28 Липня, 2022

Ще трішки

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

– Ніт, – енергійно похитав головою Орест і його хвилястий чуб розкуйовдився.
– Я скоро геть розкисну, – занила мати. – В мене тиск, серце і відсутність апетиту.
– Одночасно? – уточнив Орест.
– Невдячний! Матері погано, а він жартує…
– Як ти взагалі дізналася, що я чергую?
– Знайшлися добрі люди, – гмикнула пані Галина, вдоволена роботою сарафанного радіо. – То зробиш хоча б на пів годинки?
– Сонця не дам! – чоловік здогадувався, що мати просто прагне похвалитися перед сусідами своїми зв’язками в Центрі керування погодою. – Ще скажи, хотіла білизну у дворі сушити. На дворі майже ХХІІ століття!..
– А от син моєї колежанки…
– Ма, не займай робочу лінію, – Орест швидко роз’єднався.

Він зиркнув у вікно – дощ був на місці. Радував око, грів душу. Краса!.. Знову ожив всефон.
– Сонця не дам! – підтвердив Орест, приймаючи виклик у пів оберта до вікна.
– З мамою розмовляв? – хіхікнула дружина. – Не відволікаю?
– Та ні, яка в мене робота, тільки знай, режим підтримуй. Щось трапилося?
– В мене нове замовлення на комікс про мурсіянцев. Бластери, пригоди в Космосі, ну ти уявляєш, треба зосередитися. А близнюки на головах ходять. Можеш не затримуватися після роботи і одразу забрати хлопців на канал? Вони давно просяться.
– Без проблем, зміна добігає кінця, скоро буду.
Дружина полегшено видихнула.
– Тільки жодної русофобії! – додала вона і жартома пригрозила вказівним пальчиком. – Розійдуться, сам їх спати вкладатимеш.
Орест схрестив пальці за спиною: – Обіцяю!
Жінка послала швидкий цьом і завершила розмову.

Цілунок пахнув кавою з корицею. Чоловік потягнувся на службовому кріслі. Жодної русофобії! І це каже його Оксана!
Ще один вхідний виклик – на всефоні з’явилося сумне чоловіче обличчя.

– Черговий Центру керування погодою, – прибрав офіційності Орест.
– А можна мені дізнатися прогноз погоди на наступний тиждень? – поцікавився невеселий чолов’яга. – А то так довго дощ іде.
– Еее…, – ще б запитав у чергового, котра година.
Обличчя співрозмовника видавалося Оресту знайомим.
– То можна мені дізнатися? – мінорно повторили запит.

Чергового осяяло, ледь не ляснув себе по лобу. Це той, хто минулого місяця переплив канал. Точно! Його в новинах показували, а на місцевому ринку прозвали «Міша-можна». «Та він кожну фразу так починає: «А можна мені кабачків? А можна мені картоплі?» – пояснювала Оксана. – То продавчині й сміються, мовляв, звідки ми знаємо, можна йому чи не можна. Може, лікар заборонив».
– На ваше звернення раджу користуватися офіційними джерелами інформації за цими контактами, – відказав Орест.

У «Міши-можна» попереду іспит на підтвердження статусу «харошева рускава». Певно, завалить… Той позіхнув, чемно подякував і від`єднався. А, може, й не завалить. Черговий замислився.
Приміщення осяяла блискавка, котру скоро наздогнав розкотистий тріск грому. Не тільки його мати, а й фермери вже висловлювали невдоволення погодою. «Підкиньте нам солі, аби ми солили огірки прямо на грядках!», – їхнє бурчання облетіло всі заголовки.

Дзенькнув всефон – надійшли свіжі результати опитування. Сам Орест участі в ньому не брав через посаду. Він швидко пробіг очима дані. Овва! Переважна більшість (включно з аграріями) прагнула продовження ненависних дощів ще трішки. Попри ниття, бурчання, позіхання, скиглення, приховане та явне невдоволення – українці голосували за дощову погоду. Орест вдоволено потер долонями, зіжмакав і жбурнув всефон. Гаджет відскочив від стіни і повернувся в руку.

– Розважаєшся? – мокрий як хлющ, на порозі з’явився Тарас і почав гучно, перекриваючи дзижчання всефона, яким сушив волосся, пояснювати: – Думав, проскочу, три метри від парковки, а довбаний дощ як посилиться!
Орест поступився йому кріслом.
– Ти одразу додому? –  колега витер краплі з лоба. – В їдальні сьогодні День нематеріальної культурної спадщини. Краще би, звісно, влаштували День некультурної, але нас не спитали, – реготнув товариш.

Орест завагався: їсти хотілося, шлунок рокотав, що той грім, але вдома чекала Оксана… дорогою перекусить.
– Друже, іншим разом, – і в дверях докинув: – прогноз погоди тебе порадує, – іронію в його голосі зайнятий сушкою Тарас не вхопив.

***
Шестирічні Захар і Назар добре ладнали в авто п’ять хвилин, доки знімали з мурсіянця повідець – це завдання потребувало командної роботи. Потім почали чубитися через домашнього вихованця.
Лише коли Орест пригрозив, що забере його собі, близнюки вгомонилися – Захару дісталася ліва передня лапка, Назару – права. Задок мурсіянця почав повільно підніматися догори, а сірий хвостик розпушився.

Ідея колонізувати Марс виявилася провальною: в тамтешніх умовах не прижилися ні люди, ні тварини. «Ми добре потренувалися», – заявляв Петро Маск–молодший, що повернувся на Землю останнім рейсом разом із командою дослідників. Цей зореліт привіз і мурсіянців – так почали звати котів, котрі побували на Червоній планеті. На Землі чоторилапики виявили летючість, що тривала від тижня до… невідомо скільки. Після ретельного обстеження (це не був прояв інопланетного вірусу, а аномалія через різницю в силі тяжіння) було прийнято рішення забезпечити «хвостикам» комфортне життя і роздати по домівках. Глобальна лотерея примирила силу силенну бажаючих мати мурсіянця в родині. Разом з тваринкою Оресту вручили і гравітаційний повідець.

Ім`я домашньому улюбленцю ще не підібрали. Якби і тут організували лотерею – уникнули б суперечок. Його мати натякала: якщо право назвати мурсіянця віддадуть їй, вона перестане згадувати випадок «з моїми онуками». В сім’ї Ореста повелося нарікати первістка по черзі то Орестом, то Джонсоном. Після народження близнюків Оксана заявила свекрусі: «Я не знаю, хто з них народився першим. Ви ж не пропонуєте назвати їх Джонсон і Джонсон?».

Перед приземленням на оглядовий майданчик, авто захлюпало пузом по воді. Мурсіянець лишився всередині: заякорився кігтями в обшивці при спробі витягнути його на прогулянку.
Пориви вітру посилилися. Орест міцно тримав парасолю, Захар Ореста, а Назар – Захара.
– Ви на уроках вже проходили канал? – з надією в голосі припустив батько. Сини похитали головами. Отже, доведеться розповідати самому, але, трясця, без русофобії. Про канал Орест знав напевно – якби не він, чоловік тут би не стояв.
– Ми вивчали природні водойми, а ця… ця не природна, – озвався Захар.
– Штучна! – підказав брат.
– Точно, штучна! – зрадів Орест. В лекції головне що – головне почати! – Це штучний канал, виритий українцями.
– Ціле море? – ахнули близнюки.

Канал Добро, і справді, скидався на сіре море: інший берег ховався від очей за стіною дощу.

– Насамперед, канал нам потрібен для захисту від росіян, що лишилися там після нашої перемоги.
Орест помітив, як округлилися оченята синів.
– І ти його копав? – спитав молодшенький (Оксана, звісно, знала, хто з них народився першим).
– Ні, це сталося до мого народження, – усміхнувся Орест. – А от ваші прадід і прабабуся познайомилися саме тут. Бажаючих копати канал назбиралося так багато, що половині не вистачило лопат. Вони вчепилися в один заступ і сперечалися, кому той дістанеться.
– Баба Стася і дідо Іван? – недовірлива гримаска з’явилася на обличчі Назара.
– Ну, тоді вони були молодими і легковажними, – засміявся Орест.
– Як мурсіянець? – уточнив хлопчик.

Не встиг чоловік пояснити, що важили вони достатньо, й у повітря не здіймалися, як син озвучив питання, що цікавило ще більше.
– І хто переміг? Хто копав канал?
– Здебільшого, екскаватори. А прабабуся з прадідусем – по черзі.
– А якщо дощ переповнить канал, і вода розіллється? – нахмурився Захар.
– Ми вчасно вимкнемо опади, – запевнив чоловік. – Ще трішки, і вимкнемо.

До того, як малюки змерзли і запросилися додому, Орест встиг розповісти, що канал виконує не тільки захисну, а й екологічну функцію. За допомогою новітніх технологій, побутове сміття і відходи виробництва перероблялися на рідину, що заповнювала канал.

Раптом Захар приставив до лоба долоньку козирком, тривожні зморшки з’явилися на дитячому личку:
– Татку! Там хтось борсається!
– Не турбуйся, зайчику. Якщо це людина, то зможе виплисти на наш берег, а якщо орк – потоне.
– Орки не вміють плавати?
– Вони не вміють не пити «водку». Рідина в каналі, на яку перетворюються відходи, спеціально має смак «водкі», ідентичний натуральному.
– А якщо він втримається і не вип’є? – стривожився Назар.
– Не хвилюйся і запам’ятай: жоден орк ще не допливав до середини Добра.

«А «харошиє рускіє» зустрічаються вкрай рідко», – подумки додав Орест.

***
Оксана вийшла на ґанок з парасолькою: всефон повідомив, що автівка прибуде за три хвилини. Перевірила погоду – ще трішки дощитиме. Жінка усміхнулася. На душі стало тепліше. Штучно затриманий над територією країни дощовий циклон означав відсутність опадів у «сусідів». А там тільки ось пожежі почали як слід розгоратися. Заради такої справи можна і зливу потерпіти.

Машина, керована автопілотом, м’яко припаркувалася, беззвучно відчинилися двері. Зазирнув досередини, Оксана побачила сплячих близнюків, чоловіка і мурсіянця, який скрутився клубком під самим дахом.

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО