Медуза

Море було невимовно гарним. Я підійшла до самої води і так стояла, дослухаючись до ледь чутного плюскоту хвиль.

О цій ранній порі на пляжі дуже тихо. Галасливі діти та не менш шумні дорослі ще сплять чи якраз поглинають сніданок у своїх затишних оселях з кондиціонерами. Пляжем безроздільно володіють пенсіонери. На лавочках сидять бабусі й дідусі, здебільшого по одному. Не слухають музику через портативні колонки, не базікають надмірно голосно, не втикають у смартфони, а просто слухають штиль і вбирають у себе сонце.

Я зробила крок – і море лизнуло мої пальці. Прохолодне, спокійне, прозоре. Ну наскільки може бути прозорим Азовське море. А насправді воно може. По всій Україні його вважають брудною калюжею, але ж це ми, люди, зробили його таким. Колись тут виловлювали осетрів промисловими масштабами, а зараз навіть бички дохнуть від спеки і забруднення. А ви цих бичків на ринку бачили? Малюсінькі, худі, ледве вилупилися, а вже впіймалися. Старі рибалки кажуть, що риб’ячих дітей кривдити не можна, але зараз виловлюють усе, що хоч якось плаває і потрапляє у сітки.

А минулого року медузи? Величезні драглисті створіння окупували пляжі, жалили відпочивальників, а восени помирали і смерділи на березі бридкими купами. На Балі колись шторм виніс на прекрасні пляжі тони сміття, що люди його накидали в океан. Вражаюче огидне видовище. Цвинтарі дохлих медуз на рідних берегах справляли таке ж гнітюче враження. Наче море намагалося віднадити дурних гомо сапіенс хоч якось.

Про вовка промовка. Повз мене повільно пропливла медуза. У прозорій ранковій воді її добре видно. Купол сантиметрів 30 у діаметрі, щупальця тягнуться на півметра. Корнерот. Називається так, бо щупальця схожі на коріння. Хоча це власне і не щупальця, а ротові лопаті, але всі називають їх щупальцями. Істота через них їсть.

Медуза рухалася мляво, як і всі зараз на цьому пляжі. Чи то пливла, чи то просто гойдалась на невеличких хвилях.

Я почекала, поки істоту віднесе подалі, глибоко вдихнула і зайшла у воду по пояс. Волосинки на руках стали дибки. Тілом прокотилася хвиля приємної прохолоди. Я зупинилась. Заплющила очі. Прислухалась. Благословенна тиша. Штиль. Ледь чутний прибій. Відчуття теплого сонця на шкірі. Пісок під ногами. Доторки хвиль. Розплющила очі. Темне-лазурове море безкінечно тягнеться до небокраю і далі. Блакитне небо тримає маленькі білі хмаринки. Позаду пляж, пенсіонери на лавочках і трьохетажні будинки за парканами на самому березі. Справа море і кручі. Зліва море і порт. І хмара бурого диму з Азовсталі. Ну хто придумав будувати металургійний завод прямо на узбережжі? Він же скидає забруднену використану воду просто в море. Через величезну шлакову гору пляжі тонуть у муляці. А коли вітер несе дим в сторону моря, горизонт затягує нудотно-бурий серпанок – від Маріуполя аж до Білосарайської коси. Над містом цей серпанок якось не так видно, хоча там у повітрі буває літають руді хмари та сніг взимку інколи коричневий.

Краще б вліво не дивилася. Тільки зіпсувала відчуття моменту.

Раптом відчула доторк ззаду до ноги. Ще не встигла обернутися чи злякатися, як те місце пронизав біль – поруч у товщі води гойдалась велика медуза. Мабуть, зачепила мене, коли пропливала повз. Не могла обпливти, а?

Блаженний настрій остаточно зіпсувався. Я подивилась, чи не нема навколо мене інших кусючих створінь, пірнула і попливла. Опік на нозі майже не відчувався – Азовське море зцілює рани, фізичні та душевні.

Відчуття спокою поверталося з кожним рухом. Я розривала руками товщу води, проштовхуючи своє тіло вперед. Ніякого сліду по собі не лишала. Природні стихії надто могутні, щоб одна людина збурила їх спокій. Але коли людей мільярди… Раптом я налетіла на щось слизьке і велике. Від несподіванки верескнула. Звук зачепився за складки моря і згас. Величезна сіро-біла медуза ворушила своєю бузковою бахромою за якихось кілька сантиметрів від мого тіла. Зіткнення відбулось лоб у лоб – я вгатилась просто у пружний купол морської істоти.

Я похапцем знайшла дно під ногами – запливти туди, де тобі вище голови, ще треба сильно постаратися – і обережно позадкувала, щоб не зачепити щупальця і не обпектися знову.

Медуза попливла за мною. На диво швидко як для створіння, що рухається, створюючи перед собою зону низького тиску.

Серце все ще калатало після несподіваного зіткнення. Я плюхнула вбік і цього разу жалка морська шмаркля мене не наздогнала.

Кільватерний струмінь! Це має бути кільватерний струмінь, який зазвичай буває за кормою судна. Не могло ж безмозке створіння, що харчується планктоном, мене переслідувати. Ото вже не думала, що я своїм тілом створюю течію, в яку потрапить якась морська тваринка. Наче ж і корму маю не таку велику…

Я попливла до берега. На цьому пляжі хоч є де плавати. На пляжі біля шлакової гори треба йти мало не кілометр, щоб зануритися – води по коліно.

На мілині мене чекав сюрприз у вигляді ще одного корнерота. Медуза пливла вздовж берега якраз там, де я зібралася виходити з води. Я зупинилася, пропускаючи її, наче перешкоду справа на дорозі. Здавалося, медуза не робить ніяких спроб усвідомлено кудись рухатись, просто гойдається і хвилі зносять її праворуч.

У воді більше нікого не було – тільки я і медуза. Точніше як мінімум чотири медузи. І це тільки ті, що я їх бачила.

Я почекала трохи і зробила крок до берега. Медуза розвернулася і попливла проти хвиль, перегороджуючи мені шлях. Та якого біса? У цього створіння нема ані мізків, ані м’язів, ані зубів. Не могло ж воно мене відчути і тим більше не могло свідомо піти навперейми.

Медуза вперто пливла проти хвиль, ритмічно колихаючи своїм куполом. Невелика, сантиметрів 20 у довжину, навіть бахрому не видно. Я зробила крок ліворуч, драглиста істота посунула в цьому ж напрямку. Наче й справді намагалась мені перешкодити.

Звісно, людство загидило моря й океани, але ж я нічого такого не робила. Я навіть овочі в екоторбинки купую замість пакетів – маленькі кроки для порятунку планети, хоча б від пластику. Морю та його істотам нема за що мене переслідувати…

Та що там тої медузи проти моїх метр шістдесят вісім! Я обігнала медузу за кілька кроків і вийшла з води. Зупинилась. Серце чомусь досі калатало. Сонце пило вологу з мого тіла. Пенсіонери мліли на лавочках.  Медуза кинула спроби плисти проти хвиль і ліниво погойдувалась, націлившись куполом на берег. Нога трохи пекла від доторку її сестри.

Хвилі повільно відносили істоту все далі й далі. Якби у неї були очі, присягаюсь, вони б слідкували за мною. Звісно, людство загидило моря й океани. Просто в цю мить у море виливаються відходи, а в повітря над моїм містом з заводських труб летить пил, азот, формальдегід, сірководень та ще половина таблиці Менделєєва. Але щоб думати, наче отруйні морські створіння націлені на помсту людству, це ж треба схибнутися. Чи ні?