Маємо право!

– Ахой, друже Богдане! Ну, як здоров’я тьоті Галі? Нарешті отримали передачку з її закруточками, які ти вихваляв у березні двадцять другого. Мама довго сумнівалася, чи можна таке їсти, дуже вже її насторожували огірки вперемішку з шампіньйонами. Але як тільки ми відкрили баночку, запах розійшовся такий, що вона першою вихопила грибочка. Не повіриш – а може, якраз і повіриш: отієї картатої сумки, що ми її з батьком насилу донесли з автобуса, родині ледве на тиждень вистачило. Але ти знаєш, ми так просто захом’ячити і не подякувати не можемо, так що стрічай пакунок з камамбером і кількома барильцями пива.

– Ахой, пане Лукаше! Не забув, значить!..

– Про те, як ми в день звільнення Бучі, начастувавшись оцього самого пива, ганяли по Празі русака, у якого не стало клепки обізвати нас біндєрами? Тут забудеш, то власна поліція нагадає. Досі вітаються «Слава Україні»… Що в вас нового?

– Маємо гетьмана!

– А, про це «Лідове новіни» вже писали. Новий офіційний титул командувача збройних сил! Гарні у вас, мабуть, підручники з історії: «Гетьман Залужний отримав перемогу у вирішальній битві на Москві-ріці». Та й не тільки у вас – хто в цьому світі зараз не вивчає історії українських звитяг? …Але давай якусь ексклюзивнішу, кріповішу інфу. Ну, в вас же… сусідоньки! Невже після всієї тієї камасутри, яку вони засвоїли разом із ЗСУ, це блискуче тріо народних республік нічого не мутить?

– Щоби ці, та не вчудили? Скільки б чого лихого в лісі не здохло, а ростовські кадри не втомляться вигадувати, як би то ближнім життя «полегшити». Моя німецька колега досі хреститься, коли згадує, що в цієї східної звіринки нарешті вирвали ядерні ікла. Тож тепер вона, звіринка тобто, скоріше потішна, аніж небезпечна. Але самі сусідоньки цього не усвідомлюють, привид величі ще з голів не вивітрився, от і вимудровують типу каверзи в наш бік.

Хочеш кропу? То от, наприклад: скинули, значить, ці красунчики свого фюрера, ще й відділилися від інших республік, з яких типу більше солдат в Україну засилали. І почали європейцям розповідати, які вони святі та божі – «Ми були проти війни, нас примушували погані «бояри», все, що ми могли робити – давати хабарі у військкоматах, щоб наших хлопчиків визнавали хворими і на фронт не забирали. А подивіться тепер на банківські рахунки, на вілли майорів – ось як вдало ми опиралися злочинним наказам путіна!»… А потім бац, і публічно звертаються до нашого Міністерства зовнішніх справ із позовом. Готовий? Мовляв, наш князь Володимир (той самий, Ясне Сонечко, котрий правив у Києві більш ніж кіло років тому) завоював їхніх предків в’ятичів, і вони, бідолахи, мучилися в окупації, та ще й були силоміць вихрещені. Наші думали – то розіграш. Але ні, ростовська сторона наполягає: якщо росія була правонаступницею СРСР, то Україна – пряма наступниця Русі. Он, навіть столиця досі лишилася незмінною. Тому Києву і відповідати за гріхи князів! І так серйозно, з підключенням міжнародних журналістів наїзджають: мовляв, «Якщо не отримаємо компенсації, дійдемо аж до Гааги! У справах геноциду термінів давності немає! Маємо право, ми тепер демократична країна!»

Ну, що ж робити, треба писати відповідь. Наші трохи погуглили, посиділи за келишком (та не одним, я їх знаю) з істориками, і написали – все як слід, на форменному бланку, з печатками: «Ми дослідили спірне питання і дійшли висновку, що мало місце вільне рішення народу в’ятичів про перехід до складу Русі. Князь Володимир, не бажаючи противитися волі народу, просто ратифікував договір про дружбу та взаємодопомогу між братніми землями».

Ростовська республіка аж спінилася на таку відповідь: як це так, «добровільно»? В літописах же чорним по білому… чи то пак, по сіруватому… писано: «…він приборкав в’ятичів і підкорив радимичів». Приборкав, підкорив! Де там добра воля народу?

Наші й тут не розгубилися: «А про які літописи мова? Чи не про Іпатіївський або Лаврентіївський? А де обидва документи писано? Правильно: перший – у монастирі в московському царстві (і то не факт, бо знайшли його взагалі у петербурзькій бібліотеці на початку 19 століття), другий – у нижньогородській області тої-таки росії. А, як відомо, довіряти даним, отриманим від країни, яка скомпрометувала себе тотальною брехнею, український суд не може. Взяти хоча б Третю Світову: мало не в прямому ефірі заявили, що не нападатимуть – і розбомбили територію мирної сусідньої країни. Вустами очільника держави присягалися, що знищують тільки військові об’єкти – а самі цілилися в театри і школи. Підписали угоду про тимчасовий ненапад – і намагалися спалити порт, з якого вивозилося зерно у голодуючі країни… А що, як і ці літописи – фальсифіковані? Той, хто їх переписував, міг зумисне змінити деталі союзу в’ятичів з Володимиром. І взагалі: у вас, у Ростовській республіці, православні церкви є? Є. Там ікони Ясного Сонечка висять? Висять. Люди йому моляться? Моляться. То до чого цей позов, якщо ваш власний народ вважає київського князя святим? Що ж це виходить, ви позиваєтеся всупереч волі ваших власних православних, яких, якщо вірити статистиці, більш ніж 90% народної маси? Немов якісь тоталітаристи?»

О-о-о, це зараз для них найгірша образа – бути прижученими в тоталітаризмі. Ростовці ж бо в демократію граються, щоби чимшвидше показатися цивілізованими і хоч трохи санкції послабили… Ну, не всі ростовці – тільки ті, в кого раніше великі бізнеси були і хто ще не забув смак грошей. У цій групці – дружина їх називає «Клуб Ностальджі для тих, кому за…» – і колишні «жирненькі» москвичі, і діти олігархів чи депутатів, випхані з Європи додомоньки за неприховані прояви нацизму, і побиті міллю «зірки»… Багато різних, і в кожного – вплив на ЗМІ та їх, прости господи, владу.

Одним словом, після такої відповіді нашого міністра сусідоньки – ні, не вибачилися, звісно, для такого совість потрібна, а в людей з особливою будовою щелепи вона природою не запланована – але повернули справу на додатковий розгляд.

– А-а-а, обожнюю, коли ваші орли відповідають у дусі «настамнєт»! І на цьому історія з позовом закінчилася?

– Ага. Адже потім у ростовців вибори почалися, і їм стало просто не до того. Вони ж цього року пізнали для себе нову втіху вільного світу – демократичне голосування. Щоправда, партій було всього три, але їм вистачило. Срачі навколо брехонь… Тобто, передвиборчих програм в усіх сусідських соцмережах стояли ще з місяць після оголошення результатів.

– А хто виграв?

– Та без різниці. За гарною традицією, яка була започаткована на їхніх землях іще з царських часів, цього щасливця отруїли.

– Новічком?

– Жовчю павича. Розробки і виготовлення складних отрут у «молодій республіці» офіційно заборонені, за цим стежить НАТО…