27 Липня, 2022

У пікселі

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

Асман крався палацовим лабіринтом. На щастя, усім зараз не до нього. У батька поважні гості, які заради зустрічі летіли через океан. У матері — книжковий клуб. Там іноді точаться такі баталії, що війні за Приморську височину годі братися. А йому час узятися за своє.

Вони казали, що людей Землі зіпсували технології. Що ці безшерсті примати тепер ні на що не здатні. Асман кусав себе за язик, щоби змовчати до пори. У нього є два роки, щоби довести усім протилежне. Бо ж як можна заперечувати себе, якщо безшерстий примат — це твоя друга постать, із якою легше в побуті і яка у звичайні часи більш функціональна?

Приспавши охоронця Переходу, спустився гвинтовими сходами туди, куди вже давно ніхто не рветься. Що стережуть радше за традицією. За останню тисячу років межа поміж світами виросла не лише у просторі, але й у мізках його одноплемінників. Невже людям про них говорили те саме?

Краплина крові на камінь — і стіна в кінці коридору зникла. Авжеж, хоча брат і старший, а за магією крові до батька ближчий він, Асман. У великій шафі висіло людське вбрання новітніх часів. Хлопець відсунув костюм із краваткою, якусь мішкувату вдяганку, де штани були шиті чи на куцика, чи на цуцика. Ось, те, що треба! Болотяного кольору футболка і широкі штани, щодо яких так і не визначилися, в який колір їх фарбувати — наляпали всього, що мало в собі зелене і сіре. І високі черевики, шиті наче на нього. Теж його кольору. Взяв.

Перехід зяяв чорною дірою, але як тільки він увійшов, ожив. Асман знайшов на карті точку, звідки чув поклик, ввів координати і піднявся на платформу. За хвилину вир віднесе його до Києва, де ще пам’ятають одного з його славних прародичів. Де живе хлопчик, який не може ходити, але літає із ним у снах. Що Асман йому скаже? І чи той повірить?..

– Увага, зміна координатів! Увага!..

Асман стрепенувся. Точка прибуття на карті рухнулася і неухильно попливла Лівобережжям. Цифри на екрані замиготіли. Хлопець зробив крок із платформи, але його вже затягував вир. І перш ніж уістиг злякатися, навколо зімкнулася темрява.

***

Бабах… Бабах!.. БАБАХ!

В обличчя сипнуло землею, а за мить якась невідома сила перекинула його на спину і потягла.

– З кого ж ти піксель зняв? – пошепки лаявся хтось поруч, у перервах натужно сопучи. – У них уже діти в ДРГ… – наступних слів Асман не зрозумів. Певне, саме вони ховалися за звуком “пі”.

Спробував пручатися, але тримали міцно. Рефлекс спрацював миттєво. Якщо в цій постаті не здужає…

Але важкий удар зупинив трансформацію і заглушив світ довкола.

***

Краплина впала в роззявлений рот. Він ковтнув і скривився. Розплющив очі. У великі щілини вгорі заглядало небо і лилася вода, а поруч чулося знайоме сопіння.

– Ні чорта ті свині будувать не вміють… бліндаж — як решето…

Людина поруч вовтузилася, стримуючи стогін. Пахло сирістю, потом і кров’ю.

Асман сів, але його голову тут же ударом закинули догори, а в підборіддя вперлося щось холодне.

– Що, гад, прочумався?

“Чого він зразу обзиватися?” – зринуло в думках, але тіло вже завчено діяло. Як на тренуваннях, де він так і не зміг перемогти брата…

За мить Асман, заломивши дужу руку за спину, сидів верхи і мовчки дивувався. Навіщо було рятувати? Щоби тепер погрожувати? Хоча… зміна курсу… Це ж у Києві вже мирно, а тут…

– Ви поранені…

Праве плече вояка було перетиснуте до нестерпного болю, а на спині розпливалися кілька кривавих плям. Вище пояса. Нижче жилета. Стало соромно. Знесиленого здолати легко. Тим паче, що йому зараз болить іще більше.

Асман зосередився. Моргнув. І побачив. Два дрібні залізні уламки у спині. Неглибоко. Але життя витікало через руку. Уже би витекло, якби плече не було перетиснуте.

Хлопець не був прихильником ментального впливу, але якщо вже почав із охоронцем Переходу, то мусить грати далі.

Воїн залишився лежати, коли Асман став на коліна поруч і дістав у нього ніж. Для цього бійця довелося трішки підважити. Коли зняв пов’язку, ледве не знудило. Чи зможе він фактично зростити руку? Адже в рідному світі він цілитель доволі посередній. Йому ні в чому поки не вдалося вибороти першість.

Але долоня лягла на рану — і під нею щось заворушилося. І коли зрослися судини, Асман пустив кров у поранену кінцівку. А після того дивився, як рука гоїлася, поки на ній не залишився рубець.

Перш ніж узятися за уламки в тілі, задер футболку болотяного кольору. І всередині все затерпло. Візерунок, татуйований на спині, він упізнав би навіть на геть пошматованій шкірі.

***

– То хто ти такий? – запитав боєць, обережно сівши. – Не бреши, що легіонер.

Асман сидів поруч, не зважаючи на вогкість, і поволі приходив до тями. Бо коли на поклик його сили уламки поволі самі вийшли із плоті, він зрозумів, чому зараз тут. І хто цей чоловік. І нарешті почув цей чужий світ, який говорив із ним. Оприявнював нитки-роздоріжжя душ. Одну дорогу він щойно відтяв.

– Ні, не легіонер. Я тут випадково. Хоча ні… Миколка хотів, щоби я тут був.

Вояк посміхнувся.

– Невже ангел?

– Можна й так сказати, – кинув Асман і замовк.

Краще так. У правду він не повірить. Навіть якщо син колись йому все розповість.

– І звідки ж ти взявся?

– Та з неба, звідки ж іще, – тихо засміявся. Простягнув руку. – Я Асман.

– А я Змій. Ти татарин чи що?

– Не вгадали. На це вам сьогодні не таланить.

Чомусь боєць не здивувався і не розсердився, лише дістав пачку цигарок, покрутив у руках і знову сховав.

– Не дійшов. Зате вижив. Рацію просвистів. Зв’язку нема, – кивнув на телефон, де довкола уламка, що стирчав із екрану, павутинням розповзлися тріщини, – Ну дійду, а толку? Все ж кинув до дідька, щоб тебе витягнути…

Така щирість вражала. Тут. Перед тим, кого не знає. Але Змій усе передчув безпомилково. Він би вже не дійшов, якби не кинувся рятувати Асмана.

– Я дійду. Я вмію бути непомітним. Скажіть лише, що треба робити.

– Я, по-твоєму, дурень — дитину на смерть посилати?

– Ні. Але чи розумно лізти туди вдруге після того, як уже раз пронесло?

Змій таки дістав цигарку, прикурив і затягнувся.

– Якби не оце, – вказав на свіжий рубець на руці, – я б подумав, що того… Бо вірю в янгола, який назвав мені ім’я мого сина…

– Видно, так мало бути, – Асман згадав останні секунди перед тим, як Прохід відкрився.

– І ж розумієш, які вони обоє вперті? Не поїхали. Бо “А кого ти будеш захищати? Порожні стіни?” Вечорами Миколка молиться Богу разом із мамою, а вночі снить драконом у пікселі… і літає з ним… Дивина та й годі.

– А ви ж теж у них вірили… – Асман намагався заглушити словами серце, що зрадливо загупало. – Татуха ж на всю спину либонь. І позивний — не просто так.

Змій глянув з-під лоба.

– У драконів? Я й зараз не сумніваюся, що вони є. Десь там, в інших світах. У снах, які бачать тільки ті, хто пам’ятає себе дитиною. Але до нас не пхаються. Розумна істота сюди не полізе. Ми й самі себе перебити зуміємо.

Асман скипів і миттю випростався. І тут же міцна рука стягнула його на мокру долівку.

– Що, снайперу на мушку захотів? Сиди камінчиком. До вечора.

– А потім?

– А потім ти своєю дорогою, а я своєю.

– Але я справді можу допомогти…

– Бачив я, що ти можеш. Тебе парамедики з руками відірвуть і документів не спитають. А війна — це… це війна, хлопче.

Асман задихнувся. Знав, які слова проковтнув Змій. Батькові. “Це справа дорослих”. І так — відколи себе пам’ятає. Батько з братом усе спільно, а він — самотою або з книжкою. От і вимріяв собі приятеля у світах. І знайшов уві сні. І прийшов на поклик. А батьковими словами і тут гірчить.

Спершу вітер доніс відлуння вибуху, а потім задрижала земля. Змій насторожився, загасив окурок і перебрався далі. Але Асман до нього не приєднався. Він слухав, як співає вітер, розповідаючи йому те, чого не вміють чути люди.

– Слухай, Асмане, – вибух почувся вже ближче, але велика долоня лягла на худе плече. – Я не знаю, як ти там опинився, і знати не хочу. Але я не русня, щоби ховатися за спину дитини.

– Ви стоїте, бо вони за вашою спиною! – вигукнув хлопець, перекрикуючи черговий вибух.

Змій потягнув його за собою, і він піддався. А серце палало чужим теплом, незнаним досі. Слабким і минущим, але від того не менш справжнім. Сильні і давні так не вміють. Бо від юності до пори батьківства у його світі минає занадто багато часу…

Пісня вітру пронизала єство передчуттям — і воно відповіло. Змієва рука зісковзнула з плеча. Асман стрибнув, проломивши укриття, яке враз стало тісним, відштовхнувся і зринув у небо, аби зустріти її першим. Згубу, яка цілила туди, де залишився Змій.

***

Він стояв на стрімчаку і дивився в небо, роззявивши рота. Над ним кружляв дракон. Так, син правду казав, що він у пікселі. Перетинки крил виглядали так, наче це небесне диво служить у ЗСУ.

Але коли дракон приземлився неподалік, він із зачудуванням упізнав хлопчика, який обережно спішувався. А коли той став на ноги, довірливо поклавши руку на лускату шию, не зміг стримати щасливого вигуку.

– Сину!

Миколка розгублено озирнувся.

– Овва! Тату, а як ти потрапив у мій сон?

– Та сам не знаю. Але тут так гарно…і ти… – ледь не мовив “ходиш”, – ти літав…

– Я тобі казав! А ти не вірив! – хлопчик підбіг, узяв його за руку і повів до дракона. – Тату, познайомся, це мій друг Асман. Я тобі про нього розповідав…

Далі він не слухав. Дивився в сірі очі дракона — і впізнавав.

– А все ж технології людей не зіпсували, – у цього голос теж ламався, але інакше. Наче з шуму водоспаду мав стати громом. – Люди, які живуть тут, усі такі. Це добре. Але вам зараз тут не місце. Це Миколці ще можна у снах ходити туди-сюди…

Удар хвоста вибив дух із грудей і кинув його зі стрімчака у прірву.

***

Миготливе синювате світло вдарило в очі — і він змружив їх.

– О, ще один у стрій хоче! – почувся дівочий голос наче звіддалік, крізь свист у закладених вухах. – Не спіши, козаче, повоюєш іще. Петре Степановичу, Вуж до тями прийшов!

– Та не Вуж, а Змій, – над ним, затуливши лампу, став високий сивий чоловік у медичній формі. – От кому з жінкою пощастило. Така не те що командирам і мені тут діру в голові проїла, але і з того світу його випросила.

Він спробував засміятися, але не дав біль у грудях. Не дружина, син. Хлопчик, що не може ходити, але літає у снах.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО