Практика на Толкучці

-1-

— Ну от, а нас уже й вітають, — я не встиг нічого відповісти, як Малка стукнула мене ліктем у бік.

Чорнява відьма з кафедри відьомства, бойової магії та побутових прокльонів хижо дивилася на двох поліцейських, які прямували до нас через перон. В її карих очах затанцював вогник легкого азарту, й весела посмішка. Василина, Олесь та Галя, які саме вискакували з вагона з важкими торбами, навіть не звернули б на це уваги, якби за мить не пролунав голос:

— Лейтенант Тесленко, — хлопчина років двадцяти, із носом мовби картоплина та масивним підборіддям, іще й під два метри зростом, насторожено вдивлявся в нашу групу, мовби нутром чуючи щось потойбічне. — Прошу пред’явити документи.

— Ми щось порушили, лейтенанте? — було гостро почала Малка, але я непомітно, проте відчутно наступив їй на ногу, хоча й було шкода мурати білий її кросівок, та що поробиш. Дівчина мало не скрикнула й обпекла мене лютим поглядом, а тоді демонстративно відвернулась й почала дивитись на вантажний потяг який саме гуркотів колесами проминаючи станцію.

Я ж тим часом уже рився в наплічнику шукаючи поміж книгами та папками із документами те, що потрібно. Мало не вилаявся вголос коли на перон впав “Трон із драконових кісток” Теда Вільямса. Врешті мені вдалось знайте те, що шукав. Мов чарівник який дістає кролика із капелюха я дістав направлення від університету й простягнув його патрульному разом із паспортом.

— Так… ЛНУ, відрядження, кафедра менеджменту, факультет економіки, — вголос читав лейтенант.

Його напарниця, білява жінка років тридцяти, у чорній куртці без будь яких знаків чи наліпок не зводила з нас уважного погляду. Патрульний спробував звірити дані з планшетом, але екран замиготів і завис — магічна енергія Малки яку вона й не думала ховати під блокуючим атефактом , вже почала «фонити» на немагічну електроніку. Чоловік тихо вилаявся коли в нього затріщала рація.

Мені довелося знову наступити відьмі на ногу, цього разу уже сильніше. Вона лише обурено підняла брову, й посміхнулась. Тоді вдала, що розтирає руку, й легко торкнула вліво синій камінь на браслеті наближаючи його до чорного, чим змусила свою магію втихомиритись й перестати блокувати роботу електроніки. Планшет миттєво розвис. Поліцейський здивовано подивився на нього, й швидко почав щось набирати, очевидно відправив запит кудись, тоді отримав підтвердження й посміхнувся:

— Усе в порядку. Ласкаво просимо до Хмельницького.

Ми пройшли проходом до вокзалу й подалися в місто. Малка весь час крутила головою, розглядаючи велику двоповерхову сіру будівлю із десятками вікон. Наша відьма скривилася й тихо, але так, щоб усі почули, прошепотіла:

— Якась коробка… Куди йому до нашого Львівського! Чи хоч Стрийського… або Бродівського.

Вловивши веселий, дещо хуліганський погляд відьми, я схопив її за руку й потягнув геть від вокзалу. І так уже кілька перехожих почали дивитися на нас не дуже привітно. Сама ж насмішниця лише скривилася, коли ми проходили повз великий сквер із фонтаном та статуєю Богдана Хмельницького. Попереду зашуміла дорога якою мирно котились тролейбуси а позаду неї було видно кілька будинків, магазин, а якщо подивитись вправо то великі метелеві ворота над якими червонів надпис “Ринок”.

— О, базар! Нам на цей?

Позаду тупотіли наші практиканти, які мали пройти літню практику на магічному ринку. Дівчата озиралися в пошуках якоїсь кав’ярні, а Олесь який затримався біля вокзалу біг до нас несучи всім хот-доги. Мить й довготелесий білявий студент зашпортнувся, об край лавки, й притулив хот-доги до себе. З дикою лайкою й під веселий сміх студенток Олесь почав витирати кетчуп із майонезом із своєї вже не білої футболки.

— Вітання з Поділля Львову! — прохрипів чийсь голос просто біля нас.

Від несподіванки Малка зойкнула, а я підскочив і перечепився через власний кросівок й замахав руками. Був би й впав якби мене не підтримали позаду схопивши за плече. Озирнувся тихо лаючись. Студенти які наминиали свої ходгоги за кілка метрів від нас намагались не сміятись, що їм взагалі не вдавалось. Малка кинула свій фірмовий злий погляд й вони взялись за свої хот-доги так наче нічого більше у світі їх не цікавило.

Перед нами стояв невисокий чоловік у потертій білій футболці та таких же бриджах. Його білі шкіряні сандалі випромінювали легку магію, яка робила кроки чоловіка абсолютно нечутними. На великому, круглому, мов кавун, обличчі цвіла посмішка, а ніс розміром із добру бараболю був не меншим за мій кулак. Сірі очі уважно дивилися на нас, мовби чекали якоїсь капості. Чоловік посміхався та крутив на пальці ключами від машини — точнісінько як тутешні таксисти-бомбили.

— Павло Залуцький, або просто Паша, — він простягнув мені руку, на зап’ястку якої миготів масивний годинник. Затримавши на кількох циферблатах погляд я помітив, що він показує не лише час, а й рівень магічного поля. Паша усміхнувся: — Ми думали, будуть й професори, а тут вроді як одні студенти…

 

— Дмитро Вишемірський, або Митр, як вам, пане Павле, зручніше, — я вказав на Малку, яка акуратним рухом прибрала з обличчя пасмо чорного як ніч волосся і чемно всміхнулася: — Марфа Літинська, для друзів Марфа, — дівчина порилась в кишені джиннсів, й дістала звідти посвідчення яке поставила туди іще десь біля Волочиська, — Ми молодші викладачі ЛМА, а он там, — моя рука похитнулася в бік студентів, — наші практиканти. Як і домовлялися з Академією імені Грабянки, три студенти та два викладачі на відрядження практику прибули.

 

Паша почухав голову. Його густі брови злились в одну лінію.

 

— Так, п’ятеро… Блін, засада, — він показав на старий сірий «Жигуль» із слідами фарбування та нерідними дзеркалами, що примостився біля кількох кіосків із шаурмою, навіть не звернувши уваги на те, що місцеві таксисти вже дивляться на нього вовком, думаючи, що він конкурент— Усі не вліземо…

 

— Ну, Митра можемо в багажнику повезти, — весело усміхнулася Малка, рішуче рушила до машини й плюхнулася на переднє сидіння. — Ану ви там, живо сюди, бо пішки підете!

 

В машину ми таки помістилися. Я, почуваючись дещо зайвим серед напханих на заднє сидіння студентів, намагався займати якомога менше місця, тулячись до дверей, поки нас везли до приміщення, де мали жити.

Малка з цікавістю роздивлялася центр Хмеля, але, на щастя, більше не відпускала шпильок про місто. Час від часу дівчина ловила поглядом вивіски, які то й діло «фонили» магією. Хто б міг подумати, що он та кравецька майстерня має примітку для магів — знижка на ґудзики та тканини, а над дахом висвічувала в небо велика магічна голка, що сигналізувала про професію місцевого майстра.

— А ви думали, що в нас тут глушина? — Паша весело усміхнувся й повернув у самий центр міста, до знаменитої вежі «Либідь Плази» та кінотеатру, який раніше був пожежною частиною.

Я мало не вилаявся від захвату, коли помітив на вершині ТЦ складну конструкцію. Вона так фонила магією, що в місті, за ідеєю, взагалі нічого не мало б працювати з електроніки. Наш водій знову усміхнувся:

— А от це — найкраща робота майстрів із Києва. Блокатор порталів, який фільтрує магію та фізику. Не знаю точно, як воно працює, але кажуть, це нам дали закордонні маги, коли русня почала валити мережу порталів… Шайтан-машина, зате захищає місто. У вас що, у Львові не так?

Малка посміхнулася:

— У нас захист на кілька рівнів, і кілька поколінь магів його налаштовували. А от мій колега працював там й навіть наш артефакт бачив…

Вона подивилася на мене. Я поїжився. Спогади про місце, яке більше нагадувало серверну в ІТ-компанії, ніж магічний блокатор порталів, досі віддавали жахом. Стільки магічної енергії, що ти постійно ходиш пощипаний, наче струмом. Та й гільдія магінженерів які його обслуговувала була огого організацією. Скільки клятв я тоді дав, і їх ритуали.

— Боюся, це секрет, як воно там влаштовано, — втрутився я. — Але штука ефективна. І не обов’язково її над містом ставити. Можна під…

Машина повернула в бік дев’ятиповерхівок на півночі, і ми проїхали повз великий будинок із червоним дахом, на якому палав напис: «Хмельницький торговельно-економічний інститут». За ним вишикувалися спальні будинки, а далі вже бовванів «Епіцентр» та розливався великий став.

 

Паша акуратно заїхав на парковку й показав на будівлю навчального закладу:

 

— Ну от, тут ми й розміщуємося, — додав він, помітивши наші здивовані обличчя. — Переїхали нещодавно. Мали бути в ХНУ, але там вчена рада вирішила, що такі сусіди, як ми — це вже занадто. Добре, що в інституті були гарні підвали. От тепер ми там…

Ми зупинилися на парковці у дворі. Паша усміхнувся, коли синій «Ланос», що стояв майже по центру забитого майданчика, раптом просто розтанув у повітрі, звільняючи місце для нашої машини. Водій додав із легкою посмішкою:

— Я б вас одразу в житло відвіз з дороги, але спочатку — документи.

Ми перейшли дорогу й попрямували до дверей, що вели у підвал. Малка усміхнулася, спостерігаючи, як немаги минають вхід, наче там нічого й немає, і буквально розчиняються біля стіни.

Я ж придивлявся до деталей: артефакти, вмонтовані тут, були не гірші за наші львівські. Філігранна робота! Махнув Галі, яка теж із цікавістю розглядала орнаменти у формі виноградної лози та горіхів, всередині яких були заховані магічні конструкти: мовляв, дивись і вчися.

Довгими ґвинтовими сходами наша група спустилася на мінус другий поверх, оминаючи кількох відвідувачів. Паша й тут працював за гіда:

— На першому підземному в нас приймальня, невеликі торгові точки та майстерні. Мінус другий і третій — навчальні зали. Через дорогу, під багатоповерхівками — затишні печери, де влаштовано гуртожиток, і хід під річкою на той бік міста. Загалом — магічний квартал, тісно вшитий у історичний центр Проскурова від якого залишилось не так багато, совки кляті щоб їм…Ну та й нині їх нащадки… А от і ми прийшли.

Перед нами були масивні чорні двері з різьбленим сонцем, яке всміхалося, та табличкою: «Декан Павленко Ольга Юхимівна».

Паша постукав, отримав підтверджувальне кивання від сонцеподібного артефакту, відчинив двері й пропустив нас уперед.

Перед нами був великий, просторий кабінет із кількома шафами, заповненими старими книжками та текам із документами. Посередині стояв масивний стіл, за яким сиділа жінка років п’ятдесяти в сукні з квітковим принтом. І не скажеш, що це декан хмельницької академії — більше складалося враження, що це якась тітонька з ринку, який був за кілька кварталів звідси. Проте чіпкий погляд, персні із великими каменями майже на кожному пальці та великі золоті сережки з кристалами, в яких явно пульсувало щось магічне, одразу доповнювали її образ.

Ольга Юхимівна подивилася на нас, уважно вивчаючи гостей, і статечним голосом звернулася:

 — Рада вітати в нашому місті львів’ян. — Вона ще раз оглянула всіх і запитала: — А де Ольга Романівна чи Іван Петрович?

Малка ступила вперед і дістала заготовлені ще по дорозі сюди документи. Поставила їх перед деканом і почала звітувати, мов на іспиті:

 — Цього року Ольга Романівна не змогла прибути, бо лікується після того, як її покусала болотна кікімора, що вивалилася з порталу поблизу Куликова. А Іван Петрович зайнятий артефактами, тому й вирішили відправити нас — молодших викладачів…

— А ви впораєтеся? — Павленко піднялася й почала читати документи, одягнувши окуляри в красивій жовтій оправі. Вона гмикнула: — Так, два артефактори, ти з кафедри бойової магії та польовиків… А вас що, знову з’єднали? Минулого разу ж були дві окремі кафедри…

Малка мало не вилаялася. Я лише відвів погляд, пригадуючи ту епічну сварку між кафедрами, коли міністерство не дало нам акредитації на два напрямки й довелося в умовах постійної нестачі ресурсів, сутичок із московськими магами та бюрократами із ніби як свого рідного міністерства подавати документи на об’єднану кафедру.

— Ну так… оптимізація.

 — Вам також грошей не дали?

Малка замовкла й потупила очі, не знаючи, що відповісти. Павленко пройшлася до куточка, відчинила дверцята й дістала звідти термос із кавою. Налила собі в горнятко таку ядерну суміш, що в мене аж розширилися очі.

— Добре, то справи міністерські, — вона повільно відпила кави, сівши назад у крісло, і подивилася на документи, вивчаючи плани, які погодили наші старші. — Так, ну це все бздура та недорозуміння ситуації. Який Богит, Сатанів та Летичів? Ні, ми вашим магам знайдемо й тут практику…

— Але ж, Ольго Юхимівно… — почав було я, але зупинився під її суворим поглядом.

Декан перевела погляд із мене на Малку, а тоді знову на мене.

— Та ви, звичайно, можете йти по тому плану, але тоді у вас буде чергове навчання за інструкцією… А в нас тут дещо цікавіше в місті є, і я б наполягала, що користі з того плану по якому ми пустимо вас буде більше. Врешті ж ми ведемо вашу практику…

Відчуваючи кінчиками пальців на ногах, що ми вляпуємося в щось, що добром не закінчиться, я обачно поцікавився:

— У вас завелося щось дивне? Щось таке, що вам треба почати показувати, але потрібні свідки з іншої академії?

Паша напупився, а Ольга Юхимівна відповіла нам веселою посмішці:

— Побачите. Все побачите, але гарантую: практика у вас буде цікава.

 

-2-

Житло, в яке нас заселили, було, я б сказав, майже не магічним. Студентів поселили в кімнатки із двома ліжками, а мені й Малці видали одномісні по боках від студентських так, що я опинився зліва, а моя напарниця — справа. Посередині залишили одну пусту кімнату на випадок, якщо хтось із старших викладачів вирішить приїхати.

Ліжко, дві шафки, стіл із шухлядками. Усе просто, функціонально та зручно. Не встиг я завалитися на ліжко, й дістати книгу як почув гучний бас:

— У хаті не смітити, носки та капці мити, магію не чудити, бо вижену! Дівок…

Переді мною стояв невисокий чоловічок десь з 15–20 сантиметрів зросту, у потертих джинсах, кепочці та ношеній жилетці з десятком кишень, у яких чого тільки не було. Не встиг він іще щось додати, як пролунав гучний вибух, тоді дзенькіт і дика лайка Малки. Гупнули двері, й полився тупіт. Чоловічок вилаявся:

— Кляті студенти, натягнуть всякого…

Ми побігли в коридор, і перед нами відкрилась картина, гідна пера когось із сучасних художників із «Вернісажу» чи стометрівки біля Оперного. Василина трималася за величезні вуха, мов у слона, й намагалася зупинити їхній ріст. Галя й Малка кидали леза з повітря в якихось кулеподібних істот із зубами. Олесь спробував було допомогти їм класичним фаєрболом, та кулі ніби його не чули, мало того — за мить у нього полетіла ціла злива цяток вогню.

— О, а ми думали, де вони пропали, — в коридорі з’явилося двоє захеканих магів у захисних костюмах, вкритих артефактами, що нагадували скафандри пожежників. За ними йшов високий чоловік із волоссям, яке вже починало сивіти, і з втомленим блідим обличчям на якому виднілись гострі скули та підборіддя, Я подував, що воно цілком пасувало б якомусь молодому вампіру. У руках чоловік тримав посох із двома каменюками. Я мало не подавився від заздрощів: смарагд і то недешевий, та опал, який блищав переливаючись енергією!

Маги почали хвацько махати руками, викидаючи силові лінії, які збилися в пруття й обплутали істот. Чоловік, що стояв за ними, час від часу кидав посохом те чи інше плетиво, від чого істоти дзижчали так, наче їм було ой як неприємно.

— Ви вже вибачайте, — хвилин за десять, коли дівчата пішли у велике приміщення кафедри цілительства, він став біля мене, простягнувши довгу холодну бліду руку. — Іван Романчук. Як ви вже здогадались, ми з кафедри експериментальної магії.

Я потиснув її та поїжився від холоду. І як він може таким бути, бо після бою була така спека що хотілось скинути футболку. Чоловічок, який до того читав мені лекцію, виник між нами й почав буркотіти:

— Ваня, я ж казав…

Той махнув рукою:

— Дядя Толік, це все артефакти захисту хрінові. Всі питання до Саші. — Романчук силувато усміхнувся, дивлячись на безлад, який панував у коридорі. — Ну й ви як завгосп…

— Я не завгосп, я завдомовик! — мало не почав лаятись чоловічок. — Скільки можна казати…

Поки він лаявся, кілька інших домовиків, які з’явилися ніби з порталу, хвацько почали прибирати весь безлад. Було видно, що до такого їм не звикати.

— Чорт забирай, а це було весело, — Малка сіла біля мене в невеличкій їдальні. Магиня повільно пила каву й дивилася, як кілька місцевих викладачів, що обсіли Романчука, про щось спечались із ним, намагаючись не шуміти надто сильно. Час від часу вони кидали на нас скрадливі погляди, ніби перевіряючи, чи ми за ними не стежимо. Дівчина пирснула: — Ну що, йдемо в гості?

Я вилаявся про себе. Я так планував уже, що цей вечір буде спокійнішим, а ні — забаглось їй знайомств! Довелося йти за колегою. Вона ж, наче ні в чому не бувало, сіла поруч і, побачивши, що всі змовкли, повільно сказала:

— Хлопці, а у вас весело, часто так буває?
Романчук щось букнув під ніс та вийшов, навіть не попрощавшись. Інші здавалось відчули себе легше як він пішов.

— Та… не дуже, — кинула чорнява жінка років тридцяти, зітхнувши. — Захист барахлить чи що…

Малка знову відпила кави й задумливо сказала:

— Пам’ятаю, у нас був такий випадок, що у повню втік перевертень, який став… Дім, ким він став?

Мене тицьнули ліктем під бік. Я важко зітхнув:

—  Верблюдом. Був у нас гостем шейх із ОАЕ, і от привіз із собою прокляття, на чомусь… 

Поїжився як пригадав, той тиждень коли ми бігали по всьому місту за тою твариною, яку не брали ні кулі відділу магполіції, ні заклинання, ні навіть фахівець із Туреччини — Мехмед.

— А все через те, що наші артефактори сплутали полярність кристалів, — весело додала дівчина. — Вони не так читали інструкцію.

Пролунав смішок. Чоловік років тридцяти, із великими залисинами, які мов борозни пройшлися по чорній шевелюрі, кряжистою щелепою й гострим носом, усміхнувся й відпив кави. Посміхнувся дівчині, тоді перевів погляд на мене:

— Ну ви й даєте, а нам кажуть — Львів…

— Факапи у всіх бувають, — спокійно мовила Малка. Я також силувато усміхнувся: — У тому випадку це було дивно. Інша магія, інше все… Вовкулаку ловити то звичніше. А що у вас тут таке було?

Чоловік на мить задумався. Переглянувся зі своїми.

 — Та це… базарні вугляки. Не знаємо, з чого воно з’явилось, але жило в мангалах, давало вогонь і мазало м’ясо еманаціями. Потім тим, хто їв, було ой як худо. Кошмари, там, хвороби. Якщо з’їдали два-три рази — то й гаплик. Ми б їх не зловили, бо місцеві базарники тримали все в секреті: м’ясо швидше смажилось, виглядало краще, і навіть можна було якусь взагалі дику просрочку пхати. Вважали їх щастя та скарбом. Їм не пощастило що те мнясо їв інспектор із міськради який був далеким родичем міського голови. О нас такого пістона вставили що ми місяць рили та дивились все. От і вигрібаємо, а Романюку, щоб йому добре було. Наш чудик досліди ставить на них. — Він стиха щось буркнув. — Вибачте, ми ж навіть не представилися. Я — Саша.  Це моя колега Наташа, а ті, показав на  двох хлопці років двадцяти, які до того мовчали — це Петро та Валентин, наші аспіранти.

— Марфа — магиня спокійно назвала ім’я, за яким була в документах, і легко усміхнулась Саші, тоді показала на мене: — А це Діма, але для всіх — Митр. Я з бойової магії, а він — артефактор.

— О, ми також бойовики! — почав було Валентин, який, на відміну свого шефа, мав фарбоване у біле волосся, але змовк, зловивши погляд свого керівника.

Саша ж дивився на Малку ніби намагався оцінити, що вона вміє і знає. Посміхнувся: 

— Тоді ми з вами будемо плідно працювати. Не знаю, чи вам казала завкафедрою план, але вас будуть водити по Толкучці й показувати істото які там живуть… навіть може ловити, — знову усміхнувся він, — але я вам поки це не казав.

За годину, коли маги кудись пішли, Малка вирішила піти гуляти містом, а студенти, яких уже підлікували, полягали спати. Я сидів за звітом для Івана Петровича та Ольги Романівни. Пам’ятаючи свою вдачу й те, що ми завжди сидимо ночами перед захистом дисертацій, вирішив, що буду писати заготовку вже сьогодні. Увімкнув блокатор магії, підключив нет і зайшов на сторінку хмельницької маг-академії.

Почав із гарного: історії про те, як вона виникла, про перші спроби біженців із Вільно заснувати тут повноцінні магічні гільдії та переслідування їх синодальною комісією РПЦ. Додав за радянський період, а тоді завис.

А як же живе магічний Хмельницький нині? Порився в неті й відкритих бібліотеках. Вилаявся про себе — ну як завжди. Київ, Одеса, Харків, Львів та навіть Конотоп мають море статей і активне життя. А міста поменше мають статус «а це ми розглянемо в подібному дослідженні». І все. Зітхнув. Може, то Малці ідею підкинути?

Почухав голову. Ну блін, а може — я? Хм. Тоді потрібно буде почати з того, які тут артефакти.

— Бінго! 

Я мало не підскочив коли в мене влетіло щось колюче мов будяк. Тут же почув злий голос: 

— Я казав: ніякої магії в моїх гуртожитках!

Дядя Толик сидів на моєму ліжку й повільно їв якийсь капкейк. Домовик стис кулачок і тицьнув у мене мов указкою:

 — Я ж казав!

— Дядь Толь, та це не магія…

— А що таке ті ваші бінги? Демон Гулі? Злиднів кликав?!

Довелося читати йому лекцію про слова, які ми юзаємо. А оскільки у Львові ми маскувалися під сисадмінів, то домовик десь за хвилин двадцять замахав руками й мало не заснув:

— Все, я поняв, Діма… Я поняв, не надо мені от вашого того. Старий я став…

— Митр, — я усміхнувся, уже якось звичніше. — Дядь Толь, та які ви старі?

Домовик мало не впустив шматок сиру, який стягнув у мене зі столу:

— Як не старий?! Хлопче, та мені вже 500 років! Я пам’ятаю, як тут Хмель шлявся, чи як бігали оті князі, що еволюцію мали, нас ловили… А ти кажеш — не старий! Запам’ятай: назвати домовика не старим — це образити. Ми всі діди… навіть якщо нам один день.

Ми ще трохи поговорили, і він уже було почав збиратись, коли помітив у мене в збірки кілька кристалів, шматки дротів, мідну проводку та чарівний паяльник. Очі домовика загорілися цікавістю:

— А ти що, з тих, що копаються? Як їх там… єртефакторів?

— Так, я артефактор, — знову посміхнувся.

Дядя Толік тихо спитав:

— А міг би ти зачаклувати чи зробити так, аби я міг водити Жигуль?

В мене мало не впала щелепа:

— Навіщо воно вам?

Той сумно зітхнув:

— Та маю мрію. Бачив по вашому чортовому ящику, який ви звевете ноутбуком, — як усі їздять. А я що? Вже п’ятсот літ сиджу тут. Мріяв би поселитися в «Жигульці» та кататися, дивитись… —  він знову зітхнув. — От такий я непередбачуваний домовик. Головне, блін, наші маги — один із них тут уже років двісті клепає ці ваші штуки, Горохи, щоб їм пусто було, кажуть, що ні… такого не будуть робити…

Тут уже очі загорілися в мене. Ого, бінго! З ними варто поговорити.

— А ви зможете їх знайти? А я подумаю, почитаю, може, щось скажу, — вирішив я не бути добрим дядьком, який не такий уже й поганий, бо скажу чесно, діду, я не настілки пофігіст. Може, мій керівник Іван Петрович… але він у Львові…

Домовик на мить задумався, тоді протягнув мені маленьку долоню, яку я обережно потис:

— Домовились. Я завтра тебе познайомлю, бо в нас на Толкучці можна так зайти, що сам станеш артефактом.

-3- 

Наш перший день почався зі звичного: довелося знову заповнювати документи. Магічні, чорт забирай, документи! Малка шипіла мов кішка, коли їй вдесяте кинули інструкцію поводження на ринку та опис, як не образити чи не спровокувати місцеві клани потойбічних істот на розірвання угод, відплату або й кровну помсту.

Паша, який тут був за гіда, повільно курив цигарку, дим від якої вчасно не долітав до моєї колеги: вона час від часу тупала ногою. Хто б міг подумати, що вона, начитавшись «Відьмака» за Єнніфер, вирішить, що й пальцями треба вміти пускати якесь заклинання? Виходило криво: однією спробою спалили нові боти, і то увечері 31-го, але було цікаво.

— Та йой, — дівчина стишилась, — ну нафіга мені знати, хто ті ваші такі істоти? Мені вчора куль вистачило.

— Вугляків,- миттю кинув я. Сидів в півоберта відклавши документи й спостерігаючи, як Василина та Галя по черзі підморгують Олесю. Хлопець раз за разом збивався, відвертався на іншу сторону й потрапляв на очі іншій дівчині. Зрештою він щось побубонів, почервонів і, схопивши документи, вийшов із кімнати. Ті навіть оком не повели коли погрозив насмішницям пальцем: — Дівчата, ми на практиці…

— Митре практика буде за кілька годин, після того як я здохну, читаючи це все… — Малка підняла очі й посунула в куток: — Якась велика миша лазила по коридорі півночі. Це жах, і куди дивляться місцевий домовик чи завдомовик…

Почулося якесь шарудіння, і з’явився дядя Толя. Він важко дихав та кахикав мов старий курець. Повільно підійшов до Паші, який уже дістав з термоса скляночки із зіллям синього кольору. Пояснив:

— Його недавно покусало щось, от і втрачає сили, підтримуємо як можемо.

Домовик зітхнув: — Якби ж то тільки він, то повсюди в нас так. Якась блін пошесть, чи то війна землю виснажує, чи щось знову в нас завелось…

Двері рипнули, і в них зайшов Саша. Кинув пачку документів Малці, потис руку мені та Петрові, посміхнувся дяді Толику, який показав йому язика й шуснув за мене. Маг подивився на стоси й співчутливо посміхнувся:

— Ну нічого, це тільки початок.

Він підійшов до столу, за яким лежали кілька фоліантів у шкіряних обкладинках, і сів. Надів на очі окуляри й почав читати, час від часу мугикаючи.

Паша зітхнув і почухав носа. Вийшов у коридор, а ми засіли за документи.

— Може, ти підпишеш за всіх? — Малка прихилилась до мене й посміхнулась. Я заперечливо хитнув головою і встав: — Фальсифікація… Фу, такою бути.

