6 Листопада, 2022

Зайвий ген

   ‑ Він що мертвий? – молодий слідчий обережно підійшов до тіла біля якого чаклував лікар, підсвічуючи собі місце злочину маленьким ліхтариком. Вбитий лежав на підлозі в неприродній позі, ніби людина намагалась втекти. Світла у кімнаті не було, а уся підлога була всіяна скляними уламками від лампочок та дзеркал. Слідчий хотів підійти і роздивитися тіло детальніше, проте вдихнувши запах, заплющив очі і відійшов на кілька метрів. Вже з безпечної дистанції він невпевнено виголосив, – Так що скажете, доктор?
‑ Схоже помер не своєю смертю, ­‑ лікар посвітив ліхтариком на руки, затримавши увагу на зап’ястках, ‑ перший раз таке бачу особисто. Мій професор на курсі багато років тому розповідав, що раніше це було досить поширене явище. Проте після «революції рівності» ми більше не вбиваємо.
‑ Це я знаю, ‑ слідчий дістав з кишені маленький смартфон із зарядкою і підключився до однієї з розеток. Побачивши індикатор на екрані він увімкнув його, ввів пароль і дочекався з’єднання із мережею. – Зараз подивимось що ти за грець…
‑ Енергію у мертвих красти погана прикмета, ‑ лікар перехрестився.
‑ Акумулятор старий… а з моєю зарплатнею дуже телефон вдома не позаряджаєш. Тут аби на світло у власному помешканні та кілька годин в мережі вистачило. А мерія тільки скорочує витрати на наш відділ. Тож вибачайте. Йому вже все одно, а я хоч трошки зекономлю, ‑ хлопець ввів на екрані адресу і увійшов у базу мешканців міста. ‑ Професор Малькольм Кросецкій. Фізик-оптик. Історик, археолог, містик Мешканець номер 234, чоловік, 50 років. Зареєстрований за адресою Верхнє місто, секція 6, дім 890, апартаменти 18, ‑ слідчий протягнув лікарю телефон, ‑ можете код з руки зчитати? Він це чи ні?
‑ Він тебе не вкусить. Все же, відкусався, ‑ лікар завівся низьким реготом, ‑ А те що скорочують вас, то все правильно мерія робить. Навіщо слідчі, якщо вбивств немає? Рівень злочинності один відсоток та й те, дрібне хуліганство… – доктор приклав сканер до зап’ястку та зчитав інформацію з штрих-коду. Телефон замислився на секунду, а потім видав зелений сигнал. – Підтверджено.
‑ Один був до сьогоднішнього вечора, поки професор з першої тисячі мешканців не помер ‑ ображено сказав хлопець і знову підключив телефон до зарядки, ‑ знаєте за що у стародавньому Китаї лікарям платили зарплатню?
‑ Знаю. Платили, поки всі були здорові. Як тільки хтось хворів виплати зупинялись.
‑ Отож бо… у нас в мерії так само. Занадто гарно працювали більше 30 років. І тепер на тобі. Вбивство! Я про такі випадки тільки на курсі історії криміналістики читав. Це може бути справа усього життя. Може навіть підвищення дадуть! Краща посада – більше грошей. Більше грошей – більше енергії.
‑ Ну цьому хлопцю ні гроші, ні кількість енергії точно не допомогли, – лікар повернувся до огляду.
Татуювання на руці. На кінці вух застигла кров. Доктор занотував це олівцем у старомодному паперовому молескіні.
– Можеш якусь лампу принести з другої кімнати, взагалі нічого не бачу…
– Егеж… зараз подивлюся, ‑ він обережно переступив через тіло, намагаючись не зачепити уламки скла на підлозі. ‑  Нічогенька у цього професора хатинка.
Квартира у професора була шикарна. На стінах картини, велика бібліотека паперових книг, декілька красивих японських ваз розписаними різнокольоровими глазурованими квітами і цілих три кімнати. Всі книги були у білих супероблакдинках, тож стіна бібліотеки здавалося величезним арт-об’єктом – таким собі «білим квадратом».
Японські вази та розпис слідчому подобалися. Сам він, звісно, собі таку розкіш дозволити не міг, проте за можливості насолоджувався в мережі залишками фотографій, що зберіглися на міському сервері. Інтернет тепер був локальний, у кожного міста свій. Глобальний зв’язок був тільки у мерії і військових, та й те у великих містах.
Судячи з кількості освітлювальних приладів у помешканні Кросецькій був заможною людиною. Адже тільки дуже забезпечені мешканці громади могли дозволити собі вільне споживання енергії. Навіть у Верхньому місті. Світло у помешканні Малькольма горіло скрізь, окрім кабінету де він помер. Тисячі одиниць віртуальних грошей просто зараз вилітали в нікуди.
На стінах у сусідній кімнаті висіли фото у красивих рамках – на одній юний Кросецькій стояв разом із кількома молодими людьми. Всі були усміхнені та веселі. В одному з молодиків слідчий раптово упізнав діючого мера. На іншій фотографії професор вже у поважному віці разом із студентами на фоні університету. Було ще декілька світлин із значущими особистостями міста з першої тисячі.
Слідчий відключив одну з настільних ламп у вітальні та повернувся до кабінету. Увімкнув світло, яке вихопило з темряви передсмертну гримасу професора, і здригнуся. В академії його до цього не готували.
‑ Що ж з тобою трапилося? – ніби у себе запитав слідчий розглядаючи розбиті дзеркала та уламки ліхтарів що валялися на підлозі поряд із тілом. Загальний вигляд кімнати вказував на те, що у помешканні стався вибух. Проте що ж тут могло вибухнути?  ‑ Час смерті? ‑ він подивився на лікаря.
‑ За результатами поверхневого аналізу – тіло лежить декілька годин. Тобто він помер вчора приблизно о 22.00-23.00. Причину смерті визначити важко… сліди на руках вказують, що його могли зв’язати. Можливо піддавали тортурам, а він вирвався і намагався втекти. У це час його смерть і наздогнала… А ось чого рознесло усі скляні вироби у кімнаті… Що це за вибуховий пристрій такий – не знаю. Треба викликати аналітичний відділ криміналістів…  Остаточній звіт буде представлений після детальної експертизи та розтину тіла завтра о 12.00. А зараз, дозвольте відкланятись.
‑ Дякую за точність, ‑ слідчий набрав на телефоні номер відділку, споглядаючи як лікар виходить з кімнати. – Слідчий номер 214748, у нас вбивство! Так, я не помилився. Надішліть будь ласка бригаду криміналістів-аналітиків. Так, адресу надсилаю. Дякую, ‑ він відклав телефон і знову оглянув оком приміщення. – От як мені дізнатися чи зникло щось, якщо я не знаю що тут було?

     Той день назвали «великою ніччю». Великий конфлікт та блекаут, що змінив землю назавжди. Згоріло все. Усі види електростанцій, лінії електропередачи, газові родовища та нафта. Хмари, що утворилися після конфлікту перетворила сонце на млявий ліхтарик. За мить енергоносії та електрика перестала існувати. Інтернет, космічні дослідження, авіасполучення, кораблі, навіть світлофори. Все це зникло. Вимкнулось. Немов хтось свідомо стер їх. Спочатку це викликало істерію та нову хвилю насильства. Державність перестала існувати. Міста-фортеці стали основою нової парадигми. Місця, а не політика об’єднали людей.
Але темні часи народжують світлі рішення. «Революція рівності» – момент єдності в якому перемогла генна інженерія. Вона змінила світ.
Група вчених об’єднавшись із залишками армії та цивільних створило в одному з міст суспільство без гена бажання. Адже саме через нього люди прагнули вбивати один одного та багатіти. Ця пацифістська ідея стала революційною, а система CRISPR/Cas9 стала основою нової цивілізації. Вчені називали це «soft power». Добровільне викреслення насильства та жадібності з геному людини. Крок за кроком, місто за містом люди приєднувалися до цієї ініціативи і змінювали життя поколінь. А електроенергія стала методом оздоровлення нації. Велосипеди, самокати, бігові доріжки – завдяки саморобним динамо-машинам кожна людина вносила свою частку у функціонування свого міста та суспільства. Та й сонце потрохи поверталося і люди знову почали використовувати сонячну енергетику. Потроху, адже самих панелей майже не лишилося, а відновити виробництво було занадто дорого.
Люди навіть повернули щось на кшталт інтернету. У локальних сітках кожного міста зберігалася інформація, яку врятували з комп’ютерних серверів, вцілілих після блекауту та війн. Люди стали рівними, спортивними, задоволеними та згуртованими. Вони трималися та підтримували один одного. І мріяли про ідеальне майбутнє… Проте не довго.
Не минуло і 100 років, як основні ідеї революції забулися. Рівність та згуртованість перетворилися на утопію, що скорегувалася у звичне класове розділення за принципом пацючого експерименту. Лідери, помічники та ізгої. Виявилось, що навіть граючись у Бога люди не змогли перемогти споконвічний задум природи або вищих сил, які створили світ. Змінюючи ДНК вони не змінили свою сутність. Заздрість формувалась упродовж життя. І чим більше енергії ставало у сусідів, чим краще ставало їхнє життя, тим дужче іншим хотілося мати такі самі можливості.
Єдине, що залишилось незмінним – це стабільне зменшення кількості насильства та вбивств. У цьому аспекті наука дійсна перемогла і смерть у більшості своїй стала природнім процесом. Звичайно траплялися нещасні випадки або раптові смерті через проблеми зі здоров’ям… Проте основна маса могла планувати своє майбутнє. Немічні старі доживали свої дні у хоспісах під наглядом медиків, або ж користувались правилом добровільної евтаназії. Люди звикли, що світ став безпечнішим.
Але те, що відбулося сьогодні у Верхньому місці в апартаментах 18 могло викликати паніку. Тож не дивно, що першим місцем, куди вирушив слідчий під номером 214748 був офіс його безпосереднього керівника.
‑ Хто повідомив поліцію? Сусіди? – керівник суворо дивився на нього, крокуючи туди-сюди біля свого робочого столу.
‑ Ні, його секретарка подзвонила з університету. Зранку він не прийшов на лекцію, а це на нього не схоже. За все життя він не пропустив жодної. Тож вона подумала, що щось трапилося і подзвонила у відділок. Велопатруль приїхав на місце, побачив через вікно тіло і викликав слідчого. Я подзвонив лікарю. Ось і все, ‑ хлопець дістав блокнот і передивився записи. – Двері були відкрити, не зламані. Сусіди біля одинадцятої минулого дня чули гучну музику. Ніби хтось грав на бас-гитарі. Тіло забрали на експертизу. До секретарші я ще не їздив, але хотів відвідати її завтра після того як будуть результати розтину та висновки аналітиків.
‑ Як це все невчасно, ‑ керівник поліції хлопнув по столу. ‑ Газети вже знають?
Слідчий знизав плечима. Про газетярів та журналістів він не подумав. Проте керівник поліції розумів, що напередодні чергових виборів у мерію це вбивство було подарунком маркетологам конкурентів. Мер, який теж приїхав на екстрене засідання, дивився на нічне місто, поспіхом жуючи бетель і відхаркуючи його у елегантну керамічну вазу розписану у японському стилі.
‑ Я викликав кримінальних аналітиків, тож витік у пресу доволі ймовірний, ‑ визнав слідчий. –  Пане мер, бачу ви теж любите японський фарфор. Какіємон.
‑ Теж? – мер відхаркнув червону слину у вазу.
‑ У професора в помешканні схожі вази. Тільки більші. Напевно захоплення ще з студентських часів. Бачив на стіні ваше спільне фото. Вчились на історичному?
‑ В одному університеті, але на різних факультетах, ‑ кивнув мер, ‑ це все? Або ж у вас є до мене офіційні питання, пане слідчий?
‑ Якщо я бачив це фото, то і преса на нього зверне увагу. Особливо, якщо вона вже там, ‑ зазначив слідчий. – Думаю, вам потрібно терміново виступити із офіційним зверненням до суспільства.
‑ Без Вас, хлопче, я би не розібрався, ‑ мер кивнув керівнику поліції. – Ти подивись які в тебе зухвалі співробітники.
‑ Хочеш у велопатруль, слідчий 214748? – одразу відреагував керівник.
‑ Вибачте, пане керівник, ‑ хлопець потупив погляд. – Що мені робити?
‑ Ви вже все зробили, ‑ мер поставив вазу на стіл і перехопив ініціативу у розмові. – Тайфун не зупинити. Треба грати на випередження. Зранку я виступлю із зверненням, а доти все під грифом «секретно».  Справа серйозна і нам доведеться його звільнити…, ‑ він поглянув на керівника поліції і знову закинув у рот шматок наркотика.
‑ Мене? – голос слідчого зірвався на останній букві, ‑ за що?
‑ Да не тебе, ‑ поліцейський махнув рукою на підлеглого і кивнув меру. – Згоден. Часу працює проти нас, тож не має іншого виходу.
‑ Я теж не в захваті, ‑ мер поправив зачіску і дістав з портфелю офіційний бланк. Застиг на секунду, а потім швидко написав на листку кілька слів, поставив у кінці свою печатку і склав папір навпіл. – Віддай це на велодромі. Особисто головному енергетику. Зрозумів? – він подивився на молодого слідчого. – Не підведи мене.
‑ Так, пане мер, ‑ слідчий витягнувся у струну. – Всі копії матеріалів справи надсилати особисто вам?
‑ Розумник, ‑ мер посміхнувся і підморгнув керівнику поліції. – Дивись, такий молодий, а вже мітить на твоє місце.

Велодромом називали нижні секції міста. В основному тут жили ти, кого життя не балувало. Заробляли тут єдиним способом – крутили педалі або бігли. Через це у верхньому місті слово «спортсмен» набуло конотації «жебрак». А «пробіжками» називали фінансові проблеми. На верху ніхто не біжить – за них бігають спортсмени.
Свій велосипед слідчий залишив на виході з верхнього міста. Там внизу його могли просто вкрасти, а новий ровер через маленьку зарплатню зараз не передбачався. Чим нижче спускався поліцейський тим менше ставало світла. Енергії у нижньому місті для особистих потреб майже не було. Все віддавали наверх. Навіть свічка для цих місць то вже була дійсно велика розкіш. Велодром був єдиним місцем, де світла було вдосталь. До нього вишукувались величезні черги спортсменів, великі серпантини з людських накачаних тіл, що зникали у пітьмі.
Слідчий йшов повз них, обережно підсвічуючи собі шлях тьмяним світлом ліхтарика на телефоні. Люди дивились на його гаджет із заздрістю, проте помітивши знак поліціянта відступали і давали дорогу. Для спортсменів, людей найнижчої соціальної ланки прокол означав смерть або вигнання. А напад чи пограбування поліцейського це був великий прокол. 214748 прискорив крок і увійшов до чаші велодрому. Насправді це був не зовсім велодром – скоріш  споруда нагадувала величезний спортивний комплекс із безліччю тренажерів до яких були під’єднані проводи. Люди крутили педалі поки вистачало сил, підтримуючи темп та спостерігаючи за секундоміром перед собою. Серце деяких не витримувало і їх місце займали інші. Відпрацьовані тіла складали у дальньому кінці велодрома, щоб потім спалити. Попіл йшов на добриво для рослин та овочей. Тож навіть мертві спортсмени слугували суспільству.
Робота тут тарифікувалась щохвилинно. Чим більше накрутив – тим багатший став. Все чесно. Твої м’язи та витривалість приносять гроші. Допінг, стимулятори, енергетики, наркотики – дозволялось все – лишень би ти не припиняв крутити педалі.
Кабінет очільника велодрому, головного енергетика розташовувася посередині арени, у вишці, звідки відкривався чудовий вид на увесь спорткомплекс. Показником статусу керівника був невеличкий старий ліфт, який працював та за хвилину дозволяв піднятися над спітнілим натовпом у прозорій скляній кабіні.
‑ Боже мій, поліцейській зверху. У моєму скромному помешканні… ‑ керівник велодрому навіть не встав з місця, аби привітати слідчого. – Що привело Вас сюди? Сподіваюсь не борги? – він засміявся від свого жарту і його великий живіт затрясся разом із ним. Очільник спортсменів явно не проводив багато часу на велодоріжці.
‑ У мене до вас послання від мера. Особисто в руки, ‑ слідчий протягнув керівнику папірець. Поки той читав, хлопець підійшов до великого панорамного вікна. Спостерігаючи за виром енергії унизу. Тисячі людей, що забезпечували електрикою усе місто простяглися під ним довжелезними лініями, що нагадували бджолині соти.
‑ Відпустити детектива з відділу особливо тяжких…? – керівник здивовано подивився на слідчого. – Що там у вас наверху трапилось? Вбили когось?
‑ Я не маю права відповідати на це питання, ‑ хлопець був здивований не менше, але намагався не показувати це. Він просто показав знак замку на губах, ‑ Завдавати зайві питання вам не раджу. Якщо ви хочете і далі насолоджуватися цим прекрасним видом.
‑ А на вигляд ви здалися більш приємним, ‑ товстій натиснув червону кнопку комутатора. – Чуєш, дорогенький, нумо приведи до нас нашого номер один. У нього знайшлися багаті родичи, що виплатили його борги.

‑ Ви легенда! – слідчий не зводив погляду з моцного чоловіка за п’ятдесят, якого називали «детективом відділу особливо тяжких». Той йшов попереду нього так швидко, що хлопець був змушений час від часу наздоганяти його. Після того, як слідчий увів спортсмена у курс справи та детально описав померлого, детектив мовчав.
У нього були відточені рухи та цупкі очі. І якась внутрішня сила, що ніби огортала його невидимим коконом. Детектив був сповнений спокійною енергією.
‑ Я здавав історію ваших справ на заліку в університеті, ‑ слідчий намагався якось зав’язати розмову, проте натикався лише на холод та спину спортсмена. Нижнє місце залишалось позаду і світла ставало все більше. Теплі очі вікон у оселях та поодинокі ліхтарі. Вхід у Верхнє місто був вже поряд.
‑ Веди мене на місце злочину, поки ці хлопці з аналітичного відділу там все на затоптали, ‑ кинув через плече детектив на прискорив крок. – Якщо Кросецького вбито, то це може бути лише початком…
‑ Початком чого? – запитав слідчий, пристрибуючи за чоловіком.
‑ Можуть бути нові вбивства, ‑ відрізав детектив. – І досить скоро.
‑ Які вбивства? Це четверта випадкова смерть за 30 років. Три попередні – нещасні випадки. Ми більше не вбиваємо. Можливо з Кросецькім теж трапився нещасний випадок. Висновків експертизи ще не було. А ви занадто довго були внизу аби одразу тут наводити свій лад. Справу веду я… і не зважаючи на те що ви легенда…
‑ Все, все.. я зрозумів, ‑ детектив обірвав його. – Ти гонористий, впевнений у собі. Напевно кращий учень на курсі. Дуже гордий, що став слідчим і нарешті отримав справжню справу, а не симуляцію на кафедрі криміналістики, ‑ він посміхнувся. – Проте слухай сюди. Є така штука – зветься інтуїція та аналіз усієї картини. Років за 30 тому в університеті Кросецькій був членом однієї таємної групи. Вони називали себе група «NPC». Тоді у молоді був дуже розповсюджений наратив: «врятувати людство від кайданів, у які затягує їх технології генної інженерії». Такі собі хіпі на новий лад. Вони багато читали стародавніх книжок та проводили експерименти. Що саме вони там робили у своїх зібраннях я не в курсі, але знаю, що робота зі звуком – це була основа їх теорії. Кросецькій взагалі вважав, що правильні звукові вібрації можуть лікувати і змінювати код ДНК.
‑ І все це 30 років тому?
‑ А от уяви собі, хлопче, що професор таки довів свою звукову теорію, ‑ детектив проігнорував його запитання. ‑ Як ти думаєш, хто постраждає від такого сенсаційного відкриття?
‑ Медики?
‑ Бінго, мій друже. Зараз багато людей починають задумуватись а чому ж не працюють заповіти «революції рівності» і чому у світі все повернулось до вертикальної системи влади із спортсменами унизу та Верхніми містами, набитими пихатими генними інженерами, що їдять за рахунок інших. Це називається аналіз ситуації, ‑ він підійшов до слідчого дуже близько. – Дослідження свої Кросецькій проводив не сам. Та й в його університетську групу входило ще кілька людей, які зараз займають поважні ланки у верхівці влади. Якщо мене витягли з велодрому спеціальним наказом, то справа дуже серйозна. Це теж аналіз, ‑ він подивився на хлопця, ‑ а тепер нумо зробимо просту математичну вправу: вбито поважного члена суспільства, мешканця першої тисячі, людину, що знала досить багато того, що не треба розголошувати… і можливо була на межі сенсаційного відкриття. І все це напередодні виборів у мерію. Ти кажеш, що його катували… тобто намагалися щось дізнатися… і якщо він дійсно втікав і його ліквідували, то не факт, що дізналися. Тож вони підуть за залишками інформації до інших. А це означає що?
‑ Що ймовірність того, що прийдуть до когось ще досить висока…, ‑ кивнув слідчий.  ‑ Ви думаєте, що це захисники існуючого режиму?
‑ Я не знаю, лише відчуваю, що можуть бути ще смерті. Це і називається інтуїцією. Проте вам це не знайомо. Ви ж всі обрізані.
‑ Обрізані? Що це ви маєте на увазі? – слідчий навіть зупинився.
‑ Ген жадібності та насильства. Ти ж його вирізав, а до того твій батько і мати, а до нього напевно й дід, ‑ детектив посміхнувся.
‑ А ви що ні? Ви той? Антикріспер?
‑ Ні. Детективам заборонено. Ми окрема каста. Ти що не знав? – він підморгнув. ‑ Тож поводься добре, адже для мене вбивство не є проблемою… зрозумів? ‑ детектив хитнувся у сторону слідчого і коли хлопець інстинктивно відскочив, зареготав. – Давай скоріш на місце злочину, а далі до лікаря.
‑ Мій велосипед тут зовсім близько, заберемо його і одразу туди! – слідчий пришвидшив крок, проте спортсмена так і не наздогнав.

На вході у місто слідчий показав свій жетон і їх пропустили без проблем. Хлопець забрав з парковки велосипед та кивнув детективу. Позаду ровера був доволі місткий багажник.
‑ Нарешті хтось інший педалі покрутить, ‑ пробуркотів детектив і влаштувався позаду слідчого.
‑ Шолом дати? У мене є запасний, ‑ хлопець застібнув ремінь на підборідді, ‑ Безпека понад усе.
‑ Обійдуся, ‑ детектив так зиркнув на хлопця, що він швидко сховав запасний шолом у підсумок, приторочений до велосипеда.
До квартири вони їхали мовчки. Нічне місто проносилося повз них і детектив насолоджувався раптовою свободою. Хлопець крутив педалі, намагаючись впоратися із зграями думок, що колихалися у нього в голові. Справа століття, якій він одразу так зрадів зараз поставала у зовсім іншому світлі. Один невірний рух  і він теж може опинитися на велодромі. Забутий усіма. Із зруйнованою кар’єрою і перекресленим майбутнім.
У квартирі професора було людно. Декілька спеціалістів у захисних костюмах працювали у приміщенні вишукуючи відбитки пальців. Тіло вже відвезли на експертизу, і про його існування нагадував лише абрис на підлозі та фотограф, який бігав кімнатою із фотоапаратом.
‑ Хто пустив сюди пресу? Всі вийдіть, ­‑ детектив роздавав команди голосом, що не терпів відмови. – І заберіть у преси фотоапарат. Справа секретна, увесь розголос тільки після звернення пана мера. ‑  Аналітики навіть не сперечались, мовчки припинили роботу і вийшли. Фотограф намагався втекти із матеріалом, проте слідчий наздогнав його на вході і відібрав камеру. Стрінгер почав сперечатися, але номер 214748 натякнув йому, що конфлікт з мером аж ніяк не сприятиме його карколомній журналістській кар’єрі. Вони домовились на ексклюзивне інтерв’ю зі слідчим за результатами розслідування і  розійшлися з миром.
Хлопець повернувся у порожню кімнату. Акумулятор телефона знову був на нулі, тож він підключився до мережі. Електрика в оселі професора все ще була, тож втрачати шанс було не варто.
‑ Красти енергію в мертвих, погана прикмета, ‑ детектив сидів біля контурів тіла, ретельно оглядаючи підлогу і все приміщення. Його цупкий погляд працював краще ніж фотоапарат журналіста. Нарешті він встав і пройшовся оселею. Передивився усі фото у сусідній кімнаті. Потім повернувся до бібліотеки і повільно пішов кімнатою, зупиняючись біля стелажів і проводячи руками по білим палітуркам книг. ‑ Ось… тут бачиш? Не вистачає одного тому. Лише обкладинка… Подивись, чи немає книги десь тут у цій кімнаті, або у сусідній…, ‑ коли детектив дістав обкладинку біла книжкова стіна одразу стала недосконалою. Чорна точка на білому фоні викликала збентеженість.
‑ А яка назва книги? – слідчий був трохи спантеличений, але не боявся задавати питання, коли завдання було незрозумілим. Так його навчили в академії.
‑ Звідки я знаю, якщо її немає на місці?
‑ Як знайти, якщо не знаєш що шукати, ‑ слідчий почав пошуки.
Але ні у цій кімнаті ні у всій оселі нічого схожого на зниклу книгу не було. Він повернувся до спортсмена ні з чим.
‑ Я так і думав, ‑ детектив хлопнув у долоні. – Можливо саме її і шукали. А тортури, аби пришвидшити процес. Поки всі ці білі обкладинки познімаєш…
Він зняв палітурки з сусідніх книг. Древні фоліанти німецькою мовою.
‑ Може хотіли провести якійсь таємний обряд, ‑ припустив детектив.
‑ Обряд?
‑ Ти часом не відсталий? – детектив зиркнув на слідчого. – У Вас що таємних гуртів в університеті не було? Ну там чоловіче об’єднання адептів споконвічного гена, або ж хранителі останньої цноти? Всі одягаються у плащі, п’ють якусь гидоту і ти прийнятий…
‑ Це навіть звучить дико… у нас світське суспільство. Всі ці речі залишилися у минулому.
‑ Позиція справжнього лузера, мій друже. Якщо ти про них не знаєш, то це не означає, що їх не існує. Думаю пан мер, твій керівник та професор раз на місяць точно збиралися у якомусь підвалі одного з будинків верхнього міста.
‑ Ви жартуєте, детектив?
‑ Та не до жартів зараз, малий. Ти бачив фото у сусідній кімнаті? Вони там всі пов’язні – молодий мер, професор і ще пара хлопців, яких нам потрібно перевірити. До речі, йди зроби фото усіх знімків на телефон. Знадобиться.
‑ Ви всіх їх знаєте?
‑ Когось особисто, когось ні. Починали приблизно в один час. Проте хтось опинився на велодромі, а хтось у шкіряному кріслі. Життя воно таки має почуття гумору…
‑ Ви думаєте їм всім загрожує небезпека? Всім хто на фото?
‑ І гадки не маю. Доведеться приватно поспілкуватися з мером, можливо з секретаркою Кросецького та знайти інших учасників тої студентської секти. Поки їх не знайшли вбивці.
‑ Вбивці? Тобто їх кілька? – слідчий теж присів біля детектива і подивився на скло. Проте не побачив нічого підозрілого. Уламки були досить звичайні. Майже правильної форми… ‑ Це була вібрація, не вибух, ‑ зрозумів хлопець. – Сусіди чули музику. Якщо увімкнути музику занадто гучно резонанс може зашкодити скляним поверхням і барабаним перетинкам….
‑ А ти не безнадійний, ‑ детектив хлопнув малого по плечам. – Давня техніка. Його прив’язали до стільця, увімкнули музику на повну і мучили звуком.
‑ Проте як? Як можна зупинити людині серце?
‑ Правильні частоти викликають вібрації, що здатні зупинити серце і зруйнувати структуру молекул. Наприклад скло дуже чутливе до таких хвиль. Так само як і барабанні перетинки, ‑ детектив покрутив у руках один з уламків. ­– Проте мене турбує інше. Я не бачу тут жодного програвача або навіть колонки. Тож звідки йшов звук?
‑ Можливо його теж вкрали? – висказав гіпотезу слідчий.
‑ Можливо. А може це був не програвач, ‑ таємничо сказав детектив.
‑ А що? – не зрозумів слідчий.
‑ Поїхали в архів. Нам треба більше довідатися про таємні секти тридцятирічної давнини та дізнатися що за книга зникла з полички професора. Зроби фото цих німецьких книг, що стояли поруч, покажемо архіваріусу. Цей мій старий друг.
‑ Ніч на дворі… може зранку? – слідчий зробив кілька фото на телефон і знову підключив його до розетки.
‑ Час спливає, а Коц ніколи не спить. Поїхали.

Вони доїхали до архіву за півгодини. Їхати велосипедом по пустим вулицям було суцільним задоволенням. Вікна у будинку не горіли, проте детектива це не зупинило. Він зіскочив з багажника і затарабанив у великі дерев’яні двері.
‑ Коце, відчиняй, я знаю що ти там!
Слідчий неквапливо пристебнув велосипед до паркувального місця і на всяк випадок відійшов на кілька метрів. У Верхньому місті не любили галасу. Тим більше вночі.
‑ Коце… ну ж бо, старий лис, ‑ детектив вдарив по дверях ще кілька разів і вони нарешті відчинилися. Коц стояв на порозі у піжамі із невеличкою свічкою у руці. Теза про те, що він не спав потребувала уточнень.
‑ Детективе, ти? – старий поправив окуляри, обережно поставив свічку на вікно та обняв спортсмена. – Думав, що вже не побачу тебе. Казали, що на цей раз ти на велодром до кінця.
‑ Не дочекаєтесь, ­ ‑ детектив посміхнувся. – Потрібна твоя допомога. Косецького вбили. І вкрали одну книгу. Щось мені підказує, що це пов’язано із діяльністю «NPC». Але у цих справах ти спеціаліст. Ти ж був їх Великим магістром…
‑ Ох, друже, коли все це було… ‑ Коц махнув рукою. – Заходьте, вип’ємо чаю та ти розкажеш про все докладніше.
В архіві стояв запах старого паперу. Приємний, проте приправлений пилюкою та історію. Коц уважно слухав детектива, іноді задаючи уточнюючі питання та підливаючи чай у невеличкі чашки із японським розписом.
‑ Що могло його вбити, як думаєш? – детектив поставив чашку на стіл.
‑ Гадки не маю, ‑ Коц задумався. – Розбите скло, тортури, звукові дослідження… щось все занадто заплутано, ‑ він полистав фото в телефоні слідчого, ‑ Ці книги німецькою… то зібрання творів Гете. Але здається тут не всі книги… чого не вистачає… Пішли  перевіримо у мережі. Мерія увімкнула режим економії, тож у нас працює єдиний комп’ютер. Вдень черга на нього розписана, проте зараз можемо скористатися службовим положенням. Гете доволі популярний письменник, тож думаю інформацію знайдемо, ‑ він підвівся і підійшов до невеличкого столу на якому стояв захований під пледом монітор.
Коц зняв плед, включив блок живлення під столом, а потом і сам монітор. Комп’ютер ожив і за кілька секунд архіваріус вже вбивав у пошук прізвище письменника. За кілька хвилин він повернувся до поліцейських.
‑ Так я і думав. Немає кількох праць, одна з яких фундаментальна робота: «Вчення про колір». Це один з артефактів нашого таємного товариство. Одна з частин ключа до порталу у старий світ…
‑ Та що то є таке  то «NPC» і що за портал? – нарешті втрутився у розмову слідчий.
‑ Все почалося із теорії порталу. Років 30 тому вона була доволі розповсюджена у Верхньому місті. Особливо у деяких еліт. В той час я вчився на одному факультеті разом з Кросецькім і ми з ним захопилися однією протирічливою легендою, ‑ Коц сів і налив собі чаю. ‑ В неї майже ніхто не вірив, а істориків, які нею займалися клеймили у вигнанців та антинауковців. Проте 500 років тому люди не вірили, що у воду не можна зливати гімно, бо буде холера… Я вже не кажу про інші історичні та археологічні дослідження. Тож увесь науковий пласт є доволі спірний. Під час археологічного рейду у покинуті землі, в одному з будинків ми знайшли старий диск дослідника на ім’я Сіріус. Відкрили його на університетському комп’ютері, віддали за це, до речі, усі свої гроші… проте це того вартувало. На диску була завершена наукова праця із доказами та фотографіями. Сіріус стверджував, що блекаут влаштували не люди, а могутня іншопланетна раса. Ця древня цивілізація залишила нам свободу волі і можливість повернутися у старі часи. Існує код, за допомогою якого можна відкрити портал до старого світу. Там де була енергія і люди були не обрізаними. Дослідник дійшов висновку, що після блекауту ми всі потрапили ніби у аналог комп’ютерної гри і стали такими собі Non-Player Character – «персонажами, поведінка яких визначається програмно». Дуже вдало у цю теорію вкладалася зміна ДНК, ‑ Коц підлив усім ще чаю, ‑ Нас просто захопила ця теорія, тож ми заснували таємне товариство і назвалися група «NPC». А потім почали шукати ключі до порталу.
‑ Портал у старий світ? ­– слідчий  посміхнувся, ‑ я розумію, що після світового блекауту багато що змінилося. Але це навіть на слух сприймається як повна маячня.
‑ Маячня або ні, але у його дослідженнях все було доволі логічно. У давніх дослідженнях та книгах Сіріус дізнався, що ключ зашифрований та складається з трьох складових – ноти, колір та психологія, або звук, світло та енергія людини…  Все почалося з давнього фізика Ісаака Н’ютона, який перший розділив біле світло і створив колірне коло. То коло і є першим елементом ключа – основою на яку накладається два інших елементи – психологія кольору тобто психічні вібраці і музичні вібрації, що є другою першоосновою всесвіту. Три основних кольори, три елементи ключа, три види енергії – велика трійка всесвіту – NOTE, PSYCOLOGY, COLOR – NPC. Ми перевірили його дослідження і дійсно знайшли колірне коло Н’ютона, психологію кольору Гете і давні техніки казкарів-лірників, що за допомогою музики змінювали всесвіт. У мене навіть залишились усі ці записи, пішли, покажу…
Коц встав і повільно пішов в один із темних коридорів архіву. Детектив та слідчий залишили чай та попрямували за ним. У одній з полиць він зупинився, підсвітив собі свічкою і дістав картону коробку.
‑ Ось все що залишилось від нашої організації…, ‑ він посміхнувся. – Хоча ще оце огидне татуювання німецькою. Тоді нам здавалося, що це робить нас особливими: «кольори то дії та страждання світла». А зараз… ‑ старий подивився на свої зморщені руки і літери, що втратили колір, ‑ тільки нагадує, що колись ми були молоді.
‑ У Кросеького було схоже тату… ‑ слідчий подивився на руки старого.
‑ Так я ж і кажу, що ми всі його зробили, ‑ він відкрив кришку і повільно почав діставати обривки фотографій, записів та листків паперу із малюнками.
‑ Ось так виглядає це коло Н’ютона, подивіться, ‑ він показав поліцейським дивне коло, що нагадувало стародавню пентаграму. Листок був обірваний з одного боку і частини кола не вистачало.    ‑ Бачите ось ці букви – це назви нот, а слова – назви кольорів… це теж частина ключа, що залишилась в мене – оригінал. Рука Н’ютона, ‑ він посміхнувся. – У нашого друга, музиканта Германа Сільверстіні – кобза. Давня. Він знайшов її в одному з відряджень. Казав, що вона належала Мамаю. Одному з найвидатніших кобзарів та характерників за всю історію. Зараз  Герман Диригент цілого оркестру. У мера – призма Н’ютона…, ‑ Коц махнув рукою, ‑ я ось що вам скажу. Все це звичайний мотлох. Ніхто вже в це не вірить. Думаю, що Сіріус просто хотів пошуткувати… або написати детективну книжку-розслідування… а ми прийняли це все за правду… Молодість…, ‑ він дістав фотографію і з ніжністю провів по ній рукою. – Ось тут ми всі… Кросецькій, наш мер, Герман та я… тоді ще студенти, члени таємної групи портали… ‑ Коц засміявся.
‑ Ви були близькі? Давно спілкувалися? – детектив взяв у Коца фото та листок із колом Н’ютона.
‑ Та де там. Останній раз бачилися років з 10. На випускному. Єдине. Що я знаю спочатку Диригент із Кросеськім займалися звуковими дослідженнями разом. А потім між ними пробігла синкопа. І все. Тепер от не тільки наукові конкуренти, але й на виборах виставили свої кандидатури від окремих партій. Як школярі, їй Богу…, ‑ він забрав у детектива малюнок та фотографію та знову заховав у коробку.
‑ Думаєш, хтось хоче відновити ваші експерименти з порталом і заново збирає артефакти? – слідчий із спортсменом переглянулися.
‑ Не знаю, але якщо вони шукатимуть частини ключів, то вони прийдуть до всіх.

Рівно о 12.00 слідчий 214748 разом із детективом з особливо тяжких були в кабінеті у доктора. Лікар вже чекав на поліцію, розкладаючи фото професора на своєму робочому столі. Побачивши детектива він навіть не приховував свій подив.
‑ Детективе! Ви знову у стрій?
‑ Серйозні справи для серйозних людей.
‑ Радий вас бачити, справа дійсно серйозна. Зранку бачив виступ мера. Місто вже шкереберть. Зранку тільки про вбивство й говорять. Хоча ніхто ще не підтвердив, що то є вбивство, ‑ лікар протягнув детективу папку, ‑ звіт в електронному вигляді на сервері відділка, у печатному вигляді ось тут, у папці. А це свіженькі фото. Тільки но з фотолабораторії, ‑ медик поклав останню на стіл і вирівняв їх, аби вийшла рівна лінія.
‑ Лікарю, в нас є причина смерті? – слідчий намагався перехопити ініціативу у розмові. – Це вбивство чи природня смерть?
‑ Вбивство на вісімдесят відсотків. Зупинка серця, викликана частотним резонансом. Його мотор разом із барабанними перетинками просто розірвалися.
‑ Частотна граната? Не думав що їх ще виробляють…
‑ Однозначно сказати що спричинило вибух – важко. На тілі жодних пошкоджень, окрім внутрішніх. Смерть викликана звуком, що зрезонував із частотою серця і зупинив його. Що це може бути… краще спитати в аналітиків.
‑ А це що? – слідчий показав на фото татуювання.
‑ Татуювання на німецькій мові. Фраза перекладається як «кольори – то діяння світла та страждання». Не запитуйте звідки я це знаю… просто в університеті у мене було багато вільного часу та багато німецьких письменників. Більше не скажу… розшифрування загадок це вже ваша справа. Можливо попитайте в архіві… вони можуть щось знати про це.
‑ Були вже, ‑ кивнув детектив. – Це цитата одного німецького письменника. А ось літери «NPC», вам не про що не говорять, а лікарю? – детектив уважно спостерігав за реакцією доктора. Але той залишався повністю спокійним.
‑  Якщо не помиляюся, це якійсь термін із давньої історії пов’язаний із комп’ютерними іграми…. Але то було так давно. А чого ви спитали?
‑ Пусте, лікарю, дякую, – детектив повернувся до напарника, – Дізнайся у аналітиків, чи знайшли вони залишки гранати чи якогось іншого вибухового пристрою. Дзвони їм зараз, часу не має.
Слідчий дістав мобільний і сумно зітхнув.
‑ Я можу скористатися вашим стаціонарним телефоном? Мій мобільний знову сів, я не встиг зарядити його зранку, ‑ слідчий показав темний екран телефона.
‑ Маленькі зарплати, дешеві акумулятори… розумію… ‑ лікар простягнув слідчому трубку, ­‑ Дзвоніть. Усі ресурси для поліції.
Слідчий відійшов із трубкою, дістав з кишені блокнот і почав шукати у ньому номер відділку аналітиків. Нарешті знайшов потрібну сторінку і швидко набрав номер.
‑ Щось іще? ­– детектив ретельно переглядав фотографії, поки його напарник спілкувався по телефону.
‑ Так, ось цей маленький бешкетник, ‑ лікар акуратно виклав перед ним шматок жовтої бумаги у прозорому пакетику. На самому краї можна було розгледіти кілька латинських літер D і E, а також слово Rubeus посередині – все інше було відірвано. – Це було у нього у шлунку і ще не встигло перетравитися. Можливо він з’їв це аби приховати від вбивці. Це вже не моя відповідальність, чоловіче.
‑ Латина?
‑ Я не експерт, ‑ медик похитав головою, ‑ я не можу робити за вас вашу роботу. Так само як ви не можете робити мою. Ще чимось можу вам допомогти?
‑ Дякую, ‑ детектив кілька секунд затримав погляд на клаптику паперу і почав збирати матеріали зі столу, ‑ на цьому поки що все. Але думаю, що скоро побачимось…
‑ Скоріше ніж хотілося, ‑ слідчий протягнув трубку лікарю. – Ще одне вбивство. Диригента знайшли. Аналітики вже їдуть на місце. Нам теж треба поспішати…

Лікар поїхав на місце на своєму спецтранспорті – у нього був швидкісний електросамокат із мигалкою. Раніше у поліції теж такі були, але ж режим економії позбавив їх будь-яких привілеїв. Скорочення як бюджету так і персоналу призвели до того, що слідчий мав їхати на завдання на власному велосипеді.
‑ Так хто такі «казкарі» та характернки? – слідчий повернув голову до детектива, що сидів на багажнику велосипеда.
‑ Характерники, то такі супергерої стародавніх часів. Люди, що мали певні можливості. Володіли мистецтвом, що передається споконвіку від покоління до покоління. Часто від діда до онука. А «Казкарі», то один з характерницьких родів. У різні часи їх називали по-різному. Міністрелі, лірники, барди, кобзарі, скальди, казкарі… Поети-музиканти, що володіли силою музики та слова.. Справжні казкарі – то є потужна нейро-паралітична зброя. Вони контролюють рівень вібрацій і кажуть, що можуть вбити людину самим лише звуком. Не хочу тебе грузити, але це не жарти. Можна сказати що це ще одна каста. Ми воїни та детективи, а вони бойові музики…
‑ То ти теж, той… характерник?
‑ Зовсім трохи, ‑ детектив посміхнувся. – Майже всі знання залишились у минулому.
‑ Думаєш, що Диригент якось із ними пов’язаний?
‑ Не знаю, ‑ детектив замислився, ‑ я думав, що касти залишились у минулому. Про це намагаються не говорити. Ми відчуваємо своїх одразу. Але у мертвих відсутні вібрації, тож я тут безсилий. Треба знайти когось живого…
‑ Все на цих вібраціях побудовано, ­ ‑ слідчий різко звернув і детектив ледь не вилетів з багажника.
‑ Гей, хлопче. Обережніше, ‑ спортсмен хлопнув його по спині. – Якщо другий артефакт у них, то хтось дійсно вирішив відкрити портал. І Коц теж у небезпеці. Треба його попередити. У нього ж цей малюнок… ‑ детектив не договорив до кінця, немов би згадавши щось… ‑ Малюнок у Коца був порваний. А знаєш що знайшли у Кросецького у шлунку?
Слідчий вдарив по тормозах. Детектив дістав з кишені пакет із жовтим листком.
‑ Коц? – поліцейський не міг повірити. – Вбивця?
‑ Треба попередити мера, ‑ детектив видохнув, ‑ дай телефон.
­‑ Не працює. Сів, ‑ слідчий показав темний екран. – їдьмо хутчіш на місце. Подивимось на місце злочину і зателефонуємо йому звідти. Сподіваюся що він у безпеці…
‑ Сідай на багажник, ‑ детектив відтіснив хлопця. – Покажу тобі справжній майстер-клас. Тримайся міцніш.
Він розім’явся і велосипед полетів вперед. Слідчий навіть не міг уявити, що його малюк може розвивати таку швидкість.
‑ Зараз наліво і ми на…, ‑ слідчий не встиг закінчити, адже вони в’їхали у величезний натовп. Журналісти, газетярі, фотографи, поліція та звичайні ловці гав. Біля будинку Диригента був справжній апокаліпсис.
‑ Ось тобі і не розголошення… детектив зупинився. ‑ Хтось дуже хоче наробити галасу…  ‑ він подивився на напарника. ‑  Треба зайти з чорного ходу.

Один з офіцерів велопатруля відкрив їм невеличку калитку зі зворотного боку  будинку. Дім Диригента знаходився у найпрестижнішому районі, мав два поверхи, сонячні батареї на даху і навіть невеличкий сад. Це коштувало захмарні кошти. Тож можна було сміливо сказати, що життя музиканта було дуже успішним.
Тіло Диригента було міцно примотано до стільця звичайною мотузкою. Аналітики та лікар вже працювали, знімаючи відбитки пальців та роблячи відповідні тести. Великий кабінет. Розкішний білий рояль. На стінах висять різні струнні інструменти. Гітари, скрипки, домри, віолончелі… Невеличкий магнітофон на який маестро писав свою музику. Уламки скла, дзеркал та фарфору від кількох японських ваз, схожих на ті, що стояли у Кросецького. Слідчий одразу підключив телефон до зарядки – тут кошт точно не бракувало.
‑ За поверхневим аналізом вбивство дуже схоже на попереднє, ‑ лікар підійшов до поліцейських. ‑ Зупинка серця та барабанні перетинки, що лопнули. Ті ж самі симптоми.
‑ Вмикай сканер, пересвідчимось, що це він, ‑ детектив відсунув мотузку, звільнивши штрих код на руці.
Слідчий увімкнув на мобільному сканер та протягнув напарнику. Той провів по зап’ястку і телефон блимнув зеленим. Герман Сільверстіні. Мешканець номер 18, чоловік, 53 років. Зареєстрований за адресою Верхнє місто, секція 2, дім 115.
‑ Це він, ‑ детектив віддав сканер та оглянув помешкання. – Знову жодних слідів, замки цілі. На перший погляд все на своїх місцях. Вбивця точно знав за чим приходив.
‑ Думаєш вони знали один одного?  ‑ слідчий дістав ліхтарик і почав огляд кімнати.
‑ Якщо це Коц, то вони точно були знайомі, ‑ детектив продовжував оглядати тіло та площу навколо нього. – Нумо підсвіти… що це за бризки на підлозі…
Слідчий підбіг із ліхтариком і вони удвох схилилися над знахідкою. Темне, але не кров. Із дуже знайомим ароматом, який хлопець відчував день тому у кабінеті керівника.
‑ Бетель, ‑ він хлопнув по підлозі. – Схоже у нас намітився ще один підозрюваний.
‑ Ще один? – детектив подивився на нього.
– Бетель жує мер. Цей запах, забути його неможливо. І якщо вірити Коцу, то в нього є прямий мотив. Вибори…
‑ Думаєш все так просто? Випадково харкнув на підлогу поряд з трупом? – детектив похитав головою, ‑ на вигляд як підстава. Ніби хтось дуже хоче направити нас по хибному сліду та позбутися мера.
‑ Або ж він просто випадково харкнув на підлогу, ‑ зауважив слідчий. – Іноді найпростіші пояснення виявляються правдою. Не виключай цього зі свого розслідування.
‑ Не пройшло й двох днів, а в нас вже два трупи і два підозрюваних. Просто як в старі добрі часи, ‑ детектив посміхнувся.
‑ Еге ж… ‑ слідчий кивнув і підійшов до роялю.
Відкрив кришку і натиснув одну з клавіш.  Інструмент відізвався приємним м’яким звуком. Хлопець підсвітив під кришку. У темряву уходили тугі канати ідеально чистих струн. Він присів і посвітив на ніжки.
‑ О… тут щось цікаве, ‑ він направив ліхтарик на підлогу, на якій чітко проглядалися невеличкі борозни від колес. Інструмент рухали. Слідчий штовхнув рояль на кілька сантиметрів, потім ще трохи. Рояль повільно котився підлогою поки одна з полиць не клацнула. А потім відбувся ще один «клац» і стінка з гітарами та скрипками від’їхала у сторону, відкривши поліцейським потаємну кімнату. У центрі увагу привертала порожня стійка на якій колись щось було.
‑ А тут Сільверстіні напевно зберігав кобзу. Другий ключ вкрадено, ‑ детектив кивнув напарнику. – Дзвонити нікому не будемо. Поїхали одразу у мерію. Якщо мер не вбивця, то він у небезпеці…

Незважаючи на кінець робочого дня у мерії вирувало життя. Осінь у Верхньому місті завжди була насичена подіями, а тим паче напередодні виборів, що відбувалися кожні два роки. Перед входом у будівлю висів великий плакат із усміхненим мером та незмінним слоганом: «з енергією у кожен дім».
На вході слідчий показав свій жетон і їх пропустили у приміщення. Мера на місці не було, хоча за графіком у нього за хвилину повинна була відбуватися зустріч із комунальними службами. Перед його кабінетом вже вибудувалась невеличка черга з голів відділів ЖКГ.
‑ Можете із ним зв’язатись? – детектив посміхнувся секретарці. – Думаю, що єдина хто може його знайти у будь-який час, то є ви…
Секретарка посміхнулася у відповідь і дістала невеличкий рожевий телефон для екстрених дзвінків. Набрала номер, почекала, потім набрала ще раз.
‑ На нього це не схоже. Телефон вимкнений.
‑ А ось це вже погано, ‑ детектив подивився на напарника. – де ж він може бути…
‑ Зранку він хотів з’їздити у архів. Казав, що є питання до старого друга. Може він ще там? – секретарка знизила плечима.
‑ Коц, ‑ слідчий хлопнув рукою по столу. – Поїхали хутчіш.
‑ А що ж мені робити? – дівчина розгублено подивилася на поліцейських.
‑ Для початку відмініть його зустрічі. Можливо у нас надзвичайна ситуація.

Архів у день мав зовсім інший вигляд. Красива стара будівля із колонами на вході та масивними дерев’яними дверима, що нагадували портал у інший світ. Вчора вночі слідчий навіть не побачив цієї краси. Двері знову були зачинені і на ручці висіла саморобна табличка явно зроблена на швидкоруч: «санітарний день».
Детектив смикнув двері – зачинено. Постукав в них і подивився у вікно. У архіві було тихо. Коца ніде не було, так само як і електросамоката мера. На парковці і перед самою будівлею не було жодного транспорту.
‑ Що будемо робити? – слідчий подивився у вікно архіву, ‑ може його взагалі там немає? Зламаємо двері і будемо платити за ремонт.
‑ А якщо мер там, а ми не зламаємо? Думаєш довго ти ще попрацюєш у відділку? Я то повернусь на велодром. А ти куди?
‑ Я повинен повідомити свого керівника, ‑ слідчий дістав телефон. – Я не можу розпочату операцію без його дозволу.
‑ Вибити вікно в архіві ти називаєш «операцією», ‑ посміхнувся детектив, ‑ як здрібніла поліція. Набирай свого керівника, а я чекати не буду, ‑ він подивися по сторонах, ­ скажемо що діти гралися і розбили вікно. Він підняв невеличкий камінчик, що відвалився від стіні будівлі.
Скло задзвеніло і глухо впало на столітній килим при вході. Сигналізація не спрацювала – режим економії розповсюджувався і на неї. Проте крізь розбите скло було чутно інший звук. Ледь-ледь. Мелодія, що відбивалася луною від віковічних стін.
‑ Це його мелодія…, ‑ слідчий дивився на телефон у руці.
‑ Кидай трубку, ‑ закричав детектив та вже не ховаючись вибив остатки вікна. – заходимо.
Вони заскочили у хол і побігли до кабінету Коца. Чим далі вони забігали у будівлю, тим менше ставало світла. Кабінет, який кілька годин тому здавався таким теплим та затишним зараз був пустим та холодним.
‑ Звідки ж йшов звук? – детектив прислухався і втягнув носом повітря. Потім закрив очі і зосередився. – Я відчуваю вібрації. Тут є казкар. Десь поряд. І якщо я його відчув, то і він мене.
‑ Керівник? Казкар?
‑ Не знаю… але я нарешті зрозумів, що за всіма цими розмовами та вбивствами ми зовсім виключили мозок і жодному зі свідків не задали просте питання.
‑ Хто знімав ту фотографію… ‑ слідчий кивнув.
‑ Вони внизу, в підвалах архіву. Хутчіш.
Поліцейські вибігли з кабінету і попрямували у напрямок сходів. У дальніх частинах архіву світла не було зовсім і слідчий знову увімкнув ліхтарик.
‑ Заряду зовсім мало, на довго не вистачить – він підсвітив темряву і вони почали обережно спускатися униз. Внизу на них чекав новий лабіринт.
‑ Раніше тут були катакомби. Під час блекауту наші військові жили тут кілька місяців. Кажуть, що з цієї будівлі є виходи до різних частин міста.
‑ Дякую, заспокоїв, ‑ слідчий посміхнувся. А у наступну мить він почув звук, що паралізував його. Він намагався поворухнутись, але не міг. Скосивши очі на детектива він побачив, що той теж завмер. Безпомічні, вони обидва вдивлялися у пітьму, звідки лунали тяжкі кроки.
‑ Ну і навіщо ви сюди полізли? – керівник поліції, одягнений у чорну мантію майже зливався із темрявою тунелю. – Майбутнє вже не зупинити.

У великій залі горіли свічки. На підлозі фосфорною фарбою було намальоване коло, що точно повторювало картинку колірного кола Н’ютона. Проте зараз на кам’яних плитах воно нагадувало чаклунську гептограму. У деякі з кінцівок зірок через встановлені призми, був направлений пучок світла певного кольору.
‑ Virdis – гучно вимовив керівник і на зірці з’явився зелений колір. – Rubeus – один з кінців засвітилися рубіновим. У руках Казкар тримав Кобзу, разом із виголошенням чергової латинської назви, він брав певну ноту, що запускала вібрацію камертонів, встановлених на кінцях зірки. Перед ним на пюпітрі стояла книга Гете, завдяки якій він визначив енергетичну значущість кольорів та відповідно їх черговість на зірці.
З різних боків кола, відкалібровані по кінцях світу стояло чотири стільці, до яких були прив’язані слідчий, детектив, Коц та мер. Усі вони теж були одягнені у ритуальні плащі та уважно спостерігали за обрядом. Трошки вище на балконі копирсався лікар, що й керував різними призмами. Головна з яких, саме зараз спрямовувала свої промені в центр зірки – створюючи три основних пучка світла – червоний, зелений та синій.
‑ Відкрийся! – гучно прокричав Казкар і взяв на кобзі одразу сім нот! Загальна вібрація розлетілася залом, запускаючи масову реакцію камертонів. – Відкрийся, зараз! ‑ ще гучніше закричав керівний поліції і знову вдарив по струнах.
Проте нічого не відбулося. Не зараз. Ні за хвилину. Ні за п’ять. Схема не працювала. І тоді мер з Коцом почали сміятися. Гучно й нахабно, зводячи нанівець усі старання адептів культу.
‑ Ти думав, розумніший за всіх, так Лютере? – Коц відхаркнув у сторону поліцейського. – Ми пройшли усі ці обряди багато разів. Поки ти ще був ніким. Ми спробували все і нарешті зрозуміли, що це просто жарт. Немає ніякого порталу, ніяких іншопланетян. А цей Сіріус просто блогер в колись популярному інтернеті що створював сенсації на день. Є тільки наша реальність. У якій ти, до речі завдяки нам отримав не погану посаду. І це твоя подяка, хлопче?
‑ А за що я повинен дякувати? – чоловік відкинув кобзу і підійшов до Коца. – За те що мер скорочує наш департамент, позбавляє енергії, робить людьми другого сорту. А самі вони багатіють і не дають розвиватися альтернативній енергетиці, ‑ він повернувся до мера, ‑ Ти думаєш, я не знаю, що ви блокуєте все, що може зрушити наш світ? І не тільки в нашому місті.  А, пане мер? Ти думаєш я цього не знаю? Тож чому б не спробувати прибрати вас і самому очолити нову революцію. Хай ми не відкрили портал, проте я сам стану порталом… ‑ він кивнув лікарю. ­– Я стану мером, а пан лікар очолить охорону здоров’я і нарешті закінчить цю ганебну практику обрізання. Ми нарешті станемо вільними… відкриємо своє тіло для правильних вібрацій, налаштуємося на хвилю змін і все стане на свої місця…
‑ Так все заради влади? – мер посмикався в кріслі. – Ти не пробував написати передвиборчу програму і виграти чесно.
‑ Чесно? – Лютер розсміявся. – Навіщо? Коли я можу просто прибрати з дороги усіх. Разом. Я вже бачу ці заголовки – «таємна секта вбиває усю верхівку міста. Тільки керівник поліції може зупинити хаос». Пресою так просто керувати. Просто дати їм сенсацію…, ‑ він подивився на безпомічного слідчого, ‑ А поліцією ще легше. Доктор підкинув на місця злочину шматок гептограми та бетелю і все… ви вже підозрювали усіх кого треба.
‑ Чудова схема. Проте ми всі досі живі, ‑ Коц подивився на Лютера. – Тож щось доведеться змінити.
‑ Це не надовго, ‑ керівник поліції подивився на архіваріуса і видав низький, басовий звук, що діставав до самої суті. – Прощавай, Коц.
Чим гучніше ставав звук, тим більше червоніло обличчя старого.  Призми не витримали першими, вони розлетілися на тисячі маленьких уламків. А потім слідчий почув як швидко калатає серце Коца. І настала тиша. Кров вилилася з вух. Коц був мертвий.
‑ Огидна секта вбила найкращого слідчого відділку, ‑ посміхнувся Лютер і подивився на номера 214748. ‑ Яка прикрість…
Він налаштувався і направив енергію у бік поліцейського. Басовий звук діставав до кожної клітинки у тілі. Слідчий почервонів, його очі готові були вискочити з орбіт.
‑ Досить, ‑ голос детектива звучав як грім і перекривав дію басових вібрацій. Він закрив очі і кинув згусток енергії просто в Казкаря, – Кришталева стіна!
Звуки зникли. Величезний прозорий кокон відділив мера, слідчого та детектива від зовнішнього світу. Слідчий вдихнув на повни груди і безсило впав на стілець.
­‑ Як ти це зробив? – мер дивився як ззовні Лютер б’ється у невидиму стіну.
‑ Я довго не витримаю, він дуже сильний, ‑ детектив говорив через силу. – Зможете звільнитися?
Мер посмикався і стверджуючи кивнув. За кілька секунд він вивільнив руку, а потім й іншу. Ще хвилина і він встав на ноги. Його очі фокусувалися лише на детективі.
‑ То ти дійсно він, чутки не брешуть. Ви ще існуєте, ­ ‑ мер радів як маленький хлопчик.
‑ Готові? – детектив заплющив очі і стіна вибухнула. Безліч невидимих уламків розлетілися навкруги розбиваючи стіни та все навколо. Лікар впав на балконі, і більше не смикався. Проте Лютер ніби закрив себе захисним вібраційним коконом і встояв.
‑ Та хто вони такі? – слідчий ледве дихав після вібраційної атаки.
‑ Не думав, що вони реальні, ‑ мер все ще не міг відійти від свого відкриття. ‑ Таких як вони колись називали «характерники». Детектив – воїн, а Лютер працює зі звуком, ‑ мер розв’язав слідчого. – Треба вшиватись поки ці хлопці тут все не роздовбали…, ‑ він відкотився у сторону, подалі від гептограми,  ‑ ти йдеш?
‑ Напарника не можна кидати. Це не за правилами. ‑ слідчий похитав головою. – Ви йдіть, а я допоможу…
Посередині зали детектив та казкар зійшлися у битві. Здавалося вони не торкалися один одного. Просто рухали енергію. Кидали вібраційні хвилі один в одного. Слідчий дістав телефон з кишені, індикатор показував, що батарея майже сіла. Він виставив найгучнішу мелодію і кинув її у сторону Лютера. Звук розірвав простір і відбиваючись від стін відволік його колишнього керівника. Детектив, відчувши секундну слабкість одразу вдарив у проміжок між захистом і нарешті пробив його. Суперник впав на підлогу і спортсмен наніс ще один удар. Лютер більше не рухався. Все було скінчено.
‑ Дякую за допомогу, напарник, ‑ детектив підійшов до слідчого і допоміг йому встати на ноги. – З мене телефон…
‑ Ну може після розкриття такої гучної справи мер перерозподілить бюджет.
‑ Це ж політика… Це так не працює. ‑ детектив посміхнувся. ‑ А ось вибори він точно виграє. Герой, що врятував місто…
­‑ Я би назвав його «герой який вшився першим», ‑ слідчий пошукав поглядом мера.
‑ Тому я і живу внизу. Там все просто. Крути педалі або помреш.  А тут занадто багато поворотів. Я не встигаю набирати швидкість… ‑ спортсмен підійшов до Лютера і перевірив серцебиття. Казкар був мертвий.
‑ Думаєш цього порталу не існує? Всі ці теорії з комп’ютерними персонажами вигадка? – слідчий подивився на залишки магічного кола на підлозі.
‑ Може і вигадка, а може вони просто обрали не ту послідовність кольорів, ‑ детектив обережно зібрав покинуті артефакти. Закинув кобзу за спину, немов середньовічний меч.
Брудний, із книгою у руках і грифом кобзи за спиною він нагадував якогось самурая апокаліпсису.
‑ Навіть якщо цей портал існує то й що? – додав він. ‑ Ти думаєш той світ був кращий? Якщо все що вони робили в ньому колись, привело нас сюди. Люди не змінюються. Деякі просто трошки добріші за інших, ‑ він підійшов до тіла Коца. Закрив очі і прошепотів кілька слів. – Тепер він знайде дорогу до раю і я можу бути спокійним.
‑ А ти? – слідчий подивився на напарника. – Може твій рай тут. У поліції?
‑  Вибач. У вас занадто мало енергії для мене.
Вони вийшли на вулицю. Осінній вечір у Верхньому місті зустрічав їх прохолодою. Ліхтарі оживали і вікна будівель нагадували тисячі теплих сердець.  І все було так прекрасно, що хотілося запам’ятати цю мить назавжди.

20.10-3.11.2022