима той. – Якби не данина, вони б сюди навіть не завітали. Князь Ігор боїться за свою шкуру, але від данини не відмовиться. Глянь, скільки дружини з собою зібрав.

–  Вони не будуть боротись із ними? Не допоможуть нам? – дзвінкий голос Яри затонув у гулі копит. Ні Мал, ні Родим не відповіли.

Дружина князя швидко наближалась до міста. Колісниці,  ошатно прибрані золотом, переливались на світлі багаття наче живий вогонь. Вершники брязкотіли багатою збруєю на конях, які галопом мчали по запилених дорогах Іскоростеня.  

–   Хто з них князь? – знову пролунав тихий голос Яри.

– Думаю той, що веде дружину, – вперше подала голос Біла, яка стояла осторонь і мовчки спостерігала за рухом війська. Мал кинув на неї короткий погляд і похитав головою.

– Аякже, – глузливо мовив Родим і знову скоса зиркнув на колісницю, яка була оточена зброєносцями. – Наш князь дуже боїться за власне життя. Шукай князя серед них.

Біла глянула на колісницю, нагородивши її повним презирства поглядом.

– Боягуз, – процідила вона крізь зуби й відвернулась від князівської дружини. – На твоєму місці, князю, я б не дала йому ані крихти данини.

– Годі тобі, Біловидо! – зупинив її суворий голос Мала. – Ми будемо робити як належить. Всяке може трапитись. Холодні люди можуть змінити думку князя Ігоря.

Жінка схилила голову. 

– Добре, князю.

Втім навіть у цій вдаваній покірності Мал піймав злість. Частково він розумів Білу і сам відчував таку ж всепоглинальну ненависть. Він відчував як його тіло сковує гнів від усвідомлення свого безсилля. І попри те як колісниця з князем ліниво просувається до його двору, погляд Мала ставав вже важчим і важчим.

Родим не збрехав. Князь Ігор справді був у колісниці. Позолочені двері безшумно відчинились, а відтак з темряви колісниці вийшов сам князь. Яра раптом неспокійно видихнула та аж сполотніла від хвилювання. Мал подумки вилаявся, проклинаючи дівчину за її лякливу вдачу.  

–  Він жонатий, – ліниво пробурмотіла Біла, неправильно зрозумівши реакцію сестри, – а відтак…

– Можеш не продовжувати, – сердито буркнула дівчина у відповідь. Застереження сестри швидко привело Яру до тями, вона підвела погляд на князя з цікавістю розглядаючи його.

Князь Ігор справді був надзвичайно вродливим. Навіть при світлі багаття можна було розгледіти його ідеальну поставу, іскристе медове волосся та блакитні очі, які зараз при лінивому світлі вогнів, виблискували тягучим золотом. Попри невинний вигляд Ігоря Яра вгледіла розцяцькований коштовним камінням кинджал й вона була певна – це була не єдина зброя при ньому. Увагу древлян встиг привернути і золотий медальйон із викарбуваним на ньому змієм. Ігор запримітивши це, швидко заховав медальйон за пазуху – символ його влади повинен бути захищеним. На його обличчі застигла обережна усмішка, так, наче оточення Іскоростеня його лякало.

«Мабуть, чутки все-таки дійшли до київського князя,» – встиг подумати Мал, роблячи крок до гостей. 

Губи Яри невільно поворухнулись і Мал встиг прочитати як вони вимовили німе «Святі, допоможіть». Древлянський князь зітхнув і, коли та підвела на нього ясний погляд, тільки похитав головою. Яра безмовно кивнула, густо вкрившись рум’янцем і сховала своє обличчя за густою пеленою русявого волосся.

Цей німий діалог тривав всього мить і ніхто окрім Біловиди його не бачив. Та звикла до постійних суперечок Яри та Мала, глибоко в душі плекаючи надію на їхній союз. Тому зараз вона тільки й встигла хихикнути і відразу ж прийняти найбільш нейтральний вираз.

– Вітаю тебе, князю, у нашому домі! Століть тобі життя та врожаю долі родючого! – мовив Родим, поклонившись перед Ігорем.

Мал мовчки зробив крок і теж вимовив слова привітання. Біловида трималась впевнено і ця впевненість миттю передалась Ярі. Слова привітання у неї вирвались без запинань і звучали доволі щиро. Краєм ока Яра встигла помітити задоволену усмішку на обличчі Мала і від цього вона видихнула з полегшенням. Київський князь скоса глянув на жителів міста, які повиходили з домівок і знову посміхнувся, на цей раз щиро.

– Я такий радий нарешті побувати у вас. Я чув чимало історій про Іскоростень. Деякі з них доволі неспокійні. Чи правда те, що було написано у листі?    

–  Боюсь, що так, князю. – подав голос Мал. Він вирівнявся наче струна і пильно глянув на Ігоря. – Ті історії – чистісінька правда.

–  І те, що холодні люди вже роблять шкоду днем, також?

–  Так. – коротко відповів Родим.

Київський князь неспокійно завовтузився, оглядаючись на дружину і обережно їм кивнув. Війська вмить стали напоготові.

–  Не варто затримуватись на дворі, якщо так небезпечно. – Ігор глянув на Мала. – Вам, як господарю дому і цього граду, варто запросити мене. А то знаєте, я не маю бажання стовбичити посеред ночі серед кровопивць. – У голосі Ігоря пролунала насмішка і Мал не стримавшись голосно розреготався.

–  Аякже, князю, проходьте! Мій дім – ваш дім. – Мал привітно протягнув руку вперед припрошуючи князя і його дружину всередину. – Мабуть, з дороги ви зголодніли?

–   Так, наче не їв все життя. – довірливо мовив той і собі розреготавшись.

Сміх Ігоря гулко пронісся по княжому дворі і не припиняв вщухати навіть під час бенкету. Музики грали аж до світанку. Срібні таці із різними стравами метались над головами гостей і швидко замінювались на нові. Бенкет був гучним і веселим.  Захмелілі від напоїв князі довірливо випивали та ліниво поглядали на танці молодих дівчат. Стрункі тіла гнучко вились у танцях, у Мала жадібно блистіли очі, навіть Ігор поводив себе у розмовах неспокійно, раз у раз зриваючись на гучний регіт, адже жарти у князя Мала виявились доволі дотепними і ціпкими. Сам Ігор був гострий на язик, любив попліткувати та добряче вколоти дівчат, які знаходили в собі сміливість підійти до княжого столу. До ранку князі вже настільки зійшлись у власних інтересах, що ледь не називали себе родичами.

Годі у цьому новому глузливому та відкритому Малі впізнати ту виважену і холоднокровну людину, яку колись всіма фібрами душі ненавиділа Величка. Годі було взагалі впізнати Мала. Навіть вірні друзі князя здивовано переглядались, мовчки пригублюючи вино із срібних кубків. Де ж подівся той вічно сердитий і задуманий молодик? Куди зникла та небезпека, яка невидимою тінню завжди супроводжувала Мала?

 Годі знайти на суворому обличчі хоча б дрібну рису незадоволення, нудьги та незацікавленості. Бліде обличчя Мала зараз осяювала широка посмішка, темні очі палали від веселої розмови. І ні сліду занепокоєння та тривоги.

– Наш князь щось задумав, – довірливо прошепотіла Біловида сестрі. Яра здивовано підняла на ту допитливий погляд. – Де ще ти бачила його таким веселим?

– Хіба людина не може бути веселою просто так? – невинно запитала Яра. Блакитні очі широко розплющились і в них запалав вогонь. – Не потрібно у всьому шукати якесь подвійне дно, Біловидо.

Біла тільки хмикнула і знову прийнялась спостерігати за Малом.

–  Знаючи Мала, я б сказала, що він сам людина – подвійне дно. Все, що він робить, Яро, він робить не просто так.

Яра теж хмикнула і відвернулась від надмірно підозрілої сестри.

–  Тобі варто відпочити, а не думати про всілякі змови, сестричко.     

Біловида стенула плечима, але зі столу підійнялась.

–  Ясочко, ти куди? – Родим підвівся вслід за дружиною, втім та зупинила його. 

–  Кудись поспішаєш, Біла? – Мал оп’яніло глянув на неї. З-під довгих вій дурманом поблискували темні очі.

На мить Біловида зашарілась і заметалась на місці, нервово зминаючи в руках улюблену сукню, вигаптувану пацьорками. Пройшло вже багато часу, однак глибоко в душі вона ще досі мліла від поглядів молодого князя.

–  Втомилась, – врешті у неї знайшлась відповідь.

– Тоді відпочинь. Завтра важкий день. – Його погляд впав на вікно і Мал глухо розреготався. – Сьогодні  важкий день. Уявляєш, ми бенкетували всю ніч! – він оглянувся на Ігоря і п’яно розреготався.

– Я справді не сподівався, що древлянський князь виявиться таким веселим. – пробелькотів той, цідячи вино із золотого кубка. Очі в Ігоря були сонними і той ледь не засинав на ходу. Як у ньому знаходились сили, щоб не звалитись з місця й заснути, для Біловиди залишалось таємницею.

–  Справді, нам, мабуть, варто припинити бенкет. Ще трохи і ми задрімаємо посеред їжі.

Біла глянула на ліниві балачки захмелілих князів, тільки похитала  головою і попрямувала до своїх покоїв. По дорозі із бенкетної зали вона піймала знуджений погляд молодшої сестри і поманила ту за собою. Яра відвернулась, вдавши що не помітила, і Біловида знову зітхнувши дала дівчині спокій. Хай і далі спостерігає за князем, що зміниться?

Втім щось було негаразд. Вона відчувала якесь дивне тремтіння всередині себе, так наче її сили знову повертались до неї. На кінчиках пальців жевріло до болю знайоме тепло. Здавалось вже пройшло не одне літо після втрати здібностей і тепер вона знову відчула – її здібності повертаються. Біловида кинула неспокійний погляд на Родима, втім так і не наважилась сказати про свої побоювання. Він тихенько попростував слідом за дружиною.

Біловида знову відчула поколювання в руці, але на цей раз сила обпекла її вогнем. Жінка придушила в собі крик болі. Земля під ногами затремтіла, кімната збільшилась, а сама вона відчула себе такою дрібною та безсилою, що ледь не розплакалась. Сила ще якусь мить нестримно пекла руки, втім це швидко закінчилось.

Біловида втомлено впала на білу пухку постіль, притулившись щокою до плеча чоловіка та провалилась у неспокійний сон.

Синопсис

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі