1 Серпня, 2021

Ефір

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

За вікном пролунало оглушливе ревище, і вікна знову затремтіли, погрожуючи вилетіти назовні тисячами скалків. Цього ранку мене розбудив телефонний дзвінок, що було вже саме по собі подією. Довелося відповісти на виклик.

– Слухаю уважно, шефе.

– Давай швидко збирайся, і – до нижнього цеху! – різонув слух гнівний голос начальника, – Якщо через півгодини тебе там не буде, Елліоте, то можеш шукати іншу роботу.

Що ж, вичерпно, стисло і зрозуміло. Втім, не звикати. Зітхнувши, дав відбій, у слухавці вже й без того пищали короткі гудки. Але варто було обірвати зв’язок, як кімнату знову заполонив могутнє ревище сталевих птахів. Я визирнув у вікно. Вулиці все ще були порожніми, а, отже, поки турбуватися нема про що. Синяву неба повністю закривали ешелони величезних літаків, що віддалено нагадували хрести. Втім, незважаючи на зловісний вигляд, дехто називав їх янголами. Адже літальні апарати – єдині, що змогли

подолати стіни, зведені в результаті останніх подій.

Я кинув погляд на календар і важко зітхнув. П’ятий рік війни. Третя Світова почалася, як велика інформаційна веремія, яка згодом вилилася в масову ізоляцію, пізніше – в ідеологічну війну. Але, якщо почати розмірковувати про це, ранок піде нанівець, так що краще просто поквапитися на службу.

Нашвидку прийнявши душ, я звично оглянув своє віддзеркалення. Імплант закривав половину тіла, тому з дзеркала на мене дивилися дві різні людини: я сам, риси, звичні за багато років, і –  незнайомець, чужий, але водночас, дуже рідний мені. Однак, і на цю тему поміркувати не вдалося, вбудований органайзер швиденько нагадав про себе вібрацією в потилиці. Похапцем одягнувшись, я вискочив за двері. Шефа треба поважати, з нього станеться виконати загрозу…

***

Величезні зали, здавалося, іскрилися від навантаження, робоча метушня дещо скрадала непрезентабельний вигляд приміщення. Темні кути старої стелі «прикрашали» візерунки з павутиння, а стін у нижніх цехах практично не було, оскільки їх надійно загороджували численні коробки та ящики. Вікна закритих приміщень раз по раз спалахували відблисками моніторів, за якими невтомно трудилися на благо наших панів. Нижні цехи зазвичай завжди порожні, але протягом останнього тижня сюди почали забігати майже всі співробітники. І я розумію чому: всі бояться бомбардування. Безглуздя, адже останні військові дії були три роки тому, а люди все ще стрімголов пірнають під землю, варто комусь голосно крикнути «Бум!». І це за умови, що ми живемо занадто далеко від зони основних бойових дій. А вже інформаційна галас! Ось і зараз…

– Що там пишуть?

– Не знаю, у Глорії начебто була газета.

Після такої гучної заяви всі кинулися на пошуки Глорії, яка з нещасним виглядом читала чергову статтю про дефіцит картоплі. Співробітниця ще з хвилину побідкалася, що не встигла закупити такий цінний тепер овоч.

А тепер, звісно, товар миттю зметуть із прилавків. Якщо вже не змели.

Подібні сцени повторювалися частенько, і щоразу я насилу стримував сміх. Еге ж, брехуни бояться чужої брехні, з цим важко сперечатися. Хлопці стовпилися навколо бідної дівчини, голосно обговорюючи останні новини. Глорію варто тільки пожаліти. Чому? Та тому, що через кілька днів вона з величезним розчаруванням виявить нібито дефіцитну картоплю на полицях, і не виключено, що за старою ціною. Вельми прикро, враховуючи, що напередодні переплатила за неї втричі.

Насвистуючи стару мелодію, яку сьогодні мало, хто пам’ятає, я неквапно рушив Цехом. Було щось хвилююче в цьому очікуванні ранкових подій, і я наважився таки зробити черговий дзвінок. На жаль, відгукнутися, як зазвичай, ніхто не побажав. Тут я вловив, що загальний галас миттєво згас, а це означало лише одне: в Нижні Цехи спустився шеф. Ось вже кого тут вже не чекали…

Філіп Залізний окинув суворим поглядом натовп, що зібралася навколо Глорії, і народ швиденько поквапився зайняти робочі місця, хоча до кінця законної обідньої перерви залишалося ще хвилин п’ятнадцять.

– Добридень, Філіпе, – ввічливо всміхнувся я, – прибув, згідно з Вашим розпорядженням. В чому проблема?

Залізний звично-недбало махнув рукою, наказуючи йти за ним, місцем для бесіди шеф обрав найдальшу кімнату Цеху. Відкривши двері своєю карткою допуску, Філліп тицьнув рукою в найближче крісло, і, вмостившись поруч, оббіг мою постать чіпким поглядом виразних темних очей. Хвильку поміркувавши, вирішив почати з місця в кар’єр:

– Елліоте, я знаю, ти – технік першого класу, тому звільняти за дрібну помилку, яка мала місце, я не стану.

Я мимоволі поперхнувся. Оце-то так, початок багатообіцяючий. Втім, що й казати, Філіп частенько звільняв і за меншу провину, ніж технічний збій.

– Але я викликав тебе, – чітко і розмірено вів далі начальник, – щоб ти відключив цей агрегат.

Я зиркнув на машину. Процесор РА-44 власної збірки.

– Але навіщо? В чому проблема?

