2.1. Як працювати з науковим консультантом – поради з обох боків барикад

Ми продовжуємо цикл “сценарних” статтей – і тепер до вашої уваги цикл дописів про роботу автора з науковим консультантом, про різницю між історією і реальністю і про небезпеки, які чатують на автора, який хоче зробити все сам.

Основою даного тексту є лекція, як я прочитала в 2018 році для слухачів сценарного клубу. Безумовно, все сказане стосується передусім кіно, причому комерційного, яке має відмінності від кіно фестивального і, тим більше, від художньої літератури. Цей факт сильно впливає на роботу автора з матчастиною. Кіно має постійно утримувати увагу глядача, яку щомиті пробують вкрасти інші візуальні продукти (приміром, таке відбувається, коли глядач клацає пультом телевізора). Крім того, кіно – це дорогий продукт, від якого залежать прибутки маси людей (детальніше про це йшлося в циклі статей «Сценаристика і як з нею вижити, якщо ви письменник»). Тому у кіно доводиться жертвувати науковою достовірністю у набагато більшій мірі, ніж в книжках – заради динаміки, шоу, темпу.

Книжка «стерпить» набагато більший рівень деталізації і реалістичності, ніж кіно, і читач при цьому, будемо сподіватися, не втече. Тим на менше, і при роботі над книжкою цілі автора і консультанта теж можуть розійтися. Особливо, якщо автор пише фантастику будь-якого жанру: від «твердої» НФ до фентезі. У кожному з цих жанрів звертатися до знавців матчастини «не тільки мона, але й нуна». Але автор хоче написати цікаву історію, й думає: «Господі, це ж фантастика! І це творчість! Навіщо мені точно вказувати число заклепок в крилі літака?» А конс хоче народити логічний продукт, від якого йому, консультанту, не захочеться плюватися.

Я працювала і медичним консультантом, і сценаристом, і маю досвід роботи з обох боків барикад – саме барикад, бо робота конса і автора часто межує з війною. То як знайти золоту середину між наукою і творчим замислом – і як у цій «війні» отримати взаємний виграш?

*****

Бути науковим консультантом творчого проекту важко. Вам постійно буде здаватися, що сферу, яку ви знаєте і любите, спотворюють невігласи. З точки зору автора консультант виглядає не краще: неврівноважений хам, що читає нотації і псує чудову історію, вигадану автором.

«Ну і що, що в давньому Римі не було гармат, це ж кіно, а не підручник!» – тупає ногами автор. «А нащо вам тоді консультант? – кричить у відповідь консультант. – Забороняю ставити моє прізвище в титрах! Мені соромно підписуватися під такою маячнею!»

Співпраця автора і консультанта – це класичний драматургічний конфлікт, в якому праві обидва учасники. Але істина лежить десь посередині, і від обох учасників процесу це вимагає гнучкості і комунікативних навичок.

Консультанта наймають для надання історії наукової достовірності. Консультант має власну мету: не тільки заробити грошей, а й поширити серед широких мас знання, якими він володіє. Це дуже цінні знання, і гугл чи вікіпедія не замінять вам конса. Бо конс має перехресне розуміння сфер, дотичних до своєї, і взагалі розуміння питань, які побіжно розглянуті в вікі. Конс – це достобіса цінний ресурс для автора!

Але у автора є власна мета й інтереси. Автор, навіть схильний до реалізму (і підрахунку заклепок!), має пам’ятати головне:

ЧИСТА, ДИСТИЛЬОВАНА ДОСТОВІРНІСТЬ Є АНТИДРАМАТУРГІЧНОЮ.

Ще раз. РЕАЛЬНІСТЬ АНТИДРАМАТУРГІЧНА. Запам’ятайте це, будь ласка.

Згадуйте про це – не лише тоді, коли консультант тисне на вас фаховими знаннями. Нагадуйте це й собі – при бажанні механічно перенести в історію власний життєвий досвід! Фраза «так було в житті» – табуйована річ для автора. Щось вразило вас, досі стоїть перед очима. Але сюжет, який ви пишете, має власні закони. Ми не пишемо життя, ми пишемо історію, яка повинна певним чином працювати й розвиватися. Якщо нам хочеться розповісти про реальні події (аж муляє), їх доведеться переробити так, щоб вони вклалися в рамки структури і працювали на ідею. Ну, або знімати документалку – але й вона має сюжет, подає інформацію певним чином, а не переносить на екран «реальне життя».

Наведу приклади з медицини, адже це сфера, яка мені добре відома.

Реальні діагностичні процеси набагато довші та нудніші, ніж ви можете побачити у найреалістичнішому з фільмів, шоу чи серіалів (взагалі всі шоу, навіть «реаліті», знімають чітко за сценарієм, і там немає місця несподіванкам, сюрприз). В реальному житті лікарні не буває аж так багато критичних ускладнень й чарівних одужань, як в кіно. В реалі ліки не діють так швидко, а можливостей у медиків значно менше – навіть у західних медиків, уявіть. В реалі кров четвертої групи резус-мінус не закінчується так часто, загублені родичі з цією групою не знаходять одне одного чарівним способом, а дефібриляція не є засобом запустити серце, що зупинилося. В реалі кров з ран витікає у набагато меншій (або більшій) кількості, ніж вам показують залежно від вікового обмеження телеканалу.

Але склався певний консенсус між творцями кіно і аудиторією. Вибухи у всесвіті «Зоряних війн» виглядають саме так, як виглядають – хоч у справжньому космосі це неможливо. З дефібриляцією так само. «По-перше, це красиво». Це візуально і чітко вказує глядачу на Страшну Кризу, Яку Лікарі Героїчно Розрулюють. «Заряд набрано! – Всі від тіла! – Розряд! Адреналін! – Лікарю, серцебиття немає! – Ще розряд!» – а далі чути пікання, на моніторі красивий зиґзаґ, овації, сльози щастя. В реалі у хворого після оживлення – буде постреанімаційний синдром і інші проблеми, а зовсім не щаслива негайна виписка з квітами. Але не в цьому жанрі!

З іншого боку, в реалі є циклопічна кількість історій, цікавих для фахівця. Кожна з них – гостросюжетна драма, бенкет інтелекту та фахової винахідливості. Але усі ці випадки ЗАСКЛАДНІ для пояснення в рамках 2 вертикальних* історій + горизонталь** на 45 хв в денний ефір, коли глядач одним вухом варить суп, а іншим – слухає ваше кіно. Та навіть і в прайм-тайм, коли глядач лежить на дивані після роботи – у нього не буде бажання думати над вашим «бенкетом інтелекту». Він цілий день зводив дебет з кредитом, а тут двогодинна діагностика між шонібуділітом і шонібудільозом? Ріаллі? За мить глядач буде дивитися інший канал, де всі танцюють і співають. Бо людина хоче відпочити, і хто з нас кине в неї камінь?

Зробити реальність цікавою – можна. Але це нішевий продукт для спеціальної аудиторії (як от фільми ВВС чи «Нейшнл джиогрефік»), і це документалка, а не художка, і там все одно будуть значні спрощення та підгонки під сюжет (і бюджет). Сюжет і бюджет –  головне.

Крім того, в реалі є величезна кількість історій, які не можна зняти через етичні обмеження та/або вимоги замовника (приміром, щодо рівня жорстокості, показу крові, підйому релігійних, гендерних, національних та інших питань, небажаних для каналу). В реалі є купа фахового гумору, який насправді дуже смішний – набагато смішніший за, приміром, медичні анекдоти (вкрай тупі, ніколи не розповідайте їх, щоб не виглядати бовдуром). Але ці жарти не можна пояснити без (кілька)годинної лекції. Поки хтось будете пояснювати це, усім стане дуже несмішно.

Тому ви з вашим консультантом маєте заздалегідь обговорити кілька важливих питань. Про це йтиметься наступного разу! Залишайтеся з нами 🙂

______

*вертикаль, або вертикальна історія – в форматному серіалі завершена історія, яка триває одну серію, з персонажами, яких не буде в інших серіях (приміром, люди, дотичні до саме цього вбивства).

**горизонталь, або горизонтальна історія – історія постійних героїв серіалу (приміром, працівників поліцейського відділку), які з’являються у кожній серії. Події горизонталі можуть бути завершені в межах однієї серії (разова суперечка між комісаром поліції та його дружиною), і тоді серіал може бути показаний у довільному порядку. Або арка горизонтальних героїв може розвиватися від серії до серії, і тоді перегляд можливий лише послідовно (наскрізна любовна чи детективна лінія).