6 Листопада, 2022

Ті смердючі ходючки

1

Спочатку я зрадів. Не кожному Мислячому вдається здійснити таке далеке індивідуальне переміщення.

Щоправда, найперше відчуття було, що новий простір дуже обмежений для роздумів, і я навіть трохи зажурився. Але потім з’ясувалося, що в цей дійсно досить обмежений простір ззовні втікає такий могутній потік інформації, що я ледве встигав її вловлювати і класифікувати. Добре, що у темний час інформаційний потік суттєво слабшав, а потім і зовсім сходив нанівець, і я отримав можливість у темряві аналізувати і осмислювати отримане у світлий час.

Моє задоволення новим місцем роботи тривало два світлові цикли. А потім з’явився цей проклятий гнітючий фактор.

2

Із Ваською Козовським ми відсиділи за однією партою всю «десятку» – від стартового дзвінка для першокласників до нагрудної стрічки випускника школи. Потім навчалися разом в університеті: правда, він на біофаку, а я на юридичному. Він пішов у свої «ботаніки-зоології» з головою, захистив кандидатську дисертацію, очолив якусь супер-пупер-лабораторію при Академії наук і зробив купу публікацій у найкрутіших наукових журналах за кордоном. Я ж після армії став на шлях Шерлока Холмса, ловив бандитів і вбивць, у лютому 2022 року отримав дві кулі в груди при ліквідації диверсійної групи, що прорвалася аж на Оболонь, був нагороджений орденом «За мужність» і відразу комісований, після чого зайнявся адвокатською діяльністю і трохи приватним розшуком.

Зараз Васька розвалився в м’якому кріслі в моєму офісі на Воскресенці, пив чарівну каву, приготовлену Марусею, і з насолодою плавав у спогадах у стилі «а пам’ятаєш, як у п’ятому класі ми підглядали в дірочку в дверях дівчачої роздягальні?» Я сидів навпроти нього, теж пив Марусину каву і періодично підтакував Козовському. Сама Маруся розташувалася поряд зі мною, на «антиковідній» дистанції півтора метри, теж пила каву власного приготування і розчулено слухала наші шкільні спогади, іноді посміхаючись.

Маруся – точніше, Марія Кошлатюк, – моя напарниця по адвокатській конторі. Зростом вона з мене, тобто під метр дев’яносто без туфельок на високих підборах, вогненно-рудою косою до пояса, смарагдово-зеленими очима і розсипом золотавого ластовиння навколо трохи кирпатого носика. Півтора роки тому відставний капітан поліції Андрій Таточко тільки освоював ази адвокатської діяльності і йому люто був потрібен компетентний помічник з юридичних справ. І одного разу хтось там на небесах зглянувся, і у дверях мого офісу з’явилася діва небесної краси.

– Модельне агентство далі коридором, – я на мить відірвав погляд від паперів на письмовому столі.

– Я – випускниця юридичного факультету і прийшла за вашим оголошенням, – діва обпекла мене нищівним поглядом – наче з «хаймарсу» стрільнула з висоти майже двометрового зросту, – того дня вона була в чобітках на високому підборі. – Мені потрібна практична юридична робота. Тільки попереджаю одразу: суто ділові стосунки і жодного інтиму.

– Та я і не збирався … – я злегка знітився. – А що, часто пропонують?

– Ви моя шістнадцята спроба знайти роботу, – суворо констатувала дівчина.

– Повірте, і в думках не було нічого такого, – відповів я і відчув, що червонію буквально до коріння волосся. – Та ви сідайте, поговоримо…

І в нас розпочалися «чисто ділові відносини». Марія виявилася настільки гарною помічницею, що вже через три місяці я запропонував їй повноцінне партнерство у фірмі. Тепер наша контора називалася «Адвокатські послуги – Марія Кошлатюк і Андрій Таточко». Втім, так нас ніхто з колег не називав: повсюдно гуляла інша назва нашої фірми – «Маруся і Таточко».

Покінчивши з дитячими і юнацькими спогадами, Васька Козовський, нарешті, переходить до суті справи, яка і привела його в офіс старого шкільного друга:

–         Уявляєш, дев’ять постраждалих за місяць. Причому один із них – навіть двічі постраждав. Симптоми однакові: нудота, блювання, сильна діарея, запаморочення.

Мої вуха і Марусини вушка моментально перетворюються на чотири локатори, які уважно відстежують політ ракети в небесах.

– І щоразу лікарні негайно звертаються за консультаціями до моєї лабораторії, – сумно промовляє Василь. Круглі окуляри майже повисли на кінчику його носа, пружиниста шевелюра, що вже почала сивіти, стовбурчиться над високим чолом. – Тому що ми – єдині в країні, хто по-справжньому займається всякими екзотичними отрутами та протиотрутами…

За минулий місяць – точніше, за останні п’ять тижнів у Києві було зафіксовано десять випадків отруєння дуже рідкісною отрутою. Не до смерті, але всіх постраждалих довелося «відкачувати» протягом тижня цілою купою різних протиотрут.

– А що поліція? – цікавлюся я.

– А поліція – нічого, – Васько знизує плечима. – Постраждалі не подають офіційних заяв, бо не вважають свої отруєння діями якогось зловмисника.

Ситуація змінилася, коли один з постраждалих – бізнесмен середньої руки Марат Коротенко – отруївся двічі. Вставши з лікарняного ліжка вдруге за місяць, він вбив собі в голову, що хтось з конкурентів задумав зжити його з світу, і з’явився за роз’ясненнями до лабораторії Васьки, дізнавшись від лікарів, що саме Козовський робив усі аналізи і складав графіки його лікування. Васька і розповів бізнесмену Коротенку, що отруєнь було вже дев’ять, і якщо говорити про якогось отруювача, то це, швидше за все, не хтось з конкурентів у сфері торгівлі туалетним папером, а якийсь маніяк-отруювач. Зміна об’єкта для підозр, однак, не зменшила ентузіазму Марата Коротенка «розібратися не по-дитячому» з отруювачем. На поліцію навряд чи можна було розраховувати в такій делікатній справі, і Васька згадав, що має старого шкільного друга, який займається адвокатськими послугами і трохи приватним розшуком. Марат Коротенко твердо обіцяв за успішне завершення розслідування гонорар у десять тисяч американськими президентами.

Я глянув на Марусю. Маруся подивилась на мене. Десять тисяч «зелених» на дорозі не валяються. А у нас у справах уже другий тиждень значився лише захист конституційних прав дірки від бублика.

– Дуже рідкісна отрута з Південної Америки, – продовжував інтригувати Васька Козовський. – Нею майже двісті років тому користувалося перуанське плем’я юкатуба…

– А потім? – спитала Маруся. У профіль вона зараз нагадувала льотчицю з «Привидів Києва», що наводить кулемети свого винищувача прямісінько на ціль.

– Потім плем’я асимілювалось, – Васько скрушно зітхнув. – Технологія отруювання зникла назавжди. Я, до речі, досі не можу встановити, як отруїлися всі дев’ятеро: чи то з’їли щось отруєне, чи повітряно-краплинним шляхом…

3

Після першого впливу гнітючого фактора я майже цілий світловий цикл не міг прийти до тями. Було втрачено від фіксації і аналізу багато щільних масивів інформації. Я зовсім не міг виконувати функції Мислячого. І знову зажурився.

Допомогла порада родича Пупукало. Він живе в нашій Базовій Колонії, яка знаходиться майже на іншій стороні Твердої Кулі, і за магнітними хвилями ми часто з ним спілкуємося.

– Хочу тобі нагадати про один наш старий спосіб захисту, – сказав родич Пупукало. – Напад був не смертельним?

– Ні, але дуже гнітючим …

– Значить, і ти не використовуй смертельну дозу. Відповідай нападникам пропорційно.

4

Десять тисяч заокеанських тугриків складно знайти навіть у районі готелю «Хілтон» на бульварі імені Тараса Шевченка в Києві, тому ми з Марусею впритул зайнялися «справою таємничого отруювача».

Спочатку ми з обох боків обсіли самого Ваську: ці дев’ять постраждалих – хто вони? Прізвища, імена, адреси, місце роботи?

Козовський щедро поділився всією інформацією, що в нього була. Окрім бізнесмена Марата Кононенка, у списку значилися: два професори університету – отруїлися разом, в один день, і лежали в лікарні на сусідніх ліжках, – студентка з Могилянки і за сумісництвом літератор-початківець, черговий лікар «швидкої допомоги» (га-га-га!), молоденька актриса з театру оперети на Великій Васильківській, миловидна дама – заступник головного редактора письменницької групи «Літавиця», дівчина-програміст із фірми «Ай-Сі-Ен-технолоджі» і лейтенант Збройних сил України, який приїхав до Києва на перенавчання новій спеціальності. Разом п’ять чоловіків і чотири жінки, з чого витікав цілком логічний висновок, що отруювачу наплювати на стать людей-жертв, яких він отруює. Йому зовсім байдуже, хто перед ним, – чоловік чи жінка.

Наступним кроком у розслідуванні став збір інформації про всіх потерпілих. Я і Маруся ще раз віддали хвалу Біллу Гейтсу і всім, всім, всім, хто був причетний до становлення комп’ютерної техніки та інтернету в загальносвітовому масштабі.

При правильному і творчому підході та у справах не надто особистих, жінки частіше відкривають душу чоловікові, а чоловіки – жінці, ніж навпаки. Тому чоловічою частиною компанії з дев’яти отруєних зайнялася Маруся, а я «крутнув механіку» швидкоплинних бліц-знайомств з четвіркою постраждалих жінок. У ході розмов з кожним отруєним докладно оцінювалося їхнє коло знайомств. Потенційний отруювач міг бути їх спільним знайомим.

В результаті наших досліджень з’ясувалося, що між дев’ятьма отруєними немає нічого спільного – тобто абсолютно нічого. Вони жили в різних районах міста – за винятком двох університетських професорів, які викладали в одному університеті і жили ще з радянських часів по сусідству, в різних під’їздах одного і того ж «викладацького» будинку.

Звичайно, і оберталися всі отруєні в сферах абсолютно різних. У колі їхніх знайомств не було жодного спільного знайомого.

Дев’ять різних за своїм громадським станом людей, з різними політичними і релігійними переконаннями, з різною життєвою філософією стали жертвами отруювача протягом лише п’яти тижнів.

5

Я це зробив!

Зважитися на такий вчинок було дуже складно. Моральні авторитети Предків тяжіли у моїй душі.

Але ж це був лише захист з мого боку. Лише реакція у відповідь на жахливий пригнічуючий фактор.

І я наважився.

Я здійснив помсту всупереч мукам совісті.

Зрештою, вони повинні зрозуміти, ці прокляті смердючі ходючки. Зрозуміти і припинити мене пригнічувати…

6

– Я тебе вітаю, Андрій, – Маруся зітхнула. – Якщо отруювач не належить до кола спільних знайомих дев’ятки отруєних, значить, це таки маніяк-отруювач. Він обирає свої жертви хаотично і спонтанно. Скільки зараз населення у Києві? Плюс ще приїжджі. Ну, і як ми його будемо шукати?

– Вище хвіст, колего, – бадьоро заперечив я, хоч розумів, що обіцяні десять тисяч «зелені» тануть, як кораблик у серпанку над морським горизонтом. – Ще не все втрачено!

– Твої пропозиції, пане Шерлок Голмсе? – Маруся похмуро пирхнула.

– Ще раз пройдемося по колу по всіх наших отруєних, міс Вотсон. Нехай детально, вказуючи найнезначніші пункти, опишуть свій маршрут у день їх отруєння.

– Пане шеф, відвідування, наприклад, громадського туалету теж враховуватимемо?

– Неодмінно! Ти знаєш, що кілька років тому в Парижі спіймали отруювача, який труїв панянок у вбиральні «Мулен Руж»?

– Жартівник похмурий…

7

Удар за ударом, удар за ударом.

Вони атакували мене цим гнітючим фактором, і я, не гаючи ані секунди, бив у відповідь. Начувайтеся, тварюки! Зарядів у мене ще достатньо.

Останній за часом смердючий ходючка взагалі виявився кінченою тварюкою. Він ударив таким ступенем гнітючого фактора, що я на якийсь час взагалі відключився – до Повної і Безпросвітної Темряви.

Ну, тримайся, тварино!

Я завдав нищівного удару у відповідь з небаченою для мене ненавистю. У моїй душі більше не було ніяких сумнівів.

Я ж тільки захищаюсь, і нехай Вища Сутність пробачить мені мій гріх!

8

Ми почали розмовляти з потерпілими по другому колу. Завдання було начебто найпростішим: кожен мав згадати маршрут свого переміщення містом у день отруєння.

Але насправді це досить складно. Спробуйте, наприклад, точно пригадати, де ви були у вівторок три тижні тому. Ні, якщо ви ведете розмірений спосіб життя, і щодня проходите по тому самому маршруту, – як трамвайчик по рейках, – то немає проблем. Але якщо спосіб вашого життя хаотичний або допускає серйозні відхилення від звичайних, рутинних маршрутів і дій, то згадати, як провів вівторок три тижні тому, буде нелегким завданням.

Але потерпілі з усіх сил намагалися згадати – їм теж кортіло встановити, що ж саме спричинило їхнє раптове і серйозне нездужання.

Саме на цьому етапі наших пошуків зателефонував Васька Козовський і радісно повідомив, що має десятого – «свіженького!» – отруєного. Звичайно, я і Маруся негайно приїхали у приватну клініку, де лікували потерпілого і де над ним, як бджола над квітковим нектаром, кружляв Васька з сонмом своїх реєструючих і аналізуючих приладів.

Десятий, «ювілейний», отруєний, виявився громадянином Великобританії. Невисокого зросту дядечко з круглим животиком, масивними окулярами на великому носі, що постійно посмоктує порожню трубку, – лікарі категорично заборонили йому курити та вживати алкоголь у найближчі дні, – сидів перед нами на лікарняному ліжку і сумлінно відповідав на запитання.

Відомий історик з Кембриджу Ллойд Трастер прибув з берегів «туманного Альбіону», щоб вдосталь попрацювати в національній бібліотеці на «Деміївській» і в музеї історії Києва. У день отруєння його літак прилетів до київського аеропорту Бориспіль близько дев’ятої ранку. Ллойд Трастер узяв таксі і доїхав до готелю «Салют» на вулиці імені Івана Мазепи, де на його ім’я було заздалегідь замовлено номер. Оселившись у 312 одиночному номері цього тризіркового готелю, Ллойд прийняв душ, переодягнувся і вирушив погуляти – на день приїзду він ніякої роботи не планував, і тому вирішив просто відпочити.

Він прогулявся у бік Києво-Печерської лаври, повернувся назад до готелю і пішов вулицею Мазепи до станції метро «Арсенальна». Буквально за два кроки від метро він знайшов симпатичне кафе «Українські круасани» і зайшов перекусити. З’їв круасан з лососем, сметаною і зеленню, який чомусь називався «Філадельфія», і випив велику чашку американо. Потім Ллойд пройшов повз китайське посольство і увійшов до Маріїнського парку. Подивився на будівлю Верховної Ради і Президентський палац, помилувався краєвидом Києва з оглядового майданчика. Алеями парку, перейшовши «такий маленький місточок із замочками від молодих сімейних пар», спустився до Хрещатика. Зазирнув на виставку сучасного живопису в «Українському домі». Трохи посидів на лавочці на Майдані Незалежності, милуючись веселкою над цівками фонтанів. Пройшовся Хрещатиком до бульвару Тараса Шевченка, піднявся до парку і повернув праворуч, на вулицю Володимирську. Дійшов до Софії Київської і пам’ятника Богдану Хмельницькому. Спустився на Контрактову площу, пообідав у кафе «Трапезна», з’їв овочевий салат із помідорів та огірків, тарілку борщу, картоплю фрі та котлету по-київськи, запив апельсиновим соком. По вулиці Ігорівській дійшов до фунікулера і піднявся до Свято-Михайлівського собору. Трохи погуляв на площі, знову спустився до Майдану Незалежності і сів на 24-й автобус. Доїхав майже до самого готелю «Салют» і піднявся до свого номера. Залишок дня нікуди не виходив – читав книгу. Увечері повечеряв у ресторані: стейк з гарніром з горошку і кукурудзи, трохи червоного вина, склянка чистої, злегка газованої води. Спати ліг рівно о десятій за київським часом. А вранці прокинувся вже з усіма симптомами отруєння.

З таким самим ступенем подробиць, як від Ллойда Трастера, ми отримали опис дня, що передував ранку, коли проявилися ознаки захворювання, від решти дев’яти потерпілих. Стали аналізувати описи і одразу ж виявили те місце, де їх і зустрів таємничий маніяк-отруювач.

Усіх десятеро потерпілих перекушували в кафе «Українські круасани», розташоване на вулиці імені Івана Мазепи, всього за сто метрів від входу до станції метро «Арсенальна». Усі десять потерпілих сідали за другий ліворуч столик від гвинтових сходів, що вели до нижньої зали. І всі десять потерпілих замовляли круасан «Філадельфія» з лососем, сметаною і зеленню, який супроводжували філіжанкою кави американо.

9

Приходжу в себе дуже повільно. Цей гнітючий фактор, останній за часом, виявився нестандартним і дуже сильним. Я був сумним і дезорієнтованим кілька світлових циклів.

І якби не дистанційний масаж з «магнітки» родича Пупукало і не колективний заряд бадьорості від решти Сородичів з нашої Бази, не знаю, чи зміг би я оговтатися.

Але тепер я вже в повному порядку і знову готовий виконувати всі функції Мислячого в повному обсязі.

– Твоя інформація, родичу, – в один голос сигналять здалеку Пупукало і інші Сородичі, – дуже незвичайна, цікава і важлива для всієї Спільноти. Тримайся щосили!

І я тримаюся. Я мислю. Я існую. Я працюю.

10

Я негайно вирушаю до «Українських круасанів» на розвідку та рекогносцировку.

Зліва від входу до кафе – стійка бару з високими стільцями. Декілька ступенів гвинтовими сходами вниз і вправо, – і ви опиняєтеся біля столу замовлень, який обслуговують дві ввічливі дівчини у фірмовій уніформі. Можна вибрати з переліку круасан з різною начинкою, з кавою або чаєм.

Замовляю собі «Філадельфію» з лососем і всіма прибамбасами та чашку американо. Сідаю за другий ліворуч столик від гвинтових сходів, що ведуть до нижньої зали. Неквапливо куштую замовлене, і непомітно здійснюю відеозйомку навколишнього простору камерою з мого смартфона. Круглі столики, м’які стільці навколо них, квіти на полицях, етажерка з пакетиками цукру і серветками, написані крейдою гасла «З любов’ю з України» та «Створи собі сам свій улюблений круасан».

Я уважно оглядаю місце подій – усіх одинадцяти попередніх, якщо брати до уваги «подвійний випадок» нашого замовника Марата Коротенка. Звичайне кафе. Невелике і дуже затишне. Я сказав би навіть більше – якесь наче домашнє. Тут так і хочеться розслабитися, подумати про щось приємне і помріяти. Жодної гучної музики, жодної суєти. Тільки затишок і спокій.

Коли людина ось так розслаблена навколишнім середовищем і смачною їжею, підступний отруювач і завдає удару.

Поки я насолоджуюся життям у вигляді круасану з кавою, Маруся в офісі проглядає бази даних і хакерствує. Зламати закриту частину сайту кафе для неї – пара дрібниць. У результаті ми знаємо, що зараз у кафе працює дев’ятеро осіб на чолі зі старшим менеджером Георгієм Швидюком. Скануємо їх біографії, звіряємо з усілякими масивами інформації, влазимо в їхні акаунти у фейсбуці, твіттері, телеграмі. Все чисто: кришталево чисті перед законом люди, які поліцією не затримувалися. У судових справах навіть як свідки не проходили. І конфліктів у маленькому колективі кафе немає.

Але є вакансія – офіціантки. На яку вже наступного дня влаштовується Маруся. Протягом трьох днів кафе щільно насичується мініатюрними відеокамерами, розміщеними так, що ми тепер можемо на комп’ютері в нашому офісі бачити кожен куточок «Українських круасанів», а нижню залу і другий ліворуч столик – взагалі з усіх можливих ракурсів.

Капкан на маніяка-отруювача поставлено.

11

Яка неймовірна підступність!

Спочатку ця ходючка здалася мені навіть дуже симпатичною і привабливою – адже вона принесла море нової інформації.

Але потім, скоротивши дистанцію до звичайного місцевого мінімуму, вона таки врізала по мені гнітючим фактором. Підступно, нишком.

Протидія повинна дорівнювати дії. І я відповів.

12

Одинадцята отруєна.

Ганна Моляревич – молода жінка, вік трохи за тридцять. Досить відомий блогер, практикуючий психолог, автор кількох науково-популярних книг з проблем міжособистісних зв’язків. У кафе прийшла випадково, вирішила просто перекусити. Стандартне замовлення всіх потерпілих – кава американо і «Філадельфія» з лососем.

Звичайно, Маруся дивилася на неї у всі очі. Вирячилися на блогера-психолога і п’ять мініатюрних відеокамер з усіх можливих точок нагляду за місцем потенціальної події.

Замовлення у блоґереси приймала Поліна, каву і круасан готували відповідно Віка і Марта. Відносила замовлення на другий столик особисто Маруся. Усі рухи рук тих, хто готував їжу, було зафіксовано відео.

Ганна Моляревич не поспішаючи поїла. Покопалася у смартфоні, зробила якісь позначки у блокнотику, який дістала з сумки. Встала з-за столу, зайшла на пару хвилин до туалету і пішла з кафе.

Ніхто до постраждалої не наближався. І ніхто ніяких духових трубочок, пістолетів з отруйними ампулами та інших подібних речей у бік психолога-блогера не наставляв. Був ранок, близько десятої години. Окрім блогера Моляревич у залі було лише два клієнти. У кутку кафе, за столиком, який розташовувався за спиною Ганни, сидів хлопець років двадцяти-двадцяти п’яти і щось зосереджено набирав на своєму ноутбуці, іноді відволікаючись на чашку прохололої кави. Ближче до виходу і ліворуч від постраждалої вживала парочку круасанів з куркою і грибами середнього віку повна жінка.

– Містика! – сказала Маруся після того, як ми втретє подивилися і покадрово проаналізували усі відеозаписи.

– Ти віриш у отруювача-невидимку? – запитав Васька Козовський. Він також брав участь у аналізі записів з «Українських круасанів».

– Гарна ідея, – похмуро кивнув я.

А потім зателефонував знайомому фізику з університетської лабораторії – ми познайомилися кілька років тому, коли я, капітан поліції Таточко, ще ловив грабіжників і вбивць. У розпорядженні Григорія Івановича Вересовського була апаратура, яка могла перевести звичайний відеофайл в інфрачервоне зображення. Будь-який отруювач, – будь він хоч тисячу разів невидимкою в оптичній частині спектру, – повинен випромінювати в навколишній простір теплову енергію.

І ми у лабораторії професора Вересовського переглянули відеофільм з кафе в інфрачервоному перекладі. Містика тривала – жодний оптичний невидимка до Ганни Моляревич не наближався.

– Може, отруювач дуже маленький? – мене осяяло. – Мініатюрний?

– Угу, наприклад, клоп, що фонтанує американськими запахами, – тепер уже іронізувала Маруся. – Чудова ідея, пане шеф!

– Або американський мураха, що заблукав і якось дістався до Києва з бразильських джунглів, – похмуро додав Васька. – Смердючий і злий на всіх людей.

– Немає в кафе ніяких мурах і ніяких клопів, – Маруся похитала головою. – Там все чисто та стерильно. Ручаюсь.

– Тоді це привид, – Козовський потер пальцями лоба. – Діє дистанційно, виключно з потойбічного світу.

Я знову вивів на екран відео в інфрачервоному режимі. Почав по черзі розглядати кольорові плями, що випромінювали у простір тепло.

І побачив отруювача.

– Васю, завтра на десяту годину приїжджаєш до «Українських круасанів» і береш з собою всі свої прилади, пробірки і протиотрути, – сказав я. – Маріє, тебе я теж прошу не спізнюватися.

– Будемо ставити нову пастку? – брови Марусі здивовано піднялися.

– Ні, – я похитав головою. – Будемо ставити всі крапки над «i».

13

Якась незрозуміла активність довкола мене.

Дивні інформаційні потоки. Зацікавлення. Відчуваю зростаючу увагу до мене.

Небезпечно це чи ні?

Не розумію. Не знаю.

14

У старшого менеджера Георгія Швидюка очі полізли на лоба, коли він дізнався, хто насправді його офіціантка Марія Кошлатюк. Але на мої запитання він відповідав найсумліннішим чином. Втім, запитань було небагато.

– Що змінилося в нижній залі кафе за минулі сім-вісім тижнів?

Отруєнь раніше цього терміну не було. Отже, маніяк-отруювач з’явився в «Українських круасанах» місяці два тому.

– Гм… Е… – менеджер Швидюк почухав вказівним пальцем потилицю. – Все змінилося…

– А конкретніше можна?

– Дизайн повністю змінили. Меблі інші поставили – столики, крісла, диванчики, квіти на поличках. Світильники нові навісили…

Я глянув у бік потенційного отруювача і порахував. Дванадцять. Їх і має бути дванадцять – за кількістю потерпілих, десять плюс подвійний випадок бізнесмена Коротенка. І поряд бовваніє ще ціла купа не використаних.

– Що й потрібне було довести, – кивнув я і повернувся до Козовського. – Васю, у тебе сигаретки не знайдеться?

– Ти ж не куриш? – Васька викотив очі, але таки поліз у кишеню і простяг мені пачку цигарок і запальничку. – Тримай ось…

– Загалом у нас не курять, – похмуро зауважив старший менеджер Швидюк.

– А я й не збираюся курити, – я посміхнувся. – Василь вмикай всю свою реєструючу апаратуру. Марія увімкни відеокамери, зніматимеш.

Зелений чай і круасан «Філадельфія» з лососем я замовив заздалегідь. Відкусив добрячий шматок, прожував, запив чаєм.

Маруся дивилася на мене на всі очі. «Пан шеф» дивував.

Я неквапливо дістав цигарку з пачки, прикурив і затягнувся – не вдихав сигаретний дим, а просто набрав у рота. Потім підійшов упритул до отруювача і різко видихнув йому прямо в ніс, в очі, в обличчя – в те, що в нього там було.

15

Ну, це вже переходить усі межі!

Це вже не гнітючий фактор!

Це повномасштабна агресія, пряма і безпосередня!

Напад на мене!

Значить, отримуй відповідь, смердюча рухома тварина!

Повна потужність! Удар!

16

Минув рівно рік. Рік дивовижних і абсолютно фантастичних подій.

У річницю нашого відкриття я і Маруся завітали до лабораторії Васьки Козовського. З пляшкою коньяку і всіма атрибутами для гарної закуски.

Васька, зрозуміло, був на місці – протягом року він «орав наукове поле, як ломовий кінь». Страшно зрадів, що ми прийшли, і одразу потягнув нас до лабораторії – привітатись з «нашим маніяком-отруювачем».

«Superplant sapiens» – «суперрослина розумна» – живе тепер в окремому скляному циліндричному боксі, дуже просторому, діаметром близько трьох метрів, з вбудованою системою кондиціювання і вентиляції, керує якою сам мешканець циліндра. Усередині циліндра змонтовано пристрій для читання надрукованих на папері книг, роутер для підключення інтернету, теле-, відео- та радіосистеми – наш друг, як і раніше, збирає і аналізує інформацію.

Тоді, рік тому, у відповідь на випущену мною хмару тютюнового диму, «маніяк-отруювач» завдав настільки нищівного удару, вистрелив таким потужним газовим струменем отрути в моє обличчя, що я відразу знепритомнів і повалився на підлогу кафе. Майже тиждень я перебував у глибокій комі, тому пропустив цілу низку найважливіших і найцікавіших подій.

Спочатку мене дружно накачували протиотрутами і на автомобілі «швидкої допомоги» доставляли в реанімаційне відділення найближчої лікарні. Потім прогресивні вчені в особі Васьки Козовського зупинили старшого менеджера Георгія Швидюка, який мав намір винищити «шкідливу рослину» за допомогою величезного кухонного ножа. У результаті рослину було врятовано і переміщено в герметичний скляний бокс у лабораторії Васьки.

Вранці наступного дня Марусечка, відвідавши мою палату в реанімації і переконавшись, що я, як і раніше, перебуваю десь «в інших світах», вирушила до лабораторії Козовського: поки «пан шеф» валяється в лікарні у комі, непогано б розставити всі крапки над «i» у нашому розслідуванні.

Суперрослина була поміщена у скляний бак діаметром близько півметра. Бак був обліплений з усіх боків різними датчиками, які вимірювали запахи, електричні і магнітні коливання, радіаційний фон і ще багато чого. Вимірювання виводилися у вигляді кривих на екрани трьох комп’ютерів.

Марусечка з дитинства була дуже розумною дівчинкою. Тому вона першою помітила дивні ритми у коливаннях ліній зміни запаху, що виділяла рослина в боксі. Вона припустила, що це може бути мова рослини. І почала її аналізувати. А потім підключила до аналізу систему комп’ютерів мого старого знайомого професора Вересовського. І через день люди вперше почули голос таємничої рослини, а ще через тиждень, зрозумівши структуру її мови, побудували першу фразу у відповідь.

Суперрослина спочатку дуже здивувалась, що з нею розмовляють ті, хто не вміє розмовляти запахами, а потім відповіла. Вони почали розмовляти, і одразу ж з’ясувалося, що люди мають справу з розумом, який не нижче їхнього власного, а може, й вище. В результаті в назву «superplant» додалося ще слово «sapiens» – розумний. Ну, а розумна рослина у свою чергу перестала називати нас, людей, «смердючими ходючками».

Тут я вийшов з коми, і зміг відповісти на головне запитання моїх друзів: «Як ти здогадався?» – там, у кафе «Українські круасани», коли зрозумів, хто є «маніяком-отруювачем».

Коли ми перевели відео в інфрачервону частину спектру, я звернув увагу, що єдиною теплою, і, отже, живою, істотою, що знаходилася поряд з усіма отруєними, є екзотична квітка, що стоїть на полиці біля злощасного другого столика. І якщо хтось міг випускати у повітря якусь отруту, то це могла бути тільки вона.

Але чому отруєними виявлялися не всі люди, котрі присіли перекусити за другий столик? Навіть ті, хто робив таке ж саме замовлення – зелений чай і круасан «Філадельфія» з лососем.

Я пригадав, що робили всі постраждалі перед тим, як зайти до кафе, – вони курили. Різні цигарки, Ллойд Трастер – взагалі люльку, але курили.

Рослина реагувала на запахи. І мабуть, ось така суміш запахів тютюнового перегару, зеленого чаю і круасану з лососем була настільки неприємна рослині, що вона рішуче завдавала по «ходючкам смердючим» удар у відповідь.

Але це був тільки мій здогад. Потрібні були докази.

Вони з’явилися наступного дня, коли Георгій Швидюк сказав, що півтора місяці тому інтер’єр кафе було оновлено, і саме тоді на поличці поряд зі столиком було поставлено екзотичну квітку. До цього жодних отруєнь американськими отрутами у Києві зафіксовано не було.

Ну, і ще я перерахував кількість квітів, що розпустилися на рослині: їх було рівно дванадцять – як і випадків отруєння. Десять потерпілих, що отруїлися по одному разу плюс подвійний випадок бізнесмена Марата Коротенка.

Залишалося лише провести фінальний слідчий експеримент, спіймати «злочинця» на гарячому, під відеозапис і запис наукових приладів. І я не став гаяти часу.

Я остаточно приходив до тями, а тим часом з подальших бесід Васьки Козовського з колишнім «маніяком-отруювачем» з’ясувалося, що суперрослина існує на Землі не в єдиному екземплярі. Є численне їхнє поселення у Південній Америці. Більше того, вони можуть розмовляти між собою, використовуючи земне магнітне поле. І вони мають щось, що нагадує людський інтернет, для обміну індивідуально отриманими новими знаннями. Тому в назву «Superplant sapiens» додався ще «хвостик» – «cum magnetic nexu» – «з магнітним зв’язком».

Ну, а коли вже відбувся прямий контакт людства з колонією суперплантів на Південноамериканському континенті, з’ясувалося, що розумні рослини не земляни. У їхній родовій генетичній пам’яті значився багаторічний переліт через Крижані Простори – тобто космос. І суперрослини чудово пам’ятали галактичні координати своєї початкової Великої Батьківщини.

Коли ці координати зіставили з координатами реальних зірок нашої Галактики, людство завило від захоплення. По-перше, виявилося, що Велика Батьківщина суперрослин – це відкрита телескопом «Джеймс Вебб» минулого року землеподібна планета біля однієї з найближчих до Землі зірок. Саме звідти десять з половиною мільйонів років тому й десантувалися на нашу Землю розумні рослини. По-друге, з’ясувалося, що їхня земна колонія завдяки нейтринному і гравітаційному зв’язку перебуває у постійному контакті з материнською планетою. І що розумні рослини мешкають колоніями ще на тисячах інших планет Чумацького Шляху. І що вони готові поділитись з людством своїми знаннями.

Тому в назву рослини додалася ще парочка вельми поважних слів – «extraterrestrial transgalactico» – «позаземна трансгалактична».

Втім, нашого «маніяка» ми так не називаємо. Він має власне і дуже милозвучне ім’я – Лемітако.

– Привіт, Лемітако! – кажу я, щойно ми переступаємо поріг великої зали лабораторії.

– Привіт, Андрійку! – відповідає з реготом веселий і задерикуватий голос. Переведення запахів у слова та інтонації виконує комп’ютер, що стоїть поруч зі скляним будинком-циліндром. Андрійком мене назвала Маруся ще під час перших своїх бесід з суперрослиною. З того часу Лемітако мене так і називає – у прибульців з Галактики прийнято не змінювати імена. – Привіт, Маріє!

– Привіт, Лемітако! – Маруся махає у відповідь рукою.

– Привіт, Василю Костянтиновичу Козовський! – скоромовкою вимовляє веселун усередині скляного циліндра. Не знаю, чи він розуміє весь гумор ситуації, але саме так Васька примудрився представитися при першій розмові з Лемітако.

– Привіт, Лемітако! – бурчить Козовський. – До речі, ми з тобою вже сьогодні двічі віталися…

– Добру розумну істоту привітати декілька разів – це отримувати велике задоволення, – видає співрозмовник.

Васька не може стримати посмішки.

– Андрійко, ти не ображаєшся на мене за той удар? – запитує Лемітако.

– Зовсім не ображаюся, – я хитаю головою. – Ти ж боронився!

– Я міг би захищатися обережніше! – журиться він. Або вона – у суперрослин немає поділу на чоловіків і жінок. Вони розмножуються поділом. Тому в нашого Лемітака замість тата і мами є лише один родич – Пупукало.

– Я теж міг би подумати, перш ніж піддавати тебе дії такого гнітючого фактору, як куріння! – заперечую я.

– Ти зробив це в дослідницьких цілях, – відразу заперечує мій інопланетний друг.

– А ти відповів з метою самозахисту!

– І ти дійсно не ображаєшся?

– Ні! А ти?

– Теж ні!

Ми вже зустрічалися і розмовляли десятки разів, але щоразу цей діалог повторюється майже слово у слово. Можливо, тому, що нам обом досі незручно один перед одним за таку грубу процедуру «першого контакту».

А потім ми починаємо говорити про те і про це – про погоду за вікном, про наступні президентські вибори в Америці, про роль планети Юпітер у становленні Сонячної системи.

Спілкування наше перериває приблизно через півгодини поява делегації з Королівської академії наук – у британських учених виникла «низка невідкладних наукових питань» до інопланетного колеги. Ми прощаємось з Лемітако і йдемо до Васькіного кабінету пити коньяк.

Приблизно через дві години, коли наш коньяк вже випито, а пляшка з Васькиних запасів вже наполовину порожня, дзвонить телефон: доктора наук Козовського хочуть негайно бачити на екрані під час відеоконференції з Китайською академією наук.

Ми з Марусею виходимо надвір. Вітер шарудить жовтим листям, жовтневе небо високе і блакитне, сонце гладить теплими променями наші обличчя.

– Давай прогуляємось, – Маруся бере мене під руку. – А потім зайдемо посидіти в якусь кафешку.

– Ну, з огляду на сьогоднішню дату, – посміхаючись, кажу я, – можу запропонувати тобі «Українські круасани» біля «Арсенальної».

– Зелений чай і «Філадельфію» з лососем? – у Марусиних очах спалахують веселі іскри.

І ми обоє регочемо.