– Еліоте, – втомлено зітхнув Філіп, – перш, ніж отримати відповідь, трохи увімкни мізки. Розберемося по пунктах. Перший. Навіщо ти встановив тут цю машину? Вшануй-бо, нагадай старому.

– Вона мала сортувати відеоповідомлення, які не дійшли до адресатів, – покірно відбарабанив я.

– Тобто, ті, що люди видалили після запису? Так колись ти пояснював? Нібито цей прилад мав просто їх зберігати в пам’яті, щоб не засмічувати наш ефір.

– Саме так. А що трапилося?

Замість відповіді шеф мовчки увімкнув голосовий дисплей процесора.

– ПРА-44 вітає вас, господарю! – пролунав металевий голос машини.

– Скажи мені, скільки відеоповідомлень ти відправив за цей тиждень?

– Близько ста тисяч.

– Але ти не мав їх відправляти! – здивовано пробурмотів я, – Ця функція не в ходить до твоїх обов’язків.

– До моїх обов’язків входить підпорядкування людському індивідууму або колективу, – відказав робот, – У всіх відсортованих мною відеоповідомленнях була установка «колись». Відстежуючи інформацію від інших процесорів і отримуючи відомості про зовнішньополітичну ситуацію, я, перш за все, дотримувався команди, коли відправляв ці повідомлення.

– Тепер зрозумів? – махнувши рукою, Філіп бадьорим клацанням клавіш заткнув фонтан красномовства машини, – Твій ПРА-44 відправляє видалені повідомлення трирічної давності. Із зізнаннями, невисловленими словами та іншими дурницями боягузів, яким було складно вимовити все вчасно.

– І для вас це проблема?

– Для мене все проблема, що заважає Ефіру.

Я гірко всміхнувся. Ну так, звісно ж. Ефір понад усе. З тих самих часів, коли вибухнула війна, яка миттєво стала інформаційною, засобів мовлення практично не залишилося. Потім був лише Ефір – єдина мережа брехунів і пропагандистів, які мали завданням брехати, і брехати досить добре, з однією-єдиною метою – продовжити війну.

– Ти хоч уявляєш, що трапиться, коли люди з країн за Стіною отримають відеоповідомлення від когось, хто не встиг зробити своє зізнання кілька років тому? Уявляєш, що станеться з нашим могутнім титаном, коли у нього луснуть ноги? А ось що! – все більше гнівався начальник, – Велетень впаде в бруд і миттєво розлетиться на шматки! – кілька хвилин Філіп важко дихав, потім опанував себе і стримано кивнув. – Бачу, проблему ти зрозумів. Тож наполегливо раджу розібратися зі своєю машиною. Доки не сталося лихо.

Шеф швидко покинув кімнату, демонстративно грюкнувши дверима, мені ж довелося братися до справи. Хоча душа до цього зовсім не лежала. Сумно зітхнувши, підійшов до клавіатури і заклав команду відключення.

– Щось не так? – пролунав голос комп’ютера.

– Отожбо, приятелю, – спокійно відповів, поспішаючи якомога швидше набрати код, – в принципі, нічого жахливого, треба дещо переглянути.

Робот мовчав. Він вірив мені, наскільки це взагалі було можливо в цьому світі. Мої пальці завмерли над клавішами останньої команди.

– Приятелю, – тихо спитав, увімкнувши дисплей в імпланті, – я відкрив канал мого банку пам’яті. Ти його бачиш?

– Так.

– Завантаж всі відеоповідомлення до мене на носій.

Через хвилину відчув огидну вібрацію в голові, і голос комп’ютера повідомив про виконання наказу. Я швидко натис на останні цифри на пульті.

– Дякую.

– Радий прислужитися.

Його щирість була занадто жвавою для машини. І все ж таки, вона була.

Я рішуче втопив палець у клавішу. Тепер програма, як і сам інтелект процесора, були знищені. Назавжди.

***

Гул літаків знову змусив скло моїх вікон битися в агонії, але вони встояли і цього разу. Протягом останніх двох днів я переглядав отримані від комп’ютера файли. Це були тисячі відеоповідомлень: про брехню в ефірі, про невисловлені почуття, про страх за близьких, які залишилися на території, де вирувала війна. Загалом, все те, що поставило б хрест на працях Ефіру, який продовжував вести цю війну. Замість куль і живих солдатів.

А ось і те, що я так наполегливо шукав. Я знав: машина це збереже. Мій власний лист, який я так і не наважився відіслати. Намагався зателефонувати ще раз. І ще. І ще.

Того вечора я набирав номер тричі, хоча розумів: спроби марні. Тому що ти пішла за інший бік стіни на сході. Ти стала вірити Ефіру. І тепер для мене всі дзвінки втратили сенс. Для мене завжди нікого не буде вдома.

Я увімкнув своє повідомлення. Якби я його тоді відправив, можливо, все було б інакше. Можливо, ти б зараз лежала поруч зі мною, і ми раділи тому, що в морі всіх цих жахів і брехні ми все ж таки є один у одного – справжні. А тепер – тільки у вигаданих історіях і спогадах.

Я натиснув клавішу «повтор». Знайомий мені чоловік із дзеркала, з ще цілим обличчям, тричі сказав «Кохаю, щоб там не трапилося, кохаю». А потім повторив ще раз: «Кохаю. І завжди буду кохати».

Чоловік на екрані повторював ці слова, як молитву. І цієї ж миті від небесного ревища вибухнуло і розлетілося на скалки скло найближчого вікна. Чомусь раптом. У той час, коли десь там, у чужих будинках, багатоголосий Ефір оголосив про вторгнення.

Вже втретє за тиждень…

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди