Рокування

 Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму

 і що це єдине і найкраще дзеркало на світі.

            «Снігова Королева» Ганс Крістіан Андерсен

 

  1

 Я мусила це зробити. Ніхто, звісно б, не заперечував, якби я розвернулася і пішла далі. Багато хто так зробив, а я не змогла.

 Його тіло судомило, очі несамовито оберталися, з рота пінилося. Перша думка: передозування, бозна чим, я на тому не знаюся. Можливо, я зупинилася ще й тому, що його обличчя було юним і привабливим. М’які кучері не тримались разом у високому ірокезі, шкіра на підборідді тільки-но починала обростати пушком. Ще зовсім хлопчисько. Чиясь дитина. Я не могла вчинити інакше.

 А далі все як уві сні. Машина швидкої допомоги. «Так, я поїду з ним». Моя рука з серветкою біля його рота. З важким видихом ледь чутні слова: «Знайди… Знайди мене…»

 Перед операційною зупинила медсестра. За дві години повідомила, що стан стабільний, але пацієнт ще в анестезійній комі. Навідатись до нього може лише хтось із рідних. Особу юнака не встановлено, тому не мала змоги дізнатись більше.

 — Приходьте завтра, напевно він захоче вам подякувати, — вона доброзичливо посміхнулась наостанок.

 

 Назавтра зранку я нетерпляче тупцяла біля дверей хірургічного відділення. Нова медсестра у сонному здивуванні звела брови:

 — Хто? Нікого такого в нас немає. У записах за вчора — теж нічого. Ви, можливо, помилилися лікарнею.

 Я оглянула коридор, в якому напередодні просиділа кілька годин. Я знала кожний запилюжений кут на стелі, кожну тріщину в застарілій побілці, кожний пластиковий стілець з відкидною спинкою. Якщо списати все на марення, то таких детальних снів я досі ще не бачила.

 — Візьміть, — просунула між листки робочого зошита хрустку купюру, — і дізнайтеся, будь ласка, більше про вчорашні операції.

 Медсестра непевно гмикнула. Я додала ще дві. Вона зітхнула, сховала гроші в кишеню халата і попленталась до ординаторської.

 — За вашим знайомим вночі приїздили родичі. Вони забрали його з собою, — повідомила після тривалого перебування за дверима, оббитими якісною вінілісшкірою.

 — В такому стані?

 — Перевели в іншу лікарню, — медсестра стенула плечима і змовницьки додала, — у приватну. Більше нічого не-ві-до-мо, — продиктувала як для школярки, аби лише відчепилася.

 Я не могла відвести погляду від того, як вона похапцем щось клацає у планшетці. Гадала, що це додаткова інформація для мене, але даремно.

 — Вихід праворуч, — усмішка була такою ж ввічливою, як і у тієї медсестри, що випроводжала мене ввечері.

 «Він захоче вам подякувати…» На що я сподівалась? Невже ота «подяка» могла втихомирити тривогу, що піднімалась у грудях щоразу, коли я згадувала ті тихі та благальні слова: «Знайди мене».

 

 На трамвайній зупинці тинялися підлітки у шкірянках-косухах, нашпиляних безліччю чорних булавок. Вони гучно реготали, пересиплюючи мову грубою лайкою. Я затримала погляд на високому ірокезі, щедро змащеному аерозольним спреєм. Він гойдався в такт музики, що гупала крізь портативне радіо. Хлопчача долоня з недбалим чорним манікюром закривала обличчя, притуляючи до вуха один із навушників. Інший навушник тримала тендітна дівчина з рожевими пасмами розкуйовджених дредів. Було щось несправжнє у їх надто галасливих вигуках та картинних позах, немов вони погано відрепетирували і забули, що за чим йде у цій виставі. Найдрібніший підліток скоса визирнув з-за спин старших і наштовхнувся поглядом на мене. Швидко відвів очі і штурхнув того високого з ірокезом, щоб розвернувся у мій бік. Мені так здалося. Я відійшла на кілька кроків, намагаючись пригадати інший маршрут, що привіз би мене до центру міста. Звідти можна було б розпочати пошук приватними лікарнями. Я затято вірила, що можна буде обійти більшість із них першого ж дня. Про те, щоб кинути намічене, я навіть не думала. Той симпатичний хлопчисько хотів, щоб я його знайшла. Це було не прохання, а мольба про допомогу.

 На повороті загальмував автобус міжміського сполучення. Я помітила табличку «ЧЕРЕЗ ЦЕНТР» і рішуче підняла руку, щоб відчинив двері. Слідом за мною до салону ввалились галасливі підлітки. Літні пані, що їхали до своїх заміських домівок похапцем перехрестилися і стурбовано зашепотіли прокльонами — чи молитвами, я не розібрала, але перейнялася ще більшою тривогою.

 Сердита молодичка посунулася до вікна і жестом вказала на порожнє місце поруч. Я вдячно кивнула і сіла. Підлітки відразу нагромадилися обабіч, не перериваючи галасливого спілкування. Дивна прикраса спадала з шиї рожевоволосого дівчиська прямо перед моїми очима. Це була міні-версія сонця, що поступово ковзало за обрій. З кожним поштовхом автобуса воно сповзало все нижче і нижче, а мої повіки так само спускалися услід, геть за горизонт свідомості. Я кілька разів спробувала струсити дрімоту, що затягувала у пастку сну, але не зчулася як здалася.

 

 Перед очима миготять вогні міста, що лише віддалено нагадує моє рідне. Будівлі старого центру вищі на два, а то й на три, поверхи. Бляшані дахи вкриває зелена цвіль чи, може, то така іржа. Високі, такі ж зелені шпилі прикрашають, вигадливі за архітектурою арки, за якими немає нічого, крім порожнечі, загорнутої у мряку. Крізь нерозбірливий гуркіт я чую схвильоване:

 — Пішли. Нам треба встигнути…

Дівчина з рожевими пасмами стривожено тріпотить накладними віями і озирається мало не щосекунди.

 — Куди?

 — Ти ж хочеш знайти Кая? — вона торкається мого ліктя. — Пішли, але хутко!

 Я біжу вслід за рожевими дредами і короткою спідничкою, що ледь прикривають дупцю. Якась вона лялькова, немов з вітрини магазину BRATZ.

 Ми рухаємося крізь туман. Під ногами виблискують вологі кам’яні плити, а з обидвох боків несуться поручні з металевою сіткою зісподу. За ними шумить вода. Цей звук я не можу сплутати. Отже, ми на мосту через річку. А я страх як боюсь води! Без причини, на підсвідомому відчуваю, що мене заманюють у пастку.

 Проте, навіть у найжахливіших передчуттях, я не очікую, що біда спіткає не мене, а мою провідницю. Зі свистом повз мене пролітає тінь, в якій годі розгледіти обриси людини, підхоплює відчайдушну дівчину і жбурляє за міст. Висока хвиля підхоплює тіло, враз обліплює сніжною памороззю. Рожевоволоса лялька перетворюється на заледенілу статую, обсипану клаптиками сніжної пудри. За мить вона розпадається на білий попіл та сиплеться у річку. Мене обливають холодні бризки.

 

 2

 — Отямся! Прокинься! — хрипкий баритон пробивався крізь марення.

 Не встигла розплющити очі, як потужний струмінь води вирвався з рота незнайомця і облив моє обличчя. Я витріщилася у розчервонілу фізіономію чоловіка, що радісно посміхався крізь намоклі вуса. 

 — От налякала мене! Так недовго й на той світ потрапити. Я вже хотів швидку набирати, — його дорікання звучали не грубо, а з приємним теплом, якого так бракувало в моєму житті останніми місяцями, та й що там казати — роками.

 Я вдячно прийняла з його рук паперову хустинку і витерла залишки вранішньої косметики. 

 — Напевно, схожа на клоуна? — глипнула у сяючі очі.

 — На дуже красиву Коломбіну, хіба що.

 Прийшла черга і мені розчервонітися, а про себе відмітила: ще неабияк начитаний для такого компліменту. Ой, не так я уявляла собі зустріч з коханням усього свого життя! Та, як на те пішло, ще ніколи так не знайомилася, але було втішно від легкого невимушеного вуркотіння, з яким чоловік вимовляв слова на провінційний манер.

 — Дана, — простягнула руку для рукостискання. — Дякую, що…

 — Максим, — він підхопив мої пальці і залишив на них мокрий відбиток вусів.

 Я озирнулася і зрозуміла, що досі в тому автобусі, який підібрав мене біля лікарні. Крім мене і Максима поруч — нікого. За вікнами шелестіли високі липи. Здаля чувся собачий гавкіт і гоготання господарської птиці.

 — Де це ми?

 — Підгірці. За штири години відправлюся назад до міста.

 — То ви… — він стиснув мої пальці сильніше, — ти… 

 — Так, я шофер, — він підхопив мій сміх, оголюючи дві золоті фікси з лівого краю рота, що нічим не псували магії від теплого, як мед, погляду. — Ти, певно, голодна?

 Я підняла плечі і заперечливо крутнула головою.

 — То, може, кави? — він озирнувся до дверей. — Бо якось негоже тримати чарівну пані штири години в автобусі.

 Оте «штири» мене знову вивело на сміх і я вже впевненіше закивала на знак згоди.

