Камінь з неба.

1.

Тимофій виповзав з багнюки, спираючись на дві коряві гілки.

– А щоб тобі, трясця твоєї матері ковінька, – лаявся він, на чому світ стоїть. Старі лапті розкисли від вологи і мало не втопилися у болоті. Багно наліпилося на мокрі штани, на довгі рукава сорочки.

Чоловік насилу вибрався на сухе місце, впав знесилено на траву і заплющив очі. Кілька хвилин лежав, відчуваючи, як у грудях закипає ненависть до хазяїна. «Щоб йому луснути, клятому дурневі, – роїлося в думках. – Відколи ця каменюка впала з неба, мушу тягатися сюди і шукати йому скарби. Які тут, євпатій-коловрат, скарби йому? Золото? Алмази? Звідки їм тут узятися? А я – подихай тут, так?» Задубілі пальці шкребли землю, загрібаючи у жмені траву. Ніздрі роздулися, шумно втягуючи гниле болотяне повітря.

Тимофій встав, відчуваючи разом з ненавистю приплив нечуваної сили. Не стямився, як дістався до хати ученого.

Сергій Афанасійович зняв пенсне, потер затерпле перенісся. Розклав на дерев’яному столі зразки, що їх добував Тимофій, і почав розглядати їх крізь лупу.

– Так, подивимось… Цей уламок метеориту ми знайшли у південному квадраті. Цей – трохи далі на схід. А ось цей…

Раптом двері розчахнулися і на порозі постала фігура працівника – великий, брудний, розлючений чоловік був схожий на ведмедя. Він підняв руки над головою, загарчав і кинувся на вченого. Чорні пальці з обламаними нігтями вчепилися мертвою хваткою в горло Сергія Афанасійовича.

Анастас, особистий охоронець ученого, підхопився з лавки, на якій задрімав, і схопивши наган, крикнув: «Стояти! Назад!»

Тимофій нічого не чув. Його очі почервоніли від припливу крові, груди з шумом підіймалися й опускалися. Голова його хазяїна схилилася набік, язик висунувся і посинів. Анастас зрозумів, що це останні миті життя Сергія Афанасійовича. Тоді він вистрілив у Тимофія. Куля влучила точнісінько межи очі. Тимофій похитнувся, опустив руки й завалився на новеньку дерев’яну підлогу. Висохлий бруд з його одягу розсипався грудками. Одна з них, найбільша, закотилася під стіл зі зразками, сяйнувши зсередини чорним блиском.

Комісар поліції Опанас Трактирщиков поправив мундир і кашлянув у кулак. Він щосили намагався вдавати, що тверезий, але це погано виходило.

– Карпе, це ти сміття натаскав? – гаркнув поліціянт на свого помічника.

Карпо Остовець, клацнувши підборами начищених до блиску хромованих чобіт, вигукнув:

– Ніяк ні, пане комісаре!

– Стоїш струнко? – спитав Трактирщиков, ледь ворушачи язиком.

Помічник витягнувся ще більше:

– Точно так, ваше високоблагородіє!

– Щось я втомився, – пробурмотів поліціян і присів на лавку під стіною.

Посеред хати лежали два трупи. Якийсь брудний селюк з діркою від кулі в лобі та вчений з Петербурга. Охоронець вченого сховався десь у сибірських нетрях. «Тепер проблем не оберешся, – думав комісар. – Слідчий з Красноярська приїде. І що я маю писати у звіті? Два вбивства. Жодного вбивці. От халепа на мою голову».

Трактирщиков просльозився від безмірної жалості до себе, схлипнув. Голова його схилилася на плече, тіло похилилося, ніби поліціянт зібрався поспати на лаві. Несподівано в око вдарило ніби променем. Комісар миттєво протверезів. Що це? Якась коштовність? «Ось тобі і вчений! – промайнуло в голові. – Наукою він тут, бачте, займався! Тепер я бачу, яка то наука!»

– Карпе!

– Так точно!

– Ану подивися на дворі, чи є сліди втікача!

– Слухаюся!

Карпо чітко розвернувся і прокрокував до дверей.

Щойно двері за помічником зачинилися, товстий поліціянт зі схожими на ковбаски пальцями спритно, наче граційна пантера, стрибнув під стіл і схопив грудку бруду. Висохла земля обсипалася під руками і перед очі комісара з’явився чорний камінь з яблуко розміром. Він був теплим і сяяв зсередини рубіновим сяйвом.

Опанас Трактирщиков поглядом всмоктував це сяйво. Жилами розтікався жар, думки ясніли. Звіт!

Чоловік твердою ходою підійшов до столу, взяв один з аркушів ученого, вмочив металеве перо в чорнила, вивів чітким каліграфічним почерком:

«Числа двадцять п’ятого місяця жовтня року одна тисяча восьмого від Різдва Христового засвідчую: в селищі Анавар Красноярського краю, у своїй хатині під час виконання наукових досліджень було вбито вченого з Санкт-Петербурга Козякіна Сергія Афанасійовича. Вбивця – місцевий коваль, що спився і, не маючи більше роботи в селищі, найнявся до Козякіна у помічники. Сам убивця виявився жертвою другого вбивства – його застрелив особистий охоронець Козякіна Анастас Пєхлєваніді. Анастас Пєхлєваніді втік у сибірські ліси. Я вважаю недоцільним переслідування втікача, оскільки це вимагає марних витрат грошей та людської сили.

Комісар поліції Евенкійського повіту Красноярського краю

Опанас Трактирщиков».

Три місяці потому відомий київський ювелір Мойша Ліберман роздивлявся в долоні чорний безформний камінь з дивним блиском всередині, що змінювався від ніжно-блакитного до глибокого зеленого та згодом тьмяно-рубінового. Вперше в житті бачив старий такий дивний алмаз. Пальці затремтіли, у грудях відчувся холод, стало важко дихати. Мойша відкинув камінь на верстат і вийшов з майстерні на свіже повітря.

Коли його кузен з Санкт-Петербурга хвалився, що надибав щось неймовірне під час розслідування подвійного вбивства та затим самогубства поліціянта в Сибіру, Мойша й подумати не міг, що це щось може зашкодити і йому.

Молодий підмайстер Соломон підскочив до вчителя:

– Що з вами?

– Соломоне, – ледь не пошепки мовив Ліберман, – забери… винеси кудись… викинь…

Соломон допоміг Мойші сісти на лаву під розлогою липою і прожогом кинувся до майстерні.

У вранішніх сутінках мерехтливе сяйво одразу привернуло увагу юнака. Соломон підійшов до верстата і зачаровано поглянув на камінь. Він багато допомагав Мойші, але вчитель ніколи не допускав його до ограновування коштовного каміння.

Юнак простягнув руку до алмаза. Ледь відчутне тепло торкнулося пальців. З-під глупої чорноти проступила ніжна блакить, що ніби сяйнула в самісіньке серце.

Соломон став до верстата. Все навколо наче розпливлося – лишився він та чарівний камінь. Руки працювали самі по собі, чорнота злітала, оголюючи правильні грані. І ось уже неоковирний алмаз майстерними рухами перетворився на найчистіший діамант.

Мойша відчував, як холод з грудей розповзається по всьому тілі, руки німіють, очі затуляє непроглядна темінь. Останнє, що він побачив, – як неймовірне блакитне сяйво навколо майстерні спалахнуло рубіновим. Ювелір зробив останній вдих перед тим, як його легені луснули.

2.

– Доброго вечора! Знову засиділися? Чекайте, я ввімкну світло в коридорі, – старий охоронець посунув вперед, – ох, ох…

Марко повільно рушив за дідом, всі тут звали його дідом, цього засушеного чоловічка. Дехто вважав, що посаду нічного охоронця не скасовують лише заради того, щоб дід лишався при роботі. Говорили, що вдень він спить в котрійсь із комор, тобто фактично постійно мешкає в Архіві. Принаймні Марко жодного разу не зустрічав іншого охоронця, а він часто залишався на роботі допізна.

– Знаєте, в підвалі немає вікон, то я і не помітив, що вже пізно, – Марко ніби вибачався, що потурбував старого. Вкотре потурбував, вкотре промовив ту саму фразу, так само, як в інші дні повільно йшов за старим коридором до виходу, а той вмикав світло, торкався вмикачів, не дивлячись на них, не повертаючи голови. Дошкандибав до дверей, повернув ключ і штовхнув двері назовні.

– О, справді зовсім темно, – Марко зупинився, на мить втративши зір. Поблимав, звикаючи, вдихнув прохолодне повітря, після підвальної задухи зрадів запаху опалого листя.

– Так що ж, восени рано темніє, – дід все ще стояв у дверях. Марко знову подумав, що вже безліч разів бачив цей згорблений силует у дверному отворі, і щоразу хотів сказати щось приємне дідові, проте щоразу не знаходив слів.

Зненацька потужні фари засліпили Марка, який щойно звик до темряви. Інстинктивно він зробив крок назад, та все одно не встиг: авто стрибнуло в калюжу і брудний потік обдав Марка з голови до ніг.

– Ах ти ж! Та щоб тебе підняло та й перекинуло, паскудо! – крикнув услід автівці. Та загальмувала і повільно рушила назад. Марко приготувався до суперечки, а можливо, й до бійки: ці нарвані мажори вже задовбали своїм нахабством. Скло опустилося, випускаючи запах тютюну, з нутрощів машини пролунав низький голос старшого чоловіка:

– Я перепрошую, пане!

Марко остовпів, а голос продовжив:

– Пане, я випадково заїхав у калюжу, вибачте, прошу! Я можу вас підвезти, сідайте.

– Та я… – Марко обтрушував мокрий плащ, – я забрудню вам салон…

– Нічого! Сідайте!

І Марко сів поруч із водієм, дійсно досить поважного віку паном в піджаку й краватці. Пан назвався Юрієм Борисовичем Мєдвєдєвим, ще раз перепросив за неприємність, запропонував курити.

– Я тут рідко буваю, шукав одну установу, а тут телефонують, терміново викликають, а я дороги не знайду, уявляєте?

Марко не уявляв, але промовчав. Може, старий не вміє користуватися навігатором, хто його знає. Натомість спитав:

– Так, а установу знайшли?

– Ні! От ви ж місцевий, може, підкажете? Мені потрібно до Архіву.

– Що ж, ви його знайшли, я там працюю, і щойно вийшов з роботи, – Марко вже звик, що люди часто не могли знайти будівлю Архіву, губилися й скаржилися, що адресу вказано неправильно.

Юрій Борисович надзвичайно зрадів:

– Оце щасливий випадок! Я буду вам дуже вдячний за допомогу, бо не знаю, з чого й почати, як у вас заведено.

– А яке у вас питання? – Марко зауважив, що вони вже їдуть проспектом, а вздовж дороги між деревами листя зібрано у великі купи, але не вивезено, і вітер потроху його розносить.

– Я, бачте, хочу дослідити свій рід. Як воно робиться, не знаю, але мені порадили звернутися до Архіву.

– Це можна. Я роблю такі дослідження, тільки ці послуги платні.

– Справді? Саме ви й робите дослідження? Прекрасно! Звичайно, я сплачу, за це не турбуйтеся.

– Добре, приходьте завтра, надайте мені документи, які маєте, розкажіть все, що вже знаєте, і я шукатиму відомості про ваших предків.

Авто зупинилося просто біля потрібного під’їзду, і переш ніж зайти, Марко ще постояв, подихав осіннім повітрям. Воно пахло вологим листям, перезрілими яблуками, що так і лишилися незірваними, і ще пізніми квітами, які висаджувала біля під’їзду одна з сусідок. Здається, хризантеми, вони цвіли не так пишно, як ті, що продавалися біля метро, але все-таки приємно. Жовтень, холодно, дощі, а вони цвітуть.

Марко Кваснюк любив свою роботу. Він зауважував, що всі дні схожі як близнюки, але не хвилювався з цього приводу. Він так часто виходив з Архіву поночі, що не зважав на погоду, та навіть і зміни пори року не помічав. Оце тільки в жовтні похолодало. Але порівняно з чим? Здається, і місяць тому був жовтень, тільки трохи тепліший, і місяць потому теж, лиш листя було більше на деревах, а не під ними…

– О, Коломбо, що це з твоїм плащем? – Леся зустріла його в передпокої.

Вона передивилася всі на світі серіали, включно зі старовинними, серед яких побачила героя в такому ж плащі, який носив Марко. Вона розповідала про нього, та Марко зазвичай засинав під ці розповіді, тож так до пуття й не знав, ким був той Коломбо, чи то поліцейським, чи то злочинцем. Але сам почав звати подругу Коломбіною. Вона сміялася: «Дивись, зроблюся ще й Кваснюківною!» Він не заперечував, але не робив жодних кроків до цього. Якось воно не було доречно восени, коли хочеться тільки залізти під ковдру, от якби було літо…

Леся витягла з шафи пальто:

– Тримай, завтра будеш Шерлоком.

– Хіба в нього таке пальто?

– Так. І ще отак комір підняти треба. І волосся розкуйовдити, о, ти дійсно схожий!

– Та на кого? Знов я не знаю, про що ти. Але добре, будеш тоді Ширлі! Була в твого Шерлока кохана? Що носила вона?

– О, я зараз покажу, як вона до нього вийшла вперше! Тобі сподобається.

Дійсно, Маркові сподобалися нові ролі, на ранок він погодився і на пальто, і на зачіску, і на шалик. Дорогою до роботи пробігся, навмисне розкидаючи жовте листя, якого за ніч насипало ще більше. Юрій Борисович вже чекав біля входу, і тільки побачивши його, Марко згадав вчорашню пригоду. Цей пан виглядав елегантно, хоча постава вже трохи похилилася, і він спирався на велику, наче ціпок, парасолю з дерев’яною ручкою.

“Ах ти, чорт, припхався зрання!” – Марко хотів навести лад в поточних справах, перш ніж братися за нову, та й любив спочатку випити кави, поміркувати спокійно. Та незчувся, як пригощав кавою нового клієнта.

– В мене досить делікатне питання, – Юрій Борисович хотів довідатися про своїх предків і родичів, якщо такі були живі, як і багато інших людей, що переймалися минулим своєї родини.

– Розумію, – Марко звик, що кожен вважає свою історію унікальною.

– Боюся, що ні, я ж іще не пояснив, – цей пан дивним чином дратував, і чим далі, тим більше. – Так от, поясню. Моя справа не зовсім звична. По-перше, зважте на мій вік, я прошу зробити все якомога швидше, зрозуміло, я за це доплачу.

– Що ви, який там вік, – Марко почував себе не зручно, ніби образив клієнта.

– Ви маєте рацію, хоч і не знаєте цього. Я виглядаю набагато старшим, ніж є насправді. Це спадкове, в моїй родині рано чи пізно з кожним траплялася чи то хвороба, чи трагічний випадок…

– Співчуваю, – Марко зовсім розгубився.

– Не треба, – Юрій Борисович поглянув спокійно й твердо. – Я прошу, щоб ви дослідили всіх моїх рідних, я впевнений, що долі їхні схожі. І також я впевнений, що можна знайти, з кого це почалося, і що було причиною.

– Вибачте, але… – Марко все більше переконувався, що має справу з божевільним.

– Розумію, що вам дивно це чути, але прошу, не відкидайте нічого. Раптом вам трапиться щось, хоч натяк.

– На що?

– Я думаю, – Юрій Борисович помовчав, розглядаючи власні нігті, – думаю, це було прокляття, воно діє, я відчуваю його і хочу знати, хто й коли його наклав.

3.

– Та будь ти неладна! Та сказися ти, провалися! – в ранковій тиші різкий високий голос розносився всією вулицею, а далі городами, посадкою, і навіть тонкі дерева, з яких починався ліс, стояли принишклі і не ворушилися. – Та щоб ти вік спокою не знала, та щоб…

Тут виникла пауза, ніби голосу щось завадило продовжувати перелік побажань чи він просто стомився. Голосно каркнула ворона, невидима в тумані, тоді почулося, як рипнула хвіртка і чоловічий голос почав щось бурмотіти.

– Аааа! – знову почувся різкий жіночий зойк. – Пусти! Не хочу тебе слухати, ти як був тюхтій, так і лишився! Це вона тебе звабила, вона з дому звела! Пусти, я бачила, як вона з вікна виглядала! Хай виходе! Вийди, відьмо!

Тим часом ранковий туман потроху розсіювався і десь в кінці вулиці ліниво гавкнув перший собака, до нього приєднався другий і скоро вся вулиця прокинулася й дивилася з-за парканів, як повз будинки повільно їде машина швидкої. Водій опинився тут не вперше й намагався обережно об’їхати всі ями. Фельдшер сидів поруч і нервово гортав папери, щось в них розглядаючи.

– А, ну я ж кажу, навіть два місяці не минуло, – він тицьнув на дату в таблиці. – Раніше на півроку вистачало, а це щось почастішало.

– Може, вона п’є? – водій дивився на жіночу фігурку, що чіплялася за паркан, намагаючись його перелізти, і відчайдушно голосила:

– Закрилися! А я тебе дістану, курво, щоб ти була пропала!

Фельдшер зітхнув і потер руками скроні.

– Чуєш, Петровичу, ти мабуть, допоможи, – вони дивилися з вікна, як жінка в джинсах і майці стрибає біля високого паркану, тоді копає його ногами, молотить кулаками й продовжує голосно кричати, не помічаючи швидкої, що стоїть зовсім поруч.

– Дивись, трава біла, тут паморозь була, а їй не холодно, – водій зачудовано розглядав тонкі наче стебла руки, що енергійно лупили по дошках паркану.

– Так, давай, – фельдшер наважився, – я з цього боку, ти з того, разом. Потім ти тримаєш, я роблю укол.

Навчені попереднім досвідом, вони зробили все дуже швидко, хоча в останню мить жінка їх помітила, і коли зрозуміла, що не встигне втекти, завила:

– Аааа, іуди! Чорти вас припхали! А чортиця вас викликала! Паскудо, щоб ти здохла! – та цей вигук був останнім, укол почав діяти, жінка вже не кричала, а тільки шипіла щось під носа.

Знову рипнула хвіртка, цього разу чоловік вийшов разом з білявою жінкою, яка на ходу витирала сльози.

– Іро, – білявка обережно торкнулася плеча божевільної, та сіпнулася, але змовчала. – Ірочко, сестричко, ну що з тобою зробилося?

Іра тупо витріщилася, а тоді хижо вишкірилася:

– Ти ще питаєш? Це ж ти Мішку увела! Хіба він сам пішов би? Подивися, стоїть телепень, Міхаїл, архан…, арх.., – вона говорила все повільніше, заспокійливе діяло і вже не всі слова давалися легко. Фельдшер не поспішав, знав, що сестра дасть все необхідне для лікарні, грошей теж дасть, не пошкодує, щоб він відвіз Ірину до лікаря, з яким домовлено, й прослідкував, щоб її прийняли як слід.

– Ну що, Ірочко, ходімо до машини? – фельдшер потихеньку підштовхнув її до швидкої.

– Та як тебе в чорта, забула! – вона говорила тихо, але ще намагалася довести щось важливе. – Мішко! Де твоя курва?

– Ірочко… – білявка змучено дивилася на сестру. Та зненацька розсміялася дивним лихим сміхом.

– Колись ти мені був схожий на янгола! А зараз – подивися на нього! Я не можу! – і раптом спохмурніла: – Чуєш, сестро, візьми в мене в кишені, бачиш мої руки не вільні. Взяла ти Мішу, візьми й це, візьми.

Білявка занурила руку в кишеню сестриних джинсів і витягла невеличкий згорток, щось дрібне, замотане в носовичок. Іра тепер дивилася зовсім спокійно, кивнула сестрі, сумно усміхаючись, потім повернулася до чоловіка, що так і стояв біля хвіртки.

– Прощавай, Мішо. Янголе мій, прощавай.

4.

– Не може людина зникнути.

– Як не може? Ви знаєте, скільки зниклих у розшуку? Так, Ольго Петрівно, заспокойтеся, – слідчій Робесп’єр Костянтин Семенович намагався закінчити розмову, а вона все не закінчувалася. За вікном стрімко сутеніло, дрібний дощ вкотре починав накрапувати, а пляшка коньяку звабливо виглядала з портфеля, обіцяла зігріти холодний жовтневий вечір…

– Та який тут спокій, коли рідна сестра…

– Я вас розумію. Але ж вона хвора людина, правильно? І то дуже хвора, діагноз серйозний, так? Могла втекти, кудись поїхати, могла навмисне сховатися. Ні ви, ні я не знаємо, та й лікарі не дуже розуміють, що в неї в голові, які фантазії, правильно? – Ольга покірно кивала, слідчий кинув погляд на золотаву пляшку. – Але ми робимо все можливе. Шукаємо, розпитуємо. Намагаємося. Все, що від нас залежить. Ви ж розумієте, так?

– Розумію. Я можу заплатити, тільки шукайте, – Ольга знову схлипнула.

– Припиніть. Шукаємо. Якщо тільки натяк якийсь буде, зателефонуємо. Домовилися, так? Вже пізно, вам далеко добиратися, правильно? Отже, йдіть додому, а ми все, що можемо. Обов’язково.

5.

– Вона не знайдеться, так?

– Чого б це?

– Та того, що хто її шукатиме.

– Так от ти й пошукай. Може, в якомусь морзі й знайдеш.

– Може, й знайду.

Макс Робесп’єр чухав потилицю з пересердя.

– Слухай, племіннику, я тебе для чого сюди взяв, щоб ти мені мозок промивав? В мене й так голова кипить, давай вже наливай. І лимона поріж, і ковбаси.

Племінник мовчки виконав всі накази, мовчки випив з дядьком чарку, й одразу другу.

– Фух, – слідчий розстібнув комірець і задоволено відкинувся на спинку крісла. – Ну кажи, що ти там вигадав?

– Я був сьогодні в морзі: там є нова невідома жінка, за описом підходить.

– Цікаво. І що ти думаєш?

– Я думаю, що її могла вбити сестра.

– Хто? Що? Ти кіна передивися дурного? – Робесп’єр-старший похапцем перекинув ще одну чарку, помовчав. – Хоча, знаєш, як ходитиме, набридатиме, можна її й закрити, – зареготав нестримно: – Ти диви, племіннику, може, з тебе й люди будуть.

6.

Марко Кваснюк незчувся, як минув тиждень. Ще ніколи йому не траплявся такий дивний родовід, вивчення захопило його думки цілком, і матеріалу вистачало. Сім’я, до якої належав Юрій Борисович, була надзвичайно розгалуженою. Багатодітні сім’ї не дивина для минулих часів, дивною була схожість доль багатьох з численних братів і сестер. Власне, замовник не наполягав на тому, щоб дослідити всіх предків, він більше цікавився живими родичами, хотів знайти їх. Вони точно мали бути, хоча зв’язок втрачено ще попередніми поколіннями. Отже, копати глибоко не вимагалося, радше вбік від дідів чи прадідів, і цілком можливим видавалося знайти ці бічні гілки. Звичайно, це не така цікава робота для дослідника, як пошуки крізь минули століття, проте Кваснюкові імпонувало прагнення Юрія Борисовича розшукати живих родичів, на відміну від багатьох інших, які цікавилися лише минулим і сподівалися на видатних предків.

Отже, доволі швидко з’ясувалося, що багатьох представників родини спіткала трагічна доля. З огляду на події минулого століття це не було дивним, багато сімей взагалі зникло або навмисне переїжджало, змінювало імена… Та все ж в представників саме цієї родини було щось  незвичне. Кваснюк вже бачив доноси або протоколи допитів, де брат свідчив проти брата. Але в цьому випадку звинувачення були дивними навіть на тлі безумства з контрреволюційними організаціями, шпіонажем на користь інших держав, буржуазним націоналізмом. В цьому доносі один брат звинувачував іншого в чаклунстві. Це було зафіксовано й додано до справи, ворожнеча між братами дійшла до бійки, через що вони й потрапили до міліції, а потім до НКВС. Марко гортав аркуші з протоколами допитів, читав, як один брат наполягає на чаклунстві проти себе, а інший намагається заперечити. Зрештою обох було визнано носіями шкідливих ідей і страчено.

Що ж, люди могли просто втрачати розум, не в змозі перетравити страшну дійсність… Але й інші гілки цієї родини рясніли самогубствами, душевними хворобами, зникненнями або смертями з нез’ясованих причин. Були й майнові претензії, і обвинувачення в пограбуванні, і навмисне пошкодження житла. І раз у раз зринала тема як не чаклування, то прокляття, а ще час від часу родичі намагалися відсудити якісь прикраси або доводили, що їх вкрадено.

Один з недалеких предків Юрія виявився досить відомим за радянських часів ученим, а його син став видатним піаністом. Ця лінія дуже зацікавила замовника, але піаніст на мав власних дітей, і все майно успадкувала племінниця жінки. Її самої вже теж не було серед живих, вона загинула в автомобільній аварії, залишивши двох доньок. От із ними й забажав зустрітися Юрій Борисович, чим немало здивував Марка, адже це не були кровні родичі.

– Молодий чоловіче, – Юрій Борисович благально дивився на Марка, – їдьмо разом. Спитаємо про фізика, про піаніста, може, в дівчат щось цікаве зберігається.

– Що саме має зберігатися? – Марко вирішив спитати прямо, бо все це починало його дратувати. – Скажіть уже, що саме ви шукаєте.

– О, ви здогадалися, – очі замовника засяяли. – Так, існує особлива річ, мені бабуся розповіла про неї. Ви матимете мене за божевільного, звісно. Але ж ви бачили мій родовід, навіть на ті часи в ньому забагато трагічного. І в той же час трапляються видатні, талановиті люди. Це залежить від коштовного каменю: хто його отримає, той може, так би мовити, розвинути свій талант.

– Що? Камінь? Який талант – доносити на власних братів?

– Так. На жаль, не всі здібності людські гарні. Деякі власники каменю мали інші обдарування.

– Он як. Звідки ж це вам відомо? – Марко все більше непокоївся.

– Я ж кажу вам, від бабусі. Вона вважала той камінь прокляттям, бо як він потрапить кому до рук, тут і починається: той захворів, цей повісився, той пограбував і вбив. Ще був один, ви його не знайшли чомусь, який особисто розстрілював ще до війни, а під час війни військову кар’єру зробив, потім, правда, запив страшно.

7.

Марко вже не дуже уважно слухав, гарячко міркуючи, як вчинити далі. З одного боку, це маячня божевільного, якої хотілося якнайшвидше позбутися. Та з іншого – промовець цієї маячні платив грубі гроші за пошуки, і обіцяв заплатити ще більше, якщо Марко погодиться поїхати з ним до сестер. Виходило, що камінь має бути в них. Юрій грошей не шкодує, викупить в них цю іграшку й буде бавитися. В надзвичайні властивості прикрас Марко не вірив, а от в те, що на цьому можна непогано заробити — цілком.

– Отже, ви знали це, коли прийшли до мене.

– Так, але не знав, де шукати. Я вам вельми вдячний. І віддячу ще.

– Добре. Та чи не боїтеся?

– Ні. Я міркую так, що під впливом цього діаманта в людині розкривається те, що в ній вже є, реалізовується, так би мовити, головний її талант, – Юрій закашлявся, попросив води. – Знаю, про що хочете спитати. Я все життя заробляв гроші, відмовився від акторської кар’єри. А замолоду мене вважали обдарованим. Тож міг би ще спробувати вийти на сцену…

Марко мовчки дивися в розкладені на столі папери. Доля принесла до нього схибленого багатія, який мріє про славу артиста і вірить в чарівну дію магічного кристала. При цьому сам кристал може бути вигадкою давно померлої бабці. Розмова відбувалася в маленькому кабінеті, де Марко приймав відвідувачів. Тут на відміну від підвалу було вікно, в яке почали бити косі дощові краплі. Вже давно Марко не бачив інших пейзажів, вкотре подумав, що за відчуттями ця осінь затяглася на роки, а він все працює, навіть жодного серіалу не подивився.

Юрій Борисович ще попив води, поправив бездоганну краватку, а потім трохи нахилився до Марка й виразно підморгнув.

8.

– Привіт, Коломбіно. Я так скучив. А що там, скажи мені, з моїм плащем? – Марко втомлено присів на стілець у передпокої.

– Ти скучив за плащем? – кохана дивилася на нього згори вниз.

– Не починай. Я скучив за тобою. А про плащ питаю, бо цей жовтень теплий для пальта.

– Мені здається, цілу вічність отак триває осінь. Я щойно забрала плащ з чистки, Коломбо, – тепер дівчина виглядала вже не розлюченою, а сумною. – Цілими днями цей туман, виходити не хочеться, а тебе постійно немає вдома.

– Ох, крихітко, після цього замовлення мені точно треба буде взяти відпустку. Подумай, куди ми зможемо поїхати.

Дівчина усміхнулася, подумки вже почала планувати поїздку.

– А це твоє замовлення — ще довго з ним працюватимеш?

– Сподіваюся, що ні. Але воно мене виснажило, – Марко помовчав, прислухаючись до себе. – Замовник дивний і родина в нього дивна.

– Ну ти подумай! Та це якийсь ненормальний! Звісно, й родина вся прибацана, й сам такий! Чортівня якась! Звідки його припхала лиха година? Причепився, а ми б могли вже відпочивати!

– Коломбіно, я й не знав, що ти так висловлюєшся, – Марко щиро розсміявся з обурення дівчини. – В тебе нічого не підгоріло?

– А! Забула про м’ясо! Все через твого, як його, чорта? А щоб він пропав був к бісовій матері!

Марко зачудовано дивився, як кохана метушиться і сипле лайкою. Дійсно, ця сирість, калюжі, посіріле листя, вічно похмуре небо не сприяють гарному настрою.

9.

Юрій Борисович помітно нервував, оглядаючи старий дерев’яний будиночок для гостей. Розкидані речі, розтрощені меблі, розбите старе велике люстро – все вказувало на те, що тут мешкала особа несповна розуму.

Марко дивився на Ольгу і ніяковів. Йому ще ніколи не доводилося виступати в ролі слідчого. Він прокашлявся і спитав нарочито сухо:

– Отже, пані Ольго, ваша сестра зникла за невідомих обставин? Просто з лікарні? Там же має бути охорона, чи не так?

Ольга куталася у велику вовняну шаль. Її морозило, на блідому обличчі яскраво виділялися темно-сині кола під очима. Жінка розсіяно відповідала:

– Тієї ночі була гроза. В тому секторі лікарні, де лежала Ірина, сталося коротке замикання. Частину записів з камер відеоспостереження було пошкоджено. На одному кадрі видно, як моя сестра підійшла до вікна, а на іншому її палата вже порожня.

– А вікно було зачинене?

Ольга зітхнула:

– У цій клініці в палатах усі вікна запаяні. Вони взагалі не відчиняються. Лише маленька кватирка для свіжого повітря.

Жінка закрила обличчя краями хустки і заплакала.

Обійшовши всі закутки, Юрій Борисович нетерпляче підійшов до Марка і смикнув його за рукав.

– Вам вдалося дізнатися, де діамант? – прошипів він історикові на вухо. Кваснюк аж відсахнувся мимоволі – настільки неприємним йому здавався цей чоловік.

– Зачекайте, не все одразу! – прошепотів у відповідь. – Я ж не можу просто в лоба спитати.

– Я більше не можу тут, – мовила Ольга. – Ходімо до мене. Мені слід прийняти ліки.

У великому світлому холі триповерхового будинку на всіх стінах висіли картини. Неймовірне поєднання жахливих сцен насильства та прекрасних янголів над ними. Очевидно, художник мав неабиякий талант і розбиту горем душу.

Ольга побачила, що гостей дуже зацікавила ця колекція.

– Це Михась малює. З тих пір, як Ірину забрали в лікарню.

– Михась – це хто? – спитав Марко.

– Мій чоловік – Михайло Подоляк. Не знаю, що найшло на Іринку, але вона стала називати його своїм. Ніби я його у неї вкрала. А ми ж одружені вже десять років. І ніколи він не малював. Ніколи. Аж дотепер.

Жінка зайшлася кашлем. Від болю у грудях її тіло скрючилося. На маленькому носовичку, що ним прикривала рот Ольга, з’явилася кров.

До холу вбіг високий красивий чоловік у білій шовковій сорочці та чорних штанях. «Типовий художник», – чомусь подумав Марко. Чоловік підхопив Ольгу, всадив її у велике зручне крісло і подав склянку води.

– Дозвольте представитись – Михайло, – мовив він, звертаючись спочатку до Юрія Борисовича, потім до Марка. – З того часу, як зникла Ірина, моя дружина сильно здала. Нізвідки взявся туберкульоз. Я досі не можу повірити – туберкульоз у наш час…

Історик ошелешено дивився на сімейну пару. За короткий час чоловік став геніальним художником, а дружина смертельно захворіла.

– Тепер ви мені вірите?

Марко весь зіщулився, бо ці слова зміїним шипінням прозвучали за спиною.

– Не підкрадайтеся до мене! – крізь зуби проскрипів чоловік. – Я все бачу сам!

Юрій Борисович відійшов на безпечну відстань і зробив вигляд, що розглядає картину біля вхідних дверей. На картині архангел Михаїл з мечем розправив крила над великим військом, що розбиває ворога якимись сучасними машинами, яких Мєдвєдєв раніше ніколи не бачив.

Марко насправді все побачив: наче великий розрізаний пазл склався докупи.

– Пане Михайле, – обережно почав історик, – ви фантастично талановиті. Певно, ваші картини приносять вам величезне задоволення.

Михайло присів на широку ручку крісла та ніжно обійняв дружину.

– Мене ці художества вже вимучили: я ночами не сплю, підіймаюся будь-коли, беру пензлі, фарби і малюю ніби в якомусь дурмані. Готову картину бачу лише в кінці роботи. Сам не знаю, звідки це взялося – ніколи в житті не малював.

Юрій Борисович весь перетворився на одне велике вухо.

– Моя Олечка так тяжко хворіє – я відчуваю, що потрібен їй, проте не можу протистояти силі, яка мене тягне до полотна, – продовжував Подоляк.

– Дозвольте вас на пару слів тет-а-тет, – мовив Кваснюк. – Мені здається, я можу вам допомогти.

Михайло пожвавішав.

– Я на все готовий, аби вона одужала! Будь-які гроші – прошу, не соромтеся! Мої картини, на диво, продаються ніби гарячі пиріжки. Зачекайте хвилинку!

Чоловік підняв на руки дружину і поніс її нагору.

Мєдвєдєв нетерпляче підскочив до Марка. Кваснюк здивувався: куди поділися старечі риси? Ніби і палиця вже не потрібна. Що це з ним?

Юрій Борисович ледь не танцював навколо нього:

– Що ви замислили? Відповідайте! Я відчуваю, що ви щось вигадали!

– Нічого я не вигадав! – розлютився історик. – Невже ви самі не бачите? Люди страждають від вашого діаманта! А ви!..

Він не встиг договорити. Почулися швидкі кроки і до холу зайшов Михайло.

– Кажіть, що вам потрібно? Яка сума? Я все віддам заради Олечки!

– Охолоньте, нам не потрібні ваші гроші. Сядьте і послухайте, – Марко ледь не силоміць всадив чоловіка у крісло. – Пригадуєте день, коли все почалося? Коли ви вперше взялися за пензлі?

Михайло замислився.

– Так… звісно. Того дня Ірину забрали до лікарні.

– Що ще тоді сталося?

– Олі вперше стало зле. Вона почала кашляти.

– Так, добре… Все сходиться, – мовив Кваснюк.

– Що ж тут доброго? – Михайло спробував підхопитися з крісла.

Мєдвєдєв не витримав і вигукнув:

– Скільки можна? Чого ви тягнете?

– Знову це… – очі Михайла затуманилися. – Я мушу йти. Облиште мене!

Він скочив на рівні та прожогом кинувся коротким коридором до підвалу. Юрій Борисович метнувся за ним. Маркові нічого іншого не залишалося, як наздогнати цих двох.

10.

У широкому підвалі з низькою стелею повсюди стояли мольберти з полотнами різного розміру. В банках із фарбами стирчали пензлі. При вході на гачку висів замурзаний халат.

Подоляк вліз у халат, підійшов до найбільшого полотна і почав виводити чорною фарбою обриси будинку. За якусь хвилину Марко впізнав контури цієї самої садиби.

Червоною фарбою художник намалював янгола з закривавленими крилами, що нависав над садибою. В руках янгол тримав діамант, від якого йшло чорне сяйво.

– Дивіться! – вигукнув Мєдвєдєв. – Я бачив цього янгола! Він стоїть у саду! Напевно, мій діамант там!

Юрій Борисович кинувся до виходу. Марко тяжко зітхнув і повільно рушив за ним.

Михайло нічого не чув і не бачив. Малювання цілком поглинуло його. Пензлі літали в повітрі, немов чарівні палички, створюючи новий шедевр.

На вулиці піднявся шалений вітер. Чорні хмари мчали кудись на схід.

Марко схопився за колону, намагаючись не впасти. Він спостерігав за божевільним замовником, який вперто йшов до своєї мети. Щоб якось втриматися на ногах, Юрій Борисович сперся на свою парасолю, з якою не розлучався ні на мить. Але різкий порив вітру розкрив її, і вона полетіла в небо, наче великий чорний крук.

Мєдвєдєв таки дістався до статуї янгола, що стояла у глибині саду під старою грушею. У складених долонях мармурової фігури крізь темряву похмурої погоди сяяв кривавим сяйвом проклятий діамант.

