Не видно в тепловізорі

Олена завернула за ріг високого будівельного паркану на вулиці Дарвіна.

Пам’ять уперто пхала в уяву знайомі з дитинства старовинні будівлі з вишуканими еркерами й візерунчастими балкончиками. Отам різьблена брама з колонами – вхід на подвір’я маєтку вісімнадцятого сторіччя… Однак перед очима простягалися лише кострубаті тимчасові огорожі довкола будмайданчиків. Десь віддалік гуркотів екскаватор, згрібаючи залишки уламків та сміття, в котрі перетворився історичний центр міста після ракетних обстрілів.

Що будуватимуть на цьому місці? Чи планують відновити історичні будівлі по старих світлинах, або спорудять щось нове? Мабуть, на сайті міської адміністрації про це написано. Треба буде почитати.

Серце напружено закалатало. Таки вік дається взнаки. Вік і війна…

Олена проминула бляшані панелі, спираючись на ціпок і накульгуючи. Зупинилася біля прозорої огорожі з рабиці, крізь яку можна було спостерігати за перебігом робіт. І мимоволі стиснула вуста, побачивши то там, то тут примітні червоні роби.

Нещодавно уряд повідомив, що залучатиме до відбудови зруйнованих міст полонених окупантів, засуджених в Україні за військові злочини. Таких після обміну пересічних комбатантів лишилося чимало: пілоти та танкісти, що руйнували житлові квартали, солдати, що розстрілювали цивільних, ґвалтівники та кати. Ідея полягала в тому, що вони всі мають відпрацьовувати власне утримування, а ще повинні наявно побачити і усвідомити, що саме вони накоїли.

Отже, «програма перевиховання» запрацювала.

Олена примружилася. Треба придивитися як слід.

Як там казала її бабуся? Віч-на-віч…

Та всі на майданчику копирсаються із власними справами. Як же їх змусити подивитися?

Вона ступила до огорожі, повалилася на неї плечем і пронизливо зойкнула. Рабиця заскреготіла, будівельники обернулися. І ті, в червоних робах, теж. Один, другий, третій…

Хоп… хоп… є!..

Спиною прокотилася напівзабута холодна хвиля, і світ довкола наче потьмянів…

– Бабусю, вам зле? – перехожий хлопчина підхопив її попід лікоть. Тепла, дужа рука, такою носити дітей, а не автомат.

– Ні, синку, все гаразд. Трохи зашпорталася.

– Може, вас провести?

– Ні, дяка. Я сама.

Олена знову скинула оком на будмайданчик. Помітила, що на метушню біля паркану витріщилися усі найближчі підсобники в червоному. От і чудово! Хоп… хоп… ще…

Знову запаморочило, і вона міцніше оперлася на ціпок. Та то нівроку. Подужає…

***

В кімнаті темно. Жодного промінця місячного сяйва крізь щільно запнуті штори. Коли надто довго проживеш при світломаскуванні, найменший виблиск із вікна спричиняє неспокій.

Котра вже година? Трохи за північ. Найліпший час.

Зручніше вмоститися на ліжку. Заплющити очі й розмірено дихати, допоки тіло не стане невагомим і наче зникне…

Спочатку начебто нічого не відбувається.  Але зрештою над її нерухомим тілом поволі здіймається Тінь. Її не можна побачити очима, проте Оленин внутрішній зір добре розрізняє пливку напівпрозору хмаринку. Та похитується, наче голова хижака, котрий шукає здобич.

Тепер треба дати Тіні слід. Мітку, залишену скам’янілою, закрижанілою, непозбувною ненавистю в сітківці чужинського ока.

Чи спрацює? Адже казна-скільки років цим не користувалася. А на відстані – й узагалі ніколи…

Проте геть сумніви. Треба згадати будмайданчик. Червоні роби. Плямку безбарвного, наче риб’ячого ока на кирпоносій пиці.

Вулиця Дарвіна. Бідаха сер Чарльз навіть не уявляв наслідки спрямованої селекції пристосуванців, катів і брехунів…

…зіниці спалахують бузковим, скручуються в яскраву цятку… падіння в нікуди…

На певний час – мить? чи вічність? – усе довкола зникає. А тоді перед очима – і Тіні, і її власними, –  вимальовується сіра сутінь.

Незнайоме приміщення із загратованими вікнами. Шереги ліжок, на них – сонні чоловічі тіла під ковдрами. На гомілці, що випнулася з-під накривки,  зблискує електронний браслет. Втім, бранці не тікатимуть навіть без системи стеження. Адже бовдура, котрий опиниться поза міцними стінами та охороною, перші-ліпші місцеві негайно порвуть на шмаття.

Однак Тіні не завадять ані стіни, ані варта.

Онде й перший «мічений». Наче оповитий бузковим сяйвом.

До війни біля Олениного двору теж ріс бузок. Російський снаряд лишив на його місці вирву, а довкола – розшматоване гілляччя, перемішане зі склом шибок, уламками лиштви та шиферного даху. Добре, що вона тоді була в підвалі з іншого боку будівлі, і стіни витримали.

Загалом їй пощастило. Лишилася живою, й найближчі рідні теж. Стіни будинку також встояли, а все інше можна відновити.

Але скільки стін не витримало? Скільки міст та сіл росіяни перетворили на руїни? Скільки людей було вбито у власних домівках або на вулицях, спалено живцем в автівках, закатовано або депортовано? Літніх, молодих, дітей, немовлят… За що? Заради забавки збочених мавп, неспроможних збагнути сенс цивілізації?

Еге ж. Онде вони. Чергова генерація «вялікіх завоєватєлей». Сплять собі, тварюки. Після злиденної занедбаності їхньої рашки навіть довічне ув’язнення в Україні з охайними камерами, триразовим харчуванням та медичним наглядом для них, певно, щось на кшталт санаторію. Трясця, це ж не покарання! Ув’язнення є карою лише для вільної людини, яка здатна цінувати свободу. А для рашистів це втілення одвічної московітської мрії – щоб усе отримувати на халяву й ні за що не відповідати. Навіть праця на будівництві – аж ніяк не Бєломорканал. «Щоб вони усвідомили, які злочини вчинили…» Маячня! Нічого вони не усвідомлять, і навіть не намагатимуться. То лише данина забобонам наївних союзників, які досі вірять, що коли істота ходить вертикально і вміє базікати, то вона є людиною.

Тінь нетерпляче смикається. Дужчає. Ущільнюється, наливається чорнотою.

Уперед, рідненька! Час починати.

Туша на ліжку стріпується від поштовху. Дико вирячує очі й роззявляє рота, проте звідти не виривається ані звука. Тінь начебто нематеріальна, однак чудово взаємодіє з матеріальними об’єктами. Зокрема створює щільний кавалок, що перепиняє постачання повітря до горлянки.

– То що, потворо? Гадав, що здався в полон, посидиш тут років зо п’ять в теплі та достатку, а потім тебе випустять під якусь дипломатичну угоду? Та ні, дзуськи!

Кацап розпачливо харчить. Цікаво, що воно зараз бачить перед собою? Певно, страшне примарне чудовисько. Бабуся оповідала, що колись їй вдалося поглянути на свою Тінь збоку. Проте Олена таке не вміє. Востаннє випускала Тінь понад сорок років тому проти п’яного ґвалтівника, що тягнув її увечері за кущі. Та й того не добила – трохи придушила, перелякала до мокрих штанів і відпустила. Була ще молода й добра.

Та тепер уже ні. Аж надто із кацапами-різниками.

– Що, приперся сюди заробити на смертях безневинних людей? Брехатимеш, що не знав, куди їдеш? Що тебе обманули і змусили? Ги-ги! Скільки українців ти насправді вбив, га? Скільки жінок і дітей? Гадав, що ми такі добрі та дурні? Аякже!..

Зібгана ковдра сповзає на підлогу, обличчя чорніє й набрякає, в повітрі розпливається сморід сечі.

Коли небіжчик нерухомо заклякає, Тінь поволі його відпускає. Злітає догори, нетерпляче роззирається, вишукуючи наступного «міченого». Онде воно, ближче до дверей.

За мить на ліжку починає судомно сіпатися зизоокий бусурман. Розпухлий язик щось незрозуміло белькоче.

– Чого? Хочеш жити? Ті люди, яких ти вбивав, теж хотіли! І вони тобі нічого поганого не робили! Це ти приперся їх убивати! Тому зараз ти, мерзото, здохнеш. Жоден з вас звідси не вийде. Біосміття плодитися не мусить. Української землі тобі забаглося? От зараз ти нею і вдавишся! Як, смакує?

Усі довкола сплять. Ніхто нічого не чує. Хіба мало чого людина борсається уві сні.

Наступний. Вирячені очі, хрипкий посвист повітря в перетиснутій горлянці. Тінь не квапиться: час від часу дає ковтнути трохи повітря, а тоді здушує наново.

– Що, мавпо? Дійшов до Ла-Маншу за три дні? «Дідивоювали»? Це через твоїх грьобаних дідів ми не мали змоги навіть розмовляти рідною мовою. Це ви, потвори, нас завжди нищили. Мої діди мерли з голоду, щоб твої могли набивати кендюх… Деукраїнізації тобі закортіло? Не розумієш, що кажу? Зараз усе, бридото, зрозумієш!

Наступний…

Цікаво, який діагноз поставлять лікарі, коли зранку знайдуть купу задушеного падла, проте без жодних ознак «знаряддя праці»?

Небіжчиків додається. Сморід в камері щільнішає. Усе слушно. Лайно до лайна.

Шкода, що Тінь здатна працювати виключно по «прив’язці». А «мітка», на яку вона орієнтується, створюється лише прямим зоровим контактом. І неможливо поставити мітку, коли ти у стані Тіні. А то б тут не лишилося жодної тварюки.

Шостий готовий. Усе? Овва, а онде блимає ще одненький мічений! Таки чимало встигла захопити!

***

Знову удома. Прохолодний вітерець струмує з прочиненого вікна кімнати, охолоджуючи розпашіле чоло. Тінь всоталася назад у тіло й до пори розчинилася десь усередині, наче й не було. По шибці лагідно шерхотять листочки бузку – торік кущик випнув молоді пагінці зі залишків коріння на місці засипаної вирви.

Серце досі напружено калатає. Мабуть, варто випити щось заспокійливе.

Але тішить, що програма-мінімум виконана.

Ще на початку війни хтось підрахував: якщо кожний дорослий українець ліквідує трьох російських загарбників, то на рашці не лишиться кому воювати. Однак зі старої, котра насилу дибуляє з ціпком, кепський вояк. Та й Олена тих окупантів протягом війни навіть не бачила вживу, бо їхній наступ зупинили за кількадесят кілометрів від її міста. А без мітки «віч-на-віч» Тінь працювати не вміє. Енергетична берегиня існує для самозахисту, а не для війни.

Проте «програма перевиховання» нарешті дала змогу дістатися до потвор. Певно, на інших будівництвах теж удасться когось підчепити та уколошкати.

Адже відомо, що «хароший русскій» – це той, якого не видно в тепловізорі.

І чим більше їх перетвориться на «хароших», тим менше лишиться онукам на наступну війну.