Відьма розсміялась:

— А за артефакти? Я тут таке вичитала…

Під її веселий сміх я вийшов із приміщення, махаючи головою в різні боки й намагаючись відігнати дурні думки за зміну практики. Вилвся – Іван Петрович якому я вже писав за це сказав, що так місцеві правила визначать, але мене чекає весела розмова із нашим деканом, так що потрібно аби все було чітко та без проколів. Наголосив що треба уважно читати документи.

Я погоджався що треба читати все! Бо як минулого разу: підпишеш, а потім уся кафедра сміятиметься, що ти сам підписав погодження того, чого не читав. Як думаєте, хто таке підсунув? І хто повісив у нас на дверях? І кому довелося два тижні ламати голову, як то зняти?

Ех… дома добре, а тут, блін, щоб на базар піти, потрібно документів підписати стільки, ніби ти йдеш грабувати 6-й магічний банк Львова чи хмельницький облбанк.

Ольга Юхимівна, до якої нас привели Паша та Саша після того, як ми змогли підписати всі документи, сиділа в невеликій лекційній аудиторії, заставленій кількома десятками парт та великими шафами під стінами. Вона кивнула  нам головою, усміхнулась і показала жестом аби сідали.

— Отож, план, який я вам дам, — магиня махнула рукою й дістала з повітря довгий сувій, простягнувши його мені. Я передав його Малці — в неї, якщо що, карма розрахована на папери, і почерк кращий.  Дівчина зітхнула, але тут же засунула його в невелику пачку, яку носила в рюкзаку. Декан продовжила:

— План такий. По-перше, відвідини базар , де вас познайомлять із його магічними істотами та двох порталів між світами, що вже років сто не працюють відколи їх поламали під час Великої Війни. Далі, разом із нашими бойовими магами, — тут Саша кивнув, — ми будемо полювати на всяку нечисть, яка час від часу заводиться на базарі. Може, щось нове зловимо чи класифікуємо. По-третє, оскільки в нас два артефактори, ми допоможемо вам познайомитися з системою маскування базарної магії та зробимо відвідини кількох майстерень по ремонту. Підсумково іще одна поїздка на Гречани, де, кажуть, завелась колонія кумельганів, які освоїлися з машинами та, я б сказала, еволюціонували у щось інше. Поки ми їх називаємо жильгуманами.

Малка пирхнула: 

— Тобто ви відкрили нові істоти і хочете, аби ми були свідками, як ви їх будете вводити у бестіарій?

Ольга, Паша та Саша переглянулись, мов спіймані злодії. Декан посміхнулась і спокійно сказала: 

— Навіть якщо так, то це цікавіше, ніж гуляти місцями, де постійно шастають столичні маги. Прикладна магія вона от така.

І чим нам було це крити?

Толкучку, куди нас привезли машиною Паші — або, офіційно, Хмельницький речовий ринок, — було не впізнати. Особливо мені, який у дитинстві кілька разів тут був. Ми повільно йшли у цьому місті із яток, контейнерів із металу, вкритих бляхою, шифером та целофаном, і стикалися з диким подивом. Де ділись велелюдні натовпи людей, які були тут колись? Паша, нічого не кажучи, вів нас рядами, які стояли пусті та закриті. Малка час від часу пускала невеликий промінчик із руки на виявлення життя, але крім щурів, домовиків та злиднів, що собі дрімали, нічого не помічаючи, не було.

За хвилин десять наш поводир зупинився біля стіни закинутого будинку. Легко поплескав по двом цеглинам сірого кольору, які дисонували із рештою червоної цегли, і за мить частина стіни зникла, відкривши перед нами ще якісь ряди.

Малка пирхнула, Олесь та Галя здригнулись. Перед нами було щось, що нагадувало Алею Діагон у Гаррі Поттера, що вижив під сходами. Великі ятки, хоча, правду ніде діти, частина із них була закрита, світилися всіма кольорами веселки. Чувся шум і грім від сотень людей, які поспішали у свої справи.

Ми зайшли. Паша привітався із суворого вигляду охоронцем, який сидів у будці й ховав чебурек. Тоді пішли далі.

— Ми на мить! — Галя тут же потягнула Василину у крамницю з підписом: «Найкращі на Поділлі заклинання по боротьбі з магічними істотами».

Не встигли ми з Малкою й слова сказати, як у другому чи третьому ряду щось дико гупнуло, і весь базар вився жовтим димом. Пролунали дикі крики: «Ловіть того чорта! Стій, злодюго! Поліція грабують!».

За мить перед нами відкрилась дика картина. Якась невелика рогата істота, дико махаючи руками, в яких було по п’ять пальців, швидко тікала у бік виходу до банку. Побачивши нас, вона різко повернулась і скочила на будку, де її вже чекав чоловік, закутаний у чорне. Я вилаявся — артефакт виявився одним із топових: мій посох навіть не зачепив чоловіка, коли я пустив кілька плетив знерухомлення висадивши половин його резерву. Поруч Малка та Олесь гатили всім, чим тільки могли, але чоловік та чудна істота не стали битись, а хвацько скочили вниз, викинувши в натовп якісь клунки. За мить усе втонуло у новому жовтому тумані. Люди з криками жаху почали тікати.

— Ну що, будемо полювати? — я дістав із кишені новий кристалі-носій і швидко додав його до посоха. Посміхнувся Малці, яка пила еліксир магічних сил.

Відьма скривилась, коли в її очах загорілось червоним — воно дуже неприємне, і вона потім цілий день ходитиме з ломотою в тілі та болями в голові, але чоловік та його спільник були до біса сильними. Відьма вигілкнулась: — Ага, йдемо наваляємо, а то сумно було…

Не слухаючи криків Паші та охоронця, ми швидко кинулися вслід. Ну а що? Звично ж еге ж. Хіба мало ми у Львові бігали з поліцією по викликах на маг-злочинах?

— Олесь, за нами! Будеш страхувати, аби позаду нічого не було! — крикнула Малка, й ми рвонули вперед, оминаючи людей та ятки.

Я врізався в якусь диню, вилаявся, коли під ногами затріщали сині кавуни. Що за гадство?! Скочив та побіг далі. Позаду тупотів Олесь, Малка вирвалась вперед і мало за це не поплатилась: у неї вчепилося щось, що нагадувало павука. Дівчина вилаялась і відскочила, перекинувши істоту на мене. Недовго думаючи, я махнув посохом, із якого вискочило кілька куль білого кольору — стандартні блокатори магії, — і істота обм’якла.

Тепер уже вилаявся я: віддача була така, що посох аж обпікав вогнем. — Та хто ж ти такий?!

Щось вибухнуло. Малка визвірилась: якщо незнайомці валять по нам, то чого ми маємо вмовляти? Пролунав звук подвійного удару — в каптур її врізався кулак вітру й зніс вихром одяг. Чоловік, який був на даху, з якоюсь нелюдською грацією скочив донизу і пустив у нас кілька файболів.

— А щоб тебе! — Малка знову ухилилась, я прийняв удар на посох, на якому тріснув кристал від напруги. Тут же мене відкинуло на Олеся, який саме думав, що робити, й розгублено тупив.

Пролунали крики й свистки — до нас наближалося з десяток охоронців ринку. Старші маги почали спробувати брати чоловіка та істоту в кільце, але ті знову кинули кілька куль, і все втопилося в синьому газі. Кількох охоронців, що були ближче, майже знудило. Нападники ж, мовби нічого й не сталось, поскочили у двері, які самі по собі відчинилися, та зникли у місті.

Коли ми вискочили слідом за ними, перед нами постала закинута промислова зона та залізниця, на якій гудів потяг до Львова…

-4- 

— А щоб вам, гості дорогоцінні! — мало не накинувся на нас чоловічок із лисиною та кількома волосинами на чолі, які вперто нікуди не хотіли йти. Він почав ходити по кабінету в різні боки, поглядаючи на двох кремезних охоронців та високу жінку років сорока у синій формі з надписом «поліція»:

— Ваша поміч обійшлась у копієчку!

— Анатолію Павловичу, — Малка була сама дипломáтія, — але що вам було робити? На нас гналися невідомі. Де була ваша охорона?

Від такої наглості директор магічної Толкучки втратив дар мови й завис. Я вирішив також не пасти задніх: дістав з-за пазухи аркуш і поставив перед ним. Встиг накидати, поки Малка із Олесем відбивалися від охорони, яка хотіла було нас скрути «на всякий випадок».

— Дивіться, я тут подав звіт, тут магія…

Анатолій стукнув по столу так, що з нього злетів караф із водою і з противним дзенькотом розбився по підлозі.

— Відколи це викладачі ЛМА стали поліцією?!

— Відтоді, як нас долучили до патрулювання Львова та області, — я пригадав як нам виносили мізки коли ми підписували документи на додаткову роботу.Поліцейська, яка до того мовчала в кутку, покашляла: — Так, формально вони праві…

— Формально?! — закричав директор ринку. — Та вони пополювали на сто тисяч…

— А де була охорона?! — Малка активно пішла в атаку махаючи руками. — Чому ми нікого не бачили? Де артефакти? Плетива? Що у вас у військовий час за бардак? Ви ж де живете?

— ДОСИТЬ! — знову закричав директор ринку й схопився за голову. — Коли я дозволяв Ользі вам мати практику на ринку, я не думав, що це буде так вибухово! А щоб вам…

Він переглянувся з поліцейською, але та лише хитнула головою. Директор осів на крісло й зітхнув:

— Щоб йому… Знову напад. Знову пограбування. Знову пропали енергетичні кристали, артефакти, і знову збитки…

Я перестав писати, відчувши дивне поколювання у пальцях. Куди ж ми потрапили? У що влізли?

— Знову? — перепитав я.

Директор подивився на мене вже без злості.

— Третій раз за місяць, — поліцейська та охоронці закивали.

— І кожного разу крали саме енергетичні кристали?

Анатолій похитав головою, знову встав та підійшов до великої шафи з документами, де стояла кілка десятків старих журналів. Почав ритися, читаючи:

— Ні. Минулого разу — артефакти захисту. Перед тим — кристали. А сьогодні взяли і те, й інше, а почалось усе… — він змовк. — Але це вам не потрібно. Це діло поліції. Сашо!

Маг, який сидів у кутку й мовчав, підняв голову. Анатолій зітхнув:

— Можеш довезти наших гостей назад? Боюсь, нині нам не до їхньої практики.

Той тільки кивнув. Директор махнув нам, показуючи, що розмову закінчено.

Саша, на відміну від Паші, повіз нас не одразу до гуртожитків, а вирішив покатати по місту, час був обідній, а робтти щось на ходу ми вже не могли.

Малка що далі, то більше крутилася й дивилася на бетонні джунглі новобудов, але маг на них навіть не зважав і просто їхав. Машина минула місто й виїхала кудись, ми помітили вказівник із написом «Шаровечка», й дівчата аж ахнули від виду, який перед ними відкрився.

Велике озеро здавалося безкраїм і тягнулося аж за горизонт. Сонце грало у воді, чулися крики чайок і шум і співи відпочивальників із того боку. Мимо нас пройшло кілька рибалок, які тягнули вудки та відерце із якоюсь рибою.

Саша усміхнувся й тихо показав на той берег, де було немало людей й густі верболози які купали зелені коси молодого віття у воді, мовби дівчата із картин класиків.
— А тут у нас жив водяник Топчило та його русалки, — на обличчі чоловіка з’явився сум. — Ех, цікавий був він, хоча й потойбічник.

— А чому був? — Галя перевела захоплений погляд з озера на нашого гіда.

Той на мить задумався й зітхнув.

— Не повірите, почали люди сипати всякі хімікати в озеро. Тоді з того боку оселилися болота, в яких жив якийсь дивний болотяник чи щось там таке. І він кудись подівся. Кажуть, перебрався в Богарію.

Він упевнено повів нас у сторону відпочинкового комплексу, який виднівся поруч. Там привітався з охоронцем і повів нас до тонких лежаків.

— Сідайте. Тут мій знайомий працює, то ми нині по блату. Академія їм то ніби приманить, то іще щось, а вони нас пускають. Взаємодопомога вона така.

Поки дівчата купались, ми із Сашею замовили по шашлику на кожного й повільно пили холодне пиво. Хмельницьке пиво смакувало інакше, ніж наше. Було міцнішим чи що, і якось чувся солод.

— Не те вже місто, що колись, — ми підняли келихи пива. Тут же почувся плюх — це Малка стрибнула у воду. І тут же пролунав дикий зойк. З криком «А-а-а! вода холода», дівчина вискочила з води, підбігла до нашого лежака й закуталась у рушник, який лежав на ньому. Схопила пиво й почала пити.

Побачивши, як я усміхаюсь, вона спиталась:

— Що?

— Та вода холодна, а пиво що ні…

Дівчина усміхнулася.

— Так я що, не бойова магиня? Я сама вогонь усередині!

З насолодою потягнулась за добавкою, відсалютувавши Саші:

— Ну таку практику я люблю. Бійки, басейн, шашлик.

Із задоволенням ум’яла найбільший шматок, тоді взяла ще два. Побачила, що вони остигли, гмикнула й тихенько намагаючись не привертати зайву увагу кинула вуглинки на них, підігріваючи. Тут же все наповнилося запахом м’яса, яке підгоріло.

Дівчина вилаялась:

— Блін, помилилась. Можна іще?

Наші студенти кудись почвалали — чи то русалок шукати, чи на пляж. Тож ми засіли за улюблену розмову магів.

Почали тягнути за магію у місті. Люди, які йшли поруч, дивилися на нас, мов на психічних. Якась бабуся почала «Отче наш» читати.

Саша скривився, дістав невеликий браслет, надів на руку, прошепотів кілька слів, складаючи їх у формулу заклинання для приглушення нашої мови, і зітхнув:

— Хмель — це Хмель. Років десять тому, як я випустився, тут людей було більше. І магів. — Він задумливо махав кухлем пива, мовби це був якийсь складний магічний сувій. — Війна, ковід… багато хто поїхав. Багато хто вже й не вернеться.

— По-твоєму, Саш, у місті все погано?

Малка уважно подивилася на нього. Тоді ліниво пихнула й додала:

— Часи міняються…

Загалом це, напевно, був найкращий день нашої практики. До вечора сидіти біля води, лопати шашлик та ні про що не думати.

Щоправда, під вечір мали пригоду з Олесем та Галею. Одного місцеві русалки, які під виглядом альтушок гуляли серед людей, розводили на смаколики й мало не втопили, бо не схотів ставити їм три кіло шашлика, а іншу побили, коли вона спробувала було відбити хлопця.

Малка та Саша попрацювали на славу. Поки я відволікав людей, влаштували невеличке псевдо-КЗ у кафе — сунув посох під лічильник то бойовики гатили їх як могли. В русалок летіло все, що сильно не привертало увагу: вітряні пориви, вода бурлила. Здавалось, що дві компанія просто перебрали зайвого й мирно собі дурачаться.
Було весело…

Увечері ми сиділи з дівчиною в мене в кімнаті та писали звіт. Малка потроху клювала носом, десь втомилась, поки бігала за русалками та ліву пила каву. Дядя Толік з-під столу дивився на неї з осудом, бо вона не дала йому стягнути зефірку. Я ж повільно набирав листа, думаючи про те, що іноді класно поїхати зі Львова та універу.

— Слухай, Митре, а тобі не здається, що тут забагато дивного?

Малка дивилася на мене. В її очах танцювали вогники. Вона задумливо поставила стакан на столик і почала загинати пальці.

— Гуртожик, вугляки, русалки… Я б сказала, що все якесь не таке.

— Та чорт його зна, — я позіхнув, відчуваючи дику втому. — Ну його, блін, знаєш, як зазвичай: не допрацьовують тут. Може, артефакти також як слід працюють, але це справи місцевих.

Дівчина пирхнула:

— Лінива дупа. Тобі, аби все було по звітах.

Я розсміявся, й піднявшись поплескав її по плечі.

— Ну ж не спалити все чи валити саблями із повітря…

Малка несхвально похитала головою, тоді легенько кинула в мене вогник. Тут же зойкнула, коли він полетів у неї.

Дядя Толік озирнувся, й тоді чимдуж чкурнув від фляги з мінералкою. Дівчина зло шикнула, запихаючи вогник.

— Ну й навіщо з ним так? Домовик же…

— Та мені фіолетово. Домовик чи ні, в нас вдома таких істот повні клітки, ми в нашийниках їх тримаєм. — В очах чаклунки блиснуло дике оживлення. — А тут він робить що хоче… Але от цікаво: у вас тут стільки порталів між світали. Два на Хмель, сім в Остапіківцях, бозна-скільки по області…І всі блін не працюють. Ну скажи як же так?

Я тільки кивнув.

— Що маємо, то маємо.

Вона піднялась.

— Добре, я спати. Може, завтра буде все хоч нормально.  Бо якщо щодня така практика буде, то я махала це…Ні я не проти шашлика