Коли є в серці те, що не вмирає…

–         Я хочу знову спробувати знайти щастя між людьми,- сказала твердо і  спокійно; чекала реакції Лісовика. Щось у ній змінилося, якась рішучість, непохитність і в словах, і в погляді… Це вже не та наївна дівчина, яка дивувалася: «Ну, як-таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!» Її впертість, рішучість до душі Лісовику.

–         Добре, але спершу хочу тобі дещо показати.

Повів до лісового озера. Це мальовниче місце було їхнім улюбленим. Тихе дзеркало води, здається, вже спало… Ба, ні – милувалося повним місяцем, навколо якого яскраво миготіли міріади зірочок.

Цвіркуни весело розкошували у пахучих травах. Мабуть, теревенили з вербами (люблять нічні розмови)…

–         Є одна жінка. Її чоловік помер. Більше двох наче й не жила (так, як і ти, коли була в Марища). Але зуміла відродитися до нового життя. Вона мені тебе нагадує. Читав у коментарях, що багато людей припускає: вона могла бути Мавкою в минулому житті. Не заперечує, бо так і сама відчуває. Думаю: то найкраща особа для втілення твоєї мрії, бо вона, мрія, у вас спільна.

Але спершу подивись це…

Лісовик підняв руку. Одна зірочка всміхнулася і злетіла в озеро (на щастя, подумала Мавка, загадавши бажання). З того місця, де вона опустилася, на поверхні води стало утворюватися щось схоже на великий екран. Мавка здивовано глянула на Лісовика, але нічого не промовила, бо почула голоси, а потім стала спостерігати за тими людьми, яких побачила у величезному «водотелику».

–         Пробач,- сказала ніяковіючи. Вона дивилася на нього, шукаючи в погляді підтвердження того, що чоловік не сердиться на неї.

На вулиці було безлюдно. Вечірні сутінки сповзали на землю. Вони заповзали скрізь: між дерева, кущі, квіти, траву, будинки; навіть у будинки, де не було ввімкнене світло. Вечірня прохолода приємно огортала нагріті денним сонцем тіла.

–         Не подобається мені, як усе вийшло,- невдоволено, але без злості сказав Микола. Його висока кремезна постать гарно вирізнялася на тлі світло-сірого будинку. Голос звучав чітко, але вона відчула, що її коханий не сердиться. Це додало впевненості, тому й сказала:

–         Ну, як вийшло, так і вийшло.

…Вони не зауважили, що вже рухалися поруч сутінками вулиці. Химерні тіні, здавалося, спостерігали за цією парою. Вона – вродлива жінка, наче дівчинка, поруч із ним – справжнім козаком (навіть таку чуприну, заплетену в косичку, носить). Сильний, красивий, вольовий, він зумів завоювати її серце, хоча спершу вона його відштовхнула.

Міцна і водночас ніжна рука вже обняла її стан. Дівчина-жінка відчула приємний трепет у спраглому кохання тілі. Хотілося близькості – не лише поцілунків…

–         Слухай, можеш подивитися сюди?- він несподівано перервав її фантазії.

На невисокому пагорбі виднівся дивний дім. Він нагадував привида: у жодному з численних вікон двох поверхів не було світла; химерний дах, химерна вся будівля. Вона і манила, і відштовхувала одночасно. Можливо тому, що вже вечір. Можливо, вдень сприйняття дійсності було б зовсім іншим. Точно іншим!..

–         Хто це?..

До темного будинку іде вишукана дама. Сліпучо-біле довге плаття, білий капелюшок, білі рукавички і, дивно, біла парасолька, хоча ні сонця, ні дощу не було. Її граційна хода, шлейф чудових парфумів, що приємно лоскотали ніздрі Миколи і його коханої, говорили про вишуканість цієї особи.

Вхідні важкі двері, здається, самі відчинилися перед незнайомкою. Вона зникла за ними. Будинок-привид наче проковтнув її.

Закохані переглянулися, не розуміючи, чи реально все відбувається. Світлана ще дужче притулилася до Миколочки. Здавалося, хотіла в ньому розчинитися, сховатися, бо якось моторошно почувалася. І йому, схоже, також було не по собі.

–         Що це? Блискітка виднілася недалеко від них. Долаючи параліч страху (мали дивне відчуття, що хтось за ними спостерігає, хоча в такій темряві це неможливо), вони підійшли ближче. Микола підняв те, що виблискувало в уже густій темряві. Це був камінець розміром у намистинку, дуже гарний і дивний, його сяйво нагадувало зірочку.  Мабуть, ця дама його загубила. Можливо, це деталь її одягу чи прикраси. Закохані вирішили його взяти собі, бо в темний будинок-привид не було бажання заходити.

–         Вперше таке бачу,- з острахом зізналася білявка. Її великі від страху очі здавалися дуже глибокими. Вони нагадували очі Мавки, коли змінювали відтінки зеленого (так у неї завжди відбувається).

Раптом у будинку засяяло світло в кількох вікнах. З несподіванки Світлана й Микола сахнулися назад. У потоці світла вони побачили чоловічу постать: елегантний чорний смокінг, біла жива квітка на грудях, високий циліндр на голові, який він знімав. Нагнувся, цілуючи руку дами в білому. Схоже, це зустрілися коханці. Таємно, аби їх ніхто не побачив…

Але чому вони одягнуті так, наче з іншого століття сюди прийшли?..