 

 У Підгірцях знайшлася світла кав’ярня, крізь широкі вікна якої виднівся величезний старовинний замок у стилі Ренесанс. Максим поспішив похизуватися історичною величчю пам’ятки архітектури XVII століття. Він хитро посміювався, спостерігаючи мій захват, немов готувався до чогось більшого, ніж просто демонстрація приголомшливої панорами для туристів. Я вже рази чотири («штири») обпекла пальці від гарячого горнятка запашної кави, тамуючи подив з обізнаності свого супутника найменшими деталями становлення будівлі та подальшої реконструкції. Хто б знав, що водій міжміського ПАЗіка вміє розповідати незгірш за кваліфікованого гіда! Але найнесподіванішою родзинкою стало те, коли під час оповіді про приїзд до цієї місцини короля Владислава IV, з краю поля, засіяного дрібною травою, з’явилися дві постаті верхи на тонконогих гнідих конях. Я обачно поставила горня на стіл і самою лише силою волі змусила залишити власну щелепу на природному місці.

 — Так, тут є діючий кінно-спортивний клуб. За сильного бажання можемо влаштувати прогулянку верхи, — його зіниці замиготіли вогниками.

 — Йой, не сьогодні, — рука мимоволі потяглася поправляти зачіску.

 — То ти приїдеш ще? Тобі подобається тут?

 — Напевно… Звісно, якщо запрошуєш, — я відверто піддалася його флірту, забуваючи абсолютно все і повністю, ба, навіть ту причину, яка привела мене сюди.

 — «Hemingway». Так називається клуб і кафе, де ми сидимо.

 — Гемінґвей? Як письменник?

 — Ага, саме так! Ще й кінь є названий на його честь — Ернест! Я тебе на ньому покатаю! Якщо хочеш, звісно.

 Я гиготіла услід його баритону і щипала себе за зап’ястя, щоб переконатися у справжності того, що відбувалося. Може зі мною щось не так? Може це просто хвора уява малює бажане, замінюючи прісне буденне яскравими намріяними картинками, а я насправді все ще сплю на сидінні тряського автобуса?

 — Ти ще не бачила нашу красуню Герду. От, знаєш, не буду більше нічого казати. Тре’, щоб ти глянула на неї… — Максим не вгавав, розхвалюючи коней.

 — Герда? — мені закололо від спогаду про недавній сон, адже там юнака з ірокезом лялькова дівчина назвала Каєм. — Що це? Казка про Снігову Королеву? 

 — Ні, про Білу Пані! — він загадково підморгнув. — От побачиш, тобі сподобаються наші коні.

 Я не могла далі підтримувати веселий тон. Лавина суму від невиконаного обов’язку та розпач про забуту обіцянку, що дала незнайомому хлопчині в кареті швидкої, змусили прикусити язика. Так, ласкаво просимо у реальність! Як би мені не було затишно тут, в розмові з лагідним вусанем, але насправді це — лише згаяний час. Я за сотню кілометрів від своїх пошуків. Десь там, у невідомій клініці (не факт, що у клініці) перебуває підліток, який просив моєї допомоги.

 — Знаєш, я б хотіла раніше поїхати додому.

 — А на маєш! Чому? — він поперхнувся на півслові.

 — Я мала справи на цей день. Невідкладні справи, розумієш?

 — Проблеми? 

 — Ще й які! Не уявляю як буду розгрібати.

 Я спробувала підвестись, та дужа рука втримала плече:

 — Якщо не секрет державного значення, то може розповіси?

 — Ну, добре, я шукаю одного малого. Такий років шістнадцять-сімнадцять, — чомусь я все менше могла чинити спротив тим теплим очам.

 — Твій син?

 — Ні, — я розгублено кліпнула, адже вважала, що Максим мене сприйняв за молодшу, аби мати дитину такого віку. — Я схожа на матір, що загубила власного сина?

 — Не зовсім, але ж… я сподівався, що зміг би тебе розрадити.

 Мене як прорвало. Розказала все як було, з того самого моменту, відколи побачила біля старої брами скручене від болю тіло, що байдуже минали заклопотані перехожі. Лише про свій сон в автобусі та про дивних підлітків не сказала ні слова. Я ж бо не на сеансі у психотерапевта, щоб мені пояснили рух моєї підсвідомості. Та, як виявилось, дарма.

 

 Максим довго набирав щось у смартфоні, потім телефонував різним людям і за півгодини повідомив, що із завтра матиме вільні дні і готовий витрати їх на пошуки «мого пацана». Я встигла за той час з’їсти свою частину обіду, який нам принесли послужливі офіціанти. Їхали до міста тим самим автобусом, бо треба було відвезти пасажирів за завчасно придбаними квитками та й, зрештою, пригнати транспорт до гаражу.

