7 Листопада, 2022

Таємниця бібліотечної пожежі

Шановний Василю Петровичу!

Пише Вам Котомур Павло Кирилович. Так, я – той самий Павло Котомур, про якого зараз  багато говорять і у випусках новин, і на веб-сайтах в інтернеті.

Хочу розповісти вам історію, яка цілком змінила мою долю, і, напевно, тепер неодмінно позначиться і на вашому житті. Тому хочу попередити вас, щоб ви були до цього готові – принаймні морально.

Ця історія розпочалася понад рік тому з пожежі у будівлі обласної наукової бібліотеки імені філософа Григорія Лелюшка. Пожежу вдалося швидко локалізувати, а потім і повністю погасити, тож шкода для книжкового фонду бібліотеки в результаті виявилася мінімальною – згоріло кілька сотень книг, і ще тисячі три підмокли під час гасіння вогню.

Але навіть для маленьких пожеж прийнято встановлювати причини, через які вони трапилися. Особливо це актуально для тих випадків, коли є підстави вважати, що підпал міг здійснити якийсь зловмисник. У разі пожежі в обласній науковій бібліотеці жодних підстав когось підозрювати не було, але директор бібліотеки вважала інакше, і тільки-но вогонь погасили, звернулася із заявою до обласного управління поліції – безпосередньо до начальника управління генерала Корнійчука, який, як і директор бібліотеки, також був депутатом обласної ради.

І, звичайно, генерал погнав нас «на діло» зранку. Нас – це весь відділ розслідування обставин надзвичайних подій у повному складі. Тобто у складі мене, лейтенанта поліції Павла Котомура, і мого начальника майора Перченка Кіндратія Юрійовича.

Бібліотека відкривалася о десятій ранку, але на місце події я і Кіндратій Юрійович прибули вже о сьомій п’ятдесят. Пожежники тільки встигли закінчити свою роботу, і на площі біля бібліотеки зливали у каналізацію залишки води та прибирали сходи і шланги.

Ззовні триповерхова будівля бібліотеки практично не постраждала. Тільки в лівому крилі верхнього поверху було вибито кілька вікон – тих, через які пожежники затягували у будівлю брезентові рукави.

Зате всередині будинку дісталося добряче. Потік води виявився на стіні вже на першому поверсі. На другому поверсі далека стіна холу була залита геть уся. Ну, а залі історичної і мемуарної літератури на третьому поверсі дісталося найбільше. Її ліва частина вигоріла майже повністю.

Коли я і Кіндратій Юрійович піднялися на третій поверх, перед нами відкрилася жахлива картина. Книги в обгорілих книжкових шафах перетворилися на чорну безформну масу. Приміщення було чи не по щиколотку залите водою. На обпалених вогнем металевих стелажах уздовж стін ще місцями пузирилися брудно-сірі острівці пожежної піни. Незважаючи на те, що всі три вікна в залі тримали відчиненими навстіж, – а в деяких рамах взагалі стирчали тільки уламки розбитих при гасінні пожежі шибок, – у повітрі висів їдкий задушливий запах згорілих деревини і паперу.

Зате права частина зали була зовсім не спотворена пожежею – якщо не звертати, звичайно, уваги на калюжі на підлозі. Книги стояли у шафах, стіни не були залиті, на столику бібліотекаря розкладено свіжі номери журналів. Немов вогонь навмисно спалив лише ліву частину зали.

– Дивно, дуже дивно, – констатував майор Перченко, чухаючи пальцем потилицю. За два десятки років служби у нашому відділі Кіндратій Юрійович бачив чимало пожеж, але ніколи ще межа між зоною загоряння і рештою приміщення не проходила так різко і зримо. Про це мій начальник мені одразу й сказав.

– Гм, якийсь спрямований підпал? – висловив припущення я.

– Нічого такого не зустрічав, – завагався майор. – Втім, є багато чого, Гораціо, на світі, що невідомо нашим мудрецям…

Він ще раз окинув залу уважним поглядом і розпорядився:

– Ось що, Павле, поговори з пожежниками, поки вони ще не поїхали. Може, вони щось скажуть… А я поки що тут подивлюся. Піду і понюхаю…

Пожежники вже майже зібрали своє господарство біля будівлі бібліотеки і збиралися їхати, але їхній командир охоче погодився зі мною поговорити.

– Капітан Підлісних, – представився він. – Свій офіційний висновок щодо цієї події ми надішлемо вам пізніше, до кінця дня. А так, на словах… Що вас цікавить?

– Особливості пожежі. Час загоряння, обставини початку пожежі – усе, як завжди.

– Загоряння сталося приблизно о пів на п’яту ранку. Місце займання було одне – там, у залі на третьому поверсі.

– Електричний дріт? Замикання?

– Стовідсоткова гарантія, що ні. Пожежа, коли ми приїхали, до електрики ще не дісталася. Навіть чергове освітлення було включено.

– Випадковий підпал? Хтось курив?

– Ні, не схоже. Хто б курив близько п’ятої ранку в бібліотечній залі? І з вечора тліючий недопалок зберегтися не міг.

– Навмисний підпал?

– Сліди бензину, гасу або інших займистих рідин візуально не проглядалися.

– Гм, тоді яка причина пожежі?

– Вам чесно відповісти? – капітан Підлісних посміхнувся. – А чорт його знає! Але для офіційного висновку ми щось придумаємо.

Я знову піднявся на третій поверх будівлі бібліотеки і розповів Кіндратію Юрійовичу про висновки капітана Підлісних.

– От і я, Паша, поки що нічого не нанюхав, – майор розвів руками. – Єдине, що можу сказати – пожежа почалася у лівому дальньому кутку бібліотечної зали. І там же, по суті, і закінчився.

Він глянув на наручний годинник:

– Без п’яти дев’ять. Директор бібліотеки, напевно, вже у себе в кабінеті. Ходімо, поговоримо.

Кабінет директора бібліотеки Ганни Павлівни Бурінченко розташовувався на першому поверсі. Велика світла кімната, високі вікна на лівій стіні і квіти в горщиках на підвіконнях, на правій – кілька краєвидів із розряду «пори року», під ними парочка довгих шаф з товстими кольоровими папками. Письмовий стіл у дальньому торці кімнати, приставлений у стик з ним стіл для нарад і м’які стільці біля нього. На стіні, за письмовим столом, – державний прапор і портрет президента.

Ганні Павлівні було близько шістдесяти. Повнота, але помірна, діловий бежевий костюм, фарбоване волосся, квапливо сколоте на потилиці.

Ми привіталися і на запрошення директора присіли.

– Ганно Павлівно, у нас є кілька запитань до вас, – почав майор Перченко.

– Так, так, звичайно, – вона схлипнула, зробила пару ковтків з маленького стаканчика і запила водою з кухля – валеріанка, напевно, чи щось заспокійливе. – Запитуйте, я відповім.

– Коли і як ви дізналися про пожежу?

– Мені Андрій Петрович зателефонував. Десь чверть на шосту було на годиннику.

– Андрій Петрович – це…?

– Андрій Петрович Кругляк, наш вахтер. Його черга була чергувати сьогоднішньої ночі. Винятково сумлінна людина. І відповідальний… Я одразу прибігла – мені недалеко, я на Заозерній вулиці живу. Тут уже пожежники працювали. Їх Андрій Петрович викликав. Пожежники сказали, що спалах відбувся близько п’ятої години ранку. І я одразу зателефонувала Дімі… Дмитру Сергійовичу, вашому генералу.

– Угу, – Кіндратій Юрійович кивнув. – А як у вас система охорони працює?

– Як у всіх державних установах, – Ганна Павлівна знову схлипнула і хустинкою промокнула сльозинку біля краю ока. – Три змінні вахтери з добовим чергуванням. Плюс ще на ніч усю будівлю ставлять на сигналізацію. І система відео спостережень є. Дві камери стоять – на центральному вході і біля заднього ґанку – там у нас робочий вхід.

– А всередині будівлі?

– Увечері бібліотекарі замикають кожну залу. Ключі здають на виході вахтеру. А черговий вахтер після закінчення робочого дня зачиняє вхідні двері, проходить і перевіряє всі зали.

– Зала історичної і мемуарної літератури теж учора була замкнена?

– Звісно! – У голосі директора абсолютна впевненість. – Зала була замкнена і поставлена ​​на сигналізацію ще з вечора. У нас із цим суворо, повірте…

– Віримо. А запасні ключі від дверей у бібліотеці є? У кого зберігаються?

– Один комплект у мене, у шафі, – вона кивнула у бік однієї з шаф біля стіни. – А другий – у мого заступника з господарської частини, Жанни Петрівни Веронської, у її кабінеті.

Звичайно, ми негайно перевірили наявність обох запасних комплектів – і директора, і завгоспа. Ключі були на місці.

Ми попрощалися з директором бібліотеки, і Кіндратій Юрійович сказав:

– Павло, ти поговори з вахтером, а я порозмовляю з нашими експертами. Вони вже мають закінчити огляд згорілої зали.

Вахтер Андрій Петрович Кругляк перебував на своєму «бойовому посту» – за робочим столом праворуч від головного входу до будівлі бібліотеки. На стіл було виведено пульти системи сигналізації, а монітор комп’ютера постійно транслювалося зображення з відеокамер.

Андрій Петрович – приблизно ровесник директорки. Повний, лисіючий чоловік, неквапливий і в словах, і в рухах. Я відкрив свій блокнот, і ми почали розмову.

– Як ви виявили пожежу?

– Я кожні дві години вночі роблю обхід будівлі – просто проходжу поверхами. Ну, і сьогодні ще п’ятої години ранку не було, теж пішов. Піднімаюсь на третій поверх, відчуваю запах гару. Я бігом нагору. А за дверима зали мемуарної літератури вже палахкотить: там двері з таким товстим, каламутним склом, видно було.

– Двері в залу були зачинені?

– Зачинені, – кивнув вахтер. – Я було сіпнувся сам гасити, вогнегасник навіть зі стіни схопив, смикнув за ручку дверей – зачинено. Тут тільки згадав, що ключі в обхід не брав. Ну, і бігом униз, дзвонити. Спочатку викликав пожежну частину, а потім зателефонував до Ганни Павлівни: біда, пожежа.

– Нікого в будівлі не бачили? Чогось незвичайного, підозрілого?

– Ні, ні. Все було як завжди. Все зачинено, нікого немає. Чергове освітлення у холах поверхів і у всіх залах горіло.

Потім ми подивилися у прискореному режимі відеозапис минулої ночі на комп’ютері. Ні в головний, ні в запасний вхід протягом усієї ночі ніхто не входив і з них не виходив. Судячи з записів, до будівлі бібліотеки і з фасаду, і з боку двору ніхто взагалі не наближався.

– А інших входів і виходів у будівлі немає?

– Є ще два евакуаційні виходи – на лівій та правій стіні будівлі. Тільки їх ніхто ніколи не відкривав. На моїй пам’яті – точно.

Про всяк випадок я взяв ключі у Андрія Петровича, вийшов з бібліотеки і перевірив обидва евакуаційні входи зовні. Судячи з стану обох дверей і заростей трави навколо них, і лівий, і правий аварійні виходи щонайменше років п’ять ніхто дійсно не відкривав.

Я повернувся до будівлі бібліотеки, і у супроводі вахтера з ключами обійшов усі зали на трьох поверхах. Зали були замкнені ще з вечора, і поки що не відкривалися. Усередині ніхто не ховався.

Найсумліннішим чином оглянув горище і дах бібліотеки. Вахтер Кругляк дивився на мої пошуки здивовано. Мабуть, думав, що я підозрюю в підпалі Карлсона, який живе на даху, або диверсійну групу, що десантувалася вночі на гелікоптері. На даху і горищі слідів проникнення паліїв мною виявлено не було.

Я спустився на третій поверх і доповів Кіндратію Юрійовичу про результати моїх пошуків – нуль навіть без хвостика після коми. Поруч із ним стояла директор Ганна Павлівна, перед моїм приходом вони про щось розмовляли.

– Результати не обнадіюють, – зітхнув майор. – У мене теж не густо на стадії порожньо.

Він помовчав, потім сказав:

– Експерти кажуть, що спалах був локальний – це єдине, що вдалося встановити. Пожежа почалася у лівому дальньому кутку бібліотечної зали.

– Що там було? – я обернувся до директора.

– Шафа з новою мемуарною літературою. Тільки вчора було надходження нових книг. Увечері бібліотекарі ледве встигли розставити по полицях. І ось… Боже мій, я уявляю, що скажуть в управлінні культури!

Обличчя її спотворила сумна гримаса, з очей покотилися сльози. Вона повернулась і стала повільно спускатися сходами на перший поверх.

– Отже, спалахнуло у шафі, куди ввечері поставили мемуарну літературу, – констатував Кіндратій Юрійович. – Зловмисник – або зловмисники – якимось містичним чином проникли до бібліотечної зали, яка знаходилася на охоронній сигналізації, влаштували пожежу і зникли. Немов пройшли крізь стіни.

– Угу, привід філософа Григорія Лелюшка вирішив замінити примару комунізму і розпалити полум’я світової революційної пожежі, – фиркнув я. Настрій у мене був похмурий. – Але пожежники завадили…

– Жартуєш, лейтенанте, – несхвально кашлянув майор Перченко. – А які-небудь серйозні версії в тебе є?

– А якщо злочинці заклали з вечора якийсь підпалюючий пристрій? За кілька годин він спрацював за таймером, і почалася пожежа.

– Цілком можливо, – Кіндратій Юрійович знизав плечима. – Теоретично можливо… Хоча поки що жодних залишків таких пристроїв ні пожежники, ні наша оперативно-розшукова група на згарищі не знайшли.

– Пристрій міг бути саморуйнівним, – не здавався я. – Як завжди у терористів… Або книги могли перед відправкою до бібліотеки побризкати якоюсь самозаймистою хімічною речовиною. І вони спалахнули через деякий час.

– Бібліотека як об’єкт тероризму – це сильно, – Перченко насупився. – Але ще крутішою може бути версія, ніби у місті з’явився маніяк, який цілеспрямовано полює саме на мемуарну літературу. Такий собі історик-екстреміст. Ось тільки як його виловити, не зрозуміло. Що доповідати генералові, не знаю. Нічого розумного на думку не спадає.

– Справа пахне полюванням на глухаря…

– Насамперед справа пахне головомийкою у начальства.

Кіндратій Юрійович помовчав хвилину-другу, потім сказав:

– Ось що, Пашо, поїду я ще раз поговорю з експертами. Може, справді варто пошукати якусь хімічну речовину з сповільненим за часом загорянням… А ти поговори з бібліотекарями, які вчора розставляли тут книги. Може, вони щось бачили.

Він поїхав, а я уточнив у Ганни Павлівни прізвище бібліотекаря, яка обслуговує залу історичної і мемуарної літератури. Саме вона вчора працювала з новими книгами. Саме вона поставила їх у шафу. І саме вона зачиняла двері постраждалої зали бібліотеки.

Алевтина Леонідівна Хрикіна виявилася жінкою середніх років, повненькою, у синьому діловому костюмчику, з акуратно укладеною копицею волосся.

– Знаєте, я ж і розставити ті книги не встигла. Просто поставила на полицю одна за одною. Вирішила, що алфавітом розставлю завтра, з ранку. Робочий час уже закінчувався, а я поспішала додому. Хто ж знав, що ось таке вийде?

– Ви нічого незвичайного на книжках не помітили? Може, вони чимось були вимазані? Чи запах від них був якийсь незвичайний?

– Ні, все як завжди, – бібліотекар Хрикіна знизала плечима. – Книжки як книжки. І запаху жодного я не відчула.

– Які книжки там були? Яких авторів?

– О, того я не згадаю, – вона похитала головою. – Це накладні у відділі комплектації треба дивитися…

– Ви усю нову мемуарну літературу розставили вчора у шафи?

– Ой, ні, – її обличчя просвітліло. – По одному екземпляру відібрала для виставкових стендів. Там ми зазвичай ставимо нові книги. Віднесла і поставила.

– Чи можна на них поглянути?

– Звичайно. Вони знаходяться у бібліотечному холі на першому поверсі, ліворуч від входу. Ходімо, я покажу.

Ми спустилися на перший поверх. Стенди з екземплярами нових бібліотечних книг справді виявились поряд з вхідними дверима.

– Третя полиця згори, – сказала Алевтина Леонідівна. – Ось вони стоять… І поставила я їх тут у тому ж порядку, що й на полиці у шафі – тільки там стояли по три екземпляри кожного найменування разом і корінцями вперед. Ви подивіться, погортайте сторінки, а я до Ганни Павлівни загляну…

Вчорашні нові мемуарні надходження виявились лише чотирьох найменувань. Різного кольору обкладинки, різний формат і товщина книг. З лівого краю стояв солідний том «Спогади нафтового короля» Ганісаб Беніс-огли Зюзюль-Махмуда, наслідного принца з Саудівської Аравії, у перекладі з арабського О.Х.Розпалюючого. Далі на полиці знаходився ще товстіший і весь якийсь пухкий талмуд «Півстоліття роботи на ниві міської статистики» авторства П.П.Сіновалова. Третьою стояла середніх розмірів книга Василя Огневого «Вперед, у Всесвіт! (мемуари командора Зоряного Флоту)». І замикав четвірку схожий на барило опус спогадів маршала підводно-десантних військ Трьохфутова «Моє життя в морських глибинах».

«Все ясно, – подумав я. – Мемуари торговця нафтою, спогади міського статистика, життєпис якогось космонавта і погляд на прожите вояки-підводника… Нічого незвичайного. Книжки як книжки».

Хоча…

Дивно, які можуть бути мемуари командора Зоряного Флоту, якщо наше людство ще навіть до Марса не дісталося? Ну, висить на навколоземній орбіті Міжнародна космічна станція. Ну, літають до планет роботи і висаджують на Місяць і Марс планетоходи. Штурмують космос китайці, Ілон Маск, Джеф Безос, Річард Бренсон… Але ніяких Зоряних Флотів у нас поки що немає… Та й командорів цих флотів теж…»

Я зняв книгу авторства Василя Огнєвого з полиці, погортав трохи, вибірково читаючи текст на різних сторінках. Мемуари командора Летай-Зірнюка. Експедиції на Меркурій, Венеру, Марс, у пояс астероїдів і навіть до інших планетних систем Чумацького Шляху.

Ах, ось воно що! Книжка виявилася звичайною фантастикою. Бібліотекар Алевтина Леонідівна Хрикіна просто помилилася, купилася на напис у підзаголовку, де автор стверджував, що його праця – це мемуари. Жартівник, одначе…

Значить, цю книгу просто помилково розмістили серед мемуарів – от і все. А місце їй – у бібліотечній залі пригод і фантастики.

Я хотів уже повернути фоліант назад на виставковий стенд, як раптом відчув, що мого обличчя торкнулася ледь відчутна хвиля тепла. Немов звідкись повіяв легкий червневий вітерець.

Я озирнувся на всі боки. Вікон у коридорі бібліотеки, що примикав до вхідних дверей, немає, всі двері з нього зараз щільно зачинені. Дивно, звідки вітер?

Знову ледь помітна теплова хвиля торкнулася обличчя. І тут я відчув, що мої пальці рук теж відчувають якийсь прилив тепла. І це тепло явно йшло від книги в моїх руках – фантастичних «спогадів», нібито написаних космічним «вовком» Літай-Зірнюком, а насправді – письменником Василем Огнєвим.

Я закрив книгу і стиснув її долонями. Книга і справді виявилася теплою: начебто її довго тримали над обігрівачем перед тим, як помістити у бібліотечному холі.

Підняв долоню і про всяк випадок повів нею вздовж книг, що стояли на стенді. Творіння принца Ганісаб Беніс-огли Зюзюль-Махмуда у перекладі О.Х.Розпалюючого, статистика П.П.Сіновалова і маршала підводно-десантних військ Трьохфутова не вносили жодних змін до температурного режиму навколишнього середовища.

Я ще раз швидко перегорнув книгу, водночас оцінюючи свої теплові відчуття. Тепловий ефект не обмежувався лише обкладинкою, теплом у буквальному значенні просякла кожна сторінка.

Нахилився до самих сторінок книги і принюхався. Може сторінки обробили якоюсь тепловиділяючою сумішшю? Але жодного незвичайного запаху я не виявив. Від «мемуарів» Летай-Зірнюка віяло легким, ледь відчутним ароматом звичайної нової книги – суміші запаху друкарської фарби і свіжосклеєної обкладинки.

Тримаючи книгу в лівій руці, я почав поступово відводити праву долоню убік. Відчуття теплового потоку на кінчиках пальців явно пішло на спад – значить, аркуші книги не були покриті якоюсь випромінюючою тепло хімічною сумішшю, частинки якої могли б залишитися на моїй правій руці. Тепло йшло саме зі сторінок книги.

Якийсь час я задумливо розглядав фоліант, який тримав у руках.

Книга явно має якусь внутрішню енергетику.

Що таке внутрішня енергетика?

А якщо припустити, що автор – у даному випадку цей Василь Огнєвий – настільки перейнявся роботою над «спогадами» командора Зоряного Флоту, що в буквальному сенсі вклав у них частину душі? Свої гарячі думки і теплоту почуттів?

Енергія, як відомо ще зі шкільної лави, не виникає звідкись і не зникає безслідно. Енергетичний заряд, згенерований Василем Огнєвим, – гм, у нього і прізвище промовисте! – перейшов у текст рукопису, а потім і на сторінки книги.

Можливо, згодом ця енергія і розсіялася б у просторі. Але не в цьому випадку!

Книгу «мемуарів» командора Зоряного Флоту Літай-Зірнюка поставили на бібліотечну полицю у кількості трьох екземплярів. Поруч опинилися інші книги. Процес випромінювання енергії у простір різко змінився. Частина енергії перестала вільно йти у навколишнє середовище. Вона стала перевипромінюватись від сусідніх книг назад до книги «мемуарів» вигаданого командора Зоряного Флоту. Як на сусідній планеті Венера, усередині мемуарів цього «славетного зіркопроходця» виник «парниковий ефект». Тепло накопичувалося і накопичувалося всередині книги. І вночі, близько п’ятої ранку, стався «енергетичний резонанс» – різке зростання температури, спалахнуло полум’я, рвонулося на сусідні книжкові томи. Загорілася суха книга статистика Сіновалова. Від неї запалала книга нафтового короля з Саудівської Аравії. Сповільнено, але все рівно задиміла книга підводника Трьохфутова – мабуть, забагато води було в її тексті. І розпочалася пожежа!

Я знову подався до кабінету директора бібліотеки. Не посвячуючи Ганну Павлівну в деталі моєї здогадки, склав акт про тимчасове вилучення одного екземпляра книги Василя Огневого «Вперед, у Всесвіт! (мемуари командора Зоряного Флоту)», кивнув на прощання вахтеру Кругляку і вийшов надвір.

Майора Перченка в управлінні поліції я знайшов у його кабінеті в поганому настрої.

– Не знаю навіть, з якого боку підступитися до розслідування, – буркнув Кіндратій Юрійович, побачивши мене. – Суцільна димова завіса…

– У мене є версія, – я посміхнувся, – але вона фантастична.

Вислухавши мене, майор Перченко скептично посміхнувся:

– Пашо, ти справді вважаєш, що з такою версією можна йти на доповідь до генерала?

– Ну… – я зам’явся. – Звичайно, все це виглядає незвичайно, але … Але нічого іншого у нас немає, правда? До речі, ось сама книжка. Можете особисто переконатись – вона тепла.

Майор Перченко взяв «мемуари» Літай-Зірнюка до рук:

– Гм, справді відчувається тепло…

– От і генералу можемо продемонструвати! Нехай теж помацає!

Кіндратій Юрійович відкрив шухляду свого письмового столу, дістав портативний лічильник Гейгера – він лежав у столі без роботи з того часу, як ми розслідували зловживання з урановою рудою на збагачувальному комбінаті в Прокоп’євську. Майор неквапливо повів лічильником уздовж книги. Лічильник нічого екстремального не видавав – книга не була радіоактивною.

Кіндратій Юрійович прибрав лічильник назад у стіл, зітхнув і сказав:

– Ось що, Павле… Їдь до нашого університету, на кафедру фізики. І спробуй отримати хоч якісь роз’яснення з цієї своєї енергетичної гіпотези у фахівців. Інакше генерал нас зі свого кабінету вижене в шию з такою версією!

До університету від будівлі нашого управління лише три зупинки на тролейбусі. Тому вже хвилин за двадцять я увійшов до моєї «альма-матер» – три роки тому я закінчив у цих стінах юридичний факультет.

Кафедра фізики знаходиться на третьому поверсі великого навчального корпусу. Але на кафедрі нікого з викладачів не було – лекції, семінари і лабораторні заняття вже розпочалися. Тільки біля вікна сиділа за письмовим столом і заповнювала якісь таблиці дівчина років двадцяти п’яти, русява, кароока, зі стрункою поставою. Секретарка, мабуть.

– Здрастуйте, не підкажете, де і коли мені можна знайти когось із ваших викладачів фізики?

– Ви студент?

Я мовчки розгорнув своє службове посвідчення – іноді простою дією краще замінювати будь-які пояснення.

– Гм, лейтенанте Павло Котомур… І що ж ви хочете, лейтенанте?

– Наукову консультацію, – відповів я і коротко виклав суть справи.

– Цікаво, – дівчина відклала папери убік і встала з-за столу. – Можна й справді виміряти у нашій лабораторії енергетичний потенціал вашої книги. Ану, ходімо, спробуємо…

Вона попрямувала до дверей.

– А ви зумієте це зробити? – засумнівався я.

Дівчина на ходу напівобернулася до мене, посміхнулася:

– Я – кандидат наук, науковий співробітник. Якось впораюсь з вашим аналізом. До речі, мене звуть Тетяна, Тетяна Василенко.

Посмішка у неї була чарівна.

Наскрізним коридором ми перейшли в лабораторний корпус, і незабаром опинилися у фізичній лабораторії.

Тетяна взяла в мене книжку.

– Відчуваєте тепло? – запитав я.

– Справді відчувається, – кивнула вона. – Зараз точно виміряємо, скільки там того тепла.

Вона підійшла до чогось, схожого на металевий циліндричний бак, обплетений безліччю дротів, відчинила в ньому невеличкі дверцята і поклала книгу письменника Огневого всередину. Зачинила дверцята і почала вмикати якісь прилади довкола. Засвітилися екрани, заблимали лампочки, пролунало ледь чутне дзижчання.

– Цей прилад-енергоклав дозволяє виміряти теплові потоки від різних предметів, – пояснила Тетяна. – Якщо протягом, наприклад, п’яти хвилин ми побачимо наростання всередині нього теплової енергії, то ваша книга і справді щось випромінює.

Ми почекали рівно п’ять хвилин, Тетяна пройшлася поглядом по шкалах приладів і сказала:

– Ну, ось ваша гіпотеза, Павле, підтверджується. У замкнутому просторі загальна кількість енергії протягом п’яти хвилин майже подвоїлася. Отже, ця книга справді випромінює якусь теплову енергію.

– Чудово! Ви можете дати мені офіційний висновок? За своїм підписом?

– Звісно, ​​можу, – вона кивнула. – Правда, з того, що ваша гіпотеза вірна зовсім не випливає, що вірною є і ваша версія виникнення пожежі в залі бібліотеки.

– Але чому?

– Тому що сумарної енергії в енергоклаві явно замало, щоб сталося займання. А в бібліотеці енергоклава не було. Тобто все тепло, що додатково виникало, просто розсіювалося в навколишньому бібліотечному просторі.

– Але на полиці стояли поряд одразу три книги! – палко заперечив я. – Ефект мав потроїтися!

Тетяна щось прикинула подумки і похитала головою:

– Все одно мало. Навіть з урахуванням потроєння теплового потоку енергії, що додалася, не вистачить, щоб папір спалахнув.

– Там ще з обох боків щільно стояли інші книги, – я нізащо не хотів визнавати наукове спростування моєї версії, – мемуари нафтового принца, сухі матеріали статистика і повна води книга підводного адмірала!

– Навіть з урахуванням і цього чинника енергії для загоряння все рівно не вистачить, – Тетяна теж стояла на своєму. – Був би там хоч десяток книжок – інша справа. А так…

Вона осіклася. Очі широко і здивовано розкрилися. Я простежив за її поглядом – одна з кривих на екрані різко пірнула вниз.

– Щось не так? – поцікавився я.

– Дивно, – Тетяна насупилась. – Загальна кількість енергії в енергоклаві раптом різко впала. Не зрозуміло…

– Енергоклав закритий?

Тетяна двома швидкими кроками наблизилася до приладу і уважно оглянула його з усіх боків:

– Закритий і герметичний. А енергія з нього майже взагалі вийшла… Знаєте, яка там зараз температура? Мінус 270 за Цельсієм, майже абсолютний нуль.

– То як же це? – Я викотив очі. – Книга різко охолонула?

– Так, – вона кивнула. – Це неймовірно! Такого просто не може бути! Система замкнута. З неї не може бути такого значного і різкого відтоку енергії!

Я перевів погляд на криву на екрані – вона справді зламалася і різко пішла вниз, і тепер там, унизу, формувалося плоске плато, температура була стабільно низькою.

І раптом, прямо на моїх очах, крива знову переламалася і різко пішла вгору.

– Дивіться! – закричав я, тицяючи пальцем в екран приладу. – Дивіться, Таню!

Тетяна миттєво опинилася поряд зі мною. Крива на екрані швидко йшла вгору.

– Різке підвищення температури! – коментувала Таня. – Багаторазове зростання енергії! Але звідки? За рахунок чого?

Крива пролетіла рівень колишніх значень і швидко повзла вгору.

– Неймовірне зростання енергії! – карі очі Тетяни округлилися від подиву. – Багаторазове!

– Там зараз можлива пожежа? – швидко спитав я.

– Що? Ах, так! – вона рвонулася вперед, одним рухом відкрила лючок на енергоклаві і буквально вихопила зсередини книгу «мемуарів» командора Летай-Зірнюка. – Ой! Гаряча!

Я перехопив з її рук том у твердій обкладинці. Пальцям було гаряче, і я кинув книгу на покритий плиткою робочий стіл.

З лючка енергоклава ще якийсь час йшов жар, потім температура почала спадати. Крива на екрані теж поволі поповзла вниз.

– Що це було? – запитав я. – Як це можна пояснити з погляду фізики?

– Поки що ніяк, – Тетяна провела тильною частиною долоні по лобі. – Ми стали свідками абсолютно неможливого явища! У практично замкнутій системі загальна кількість енергії спочатку різко впала, а потім багаторазово зросла!

– …Отже, версія можливого загоряння в бібліотеці, як я розумію, – тепер підтверджується! – Мої губи самі по собі розтягнулися в посмішці.

– Версія? Так, версія підтверджується… – Тетяна не відривала погляду від книги. – Але як це може бути? Куди може зникнути із замкнутого простору енергія, а потім різко з’явитися?

Чесно кажучи, я з дитинства люблю читати фантастику, прочитав безліч книг, тому брякнув перше, що спало на думку:

– Та все просто! Енергія, вкладена в цю книгу автором, спочатку накопичилася в енергоклаві в такій кількості, що прорвала межі між нашим світом і якимось гіперпростором. А потім, захопивши в гіперпросторі додаткову енергію, повернулася назад, у наш простір і час!

Таня дивилася на мене, широко розплющивши очі. Потім повільно і з розстановкою почала говорити:

– Якщо прийняти теорію мембран, ми живемо у Всесвіті з одинадцяти вимірів. Нам, людям, доступні для сприйняття лише чотири виміри: час і три виміри простору. У цих просторах особливий вид енергії – духовна – зримо себе не виявляє, хоча існує. Але при досягненні певного порогу, ця енергія може подолати межу між нашими вимірами та іншими, витікти в ці інші виміри, і, накопичившись там, повернутися в наш світ у багаторазово посиленому вигляді – наприклад, за рахунок захоплення у цих просторах «темної енергії»… Транспросторовий енергетичний резонанс! І оскільки при поверненні до наших вимірів енергія має спрямований характер, у бібліотечному залі й мала вигоріти лише ліва його частина!

– Геніально! – я зааплодував. – Ви сформулювали все винятково точно, Таню!

– Потрібно ще зробити деякі математичні розрахунки, щоб описати підсумки нашого експерименту, Павле, – Тетяна невидячим поглядом дивилася в моє обличчя. Вона зараз подумки була там, у невідомих багатовимірних світах, багатих на додаткову енергію.

– Але ще є одне незрозуміле запитання, Таня, – сказав я.

– Яке? – Її погляд став осмисленим.

– Що ви робите сьогодні ввечері? Ми могли б десь зустрітися і разом зробити остаточні математичні розрахунки…

З того часу, шановний Василю Петровичу, минуло півтора роки. Справу про пожежу в бібліотеці було закрито через відсутність складу злочину. Таня за деякої моєї допомоги – переважно духовної, оскільки математик я все ж таки слабенький, – написала нашу спільну статтю про проведений з використанням вашої книги експеримент, результатом якого стало відкриття транспросторового енергетичного резонансу. Статтю опублікував журнал «Нейчур». Наш досвід був багаторазово повторений багатьма вченими з різних країн світу, і його результати були надійно підтверджені. Наслідком цього стало оголошене два дні тому Нобелівським комітетом рішення про присудження мені, Павлу Котомуру, і Тетяні Василенко премії з фізики. І як мені стало відомо, сьогодні ввечері Нобелівський комітет оголосить своє рішення про присудження вам, Василю Петровичу Огнєвому, премії з літератури за книгу «Вперед, у Всесвіт! (мемуари командора Зоряного Флоту)».

Тож готуйтеся, Василю Петровичу. Як мінімум, потрібно придбати фрак і підготувати промову нобелівського лауреата.

І ще одна дуже важлива інформація. Оскільки моє знайомство з Тетяною Василенко відбулося саме завдяки вашій чудовій книзі, ми – я і Тетяна – запрошуємо вас на наше вінчання, яке відбудеться рівно через два тижні, 25 січня, у Свято-Володимирському соборі міста Києва.

З повагою,

Павло Котомур, капітан поліції і Нобелівський лауреат.