–         А мені це дещо нагадує,- замислено сказав Микола, ще дужче  пригортаючи до себе Ланочку (так любив називати кохану).- Здається, я щось подібне бачив в одному фільмі. Зараз має зазвучати вальс – і вони почнуть танцювати…

Доки він це говорив, мелодія вже тихо звучала, тому вони спершу побачили, що пара стала кружляти у вальсі кохання. Аж коли мелодія зазвучала сильніше, вони її почули. Микола сказав, що саме її чув у тому фільмі.

Світлана, долаючи свій страх, який переважав над цікавістю, тихо прошепотіла:

–         Пам’ятаєш той будинок у кінці вулиці Володимира Великого? Я там щось подібне відчувала… Ой, мені здається, що цього чоловіка, але в сучасному одязі, я бачила там також… Ти ж був тоді зі мною. Пригадуєш того пана, з яким ми зіштовхнулися? Ну, той, що якось так гарно і незвично перепросив нас… Ми ще потім говорили, що він наче з іншої епохи, бо зараз так не говорять. Пригадуєш?..

–         Та-а-ак,- погодився Микола,- ти права. Я ж мучився здогадками, де його бачив. Обличчя видалося знайомим, але цей циліндр… Та коли він його зняв, я одразу став ритися в пам’яті, щоб зрозуміти, де і коли його бачив. Дивно все це… Дивно…

Знайдений камінець несподівано засяяв у руці Миколи. Він поклав його в кишеню і сказав:

– Хочу тобі зізнатися… Може, момент і не зовсім підходящий, але щось мене зсередини змушує сказати те, що вже давно хотів зробити… Тільки не запитуй, чому…

Знаєш,.. я думав, що ніколи вже не зможу закохатися…

–         Чому? – здивовано перервала Світлана, забувши про його прохання. – Ой, вибач. Якось само собою вирвалося. Ти, мабуть, розчарувався в жінках… Ми про це з тобою ніколи не говорили. Мене більше цікавить наше теперішнє життя і майбутнє, а минуле нехай залишається в минулому. Я знаю, що ти мене кохаєш так, як і я тебе. Я знаю, що разом ми будемо щасливими. Давай спробуємо жити разом.

Нам не треба ховатися, таємно зустрічатися, як ось цій загадковій парі з іншої епохи. Чи є якісь причини, Миколочко любий?

–         Без причин!- зрадів чоловік, бо його кохана вже все сказала, на що він так довго зважувався…

А вона таки вміє читати думки… Може, в ній і справді живе Мавка, яку вона так любить?.. Саме тому, мабуть, вона йому й запала в серце ще під час затяжного віртуального спілкування. У цій білявці дивним чином поєднуються дитяча наївність і жіноча мудрість, страх завжди змінюється рішучістю.  Щось є в ній таке, чим вона притягує до себе і вже не відпускає, коли кохає… Вона, як і Мавка, має в серці «те, що не вмирає»…

Яка жінка дала б змогу спробувати йому відновити колишнє сімейне життя (розлучилися з дружиною після його повернення з війни)?.. А вона сказала спробувати… Лише попросила бути дуже обережним, бо його колишня дружина видається їй підступною, як Килина з улюбленої «Лісової пісні».

Як вона все це знала, якщо навіть ніколи її не бачила?.. Микола відчуває її силу духу, тому з такою варто спробувати розпочати нове життя… Така не зрадить, не вистрелить у спину. Вона вміє любити, у ній так багато жіночої мудрості, розсудливості, тому він зробить усе, аби зробити свою кохану щасливою…

–         Може, нам краще просто піти додому? – заглянула в його очі Світлана.- До мене додому… До нас додому… – і злились у пристрасті поцілунку…

У цей час у будинку стихала музика. Закохана дивна пара також цілувалася. Світло згасло. Темрява поглинула все. На небі ні місяця, ні зірок… У повітрі витало кохання…

Лісовик задоволений і спокійний пішов відпочивати – цього разу їй вдасться стати щасливою!..

–         Дзень,- спробував задзвеніти будильник, але Микола одразу ж його вимкнув. Біля нього солодко спала уже його Ланочка. Ні, його Мавка. Вона солодко пригорнулась до нього. Ніч пристрасті й кохання була гарячою. Він так довго мріяв про це, а вона сама запропонувала зробити його і себе щасливими…

–

А як же химерний дім, загадкова пара закоханих у ньому, мелодія, поцілунки?.. Невже все наснилося?..

Миколка всміхнувся своїй здогадці і став смакувати в поцілунку губами коханої… О, як добре!.. Задоволення, приємна втома розлилися тілами в душами, які стали одним цілим…

–         Ти – мій назавжди…

–         Моя назавжди… кохана… Моя Мавка…

Дзінь, – щось впало й покотилося…

Блискучий камінець… розміром у намистинку сяяв, наче зірочка, що впала в лісове озеро…

Як добре, коли в серці є те, що не вмирає!..

Казка щастя лише починалася…