Тієї миті, як Юрій Борисович тремтячими руками схопив камінь, яскрава блискавка, що перетворила ніч на день, вдарила з неба. Камінь прийняв удар на себе і вибухнув, розсипаючи навколо іскри. Запахло смаженим м’ясом і нелюдський крик болю злився з десятитисячними розкатами грому.

Приголомшений Марко впав на землю і закрив голову руками. Йому здавалося, що весь світ розлетівся на друзки. Він подумав, що отак і помре, не попрощавшись із Лесею – його коханою Коломбіною.

Раптом усе припинилося. Від несподіваної тиші дзвеніло у вухах. Голова гуділа як церковний дзвін.

Кваснюк розплющив очі й обережно піднявся.

Широкою доріжкою до нього поспішала Ольга. За нею слідом біг Михайло.

– Що сталося? – підбігаючи, прокричала жінка. Її щоки пашіли рум’янцем, рухи були чіткими, а хода впевненою. Марко дивився на неї і не впізнавав – куди й поділася хвороба, яка точила її нещасне тіло!

– Я більше не можу… – віддихуючись, проказав Михайло. – Я більше не малюю… Все!

Ольга щасливо засміялася і обійняла свого чоловіка. Він підхопив дружину і закружив в обіймах.

Марко озирнувся навколо – всі дерева стояли голі. Весь сад був засипаний листям.

«Ну от, – подумав історик, – настав листопад. Скінчився нарешті цей нескінченний жовтень!»

11.

– Дядьку, а, дядьку! Ходять чутки, що у психлікарні привид завівся – хтось виє і стогне по ночах і підвалі. Може, ви б перевірили? – Макс Робесп’єр ніяк не міг викинути з голови той випадок зі зниклою жінкою. Він мріяв стати справжнім детективом, тож намагався вибудовувати версії та знаходити причинно-наслідкові зв’язки.

Слідчий Костянтин Семенович щойно прийшов на роботу і був злий як пес. Ця невгамовна Ольга Петрівна ніяк не хоче заспокоїтись – ходила до його керівництва і писала скарги на бездіяльність органів у справі зниклої сестри. От що означає, коли у людей гроші водяться! Всіх на вуха поставлять!

А тут ще племінник зі своїми припущеннями.

– Ну то йди перевір! Я тобі що? Повноваження маєш – тож чухай! Не мозоль мені очі!

Макс радісно потер долоні та вибіг з кабінету.

У лікарні Робесп’єрів уже знали, тож пропустили Макса без проблем. Гладкий охоронець у синій формі, з пістолетом у кобурі вирушив разом із помічником слідчого до підвалу.

У темному коридорі світло вмикалося автоматично від датчиків руху, тож Максові не вдалося створити атмосферу як у трилері. Кроки його та охоронця глухо вистукували, а не лунали моторошно, як у його улюблених фільмах. Хлопець був вкрай розчарований, проте намагався триматися серйозно, ніби справжній слідчий.

Охоронець поступово відчиняв усі двері в коридорі. Нічого цікавого там не було: комірка прибиральників, вщент забита всілякими інструментами; порожня кімната, яку хотіли переобладнати під спортзал для хворих; кімната з електричними щитами тощо. Жодних сторонніх звуків, підозрілих осіб чи чогось потойбічного знайти не вдалося.

Макс засмутився аж до сліз: ну як так? Він дуже сподівався, що знайде втікачку. Тоді в морзі була якась жебрачка – його версія не підтвердилася. Тут також по нулях.

Охоронець пропустив Макса вперед на сходи і вже готувався замкнути важкі металеві двері у підвал. В абсолютній тиші прогриміло порожнє відро, що впало на бетонну підлогу. Обоє чоловіків перезирнулися. Охоронець витяг пістолета з кобури, звів курок і повільно відчинив двері.

Біля комори прибиральників валялося велике синє цеберко. Двері в комірку прочинилися. Звідти посипалися швабри, викотився старенький пилосос і зрештою випала жінка. Волосся і одяг вкривало павутиння, обличчя і руки були сірими від пилу. Жінка голосно чихнула і вигукнула:

– Рятуйте!

Картина була настільки приголомшливою, що Макс не одразу зрозумів, що робити. Потім він підняв руку, даючи знак охоронцеві сховати пістолет. Твердим кроком підійшов до потерпілої, допоміг їй піднятися і промовив суворим голосом:

– Помічник слідчого Максим Робесп’єр до ваших послуг. Назвіться, будь ласка, мадам!

– Ірина Петрівна я. Сестра Олічкіна.

Макс не повірив власним вухам: знайшов! Сам! Але як… Він же перевіряв ту комору – там миші не було куди пролізти, не те що людині!

– Як ви тут опинилися? – так само суворо продовжив хлопець.

– Не знаю, – відповіла Ірина Петрівна. – Не пам’ятаю нічого. Тільки світло якесь – то блакитне, то зелене, а потім темне таке, ніби вишні в саду. А потім ви…

12.

Красива пані у вишиванці, з довгою русявою косою, добре поставленим голосом спитала:

– Яке прізвище обирає подружжя?

Леся глянула на Марка і почервоніла.

– Звісно, Кваснюк! – впевнено відповів наречений.

– Оголошую вас чоловіком і дружиною!

Гості зашуміли, у небо полетіли привітання молодятам. Наречена збирала букети, які їй дарували, Хтось заспівав «Ой у лузі», решта підхопила і весільна процесія рушила у бік старої «хрущівки».

– Ось ти і стала Кваснюківною, – прошепотів молодий на вушко своїй коханій. – А сваритися не будеш більше?

– Як сваритися? Я і слів лайливих не знаю, – засміялася Леся.