Зима без снігу

П’ятирічний Данило підсунув стілець ближче до віконця й зазирнув крізь скло. На вулиці сяяло жовтаве сонечко й красувалися різноколірні будиночки чужого міста.

— Але ж тут взимку немає снігу! — зітхнув хлопчик.

Мама Поліна сумно кивнула. На Батьківщині, коли сипав перший мокрий сніг, вона завжди брала Данилка за руку й поспішала зліпити сніговика. Коли з’являлися кучугури, вони з чоловіком по черзі катали сина на санчатах. Тут, де вони тепер, цього не буде. Країна відрізняється досить теплим кліматом.

— Мамо, я хочу додому, до тата! В нас зима краща!

Поліна більше не могла вигадувати відмовки. Пройшло дев’ять місяців, відколи вони вимушено покинули  країну через війну. Але наразі повертатися не можна. Усюди йдуть пекельні  бої, а татко Петро бореться за здобуття недоторканності кордонів. Як це все пояснити малому синочку?

Настала ніч. Поліна накрила ковдрою сина, який мирно, наче ведмежатко, сопів після активного дня. Та їй не спалося. В голові гудів рій із жахливих думок: «Що з Петром, чи живий?», «Коли ми переможемо?», «Коли повернемося в рідні стіни?». Раптом Поліна почула, як з сусідньої кімнати долинув тріск. Вона вскочила з ліжка з шаленою думкою, що ялинка горить! От лихо!

Поліна огледіла хвойне творіння й з полегшенням видихнула. Вона вимкнула гірлянду з розетки й тільки-но зібралася нарешті подрімати, як тріск повторився. Коли знову огледіла ялинку, побачила на ній велику шишку, яка тріснула навпіл. З отвору стирчало щось біле. Поліна потягла загадковий предмет, який дивним чином збільшувався в руці й нагадував хустину. На ній було написано: «Merry Christmas! When you throw me outside, I will turn into snow».

Наступного дня Данилко ліниво розплющив очі.

— Синку, хочеш я тебе потішу? За вікном сніг, гайда гуляти!

Данило миттю поглянув у вікно, його погляд загорівся. Поліна розуміла, що чарівний сніг не змінить їхнього невизначеного майбутнього. Але її дитина заслуговує на диво.

Через хвилину Данилко вже стрибонув у сніговий намет. Біля нього лежав червоний сніголіп, синя льодянка й чорні санчата.

— Дивись, синку, іграшки такого ж кольору, як в тебе, …

— Бо це вони і є, — долинув чоловічий голос з-за спини.

— Не може бути! — зойкнула Поліна, затримала подих від хвилювання й обернулася.

Завжди гарячі руки коханого пригорнули її до себе. Петро прошепотів: «Цього року ми загадали одне й те ж бажання, і воно здійснилося!».

‘