 Я відсунула куці автобусні фіранки і втупилась у мінливий пейзаж, що поступово оповивався сутінками. День пішов намарне. Звісно, приємне знайомство та порція красивих компліментів ніколи не завадять, але ж… Я почувалася обдуреною, ніби мене навмисно заманили подалі від міста, навісили локшини на вуха і наобіцяли бозна яких райдужних перспектив на особисте і все таке інше. Кожен день для Кая (тепер в своїх думках називала хлопця лише так) в заручниках (я була впевнена, що його не з власної волі вивезли з лікарні), так от, перебування Кая в неволі і моє незнання його стану породжували в розумі хвилі розпачу і гірке передчуття трагічної розв’язки. Руки почали неконтрольовано тремтіти і я впустила на підлогу пакунок з м’ясними снеками, якими пригостив Максим, аби не нудилась в дорозі. Мені хотілося вискочити на дорогу, спинити турбо-таксі чи мотобайк і на шаленій швидкості летіти додому. Зсередини волав клич від Кая: «Знайти мене! Знайди мене, Дано! Лише ти допоможеш!»

 Я, хитаючись в ритм автобуса, пошкандибала до водійського сидіння:

 — Ти можеш їхати швидше?

Максим звів брови до перенісся:

 — Після Буська хіба що. Там є замовлені місця.

 Я тихо цикнула у відповідь. Він розкрив рота, блиснувши фіксою:

 — Опісля витисну на максимум. Не переживай, люба.

 Оте «люба» мене трохи врівноважило, бо якщо сказав би щось на зразок: «кицю»,«сонце» чи «мала», я, їй бо, зірвалася б. Не терплю, коли знецінюють мої емоції. Ще б трохи і роздратування досягло б піку. А так трохи покліпала на жилаві руки, що тримали кермо, на пильний погляд, який слідкував за дорогою, хитнула головою і повернулася на місце. Він знає, він розуміє. Я просто себе накрутила. З цими думками знову дістала снеки, але не їла, бо тепер вже тепла хвиля непевних, але дуже приємних відчуттів розлилася тілом. За вікном пропливали кутасті дорожні знаки, до них величні клени простягали розчепірені віти, а сигнальні вогні зустрічних авто грайливо підморгували, немов знали нову таємницю мого серця — несподівану закоханність. Мрії заколисували. Зупинку в Буську я не почула.

 

 Сходи старої будівлі вигинаються дугою і несуться кудись убік, руйнуючи уявлення про архітектурну конструкцію. Я, в нічній сорочці, з каганцем, що ледь освітлює височенні стіни, біжу цими сходами, чітко усвідомлюючи куди вони прямують. Але в тому місці, де має бути перехід у інше крило, зненацька виростає металева перегородка. Я намагаюсь протиснутись крізь шпилясті грати. Сорочка рветься. На плечі розростається велика червона пляма. Холодно. Дрижаки здіймаються тілом і мене кидає від стіни до стіни. Крик завмирає, нездатний пробитися крізь щільний ватяний простір. На язиці відчуваю солоні сльози і нудотну гіркоту. 

Голова вдаряється об шибку вікна і я прокидаюсь. Місто зустрічає гудінням людського вулика, яке не вщухає навіть уночі. 

 

 — Дано, все добре? Тебе знудило? — Максим витягнув з моєї долоні серветку, що набралася темно-червоним. — Це що, кров?  

 Ситуація відтворилася майже до дрібниць. Я знову прокинулась у порожньому автобусі, а наді мною стривожене обличчя вусатого чоловіка. Тепер я його знаю, але так само ніяковію від тієї надмірної уваги.

 — Ні. Просто щось відкашлялось. Все добре, — піднялась і вигнула спину, виборсуючись з його рук.

 — Ну, дивись мені… — він відступив на крок. — Відвезти додому? Я лише заведу автобус в гараж.

 — А сам потім куди? — в мене мимоволі вирвалося надто співчутливо і зацікавлено, «надто», бо я зовсім не хотіла запрошувати чоловіка до себе. — Де ти зазвичай зупиняєшся на ніч, я хотіла сказати?

 — Тут є хостел для водіїв. Коштує копійки та й народ ненапряжний. Щось не так? Тебе щось тривожить?

 — Та, жахіття наснилося. Вдома, звісно, безлад, але ліпше коли хтось буде поруч. Без інтиму, зрозумів? — мені хотілося в його очах мати неприступний вигляд, але я відчувала, що це погана спроба. Невідомо з якої причини мене смикнуло на такий подвиг — запросити незнайомця до себе, але щось дуже різало в очах, коли він отак пронизливо дивився і серце відразу тріпотіло вдвічі швидше.

 — Ясно. Без проблем.