Вбивця-дворецький

– Корінь мандрагори, кров єдинорога, печінка тріски та ріг носорога. І не забудьте мій фірмовий магічний порошок! – Алекс всівся у своє крісло, поки десятки малих істот розбіглися кухнею у пошуках необхідних інгредієнтів.

Коли вони розбивши кілька посудин і змарнувавши деяку частину матеріалів, нарешті приготували  зілля, Алекс урочисто підхопив склянку та пройшовся до майстерні маєтку, де вже заздалегідь було підготовано все необхідне для ритуалу: тут тобі й руни, і амулети, і декілька десятків свічок.

Від хвилювання трохи тремтіли руки. Алекс вже й не пам’ятав, як давно вони в нього тремтіли востаннє. Може, років двісті тому, під час останнього балу вампірів. Як весело було спостерігати за їхнім оберненням у попіл! Врешті, Алекс поборов нестримне бажання поринути у свої спогади, аби продовжити справу.

Магічне зілля було акуратно розлите в п’ять лунок, виставлених кожна у своєму магічному колі.

– Що ж, нехай ваші душі прийдуть до мене й приймуть подарунки, які я створив! – декілька духів справді виринули зі стін, підлоги та стелі, звиваючись навколо лунок.

– Прийміть мій дар! Прошу вас, займіть свої місця та насолоджуйтесь існуванням знову.

Духи залетіли в лунки, від чого кімнату накрило блиском магічного сяйва. В наступні хвилини повільно та методично фізичні тіла людей (разом із одягом, звісно, Алекс не міг дозволити собі зайву вульгарність) зростали, немов плоди, огорнуті світлом.

Коли всі п’ятеро чоловіків нарешті відкрили очі, Алекс привітав їх своєю сліпучою усмішкою та ввічливим поклоном.

– Де ми у біса є, хто ти такий? – вигукнув один із них — досить міцний чоловік із шрамом на обличчі.

– Ви у маєтку пана Александра-Ульріха Лернейського, що стоїть, власне, просто перед вами, – ласкаво промурчав маг.

– Мені ж щойно прострелили голову якісь злодюжки…

– Не переймайся, це було у минулому житті. Всі інші вже прийшли до тями?

Четверо інших: невисокий молодик у костюмі, старенький, проте статний дід, високий чоловік середнього віку та чоловік із гетерохромією саме роздивлялися усе навколо. Здається, із них лише старий був не те щоб вражений подіями, тож він лише важко зітхнув, очікуючи чогось поганого.

– Панове, ви не уявляєте, наскільки я радий усіх вас тут бачити. Щоб дарма не тримати вас у такому, чесно сказати, не зовсім призначеному для прийомів гостей місці, прошу усіх пройти до гостьової зали. Для цього вам варто лише скористатися он тими дверима, – Алекс вказав рукою на двері.

– Ми ж отримаємо інформацію про наше місцезнаходження? – запитав чоловік із гетерохромією.

– Безперечно, саме для цього я і запрошую вас, –  загадково усміхнувся маг.

– А у нас взагалі є вибір? – байдуже запитав дід.

– Вибір є завжди. Зараз найкращим із таких є пройти до гостьової, як я прошу.

– Що ж, якщо виходу немає, нехай так і буде, –  розвів руками молодик. – Я добре пам’ятаю, що і так нещодавно помер. Хоча я по іншому уявляв пекло.

– Ага, сраний демон, – схрестив руки чоловік із шрамом.

– Ну годі-годі, ніякий я не демон. Навіть і близько. Проходьте, і я все вам розкажу.

Здається, всі воліли б цього не робити, проте красномовний погляд мага та декілька вогнів, які загорілися самі собою позаду нього, зробили своє діло.

Коли старий перший наважився відчинити двері, усі затамували подих. Здається, очікували, що його зараз спалить пекельним вогнем, абощо.

Проте старий лише спокійно пройшов усередину, просто до шикарної гостьової зали, яка дивним чином була поєднана саме з місцем їхньої появи.

Коли останній із них усівся за широким столом, Алекс і сам сів у центрі нього, спокійно очікуючи, доки всі припинять соватись і обертатись в усі боки.

– Отже, шановні, я прошу вас усіх повідомити мені та, звичайно ж, усім присутнім ваші імена та коротко розповісти про себе, аби продовжити наше з вами знайомство, – розпочав говорити Алекс, поки малі істотки розносили якісь страви, коли-не-коли вивертаючи вміст підносів на підлогу, сусідів чи самих себе. Їхні дурнуваті витівки змусили молодика сміятися, хоча інші поводили себе набагато стриманіше, не дозволяючи собі зайвого.

– Мої помічники, малі гобліни. Не звертайте на них увагу. Вони незграбні, але… Кхм, їхні послуги досить дешеві, –  завчасно розповів маг, уникаючи будь-яких питань із цього приводу. – Тож, хто почне розповідати?

– Седрік Кант. Дворецький родини Даласів. Усе життя я провів у їхньому домі, тож казати мені особливо нічого. Добре пам’ятаю, як у мене піднявся жар одного зимового вечора. Потім свідомість почала мене покидати, а в подальшому свої очі я розплющив вже тут. Судячи зі слів молодика зі шрамом, можу припустити, що від хвороби я того вечора помер. І тепер сижу тут, очікуючи своїх пекельних мук.

– Повторюю, ви не у пеклі. – продемонстрував блискучу посмішку Алекс. – Принаймні поки що.

– Я Ганс Кміт. Дворецький родини Вестів. Я саме йшов додому з покупками, коли на мене налетів екіпаж. Прокинувся вже тут. Радий всіх вітати,  – привітався молодик, випромінюючи радість. Це змусило всіх інших поглянути на нього досить скептично, але він, здається, цього не помітив.

– Джон Вольт. Дворецький родини Гелерів, Смітів, Бейкерів і ще багатьох інших. Мене пристрелив господар будинку через те, що я звабив його дружину. Чи можемо ми нарешті дізнатися інформацію про це місце? – коротко розповів чоловік із гетерохромією.

– Проявіть терпіння, пане Вольт. Як я розумію, вам його не вистачає.

– Індиго Вест. Дворецький родини Вільшантів. Я не люблю розкидуватись словами. Помер через нещасний випадок.

Всі поглянули на чоловіка зі шрамом, який саме мав виступити.

– А я не хочу нічого розповідати. Нащо воно вам? Що ви зібралися з нами робити?

– Нічого надзвичайного я від вас не вимагатиму, проте якщо вам так хочеться, я можу зараз же відправити вас до пекла, та й по всьому. Вибір завжди є, як я вже казав.

Чоловік невдоволено фиркнув.

–  Я Девід Камінський. Дворецький Мартінесів. Проте, вони доручали мені різну роботу. Я помер, коли злодії прострелили мені голову.

– Що ж. Я радий, що всі змогли представитись. Насправді, я не хотів, щоб ви концентрувалися на тому, як саме померли. Радше на хобі чи вміннях… та й до їжі ви могли б хоча б доторкнутись із ввічливості. Проте, якщо вже ви так захотіли, – знизав плечима Алекс.

Гоблін саме подав йому келих вина, мало не заляпавши його штани.

– Шановні, а тепер, коли всі ми роззнайомились, настав час мені розкрити перед вами карти.

– Ну нарешті, – пробурмотів собі під ніс Вольт.

– Як цікаво,– вторив йому Ганс.

– Кляті демони, – просичав Девід.

Седрік на те лиш втомлено зітхнув.

– Отже, шановні, я, великий маг Александр, мав за честь зібрати вас усіх тут, аби провести конкурс на посаду дворецького мого маєтку. Я лише нещодавно перебрався сюди, а мої гобліни вже порядком мені набридли, тож друг порадив мені знайти для такої роботи відповідальну людину. Звісно ж, ви будете працювати тут не за просто так. По-перше, ви не відправитесь у пекло. Я подарую переможцю конкурсу вічне безкоштовне життя у цьому та будь-яких інших маєтках, де ми будемо мешкати, а окрім того ви матимете щорічну відпустку та необмежений дохід. Серйозно, гроші — не проблема, я начаклую вам будь-яку суму в будь-якій валюті.

– Чому б вам не запросити когось із тих, хто ще не встиг вмерти? – запитав Вольт.

– Бо це нудно. Я ж все-таки маг, – знизав плечима Алекс. – Крім того, у вас значно сильніший стимул, аби показати себе, а також всі ви, безперечно, за життя були прекрасними дворецькими, тож я не сумніваюся у здібностях кожного з вас, але все одно мушу обрати найкращого.

– Що ж станеться з тими, хто цей конкурс не пройде?

– Гадаю, я вже опосередковано дав відповідь на це питання. Підете туди, куди ви і мали потрапити з самого початку.

– У мене ще питання. Ви трохи божевільний? – підняв руку Ганс.

– Так, – кивнув маг, – навіть і не трохи. За стільки років все так закрутилось, що я вже і не знаю, чого хочу в конкретний момент. Тож мені потрібна справді відповідальна людина.

– Можна вже починати? – запитав Вольт. – Я не люблю гаяти час.

– Якщо всі готові.

Мовчання.

– Що ж, оскільки заперечень нема, завданням цього дня буде прочитати мої думки та принести мені те, що я хочу. На сьогодні я вас не буду перенапружувати, тож після виконання пройдете у свої кімнати. – Алекс сьорбнув трохи вина. – Я чекаю.

Хвилину усі все ще мовчки сиділи, приголомшені обставинами, проте вчасно почали метушитися, коли Алекс явно почав нудитися.

Вольт одразу вирвав із рук якогось гобліна тацю зі стравою та вишукано подав її магу, обслуговуючи його з усіма почестями.

Седрік неспішно оглянув кімнату, довго розглядав книжкові полички та приніс йому томик класики.

– Після вечері мої господарі віддавали перевагу читанню, – знизав плечима він.

Девід знову фиркнув. Він обрав пістолет, який знайшов у шухляді та підніс  його на таці.

– Якщо хочете когось із нас пристрелити. Або убитись самі, – просичав він.

Індиго запропонував Алексу знайдену сигару, проте той лише ввічливо відмовився.

Ганс так і лишився сидіти, мило усміхаючись.

– Що ж подаруєш мені ти? – нарешті запитав його маг, коли все затягнулося.

– Я гадаю, зараз вам потрібен лише спокій після такого насиченого дня, тож я волів би не дратувати вас своєю службою.

– Геніально, бездоганно! Цього я і хотів, – заплескав у долоні маг.

Всі поглянули на молодика, який навіть не звернув уваги на свій успіх.

– Що ж, хоч хтось із вас справся із першим завданням. Це надихає. Всіх інших  ще чекають перемоги. А зараз гобліни проведуть вас до кімнат, аби ви могли добре виспатись перед завтрашніми випробуваннями. Їжу зі  стола можна брати з собою.

– А готували вони ж? – запитав Ганс.

-– Так.

– Жахливо, її майже не можливо їсти.

– Що ж, певен, вони старались.

Гобліни вже встигли оточити усіх, уважно спостерігаючи за кожним рухом.

– Довбані демони, – просичав Девід. – Довбані демони…

Маг пройшовся разом із ними, попутно запалюючи свічки, аж до довгого, досить широкого коридору.

Кімнати, що продемонстрував Алекс, розташовувалися тут із одного боку, кожна навпроти якоїсь картини: чи то світового шедевру, чи просто красивої мазанини. Вони мали досить непоганий вигляд, принаймні, у них були всі необхідні меблі, широкі вікна та набір необхідного приладдя для ремесла дворецького. А ще розташовувались вони на першому поверсі, із виходом до саду. Перш ніж хтось запитав, що буде, якщо втекти крізь це вікно, маг пояснив всю сутність магічного куполу над маєтком, який не випустить нікого. Врешті, потиснувши кожному руку, він передав ключі від кімнат і вклонився, відпускаючи до сну.

…

Наступний ранок почався з криків гоблінів, на які прийшов невиспаний Алекс. Малі істоти саме хотіли принести кожному сніданок у ліжко та покликати на вранішні посиділки перед аудієнцією, коли виявили в одній із кімнат холодний труп.

– Ну що мені з вами робити? Не пройшло й дня, як вже хтось встиг прикінчити колегу, – зітхнув Алекс, глянувши на знервованих дворецьких.

Труп молодого Ганса саме лежав у ліжку, немов він ось-ось має прокинутися та приєднатися до розмови.

– Я дуже розчарований. Звісно, я очікував на конкуренцію, адже в цьому і суть, але влаштовувати подібне неподобство просто неприпустимо.

– Хто ж це зробив? – запитав Вольт, повагавшись секунду.

– Не знаю, я ж маг, а не ворожбит. Очевидно, хтось із вас.

Всі переглянулись.

– А хіба ви не можете якось використати свої сили і дізнатись? Ми гадали…

– Що ви там собі гадали, мене не обходить. Моя магія зовсім іншого типу. А другий раз я його душу викликати не зможу. Такі вже обмеження.

– То ти не такий вже й крутий, як нам показував учора, – самовдоволено заусміхався Девід.

– Ще раз щось таке скажеш — і відправишся до пекла експресом. Дворецький ніколи не має ображати господаря. Це ази.

Чоловік на це лиш покачав головою, але все ж нічого більше не сказав.

– Що ж, я так розумію, зізнаватися ніхто не буде? – Алекс пильно оглянув усіх, вдивляючись у душу кам’яним поглядом.

– Ясно все з вами. Гаразд, будемо працювати по-іншому.

Алекс підійшов до справи з усією серйозністю. Оглянувши труп, він виявив сліди задушення на шиї та зовсім мало якихось ознак боротьби. Вірогідно, на молодика накинулись зненацька, ще й під час сну, тож він мало що міг зробити. Вигнавши усіх присутніх із кімнати під пильний нагляд гоблінів, він роздивився всі ящики, вікно, ліжко, інші меблі та дверний замок, після чого знову вийшов до дворецьких.

– Що вам сказати, задушили хлопця. А шкода, він мені найбільше подобався. Певно, хтось із вас хотів прибрати конкурента.

Алекс знову кинув свій пронизливий погляд, намагаючись віднайти хвилювання в очах, проте не зміг вловити чогось значимого.

– Я проведу огляд усіх ваших кімнат, а ви чекайте мене в гостьовій. І щоб ніяких викрутасів, ясно?

– Зрозуміли.

– Нікого не вбивайте, я вам повторюю!

– Ми зрозуміли! – майже хором відповіли усі.

Коли гобліни повели усіх до гостьової, Алекс і справді пройшовся всіма кімнатами, роздивляючись кожну якомога ретельніше. В цю мить йому справді стало шкода, що його магія тут нічим не може зарадити.

Більшість кімнат особливо нічим не виділялись. Новоприбулі особливо не користувались ними, проявляючи свій аскетизм. Корисна риса для дворецьких, проте зібрати якусь інформацію в таких умовах досить складно. В решті-решт, йому таки вдалося видобути відмичку, зроблену зі шпильки, яку Вольт додумався закинути просто під тумбочку.

Алекс залетів до гостьової кімнати, обернувшись на хмару диму.

Здається, це справило враження на присутніх, хоча вони й не сприймали вже якісь дивні речі за щось аж таке незвичне.

– Дивіться, що я знайшов, –  Алекс кинув відмичку на стіл.

– Схоже на відмичку, – сказав Вольт.

– Це тому що так і є. І вона лежала у твоїй кімнаті. Як ти це поясниш?

Всі дивилися тільки на нього, навіть гобліни. Мабуть, очікували ефектного шоу зі спаленням. Таке у їх житті вже траплялося.

– Скажу, що це був не я. Ганс мені подобався і я не вбивав його. Чесне слово!

– От прямо візьму зараз і повірю, ти, жалюгідний ідіот. Та за таке я спалю тебе просто на місці, –  із очей Алекса посипалися іскри, а з рук виринули вогні. Він вже направив долоню на Джона, коли перед ним встав Девід, схрестивши руки.

– Чого тобі?

– Послухай, я не те щоб експерт, але мені доводилось мати справу із вбивствами. Може, я погляну на все?

– Ти що, знущаєшся? Ти також підозрюваний.

– Тобто ти все ж не впевнений, а просто хочеш порішити одного із нас, не маючи на те достатньо підстав?

Алекс опустив руку.

– Ти надто вже нахабний, як на дворецького, і я впевнений, що ти не виграєш конкурс.

– Але?

– Але грець із ним, мені таки подобається, коли хтось мені намагається грубити. Я так відвик від цього, що вже й не згадаю, коли чув щось подібне востаннє.

Вольт саме витер із чола холодний піт. Звичайно, він вже помирав раз, проте робити це вдруге не дуже хотілося.

…

Девід поглянув на труп, обійшов всю кімнату та довго стояв коло відчиненого вікна, роздивляючись сад. Алекс вже, було, хотів щось йому сказати, проте він різко розвернувся та пройшов до дверей. Довго вивчав замок, оглядаючи шпарину з різних кутів.

– Двері ж були відчинені, так?

– Були.

– Але це було зроблено не відмичкою. Вона залишає характерні сліди. Тут такого немає.

– Хочеш сказати…

– Вбивця проник сюди не через двері. Він зробив це через вікно, адже воно було відкритим увесь цей час. І воно досить широке, аби через нього могла спокійно залізти людина. Ганс просто не очікував нічого такого. Він порядний і зовсім не чекав на подібне.

– Ну гаразд, це твоя версія. Але звідки тоді відмичка у кімнаті Вольта?

– Наскільки я запам’ятав, Вольт живе у сусідній кімнаті. Вбивця просто проліз ще й до нього та підкинув відмичку, аби підставити. Це непоганий план.

– Проте вікно у кімнаті Вольта закрите. Він би не дістався туди. Я сам перевіряв.

– Ходімо туди, треба дещо глянути.

– Гм… Думаєш?

– Ага.

Девід швидко оглянув замок у кімнаті Вольта.

– Відкривали відмичкою. Очевидно. Вбивця просто виліз із покоїв Ганса, вернувся до своїх, вийшов у коридор, відчинив двері відмичкою, швидко закинув її під тумбочку а сам пішов. Коли зранку гобліни відчиняли двері, певно, просто не зауважили нічого дивного. Вони загалом у тебе дурні. Сам Вольт, певна річ, нічого б не подумав, адже двері й так відчинили.

– І що ми можемо зробити з цим всім? Хто тоді вбивця?

– Ну, очевидно, не дід, він би не зміг залізти. Лишається лише Вест, цей дивний мовчун. Чесно, від нього можна очікувати чого завгодно.

– Гаразд, звучить переконливо. Ти добре попрацював, – Алекс  намагався приховати справлене враження, проте це вийшло погано.

– Я просто трохи знаюся в цьому, не більше того.

– Подумаю над твоєю кандидатурою краще, хоча мені все ж потрібен дворецький, а не слідчий.

– Та я…

Раптом у гостьовій пролунав відчайдушний крик. Алекс моментально начаклував у руці вогняний кинжал, навіть не задумуючись. Разом вони кинулись туди.

Декілька гоблінів вже бігли їм назустріч, вигукуючи якісь незрозумілі звуки.

– Трясця, я вже кільканадцять разів пожалкував, що затіяв усе це. Жив би собі далі з гоблінами, і хто мене потягнув…

Увірвавшись у кімнату, вони знайшли декілька убитих гоблінів, цілком спокійного Седріка та зовсім переляканого Вольта, що тримався руками за голову.

– Пане Александре, пане Александре, ви прийшли, допоможіть! – він кинувся до мага, ледь не повиснувши у нього на плечах.

– Та що ти робиш, не торкайся! – Алекс відштовхнув його та швидко поправив костюм, немов це було зараз найважливішим.

– Тут таке сталося! Таке! Індиго збожеволів! Кинувся на гоблінів із ножем, а вони ж просто принесли нам їжу. Я ще ніколи такого не бачив. Було майже так страшно, як тоді, коли господар наставив на мене пістолет.

– Так. Із території маєтку він все одно не вибереться. Там поле, тому шансів у нього ніяких. Зараз ми швиденько все виправимо й повернемось до звичайного розпорядку.

– Давайте вже якось швидше, – байдуже сказав Седрік, пережовуючи шматок риби.

– Я за ним пошлю усіх гоблінів, усіх собак. Його знайдуть, я це вам обіцяю. Нахабство, яке жахливе нахабство! – Алекс не на жарт розійшовся, із його рук сипалися іскри, а очі палали червоним вогнем.

– Поспішіть. Прошу, – Вольт сів за стіл, качаючись туди-сюди. Здається, він досі був не в собі.

На крик Алекса зібралися десятки гоблінів, озброєних палицями. Поки він намагався зібрати із них доладне військо для пошуків, Девід підійшов до Вольта, споглядаючи його жалюгідний стан з усім можливим презирством.

– Звичайним ножем… Я навіть подумати не міг… – прошепотів Вольт, – стільки крові…

– Ага, зрозумів я, зрозумів, можеш не повторювати. Скажи, куди він побіг.

– Двері. Он ті, – вказав чоловік.

– Гей, Александре, куди ті двері ведуть?

– А? До другої частини магічного блоку. Там він швидко загубиться.

– А ти не можеш якось зрозуміти його поточне  місцезнаходження, абощо?

– Ні, – злісно вигукнув Алекс. – Я не ворожбит. Не треба більше дурних питань.

– Добавку можна попросити? – запитав Седрік.

– О, це кошмар якийсь, – закотив очі Алекс. – Всі в погоню. Я особисто підсмажу цього виродка. І як він тільки посмів!

– А теоретично, чи може він вийти за бар’єр?

– Тільки через мій труп, – різко відповів маг.

Разом із гоблінами він зайшов до магічного блоку. Звичайно ж, за ним поплентався й Девід. Седріку добавку так і не принесли.

…

Гобліни кричали, гарчали та перекидали все навколо у пошуках втікача. Час спливав, а його все не знаходили. Здавалося, цей чоловік розчинився у маєтку, хоча ніколи його й не знав. Певно, інтуїція рідко його підводила. Серед лабіринту магічних дверних ходів він пересувався досить вправно, аби не натрапити на жодного гобліна.

Та все ж малі нишпорки, направлені на розвідку кожної щілини, таки натрапили на його слід. Відкриваючи все нові двері, вони частіше й частіше бачили перекинуті пляшечки та колби, а коли просто перед ними грюкнули дверима, гобліни на чолі з Алексом і Девідом швидко увірвалися до невеликої кімнати з алтарем, де Індиго втрапив у глухий кут.

– Ну все. Добігався, – розсміявся Алекс, збираючи у руках вогняну кулю. – Ти порушив правила, убив іншого учасника. А за це має бути справедливе покарання.

Індиго сприймав його слова цілком спокійно, навіть байдуже, вдивляючись у лице своєї смерті мовчки, так, як він себе поводив завжди.

– Я хочу почути твоє зізнання перед смертю! Ну ж бо, скажи! Ти вбив…

Кухонний ніж увійшов у шию Алекса з неприємним хрустом.

– Ні, це я його вбив, дурнику, – розсміявся Девід.

Закашлявшись кров’ю, маг навіть не зміг промовити й слова.

Перелякані гобліни розбіглись по куткам, втративши свого господаря.

– Магів мені ще не доводилося вбивати. Я думав, у нього буде синя кров, абощо.

– Гарно спрацювали.  – Індиго дістав із кишені викрадену сигару.

– Ні. Якби той малий стукач встиг закричати, нам би вже був кінець, а ще Вольт перегравав. – Девід викинув ножа.

– Я теж, – раптом відповів Індиго.

– Теж перегравав?

– Теж думав, що у нього буде синя кров.