6 Листопада, 2022

Зло в мережі

— Відійди від мене! Згинь! Потворо, йди геть! — Олег кричав щодуху в екран, який відсвічував червоним вогнем і пропалював хлопця наскрізь. Олег відчував, як його руки покриваються пекельними пухирями, як пече шкіра, а запах диму заповнює легені. З монітора з’явилася лапа з довжелезними кігтями, які потягнулися до хлопця.
Він відсахнувся і побіг у ванну обливатися холодною водою. Та відчуття жару не меншало…

За тиждень до того

— Синку, як ти там? Вечеряти будеш? – Валентина Іванівна заглянула до Олега, кімната якого нагадувала барикаду з недоїдків і книжок.
— Ні, ма, я тільки чай, — Олег сидів біля монітора і з маніакальним захопленням гортав нескінченний потік відео в Тіктоці. Звернув увагу на годинник: 7-ма вечора. – Але ж тільки 4-та була… – Здивувався.
— Бери, Олеже, їж, і досить вже сидіти. Краще б пішов із друзями погуляв. Молодість! А ти марнуєш свої двадцять років за дурним комп’ютером! А з дівчатами як знайомитися будеш? Теж через екран?
— Ага, дякую, — відповів він, навіть не піднявши голову. Останні слова матері галками пролетіли повз вуха.
Валентина Іванівна розчаровано похитала головою і пішла на кухню додивлятися турецький серіал.
20.00

Олег із червоними бичими очима не відлипав від монітора. Дурнуваті ролики з мемами і кумедними гримасами з’їдали його мозок. Далі йшли трендові тьолки з виваленими грудями й абсолютно тупими діалогами. Він починав дратуватися, бо попри безглуздість відкласти це заняття не міг. Ідеально розмальовані красуні привертали увагу. Викликали бажання взяти їх прямо з екрана. Але ні. Залишалося лише задовольнятися переглядом. Коли Олег все-таки вимкнув комп’ютер і завалився на ліжко зі смартфоном, у застосунку висвітилася чорна картинка.
— Що це? Дідько! — випалив він у відповідь телефону.
Посеред темряви екрана з’явилася крива посмішка з жовтими зубами. Обличчя істоти нагадувало козлячу морду з бородою і масивними баранячими рогами, але очі були не тваринні, радше демонічні. Вони світилися моторошним вогнем і кристально вивчали Олега. Хлопець від несподіванки вирячив очі й здригнувся, коли постать вишкірилася. Телефон випав із рук.
— Це лише прикол, — заспокоїв він себе. Підняв гаджет і ще раз глянув на зображення. Воно нікуди не поділося, лиш свердлило його обличчя.
— Воно не виглядає намальованим чи анімованим. Мов справжнє. Живе, — продовжував розмірковувати вголос.
Мов на підтвердження його думок демон ворухнувся й видав моторошний регіт. Олег відчув, як пітніє, як перетворюється на мале хлоп’я, що боїться темряви. Швидко натиснув на клавішу вимкнення телефону, але марно. Демон залишався на місці. Олег запхав смартфон в шухляду і прикрив одягом. Ліг на ліжко й закрив повіки.
— Що за хрінь? Спам? — крутилося в голові.
Кімната раптово стала світлішою. Олег інстинктивно розплющив очі. Комп’ютер сам вмикнувся. Тільки-но Олег підійшов до столу й потягнувся до системного блоку, як побачив відкриту сторінку свого Тіктока і раптово червоні очі демона на весь екран.
— Фу, бляха! Знову?
Тремтячими пальцями виткнув блок із розетки, але екран не гаснув. Демонічна присутність заповзала отруйними павуками під шкіру й лоскотала уяву. З-під засніженої лави спогадів виринув один дитячий.

13 років тому

— Раз, два, три, чотири, п’ять, я іду шукать, кричав Костя, затуляючи обличчя долонями. — Хто не сховався, я не винуватий, я іду шукати.
Олег ніяк не міг вигадати, де ж ховатися в недобудованій хаті. Ніде нема ні дверей, ні меблів. Він помітив, як Сашко поліз на дах, а Микита побіг на другий поверх.
— Халепа, Костя — вправний гравець, і знайде за 30 секунд, — подумав Олег і попри заборону правилами вийшов за межі будинку. Час для хованок спливав. Костя уже почав пошуки. Олег перелякався, що його миттю викриють і віддалявся від місця гри. Коли далеченько відійшов від недобудови, помітив невеликі залізні двері, що стирчали з-під землі. Не перевіривши, що там, він бездумно стрибнув всередину і не стямився, як упав і гучно гепнувся об бетон. Нога сильно занила, тілом прокотився біль. На очі навернулися сльози, але хлопчик стримав їх — він же дорослий, плакати не можна, бо засміють. Він потерпить.
Темрява згущувалася. Один промінь, що падав крізь щілину згори, зник. Олег оглянувся навколо себе й відчув, що тремтить. Тісне приміщення на кшталт погребу починало лякати. Драбини на гору не було.
Семирічний Олег не думав, що вибиратиметься звідси самостійно. Тож гордився собою. Його досі ніхто не знайшов. Він молодець! Прислухався до звуків поверхні. Десь здалеку лунав сміх його друзів.
— Уже близько, зараз знайдуть, — сподівався він.
Але голоси віддалялися. До схованки Олега ніхто не підходив.
— Костю, Сашо, Микито, я тут, унизу! Агов! Знайдіть вже мене! — кричав він щодуху.
У відповідь пролунала гнітюча підземельна тиша. Хлопчик сковтнув слину й нарешті голосно заплакав. Він відчув, що нога не може рухатися. Тіні продовжували заповнювати простір страхом. Олег пригадав, що поклав у кишеню маленький лазер, що міг слугувати ліхтариком. Присвітив ним навколо. Але це зовсім не допомогло врятувати ситуацію.
Раптом поряд зашаруділо. Олег напружився, спиною пробіг холод. Щось бридке проповзло по його нозі. Він стрепенувся й спрямував лазер в той бік. Коли побачив сяйво червоних очей, загорлав що було сил. У думки полізли згадки про монстрів, яким лякали його друзі.
Олег загорлав і заплакав дужче. А слизьких створінь, що пробігали по його тілу, ставало більше….

***
Олег здригнувся від згадки про пережите жахіття в сім років. Тоді він нікому, окрім батьків, не розповідав, як йому було страшно. Як середнього розміру щури здавалися великими потворами, що можуть з’їсти заживо. Як декілька годин у цілковитій темряві здавалися вічністю. Як затаїв образу на кращого друга Костю, що той не відшукав його і залишив у біді. Хоча врешті-решт і Костя, і інші побратими дитинства допомогли відшукати Олега разом із батьками.
Монітор згас. Олег відкинув дурні думки, нагадуючи собі, що він дорослий чоловік, і ліг спати.
Наступного дня
Зранку Олег обережно поглянув на екран комп’ютера — ніякого демона. Дістав смартфон — теж нічого. Полегшено зітхнув, перекладаючи вину на спам у сукупності з хворою уявою. Зібрав декілька зошитів і ручку — і поплентався на заняття в університет.
— Гей, Антоне, привіт! Чого ти такий похмурий, як той Кратос із «God of War»? — вигукнув Олег.
— Ти що, не знаєш, що трапилось? — Антон мав пригнічений вигляд.
— Ні, — Олег зблід, розуміючи, що зараз почує трагічну новину.
— Костя… — очі Антона почервоніли й налилися обрисами сліз, — упав із залізного моста й розбився об каміння, коли знімав стрім для ТікТока.
— Що?! Як таке могло статися? Він же досвідчений паркурист.
— Ось так. Костя виконував трюки, а Ден його знімав. Разом вони виклали відос в мережу. Потім Костя в прямому ефірі вирішив стрибнути у річку з екшн-камерою. Я бачив, як він шубовснув під воду, як голова вдарилася об каміння, як розпливлася кров. Найжахливіше те, що відео не обірвалося, коли Костя вже був мертвий. Я перелякався не на жарт, як і всі інші, хто спостерігав за трансляцією. Коли Ден підплив до Кості, то вже нічим зарадити не зміг… Попереднє відео дружбана набрало 10 мільйонів уподобайок, як того Костя й хотів. Шкода, тепер він того не дізнається…
— Ого, я в шоці! Як я міг не знати про таке, чому ніхто не повідомив? Коли ж похорон?
— До тебе неможливо було додзвонитися. Ховатимуть Костю завтра. Підемо всією групою.
Олег сидів на парі відсторонено, занурюючись у вир колючих думок. Костя був одним із найкращих друзів від самого пуп’янка. Саме він вчив Олега кататися на скейті, заразив заняттями з боксу і кликав на вуличний паркур. Завдяки ньому Олег пішов вчитися на спеціальність Фізичне виховання. А тепер Кості немає…
Олег не міг слухати викладачів й зайшов до ТікТока, щоб переглянути страшне передсмертне відео друга. Парадокс, що воно принесло йому жадану популярність, але запізно. Усього 3 хвилини — стільки часу Костя, заряджений шаленим адреналіном, вистрибував по залізних перетинах моста.
— Щасливий і абсолютно безголовий. Ідіот! Як він міг після цього ще й у воду плигати? Місце ж незнайоме було, — Олег не тямився від обурення дурістю Кості. Мимовільно поглянув на час завантаження відео в акаунті друга — 13 годин тому.
— Це виходить восьма вечора. Саме тоді був демонічний глюк. Дивний збіг, — подумав він. — Чи то я з розуму вижив?
Після занять Олег повернувся додому і зателефонував Дену, який так і не з’явився на заняттях.
— Привіт, Дене? Як ти?
— Привіт. Та досі не можу прийти в себе. Постійно бачу скривавлене обличчя Кості зі скляними очима… Чому я не зміг його врятувати?
— Це не твоя провина, що він стрибнув, хіба ні?
— Моя. Бо я його не зупинив.
— Припини! Костю твоє погризене сумління не поверне! Я в тебе дещо спитаю, тільки не дивуйся, гаразд?
— Спробую. Що саме?
— Ем, — Олег задумався, чи не дурницю він зараз вивергне. — Ви з Костею раптом не зустрічали вчора в ТікТоці демона? Ем, тобто спам чи вірус із диявольською посмішкою?
— Ні, начебто, а що? До чого це взагалі?
— Забий, то я так, просто. Царство небесне!
— Так. Такий молодий був… Вічна пам’ять Кості!
Олега не покидала думка про дивний збіг подій: поява демона й смерть друга саме в цей час. Він знову застряг у ТікТоці, споглядаючи відео і підсвідомо чекаючи, коли ж з’явиться вірусна заставка. Очі втомилися від мерехтіння монітора. Підходила восьма година, але ніякого демона на екрані. Тільки дзенькнуло сповіщення про те, що Аліна, його нерозділена любов із першого курсу, веде прямий ефір.
— Мабуть, знову спокушатиме хлопців своїми надутими губами, — подумав він, але все ж доєднався.
— Як вас усіх багато, — нерадо констатувала Аліна в екран телефону. —
То й добре.
Олег напружився. Завжди усміхнена й яскраво нафарбована одногрупниця була сумна й насторожена. Загнаною й боязкою ланню вона позирала в екран. Раптом її очі розширились. Вона кивнула головою зверху вниз. Дістала зі столу лезо від складної чоловічої бритви й піднесла до зап’ястя.
— Кинь, причмелена, ти що робиш? — Олег перелякано крикнув зображенню.
У чаті якась Олена написала: «Це що, пранк?» За нею рушило 10 схожих запитань. Та Аліна не реагувала на написане. Вона дивилася на власну руку і з усієї сили надавила на вену. Кров ринула багряним струмком.
— Фу, бляха.
Олег відірвався від відео і швидко набрав телефонний номер Аліни. Та оператор повторювала: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Залиште повідомлення на автовідповідач». Він матюкнувся й швидко зателефонував Марині, найкращій подрузі Аліни, яка була її сусідкою по квартирі. Та теж не відповідала. Олег спітнів. Вирішив ще раз зайти до прямого ефіру Аліни. Вона скривавленою рукою взялася за лезо й піднесла до правого зап’ястя.
У коментарях писали: «Ти що, дебільна, перестань!», «Викликаю поліцію», «Дзвоню у швидку», «Не роби цього!!!».
— Хоч хтось намагається врятувати,— зронив сам до себе Олег. І як тільки спробував також набрати до поліційного відділку, як на екрані з’явилася усмішка демона. Цього разу його очі горіли ще яскравішим червоним вогнем. Олег із переляку відкинув телефон і вийшов із кімнати.
Руки трусилися, наче у хворого Паркінсоном. Серце билося, мов у засудженого перед ешафотом.
— Ма, дай свій телефон,— із тремтінням у голосі протараторив він. Вихопив смартфон у здивованої поведінкою сина матері і повернувся в кімнату. Прислухався. Зловісного сміху не чути. Обережно підняв телефон і розвернув екраном до себе. Демон був на місці й пронизав його хижим поглядом. Хлопець натиснув на бокову кнопку, щоби вимкнути смартфон. Знову не виходило. Матюкнувся так, щоби мати не почула. Урешті пригадав по пам’яті номер Антона.
— Тоха, ти знаєш?
— Що?
— Аліна ріже вени в стрімі Тіктока!!!!
— Що?! Ні, я ж на неї не підписаний.
— Ти ж сусід Аліни! Постукай, зупини її! І перевір, чи приїхала швидка. Якщо ні, то виклич! Я зараз приїду.
— Гаразд! Так, зараз! — ошелешено вигукнув Антон і обірвав зв’язок.
Мати підійшла впритул до Олега.
— Сину, що трапилося? Хто ріже вени?
— Аліна Семкова! Староста наша!
— Боже милостивий, що ж це коїться?! А вчора Костя розбився у воді, — жінка відкрила рота й мало не розплакалася. — Нащо вони це роблять? Ти хоч не надумав нічого собі заподіяти?
— Ні, ма, ти що, я поки побуду із твоїм телефоном, мені треба йти.
— Куди ти?
— До Антона й Аліни.

***
Олег, Антон і Марина з виразом жаху й відрази стояли в коридорі, позираючи на палату, де лежала непритомна одногрупниця з перебинтованими руками.
— У мене є одне стрьомне припущення, — ледь ворушачи губами, озвався Олег.
— Яке? — хором відповіли Марина і Антон.
— Що це через демона в Тіктоці, такого, якого бачив і я, — випалив Олег, розуміючи, як дико звучать його слова.
— Кого? — Марина вдала, що не почула.
— Ти з глузду з’їхав? — перебив її Антон.
— Гараз, хай я буду прибацаний. Але ви бачили стрім, коли вона робила це з собою? — не вгамовувався Олег.
— Ні, — заперечно закивали головами Марина і Антон.
— А я бачив! Аліну хтось підбурював різати вени! Вона кивала комусь невидимому. І лиш потім схопила лезо. Я думаю, що й з Костею було подібне.
— А ти в Дена питав?
— Питав, та він не знає. Хоча я думаю, що то не міг бути збіг: мені з’явився демон під час смерті Кості. Як і сьогодні, коли я дивився прямий ефір Аліни.
— У тебе шизофренія. Ти горору передивився чи в ігри переграв? — констатував Антон.
— Якщо не вірите, не знаю, що тоді казати. Вам нічого дивного не являлось у Тіктоці? — оборонявся Олег.
— Ні! — Марина, яку шокував вчинок подруги, більше не хотіла нічого слухати й покинула приміщення.
— А що саме ти бачив? — спитав Антон, відчуваючи, як хоче запалити цигарку в цей час. Нерви не пробачали несподіваний стрес.
— Диявольську усмішку. До речі, телефон із собою, може, покажу зараз.
Та коли Олег дістав смартфон, моторошна постать зникла. А на заставці красувалася ідеально нафарбована дівчина, схожа на Аліну.
— Вибач, Олеже, та в дурку тобі пора.
— Можливо. Але я не намагаюся накласти на себе руки, — буркнув Олег, попрощався сумним поглядом з Аліною і пішов із лікарні.
Олег сів у маршрутку і знову розмірковував над тим, що відбувається. Демон то чи, скоріш за все, моторошний спам, був реальним. Він його бачив два рази абсолютно тверезим. Хто його надсилає? Хлопець ввійшов до гугл-пошуку й вбив запит «Демон у Тіктоці». У відповідь вибило декілька відео містичних поезій, коротких фрагментів з аніме й фільмів жаху. То все було не те.
Олег вирішив змінити запит на «комп’ютерний вірус» — і тут побачив, що шукав. Тицьнув на «Як виглядає найстрашніший комп’ютерний вірус» користувача progobzor. Чоловічий голос коментував зображення робочого столу, на якому був ярлик із демоном. Олег із нетерпінням слухав:
— Я програміст, який створив найжахливіший вірус «Trojan 4.0». Можете облити мене усіма лайками світу — я витерплю. Бо сьогодні маю донести важливу інформацію! Мою програму вкрали і залили в ТікТок. Хтось, кого я поки що не можу вирахувати, заразив цю мережу. Будьте обережні! Дивним чином створений мною демон із вогняними очима, який мав знищувати комп’ютери системи, гуляє різними відео і з’являється нізвідки. Мені про це розповів друг, який після цього помер. Він повісився в прямому ефірі — і ніхто не встиг його врятувати. Люди, я застерігаю вас! Вірус небезпечний!!!!! Можливо, його перетворили щось на кшталт «Ластівок». Я не можу зрозуміти, чому і як таке трапилось. Тому якщо зустрінете його, одразу покидайте ТікТок і ніколи не заходьте…
Олег поставив на павзу. Поглянув, що відео залито 2 тижні тому. У профілі більше не було жодної активності. Логічно. Олег написав в особисті сповіщення з купою запитань, особливо ні на що не сподіваючись. Бо через зізнання в хакерстві хлопця могли давно вирахувати й посадити в тюрму на строк від 5 до 10 років. Це ж не жарти.
Олег замислився. Підозри щодо вірусу виправдано. Але те, як він з’являвся — у цьому було щось неправильне, більше за запрограмовану картинку. Чому це відбувалося в той час, як помирали його друзі? І чому той Троян йому нічого не навіює, не каже вбити себе? Хлопець порився в коментарях програміста: «Горіти тобі в пеклі!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!», «Чмо!!!!!!!», «Щоб тебе той Троян убив!!!!!!!!!!!». Прогорнув півсотні обурливих фраз, поки побачив те, що шукав: «Я бачила схожого демона. Він з’явився на екрані посеред відео Камеді клабу. Очі палали і дивилися крізь мене. Я не на жарт злякалася. Що воно таке????!! Ноутбук заглючив, але невдовзі працював, як завжди. Це означає, що він тепер у комп’ютері чи ні? Будь ласка, напишіть мені». Олег зайшов у профіль адресанта Вероніки, в якої були приховані вподобані відео, а на аватарі красувався тигр. Написав в особисті повідомлення: «Привіт! Я теж бачив вірус Троян у Тіктоці! І двічі. Я не знаю, чому, але саме в цей час помирали або намагалися покінчити життя самогубством мої знайомі. Чи було у вас таке?? Напишіть, будь ласка, я чекатиму дуже!».
Олег щодесять хвилин заходив у мережу і перевіряв повідомлення — пустка.
Наступного ранку Олег пішов на похорон Кості. Не витримуючи нескінченного голосіння і потоку сліз його рідних, він подумки провів друга у божественне царство, помолився й вислизнув з поминок. Думки знов і знов сумними чайками поверталися до Аліни. Серед натовпу побачив Марину, яка теж уже збиралася йти.
— Марино, привіт. Як Аліна?
— Привіт. Краще не питай. Я говорила з її сестрою Тіною. Вона мені розповіла, що коли чергувала біля її ліжка, то Аліна несподівано прийшла до тями і попрохала свій телефон. Тіна подумала, що Аліна хоче терміново зателефонувати своєму хлопцю, й вручила його їй. Аліна миттєво занурилася в екран і прямо на очах сестри витягла з вени голку й штрикнула собі у шию. Тіна в паніці викликала медсестер. На щастя, Аліну вчасно врятували. Але одразу після того лікарі неухильно перевели її до психіатричної лікарні.
— Це жахливо, ніколи б не подумав що наша життєрадісна Аліна здатна на таке. Можливо, ти знаєш, чому вона так вчинила?
— Не маю жодного логічного пояснення. В неї було все добре з Деном.
— З ким?
— Ой, я нічого тобі не казала.
— Тобто вона зустрічалася з Деном Литвиненко? З моїм другом? І ніхто нічого мені не розповів?
— Ем, ну розбирайтеся самі. Мені це ні до чого.
— То й хай, я завжди знав, що Ден — козел. А Тіна не помітила, куди Аліна заходила з телефону?
— У Тікток…
— Тепер ти мені віриш про демонічний збіг?
— Я не знаю, чому я маю тобі вірити. Тіна не бачила ніяких демонів.
— Але Аліна бачила…
— Це не доведено.
— Я доведу…
— Вибач, мені треба іти.
— Бувай.
Олег робив спроби готуватися до практичного заняття з “Оздоровчої фізичної культури”, але думки чорними круками вирували навколо закривавленої Аліни й скляного погляду Кості.
Телефон ожив сповіщенням із ТікТока. Олег приречено взяв його до рук, але коли побачив, що прийшло нове повідомлення від veronakanika, вийшов зі стану апатії.
«Привіт. Якщо ви бачите того ж демона, що і я, то я вам дуже співчуваю. Мої знайомі вже порадили мені психотерапевта. Але я не хочу до нього йти. Мені страшно розповідати про те, що я відчуваю. Мені здається, що Троян читає мої погані думки. Через них помирають…»
Олег завмер від прочитаного і надрукував:
«Що ви маєте на увазі, що Троян читає думки? І чи відповів вам програміст, який створив вірус?»
«Демон знає, кому я бажаю зла, навіть несвідомо. Троян змушує їх вбивати себе».
Олега заціпило. В пам’яті знову виринув спогад про гру в хованки і падіння в погреб. Тоді Костя його не шукав, і Олег завжди подумки знав, що той зробив це навмисно. Тоді він повернувся думками до Аліни.

Три з половиною роки тому

Після закінчення однієї з лекцій 1-го курсу ФВ Олег наважився поговорити з Аліною, яку покохав із першого навчального дня. Зібрався з духом і підійшов до стрункої красуні, але вона раптово взяла Марину за руку і швидко заспішила геть з аудиторії. Олег не став переслідувати. Так і залишився стояти, проводжаючи кохану сумним поглядом.
Тиждень за тижнем він милувався одногрупницею, і вона помічала це. Але не наважувався заговорити, бо її погляд говорив про неприступність. У день студента, коли майже вся група ФВ-1 зібралася до клубу святкувати, Олег хильнув добряче коньяка і підійшов до красуні. Аліна закотила очі.
— Чого тобі?
— Ти мені подобаєшся. Давай зустрічатися, — випалив він, але власний язик не до кінця його слухався.
— Поглянь на себе, та ти ж п’яний. Відчепися! — Аліна відсторонилася й потягнулася за коктейлем. По тому потягнула Марину на танцмайданчик.
Олег залишився стояти з відкритим ротом, відчуваючи себе повним телепнем. Проте надія на те, що вона його полюбить, не полишала.
Через 2 дні Олег послав до квартири Аліни квіти з підписом, де просив пробачення за п’яний підкат і кликав на побачення.
Вона відповіла смскою, що не прийде.
Але Олег не відступав. Він вирішив дарувати їй квіти прямо в університеті, щоби усі бачили його наміри. Аліна завжди дивилася на них, ледь розтягувала губи в посмішці, але на побачення не погоджувалася.
— Поки ти за нею бігатимеш? — одного разу сказав Ден. — Вона тупа блонда, хоч із гарними ніжками. Забий на неї. Знайди іншу, або можеш мати будь-яку. Не зациклюйся, друже.
Але Олег завжди був впертий і нікого не слухав.
Одного дня від підкараулив Аліну біля її дому:
— Аліно, будь ласка, ходімо зі мною до ресторану. Поговорімо. Я обіцяю, що більше не набридатиму тобі, якщо ти цього захочеш.
— Ти мене довго переслідуватимеш? Реально набрид! Ну гаразд, ходімо, лише раз.
Олег не зводив закоханих очей з Аліни, поки вони йшли до ресторану, який знаходився через дорогу.
Аліна проводжала поглядом дорогі машини з натяком, чому це вона йде пішки. Олег помічав це, але поки що не підозрював головного.
— Що ти від мене хочеш? — одразу в лоба кинула вона, опинившись за столиком недорогого ресторану “Магнолія”.
— Я тебе люблю. З першого дня, як побачив.
— Хах, типу я того не знала? Ти голота і невдаха. Думаєш, я не знаю, що ти останні гроші зараз витратиш на мене, а що тоді? Чи зможеш на свою нещасну стипендію купувати мені дорогі речі і парфуми? Водити по клубах? Такий, як ти, мене не цікавить. Тож друзі, гаразд?
— Гаразд, — Олег почервонів і мовчки дивився, як вона п’є каву.
Аліна не подякувала, підняла голову й приклала телефон до вуха. Олег залишився чекати її за столиком, але вона не повернулася. Хлопець розплатився і вийшов на вулицю. Вона досі розмовляла телефоном. Він тільки-но рушив у її бік, як до Аліни під’їхав показний Ауді — і кохана білявка швиденько пірнула всередину.
Олег зблід і буцнув урну сміття, яка стояла поруч. Попрямував додому пішки, знаючи, що на маршрутку в нього не вистачить.

***
«Можливо, ви маєте рацію», — написав Олег Вероніці і міркував, чи надсилати. Йому стало совісно, що те, що трапилося з Аліною і Костею —через нього. Але бажання з’ясувати першопричину демонічних обставин змусило його відправити написане і додати:
«Як це зупинити? Чому ви мовчите про програміста?»
Через 5 хвилин надійшла відповідь:
«Він досі мовчить!!(((((
Олег замислився, а потім додав у смс:
«Як думаєте, вам щось загрожує?»
«Думати, що Троян просто так знищив моїх знайомих, а мені дасть спокій, — наївно».
«Розумію. Тримайте мене в курсі, як у вас справи».
«Якщо виживу або не зійду з розуму».
«Постарайтеся».
Олег зрозумів, що він такий не єдиний. Думки набирали все більшої логіки і здорового сенсу. Троян мучить людей! Одних змушує божеволіти, інших — чинити самогубство.
Якщо Троян змушує вбивати себе тих, на кого я затаїв злобу, то хто наступний? — спитав сам себе, але знав відповідь.

Того ж дня

Ден танцював. Йому набридло думати про оточення. Хіба він не може забути хоч на вечір про те, що його друг розбився, а дівчина несповна розуму? Хіба тепер він має щоденно й щонічно тужити? Звісно, ні! Костя був самовпевненим вискочкою, а Аліна — тупою, хоч і до біса гарною, блондинкою. На них світ клином не сходиться! А молодість у нього одна. Тож Ден відривався на повну на танцмайданчику під впливом екстазі.
Ось він побачив, як прямо навпроти стоїть симпатична брюнетка й допиває коктейль.
— Ще один цій прекрасній дівчині, — гукнув він бармену і посміхнувся до незнайомки.
Вона мимохіть відповіла на його посмішку.
— Мене звуть Каріна. Дякую, але незручно якось.
— Усе гаразд, а мене звуть Денис.
Коли Денис обійняв Каріну за талію, відчув вібрацію смартфона в кишені штанів.
— Зараз, одну хвилинку, — перепросив і перевірив сповіщення. У Тікток йому надійшло 4 приватних повідомлення від Олега. Коли натиснув те, що прийшло першим, запустилася трансляція. Хтось вів камеру його будинком. Денис напружився. Коли на зображенні показалися оголені тіла його й Аліни на ліжку, він здригнувся.
— Нас хтось знімав? – вирвалося.
Каріна заглянула через плече, що він дивиться, і відсахнулася. Зміряла його злим поглядом і пішла в інший бік клубу.
— Якщо в тебе є дівчина, нащо знайомився? — кинула наостанок.
Денис провів її поглядом, але не кинув телефон. Навіщо йому надіслали відео? Жарт? Чи компромат? Чому здається, ніби це відбувається наживо? Місце дії у кадрі змінилося. Тепер він бачив клуб. Оглянувся: так це ж “Егоїст”, де він знаходиться зараз. У телефоні висвітилося його власне обличчя. Денис роздивився себе. Наче це й він, але якийсь не такий. Чи то свідомість потьмарилася? Він придивився до свого зображення й помітив за спиною чорний силует. Схожий на людський, але щось в ньому було неправильне. Він не міг зрозуміти, що. Тінь ворухнулася. Денису стало не по собі. Шкірою пішов мороз, наче тінь стояла прямо за ним. На відео чорна мара підняла його руки і ноги. Ден відчув, як теж починає рухатися, хоча тіло намагається чинити спротив. Його, немов від літру горілки, кидає з боку в бік. Ноги перестають слухатися. Він падає й підвертає їх, відчуваючи болісний хрускіт. Але невидима сила підіймає його й змушує рухатися далі. Дивний танець привертає увагу натовпу. На Дениса тицяють пальцями. Але він не може зупинитися. Викручує руки назад так, що ниє в лопатках. Розвернути в правильний бік сили немає. Тож долоні звисають, ніби в маріонетки. Він прогинається корпусом назад, робить міст і спирається руками на підлогу. Повзе, ніби павук. Люди навколо з жахом і захопленням спостерігають його шаленство. Хтось вмикає камеру. Але Денис того не бачить. По-павучому він рухається вбік виходу і врешті прямує до місця будівництва, яке знаходиться через дорогу в 50-ти метрах від клубу. Денис відчуває, як його кінцівки сильно болять, спину переломило так, що розігнутися вже не зможе. Один хлопець, який знімав Дена, думаючи що то пранк чи то перформанс, слідкує за ним і встигає зняти, як той падає з висоти в кар’єр і ламає шию. Незнайомець зойкає й ледь не губить телефон, але вчасно підтримує його й набирає номер швидкої.
20.00
Олег чекає відповіді від Дениса на 3 повідомлення, в яких застережує видалити Тікток і ніколи в нього не заходити. Але відповіді досі немає. Олег розуміє, що часу обмаль. Треба діяти. Телефонує другу, але абонент поза зоною досяжності. 10 дзвінків поспіль. Набирає номер Антона. Він теж не бере. Поки Олег психує й розмірковує, як знайти Дениса, екрани комп’ютера і телефона гаснуть. З’являється обличчя демона. Олег розуміє, що в цей час, можливо, помирає Ден. Олег кулею вилітає з квартири й мчить до багатого будинку друга, який, на щастя, знаходиться лише за 2 квартали.
Пальці тремтять, але натискають кнопку домофона. Через хвилину, яка здається вічністю, чується жіночий голос.
— Хто це?
— Це Олег, я однокурсник Дена. Він удома? Покличте його, будь ласка!
— Ні, Деніса немає, кудись пішов гуляти, ще години дві тому.
— А куди, не знаєте?
— Гм, чи ви, такі дорослі хлопці, звітуєте, куди?
Олег дякує і йде геть. Бере телефон до рук — демон на місці й не дозволяє користуватися гаджетом. Олег відчуває, як всередині тіла спекотнішає. Високий тиск б’є у скроні, перед очима стає чорно. Олег присідає й хапається за голову під звуки демонічного реготу.
Тієї ж ночі
— Олеже, синку, вставай, тобі телефонує Антон.
— А, що? — Олег протирає очі. Дивиться на годинник: 4-та ранку. Думка про смерть Дена пробуджує його свідомість. Олег підхоплюється й хапає мамин телефон.
— Привіт, ну нарешті. Що в тебе з телефоном? Нереально впіймати, коли ти на зв’язку.
— Ага, як і тебе з Деном.
— До речі, про Дена. Знову трагічна новина, в яку я не хотів, та й досі не можу вірити. Він помер. Зламав шию, коли впав у будівничий кар’єр.
Олег гірко зітхнув.
— Чого ти мовчиш? — продовжував Антон.
— Бо я щось таке очікував. На жаль.
— У сенсі?
— Треба поговорити. Завтра перед парами все розповім.
— Що за таємничість? Знову демонів пригадаєш?
— Так.
— Ти точно божевільний мудак.
— Це не жарти. Тобі самому не дивно, що забагато страшних збігів? —похмуро зауважив Олег.
— Добре, до завтра тоді, — здався Антон.
— До завтра.
Олег розповів Антону про те, що бачить демона рівно в той час, як помирають його знайомі, й про те, що дізнався від Вероніки в листуванні.
— Тож ти хочеш мене запевнити, що ті, на кого ти маєш зуб, кінчають життя самогубством? Оце так шиза! Що той Троян довбаний месник, чи що? Нащо воно йому? Чого саме тобі він допомагає, не думав?
— Так, я знаю, що все це зовсім дико звучить, але це правда, чи на те схоже. Я й сам відчуваю, що скоро потраплю в божевільню разом з Аліною.
— Там ви й поберетеся, — пирскнув Антон.
— Ха-ха. До речі, ти й Костя знали, що Аліна з Деном зустрічаються? — серйозно спитав Олег.
Антон відвів погляд.
— Які ж ви всі покидьки, а я вас друзями вважав, — розлютився Олег.
— Так, такі ми і є. Ну хіба ти не бачив, яка Аліна? Продажна хвойда! Вона й з Деном мутила хіба що через статки його батьків. Тож чи варта вона твоїх переживань?
— Варта. Бо я її любив. І досі люблю.
Олег вирішив перевести тему.
— Ти мені допоможеш розшукати програміста, який створив вірус?
— Нащо?
— Так чи ні? Він єдина ниточка, яка може допомогти зупинити це божевілля! Я вже не впевнений, може, й ти в небезпеці через мене!
— Це погроза, чувак?
— Та де там! Звідки я знаю, хто наступний в списку Трояна? Може, й ти.
— Оце приїхали! Так з тобою тепер сюсюкатися треба, і не дай Боже чимось розгнівати? — єхидно зауважив Антон.
— Я цього всього не хотів! Думаєш, я бажав смерті Кості чи Дену? Чи Аліні, яку кохав?
— А раптом ніякого Трояна немає, і це все підлаштував ти сам? Повернутий на помсті соціопат?
Олег почервонів від обурення.
— То он якої ти думки про мене, друже?
— Заспокойся, а то знову демони повилазять. Добре, допоможу, чим зможу. Заодно й дізнаюсь, чи ти глуздом поїхав, чи той програміст в усьому винен.
— Я тебе дуже прошу, прояви свої комп’ютерні здібності, щоб відшукати progobzorа і зупинити все це.

Через 2 дні

— Олегу, скоріше приходь, я вийшов на слід «вірусолога». Ледь вирахував його справжнє ім’я — Віктор Безруков. Ото справді безрукий козел! Коротше, кабанчиком до мене! Адресу знаєш! — радісно вибухнув у слухавці голос Антона.
Олег, змучений від жахливих переживань, недолугих пошуків у мережі й недосипу, поспіхом вилетів із квартири.
— Як ти його вирахував? Мабуть, він добре сховав IP-адресу?
— Тут ти правий, — констатував Антон. — Але я не міг здатися без бою. Відеозапис із зізнанням програміста зіграв нам на руку! Фільтр, який він наклав на обличчя, я з легкістю змив у відеоредакторі. Потому промоніторив світлину з його пикою в мережі й віднайшов один акаунт ВКонтакті. Там була лише одна стара розмита фотка на аватарі під ніком progacool! Тож таким чином він спалився. Справжнє ім’я я вирахував уже пізніше, коли зламав сторінку. Тут дійсно поталанило. Він тоді був молодий і зелений, бо вказав при реєстрації справжнє ім’я. Я перевірив. Він жив у Мінську. Я розшукав також його номер мобільного і картки банку. Наш «вірусолог», звісно, останні дні не користувався ні тим, ні тим, щоби його не відшукали! Але! Завдяки порадам знайомого хакера я зламав бази даних аеропортів і з’ясував, що progobzor, себто Віктор Безруков, спокійненько купив квиток до Грузії! І на коли, як гадаєш? На 25-е травня! Себто два тижні тому. А в новій країні місцезнаходження покидька не відоме. Що думаєш? Це вже щось, згоден?
— Думаю, треба відшукати його якось за ім’ям.
— Бінго, Шерлоке! Я вже шукав, але він живе не під справжнім ім’ям. Тому нема ніяких новин.
— А що, якщо спробувати вирахувати його за обличчям із камер спостереження?
— Так, теоретично можна. Але в Грузії явно не натикана ними кожна вулиця. Якщо поталанить, то десь він засвітиться. Заварюй каву. Попереду наступна безсонна ніч.
— А на демонічному фронті тихо? — підколов Антон, коли годинник на комп’ютері показував 00.00.
— Поки що. Сплюнь. Сподіваюсь, демон зайнятий кимось іншим, якби це жорстоко не звучало.
— Або наш месник і є ти сам. І ніхто не помирає, тому що ти в мене на виду. Ой, ні! Бачу, ти таки зараз на мене злий, що я вже пішов різати вени, — захихотів Антон.
— Кидай свої приколи. Не смішно. Я ночами став погано спати. Сниться мені та потвора над трупами Кості й Дениса. А потім на моїх очах Аліна проштрикує свою шию — і я прокидаюся.
— Думаєш, ти один такий? Мені теж усілякі жахіття лізуть в голову.

Через 12 годин

— Усе, я не можу. Хочу спати, — здався Антон, позіхнув і завалився на ліжко, не зважаючи на сонячні промені, які яскраво світили у вікно.
Олега теж хилило в сон. Але він випив шосту філіжанку кави й з тремтливими від кофеїну пальцями продивлявся відео зі ста наступних доступних камер Тбілісі, які знаходилися в різних закладах поблизу аеропорту. Усе мимо. Але ж негідник має десь їсти або купувати продукти? Ще 15 камер із ближніх супермаркетів не дали результату. Він перейшов до іншого району. Коли Олег на хвильку заплющив очі, то зрозумів що остаточно знесилений. Треба теж подрімати. Тільки-но він здвинув курсор миші, щоб зачинити вікно перегляду камери з кав’ярні, як побачив фігуру в балахоні, яка лише на хвилинку його зняла. Олег придивився і не повірив очам. Це був Віктор!
— Гей, Тоха, я його знайшов!
— Що? Кого, демона? А, того Віктора, — незадоволено промимрив він, протираючи червоні очі. — Який район?
— Сабуртало.
— Ага, треба тепер усі ближні камери проглянути і з’ясувати, чи живе він десь поряд.
Ще 2 години пошуку дали привід Олегу думати, що Віктор Безруков живе в будинку, на нижньому поверсі якого розташована піцерія.
— Дивись, він третій раз заходить до одного й того ж закладу, швидко забирає замовлення й тікає. Одягнутий явно по-домашньому. Тому має жити десь близько.
— Гадаєш?
— Так, тре перевірити, які з квартир у будинку здавалися в оренду.
— Ох, як же дістав цей Віктор! Добре, зв’яжуся з рієлторами, і скоро вся інфа буде в нас.
— Може, треба представитися так, що ти шукаєш Віктора як родича або брата, який пропав. І дати опис його зовнішності.
— А це ідея, Шерлоку! Тож телефонуй сам!
— Та без питань!
Після 30-хвилинної бесіди то з одним, то з іншим рієлтором в Олега вибухали мізки. Але він знайшов 3 кандидати, які підходили під опис Віктора. Хоча імена були зовсім інші.
— Їдемо шукати Віктора?
— Куди тебе подінеш, шизофреніку! — погодився Антон.
Олег і Антон стояли біля дверей третьої за підрахунками квартири, де вже точно мав жити програміст.
— Вибиваємо чи спершу стукаємо? — спитав Антон з іронією і хвилюванням одночасно.
— Думаєш, він відкриє, якщо ми скажемо, чого прийшли? — сумнівався
Олег.
— Спробуємо хоч.
З пів години хлопці стукали в зачинені двері й прислухалися до кроків. Тиша.
— Може, він кудись вийшов?
— Ні, він зараз у мережі, бачу, що вай фаєм користуються. Та й квартирою ми навряд помилилися, — запевнив Антон, хоча сам уже не знав, чи вгадали вони.
— Я думаю, він просто на морозі. Але ж ми не здамося. Можна, як у давнину, — Олег дістав із рюкзака білий аркуш і ручку. Написав дещо й підсунув під двері.
— Думаєш, цей хід спрацює?

— А раптом? — підморгнув Олег.
Через 15 хвилин двері клацнули й напів розчинилися.
— Чому ви так вперто переслідуєте мене? — спитав тихий грубий голос хлопця, який боязко виглядав з темної квартири. Під очима Віктора виднілися мішки від недосипу, а очі виглядали висохлими й червоними.
— Як я й написав: через ваш вірус гинуть люди. І якщо ви не допоможете його зупинити, хтозна ще скільки наших знайомих помре. Поліція швидко схопить вас за наведенням, якщо не будете говорити, — грізно виголосив Олег.
— Проходьте, — неохоче сказав програміст. — Ви, напевно, знаєте, що мене звуть Віктор. Цікаво почути, скільки часу шукали? Каву будете? Я тільки нею й рятуюся.
— Від чого ж? Від нападів ваших ворогів? — підколов Антон.
— Від бажання спати. А ворогів тепер справді дуже багато.
— Розкажіть усе з самого початку, — перебив Олег. — Це архі важливо, розумієте? Ваш Троян змушує людей вбивати себе! Як так вийшло? Тільки правду! Бо я телефоную поліції й звинувачую в цьому вас!
— Що ж, раз ви мене знайшли — мені тікати нікуди, я втомився. До речі, ви, мабуть, сто десяті, хто мені погрожує і трьохсоті, хто пише, яке я гівно, і як помирали їхні друзі через Трояна, — Віктор сів у крісло, скоцюрбився, візуально зменшуючи зріст, і невпевнено продовжив: В усьому винен я. Вірус не крали, я збрехав. Трояна я спроєктував на замовлення. Замовник отримав вірус, але заплатив втричі менше, ніж ми домовлялись. Я став йому погрожувати, а він надіслав до мене своїх головорізів. Вони віддухопелили мене добряче, синці не сходили з місяць. На той момент моя лють кипіла. До того ж я застукав дружину з коханцем у себе вдома. І мало не вбив і її, і того, з ким вона спала. Звісно, потім вона зібрала речі й пішла від мене. Я не міг заспокоїтися і хотів помститися усім і кожному! Я ненавидів всіх людей, звинувачуючи у своєму відстійному житті! Тож одного вечора о 20-тій годині розпивав другу пляшку коньяку і міркував, якого ж зла заподіяти тим, кого ненавиджу. В інтернеті я відшукав книжку з чорної магії.
У напівкоматозному стані я прочитав якісь закляття. Одне за одним. Вони мали нашкодити знайомим, але я ж не зауважив, що на комп’ютері був відкритий і створений мною вірус. Я навіть не здогадувався, що закляття подіяли, до того моменту, як заклятий друг (якому я заздрив через успішну кар’єру і вдале сімейне життя) не розповів, що бачив демона в телефоні після прочитаного від мене електронного листа. І тоді він наклав на себе руки. Повісився. І дружина померла, і її коханець, і мій замовник, і ще декілька людей. Я дізнавався про їхні смерті кожного дня, і це вбивало й мене самого. Я відчував провину за скоєне.
Віктор зронив сльозу й мовив далі:
— Демон почав щодня являтися мені й погрожувати вбити інших знайомих, якщо я не поширю вірус всією мережею інтернет, щоби він обирав і жертв, і тих, хто за це мучитиметься совістю. Гадаю, страждання винуватців його живлять. Я перехитрив його і залив вірус тільки в ТікТок. Одразу після цього відзняв відео, в якому попередив про небезпеку.
— Хах, думаєш твоє попередження комусь врятувало життя? — нервово засміявся Олег.
— Я не знаю. Але число невдоволених коментарів зростало. Повідомлення про випадки з появою демона і самогубства приходили кожної години. Я засмучувався, коли читав, але відповідати не хотів. Мої зізнання нікого не витягнуть із того світу. До того ж, я не мав і не маю поняття, як це зупинити. Демон переслідує мене наяву й уві сні.
Коли Віктор сказав останню фразу, то закляк. Олег і Антон перезирнулися. Вони прослідкували, на чому зосередив погляд Віктор. Це був старенький монітор, від’єднаний від електрики. Але Віктор втупився в нього, наче там щось транслювалося. Його зіниці поступово розширювалися.
— Що з тобою? — спитав Антон й струсонув Віктора. Але той не звернув на нього увагу. Раптом Олег помітив в очах Віктора чорну тінь. Поглянув на екран — нічого. Віктор, мов під гіпнозом, піднявся з крісла й попрямував до робочого столу. Схопив канцелярський ніж.
— Що він робить? — Антон і Олег раптово піднялися й схопили Віктора за руки. Але невидима сила відштовхнула їх. В голові Олега знову піднявся тиск, скроні запульсували.
— Ти його чуєш? — скрикнув Олег.
— Кого?
— Демона!
— Ні. Що відбувається? Він тут?
— Так.
Коли біль у голові пройшов, Олег згадав про Віктора і побачив, як він лежить із перерізаним горлом. А Антон над ним.
—Я не встиг, я нічого не міг.., — наче виправдовувався Антон.
— Тікаємо звідси. Бо ще повісять це на нас, — вибухнув Олег.
— Стій, ти забув, заради чого ми тут? — нагадав Антон. — Пошук порятунку!
— Точно! Так, заберімо його ноутбуки й записи, — тремтячим голосом відповів Олег.
Хлопці схопили необхідні речі й крадькома вислизнули з квартири Віктора.
— Що це на хрін таке?! — вибухнув Антон, коли збігав сходами вниз.
— Це саме те, про що я тобі торочив! Пізніше ще обговоримо, щоби ніхто не чув.
Коли хлопці перебували в залі аеропорту, про спокій можна було забути. Голки страху й сумління впивались у душу. Олег весь час озирався, чекаючи, що зараз приїде поліція і заарештує, що знайде вкрадені речі й посадить у тюрму за вбивство Віктора. Але, мабуть, поки що програміста не знайшли.

***
Олег і Антон сиділи в університеті на перерві, їли пиріжки з м’ясом і дивилися історію переглядів Віктора.
— Ось, воно! Знайшов! — вигукнув Олег. — Це та книга, мабуть, закляття з якої він читав.
— Але ми не знаємо, які саме.
— Тож доведеться передивитися усі. Або…
— Або попитати в тих, хто на цьому знається, — доповнив Антон слова друга.
Олег подивився запитально.
— А ти не знав, що наша Марина – відьма в 3-ому поколінні?
Олег заперечно захитав головою.

День X

Марина, нафарбована у звичний готський макіяж, зустріла Олега й Антона зі здивованим виразом обличчя.
— Дивно, що ти не повірила в існування демона, коли сама — відьма! — з порогу сказав Олег.
— Демони — це вигадка. А ось ворожіння — річ знайома і доведена.
— Ким же? — знову напав Олег.
— А чого ви взагалі приперлися? — оборонялася дівчина. — Вам тут не раді. Ідіть з мого дому!
— Та годі тобі! Вислухай нас, — Антон переповів усе, що вони пережили.
— Це усе правда? Ніколи б не повірила, якби ви двоє не були свідками! — округлила очі Марина.
— Ну демона я особисто ще не бачив, — сказав Антон. — Але щось же відштовхнуло нас тоді від Віктора, в нього не могло бути стільки сили. Він же худий, як тріска.
Марина, Олег і Антон переглядали електронну книгу заклять.
— Думаю, що ось ці 3 закляття в сукупності могли дати ефект перенесення бажань Віктора на живий предмет. У нашому випадку це — вірус і сторінка ТікТок, які, певно, уособлюють організм. От вони і зосередили демонічну енергію в собі, — виголосила Марина, тримаючи банку пива.
— Це вже щось, — зрадів Олег і раптом відчув, як спиною пробіг знайомий холод, а голова запульсувала. — Відійди від мене! Згинь! Потворо, йди геть! – Олег закричав щодуху в екран в очі демона, які відсвічували червоним вогнем і пропалювали хлопця наскрізь. Олег відчував, як його руки покриваються пекельними пухирями, як пече шкіра, а запах диму заповнює легені. З монітора з’явилася лапа з довжелезними кігтями, які потягнулися до хлопця.
Він відсахнувся і побіг у ванну обливатися холодною водою. Та відчуття жару не меншало…
Марина й Антон зустрілися поглядами й підбігли до Олега. Він продовжував змивати невидимий вогонь.
— Слідкуй за ним, щоби нічого собі не заподіяв, — вигукнула Марина. — А я спробую ту книгу надіслати на свій комп і передивитися ще раз. Можливо, там є спосіб усіх врятувати.
Олег трусився й хапався за голову. Антон стояв біля нього і відчував себе безпорадним. Зараз було вже не до сміху. Хто він такий, щоби боротися з невидимою потойбічною силою?
Марина доторкнулася до ноутбука Віктора і відчула, як по її руках стікає кров. Щось роздряпало шкіру до зап’ястка. Вона скривилася від болю, але швидко надіслала собі файл і закрила прокляту річ. Перев’язала руки знайденими бинтами й підійшла в куток кімнати до вівтаря, створеного зі свічок й таємничих символів, намальованих чорною крейдою. Вона намалювала два трикутники, накладених один на один.
— Це Зірка Давида — символ оберега для мого народу, — пояснила Марина Олегу, який з надією і страхом споглядав її дії. — А тепер я прокажу закляття, яке має створити навколо нас захисний щит від зла.
“אנא הגן עלינו, פטרון, אני מעלה באוב רוח, מים ואדמה כדי לתת כוח להתנגד לרוע ולהיות בלתי נראה לו.”
«Будь ласка, захисти нас, Покровителю, я заклинаю вітер, воду і землю, щоб дали силу протистояти злу і бути невидимим для нього.”

— То іврит, — знову пояснила дівчина гостям.
Марина задула свічку й витерла краплі крові з рук. Але жодних вібрацій захисту, які мали оповити їхню оселю, не відчувалося.
— Не виходить, дія оберега слабка.
— Гадаю, демон набрав сили й намагається вирватися в реальний світ, — кричав ошаленілий Олег, перед обличчям якого досі стояли демонічні очі. — Раніше він тільки змушував до самогубства, тепер намагається сам діяти зло.
— Або просто заважає нам скасувати те бісове закляття Віктора, — мовив Антон.
Марина кинулася перечитувати книгу знову і знову, гортаючи сторінки й шукаючи вихід. Раптом вона зупинилася на одному тексті.
— Я думаю про дещо, але воно вам навряд сподобається.
— Кажи вже хоч щось! — вигукнув Олег.
— Якщо дія заклять оживила демонічний вірус і спрямувала в простір ТікТока, то можна хоча би переспрямувати його кудись.
— Ага, і куди ж? — буркнув Антон.
— У щось живе, що ми можемо знищити, — відповіла вона.
— У телефон? — роздумував Антон.
— Демон із легкістю вживився в комп’ютерну систему й поширився локальною мережею. Навряд розбити телефон — вихід, — зауважила Марина.
— Можливо, він і інтернетом уже відкрито поширюється? — перелякався Олег.
— Теоретично, якщо він зміцнів, то може без сторонньої допомоги, —сказала Марина і сама злякалася від того, що це виявиться дійсністю.
— Потрібно щось живе? — перепитав Антон. — У тебе є кіт?
— Як банально питати про існування кота в домі відьми, — пхикнула Марина. — Є, Амурчик, але я не збираюся ним жертвувати.
— Ти мусиш, — серйозно сказав Олег.
— Зовсім ні. Я взагалі можу вам не допомагати. Так, звісно, мені жаль всіх, хто постраждав, але помста Олега ж закінчилася? Тобто всі жахи позаду, — розмірковувала Марина.
— Ти дурна? Через демона Аліна, твоя найкраща подруга, мало не померла. А уявляєш, якщо Троян пошириться мережею, і хтось забажає тобі зла, а демон прочитає його думки? Ти можеш бути новою жертвою нового «Олега». Розумієш? — розізлився Антон.
— Чого це я маю сама розгрібати все це лайно? — обурилася Марина.
— Нічого не поробиш, така доля чи то збіг подій, — з гіркотою зауважив Олег.
— Як ти? — спитав у Олега Антон.
Олег, розчервонілий від пекельного вогню, кивнув, що все добре. Але голова йшла обертом. У вухах лунав голос демона. що це він винний в смерті Кості, Дена, що через нього мало не загинула Аліна, що скоро помруть і Антон з Мариною, а тоді його мама.
— Згинь, потворо, згинь! — опирався він демону в думках.
Антон приніс чорного кота. Марина намалювала на підлозі крейдою коло, посадила туди тваринку, заглянула їй у вічі й вимовила завчене напам’ять закляття, тримаючи ліву руку на закритому ноутбуці Віктора.

Переселяйся, мстивий цей дух,
Зірвись в цю хвилину на новий слух,
Ввійди в дане тіло істоти у крузі,
Покинь назавжди того, хто в напрузі.
Хай помсти вогонь перейде на істоту,
Забудуть всі жертви, хто ти.

— Щось відбувається чи ні? — вигукував Антон.
— Тихо, не заважай! Закляття треба проказати тричі.
Марина трусилася й закочувала повіки, коли промовляла магічні слова. Кіт шипів й намагався вийти з кола, але вона стримала його правою рукою. Раптом очі кота змінилися. Вони налилися кров’ю. Кіт вирвався й кинувся на обличчя Олега. Хлопець скрикнув. Кіготь потрапив в кутик ока. Антон із силою віддер кота від друга.
— Вбий його!!! Швидше! — скрикнув Олег і притиснув долоню до пораненого ока.
Антон сумнівався. Він ніколи нікого не вбивав, тим паче живу істоту.
— Марино, давай ти!
Дівчина заперечно хитнула й заплакала.
Олег схопив кота й скрутив йому лапи. Вузькі червоні очі пашіли люттю. Око хлопця запульсувало – і він відчув, як і з нього ллється рідина. У голові пролунав голос:
— Ти не зможеш. Ти слабак і невдаха. Хто ти, щоби знищити мене?
Кіт вислизнув із рук Олега, моментально стрибнув на підвіконня й проліз у відкриту кватирку. Марина схопилася за ним. Але пізно. Демона в особі кота не було видно.
— То це все? Кінець історії? — видихнув Тоха.
— Марино, зроби що-небудь, ти ж відьма! Чи є закляття, щоб знерухомити його?
— Ти Гаррі Поттера передивився? Це там є Петрифікус Тоталус, а я такого не знаю!
— А закляття пошуку знаєш? — не вгамовувався Олег, який вже втомився від болю, але бажання помсти було сильніше.
— Так, постривай, зараз подивлюсь у книзі Віктора. Тут треба якусь річ, що належала…
— Шерсть кота має бути всюди! — скумекав Антон.
— Точно!
Марина висмикнула шерстинку кота з дивану, кинула в чашу вівтаря і проказала:

Знайдися, істото, яви образ свій,
Вкажи своє місце, щоб бачили ми.

Олег помітив, як позаду Марини у вікні між кімнатами з’являється обличчя демона. Потому воно приймає образ кота, який знаходиться прямо за її спиною.
— Марино, кидай мені ніж! Тохо, лови його!
Олег безжально встромив гостре лезо в шию чорної тварини. Антон відвернувся, Марина скрикнула, коли побачила кров. Але кіт вигнувся, перекрутив шию і знову дряпав шкіру нападників.
— Цього мало! Вбивство має бути магічним, я думаю! — заволав Олег.
Марина розгубилася. Чого знову від неї хочуть? Раптом у голові зринули слова давнього закляття, яке вона прагнула ніколи більше не промовляти, бо колись у дитинстві ним вона здолала демона, який вселився у її дядька. Свідомість блокувала рядки.. Та й чи подіє воно? Бо закляття оберега було слабке. А ще треба було знати ім’я демона.
— Як його звати?
— Це Троян, я думаю. Мстивий демон.
Кіт не вгамовувався. Око Олега пульсувало болем. Обпечена шкіра горіла заново. Антон терпів нові подряпини.
Марина збиралася з духом, щоби перебороти дитячий страх… Але спогади лякали… Голос не слухався, в горлі з’явився клубок з несказаних слів. Вона стиха шепотіла ті слова, які намагалася забути.
Антон раптово зблід, вибалушив очі й випустив із рук кота. Але Олег тримав, хоча відчував, як скоро знепритомніє. Антон витягнув ножа з тіла тварини й замахнувся на себе. Марина скрикнула й стримала його руку, що ледь-ледь не дістала до серця.

Деммоне.. Трояне… твоя черга піти в пекло, світло долає темряву, тьма обертається прахом, сили землі, води, вітру і вогню, заклинаю вас вигнати цю потвору навіки, заклинаю покинути землю…

Потому вона перехрестилася й спрямувала руку Антона встромити ніж у голову демона. Кіт голосно нявкнув і замовк.
— Вибач, Амуре мій, я не хотіла цього… Твоя жертва – це на благо нам усім… – Марина схилилася над мертвим котом, взяла його на руки й розридалася дужче.
Антон і Олег видихнули.
— Сподіваюсь, демон не переселився ще в когось? – видихнув Антон.
— Не впевнений, — сумно сказав Олег, але Марина зробила все можливе.
— А чого ти так боялася проказати закляття? — звернувся до дівчини, яка відвернулася й тужила.
— Краще не питай. То мої скелети в шафі. Через них я стала тією, ким є, – тихо вимовила вона.
— Відьмою, яка хреститься?
— Тохо, годі! Уже не смішно. Пішли. Треба терміново до лікарні. Скажемо, що з нами трапилися нещасні випадки. А ще — нам тре добряче виспатися після цього божевілля. До речі, про нього. Я ще хочу завтра відвідати Аліну. Сподіваюсь, після смерті демона їй стане краще…
Марина виявила бажання теж провідати Аліну, потому обійняла хлопців на прощання й з гіркотою в голосі побажала гарних снів.
— А мої плани, — продовжував діалог Антон, — моніторити, чи не атакує інтернет ще якась демонічна напасть… І будемо сподіватися, що ми дійсно перемогли зло в мережі!