Клуб журналістів

Я катастрофічно запізнювався.

Зустріч затяглася, і коли я, змоклий від хвилювання, вибрався на вулицю, вже зсутеніло. Ліхтарники діловито розбавляли чорнильну синь блідо-червоним світлом кармонієвих ліхтарів, а поодинокі перехожі сірими безликими тінями миготіли між нерівними плямами світла. Тільки досвічений погляд зумів би розділити цей натовп на тих, хто просто хоче дістатися додому, і тих, хто вибрався з чотирьох стін навмисне, аби скуштувати насолоди нового сутінкового життя до настання комендантської години.

Люди, не вдаючись у подробиці, квапилися випробувати на собі новий наркотик, що дарував забуття від проблем сірого будення. І нікого особливо не цікавило, чому раптом вночі стало небезпечно виходити на вулицю. На тлі все нових і нових обмежень наших свобод “для нашого ж добробуту”, які вводив Апарат, комендантська година виглядала логічним кроком, до якого не виникало запитань,

Вечірня прохолода пізньої осені пробиралася за комір, але мене все одно кидало в жар. У морозному повітрі чітко проступали нотки диму, що підіймався над камінними трубами. Топили здебільшого вугіллям – запах великого міста, їдкий та нав’язливий, як державна пропаганда.

Прогуркотів, стрибаючи на слизьких від вечірньої ожеледиці каменях бруківки, чорний екіпаж без розпізнавальних знаків. Сіра фіранка, що приховувала пасажирів від сторонніх очей, злегка колихнулася, змушуючи зіщулитися. Відчуття чіпкого, казенного погляду було настільки повним, що рука сама смикнулася до сумки, яка висіла на плечі. Екіпаж зник за рогом, а я сунув руку в сумку, вкотре перевіряючи, чи легко виймається її вміст. Здавалося, кожен перехожий знає, що за бомба там усередині.

Незважаючи на поспіх, я здійснив невеликий променад центральною вулицею: купив пачку тютюну в кіоску на розі, зазирнув до букініста. В кармонієвому світлі намагався надовго не затримуватися, але все одно відчув, що настрій підозріло повзе вгору.

Хвіст був: той самий непримітний юнак майнув у полі зору двічі. На кармонієвого гуляку не схожий, а вигляд має не знервовано-квапливий. Машинно-байдужий погляд, надто точні рухи – просто професіонал чи дещо інше? Я здригнувся, підняв комір і прискорив крок.

Щотижневі зустрічі із старими приятелями-ветеранами пера перетворилися на небезпечне заняття. У наш час навіть за анекдот можна поплатитися, а ми не анекдоти переповідаємо. Ідея з “Клубом” давно вже не здається мені вдалою…  Надто після візиту, нанесеного моїй матері.

Погляд у візитера був такий самий: байдужий, застиглий. А слова він промовляв з емоційністю фонографічного автомату. Страшні слова. Які змушують замислитися.

Одне діло – займатися самвидавом, щоби потішити журналістське самолюбство, і зовсім інша річ – реальна можливість потрапити до катівні за інакодумство. Про тяжчі наслідки навіть думати моторошно. Надто коли не з третіх вуст знаєш, що лежить в основі інформаційного шуму в жовтій пресі. А точніше, що саме Апарат намагається приховати під товстим шаром конспірологічної маячні й протирічивих версій гучних подій.

Схоже, “ввічливо попередили” не лише мене. Жук узагалі перестав з’являтися. Минулого четверга його з нами не було, як і за тиждень до цього. Майнула гірка надія, що, можливо, колега просто виявився розумнішим за мене.

– Купувати будете? Я закриваюся, – букініст поглядав на мене з погано прихованим роздратуванням.

– Так, візьму це, – я передав йому книгу, яку відкрив, маючи намір просто погортати.

Букініст правий, варто поквапитися. За склом вітрини у відблисках вуличних ліхтарів промайнув знайомий силует.

– У вас задні двері випадково не на вулицю Трійці виходять?

– Випадково на неї. З вас двадцять сім п’ятдесят. Чудовий вибір.

– Я скористаюся? Час піджимає, а так – п’ятнадцять хвилин від шляху додому зекономлю… – навіщось удався в пояснення я. – Скільки? – прийшло усвідомлення нечуваності суми, яку букініст запросив за непоказну книжечку.

– Двадцять сім п’ятдесят, – повторив продавець. – Це дуже хороша ціна за оновлене видання “Довідника отрут”, – у його голосі почулася образа. – То брати будете?

– Вибачте, просто не дочув, – я поліз за гаманцем. – Замотався за день, геть усю уважність розгубив. Звісно, ціна чудова, – знову виправдовуюсь.

Послинивши палець, відрахував необхідні купюри. Грошей шкода, але букініста слід задобрити. Доведеться сьогодні, як завжди, обійтися лише стравою дня. Не хочу привести хвіст на поріг закладу, який надає нам притулок, незважаючи на комендантську годину й деякі інші… обставини.

Решту шляху я майже пробіг. Мороз міцнішав, відчутно поколюючи шкіру, світло ліхтарів манило зупинитися. Вже перед дверима я згадав про рукавички і, запхавши книгу під пахву, квапно натяг їх на змерзлі руки.

Зал ресторану “У Карла”, освітлений по старинці, свічками, тонув у затишній напівтемряві тютюнового диму й ароматах смачної їжі. Хлопці, як завжди, розташувалися за круглим столом у кутку між вікном та каміном. Пугач, за звичкою, забився в дальній кут, Розумник, що сидів праворуч від нього, грів бік теплом тріскучих дров, а Грюм пускав кільця густого диму, відвернувшись спиною до входу. Моє місце біля щільно запнутого вікна чекало на мене.

Звична картина сьогодні не викликала ні гордості, ані натхнення правою справою, яку ми робимо. Душу дряпало очікування неминучого лиха.

Здавалося б, чого переживати: безлюдний після настання комендантської години крихітний ресторанчик; зговірливий хазяїн, що без зайвих питань надає заклад у наше повне володіння на цілу ніч – все необхідне для зборів таємного товариства в наявності.

Карл вважає нас збіговиськом адептів окультизму – модної нині розваги. Дурість несусвітня, але дуже в дусі віянь часу. Та й у разі чого ресторатор не постраждає, адже він був введений в оману. Нам не складно підтримувати імідж, старанно залишаючи сліди “містичних практик” для робітників, що прибиратимуть уранці.

Жук навіть гороскоп для Карла склав, пророкуючи нашестя знаменитостей до його закладу, чим остаточно переконав нашого господаря в існуванні потойбіччя. На те, що в бульварній газетенці, в якій трудиться Жук, замітка про модне серед міського бомонду місце вийшла до, а не після спалаху цієї популярності, Карл уваги не звернув.

“Клуб журналістів” – так ми себе називаємо. Починалося все з невинних посиденьок. Зустрічалися раз на тиждень, ділилися професійними проблемами, іноді гарячими новинами. Щоправда, в плані новин ми не дуже відверті були навіть поміж собою. Якось у нас із Розумником вийшло непорозуміння, і через витік інформації товстун упустив довгоочікуване підвищення. Я визнав провину, і з того часу негласного правила цеху – не перехоплювати сенсації в друзів – ми дотримувалися суворо. А потім і перехоплювати стало нічого. Будь-яка новина нині проходить стільки редакторсько-цензорських кіл пекла, що на момент друку стає майже історичною хронікою.

Не пригадаю вже, хто запропонував самостійно публікувати те, що застрягає на зубах цензорів. Ідея сподобалася всім, хоч і виявилася складною в реалізації. Час минав, Апарат все більше закручував гайки, наш “Незалежний листок” із джерела пікантних сенсацій перетворився на рупор протестного руху.

Ми давно самі не займаємось ані друком, ані поширенням. Достатньо залишити макет випуску в поштовій скриньці однієї з підворотень на пагорбах. На ранок тираж “Листка” розлітається містом. Влада, незважаючи на всі зусилля, не може це зупинити – розповсюджувачі невловимі.

Ми, у свою чергу, теж не гидуємо конспірацією, навіть користуємося не іменами, а прізвиськами – з метою анонімності. Найсмішніше, що у звичайному житті ми знайомі. Але правила клубу – жодних імен – під час зустрічей дотримується неухильно.

– О, Лисе, ти, як справжній джентльмен, при капелюсі та рукавичках, – повернувся до мене Грюм. – І, як справжня леді – пунктуальний.

А він, як справжній Грюм, уїдливий.

Цей худорлявий старий хрич із прокуреними вусами на моїй пам’яті жодного разу не знехтував нагодою відпустити якусь шпильку. Але зараз він у своєму праві: сам ніколи й нікуди не запізнюється, про його пунктуальність ходять легенди. Грюм – головний редактор невеликої, але поки що відносно незалежної газетенки. Не хотів би я, щоби він був моїм начальником – Грюм своїх хлопців тримає в тонусі.

З іншого боку, краще регулярні виволочки за запізнення, ніж керівництво, що шпигує за співробітниками й доповідає “куди слід”. Якби доноси в нашій редакції не процвітали, ніхто б і уваги не звернув, що за інформацію я запросив, скориставшись журналістським посвідченням.

– Ми вирішили, що ти не голодний, якщо не поспішаєш, – підхопив Розумник. – Кухня закривається.

Так, авжеж. Вже для кого, а для цього товстуна, який страждає на задишку, голод – найвагоміша причина, щоби поквапитися. Навіть дивно, що вони з Грюмом потоваришували. Повні протилежності, що зовні, що за вдачею. На відміну від вічно похмурого Грюма, Розумник зазвичай перебуває в доброму гуморі. А після ситного обіду, як правило, його настрій взагалі переходить до категорії “чудовий”. Щоправда, сьогодні Розумник, схоже, вирішив порушити традицію.

– Голодний як вовк, – усміхнувся я у відповідь. – Щось ситне є, з готового? – звернувся до Карла, який завмер в очікуванні. – Можна без витребеньок.

– Бери “Сільську вечерю”, – втрутився Розумник. – Саме те, щоби втамувати вовчий голод. До того ж, сьогодні вона тут чудова.

– А я д-дивлюся, ч-чому т-ти омлетом із т-трюфелями д-давишся, – підначив його Пугач.

– Роки вже не ті, – Розумник скромно зітхнув, вочевидь натякаючи, що які там його роки.

Любить товстун смачно попоїсти – це одна з істин, на яких тримається наша реальність. Ключове слово “поїсти”. У тому сенсі, що ґрунтовно. Цій своїй слабкості до сьогоднішнього дня Розумник не зраджував жодного разу, незважаючи на хворе серце й постійні попередження лікаря, що рано чи пізно воно не витримає. Не дивно, що сам лише омлет в його сьогоднішньому меню викликав здивування навіть у новачка-Пугача.

Хлопець нещодавно до нас приєднався. Жук привів, представивши надійним товаришем, що витяг його з якихось негараздів із владою. Пугач – єдиний, із ким я не був знайомий поза межами клубу. Начебто він юрист, молодий і не дуже успішний. Але яке його справжнє ім’я – хоч убий, не пам’ятаю. Не впевнений навіть, що Жук його називав.

– То ви вирішили, пане Лисе, чи мені підійти пізніше? – Карл терпляче тупцював поруч, чекаючи, поки я зроблю замовлення.

– “Сільська вечеря”, – змовницьки шепнув Розумник. – Пахне божественно.

“Вечеря”, так “вечеря” – я кивнув ресторатору, підтверджуючи замовлення. Затримувати Карла не хотілося: він, хоч і мешкає неподалік, але все одно повинен ще встигнути додому добігти до початку комендантської години. Ті, хто спізнився прибрати свою дупу з вулиці, дедалі частіше зникають у невідомому напрямку. Здебільшого, назавжди. Ті, хто повертається… виникає питання, чи повертаються саме вони.

Та й чого мені вередувати. І справді: ситно, багато, швидко. По четвергах це страва дня, значить, є вже готова. А несмачно у Карла не буває, він просто фізично неспроможний приготувати не шедевр.

– А сам чому не замовив? – звернувся я до Розумника, спостерігаючи за рубіновими відблисками свічок у щільному струмені червоного, що лилося в келих.

– Дієта, – сумно відмахнувся товстун. – Лікар, падлюка, життя не дає. Це не їж, те не пий. Жирне шкідливе для серця, солодке піднімає тиск. Скоро навіть вино заборонить, – поскаржився він. – Ще й Грюм знущається. “Поб’ємося на десятку, що ти й дня не протримаєшся”, – передражнив Розумник товариша.

Грюм випустив кільце диму, всім своїм виглядом показуючи впевненість у легкій перемозі. Я закотив очі. Солідні люди, а поводяться як діти.

Жбурнувши речі й капелюха на широке підвіконня за своїм стільцем, я пересунув подалі опіумний набір Розумника. Срібна таця з курильним приладдям мені, в принципі, не заважала, але якщо зіштовхну ненавмисне з підвіконня – обурень не оберешся.

– А опій курити він тобі ще не заборонив? – стягнувши рукавички, я взяв із таці витончену вигнуту люльку й покрутив її в руках. Майстерна робота. У Розумника таких – ціла колекція. Здається, на курильне приладдя він просаджує більше грошей, аніж на саме зілля.

– Ні, ескулап ще не зовсім озвірів, щоби позбавити пацієнта геть усіх безвинних насолод, – фиркнув Розумник, проводжаючи люльку уважним поглядом. – До того ж опій заспокоює нерви, а згідно з останніми відкриттями, всі хвороби – від нервів.

– Жирний біфштекс теж заспокоює нерви, принаймні мої – так точно, – подав голос Грюм. – Може, тобі варто натякнути на цей факт своєму лікареві?

Я засміявся, а Розумник лише зітхнув, знову повертаючись у невластивий йому похмурий настрій.

Я потягнувся взяти келих, але вирішив не ризикувати.

– Чортова фарба, – поскаржився, кинувши погляд на долоні.

Шкіра після морозу почервоніла, і плями друкарської фарби проступили на пальцях особливо яскраво. Не чекаючи, поки Грюм прокоментує мою неакуратність, вибачився й попхався мити руки.

Всепроникний запах вугільного диму діставався й сюди, у крихітний коридорчик-тупичок біля кухні, перебиваючи навіть запахи лавандових мішечків, дбайливо розвішаних по стінах.

Зупинившись у закутку біля рукомийника, я з цікавістю спостерігав через скляні двері кухні, як порається Карл. Витягнувши з печі рум’яний хлібчик, він зрізав верхівку й почав витягувати зайву м’якоть. Видовище було настільки чарівним, що я мало не випустив мило, яким ретельно намилював руки.

– К-карле, п-прихопіть ще б-бренді, б-будь ласка, – визирнув у коридорчик Пугач.

Карл спритно наповнив хлібний горщик, зачерпуючи ополоником із каструлі наваристу навіть на вигляд підливу, і повернув на місце хлібну кришечку. Махнувши Пугачу, щоби притримав двері, ресторатор накинув на хлібчик із моєю вечерею лляну серветку й, балансуючи важким розносом у одній руці, другою підхопив пляшку бренді.

Чемно пропустивши Карла вперед, Пугач підморгнув мені, закликаючи поквапитися.

Руки я вимив ще двічі, старанно намилив мало не по лікоть. Фарба очікувано не змивалася. Вона намертво в’їлася в пересохлу від морозу шкіру. Насамкінець похлюпав холодною водою в обличчя, змиваючи враження довгого неприємного дня.

– Ну що, Лисе, ще поборсаємося? – спитав у свого двійника в дзеркалі.

Віддзеркалення стомлено подивилося у відповідь, але промовчало. Правильно. Мовчання за нинішніх часів – запорука довгого життя. При своєму розумі.

Коли я повернувся, “сільська вечеря” вже чекала на столі. Вид на неї затуляла філейна частина Пугача, що щось виглядала під столом.

– Щасливий ти. Карл уже погасив кухонну піч і розпрощався, не залишивши мені жодного шансу на бунт проти медичного свавілля, – Розумник тужливо запивав голод другим келихом червоного.

Опіумний набір перекочував на стіл, але люлька поки що лежала недоторканою. Значить, із товстуном ще можна нормально спілкуватися.

– Пугаче, та облиш ти. Ну впустив і впустив, навіщо Лисові серветка, він все одно руки не відмив, тільки голову, – сказав Грюм.

Я з підозрою зиркнув на руки, нервово витер долоні об себе, ніби це могло допомогти.

Їжа пахла чудово – густою м’ясною підливою, гострими копченими ковбасками й теплим, свіжим хлібом, натертим часником до блиску. Але спершу справи.

Відвернувшись до підвіконня, я покопався в сумці. Жбурнув тонку, але таку небезпечну теку на стіл, змусивши приятелів здригнутися.

– Це все, що вдалося роздобути, – пояснив, приступаючи до інспекції вмісту своєї тарілки.

Нехай вивчають, а в мене інше завдання.

– Ти в папери бутерброд із маслом загортав для конспірації? – Розумник першим ухопив папку руками, що тремтіли від нетерпіння.

– Яка різниця? – відмахнувся я.

З того моменту, як я обережно зняв кокетливо зсунуту набік золотисту хрумку кришечку й удихнув гарячу м’ясну пару, і поки рум’яний горщик-каравайчик не спорожнів наполовину, я був для суспільства втрачений. На півгодини щонайменше.

–  Подейкували, що незадовго до смерті за ним почали слідкувати. Непримітні особи з механічними рухами, байдужим поглядом і однаковою зовнішністю. А невдовзі після виходу матеріалу про кармоній його штовхнули в натовпі та вкололи парасолькою.

– Хто т-таке к-казав? – Пугач був налаштований скептично.

– Він сам і казав. Марко був упевнений, що його отруїли таким чином. Ногу в місці уколу підозріло звело, та й симптоми аж ніяк не свідчать на користь звичайного серцевого нападу, скоріше отруєння, – натхненно розмірковував Розумник.

– Чи м-можна вірити п-передсмертному м-маренню? – засумнівався Пугач.

– А кому вірити? Поліції?

– А чому б і ні? – виринув Грюм із клубів тютюнового диму.

– Ти ж щойно читав звіт, який Лис видобув. Дуже зручно – списати все на смерть із природних причин, – Розумник почав кип’ятитися. – Визнати факт вбивства – означає визнати, що в них руки нечисті.

Я ледь утримався від коментарів. Розумію, звісно, чому Розумник так вчепився в цю справу. Все-таки Марко був його другом. Але особиста зацікавленість товстуна заважає йому зрозуміти, коли слід відступити. Розумник категорично відмовляється усвідомлювати, у які неприємності втягує всіх нас. Пхати носа в справи Апарату… Навіть так, опосередковано, розслідуючи загибель того, хто кар’єру поклав, щоби витягти з-під кармонієвої завіси на денне світло деякі потворні нюанси, що відрізняють їх від людей…

– Ч-чому ц-це? Мало, яких ворогів м-міг зд-добути ж-журналіст, – от за що мені Пугач подобається, так це за його здоровий скептицизм.

Не був би хлопець адвокатом, чи хто він там, із нього вийшов би чудовий журналіст. Розслідувачів, які перевіряють кожен факт, що потрапляє на кінчик пера, у наш час дедалі менше. Навіщо, якщо все одно, перед друком матеріал виправлять як владі зручно.

– Журналіст, який зі скандалами вилетів із п’яти редакцій за злісні відмови від спотворення статей за рекомендаціями цензорів? – товстун затряс подвійним підборіддям, зображуючи гомеричний регіт. – Вибач, але в ТАКІ збіги я не вірю.

– Якщо в нього б-був т-такий ск-кладий характер, то і вороги б-були, – Пугач не здавався.

– Слухай, ти за кого взагалі? – не витримав Розумник.

Грюм видав дивний звук. Якби я не був впевнений, що такого бути не може, вважав би це за сміх.

– Ясна річ, що Марко якісь докази нарив, ось його і прибрали. Заарештувати, як це нині прийнято, визнали незручним. Фігура Марка надто помітна, щоби можна було уникнути розголосу. Апарату зараз не з руки демонструвати свої методи громадськості, – товстун продовжував кип’ятитися. – Ось закінчаться Ігри, тоді вони розгуляються без зайвого сорому.

Ех, Розумнику, знав би ти, наскільки правий, може, й стримав би свій запал та почав підшукувати невеличкий будиночок без сучасних зручностей у селі. Бо вони обов’язково розгуляються. Нове освітлення вже провели майже по всьому місту. І дбають вони зовсім не про економію чи задоволення кармонієвих наркоманів, яких дедалі більшає. Вони хочуть, щоби нічне місто належало їм. Формують середовище, у якому можуть почуватися комфортно. Що стане наступним кроком? Кармонієве освітлення й незвані гості в кожен дім, чи нам залишать наші коморки? Я не знаю. Як не знаю, навіщо їм люди. Але з кожним днем мрію бути якомога далі від столиці.

– Лисе!

– Що? – я відірвався від їжі.

Не скажу, що я великий шанувальник квасолі, але Карл – чарівник, він і їжу простолюдинів примудряється приготувати так, що хлібний горщик по праву гідний зайняти місце поміж страв високої кухні. Навіть дивні на смак “тигрові” боби добре пішли з крихітними, розміром із мізинець, гострими ковбасками, що плавали впереміш із звичайною квасолею в густому м’ясному соусі.

– Ти чого мовчиш, ти пожерти сюди прийшов чи тему наступного випуску “Листка” обговорити? – недоїдання на доброму гуморі Розумника позначається не найкращим чином. – Не бачиш, що без тебе буксуємо?

– А може, ну його? Зробимо перерву, подивимося, як далі ситуація розвиватиметься. Може, і справді серце, – ризикнув я озвучити боягузливу думку. – І без того вже через твоє розслідування проблем купа. Якщо роздмухуватимемо далі, рано чи пізно в Апараті вирішать, що смерть – не таке й погане вирішення проблеми. Підемо усі стопами Марко.

– Тьху, а ще репортер, – махнув рукою Розумник. – Ти хоч у папери, які роздобув, заглядав? Маю рацію я, отрута це. Ріцин, з нових. Ось тут, дивись, вимарано, але читаємо.

Розумник виклав на стіл аркуш зі звітом із поліцейського моргу, на якому темнів не надто ретельно зафарбований чорним чорнилом абзац.

– Сировиною служить макуха бобів ріцини, – прочитав він майже невидимі літери. – І як тепер касторку приймати? Лікар же мені її постійно прописує, падлюка! Каже, для травлення корисно. А як перед віджимом боби погано очистили?

– Він не мін сам цих бобів і наїстися випадково? – знову подав голос Грюм.

– Який ідіот ст-тане їсти н-незнайомі б-боби? – Пугач вирішив, задля різноманітності, виступити на користь версії з отруєнням.

– Не стане, – підтвердив Розумник. – Їх із звичайною квасолею не переплутаєш ніяк. Забарвлення не те. Касторові – строкаті, у нерівну смужку. До того ж, летальна доза – десять штук, – прочитав він. – Поки стільки з’їж, можна зрозуміти недобре.

Оце новина. Я завмер із недонесеною до рота ложкою, в якій плавала “тигрова” квасоліна. У надрах наполовину згризеного хлібного горщика їх залишалося не так вже й багато – більшість була з’їдена. Зі скількома я розправився? Більше десятка – точно.

– Здається, мене вбили, – долаючи нудоту, що раптово підкотила до горла, вичавив я.

Німа пауза тривала недовго. Коли до всіх дійшло, ЩО я щойно сказав, хлопці повскакували з місць і скупчилися навколо мене. Грюм сидів поряд, тому встиг першим. Він безцеремонно виловив смугастий боб із моєї тарілки пальцями й задумливо крутив його в руці.

Розумник взяв авторитетом, тобто масою.

Пугач дещо затримався – йому довелося обійти весь стіл – тому залишився скромно стояти осторонь, заглядаючи через плече.

– Це вона, – виніс вердикт Розумник, вдосталь намилувавшись на смертельну “квасолину”.

Грюм повільно розчавив полосатика, розтираючи жирну серцевину між пальців.

Затиснувши долонями рота, я кинувся до вбиральні. Раптом ще не надто пізно?

Пробитися крізь стіну тих, хто співчує, виявилося не так вже й просто, але я зумів. Пугача, який не відразу второпар, що не варто стояти на шляху в бажання жити, я зло відштовхнув. Хлопець ніяково відступив, збиваючи зі столу так і не розкурену люльку Розумника, яку той кинув лежати на самому краю, коли кинувся до мене. Сплутані, заїкані вибачення Пугача я вже не слухав.

Блювоту викликати вдалося далеко не з першої спроби. Не знаю, чи це допоможе, але просто сидіти склавши руки й чекати, доки з’являться ознаки отруєння – теж не найкращий вибір. Я на таке не підписувався.

– Що, Лисе, награвся у змовника? – спитав єхидно в свого віддзеркалення. – Думав найхитріший?

Відображення мовчало, лише несхвально виблискувало очима з блідого обличчя.

– Тільки не кажи, що волієш зустріти смерть у сортирі, а не в товаристві старих товаришів по чарці, – Грюм, як завжди, безжальний у своєму гуморі.

Його вуса випливли з півтемряви коридору за моєю спиною; старий завмер, спершись на стіну й задумливо розглядаючи мою спину.

– Не дочекаєтесь. І взагалі, може, я ще й умирати передумаю. Здається, мені вдалося позбутися більшої частини з’їденого, – підначка приятеля не викликала в мені нічого, крім глухого роздратування.

– Я б на твоєму місці на це не сподівався, – Грюм похитав головою. – Розумник нам лекцію прочитав, доки ти тут розважався. Смертельна доза дуже невелика. З’їдене вже почало засвоюватися. Тож блювання лише відстрочить вирок, не скасує його.

– І що тепер робити? У лікарню по комендантській годині бігти?

– Не допоможе, протиотрути не існує, – Грюм не був налаштований щадити мої почуття.

– Що ж. Тоді хоча б спробую насамкінець з’ясувати, хто це зробив.

А що? Ідея непогана. Я нервово розреготався. Розслідування власного вбивства – не найгірший спосіб вбити час мого нікчемного життя.

До решти ми повернулися в тяжкому мовчанні. Грюм сів на підвіконня та самоусунувся, надавши мені простір діяти самостійно.

Плюхнувши собі вина, я розвалився на стільці і обвів присутніх пильним поглядом. Блідий Пугач свердлив поглядом стіл, Розумник нервово пихкав опіумною трубкою, що пережила падіння зі столу. Погано.

— А мене хтось із нас убив, — задумливо протягнув я.

– Як т-ти взагалі м-міг т-таке п-подумати? – Пугач завівся миттєво.

Я посміхнувся. У хлопця совість нечиста?

– Ми з Грюмом перевірили каструльки Карла, – пояснив я. – Він поза підозрою. Отруйних бобів у казані немає. Їх відварили та додали окремо. А ти, як і я, бачив, що Карл не клав у страву нічого, не передбаченого рецептом.

– Отже, ти припускаєш, що отруйні боби підклав хтось із нас? – за виразом обличчя Грюма не можна було сказати, бавить його це припущення чи обурює.

Я взагалі не зрозумію, що за гру веде старий хрич. Сам же підтримав ідею з розслідуванням, а тепер вдає, що не при чому.

Розумник похмуро мовчав. Обличчя його почервоніло, а дихання було хрипким і задишливим. Можливо, його лікар має рацію: не варто товстунові налягати на жирне, у нього нездоровий вигляд.

– Поки я мив руки, страва залишалася на цьому столі поза моїм полем зору, – знизав плечима я.

– Значить, в отруювачі доведеться записати одразу всіх, – ні, Грюм безперечно насміхається. – Якби боби підкинув один із нас, решта, напевно, помітила б недобре. Щоб зробити цей трюк, необхідно було підняти хлібну кришечку, додати отруту до страви, повернути кришку на місце. Та й не залишати ж помітні боби плавати на поверхні. Не зайвим було б перемішати.

– А й запишу, – усміхнувся я, підхоплюючи його саркастичний тон. – Ось зараз, візьму і запишу, – я демонстративно витяг з внутрішньої кишені блокнот і олівець. – Почнемо з тебе?

“Грюм”, – вивів я на листку, пильно дивлячися в очі приятелю.

Грюм посміхнувся, відсалютував мені келихом з бренді. Старий хрич ніколи не п’є вино, віддаючи перевагу міцнішим напоям.

– Коли я прийшов, горщик був відкритий. Всипати жменю бобів у щілину не важко. Підлива хоч і густа, але боби важчі. Їм не потрібно багато часу, щоби потонути. А перемішав я сам, коли приступив до їжі.

– Це не скасовує того, що фокус треба було провернути непомітно, – Грюм не поспішав приймати мої аргументи. – Хто з нас міг зробити таке?

Так, подібний трюк важко виконати на очах у свідків, проте, немає нічого неможливого, був би стимул.

– Ти міг, – я повернув Грюму салют. – Твій стілець поряд, на відстані витягнутої руки. Ти міг непомітно всипати боби, потягнувшись за пляшкою бренді, яку Карл залишив поряд із горщиком.

Грюм лише схвально кивнув.

– Розумник теж міг. У нього був привід підійти до мого місця, щоб забрати свої брязкальця, – я кивнув на тацю з опіумним приладдям. – А за його широкою спиною ви навряд чи помітили би маніпуляції з моєю їжею.

– Теж приймається, – погодився Грюм, відставивши келих на підвіконня.

– Пугач, нібито, випадково штовхнув горщик, протискаючись у свій кут повз моє місце. Як інакше він міг упустити серветку, що лежала зверху на горщику?

– Я н-не… – Пугач спробував заперечити.

– Переконав, усі могли, – Грюм жестом наказав хлопцеві помовчати. – Але ж отруювач повинен ще й вагомий мотив мати, щоби зважитися на таке, – він почав задумливо перекладати речі, що лежали на підвіконні, будуючи одному йому зрозумілу композицію.

– Мотиви. Я надто засвітився з пошуком інформації після смерті Марка. Цілком розумно, що надто цікавого журналіста захотіли б заткнути. Бажано, щоб іншим приклад був, але й не світячи участь Апарату, чужими руками. Тобі є що втрачати, окрім власної гідності. Твоя газети на межі. Скільки разів її намагалися прикрити?

– Багато.

– Напевно, робили пропозиції, від яких неможливо відмовитись, – кивнув я.

Грюм сперечатися не став.

– Але ти досі на плаву. Зрозуміло, не надто залупаєшся, але й тотальної цензури, як у великих виданнях, у тебе немає. Чому, цікаво?

– Занадто дрібна сошка? – припустив Грюм.

– Відповідь неправильна.

– Ап-парату зручно р-робити в-вигляд… П-поки. Н-невелику опозицію можна й д-до-опустити. А н-на с-серйозні викриття Г-г-грюм не з-замахується, – Пугач вирішив вступитися.

– Або Грюму вдалося домовитися, – попустив я хлопця. – В обмін на що тільки? До речі, а сам ти, Пугаче, – переключився я на захисника. – У тебе який інтерес?

– У чому? – не зрозумів він.

– У всьому цьому. Адже ти навіть не журналіст. Але наполегливо тягаєшся на всі наші зборища. Я припустив би, що тобі просто подобається місцева кухня, але ти ніколи нічого не замовляєш.

– Н-не всі м-можуть собі д-дозволити т-тутешні ціни, – змішався Пугач.

– І менше з тим, сьогодні ти не поскупився замовити фаршированих перепелів.

– П-пощастило. Т-трапився клієнт, зд-датний з-заплатити, – Пугач почервонів до самих вух.

– Заплатити за що? Вибач, але в адвоката-заїку я не вірю. Як ти у суді виступаєш? Чи не з того годуєшся, що доносиш куди слід про наші посиденьки? А може, й листи з погрозами – твоїх рук справа? Тому й  Жук перестав приходити. Знає, кого привів. Що це за халепа, з якої ти його витягнув? І головне – як? Грошей у тебе немає, значить зв’язки є? Адже й Жук не може похвалитися надлишком дзвінкої монети в кишенях. Чим він із тобою розплатився за послугу? Випадково не вхідним квитком до нашого клубу? А тепер, залякавши і усунувши того, хто міг тебе викрити, ти перейшов до наступного кроку?

Пугач після кожного мого питання стискався, втягуючи голову в плечі, ніби чекаючи удару.

– Лисе, на тобі вже наслідки отруєння позначаються? Слабоумства, начебто, немає в переліку симптомів, – Розумник, який до цього мовчки витирав з лоба піт, подав голос. – Пугач – непоганий юрист, я сам його послугами користувався. А Жук світську хроніку веде, думаєш, мало охочих на нього до суду за наклеп подати? Згадай хоча б той скандал із співачкою.

– Шлюбно-р-розвідна сп-права, – вклинився Пугач. – Я вів р-розлучення Жука. Д-дружина хотіла обібрати його, н-написала н-на н-його д-донос.

– А нам чому не сказав? Я ж цьому пройдисвіту співчував – був упевнений, що він ще й досі одружений на своєму стерві, – розреготався Грюм, дзвінко ляснувши долонею по коліну.

Розумник від цього звуку різко смикнувся, зацьковано зиркнувши на всі боки. Готовий уже, накурився.

– Я н-не р-розголошую секрети клієнтів.

– А секрети друзів? – поцікавився я. – Як ти чиниш з ними?

Уїдливість Грюма заразлива. Чи вона – ознака швидкої смерті? Схоже, що чим менше часу залишається в тебе на цьому світі, тим сильнішим є бажання говорити неприємне оточуючим. Щоб їм було не так весело за твоєї відсутності.

– Я не…

– А ось ти, Розумнику, – переключився я на нову жертву, не чекаючи відповіді Пугача. – На перший погляд, мотив у тебе відсутній. Якщо не згадувати про наше торішнє непорозуміння. Ти вдаєш із себе незлопам’ятного, але ж тобі моя витівка коштувала просування по службі, правда? Чим не привід зачаїти образу? Адже це саме ти наполегливо пропонував мені замовити “сільську вечерю”. Як ти сказав? “Пахне божественно”? Звідки такі відомості?

– Унюхав, коли виходив у туалет, – Розумник помітно напружився.

– Запахи з кухні до помешкань для відвідувачів не долітають, – похитав головою я. – Забуваєш, що я теж виходив. Двічі. У коридорі пахне лише лавандою та вуличною кіптявою.

– Я…

– Що ти? Потайки заскочив на кухню й скуштував у Карла з каструльки? – пирхнув я.

Розумник похнюпився.

– До такого навіть ти не опустишся. А як же парі? До того ж, хто, як не ти, розписував жахи нової отрути? З якою метою? Чи тільки розслідування смерті Марко тебе цікавило? А може, ти якраз і хотів привернути увагу до того, що плаває у моїй тарілці?

Товстун почервонів, натужно засопів, хапаючи ротом повітря. Незважаючи на обурення, заперечити йому не було чого.

– Ось навіщо тобі це? Якби твоїм завданням було влаштувати показову кару, тоді зрозуміло. Але ми вже визначили, що саме твій мотив, на відміну від інших, носить особистий характер. Тож тут не сходиться. Або ти навпаки… вирішив обставити все так, щоб хлопці вирішили, ніби мене отруїли через розсл…

– Емммм… Лисе. Тебе не отруїли, – Грюм безцеремонно перервав мене на середині обвинувальної промови.

– В сенсі? – обернувся я до нього.

– В прямому. Хто б не влаштував цю виставу, її метою не була твоя смерть, – старий багатозначно продемонстрував розкриту книгу.

“Довідник отрут”, який я купив у букініста, але так і не прочитав.

– Боби були відварені. Причому розварені настільки, що жорстка шкірка розм’якшилася.

Я кивнув, згадавши, що смугасті псевдо-квасолини танули в роті, та й Грюм легко розчавив одну з них у пальцях. Що це дає?

– Ти відкривав книгу, але не догортав до глави про ріцин лише одну сторінку, – Грюм розгорнув книгу текстом до мене, демонструючи чорні відбитки, схожі на сліди від забруднених у друкарській фарбі пальців. – Якби догортав, то знав би, що при тривалому варінні отрута в шкірці руйнується. А судячи з м’якості тих, що плавали у твоїй їжі, варили їх досить довго.

Я засміявся. Реготів довго, обтираючи сльози, що виступили. Не може бути. Все так просто. Ви не любите отруту? Ви просто не вмієте її готувати. Я буду жити. Можливо довго. Можливо навіть спокійно.

Грюм байдуже дивився на цю істерику, чекаючи, поки мене відпустить. Пугач помітно повеселішав і навіть пробував боязко посміхнутися.

А ось на обличчі Розумника відбилася така гама почуттів, що можна було припустити, ніби він зовсім не радий несподіваному повороту подій. Товстун дихав із гучним свистом, губи його мляво ворушилися, наче у викинутої на сушу риби. Раптом Розумник схопився, захрипів, схопився за груди, і впав, вигинаючись у конвульсіях.

Ми кинулися до нього, але було пізно. Перевернути важке тіло вдалося не з першої спроби. Товстун не дихав. Його широко розплющені, сповнені жаху очі дивилися в стелю.

– Мертвий, – після недовгого мовчання виніс вердикт Грюм і відпустив пухку шию, на якій, присівши перед тілом навпочіпки, намагався намацати пульс.

– Я не… Невже…? – я не міг підібрати слова.

– Д-думаєш, серце н-не витримало з-звістки, що з-замах п-провалилося? – навіть заїці Пугачу вдалося сформулювати спільну думку швидше за всіх.

– Думаю, Лису хотілося б, щоби ми так думали, – важко промовив Грюм, підводячись.

– Т-ти про що? – не зрозумів Пугач.

Я мовчки дивився на старого хрича знизу нагору.

– Ціллю від самого початку був Розумник, – Грюм не питав, чи він стверджував. — Надто очевидно було, що наш товстун не відступиться від розслідування загибелі Марка, навіть якщо його налякати. Вони були надто дружні. Розумник хоч і не мав хоробрості Марка, щоб виступати проти системи відкрито, але цілком міг створити неабиякі проблеми, зовсім непотрібні зараз. Його люлька, вірно? І отрута, нанесена на її мундштук. Не знаю, яка, але, гадаю, у цій книженції знайдеться опис чогось відповідного. Швидкодіюча. Щоб отруїтися, необхідно прийняти всередину. Летальна доза невелика. Симптоми схожі зі смертю від серцевого нападу, спричиненого переляком. Не виключено, що серед побічних ефектів судоми чи галюцинації. Знаючи про пристрасть Розумника до опіуму, його неадекватній поведінці ніхто б не здивувався. Та й серцевому нападу також.

Я продовжував мовчати. Подивимося, до чого він додумався. Поки твердження Грюма можна було вважати марнослівними, наявність отрути на мундштуку не довести.

– Я звернув увагу, що Лис з’явився у рукавичках. Зазвичай ти ними нехтуєш, – пояснив він для мене. А то я сам не знаю. – Але коли Лис зняв рукавички… його руки – вони були почервоніли від холоду. Значить, надів рукавички він перед приходом. З якою метою? Щоб одразу зняти, доторкнутися до трубки й побігти мити руки, нібито, від фарби? Але кому, як не Лисові, знати, що друкарська фарба не відмивається. Проте він дуже старався, навіть рукави трохи замочив. То що він відмивав, якщо не фарбу?

– Отруту? – Пугач дивився на мене повними жаху очима, показуючи, що не може до кінця повірити, але вже заздалегідь зневажає. Навіть трохи відсунувся.

Грюм кивнув, не зводячи з мене уважних очей.

– Ну, припустимо. Те, як ти це описав, і справді виглядає підозріло, – я все ще хорохорився, старанно вдаючи, що просто підіграю інтелектуальним викладкам Грюма. – Але яким чином я зумів би підкинути отруйні боби собі? Адже я мав діяти на очах у всіх. Трьох.

– Боби лежали в тебе в сумці. У мішечку або просто у внутрішній кишені. Думаю, якщо ми зазирнемо до сумки, то легко визначимо, де вони зберігалися – по жирних плямах. Точно таких, які були на теці. Ти затиснув боби в руці, якою діставав теку, ненавмисне забруднивши і її теж. Часу на цей фокус було достатньо – у сумці ти рився довго. Ну, а вже підсипати боби у власну тарілку, скориставшись тим, що всі відволіклися на документи – це взагалі справа неважка. Ти заносив руку над горщиком, коли знімав кришечку. Досить просто розтиснути пальці, щоб боби зісковзнули в підливу.

– Ти мене прямо за маніяка тримаєш, – я спробував додати до голосу побільше сарказму. – Розумника отруїв, сам отрути наївся. Ну який із мене отруювач? Суцільна нісенітниця. До речі, навіщо, по-твоєму, я ці боби їв? Хіба недостатньо було просто “виявити” їх у блюді та здійняти тривогу?

– Ти думав, що боби не смертельні. Сподівався помучитися трохи від несваріння, доводячи, що факт твого отруєння мав місце, і списати свій чудовий порятунок на своєчасне блювання. У результаті ти поза підозрами, адже ти – жертва. Злочинця покарано: помер, злякавшись викриття, не витримало слабке серце. Глядачі підтверджують: мотиви вбивці були чисто побутові – помста за “підставу”, що мала місце рік тому. Справа закрита, “Клуб журналістів” теж. Не думаю, що хтось із нас захотів би продовжувати, знаючи, що від друзів можна очікувати удар у спину.

– Чи не надто витончений план, як для мене? Потрібно бути таким знавцем отрут та генієм, як Розумник, щоб продумати всі деталі.

– Я думаю, план був не твій, як і ідея, яку отруту й коли використовувати, – похитав головою Грюм. – Тобі наказали. Мені тільки цікаво, чим саме на тебе натиснули, що ти погодився на вбивство?

– Мати, – я втомлено зітхнув. А гори воно все кармонієвим полум’ям. Все одно не зможу далі дивитись у вічі людям. – Вони приходили до матері до будинку престарілих. А мені сказали прямим текстом: якщо не зроблю те, що мене “просять”, “серцевий напад” станеться в неї.

– Як вони взагалі дізналися про н-нас? – здається, Пугач досі не міг повірити у те, що відбувається.

– Скажи спасибі Розумнику з його розслідуванням, – гірко посміхнувся я. – І нашій наївній вірі в те, що з компанії товаришів по чарці можуть вийти успішні змовники. Ми втратили пильність. Я безглуздо засвітився, здобуваючи цей поліцейський звіт. Думаєте, поліція так і надала б його за першим запитом, нехай і від великої, схваленої урядом, газети? Та ще й невідредагований, у якому вказано реальну причину смерті? Ні, панове наївні. Мені його дав не слідчий.

– І як я розумію, інформація про ріцин там з’явилася не випадково?

Я кивнув. Так, розрахунок був саме на це. Прочитавши про отруту в звіті, колеги повірять у мою виставу набагато охочіше. А знати реальні причини загибелі журналіста, який упритул наблизився до розгадки їхньої кармонієвої афери, ані мені, ані колегам не обов’язково. Я так старанно робив вигляд, що вірю, буцімто Марко поплатився за критику тоталітарних рішень влади, що, здається, мені повірили. А це дає шанс, що не переслідуватимуть, коли зберу речі й відправлюся на свіже сільське повітря насолоджуватися ранньою пенсією.

– Я одного не розумію, – Грюм примружився. – Ти ледь не передумав. Пугача ти штовхнув спеціально. Мабуть, сподівався, що Розумник помиє трубку, яка впала, перш ніж тягнути її до рота. Чому? І чому потім передумав та продовжив гру, замість того, щоб зізнатися, запобігши ще не вчиненому злочину?

– Ти був правий. Я справді не догортав до ріцину. Букініст поспішав, закриваючись. Замість того, щоби просто продивитися потрібну інформацію, книгу довелося купити. Коли я вирішив, що мене обдурили, то подумав: “А що тепер втрачаю? Врятую хоча б Розумника. Але жага життя – вона така… Слід було прихопити трубку з собою, але я поспішав, сподіваючись, що встигну позбутися отрути… А коли повернувся і побачив, що порятунок спізнився… Не хотів, щоб ви, хлопці, запам’ятали мене вбивцею.