Покер у раю або Хто вбив сакуру?

Сьогодні в нашій конторі “Феміда і партнери” на прийомі чатував я. Майже як завжди, крім тих рідкісних випадків, коли старші колеги доручали мені якісь дрібні справи або ж брали з собою заради додаткової пари рук. Що поробиш, така доля всіх новачків. Той факт, що стажер Максим Байда на відмінно закінчив ледь не найкрутішу в Галактиці юридичну академію особливого враження на них не справляв. Тим паче, що й “Феміда” не пасла задніх серед дорогих і престижних компаній у цій сфері. А тут, на Левадії, і взагалі не мала конкуренції.

Моя єдина у Всесвіті рідна людина – моя матінка, як виявилось, витратила на моє навчання в Академії всі свої заощадження. А коли я вже завершував останній курс – несподівано серйозно захворіла. Тому після Академії довелось відмовитись від купи пропозицій провідних компаній і повернутись на Левадію. Влаштувавшись у найкрутішу на планеті контору з юридичних і детективних послуг, я почав трохи заробляти. Але цього не вистачило, і навіть залізши по вуха в борги, я не зміг врятувати найдорожчу мені людину.

Ну, і що мене тепер тримає на цій Левадії? Хіба що борги. Між іншим – найбільші саме “Феміді і партнерам”. Тож давай, засунь свою гідність поглибше і терпи “партнерів”, доки не відпрацюєш усе до цента.

– Гей, Магдо, один еспресо, бігом! – почувся з коридору голос одного з моїх босів – партнерів компанії Сема Талера.

Комбайн тихесенько забурчав, наче незадоволений, що його турбують таким дрібним замовленням. А за хвилину в кабінет завалився і сам стомлений Сем, що вже встиг зняти пальто в коридорі. В крісло біля Магди він плюхнувся саме в ту мить, коли автомат видав стаканчик з паруючою кавою. Який таймінг! Роки тренувань!

– Привіт, малюче! – стомлено звернувся до мене Сем, відсьорбуючи каву. – Є щось цікаве?

– Привіт, Семе, – відповів я, не відриваючись од екрану. – Геть нічого. Один дідок питає, чи не візьмемось ми за розслідування вбивства його улюбленої сакури.

– Е-е! – скривився Сем. – Знову ці пенсіонери зі своїми домашніми улюбленцями! Заломи йому таку ціну, щоб він одразу відчепився.

– Я так і зробив, – спокійно відповів я. – Він моментально подвоїв гонорар. І попросив відправити найкращого фахівця.

– А що ж то за тварюка така? – зацікавився Сем. – Собака чи кішка? Породиста?

– То дерево таке, Семе, – скрушно зітхнув я. – Квітне дуже красиво.

– Ти ба! – задер брови Сем. – А я й не знав… А ти, бач, фахівець із сакур! Мабуть тебе й відправимо… Взагалі-то на шахрайство скидається…

– Всім би замовникам такими шахраями бути, – заперечив я, продовжуючи одночасно спілкуватися з клієнтом. – Щойно я підтвердив – він уже й повну суму скинув. У разі вдалої роботи обіцяє сплатити стільки ж. Але вимагає, щоб усе було оформлено як консалтингові послуги з корпоративного права.

– Ну звісно, – посміхнувся Сем. – Соромиться дідуган, що замовляє розслідування смерті дерева… А звідки він сам?

– З Клондайку, – не змінюючи тону, відповів я.

– Ого! – ледь не поперхнувся кавою Сем. – Планета супербагатіїв!.. Од тих товстосумів і не таких дивацтв чекати можна! Туди навіть не залетиш просто так. Потрібна віза, яку ще спробуй отримати! І якій там фірмі ми свої послуги надаватимемо?

– “Клондайк Фартинг Інкорпорейтед”, – так само незворушно повідомив я, вже передчуваючи насолоду від подальшої вистави.

– Ніх… – проливши каву на штани, вдавився лайкою Сем. І схоже, геть не тому, що являв собою взірець вихованої людини.

– Ти йолоп, Максе! Який же ти йолоп! – витираючи серветкою штани, бурмотів Сем. – Ти знаєш, що таке сакура, але не знаєш, що таке “Клондайк Фартинг”! Слухай, я тобі поясню… Всю свою історію людство створювало імперії. Вони з часом розпадались. Перемагала демократія. Людство все більше інтегрувалось і одночасно зростала децентралізація. Тепер фактично немає окремих держав, а місцеве самоврядування вирішує хіба що дрібні побутові питання… Але святе місце… Природа не терпить порожнин. Замість держав-імперій людством тепер рулять величезні фінансово-промислові групи. Корпорації-імперії. “Клондайк Фартинг” – одна з них…

Нависаючи наді мною, розумник Сем розповідав усе це з такою суворою пикою, начебто відкривав мені найглибинніші секрети основ світобудови.

– Чому ти мені одразу не сказав?! За ту кляту сакуру я б засудив усіх дятлів і короїдів усієї Галактики!..

– Пробач, Семе, – скрушно зітхнув я, бо в Академії мене добре навчили приховувати емоції. – Я вже скинув свої дані і отримав підтвердження. Пишуть, що з візою питань не буде.

– Господи! Чому ж так швидко?!

– Квантнет – миттєва штука, – знизав я плечима.

– І скільки ж той гаманець із вушками вже встиг нам сплатити?

– Ну, сам рахуй, – знов зітхнув я. – Я заломив лимон. Тож маємо вже два. Як справа вигорить – матимемо ще два.

– Непогано, – задоволено усміхнувся Сем. – Ти ж розумієш, що мусиш там увесь ґрунт Клондайка носом перерити, щоб ті другі два лимони нам добути?.. А як дядька звати?

– Бен Фартинг.

Сем упав на стіл, уткнувшись обличчям у долоні.

– Бен Фартинг! Імператор! – завив він, а потім звів на мене очі. – Чотири сраних лимони від мега-мульти-гугліардера!.. Максе, малюче! Бігом, пиши, що в нас заміна! Витрати на дорогу і перебування за нами! Я розкручу його на мільярди!

– Пробач, Семе. Можеш сам подивитись, – кивнув я на екран, ледь стримуючись, зібравши в кулак усі свої акторські навички з Академії. – На моє ім’я вже замовлений прямий чартер до Клондайка. Справа термінова. Виліт за три години… Тож перегравати вже ніхто нічого не стане… Пробач.

Партнер “Феміди” Сем Талер дивився на мене не мигаючи, вирячивши налиті кров’ю очі.

– Якщо ти не вимутиш у Фартингів хоча б один ярд… – прохрипів він, – я знайду тебе на краю Всесвіту. І власними руками порву на дрібні шматочки!.. А якщо ти взагалі не впораєшся і зганьбиш ім’я нашої контори…

– Зрозуміло, – спокійно відрубав я. – Тоді ти мене ще раз знайдеш і ще раз порвеш. Пробач, Семе, я вже маю бігти.

– Біжи, малюче, біжи, – прошипів він, впадаючи у філософський транс. – На тебе чекає або величезний тріумф… або величезна дупа… Третього не дано… Перевірка Фартингами на фарт… Удачі тобі, малюче…

* * *

В космопорті Клондайка айді-контроль я пройшов “зеленим коридором”. Найзеленішим, який тільки можна уявити. Ну як пройшов, мене провели. Двоє співробітників мабуть служби безпеки космопорту доправили мене і мою валізу окремим флаєром від чартерного зорельота до самісінького вокзалу, там щось зманіпулювали з моїм айді і супроводили окремим коридором до виходу в хол прильотів, передавши з рук на руки двом іншим хлопцям.

Ті двоє, що чекали на мене в холі, були вдягнені у такі костюми, що, здавалось, самі потребують охоронців. Я навіть засумнівався, чи саме мене вони зустрічають, хоча я вдягнув на себе найкраще, знаючи, куди лечу. Але один хлопець із найширшою у Всесвіті усмішкою дивився просто на мене, запрошуючи жестом до прочинених дверей… Матінко моя! Переді мною дзеркалив чорним лаком найвеличезніший флаєр-лімузин, яких навіть у кіні не побачиш. І де?! Цей гігантський жук чекав на мене не десь на зовнішній парковці чи на даху. Ні, він спокійно стовбичив в самісінькій середині вокзалу!.. Тим часом другий хлопець обережно, наче ядерну боєголовку, укладав мою валізу в бомболюк цієї літаючої фортеці.

Зайшовши в лімузин (саме не сівши, а спочатку зайшовши до приміщення, а потім уже сівши), я виявив, що зовні повністю чорний кузов, зсередини має цілком прозорий ковпак, що дозволяє бачити абсолютно все в межах верхньої напівсфери.

Хлопці, ні на мить не втрачаючи гарного настрою, всілися навпроти мене і літаючий будинок без затримки стартував вертикально вгору. Я з цікавістю звів очі й побачив над лімузином велетенський скляний купол вокзалу. В уяві одразу виникла картина, як жук, не зупиняючись, таранить купол, уламки дощем падають в хол вокзалу на пасажирів, а ми спокійнісінько продовжуємо свій рух. А що?! В самого Бена Фартинга улюблена сакура засохла, а ви тут зі своїми куполами!

Та вийшло все більш пристойно, хоча й не менш ефектно. Купол видовищно розійшовся діафрагмою, випустивши на волю зі свого черева нахабну блискучу комаху. Лімузин заклав плавний віраж і вийшов на сталий курс. Я присунувся ближче до борта і заходився з цікавістю розглядати пейзажі, що пропливали внизу.

Клондайк мені сподобався. Принаймні та частина, над якою ми зараз пролітали. Тут не було чітких меж між урбаністичним пейзажем і дикою природою. Всі будівлі розташовувались на значній відстані одне від одного. І крихітні вілли-замки і велетенські промислові об’єкти. І все перемежовувалось лісами (чи парками?), річками й озерами. І така рівномірність всюди, наскільки ставало зору.

Раптом я спіймав себе на відчутті, що щось не так, і відразу зрозумів що. Зазвичай повітряний транспорт впевнено набирає висоту (і в мене завжди закладає вуха), а потім рухається переважно в одному коридорі. Ну, іноді перелаштовуючись з ешелону в ешелон, що теж таки помітно. Натомість ми рухались чітко в одному напрямку з постійним невеличким кутом підйому. Хоч і швидко вперед, але вгору настільки повільно, що вуха не закладало… Навряд в такому розвиненому світі як Клондайк не діяли загальнолюдські правила повітряного руху. Просто схоже тут на лімузини Фартингів вони не дуже поширювались.

Помітивши, що я на хвильку відволікся від споглядання пейзажів, один із життєрадісних охоронців звернувся до мене:

– Пане Байдо! Я перепрошую, але боюсь, що ваш графік найближчим часом буде надто щільним, щоби мати можливість відпочити й перекусити. Дозвольте мені запропонувати вам скористатись нашим міні-баром.

Із цими словами він щось натиснув і переді мною виросла добряча бар-панель з одразу розкритою голограмою меню. Судячи з кількості найменувань у кожному розділі, мене запросили не до міні-бару, а в досить пристойний ресторан. В уяві виник кухонний зал у нас під ногами, де юрба спеціально виведених кухарів-дюймовочок гарує серед пари і вогню… Ну звісно, тут у лімузині вбудований фуд-синтезатор. Але мабуть таки дуже-дуже просунутої моделі.

Поверхневе ознайомлення з меню відкрило переді мною нову проблему – я практично нічого не знав про ті страви. А заходити в кожний файл і вивчати, що ж воно таке, під щасливими поглядами веселунів якось не дуже хотілось. Тож напруживши усю свою пам’ять та інтуїцію, я таки знайшов більш-менш знайомі страви і спромігся замовити Мандарин-фіш у кисло-солодкому соусі і Дім-сам “Чорний тюльпан” із фаршем із тигрових креветок, якоїсь ікри і невідомих спецій.

Коли через п’ять хвилин я наминав подані страви, видіння нещасних рабів-дюймовочек знову спливло у свідомості. Ну не міг синтезатор так готувати! Тим паче мобільний, вбудований у флаєр. На цьому тлі мій розкішний ланч у чартері уже згадувався як дешевий перекус у фаст-фуді.

Покінчивши з розбещенням своїх смакових рецепторів, я схопив келих Піна-колади і відкинувся на сидінні. І одразу ж між двома веселими пиками в лобовому секторі огляду побачив те, від чого ледь не поперхнувся. В небі, просто там, куди ми прямували, висіла гігантська корона. На гравітаційній платформі неймовірних розмірів височив блискучий купол. Але не в звичному форм-факторі кухонного баранця-клоше на тарілці, а класичної імператорської корони. Всередині купола розташовувалось ціле місто з висотними будівлями і парками як поміж будівель, так і на їхніх дахах. В самому центрі корони тягнувся до гори хмарочос, якщо можна так назвати вежу, для якої хмари – десь там, під ногами. Я пригадав найвидатніші хмарочоси Левадії і зрозумів, що вони тепер здаються жалюгідними термітниками.

Гігантська вежа досягала самої вершини купола і становила його центральну опору. Вже поза межами купола з центральної вежі виходила вгору невеличка тонка голка (тонка – це десь кільканадцять метрів у діаметрі), яка вінчалася трохи більшим за неї діамантом, сяючим усіма кольорами веселки.

Будучи людиною раціональною і навіть трохи скептичною, я би назвав усе це марнославством і марнотратством. Але назвати це міщанством і несмаком язик не повертався. Як не крути, а вигляд це мало найграндіозніший з усього, що я бачив. Тож облишимо свої оціночні судження і поширше розплющимо очі, щоб закарбувати у пам’яті якомога більше. Бо бачити таке диво, а тим паче побувати всередині, випадає лише раз у житті, та й то не всім. Я чітко уявив себе старезним дідуганом, що розповідає онукам про свої пригоди у небесному місті, а вони за спиною беззвучно регочуть і крутять пальцем біля скроні…

Перед куполом зухвалий хрущ-лімузин гальмувати не збирався, наче планував проникнути всередину уже знайомим методом тарану. Натомість купол, не бажаючи вступати в конфронтацію з нахабною комахою, розвів невидимі здалеку стулки і впустив дрібного агресора. І тільки всередині лімузин почав уповільнюватись, поки не спустився з небаченою м’якістю на дах однієї з будівель. Один веселун відчинив двері і зовні покликав мене слідувати за ним. Озирнувшись на ходу, я побачив, як до нас приєднався другий щасливчик, несучи в руці мою валізу з легкістю, наче несе дамський ридикюль.

Перед ліфтом на даху на нас уже чекав працівник у готельному однострої. Спустившись ліфтом на другий з гори поверх, процесія попрямувала килимовою доріжкою за коридорним, який привів нас до номера. Всередині коридорний влаштував для пана Байди коротеньку екскурсію просторами апартаментів. А наприкінці показав кнопку, якою його можна викликати в будь-який час і з будь-якого питання. Один з веселунів раптом посумнішав і з прикрим виглядом поскаржився, що часу на відпочинок в пана Байди майже немає, тому за півтори години вони за мною зайдуть. За цим я залишився у номері на самоті.

* * *

Мої уявлення про люкс-номери в семизіркових готелях зазнали нищівного удару. По-перше треба змиритися з тим, що у Всесвіті ще існують готелі з живими коридорними. Чорт забирай, може треба було чайові дати? Добре, потім розберемось… А зараз… Поміж басейном з видом на Клондайк до обрію, багатофункціональною ванною зі складним пультом керування і звичайним об’ємним ароматизованим душем з керованим температурним градієнтом, я обрав душ, після якого попрямував до гардеробу.

Весь простір гардеробного приміщення виявився по вінця набитим чоловічим одягом. Із безліччю костюмів різних фасонів, кольорів і розмірів. Те саме із взуттям. Якраз це мене не загнало в глухий кут, як те меню в лімузині. Правильно одягатись в Академії вчили і я це вмів, хоч і не мав нагоди практикувати через фінансові обмеження. А тут, схоже, обмежень не існувало. Ох, матінко! Чому ти мені ніколи не розповідала у скількох сорочках я народився? Хоча, може правий Сем? В якій велетенській мишоловці може вміститися така кількість безкоштовного сиру, що на мене сьогодні сиплеться наче з рогу достатку?

Тож викидати своє ріднесеньке ганчір’я квапитись не варто. А ну як справи підуть кепсько і я ще й в мінусах залишусь? Дай боже, щоб хоч до космопорту відвезли, бо без грошей з повітряної платформи самотужки добиратись важкувато. Особливо пішки!

Оглянувши себе у дзеркалі, я з задоволенням відмітив, що запідозрити в мені провінційного детективишку вже буде досить складно. Натомість успішного консультанта поважної юридичної фірми – цілком. Звірившись із годинником, визначив, що в запасі лишилося ще з пів години. На щільний огляд світобудови своїх апартаментів часу явно не вистачить, а стовбичити в передпокої в очікуванні веселунів теж не тішило. Тому я впевнено вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Матеріалізований з нізвідки коридорний випередив мене, вирісши біля ліфта і миттєво викликавши його. Тож дверцята ліфта послужливо відчинились перед моїм носом саме тоді, коли я підійшов.

– Вас супроводити, щось підказати? – так само послужливо запитав коридорний, перманентно щасливий, як і хлопці з мого почту.

– Ні, дякую, – відмахнувся я і, зайшовши в кабіну, натиснув найвищу кнопку.

Вийшовши на дах, я на секунду встиг помітити, якими зосередженими можуть бути обличчя в моїх охоронців. Вони грали в якусь гру, перекидаючись віртуальними фаєрболами. Миттєво зрадівши моїй появі, вони кинулись до дверцят лімузина, на ходу зриваючи ігрові рукавички. Коли наша дружна трійця вмостилася всередині мініпалацу, лімузин змив угору. Цього разу швидкість була невеликою, але кут підйому близький до вертикалі, тож вуха мені таки заклало. Ну нарешті, хоч одна незручність!

Піднявшись під самий купол, лімузин завис на рівні останнього поверху центрального хмарочоса. Із вежі одразу ж висунулась гофра і присмокталась до дверцят (точніше, воріт) мого літаючого палацу. Всередину вежі ми попрямували вже звичним форматом – один щасливчик попереду, потім я, за мною – другий. І тут я подумав, що титул охорони може мати різні сенси. Все ж таки функція боді-гарда і конвоювання ув’язненого – не одне й те саме. А мої хлопці, схоже, з однаково щирою посмішкою готові як прикрити мене від нападу ззовні, так і завадити будь-якому моєму кроку праворуч-ліворуч. Такий от собі гібридний почет.

Крокуючи високими коридорами (метрів шість – сім до стелі) я відзначив невеличку невідповідність. Ззовні висоту поверхів я визначив як метрів вісім – десять. Що ж, цілком вірогідно, що між офісними поверхами існують іще й приховані технічні. Не зайвим буде про всяк випадок мати це на увазі.

Тим часом мої життєрадісні конвоїри привели мене до величезного кабінету і передали з рук на руки діловому джентльмену поважного віку з сивими скронями і лисіючою головою.

– Вітаю, пане Байдо! – заговорив він, міцно потискаючи мені руку. – Мене звати Пол Шилінг. Я керівник служби безпеки корпорації. Як доїхали? Пробачте, що не дали вам часу на відпочинок. Шеф на вас дуже чекає.

– Радий знайомству, пане Шилінгу! – відповів я. – Не варто турбуватись, я не встиг втомитись. Протягом всієї подорожі сервіс був на найвищому рівні!

– Приємно чути, пане Байдо! Сідайте, будь ласка… Отже. Наш президент Бен Фартинг замовив у вашої фірми певні послуги. Я не маю честі бути втаємниченим, з яких саме питань, але маю вас попередити. Якими б дрібними і несуттєвими вам не здались ті питання, все одно, вся інформація, яку ви почуєте, побачите або отримаєте будь-якими іншими каналами в надрах цієї будівлі, становить комерційну власність нашої корпорації. Що в деяких аспектах може бути навіть важливіше державної таємниці. Сподіваюсь, ви розумієте ступінь відповідальності?

Ну от, цього варто було очікувати! І що я тепер онукам розповідатиму? Ну добре, в апартаментах відіграюсь!

– Звісно, пане Шилінгу! – спокійно відповів я, навіть дозволивши собі злегка посміхнутись і трішки збрехати. – Наша фірма далеко не вперше надає консалтингові послуги солідним компаніям. Я маю щось підписати?

– Не треба, – відмахнувся Шилінг. – Ваша згода уже зафіксована. Дякую за розуміння.

– Дядьку Поле, ботани вже закінчили! – до кабінету стрімко влетіла молода дівчина, на вигляд – зовсім підліток. Зоряно-синій костюм на ній мав такий шедеврально-універсальний фасон, що в ньому, на мій хлопський розум, можна було б з однаковим успіхом і відвідувати королівські прийоми, і протирати крісло топ-менеджера, і тусуватися на вечірці золотої молоді.

– Моллі, дівчинко, – відгукнувся Пол, – ти хіба не бачиш, що у мене відвідувач?

– Пробач, – відповіло дівча без жодного натяку на вибачення. – Новенький рекрут?

– Аутсорсинг, – безпристрасно відповів Шилінг. – Юридичний консультант для діда. Знайомтесь – Максим Байда.

Коли мене комусь представляють, в пам’яті завжди на мить виникає образ нашого викладача курсу нейро-емпатійної взаємодії з Академії. Той фахівець умів у будь-кого викликати симпатію ще до того, як відкриє рота. Така миттєва згадка завжди автоматом запускає в мені якийсь вихований Академією рефлекс.

– Дуже приємно, Моллі! – з чарівною усмішкою простягнула руку дівчина.

– Фартинг, – додав Пол. – Директор з маркетингу і за сумісництвом онука Бена Фартинга.

– Радий зустрічі! – ніжно потис я першу в житті августійшу долоню. – Макс.

– Нічогенький, – ігриво зауважило дівча. – Аж ледь не забула, чого заскочила. Дядьку Поле, ботани завершили, надішли когось до приймальні, нехай їх виведуть. Бо мені ніколи, я вже на нараду запізнилась.

За цими словами зоряно-синє диво випорхнуло з кабінету. Пол тицьнув щось на абсолютно чорній гладі вбудованого в стіл тачскріна, видав розпорядження і жестом закликав мене повернутись у крісло.

– Отже, біологи завершили і схоже Біг Бен уже звільнився, – заявив Пол і знову щось потицяв на мертво-чорному екрані. – Пане президенте. Прибув юрисконсульт Максим Байда з “Феміда і партнери”. Ви просили не зволікати.

– Так, – почувся нізвідки старечий, але все ще сильний і владний голос. – Чекаю негайно.

Шилінг рвучко встав і попрямував до дверей, крізь які забігала Моллі. Те, що я слідую за ним мабуть не викликало сумніву, тому він навіть не обернувся. За тими дверима розташовувалась чималенька приймальня з купою крісел і столиків-тачскрінів уздовж стін. Окрім звичайних двостулкових дверей праворуч і ліворуч, що вели, вочевидь, до різних коридорів цього поверху, навпроти нас красувались величезні скляні стулки ліфтової шахти. За ними виднілась така сама величезна кабіна ліфта, щоправда абсолютно чорна.

О, ні! Невже у цьому ліфті всередині дзеркала?! Якийсь бовдур докосмічної доби визнав це дотепним засобом боротьби з ліфтовою клаустрофобією і людство й досі ніяк цього не позбавиться! А мене навпаки нудить від дзеркал у ліфті!..

Поруч зі скляними воротами стояв звичайний офісний стіл, за яким сиділа олдскульна секретарка-гіноїд, щоправда не фізична, а голографічна. Спочатку я сприйняв її як деталь інтер’єру, але вона підняла на нас очі, зміряла поглядом, але упізнавши Пола, мовчки кивнула і повернулась до імітації роботи з клавіатурою.

Підійшовши до воріт ліфта, Пол уперся долонею в одному йому відомому місці на скляній поверхні, і стулки як шахти, так і кабіни розійшлися. Ледве ми зайшли до кабіни, ліфт без жодних додаткових команд і маніпуляцій змив угору. Дякувати не знаю кому, кабіна лише зовні здавалась світлонепроникною. Насправді вона була абсолютно прозорою і не містила в собі жодного дзеркала. А коли ліфт проминув перший десяток метрів і піднявся вище даху центральної вежі, в мене перехопило подих. Переді мною розкинулися лісові й гірські простори Клондайка з кількаповерховою структурою хмар і відчутною кривизною планетарної поверхні. Наче орбітальний ліфт, прозора кабіна несла мене в небеса. На самісіньку верхівку Клондайка! В прямому й переносному сенсі…

* * *

Нарешті ліфт влетів у глуху зону й зупинився. Двері відчинились з протилежного боку, випускаючи нас до невеличкого тамбуру, що впирався в двостулкові чорні двері. Я міг би побитись об заклад, що з того боку вони стовідсотково прозорі. При нашому наближенні вони розійшлися, і я слідом за Полом увійшов всередину величезного діаманта – святая святих Клондайка.

Все приміщення, крім підлоги і стіни в нас за спиною, складалось із величезних прозорих граней, утворюючи кристалоподібний купол. Можна було не сумніватись, що за місцевою традицією, прозорим він був лише зсередини. В центрі приміщення блищав чималенький круглий стіл. Чорний і гладенький, тож скоріш за все – типовий тачтейбл по периметру, а в центральній тумбі – голопроєкторна техніка.

З-за столу вже підвівся і прямував до нас, обходячи цю круглу перешкоду білий дідуган. Так-так, абсолютно білий. І справа тут не тільки в ідеально білосніжній сивині залишків волосся на голомозій голові і акуратно підстриженій класичній бороді. Весь одяг дідугана – від костюма елегантного фасону, натільного гольфа під горло і до шкарпеток з черевиками – мав абсолютно однаковий відтінок білого. Це було щось м’якше ніж різко білосніжний, але чистіше, ніж блідо-бежевий.

– Дякую, Поле! – вигукнув на ходу дідуган. Шилінг кивнув і без зайвих слів попрямував на вихід. Я теж не ловив ґав, зметикувавши, що стовбичити на місці, доки дід біжить до мене – не дуже комільфо, м’яко кажучи. Тому й собі вирушив назустріч.

– Вітаю, пане Байдо! – обдарував мене усмішкою імператор, простягаючи мені руку. – Пробачте, що не дав вам часу на відпочинок. Але справа надто вже термінова.

– Радий знайомству, пане Фартингу! – відповів я, занурюючись у тонке налаштування сили рукостискання і вмикаючи на максимум свого внутрішнього викладача НЕВ з Академії. – Не варто хвилюватись. Сама подорож більше скидалась на відпочинок, і дорогою мене добре годували. Тож я не встиг втомитися і готовий негайно зайнятись справою.

– Негайно, негайно, так… – дід почав перемикатись з парадного на діловий лад. – Сподіваюсь, ви ні з ким на Клондайку не ділились метою свого візиту?

– О, ні! Тільки офіційна версія, та й та без подробиць. Ніхто навіть і не цікавився.

– Навіть Пол?

– Пан Шилінг? Ні. Натякнув лише, що його це не обходить.

– Добре, добре… – раптом насупився Фартинг і почав гладити бороду. – З чого ж почати?.. Ходімо, я покажу вам сакуру, пане Байдо.

– Можна просто Макс, – вирішив я не затягувати зі скороченням дистанції й попрямував за господарем кабінету. Якщо можна назвати кабінетом ангар-діамант, який навіть не потребував додаткового оздоблення заради доказу своєї розкоші. Дивовижні краєвиди Клондайка з карколомної висоти слугували йому достойною оправою.

Ближче до краю приміщення – там, де “діамант” виходив за межі опори, – підлога теж була прозора. І це справляло на мене дивне враження. Кількадесят метрів порожнечі піді мною до даху хмарочоса змушували, як і зазвичай, тремтіти мої коліна. Проте погляд, кинутий трохи вбік, – туди, де до поверхні планети було кільканадцять кілометрів, – повертав спокій і впевненість. Мабуть у кожного існує свій поріг страху висоти. І коли його перевищено – висотомір зашкалює і просто припиняє транслювати в підсвідомість тривожні сигнали.

Позаду велетенського стола просто за високою спинкою президентського крісла-трона починалось невеличке підвищення в чотири сходинки з білого мармуру. На ньому за скляною стіною кидався в очі неправильної форми об’єкт, єдиний в цьому царстві кришталевих прямих і математичних кривих. Покручений стовбур двометрового деревця. Під його голим гіллям ґрунтове коло з ділянками зеленого моху було щедро притрушено маленькими рожевими пелюстками. При нашому наближенні стулки в скляній стіні розійшлися, і ми підійшли впритул дерева.

– Навіть мертва вона зачаровує вишуканістю своїх вигинів, – сказав я замислено і сумно. – Просто шедевр садового бонсай.

– Так, – зітхнув Бен і одразу ж махнув рукою. – Але за тиждень привезуть не гіршу. Справа ж не в дереві. Хоча згоден – красу завжди шкода.

Він запросив мене жестом за собою кудись в бік стіни, пару секунд помилувався грандіозним краєвидом планети і почав сідати просто в повітрі. Не встиг я зреагувати, як під старим з підлоги виросло біле крісло точнісінько в тон його одягу. Стримавши зойк я підійшов і став поруч.

– Сідайте, Максе, – промовив Бен, дивлячись вдалину. – Розмова не буде короткою.

Чесно кажучи, сідати просто в повітрі я не дуже звик, але демонструвати клієнту недовіру з самого початку було б непробачною помилкою. Тому, задіявши всю силу уяви, я змусив себе повірити, що позаду таке саме крісло і не вагаючись плюхнувся в нього. Крісло виявилось не тільки м’яким і зручним, а ще й доволі слухняним. Тож я з легкістю розвернув його в напівоберта до Фартинга, – найправильнішу позицію з точки зору етикету.

– За сакурою доглядав мій секретар. Сократ, – розпочав Бен за кілька секунд, продовжуючи тупитись у краєвид. – Штучний інтелект. Він живив її корені, підтримував параметри повітря. Втім, як і в усьому кабінеті, доглядаючи заразом і за мною. Хех. Я поки що живий… Та менше з тим. В Сократа немає виходу назовні. Хіба що кілька камер. Але то пасивний зв’язок. Ззовні доступу до нього немає. Випереджаючи ваше питання – я періодично перевіряю його ізольованість, залучаючи щоразу різні аутсорсингові команди. Отже… Або це якийсь збій в його нейромережі, про що в один голос запевняють мене родичі. Або ж це зроблено зумисно звідси, зсередини. А це міг зробити тільки хтось із них…

– Обмежене коло осіб? – нарешті означив я свою присутність. – І ви можете мені їх назвати?

– Жодних проблем, – посміхнувся Бен. – Перелік доволі короткий… До речі, ви ж напевно, в силу своєї професії знайомі з такою штукою, як психобот – штучна особистість за описом?

– Ну звісно, – кивнув я. – Іноді стає в пригоді. Хоча річ не завжди надійна.

– Еге, а я от якось порозважався собі, – гмикнув Фартинг і вигукнув: – Сократе, покажи-но нам Генрі, Арчі, Моллі та Пола!

За секунду перед нами прямо в скляній стіні з’явилися чотири голографічних погруддя.

– Знайомтесь, Максе, – махнув у їхній бік Бен. – Ліворуч – мій син, Генрі Фартинг. Віцепрезидент корпорації. Його діти і мої онуки – Арчі Фартинг, директор ай-ті департаменту, і Моллі Фартинг, департамент маркетингу. Ну, з четвертим родичем ви вже знайомі. Мій брат Пол Шилінг.

– Кузен? – перепитав я.

– Рідний молодший брат, – озирнувшись до мене, заперечив Бен. – Річ у тім, що я теж Шилінг. Хе-хе, дівоче прізвище… Старий Річі Фартинг мав тільки двох доньок. І він абсолютно був не проти передати свій спадок старшому зятю. Але за однієї умови – треба було взяти прізвище Фартинг. Щоб усі нащадки були Фартингами. Щоб, так би мовити, продовжився правлячий рід… Отак я і став Фартингом.

Тим часом я розглядав перших двох претендентів, яких іще не мав честі бачити. Генрі Фартинг обличчям був дуже схожий на батька, хоча і без лисини і бороди. А от Арчі, мого віку чи ледь старше, мав більш витончені риси, ніж інші Фартинги. Мабуть, пішов у матір.

– Біологічно все бездоганно? – насмілився я поставити не дуже етичне питання.

– Що? – не одразу второпав Бен. – А, ви он про що! Ну, тут навіть і не варто витрачати часу! Все давно вже ретельно перевірено!

– Добре, – спокійно кивнув я, приховуючи величезне полегшення, що старий так легко проковтнув моє питання. – Тож з усього почутого і судячи з переліку осіб я можу зробити висновок, що справа стосується не стільки сакури, скільки питання спадку? Чи не так?

– Я впевнений, що так, – кивнув Бен.

– А що ж тоді пан Шилінг? Він же начебто не Фартинг?

– А, – махнув рукою Бен. – Ці архаїчні принципи пішли в могилу разом зі старим Річі. А я, звичайно, проти Шилінгів нічого не маю.

– Зрозуміло, – кивнув я. – То що ви казали про розваги із психоботами?

* * *

– Я створив їх за допомогою Сократа, – не без гордості заявив Бен. – Чи радше, він з моєю допомогою. Знаєте, колись Сократ був найрозумнішим ШІ на свій час. Тепер уже, напевне, ні. І в руках моєї рідні зараз точно крутіші системи. А родичі в мене таки розумники. В топ-керівництві корпорації далеко не вся сім’я! Лише найкращі! І я подумав собі – вони ж теж можуть синтезувати психоботів. Наприклад, моїх… І знаєте, яку я задачку задав Сократу?

– Зробити другу похідну… Щоби кожному з них, – я махнув рукою на психоботів Бенової рідні, – Сократ згенерував вашого психобота за їхніми описами.

– О, я дивлюсь, юначе, що ви таки профі! – звів догори сиві брови Бен і усміхнувся. – Сократе, друже, покажи моїх дублів!

Під кожним зображенням Бенового родича виникли однакові голограми самого Бена.

– Якось я запитав у них, – кивнув головою Фартинг на свої зображення, – де б вони заховали свій заповіт. І вони всі відповіли однаково. У мізках Сократа. І це була правда!

– А сам Сократ не міг їм підказати? – засумнівався я. Все ж таки психоботам, тим більше другої похідної, я не надто довіряв.

– О ні, що ви! Сократ грає чесно! – запевнив Бен. – Він розуміє, що психобот має бути хоч і віртуальним, але самостійним об’єктом… І до речі, після цього я видалив заповіт із Сократа і вигадав інше місце…

– І запитали в них про варіант “бі”, – підхопив я. – І знов отримали чотири правильні відповіді.

– Саме так, – кивнув Бен. – А що я зробив далі?

– Даруйте, пане Фартингу, але ж я не провидець! – відповів я з винуватою усмішкою. – Можу лише припустити, що ви задіяли джокера, тобто звернулись до когось геть стороннього.

– Бінго! – із задоволенням вигукнув Бен. – Ми з Сократом створили психобота одного мого давнього знайомого, тоді вже покійного. І він підказав дуже дотепний варіант. Ніхто не знайде, а тим паче не зможе отримати доступ. Тільки мій нотаріус і тільки після моєї смерті.

– Але ж нотаріус знатиме місце схованки…

– Він дізнається тільки після моєї смерті.

– Тоді що вас непокоїть, якщо все так добре захищено? – спробував я повернути діда на більш короткий шлях до суті справи.

– Вам мабуть здається все це необґрунтованою параноєю? – сумно запитав Бен.

– Ні в якому разі, – хитнув головою я, розглядаючи грандіозний краєвид. – На такій висоті будь-яка параноя може виявитись цілком обґрунтованою.

– Радий, що ви так думаєте… – з якоюсь навіть вдячністю промовив старий. – Розумієте, я з’ясував, що ці мої ерзаци так само легко можуть видати своїм хазяїнам і зміст самого заповіту.

– Ну, в цьому є навіть свій плюс. Принаймні одного підозрюваного можна викреслити.

– В тому-то й справа, що ні, – сумно посміхнувся Бен. – В заповіті я ділю корпорацію на чотири компанії. Імперії все одно рано чи пізно розпадаються. Краще вчасно розділитись на більш життєздатні частини. Як ви вважаєте?

– Тут я вам не радник, – похитав я головою. – Вам видніше. Хоча на мій погляд, раціональне зерно в цьому все ж таки є.

– Ну так, а комусь із них, – старий Фартинг показав на родичів, – хочеться отримати все. І він, будучи впевненим, що заповіт знаходиться в Сократі, бажає отримати до нього доступ і переписати. А після заміни необхідно буде негайно прибрати мене, поки я не виявив підробку.

– Навіть якщо й так, – почав розмірковувати я. – Залізе в Сократа і нічого не знайде. В результаті – нічого не змінить. І немає сенсу вас прибирати.

– Але ж негідник не заспокоїться. Продовжить плести інтриги й чинити всіляке лихо. Ні, його треба якнайшвидше зупинити!

– Добре, пане Фартингу, – поквапився погодитись я. – Можливо ви когось підозрюєте більше за інших? Не бажаєте поділитись своїм суб’єктивним поглядом?

– Гм, – насупився Бен, почухавши потилицю. – Бачте, я спілкувався з моделями, – він махнув на психоботів рідні, – з приводу цих питань. Якщо це вам допоможе, найбільш схильним до подібної поведінки виявився Арчі, а найменш схильною – Моллі. І що цікаво, це повністю збігається з моїм суб’єктивним відчуттям.

– Ну якраз це й не дивно, – я не зміг приховати скептичного виразу обличчя. – Вони створені у відповідності до вашого бачення, тому я б навпаки здивувався, якби їхня поведінка не відповідала вашим очікуванням. Що менше незалежних джерел залучено до створення психобота, то менш адекватним він зазвичай виходить. Та менше з тим, я принаймні тепер ознайомлений з вашою думкою… Отже, ви вважаєте, що хтось із них цілеспрямовано вбив вашу сакуру щоб звинуватити в цьому Сократа і таким чином отримати доступ до його нейромережі? Хтось із них має можливість хазяйнувати тут за вашої відсутності?

– Зазвичай ні, – Бен підвівся і крісло одразу ж пірнуло в підлогу. – Хіба що хтось із них може повернутись до кабінету, якщо щось забув. Але ж Сократ усе записує.

Фартинг пішов до сакури, сумно розглядаючи рожевий пелюстковий килим під ногами. Я теж підійшов і став поруч.

– Крім того перед вашим приходом тут працював консиліум незалежних біоінженерів. Вони впевнено заявили, що дерево було отруєне через систему живлення. Але я все одно не вірю у збій Сократа. Хіба можна помилково створити отруту, яка вб’є так швидко?

– Так, дійсно, – погодився я. – Малоймовірний збіг…

Ми обидва трохи помовчали, обдумуючи ситуацію.

– Я припускаю наступний варіант, – вирішив я продовжити свої міркування. – Шукати ваш заповіт в хащах свідомості Сократа – мабуть, не легше, ніж голку в копиці сіна. У будь-якому випадку це потребує значно більше часу, ніж матиме зловмисник, просто повернувшись за забутим папірцем. А ось підправити щось у протоколах догляду за сакурою – це можна зробити значно швидше.

– Логічно, – кивнув Бен. – Але ж доступ можна отримати лише з мого крісла і через пароль.

– Ну-у… – задумливо протягнув я, а за дві секунди кинув на старого хитрий погляд і показав пальцем на його голографічних двійників. – А може в них спитаємо?

Фартинг вирячив очі, як зазвичай роблять люди, коли їм відкрили просту істину, що весь час була в них перед носом. І заходився опитувати своїх ерзаців. І кожен відповів одне й те саме:

– Пі велика, ейч маленька, ай маленька, тринадцять, двадцять один, тридцять чотири, п’ятдесят п’ять, вісімдесят дев’ять. Двозначні числа Ряду Фібоначчі.

– Будь-хто з них міг з легкістю залізти Сократу в голову! – розгублено підбив підсумок Бен.

– Пане Фартингу, – співчутливо зітхнувши, звернувся я до старого. – На майбутнє. Користуйтесь рандомайзером і частіше змінюйте пароль.

– Добре, – кивнув Бен, все ще не виходячи з задумливості. – Тепер ми знаємо ЯК. Але як дізнатись ХТО?

– Ви казали, що Сократ усе записує. Давайте переглянемо кілька записів. Хоча малоймовірно, що це нам щось дасть.

– Добре, – з готовністю кивнув Бен. – Але для цього треба повернутись до стола.

Ми вийшли з “кабінету” сакури і підійшли до стола. Фартинг усівся у свій трон, потицяв тачпанель і наказав:

– Сократе, виведи запис останнього відвідувача за моєї відсутності.

Над столом з’явилась зменшена голографічна копія кабінету. З передліфтового тамбуру до приміщення зайшов чоловік, в якому я впізнав Генрі Фартинга, впевнено підійшов до столу, взяв з нього невеличку теку, пару секунд постояв чи то замислившись, чи то розглядаючи трон, повернувся й пішов геть.

– Давайте попередній запис, – попросив я.

Так ми переглянули ледь не десяток записів, які мені не дали особливо нічого, окрім того факту, що протягом останніх тижнів до кабінету заглядали усі по два, а то й три рази. Найменш забудькуватою виявилась Моллі – що значить молоді мізки! Вона за цей період була тут на самоті лише раз, та й то – коли забирала документ, забутий дідом.

– Пане Фартингу, а хто на вашу думку спроможний, а хто – ні, швидко скоригувати запис своєї появи?

– Ну, – знизав плечима Бен. – Для Арчі це точно не питання. А щодо інших… Усі вони свого часу отримали блискучу освіту. І як я вже казав, серед топменеджерів – лише найкращі члени родини… Хіба що Полу це могло бути складно… Хоча ні, маніпуляції з системами спостереження – не чужа для нього сфера.

– Отже, – із сумом резюмував я, – просунулися ми не дуже.

– То що тепер? – Фартинг усім своїм виглядом перетворився на запитання.

– Я маю подумати, – зітхнув я. – З вашого дозволу.

– Будь ласка, – з готовністю погодився Бен. – Перекусити не бажаєте?

– О ні, дякую, – усміхнувся я. – Після ланчів у чартері і лімузині я ще й досі ситий. Хіба що випив би щось. Солоденьке для мозку і не надто міцне.

Бен замовив Сократу щось незрозуміле і за хвилину в центрі стола роз’їхалась діафрагма, а замість неї піднялась таця з чималеньким келихом посередині.

– Сподіваюсь, вам сподобається.

Подякувавши, я схопив келих з різнокольоровими шарами рідин і попрямував до стіни. Обережно (а раптом що?!) почав сідати, пересвідчився, що крісло виростає, і всівся в нього милуватись добрячим шматком території Клондайка. Вочевидь це був східний бік, бо десь далеко-далеко, ближче до обрію уже з’явився термінатор – лінія сутінок.

Коктейль мені дійсно сподобався, хоча серед фруктових і трав’яних смаків я не впізнав жодного. Але розслабитись і поринути в роздуми коктейль і справді дуже допоміг.

* * *

Хвилин за десять келих спорожнів, а рішення було ухвалено.

– Пане Фартингу, – звернувся я до Бена максимально серйозним тоном. – Вихід один. Треба ловити зловмисника “на живця”. Обіцяю подбати про мінімізацію ваших ризиків.

– Цікаво, – пожвавився Бен. – Що маємо робити?

– По-перше, треба непомітно доставити сюди скафандр для відкритого космосу. Так, щоб ніхто з підозрюваних про це не знав.

– А той, що в мене в аварійній шафі не підійде? Щоправда, про нього всі знають.

– Ви тримаєте тут скафандр? – я не зміг приховати здивування.

– Ну, на такій висоті… Раптом що?.. Розгерметизація, пожежа, ліфт не працює… Це ще давно Пол наполіг.

Швидкий огляд шафи викликав враження, що її вмісту позаздрили б реанімобіль і пожежна частина разом узяті. Причому все знаходилось в ідеальному стані, а стрілки всіх манометрів в зеленій зоні. Як на вогнегасниках, так і на балонах скафандра. Одразу видно, що департамент Шилінга відповідально ставиться до цього аспекту безпеки!

Примірявши скафандр на себе, я навіть загерметизувався і десять хвилин перечекав. Все працювало.

– Чудово! – виніс я вердикт, знімаючи скафандр. – Так навіть краще, ніж з доставкою!

– Добре, що тепер? – імператор Клондайка дедалі більше нагадував старанного стажера. Якби не мої навички, я б розреготався.

– А далі, пане Фартингу, – наставляв я імператора-стажера, – ви повернете ваш заповіт на місце. Тільки в дещо зміненому вигляді. Всю власність корпорації ви заповісте розділити між усіма працівниками порівну.

– Як?! – округлив очі мій підмайстер. – Це ж смерть всьому!

– Чудово! – посміхнувся я. – Ваша реакція мене тішить. Сподіваюсь, зловмисник відреагує не гірше… Згадайте, як ви скористались джокером, щоб вигадати схованку для заповіту. Так само тепер я ваш джокер щодо змісту заповіту, тим паче не справжнього.

– Ну гаразд, – хитнув головою Бен. – Сподіваюсь, що ви не в змові з нотаріусом.

– Тоді б я вимагав переписати половину на нього, а половину на себе, – в тон йому відповів я. – До речі, заповіт бажано записати саме туди, де він і був. І показати мені, щоб я знав, де його шукати. І під тим самим ім’ям. Ви його пам’ятаєте?

– Авжеж. Трійка, равлик, ен маленька, нуль, бі велика, одиниця, ті велика.

– Це щось має значити? – запідозрив я з досвіду історії з паролем.

– Слово “заповіт” кирилицею.

Я знову ледь стримався. Ні, в цьому старигані-імператорі все ж таки й досі жила велика дитина!

– Добре! Так навіть краще. Нехай лишається.

Коли з фальшивим заповітом було завершено, Фартинг за моєю вказівкою зв’язався з Арчі і розпорядився прислати команду кодерів-санаторів, попередивши, що працюватимуть вони виключно в його присутності. Все повинно було мати правдоподібний вигляд.

Тож за кілька хвилин двоє хлопців, натягнувши на очі інтерфейс-маски, а на руки – рукавички-маніпулятори, сиділи зі своїми скриньками-терміналами біля глухої стіни кабінету, за якою ховалась апаратна консоль Сократа, і чаклували в повітрі магічними пасами.

А господар кабінету-діаманта і його юридичний консультант за президентським столом обговорювали юридичні аспекти процесів оптимізації фінансових потоків за умов балансування зовнішніх і внутрішніх ризиків. Щоправда, час од часу вони переривалися щоб перехилити по коктейлю і помилуватись термінатором, що потроху наповзав зі сходу, натягуючи на планету нічну ковдру чорного оксамиту.

Чого не скажеш про нещасних рабів-кодерів, які без зупину продовжували борсатись в віртуальних просторах кібернетичних мізків Сократа. Кидаючи на них побіжні погляди, я виразно уявив, як один з них, а може й обидва, шукають Бенів заповіт. Знаходять і перекидають копію замовнику, якого скоріш за все не знають. Замовник дивиться і волосся на його голові стає дибки. Бо він хотів всю імперію, а не якусь чверть, а тут – взагалі ніщо! І він вирішує негайно переписати все. Але робити це треба швидко! Він квапиться, аж раптом усвідомлює, що після роботи кодерів Бен скоріш за все перевірить свій заповіт. Старого треба буде одразу ж прибрати. Як? Вирішувати треба швидко! І ось воно – найпростіше і найнадійніше рішення! Тільки міну цю замовник зробить сам чи накаже виконавцю? А чи піде виконавець на це? Одна справа – крадіжка, підробка, а інша – вбивство! Питань лишається купа, але відповіді ми отримаємо згодом.

За пару годин кібер-раби почали згортати своє обладнання, а в кабінет піднявся їх шеф Фартинг-молодший, тобто Арчі, відірвавши діда від спілкування з консультантом. Сам же консультант, тобто я, ще більше занурився в голографічні хащі незчисленних тривимірних полів юридичних колізій, ризиків і правових наслідків.

– Пане президенте, – розпочав Арчі. – Мої хлопці знайшли й усунули не тільки збій в поверхневих протоколах догляду за сакурой, але й причину цього збою, яка містилась в глибинних шарах нейромережі.

– Тож я тепер можу не хвилюватись за наступне дерево? – з радістю запитав Бен.

– Ні, – зітхнувши, Арчі перейшов з офіціозу на тон родича, наче перевзувся у домашні капці. – Діду, я давно тобі казав… Штучний мозок старіє так само, як і людський. Починаються провали, випадки деменції. Це добре, що поки обійшлося сакурою… Але ж Сократ так само контролює…

– Ну добре, добре, – відмахнувся Бен. – Я подумаю про заміну. А поки що… Ви навели лад у його мізках?

– Так, діду, але гарантувати…

– Досить. Я все почув… Твої хлопці можуть бути вільними!

Це прозвучало як “Ти теж вимітайся”.

Кібер-санатори пішли разом зі своїм босом, і ми з Беном знову залишились удвох.

– Ну що ж, пане Фартингу, тепер наш вихід! – я дістав два маленьких кишенькових токери, активував і вручив один Бену. – А мені натомість не завадило б розжитися вашим біоматеріалом.

– А це ще для чого? – здивувався Бен.

– Раптом доведеться… хоча навряд чи… але… ну, доводити Сократу, що я – це ви.

– А-а, ну… – Бен на секунду замислився, а потім передав мені носову хустинку. – Цього вистачить? Тут є дещо…

– Сподіваюсь, – відповів я, забираючи хустинку і прямуючи до аварійної шафи. – Чекатимете у приймальні. Тільки не поспішайте кидати мене, доки я не вліз у скафандр. До речі, поки я вдягаюсь, накажіть Сократу вивести на робочий стіл показники газових датчиків, температуру і тиск.

Залишившись на самоті в скафандрі і з токером в шоломі, я засік час, всівся в імператорський трон і втупився в голографічну таблицю із цифрами газового складу, температури і тиску. Дві хвилини не відбувалось нічого. А потім почалося. Цифри о-два почали повільно, але впевнено повзти донизу, натомість з’явились відсутні до цього якісь складні сполуки, невблаганно набираючи силу. Я вискочив з-за стола і підбіг до стулок передліфтового тамбура. Спроби відчинити їх, як і очікувалось, виявились марними. Повернувшись у крісло і скориставшись усе ще чинним паролем Бена, я заліз в мізки Сократа. Краєм ока відмітив, що на газовій голограмі отруйні сполуки вже майже повністю замістили кисень.

Тут із токера почувся голос Фартинга:

– Максе, не мовчи, що там у тебе? Не змушуй мене хвилюватись!

– Все чудово, Бене! – відповів я. (Я назвав імператора Беном!). – В скафандрі дуже комфортно! А от в кабінеті… судячи з газового складу, ви маєте вже впевнено крокувати на зустріч із пращурами! Мені навіть не довелося прикидатись вами.

– Тобто вбивча міна закладена спрацювати негайно, щойно хтось залишиться в кабінеті наодинці? Ну звісно, нема сумнівів, що це мав би бути я! Вбивця поспішав і не став гаяти час на прописування процедур ідентифікації!.. Як ти, хлопче? Не мовчи, розповідай, що робиш!

– Я в нормі. Зараз відкрив протоколи Сократа. Він їх старанно виконує! Намагаюсь відстежити, з яких глибин іде наводка. Бо є в мене таке побоювання, що із завершенням процедури усунення Фартинга-старшого вся ця хитровикручена вірусня має успішно самоліквідуватися. Щоб залишити щасливим нащадкам чисту совість Сократа, чисту атмосферу в кабінеті, і мертве тіло з ознаками інфаркту чи інсульту. О! Знайшов! А отрута в повітрі тим часом спадати не збирається. Мабуть мені варто на якийсь час прикинутись мертвим. Тож не лякайтесь, відходжу в режим тиші.

Я замовк і завмер. Аж через три хвилини, коли мені вже почало набридати, цифри отруйної суміші поповзли вниз, а кисню – вгору. Одразу кинувши погляд на знайдений мною “раковий” ланцюг, я побачив його відсутність, а в протоколах повітря – повний порядок.

З легкістю знайшовши файл Бенового фальшивого заповіту, я запустив його демонстрацію. Дочекавшись встановлення нормальної атмосфери, покликав Бена і заходився знімати скафандр. Тільки зараз я раптом усвідомив, що добряче спітнів. Я що, погано відрегулював вологість чи термобаланс?..

– Ну як ти, мій хлопчику, все гаразд? – першим чином схвильовано запитав Бен, входячи до кабінету.

– Та що зі мною буде у такому скафандрі?! – усміхнувся я. – Дякую за турботу!

– Та ні, малюче, це я маю тобі дякувати. Це ти щойно врятував мені життя, ризикуючи своїм! – проголосив Бен, помітивши при цьому свою завмерлу голографічну фігуру над столом – останній кадр заповіту. – Ти вже подивився! Заповіт змінено? Хто?

– Бачте, пане Фартингу, я мав пару хвилин на роздуми і от що…

– Хто, Максе?!

– Ваш син Генрі.

Фартинг впав там, де стояв, але дбайливе крісло, вирісши з підлоги, ніжно підхопило слабке тіло.

– Рідний син! – Фартинг закрив очі долонею.

– Пане Фартингу, вислухайте мене, будь ласка. Я мав час спокійно все обміркувати. Зловмисник може бути підступнішим, ніж ми думали. Він міг планувати прибрати не тільки вас, але й найбільш вірогідного наступника. Так би мовити, двох зайців одним пострілом. До того ж, його могла насторожити моя присутність… Врешті-решт ім’я вашого сина у фальшивому заповіті – це ще не доказ проти нього!

– Максику, – прибравши руку з обличчя, стомлено прошепотів Бен. – Ти обіцяв мені спіймати злочинця “на живця”. А тепер знову кажеш, що нічого не ясно?

– Полювання не закінчено. Лишається ще один акт! – майже урочисто проголосив я, відводячи погляд в бік західної стіни. За нею сонце уже наполовину скотилось за обрій, до якого вже майже доповзла лінія термінатора. Поверхня Клондайка занурилась у пітьму, рівномірно розцяцьковану нічною ілюмінацією. – Завтра!.. І от що ми з вами зробимо…

* * *

В апартаментах я нарешті дозволив собі розслабитись. Тим паче, що можливостей для цього було предостатньо. Після прискіпливої ревізії незліченних шухляд, я дійшов висновку, що тут є геть усе. Згадавши кілька рецептів коктейлів, я наколотив собі три келиха різного складу, шаленіючи від розмаїття свого “міні”-бару. Не будучи величезним знавцем тютюнопаління, я все ж понюхав одну величезну сигару з набору і відчув запах розкоші. Розкуривши, закашлявся і кинув у велику круглу попільничку вишуканого дизайну. Нехай димить і пахне. З колоди гральних карт відібрав декілька потрібних і поклав поруч із попільничкою.

Розібравшись із керуванням джакузі, я виставив температуру і навмання набрав букет ароматизаторів. Обставивши ванну цілим забором аромасвічок і аромапаличок, я занурився в потік божественної амброзії. А виринувши, пустив свій погляд крізь прозору стіну блукати просторами нічного Клондайка, щедро всипаного гірляндами маленьких вогників. Наче віддзеркалення зоряного неба.

Авжеж, поведінка хлопчиська, якого на один вечір запустили на кондитерську фабрику і дозволили робити все, що завгодно. А що, хіба я не заслужив? Це я ще від більш дорослих розваг відмовився! Все ж таки завтра теж складний день.

Сьорбнувши коктейлю, я почав викладати карти довкола попільнички. Спершу поклав джокера. Це я. Праворуч поклав другого, а потім перевернув крапом догори. Це нотаріус, він нам наразі не цікавий. З іншого боку від себе поклав бубнового туза. Це Бен Фартинг. Сподіватимемось, він завтра вправно відіграє свою роль. Від цього багато що залежить…

Інші чотири карти розклав навмання крапом догори. Так, подивимось, хто тут у нас? Перегорнувши карту поруч із Беном, побачив бубнового короля. Це Генрі Фартинг. Як він вестиме себе в моїй виставі, якщо він не винен? А як, коли злочин – його рук справа? Знову пірнувши з головою, я виринув, схопив коктейль і втупився у зоряну планету під зоряним небом.

Наступна карта – праворуч від нотаріуса – чирвовий король. Пол Шилінг. Теж цікавий персонаж. Такий і в покер-фейс може погратися. Тож треба буде уважно фіксувати всю невербалку, особливо міміку. Отже, якою буде наша поведінка, пане Шилінгу?

Іще дві карти навпроти мене – бубнові дама і валет. Моллі й Арчі. Теж фрукти ще ті. Моллі начебто найостання в черзі. І керуючись стереотипами, можна було б вирішити, що слідкувати більше треба за Арчі. Бо у дівчат, особливо молодих, як у створінь дуже емоційних все має бути просто написано на обличчі. Але не варто себе обманювати. Серед жінок трапляються неперевершені акторки. Особливо у верхніх шарах суспільства… Отже як ви, шановні імператорські онуки, будете себе поводити?

Зафіксувавши у пам’яті всі вісім можливих схем поведінки, я зробив величезний ковток наступного коктейлю і знову занурився з головою. Чорт забирай! Навіть якщо слідкувати за кожним лише одним оком, де мені взяти ще пару очей?!

* * *

Наступного ранку я, Бен Фартинг і його нотаріус зайняли місця за круглим столом в імператорському кабінеті згідно зі встановленим мною розкладом. Тобто Бен на своєму місці, по праву руку від нього я, далі за мною – нотаріус. Я мав якомога краще бачити усіх інших. Четверо спадкоємців один за одним з’являлись в кабінеті і займали вільні місця. Вони розсілись саме так, як у моєму вчорашньому пасьянсі! Я побачив у цьому гарний знак.

– Доброго ранку усім, дорогі мої, – почав Бен, коли всі розсілися. – Дозвольте представити вам мого юрисконсульта пана Максима Байду… і мого нотаріуса Шона Сікорські.

Ми по черзі встали і вклонилися.

– Ми зібралися з вами саме в такому складі, – продовжив Бен, – через зміст тієї заяви, яку я вирішив сьогодні зробити. Останні події… Хоча все вказує на фатальні збої нейромережі Сократа… У мене склалося відчуття… можливо ірраціональне… що починається якась брудна гра.

Увагу всіх присутніх було безроздільно прикуто до Бена, і це дозволило мені почати нишком блукати поглядом обличчями спадкоємців.

– Я не горю бажанням, – продовжував Бен, – ані брати участь у цій грі, ані тим паче ставати її жертвою. Тож я заявляю про складання своїх повноважень… І передачу всіх прав власності на корпорацію… А кому саме – ви зараз дізнаєтесь із мого заповіту.

Бен потицяв у тачтейбл перед собою, і над центром стола з’явилась його голограма. Поки очі всіх присутніх були зайняті спогляданням трансляції, я уважно фіксував усі невербальні прояви четвірки підозрюваних.

По завершенні трансляції, Бен, спочатку дико здивований, враз насупив брови і спрямував розгніваний погляд на сина:

– Заповіт підроблено… Генрі, як ти можеш це пояснити?

Треба віддати належне, старий Фартинг вправно грав свою роль. Генрі, який щойно насилу приховував радість, вмить побілів і розгублено пробелькотів:

– Якщо заповіт підроблено… Як я маю це пояснювати?.. Я жодним чином… Я ніякого відношення до цього не маю!

– Байдуже, – суворо відрізав Бен. – Факт тим не менше залишається фактом. Отже тепер я особисто проголошу свою волю… Я планував розділити корпорацію між вами чотирма приблизно порівну… Але зважаючи на останні обставини, змушений це зробити інакше…

Бен обвів усіх присутніх поглядом. В цю мить настав мій момент істини, але я вже був до нього готовий. Я злегка потер кінчик носа, що для Бена мало означати “Моллі”.

– Отже… – Пол Шилінг, мій брате, ти отримуєш весь Парадиз-2 і половину Едема. Арчі, мій онуче, тобі відійде Ельдорадо і друга половина Едема.

– Ну а тобі, моя люба онука, – Бен з лагідною усмішкою звернувся до Моллі, – лишається ось це все, – він здійняв руки, вказуючи на кабінет-діамант. – І весь Клондайк на додачу.

Ні, в старому Фартингу таки помер великий актор!

– Що ж… На цьому нашу маленьку нараду будемо завершувати, – резюмував Бен. – Пане Сікорські, чекаю на вас завтра з повним комплектом документів. Поле, приглянь за Генрі, щоб бува не втік. Нам багато про що доведеться поговорити. І до речі, затримай тих двох хакерів, що колупалися вчора в Сократі.

Бен встав, даючи зрозуміти, що зібрання закінчено. Всі потроху потяглися до виходу.

– Моллі, сонечко, зажди-но хвилинку.

Бен взяв дівчину за лікоть і пропустив уперед усіх, окрім мене, бо я вибрався з-за стола останнім.

– Я піду, дівчинко, а ти лишайся в своїй тронній залі, – мовив він з теплою усмішкою, від якої в мене ледь не побігли спиною мурахи. – Тобі треба звикати до всього цього, моя королево!

– Дякую, діду, – почала витягувати лікоть Моллі. – Але все це так неочікувано. Мені ще треба отямитись…

– Ну так тут і отямишся, люба. Зроби приємне дідусю, виконай останнє прохання.

– Ні, діду, – вириваючи лікоть, заявила дівчина. – Я не маю зараз такого бажання.

– А я наполягаю! – уже насупив брови Бен.

Майже пройшовши повз них, я пригальмував і почав розвертатись.

– Якщо я тут хазяйка, – нарешті вирвавши лікоть, вигукнула Моллі, – то сама вирішуватиму…

– Папери ще не підписані. Тому ти зараз виконаєш мою волю!

Раптом невідь звідки в руці Моллі з’явився маленький дамський пістолетик.

– Геть з дороги, ніхто не змусить…

Закінчити фразу вона так і не встигла, тому що у мене миттєво спрацював рефлекс, “моцно прицвяхований” за роки навчання в Академії. Тож пістолетик стрімко опинився у мене в одній руці, а викручена рука злочинниці – в іншій. Скажете, вульгарно так із дамою? Та мені байдуже, я не сексист.

– Надумала діда вбити?! – суворо гримнув Бен.

– Ви нічого не зможете довести на суді! – прохрипіла Моллі.

– Ти забула, дурепо, хто тут Верховний Суд?!

– А ще вбила сакуру… І рідного батька хотіла підставити! – додав я до переліку звинувачень.

– До речі, – Бен обернувся до четвірки глядачів, що застигли на порозі тамбуру. – Пробач, Генрі… Але вважай це покаранням за те, що виростив таке…

* * *

Ми сиділи з Беном у кріслах на тому самому місці, що і вчора, сьорбали феєричні коктейлі й милувались тим, як зі сходу на Клондайк наповзає термінатор, тягнучи за собою темну ковдру.

– Як ти її вирахував, Максе? – перервав тишу Бен.

– Якщо чесно – методом виключення. Коли було проголошено про перегляд заповіту, Генрі поводився надто спокійно, після перегляду – навіть намагався приховати радість. А після звинувачення був непідробно шокований і розгублений. Він поводився саме так, як я і прогнозував для випадку його невинуватості. Пол спочатку радів, що зараз почує про свою чверть, потім – розчарування, що все дістанеться Генрі, потім – іспанський сором за племінника. Всі ці емоції важко зчитувались, бо Пол таки вміє тримати себе в руках. Але нейро-емпатійна взаємодія була найулюбленішою моєю дисципліною в Академії.

– Добре, а щодо онуків?

– Ну, Арчі спочатку зрадів ледь не більше за батька. Імперія не ділиться, все переходить до Генрі, а він – наступний у черзі. А коли Арчі почув, що заповіт – підробка, я прочитав у нього розчарування і засмученість. Важко сказати, через батька, чи через щойно втрачену надію. Але от що найголовніше – усі чоловіки з самого початку не проявляли зайвої напруженості, а потім вели себе цілком природно, відповідно до передбачених мною реакцій. Моллі ж навпаки, з самого початку обрала тактику грати в покер-фейс. Само по собі це геть не доказ, але вкупі з усім вищезгаданим дозволило мені зробити вірну ставку… Щоправда, боюсь, навіть допит хакерів навряд чи додасть доказів проти неї.

– А це й не потрібно, Максе… Суду не буде. Я просто викину її геть з Клондайка щоб більше очі мої не бачили!

– Не надто легке покарання за замах на вбивство?

– Ну… Все ж таки рідна кровиночка… хоч і стерво… Бачиш, Максе, людина з віком стає сентиментальною… Колись у мене було кохання. Я тоді вже став дідом – щойно народився Арчі… Осіннє кохання… Річі Фартинг, стоячи вже однією ногою в могилі… Дізнався і поставив перед вибором – або вона щезне з Клондайка назавжди, або я щезну разом із нею… Я обрав лишитись… Потім навіть намагався розшукати її, але сліди загубились десь на Левадії… Між іншим, коли я шукав пристойну провінційну юрфірму, рівновіддалену від конкурентів і від родичів, то через це, мабуть, і почав саме з Левадії… До речі, Максе, скільки я винен?

– Як домовлялись, іще два лимони.

– Ну, це за сакуру, – усміхнувся Бен. – Але ж ти на додачу життя мені врятував!

– Хто я такий, пане Фартингу, щоб оцінювати ваше життя?! Єдине можу сказати, що мій бос пообіцяв мене порвати на шматки, якщо я не висмокчу з клієнта хоча б мільярд.

І тут я вперше побачив, як щиро сміється Бен Фартинг.

– А ваш бос таки тямить у порядках чисел! Ну добре, отримає ваша фірма мільярд. Не можна такі талановиті кадри рвати на шмаття! Але і тобі я все ж таки перекину деяку премію.

Яку саме премію скинув мені Бен я перевірив уже в лімузині дорогою до космопорту. На моєму рахунку висіла знайома мені цифра, але ліворуч додався цілий рядок нулів з одиничкою на чолі. Нічого собі! Це ж за що така щедрість?!

І тут я згадав розповідь Бена про останнє кохання і співставив зі своїм віком і тим, що матінка ніколи не розповідала мені про батька. І взагалі нічого про своє життя до Левадії… Стоп! У мене ж залишилась Бенова носова хустинка!

Я насилу вгамував серцебиття. В космопорті Клондайка обов’язково має бути медцентр, для якого порівняльний аналіз ДНК – справа п’яти хвилин.

Вийшовши з лімузина і розпрощавшись з друзями-веселунами, я рішуче попрямував до найближчого сміттєвого бака. Нащо мені весь ваш геморой з мертвими сакурами? Тепер навіть після сплати всіх боргів я з легкістю зможу послати і Сема і “Феміду” з усіма її партнерами до бісової мами. І почати нарешті власну справу! Наприклад “Сакура де юре”. Як, звучить?