Залізяка

Знайти б того розумника, який здогадався встановити мені в дупу ракету, і віддубасити як слід. З іншого боку, завдяки ракеті я і втік.

Поліцейський бладгаунд уже готувався плюнути мітку, а робот-загонич розтягував сітку. Я вдавив кнопку на пузі й незграбно рвонув угору, розмахуючи кінцівками та повертаючись навколо власної осі. Зупинився, коли пройшов крізь хмари. Літати все-таки вдача, хоча баланс добре б відрегулювати.

Міста видно не було. Але воно лежало десь там унизу, приховане товстим шаром смогу. Повертатися я не поспішав, та власне більше й нікуди. Будинок, у якому мешкав останні двадцять років, виставили на аукціон, а його хазяйку… Бідолашна старенька Нана. Сподіваюся, там, де вона зараз, буде не так погано.

Темна пляма на горизонті стрімко росла, і я ковзнув униз. Зустріч з охоронним дроном у плани не входила.

Приземлився на сміттєзвалищі в Нижньому місті та в благодатних сутінках. Що ж, це на краще. Слушні час та місце для безхатнього, немолодого робота класу «компаньйон» із несправною ідентифікаційною платою – Нана постаралася.

Нічний зір не вмикався. Я добре врізав собі по лобу, пострибав на лівій нозі, а потім на правій. Минулого разу така комбінація спрацювала. Зараз із першого разу не вийшло, і я повторив процедуру тричі. Допомогло.

Роззирнувся. Каркаси машин, арматура, гори пластику, уламки механізмів, списані роботи. Ось цей прибиральник майже новенький. Напевно, ввечері привезли, до ранку від нього нічого не залишиться. А мені треба поспішити, доки не нарвався на яких небудь мисливців за металом. Тільки де ж вихід? Припустив навмання, не наважуючись скористатися ракетою. Але незабаром уперся в комбайн, що виріс прямо перед носом.

Двигун увімкнувся, машина заревіла, червоний прожектор врізався в темряву. Махина здригнулася і поперла прямо на мене.

«Курва! – вилаявся, згадуючи слівця з лексикону старої Нани – Зараз мене порубають на шматки й утилізують». Несильно натиснув на кнопку й відлетів убік, здорово приклавшись чолом об якусь залізяку.

Поки я хекав і пирхав, і тряс головою, комбайн уже проїхав і гудів десь на відстані. Хух, здається, пронесло. А ось і брама, якраз за кілька метрів, відчинена.

Безформна купа біля виходу заворушилася. Я прискорився, не бажаючи потрапити під гарячу руч якомусь волоцюзі, тільки скосив очі. І побачив тонку руку, майже дитячу. Нігті обламані та вкриті темним лаком, несвіжа й у бурих плямах ганчірка на зап’ястку і того самого кольору патьоки на шкірі.

Пройти повз я не зміг і наблизився. Купа знову заворушилася, звідти пролунало напружене сопіння, і різко сіпнулося те, що вочевидь було ковдрою. На мене витріщилися спокійні очі. Це ж треба, дівчисько.

– Срака-дупа… залізяка!

Давненько мене так не називали. Відвернувся і поплентався до виходу.

– Стій, ти куди? Допоможи, – заволало дівча.

Кортіло не звернути уваги, але я повернувся. І навіть увімкнув ліхтарик, щоб розглянути бродяжку не в режимі нічного бачення.

Личко бліде й перелякане, ластовиння, темні кільця сережок у лівій брові, носі та нижній губі. Сплутані пасма рубінового волосся. Риси обличчя правильні, очі сині. Дівчина вже підвелася, але заплуталася в ковдрі, не втрималася на ногах і привалилася до бетонної колони. Висока й вже не дитина, на вигляд років шістнадцять-сімнадцять. Худа тільки.

– Що знадобилося людині від залізяки? – так, я образився і не приховував. Я ж її жебрачкою не обзивав. Хоча дівчисько теж можна було зрозуміти. Залізних створінь тут не шанували й очікували каверзи.

– Вибач, – вона звучно шморгнула носом. – Я Рубі, а тебе як звати?

– Геник, – відповів не без гордості. Дівчина оцінила й простягла руку.

– Будемо знайомі, Генику. Гарне ім’я.

«Для залізяки», – подумки додав я, але долоню їй все-таки потис. Тонкі пальці, тендітні. Без персників і всяких там брязкалець. А ще пов’язка на зап’ястку, що одразу кинулася в очі. Підвів голову, уважно вивчаючи дівоче обличчя. На самогубцю не схожа. Спокійна занадто.

– Чим тобі допомогти, Рубі? – запитав і про всяк випадок активував зовнішні сенсори. Я, звісно, стара модель, але й ми на міському сміттєзвалищі, а не в елітному кварталі. Може дівчисько лише баки забиває, доки не підійдуть її приятелі чи мисливці за запчастинами.

– Вихід у мережу маєш?

Аякже. Ось зараз узяв і зізнався. І я промовчав, витримуючи паузу.

Дівчисько зітхнуло й понурилося.

– Пішли звідси, – запропонував я. Сенсори мовчали, проте було якось моторошно. Та й гуркіт комбайна знову лунав поблизу.

Рубі щільніше загорнулася в ковдру й кивнула.

Ми вибралися через браму й побрели в бік бараків. Дівчина шкутильгала, довелося підставити їй плече. На відстані загавкали собаки, нагадуючи про поліцейських і бладгаунда. Я пригальмував.

– Ти втікач, так? – співчутливо поцікавилася Рубі.

– Вільний. Хазяйку відправили до закладу для тих хто «тю-тю», – виразно покрутив біля скроні пальцем.

– Нещодавно? А прожили ви разом довго?

Я підтвердив, чого тут ховати.

– І вона жодного разу не попросила нову модель? Точно «тю-тю».

Хотілося додати, що незважаючи на старий вигляд, начинка в мене ще дуже нічого, хіба що нічний зір глючить. Але я знову промовчав, не захотів розчаровувати нову знайому. У погляді її було стільки жалості, ніби це не вона щойно обізвала мене залізякою.

– Кляте звалище! Як же тут холодно! – Рубі мерзлякувато пересмикнула плечима.

Датчик температур, що був так вдало вмонтований в мій корпус, з нею погодився. Але в Нижньому місті та вночі теплого місця не знайдеш, хіба що податися в нічліжку для безпритульних. Гарячий суп моїй новій знайомій не завадив би. Що я і запропонував.

Рубі скривилася, виразно замотала головою й потягла мене за верхню кінцівку.

– Не піду. Усе, що мені потрібно, так це зарядка і вихід у мережу.

– Що заряджати зібралася? – перепитав я.

– Себе, – дівчисько нахилилося і зашепотіло. – Ти робот-компаньйон, який залишився без хазяїна, значить мені допоможеш. Пред’являю свої права.

Ага, розбіглася. Я вже казав, що начинку маю аж ніяк не стару? Усі ці права, закони та правила на мене не діють. Вголос, щоправда, нічого не промовив, тільки знизав плечима.

І що робити з дівчиськом? Палець уже потягнувся до заповітної кнопки. Ось зараз, як натисну, та шугону в небо.

– Генику, ну будь ласочка, – заголосила дівчина і знову шморгнула носом. Помітив, що в неї зрадливо заблищали очі, а по щоках розтеклися мокрі доріжки. Емоційний шантаж? Кепські справи, я влип, Рубі намацала мою слабину.

– Гаразд, ходімо. Відведу тебе до укриття, – пообіцяв я.

У мене була нора. В наш час без нори не можна. Не те, щоб я повірив дівчині, але стало її шкода. Замурзана, змерзла, з перебинтованими зап’ястками, у рваному одязі, закутана в безформну і, мабуть, смердючу ковдру. Сенсори нюху тактовно вмикати не став.

Тільки далеко ми не пішли. Рубі пленталася непробачно повільно, а потім впала на коліна й завалилася на бік.

– Не можу більше, – простогнала цілком щиро. Не схоже, щоби прикидалася.

Поки я чухав металеву маківку, дівчина знепритомніла. Кепсько… Я, звісно, пострибав навколо неї, поплескав по щоках, але пуття не досяг. Рубі потребувала допомоги, ось тільки нормальних лікарень у Нижньому місті не було, а у Верхньому навряд чи знайшовся б шпиталь, який приймав волоцюг. Думка йти до нори відпала сама собою. Закинув Рубі на плече, намертво зафіксував рукою, щоб не впала, й обережно натиснув на кнопку.

На цей раз злетіли плавно й невисоко, до хмар не дотягнули. Внизу мерехтіли неяскраві вогні в районах, де ще працювало освітлення, спалахувало нічне багаття на вулицях, і нарешті з’явилася річка, а за нею міст – дорога до Верхнього міста. Я роздивився блокпост, шлагбаум, нудьгуючих чергових і знову легенько торкнувся кнопки, піднімаючись вище.

Район був елітним. Вулиця огинала парк, де в нічний час зазвичай було безлюдно. Я приземлився, акуратно поклав свою ношу на лаву. Дівча дихало спокійно, ніби спало, але руки здавалися крижаними, замерзла, бідолаха. Повністю загорнув її в ковдру і знову взяв на плече. Якщо пощастить, ми скоро опинимося в теплі.

Будинок, на який я націлився, був останнім на вулиці, сад стикався з парком, а у високій огорожі малася непомітна хвіртка. Рвонув до неї, набрав код, дочекався клацання механізму й ковзнув усередину. З дверима чорного ходу довелося повозитися, але як відключити сигналізацію я знав і впорався за кілька хвилин.

Усередині стояла тиша, було холодно, але сухо. Влаштувавши Рубі на дивані у вітальні, я приступив до налаштування хатньої системи, радіючи, що інспектори в будинку Нани нічого ще не змінили. Ретельно запнув штори, увімкнув освітлення, а за ним і опалення.

Руки дівчини більше не прикидалися льодяниками. Не прокинулася, але відігрілася, вже добре. Розмотав ганчірки на її зап’ястках. Угадав, порізи. Тільки вони здавалися дивними: тонкі й рівні горизонтальні смужки, по три штуки на кожній руці. Ще не затяглися, проте сочилися не кров’ю, а прозорою рідиною. Жили пошкоджені не були.

Дістав аптечку, густо обробив порізи антисептиком та заліпив загоювальними накладкам, цього добра в Нани зберігалося з лишком, і продовжив обстеженням. Я не робот-медик, але в дечому розбирався і першу допомогу надавати вмів – моя хазяйка мала солідний вік і не менш солідний список болячок. Активував сканер і пройшовся уздовж тіла.

Гм. А це що? Прямо по центру грудей у дівчини темніла велика пляма в формі ідеального кола. Зрозуміло, що аугментація, але чому в такому місці?

– Точно! – підскочив від здогаду. – Смужки на руках – сліди від вилучення імплантів. Дивно, як для жебрачки. А значить… Втекла з дому, чи що?

Мережа в мене, звісно, була. Розгорнув екран, не турбуючись, що хтось помітить. Моє блокування жодного разу не підводило.

Новини не вирізнялися різноманітністю. Світські хроніки, плітки, історії з богемного життя. Майнув заголовок про зниклу доньку місцевого магната, але без подробиць. Подивився на фотку малолітньої підлітки й переключився на соціальні мережі, пройшовся відкритими чатами. Для вірності забив у пошуки прикмети. І нічого. Мільйони червоноволосих дівчат із пірсингом і жодної схожої. Доведеться розпитувати, коли прокинеться.

Поплентався на кухню й перевірив шафки. Холодильні камери інспектори відключили, а продукти з них не викинули. Ось йолопи! Зате Нана мала комору, доверху наповнену консервами, традиційно на чорний день, і хлібну суміш, яку я без вагань засипав у робота-кондитера. Набрав прискорену програму, з сумом подумавши, що Нана по відношенню до куховарства поспіх не схвалила б.

Повернувся до дівчини і знову втупився в затемнення в її грудях. Імплант не здавався активним, ніби його вимкнули. Тільки в середині тьмяно блимала світла цятка. Помітив, коли придивився.

«Може вона не людина?» – майнуло в голові.

***

Що буде, то й буде! Підніс руки до плями, скинув у неї якнайбільше заряду – від мене не убуде – і відступив в очікуванні результату.

Спочатку нічого не відбувалося, потім центр посвітлішав, а ще за кілька хвилин у ньому закрутилася блідо-блакитна спіраль.

На кухні пискнув таймер, повідомляючи, що випічка готова. Я кинувся до апарата, дістав із нього буханець білого хліба й почав нарізати. Хоча думки про те, чи потрібна Рубі людська їжа, не залишали.

Закінчив і помилувався своєю роботою. На столі лежали консерви на будь-який смак і тарілка з апетитними скибками свіжої випічки. На голодне дівчисько має справити враження.

Повернувся до вітальні, підійшов до дивана, тихо, щоб не потурбувати. Рубі ще спала, проте щоки порожевіли, а вії дрібно тремтіли. Вона ворухнулася, розплющила очі.

– Залізяка! Ой, вибач, Генику.

Дякувати хоч цього разу обійшлося без сраки-дупи.

Рубі сіла й принюхалася.

– Чим так смачно пахне?

– Хлібом, – буркнув я. – До нього лише консерви. За покупками мені не вибратися.

Не встиг я це сказати, як дівчисько вже рвонуло на кухню, причому з такою спритністю, ніби не висіло щойно ганчіркою в мене на плечі. Це від заряду чи що? До мого приходу Рубі вже сиділа за столом, уминала білий шмат і з цікавістю роздивлялася консерви.

– Відкрити можеш?

– Звісно! Яку тобі?

– М-м-м, – дівчисько задумалося, розглядаючи баночки. – Термін придатності тут давній. Хоча давай шинку, наче свіжіше. Гірше точно не буде й наїмся.

Відкрив, вмостився навпроти, підперши підборіддя, і неприховано розглядав свою нову знайому. Рубі їла жадібно ніби голодувала. Недавні припущення про походження дівчиська відвалилися самі собою. Андроїди так не їдять. Точніше вони взагалі не приймають їжу, та й зарядка потрібна лише дешевим моделям.

– Навіщо з дому втекла? – запитав я, коли Рубі вм’яла останній сендвіч й почала облизувати пальці.

– Хто тобі таку дурість сказав? Мене викрали. Вимагали з батька грошей, але він чомусь зволікав.

«Невже зникла дочка магната?»

– Це викрадачі витягли з тебе частину імплантів?

– Авжеж, такі на чорному ринку коштують чимало. Усі руки порізали, падлюки, – вона подивилася на зап’ястки, перевела погляд на мене. – Твоя робота?

– Знайшов аптечку, – зізнався я.

– А казав не допоможеш. Так і знала, що на тебе можна розраховувати. До речі, де ми перебуваємо? Сумніваюсь, що поруч зі звалищем. Твій колишній будинок, так?

– Вгадала.

– А сюди не набіжать? Поліція чи охорона?

– Ні. Аукціон за три тижні, будинок опечатали, але що мені якась печатка? – я пересмикнув плечима.

– Скажи, як ти в Нижньому місті опинився?

Якби мав міміку, то напевно скривився б. Влаштувала тут допит, краще б про себе розповіла. Проте Рубі скорчила розчулене личко й невинно заплескала віями.

– За речами прийшов удень. Думав не помітять. Тільки до хвіртки підібрався, а тут бладгаунди. Ледь мітку не наклали. Довелося рвати кігті.

– У тебе немає кігтів, не вигадуй.

Іще глузує. Репліку я проігнорував і скептично оглянув дівчисько з голови до п’ят.

– Якщо хочеш скористатися ванною і переодягнутися, зараз нагрію воду.

Рубі кивнула, і навіть особливо не вистибувалася, коли я продемонстрував їй вміст платтяної шафи. Вибрала м’які штани, які Нана носила по дому, футболку та теплу кофту. Хихикнула побачивши білизну, але теж щось схопила, швидко, ніби соромилася. Я не став заважати, вийшов зі спальні й активував нагрівальну систему. Так, цього має вистачити. Коли закінчив, дівчисько вже шумно пирхало у ванній.

Милася вона довго, і я занудьгував. Спочатку прибрався на кухні, поставив консерви на місце, очистив робота-кондитера, утилізував відходи. Хліб тільки поки не викидав, склав у шафку, раптом Рубі ще захочеться. Потім змотався до схованки й витяг, те, для чого приходив попереднього разу. Пакунок був невеликий і вмістився в кишеньковому відділенні, що завбачливо було вбудоване в мене на поясі.

Подумавши, знову розгорнув екран. Не моя це справа, проте стало цікаво. Ретельно прочесав усе про доньку магната. Фотографії від оригіналу відрізнялися, тому вперше не звернув на них уваги. Треба ж Рубела. Усміхнена синьоока чорнявка, теж із пірсингом, але у вухах, на кожній мочці красувалися по кілька яскравих камінців. На знімках дівчині було від сили чотирнадцять. Значить, роки зо три молодша ніж зараз. Тобто, якщо не брати до уваги колір волосся, вік і повну версію імені, це справді Рубі. Розумниця, красуня та єдина дочка. Гм. Дивно, що батько не поспішав із викупом.

Про самого магната знайшлося небагато. Йому належали клініка аугментації «Нове тіло» та фабрика з виробництва імплантів у Нижньому місті. Після смерті дружини він  віддавав перевагу усамітненому способу життя.

Що вона там застрягла? – я вже почав хвилюватись, однак Рубі нарешті з’явилася. У Нанчиному одязі, рожевих капцях із помпонами й з пухнастим рушником на голові вона виглядала кумедно та по-домашньому. Побачила мене і зніяковіло всміхнулася.

– Не все так погано, – підбадьорив я.

– Твоя хазяйка була тоненька й мала гарний смак, як для «тю-тю».

– Так вона й не божевільна. Просто самотня і з будинком у престижному кварталі. Знаєш, як воно буває? – я роздратовано махнув рукою. Звідки їй знати? Багатих діточок подібні речі не цікавлять.

– Сусідам ділянка сподобалася, – припустила Рубі й зсунула брови. – Але чудацтва в неї були, ти, наприклад. Таку модель я бачила тільки на картинках і не питай якого року.

– Конспірація, – пробурчав я.

– Покажи мережу, ну, будь ласка. Не вірю, що виходу не маєш.

Знову вона за своє. Хоча, ото йолоп! Це я безхатній. А в Рубі люблячий батько, ще й магнат. Їй тільки треба, що звістку надіслати.

– Тримай, – розгорнув перед нею екран. Тільки під собою зайти не зможеш. У мене блоки стоять. Тому навіть не намагайся.

– Овва! – вигукнула Рубі. – Круто, як для літнього робота. Усе таке спритне. Схоже, система на автооновленні… А швидкість… гм.

Вона додала щось у пошук, я навіть не підглядав. Все збережеться в історії. Рубі захоче, не витре, у логах кожний крок фіксується, якщо знати, як дивитися. А я знав. Бо звісно наглядав за Наною, щоб не наробила дурниць і не вплуталася в щось погане. Й все одно не вберіг. Не прорахував із якого боку чекати на лихо.

Зітхнув я натурально й зовсім по-людськи.

– Генику, що трапилося? – здивувалася Рубі.

– Засумував.

– Ти? Звідки в підстаркуватій моделі емоції? Тільки не кажи, що входить до базових налаштувань.

Я промовчав і відвернувся. Екран сіпнувся і згас.

– Йой, – Рубі здригнулася.

– Не все знайшла?

– Що треба вже побачила, дякую. Прикинь, мій батько та його коханка оголосили про весілля. Причому вже після того, як мене викрали. Знайшли час! – Рубі стиснула кулаки і продовжила. – Лахудра! Видра фарбована! Адже він обіцяв не одружуватися після смерті мами, та яке весілля, коли його доньку викрали і вимагають викуп.

Рубі розлютилася, закрокувала по кімнаті. Сині очі горіли й метати блискавки. Я примружився, скануючи пляму в неї у грудях. Оце так! Спіралька перетворилася на вир, у середині якого то з’являлися, то пропадали яскраві спалахи.

«Генератор, двигун? – перебирав варіанти. – Не схоже на стандартний імплант. Хоча з огляду на те, чим її батько займається, усе може бути». Перенесення свідомості в штучне тіло я все-таки відкинув.

– Що витріщився? – Рубі зупинилася і подивилася з таким виглядом, ніби збиралася спопелити очима.

– Гарна, – не знайшовся, що відповісти. – Навіть іскри летять. Ні, правда, красуня. Чи комплімент від залізяки до уваги не береться? Що робити будемо?

– А ми тепер разом? – огризнулася.

– Думаю, у лоно сім’ї ти зараз не кинешся. А тут надовго залишатися не можна. Тому відбери чого потрібно з їжі та одягу, і йдемо, поки ніч глупа.

– Гаразд, – погодилася Рубі. Обличчя в неї стало серйозне і спокійне. – Забудь, про все, що я тут наговорила, не твої це проблеми й взагалі нісенітниця. Як ти мене дотягнув, аж зі звалища?

– Так це… – зам’явся, не знаючи, що їй відповісти. Долоня нервово накрила кнопку. – У конструкції передбачено швидкісний аварійний режим.

– Покажи.

– Не буду, глючить. Але від бладгаунда втекти можна, якщо приспіє.

– І система в тебе нова, і блоки стоять дивні. Я, між іншим, розбираюся. Робот-компаньйон, старої моделі. Та зараз. Непростий ти, Генику, прикидаєшся, – Рубі хитро примружилася, вперла руки в боці. – Розповідай. Повинна знати з ким зв’язалася.

– Твоя черга. Як від викрадачів втекла? – я перехопив ініціативу.

– Ніяк, я померла.

***

Якби я вмів витягувати від подиву обличчя чи втрачати щелепу, то, напевно, так і зробив би. Натомість просто застиг в очікуванні продовження. Рубі не поспішала, насолоджувалася ефектом. Усміхалася лукаво, куточками губ. Відступила на крок і підморгнула.

Я не витримав.

– Пояснити не хочеш?

– З дитинства хворіла, народилася слабкою та до строку. Раніше такі як я не виживали. Та й за сучасної медицини прогнози були невтішні. Серце не справлялося. Але мама не здалася, придумала для мене штуковину ось тут, – Рубі постукала себе по грудях.

– Вона винахідник?

– Ага. Імпланти в клініці «Нове тіло» її розробки. Так ось, штуковина ця схожа на моторчик, підтримує та охороняє. Заряджати потрібно тільки, якщо все розтратиш.

– І ти розтратила?

– Так. Батько не поспішав платити, викрадачі погрожували, і я не витримала, розлютилася. Дочекалася, коли їжу принесуть і вдарила. Воно можна, якщо вмієш. А за майже вісімнадцять років я навчилася. Не розрахувала лише силу й виплеснула надто багато. Серце зупинилося.

– Тоді з тебе вирізали все цінне, що знайшли, і викинули на смітник. Тільки заряд пішов не повністю, тож ожила. Так? – закінчив я. – Не сумуй, ми щось придумаємо. А зараз нумо збиратися.

Своє я вже склав, для речей Рубі знайшов сумку та місткий рюкзак на зручних лямках. Разом вибрали змінний одяг, а грубі черевики на товстій підошві, куртку та шапку, теж із помпоном, приготували для виходу з дому. Усе було молодіжне та яскраве. Нана не визнавала речей, відповідних до її віку.

Під керівництвом Рубі я відібрав консерви та залишки випічки. Заодно перевірив ванну, кинув старий одяг і ковдру в утилізатор, витер насухо всі поверхні. Начебто все.

Тишу ночі порушив гуркіт мотора. Я підійшов до вікна й трохи відсунув штору.

– Дідько! Здається я десь наслідив.

– Чорний хід є? – злякано прошепотіла Рубі.

– Не встигнемо. Під ліжко, хутчіше! – скомандував я, вирубуючи освітлення у всьому будинку.

Залізли разом із речами та причаїлися. Вчасно. У передпокої пролунали кроки і приглушені голоси.

– Сигналізація в службовому режимі, проте злому не було, – промовила жінка.

– Замки не порушені, – інший голос належав чоловікові. – Чорний хід я перевірив. Помітила, тут тепло? Але світло не горить.

– Згодна, схоже на збій системи. Перезавантажимо й можна йти. Не дарма сповіщення встановлювали. Стало в пригоді.

– Огляну будинок про всяк випадок, – повідомив чоловік.

На сходах пролунали кроки, хтось піднімався. Рубі схопила мене за руку. Її пальці тремтіли. Звісно, якщо нас знайдуть, поліції не уникнути. А про те, що чекає на робота, який не має хазяїна, навіть думати не хотілося.

Я не ворухнувся, не відповів на рукостискання, подумки уявив себе купою металобрухту.

Двері спальні рипнули. По підлозі ковзнула смужка світла. З-під ліжка було видно черевики, які підійшли надто близько. Постояли хвилину-другу й попрямували до ванної кімнати.

– Нікого, – голосно крикнув чоловік.

– На кухні теж, – озвалася його напарниця знизу. – Йдемо?

– Мабуть це просто збій.

Кроки тепер віддалялися, грюкнули вхідні двері, загудів двигун і невдовзі все стихло.

Ми все ще лежали під ліжком, не наважуючись поворухнутися. Нарешті Рубі відпустила мою руку і видихнула.

– Ходімо, – рішуче промовив я і вибрався першим.

На вулиці було темно, до світанку залишалося ще години зо три, і не так холодно, як показував температурний датчик на звалищі. Нана мала рацію, коли говорила, що Верхнє місто підігрівають узимку та охолоджують улітку. На підтвердження відчув тепле повітря, що виходило зі заґратованої щілини в пішохідній доріжці.

Ми швидко йшли парком, заглиблюючись у центральну частину до ставка та густих посадок без ліхтарів та перехожих.

Замислився про подальші кроки. Можна знову піти до Нижнього міста й дістатися до мого укриття. Загубитися там легше, проте нелегали та покидьки не найкраща компанія для юної дівчини. Я б і з Наною туди не сунувся. Хоча, може й варто було. Придумали б разом щось, а так із божевільні назад дороги немає.

Відволікшись, я спіткнувся і мало не влетів у ствол дерева. Рубі зупинилася й подивилася на мене.

– Якісь проблеми?

– Не знаю, що з тобою робити, – зізнався я.

– Позбутися хочеш? – дівчина була прямолінійна. – Не вийде. Удвох ми не пропадемо. Я хазяйка, ти мій компаньйон, безпрограшний варіант.

– Якщо не запитають документи та не перевірять мій номер. – Спогади, як тікав від бладгаунда, були ще свіжі.

– Поводитимемося пристойно й не спитають, – Рубі знизала плечима.

– Може тобі краще додому? – обережно запропонував я.

– Треба з усім не розібратися. Ідентифікаційну плату викрадачі теж завбачливо вирізали.

– Логічно. Невідомим трупом на звалищі нікого не здивуєш. Зроби днк тест? – запропонував я.

Рубі якось невиразно скривилася і замовкла.

– Збиралася йти з сім’ї, – повідомила вона. – Місяць лише до вісімнадцятиріччя. І я не лише повнолітня жінка, а з грошима. Мама спадщину залишила. Небагато, проте на самостійне життя вистачило б.

– Це за заповітом?

– Напевно. Мене з ним не ознайомили, мала зовсім була, проте батько згадував про мамин подарунок до повноліття, і суму називав.

Думка з’явилася раптово й міцно засіла в голові, не бажаючи йти.

– Він тобі нерідний, так?

З напруженого сопіння зрозумів, що вгадав.

– Ми тепер обидва вільні та безпритульні, – констатувала Рубі.

– І без грошей. Поки не поновиш документи, спадщини не отримаєш.

– Все одно місяць чекати. Ти щось казав про укриття?

Запам’ятала. Адже вона тоді майже нежива була. Я теж, красень, ледве не пройшов повз, добре, що зупинився.

– До Нижнього міста шлях лише через міст. Таємних маршрутів я не знаю. А човен без грошей не наймеш, – почав міркувати.

– Але ти якимось чином дістаєшся, – не вгамовувалася Рубі. – Невже вплав?

– Зараз покажу. Тільки близько не підходь, – попередив я. Відступив, перевірив, що шлях вгору вільний, і я не заплутаюся десь у кронах дерев, й обережно торкнувся кнопки. Злетів метрів зо два. Перекинувся в повітрі і, насилу балансуючи, приземлився назад.

– Ух ти! – Рубі аж підскочила. Очі в неї спалахнули. – Літаєш, значить. І що, зі мною так само?

– Ага. Поклав на плече, приземлився в парку. Пощастило не вбитися дорогою – центр ваги розрахований неправильно. Ти відключилася, а я запанікував. Напевно, одразу треба було в укриття.

– Я важче не стала, – зауважила Рубі.

Хотів запропонувати їй повернутися до сім’ї та спокійно почекати місяць. А ще налагодити стосунки з майбутньою мачухою й не називати її лахудрою ні вголос, ні подумки. Зітхнув.

– Даремно ми з дому пішли. Інспектори через опалення приїжджали, якщо нічого не вмикати, можна прожити до аукціону.

– Генику, ти вже не хлопчик, а дорослий робот, – Рубі зробила таке обличчя, що я мимоволі пирснув. – Тому припиняй лірику та давай політаємо. Завжди мріяла про флаєр, але батько так і не купив.

– Висоти не боїшся? – я нарешті наважився. – Тоді лізь на спину.

Небо було темне й чисте. Навіть смог розвіявся. Вічна хмарність лише для тих, хто перебуває на іншому боці річки. Подумав, що на висоті холодно, і Рубі замерзне. Але дівчисько вже осідлало мене як конячку й обхопило за шию.

Кнопку тиснув легенько, щоб не перекинутися і не впустити наїзницю. Вийшло. Навіть подумав, що додаткова вага якось відрегулювала баланс.

Рубі волала від захоплення, кричала, лаялася гірше за мешканців смітника й заливалася сміхом. І то була не істерика, а чиста радість, насолода польотом.

Піднялися високо, парк давно зник із поля зору, а сонне місто тремтіло вогнями внизу. Річка здавалася темною широкою стрічкою. Правий берег її яскраво світився, а лівий губився в темряві та тумані.

Над мостом летіти не ризикнув. Де прохідна, там і охоронні дрони – кордон патрулювався цілодобово. Узяв ліворуч, туди, де хлюпалися човни перевізників, а біля самої води тіснилися крамнички дрібних торговців.

Знижуватися не став і невдовзі вже летів над річкою. Тут вона була широкою і бурхливою, якщо перетинати по воді. Рубі замовкла, тільки сопіла, а руки так само обхоплювали мою шию.

– Змерзла?

– В порядку. Просто красиво. Вогники, висота. Ще б швидкості додати, а то, здається, що повземо.

– Я не готовий виконувати фігури вищого пілотажу, вибач.

– Покажеш конструкцію, коли прибудемо на місце?

Пообіцяв, і Рубі знову замовкла. Добре представив її задумливе обличчя й червоні пасма волосся, що вибилися з-під шапки.

***

Очі в бладгаунда були червоні. Ніс дрібно тремтів, шестерні в лапах оберталися при кожному русі. Для завершення образу бракувало тільки слини, що текла з пащі. Але така опція в моделі, звісно, не передбачалася. Поруч із бладгаундом поважно крокував робот-загонич. У Нижньому місті тривала облава.

Бладгаунд плюнув іще в стрибку. Переслідуваний чоловік спіткнувся і впав. Підвівся, рвонув знову й завмер. Після того, як на тебе поставили мітку, бігти ставало нікуди.

Робот-загонич грубо запхав арештованого в поліцейський флаєр, бладгаунд скочив слідом. Крилатий агрегат стрімко злетів. Ось і все, вистава закінчилася, глядачі почали розходитися.

Я вибрався з провулка і відсторонився, даючи пройти Рубі. За майже три тижні, проведені в Нижньому місті, вона змінилася. Волосся потемніло біля коріння. Дівчина спорудила з нього купу тонких кісок і замотала в хвіст. Обличчя прикрила темною хусткою по самі вічі, що робило її схожою на піратку. Пірсинг зник. Метал виявився цінним, і ми здали його скупникам, виручивши деякі гроші. Небагато, але на продукти вистачало. Рубі, на відміну від мене, на відсутність апетиту не скаржилася.

– У курсі як мітка діє? – дівчина спитала спокійно та без страху, але з цікавістю.

– Людину на якийсь час паралізує, залізяку теж. Сенсу немає сіпатися. Зняти не можна, тіло вже не підвладне, ще й фонить на всю округу.

– Зрозуміло. Його проблеми, не наші проблеми, сам винен, що попався.

Я мовчки кивнув. Чомусь згадав, яким поглядом Рубі проводжала флаєр. Звідки в неї така пристрасть до літальних апаратів?

Ми завернули за ріг, пройшли ще кілька метрів і опинилися в торговому кварталі, що ряснів вагончиками з їжею та дрібними закусочними. Як завжди, тут було людно й галасливо. Продавці намагалися перекричати покупців і навпаки.

На довгих дротах хиталися ліхтарі, тремтіли помаранчевим світлом. Від пересувних печей стелився синюватий дим. Починався дощ. Падали перші поодинокі краплі. Я підняв голову. Небо здавалося низьким та темним. А судячи з того, що в мене знову скрипіло праве коліно, негода обіцяла затягнутися.

Рубі невдоволено скривилася, накинула каптур і попрямувала до обраного вагончика. Я залишився на місці, штовхатися в натовпі не хотілося. Можна нарватися на образи, та ще за крадія приймуть. Останній раз мене звинуватили в тому, що їжа скисла.

Дівчина невдовзі повернулася з об’ємним пакунком.

– Додому? – уточнив я.

Вона підтвердила й пірнула в провулок. Іти було недалеко. Моя нора містилася на сусідній вулиці.

А ось і місце призначення – стара бетонна будівля без верхнього поверху й даху, проте з глибоким підвалом. Тут мешкало чимало народу, але вони нас не турбували, а ми намагалися не привертати уваги.

Підвал нагадував катакомби. Вузькі коридори з дверима та нішами, що вели в нові галереї чи невеликі приміщення. Зі стель звисали дроти. Десь унизу проходила тепломагістраль, опалюючи підлогу. Ще тут була вода, фільтрована та майже питна.

Вхід у нашу кімнату, що називалася норою, ховався за важкими дверима з кодовим замком, який я успішно відремонтував іще коли тільки знайшов це місце.

Ретельно зачинив двері, увімкнув саморобний світильник під стелею, що підживлював власною енергією, і влаштувався в улюбленому кріслі-качалці, залишеному колишніми жителями. Рубі всілася на матраці, підібгала під себе ноги, стягнула хустку з обличчя і зазирнула в пакунок. Принюхалася.

– Це смачно. І не намагайся читати моралі про користь овочів, ти не моя нянька, – попередила вона.

– Навіть не починав, – промурмотав у відповідь. А сам подумав, що бути нянею не відмовився б. Усе ж таки в мене жіноча натура!

Рубі розгорнула в повітрі екран, пальці замиготіли по віртуальній клавіатурі. Доступ до мережі разом із віддаленим керуванням я надав. Про що не пошкодував. Дівчина, звісно, не професійна хакерка, але дещо вміла й активно допомагала з пошуком Нани. Адже я навіть не знав, до якої лікарні помістили стареньку.

– Лахудра хизується, – Рубі зневажливо пирхнула, запустила руку в пакет із їжею, витягнула картоплини, нарізані тонкою соломкою і відправила до рота.

Я посунув крісло ближче до матраца, зацікавлено придивився до екрану, де струнка блондинка позувала на тлі логотипу клініки «Нове тіло». Кохана батька Рубі була красива. Ідеальна фігура, довгі ноги, високі груди, бездоганна шкіра.

– Досить пожирати її очима, тут немає нічого справжнього, суцільні імпланти та пластика, – прошипіла Рубі. – Тобі список операцій показати? Я скачала.

– Мені б такі форми, замість заліза, – буркнув я. – Була обережна, слідів не залишила?

– Вона не приховує, навпаки, пишається, уся інформація на поверхні. Та й для клініки ходяча реклама. З особистою справою складніше, але впораюся.

– Навіщо тобі? – здивувався я.

– Повір, там є на що подивитися, – Рубі загадково гмикнула. – Їй, між іншим, за сорок, не дівчина.

– Краще б для мене щось знайшла, – невдоволено промимрив я.

– Перевірила чергову лікарню і нікого схожого. Вибач.

Я зітхнув, відкинувся на спинку крісла. Якби міг, то мабуть, змахнув сльозу. Раптом із Наною щось трапилося, тому її немає в списках?

– Не заздри Лахудрі, – Рубі відірвала від роздумів. – Вона несправжня. А в тебе гарне тіло.

– Вона жінка й завжди нею була. А я незрозуміло що. Так, залізяка.

– Зовнішній вигляд не дуже, – погодилася Рубі. – Але сам казав, що конспірація. Зате корпус із вуглецевого волокна, вдосконалена начинка, круті блокування, які я нізащо б не обійшла без допомоги. Твоя хазяйка майстриня, таке створити.

– Це не вона.

Рубі насупилась, перетравлюючи інформацію.

– Онук балувався, – я пояснив. – Кмітливий хлопчик ріс. Ракету мені приробив, але так і не налаштував. Нана заохочувала його, замовляла деталі. Він розібрав не одного робота і все нутро мені перекроїв.

– Збирався перетворити тебе на флаєр? Де онук зараз?

Відчув її обурення. Ми розшукуємо Нану, з ніг збиваємося, а вона, виявляється, не самотня.

– Втік на пошуки батьків, коли йому ледве виповнилося чотирнадцять. Ніяк не хотів повірити, що ті ніколи не повернуться.

– Коли?

– Сім років потому.

Я замовк, усе ще не наважуючись поділитися таємним. Нана тоді сильно вбивалася. Нарешті, відкрив заховану кишеньку на поясі, витягнув мініатюрний фотоальбом, нанесений на тонку пластину.

– Дивися.

Рубі довго розглядала зображення світловолосого хлопчиська з неслухняними вихорами, мазнула пальцем, побачила мене разом із Наною в саду, перейшла до наступного знімку щасливої пари на тлі моря.

– Від усієї родини залишився лише я. Досі сумую за Геником.

– Так звали онука? Це вона тебе на честь нього назвала?

– Ага. Уже після того, як він пропав. Я подивлюся новини? – змінив тему.

Мережа перейшла в моє розпорядження, а Рубі повернулася до пакунка. Краєм ока помітив, як вона вминає засмажений рисовий пиріжок із незрозумілою начинкою й знову зітхнув. Заробить гастрит із такою їжею, і слова не можна сказати.

Я не шукав нічого конкретного, просто тинявся по мережі без мети, роздивлявся чужі знімки, переглядав блоги. Чому батько магнат відмовився платити, а справу так швидко зам’яли? Була лише одна заява в пресі, причому про зникнення, а не викрадення, заклик одуматися й повернутися до сім’ї. А наступною новиною за участю батька стало оголошення дати весілля. Недарма Рубі так розлютилася.

– Напевно викрадачі просили не повідомляти поліцію, – припустив я.

– Скільки можна про те саме! – вигукнула Рубі – Зволікав, так. Але ми не знаємо чому. Можливо, кошти готував. Не думаєш же ти, що в нього готівка в будинку. Сама винна, не дочекалася.

– Виправдовуєш.

– Звісно. Коли мами не стало мені було вісім. З того часу жили удвох, плюс нянька. Батько мене балував, дозволяв будь-що, ні в чому не відмовляв. Тільки чинив опір в купівлі флаєра, та й то через аварію, у якій загинула мама.

– Десять років тому… – промимрив я.

– Лахудра підбурює його, хіба незрозуміло? Ось голубки здивуються, коли повернуся. Я вже замовила браслет-ідентифікатор із доставкою на твою колишню адресу. Завтра зустрінемо кур’єра.

– Ніхто не віддасть пакунок без підтвердження особи, – із сумнівом промовив я.

Рубі гмикнула.

– Самі візьмемо. Так загримуюся, що ніхто не впізнає.

– А потім будеш у поліції розповідати, що випадково знайшла?

– Відбудуся штрафом, не більше. Покупку я сплатила.

Скривився, але заперечувати не став. А дівчина проігнорувала моє несхвалення і продовжила.

– Браслет активується краплею крові й після цього стає повноцінним посвідченням особи.

– І маячком.

– А ось і ні, за цим простежу, – усміхнулася Рубі. – Плюс до нього додаються комунікатор та всякі гарні штучки. Я ж дівчинка.

– Як дізналася, що батько тобі нерідний? Невже сам сказав?

Рубі насупилася, ми торкнулися неприємної теми.

– Випадково виявила рік тому. Батько зі сходу. Раніше про це не говорив, але в останні місяці раптом згадав і запишався своїм походженням. Я зробила генеалогічний тест, хотілося дізнатися про предків з усіх боків.

– У тебе немає східної крові, – здогадався я.

– Жодної крапельки, – підтвердила Рубі. – Для вірності, замовила ще один зі зразками від нас обох. Він не мій біологічний батько.

– Ось тому і зволікав.

– Про результати я не повідомляла, – Рубі підібгала губи.

– Вони з Лахудрою давно зустрічаються? – уточнив я.

– Застукала якось разом п’ять років тому. Хоча здалося, це було несерйозно, так випадкові потрахеньки. Постійно розпочали нещодавно.

Ми знову заглибилися в пошук, розмістилися на матраці й вдвох переглядали медичні заклади, будинки для літніх людей і навіть звичайні лікарні. Рубі відкривала списки пацієнтів у три клацання.

– Не боїшся, що зловлять? – я хвилювався.

– Стандартний захист. З подібним в тринадцять справлялася, коли зламала особисте листування батька. Він тоді посварився з головним лікарем клініки. Той пропонував перенести фабрику імплантів до Нижнього міста, щоб здешевити виробництво. Батько заперечував, аргументував, що мати була б проти. Я стільки нових слів дізналася з тих листів, – Рубі закотила очі. – І не попалася. З того часу я не тільки подорослішала, а й багато чому навчилася

– Але фабрика зараз у Нижньому місті. Він усе-таки поступився?

– Рік тому, так. Не знаю чому. Якраз після того, як повернувся з клініки.

– Хворів?

– Планова операція, нічого серйозного, оперували в «Новому тілі». Ех, дістатися б до рахунків компанії. А я не зможу непомітно. Треба знайти кращого хакера.

Роздратування в Рубі голосі від мене не сховалося.

– Думаєш фінансові проблеми і є причина, чому батько не заплатив викуп?

– Мені було б легше, якщо це так, – дівчисько відірвалося від екрану. – Чи могли Нану зареєструвати під іншим прізвищем? Або ти наплутав щось із віком. Дай ту фотографію.

Я вийняв знімок, відсканував, вирізав власне зображення та завантажив у систему. Негайно результату не вийшло, але Рубі запевнила, що перевірить іншими каналами. Зайшла на форум, довго читала обговорення. Мені набридло заглядати їй через плече, і я повернувся в крісло.

– З твоєю хазяйкою справа нечиста. Немає номера страховки, пенсійного рахунку й навіть паспортних даних. Дивно. Начебто її не до медичного закладу помістили, а видалили, причому звідусіль.

– Гаразд, забудь. Не можеш, то не можеш, – я махнув рукою. Зрештою Нану навряд чи випустять, а вона тільки засмутиться, якщо мене побачить.

Рубі задумалася, покусуючи ніготь. Схопилася з матраца, нервово пройшлася кімнатою й повернулася назад.

«Не любить програвати», – подумав я.

– Так має вийти, – додала через деякий час. – Я залишила повідомлення.

– Кому?

– Не кому а де. У нас, хакерів, є своя спільнота. І якщо на форумі попросити, з тобою зв’яжуться. Оплата не грішми. Вважай центр взаємовиручки, – Рубі всміхнулася.

– Сама часто допомагаєш? – поцікавився скептично.

– Якщо під силу. Я не така крута, хоча тусуюся з ними давно. Добре було б залучити Білку чи Крука. Вони мають різну спеціалізацію, але обидва дуже класні. Крук, щоправда, останнім часом з’являється нечасто.

– У тебе теж прізвисько є?

– Звісно. Троянда. Тільки не смійся, – додала вона, дивлячись на мою фізіономію.

Я не втримався і все-таки пирснув, образ квітки підходив дівчині хіба що шпичаками.

– Мене так мама називала – Рубі Трояндочка.

Кинув погляд на екран, сподіваючись побачити те саме секретне місце, але дівчина вже закрила додаток і розглядала фотографію молодої жінки. Негарної, навіть потворної, з дрібними рисами обличчя, довгим носом, гострими вилицями та важким підборіддям.

– Хто це?

– Не впізнаєш?

Здивовано знизав плечима, жінку я бачив уперше.

– Справжнє обличчя Лахудри.

– Не може бути!

– Ще як може. Фігура теж до пари: низькоросла, кривонога, з запалими грудьми та повними стегнами. Ідеальний клієнт для «Нового тіла». Я пам’ятаю її вже із модифікаціями.

– То вона давня знайома? – Інформація була новою.

– Лахудра прийшла до клініці з відкриттям, саме на своє повноліття. Мама казала, їй зробили знижку. Це фото із медичного архіву.

– Все-таки зламала.

– А то, – Рубі блиснула очима.

***

Сусіди ще шуміли, коли Рубі вирішила, що час лягати. У Верхнє місто ми збиралися потрапити до світанку. Я вимкнув світло й вмостився в кріслі, звісно не спав, просто відпустив думки, очистив розум, концентруючись на темряві, у якій нічого не було.

Несамовитий крик пролунав зовсім поруч. Я аж підстрибнув. Зрозумів, що це не в нас, і ввімкнув світильник, вирішивши, що Рубі, напевно, прокинулася. Точно, вона сиділа на матраці й сонно терла очі. Подивилася на мене з тривогою.

Зойк повторився і супроводжувався стукотом, ніби били в стіни.

– На допомогу, хто-небудь!

– Перевірю, що там, – повідомив я і визирнув у коридор, хоча здоровий глузд підказував, що краще не втручатися.

Почали ляскати двері, постояльці вибиралися із кімнат. Неяскраве освітлення вихопило злякане обличчя молодої жінки зі сплутаним волоссям.

– Що трапилося? – намагався говорити якомога спокійніше.

– Облава? – припустив хтось стривожено.

– Медик потрібен, скоріше! – жінка придушила ридання.

У коридор вийшла Рубі.

– Я трохи вмію. Генику, допоможеш?

Погодився, а що ще лишалося робити.

Жінка пожвавішала, схопила Рубі за руку, потягла за собою, впхнула в прочинені двері. Я кинувся слідом.

Кімнатка була ще меншою за нашу. Без вікон, з нерівною стелею та стінами. У тьмяному світлі проглядалися нехитрі меблі: столик у кутку, кілька стільців по центру і якась подоба ліжка під стінкою, заваленого ковдрами. Жінка підштовхнула туди Рубі. А я побачив худеньке дитяче личко з нездоровим рум’янцем, тонку руку та темні коси на подушці.

–  В доньки третій день лихоманка, – жінка схлипнула. – З роботи повернулася та розбудити не можу. Горить уся і хрипить.

– Заберіть ковдри! – гаркнула Рубі. – Їй без них важко.

Наблизився, на ходу активуючи медичний сканер.

– Не підходь! – заволала жінка. – Руки геть, залізяко!

– Він мій інструмент, – Рубі заперечила. – Генику, що там?

– Температура сорок, двостороннє запалення легенів, загальне виснаження. Треба лікувати та годувати, – відрапортував я. – Вік дівчинки?

Жінка все ще дивилася на мене, як на ворога. Мабуть, вирішила, що наврочу чи зашкоджу. Місцеві забобони дратували.

– Шість років, – процідила вона.

– Дитячого антибіотика в моїй аптечці немає, хіба що дозу ділити, – я замислився.

Рубі стягнула ковдри, сіла на ліжко поруч із дівчинкою, поклала обидві долоні тій на груди, провела зверху вниз, ніби погладила. З пальців злетіло синювате полум’я, розтеклося по тілу маляті.

– От і все.

– А як же пігулка, ви обіцяли, – жінка подивилася з недовірою. Схоже, що полум’я лише я сканером розгледів.

– Не потрібна. Температура вже падає, донька зараз прокинеться. Дайте їй попити теплого, а завтра можна годувати.

Малеча розплющила очі. Обличчя в неї більше не палало, хрипи з дихання зникли. Помітила мене, здивовано витріщилася, ткнула пальцем і захникала. Поспішив відійти, щоб не лякати.

Рубі порилася в кишенях, дістала кілька згорнутих купюр і зі словами, що на бульйон вистачить, віддала жінці. Та кинулася дякувати й мало не цілувати руки, запрошувала залишитись, не слухала заперечень. Ледве вдалося від неї втекти.

Повернулися до себе обоє схвильовані, а Рубі ще й стомлена. Плюхнулася на матрац, закинула руки за голову. Імплант у неї на грудях потьмянів і більше не горів яскравою спіраллю.

– Розтратила сили?

– Трохи. На ранок відновиться.

– Можу поділитися, як минулого разу. Отямишся швидше, – запропонував я.

Рубі похитала головою.

– Такі заходи лише для перезавантаження. А мені якось не хочеться вимикатися та вмикатися знову. Саме минеться, не хвилюйся. Все гаразд.

Вона заснула майже одразу, а я довго не міг заспокоїтися. У голову лізли тривожні думки. Як ми завтра впораємося з кур’єром? За планом Рубі збиралася відволікати, а я хапати пакет і летіти, не озираючись. Начебто все просто, ось тільки дуже багато речей могли піти не так.

Я крутився в кріслі, прислухався до спокійного подиху Рубі й думав про минуле життя. Раптом перед собою побачив Нану. За спиною в неї хлюпалося море, а небо було синім і безхмарним.

«Наче постер», – подумав я.

– Генику, іди сюди, – покликала старенька.

Ринувся до неї, проте відстань між нами не скорочувалася, а навпаки збільшувалася. Наче хтось утримував мене й тягнув назад. Покликав хазяйку, але та не чула. Закричав і не видав жодного звуку.

– Молодець, Генику, давно б так, – усміхнулася Нана.

А я раптом зрозумів, що зверталася вона не до мене.

– Агов, не кричи! Ти чого? – голос Рубі атакував слухові сенсори. – Завис?

Її обличчя розпливалося. Сфокусувати вийшло не одразу. Я потрусив головою і для порядку стукнув себе по лобу. Допомогло.

– Ти перебував у режимі очікування, – стривожено сказала Рубі. – Оновлення системи прийшло? Можна подивитися?

– Я заснув. Бачив Нану та її онука. Вони стояли ось тут, – тицьнув пальцем перед собою. – Не в цьому місці звісно, і навіть не в нашому старому будинку. Там пляж ще був і смужка води. А я, здається, забуксував у піску.

– Не жартуй так, – тихо промовила Рубі. – У тебе звісно стоїть хитра навчальна програма, ядро дивне й щось там іще. Хотіла подивитись, і не змогла обійти захист. Але сни…

Хотів заперечити, що це не вигадки, однак побоявся засмутити. Та чи потрібні їй подробиці?

– Не звертай уваги, збираємося, – запропонував я, а сам вдивився в імплант у неї в грудях. Спіраль не мала спалахів і світилася не так яскраво. – Ти в порядку?

– Ага, – Рубі кивнула. Вона вже встигла нанести грим на обличчя і виглядала трохи старшою. Надягнула мішкуваті безформні штани, які Нана носила взимку, сунула ноги в старі чоботи на низькій підошві – мабуть обміняла в когось із сусідів. Щільно застебнула куртку й нап’яла каптур, сховавши в ньому скручений із кісок хвіст.

– Усе. Поки місцеві сплять, краще поквапитися.

Не сперечався, відчинив двері, визирнув у коридор. Порожньо, навіть світло ніде не горіло. Вибрався, намагаючись не шуміти, узяв Рубі за руку й обережно вивів із підвалу.

Зовні теж стояла темрява, ще й дощило. Коліно моє неприємно поскрипувало. Як завжди не на часі. Сподівався, що це тимчасове, а не провісник серйозної поломки. Почекав, поки дівчина забереться до мене на спину й обхопить руками за шию.

– Готова? – уточнив, отримав підтвердження і натиснув на кнопку.

З першого разу злетіти не вдалося. Я тільки підстрибнув і мало не впав, ніби в ракеті закінчилася енергія.

– Невже зламалося? – стривожилася Рубі.

– Зараз, – буркнув і щосили ляснув себе по пузу. Вийшло.

Згадка про зайву вагу була схожа на правду, бо знялися ми плавно. А приземлилися в тому самому парку. Тут дощ вже не йшов, тільки висів щільний туман, а дерева здавалися темними привидами, що норовили напасти тишком-нишком. Ми злодійкувато кралися по мокрій і пустельній алеї, тримаючись за руки, наче двоє малолітніх пустунів. Гмикнув собі під ніс. Думка потішила й навіть розсмішила.

Рубі мовчала, стискала мою долоню. Нервувала?

– Не бійся, в нас усе вийде, – підбадьорив я.

– Батько останні місяці поводився дивно. Тому й вирішила, що має проблеми з грошима. Лише нічого знайти не змогла. Повір, шукала ретельно. Саме в той час він почав зустрічатися з Лахудрою.

– Якщо вона давня клієнтка фірми напевно й познайомилися на роботі? – я вирішив уточнити.

– Можна й так сказати. Він був іще помічником, коли Лахудра приперлася на свою першу операцію. Напевно заповнював для неї анкети.

– Помічником? Кого? – перепитав я.

– Моєї мами. Клініка її дітище. Коли я народилася, «Нове тіло» вже процвітало. Хіба не казала? – здивувалася Рубі. – Генику, чого застиг? Не позіхай, ми майже на місті.

Не помітив, як паркова алея перейшла у вулицю, а ми дісталися мало не до центру, де розташовувалися адміністративні корпуси, установи та офіси. Облюбували лавочку навпроти бізнес-центру й поруч із паркуванням і стали чекати кур’єра. Перехопимо, щойно з’явиться.

Подивився на Рубі й хихикнув. Вигляд дівчина мала кумедний, навіть навмисне сутулилася. Каптур вдало приховував обличчя, а те, що з нього виглядало, відповідало образу немолодої жінки, яка вирушила на прогулянку в супроводі робота застарілої моделі.

Вулиці оживали, перехожі поспішали на роботу, магістраллю снували наземні автокари. Рубі розгорнула мініатюрний екран і щось друкувала.

– Наш кур’єр з’явиться з хвилини на хвилину, він уже одержав пакунок. Підготуйся. Ось його фото.

Глянув і запам’ятав, а тепер напружено вдивлявся у двері, намагаючись не прогавити момент.

Нарешті побачив хлопчину. Русе волосся під кепкою, уніформа служби доставки, фірмова сумка на плечі. Об’єкт наближався до паркування зі скутерами.

Підвівся, пішов за кур’єром, і тепер ледь не наступав тому на п’яти. Рубі наближалася до нього збоку.

– Молодий чоловік, – покликала скрипучим голосом.

Кур’єр пригальмував і обернувся.

– Підкажіть, як пройти…

Далі я не слухав, вихопив сумку та погнав. Натиснув на кнопку, підстрибнув, але висоти не втримав і гепнувся з розмаху на коліна, відчувши, як щось хруснуло й покотилося. Не звертаючи уваги, схопився і продовжив рух. Кнопка чомусь не активувалася.

Кур’єр зойкнув, і майже відразу пролунало виття поліцейської сирени, що супроводжувалося характерним гавканням бладгаундів і тонким вереском роботів-загоничів.

Я мчав уперед, незграбно підскакуючи, як пташеня, що тільки починає літати. Рубі бігла з іншого боку дороги, і щось кричала, подавала мені знаки. Чи то благала скоріше злетіти, чи то віддати їй сумку. Прикинув, що не докину й прискорився.

Бладгаунд виріс на шляху. Чорне видовжене тіло, короткий хвіст, щільно притиснуті вуха. Він просто чекав, не рухався. Лише червоні очі шалено оберталися. Можу заприсягтися, що побачив, як із відкритої пащі потекла слина, і щось устромилося мені в живіт.

Пролунав гуркіт, дорожнє покриття підскочило й із силою вдарило мене в обличчя.

– Ге-е-ни-и-и-и-ку!

Я лежав і слухав цей голос, що луною відбивався у звукових сенсорах. Потім усе-таки сів, повернувся і не повірив у те, що побачив.

Бладгаунди валялися на спинах, задерши догори лапи й не рухалися. Роботи-загоничі завмерли в зламаних позах. Поліцейський автокар застиг у розвороті й просів на всі колеса. А до мене наближалася Рубі. Очі її сяяли, у долонях згасало синє полум’я.

– Генику, вставай, ходімо.

Я сяк-так підвівся, відсторонено відзначивши, що кінцівки чомусь погано слухаються. І помітив чорний хрест у себе на пузі.

– Ти йдеш, а я залишаюся. Сумку тримай.

– Здурів? Нумо, ворушись! – скомандувала Рубі.

– Мітка, – тицьнув пальцем у хрест. – Мене зараз вимкне. Йди.

Дівчина витріщалася й нічого не робила. І раптом похитнулася й впала. Імплант у неї грудях потемнів і більше не світився.

Подумав, що так безглуздо попалися обидва, і завалився, чекаючи на зустріч із дорожнім покриттям, але натомість мене підкинуло й потягло вгору.

***

Я лежав на спині й не рухався, але кудись летів. Сенсори фіксували швидкість та вітер. Наді мною чаклували чиїсь руки. Не Рубіни, пальці виглядали більшими й довшими.

Гидко забрязкотіло, ніби хтось увімкнув різак і запахло горілою проводкою. У грудях стало жарко. Невідомі руки зірвали з мене передню панель і відкинули вбік. Вийшло скосити очі і простежити поглядом, як частина мого пуза вилетіла з прочиненого вікна й зникла.

«Здається я у флаєрі», – майнула думка.

Смикнувся, повернув голову, витріщився на незнайомого світловолосого хлопця, який зрозумівши, що я очухався, пересів у пілотське крісло й взявся за управління, направивши крилату машину вгору.

Поруч зі мною безвольною лялькою лежала Рубі.

– Що з нею? – запитав хлопець, не обертаючись. – Не зміг привести до тями.

Я спробував сісти й уперся в щось спиною.

– Їй потрібний заряд безпосередньо в імплант на грудях, багато.

– Андроїд чи що? Гм, невже повна імітація…

– Людина. Діяти треба негайно. Це небезпечно. А в мене пусто.

– Так, відчухрали тебе добряче, – хлопець гмикнув. – Поки не набрав висоту не можу кинути керування. У бардачку є акумулятор. Впораєшся?

На ноги встати не вийшло, але я не гордий. Підповз рачки до вказаного місця, розкрив кришку, витяг. Ага, остання модель, ресурс заповнений по шийку. Розвернувся, рушив назад до Рубі, повернув її, щоби бачити імплант, і вліпив по ньому зарядом. Відзначив, що спіралька повернулася. Встиг. Тепер собі. Накрив долонею і потяг. Енергія розійшлася по тілу.

– Ух, гарно…

Улігся поруч із Рубі, блаженно розкинув кінцівки й роздивлявся обшивку, не думаючи про те, хто нас витягнув і куди везе, і що в моєму животі дірка, з якої стирчать з’єднання, дроти й плати. Головне, що мітка тепер валялася десь там унизу серед застиглих бладгаундів, неактивна та марна.

Рубі поворухнулася, розплющила очі й раптом напружилася, подивилася з переляком.

– Ми не в поліцейському флаєрі, – заспокоїв я. – Хто наш рятівник, не знаю.

Спочатку відвезу в безпечне місце, потім відповім на всі запитання, – хлопець повернувся до Рубі. – Якщо хочеш, перебирайся в сусіднє сидіння.

Дівчина стрепенулася, подивилася на мене, перевела погляд на крісло. В очах її поперемінно читалися захоплення та тривога. Аякже, чарівна штука флаєр.

– Іди вже, я не пропаду. Як бачиш майже неушкоджений, і мітка моя вирушила в останній політ, – не втримався і хихикнув.

– А дірка?

– Залатаємо, – чомусь мені стало весело, наче швидкісна зарядка, вплинула як на людей алкоголь.

Під приглушені голоси Рубі та пілота, я майже відключився. Похитувався ніби на хвилях, хоча море бачив тільки на картинках. Представив Нану, виразно роздивився її обличчя. Стало сумно, що не знайшов і, мабуть, більше ніколи не зустріну. А потім флаєр пішов униз, і рух припинився.

– Генику, ти як? – позвала Рубі. Пілот помітно здригнувся.

– Нормально, – я знову сів. Потряс головою, активуючи сенсори, роздивився дірку на пузі.

– А ти живодер, – звернувся до хлопця. – Акуратніше не міг?

– Поспішав. Встати можеш, чи нести?

– Іще чого надумали. Звісно можу! – підвівся і навіть утримався на ногах. Мене похитувало, але з флаєра вибрався легко.

Ми опинилися на стоянці перед невеликим котеджем у приміській зоні. Я підняв голову, підставив обличчя несподіваному сонцю і примружився.

– Генику, ходімо, – покликала Рубі.

Зробив крок і провалився.

Сенсори увімкнулися, і я ніяк не міг зрозуміти де опинився. Знову лежав на спині, в обличчя било яскраве світло. На протилежній стіні висіли полиці з ящиками та інструментами. Майстерня чи що?

– Йой, він повернувся.

Наді мною схилилася Рубі разом із тим пілотом, який озброївся викруткою і щось прикручував.

– Готово, – заявив і всміхнувся. – Майже як новий.

Дірку в животі мені залатали. Новий шматок виглядав добротно. Ось тільки кнопки для ракети більше не було. Закінчивши себе оглядати, я повернувся до хлопця.

– Гаразд, рятівник, розповідай. Хто ти, звідки взявся, чого поліз? Чи то в тебе таке хобі витягувати злочинців із лап поліцейських?

– Він Крук, – заявила Рубі. – Пам’ятаєш, залишила послання на форумі.

– Хакер? Напартолила таки. Інакше як він нас знайшов?

– Складно було не помітити, коли розшукували мою бабусю, а повідомлення відправили з мого ж робота, – хлопець гмикнув. – Купівлю браслета та пошук кур’єра я відстежив.

– Генику? – не повірила Рубі.

– Євген, будемо знайомі!

Я дуже розлютився. Підвівся й ледве не впав знову. Нана всі очі виплакала, а він живе собі приспівуючи, он якийсь здоровань вимахав.

– Ходімо, – Євген потягнув мене за руку. – На тебе чекають.

Ми вирушили в сад, по зимовому голий і тому прозорий. Пройшлися стежкою з різнобарвної плитки, що вела до оранжереї, крізь скляні стіни якої проглядалася пишна рослинність. Євген відчинив двері. Мініатюрна біловолоса старенька сиділа на лавці й поралася з розсадою, наповнювала горщики ґрунтом. Побачивши нас, стара розквітла в посмішці.

– Нано, – тільки зміг вичавити.

– Ми спілкувалися, – пояснив Євген. – Як тільки перестав дурити, одразу з нею зв’язався. Але переїжджати до мене бабуся відмовлялася.

– Хотіла залишатися хазяйкою та нікого не обтяжувати своєю присутністю, – пояснила Нана.

– Ти мені не в тягар, скільки можна повторювати! – заперечив Євген. – Те, що хтось зазіхає на будинок, не міг навіть уявити, витяг уже з лікарні.

– І якісно зачистив всю інформацію, – сказала Рубі. – Здалося, ніби Нани ніколи не існувало.

Я мовчав і відверто сердився. Скільки років жили разом, думав, що знаю про свою хазяйку все. І справа не в тому, що вона мала секрети. Їй навіть на думку не спало зі мною поділитися.

– Генику, ти чого? – Рубі стривожилася.

– Возз’єднання сім’ї проходить непросто, – пробурчав я.

Євген зітхнув:

– Це я винен, занадто багато у тобі змінював, вибач. Не думав, що зроблю боляче.

– Ходімо до будинку чай пити, – запропонувала Нана.

Ми сиділи в їдальні навпроти вікна, що виходило в сад. Євген приніс тацю з тістечками, пузатим чайником і крихітними філіжанками. Нана розлила прозоро-зелену рідину. Усі посміхалися, жартували, передавали одне одному солодощі. А я спостерігав збоку й майже відсторонено. Не робити ж вигляд, що теж п’ю чай?

– Мені треба новий ідентифікаційний браслет, – задумливо сказала Рубі. – Сумку кур’єра ти викинув.

– Не було часу позбавлятися маячка, – усміхнувся Євген. – Подивився трохи про тебе. Дивна справа.

– Що знайшов? – Рубі пожвавішала.

– А що там шукати, – видав я і почав перераховувати. – Власниця успішної клініки гине за загадкових обставин, спадкоємиця малолітня дочка. Чоловік, який лише помічник, призначається опікуном до повноліття дитини. Батько не рідний, Рубі не ображайся, ти це сама сказала. А коханка його – давня клієнтка фірми. Думаю, діло з аварією флаєра вони влагодили удвох, і щоби прибрати до рук взагалі усе залишилося тільки позбутися доньки. Я нічого не впустив?

– Генику! – Дівчина здається зашипіла.

– Він мислить логічно, хоча надмірно емоційно, – зауважив Євген. – Давай подивимося разом. Я більше не по таких справах, але навички не втратив.

Він торкнувся комунікатора на зап’ястку, у повітрі розгорнувся екран.

– Чим зараз займаєшся? – поцікавилася Рубі.

– Виробництвом андроїдів – Євген усміхнувся. – Легальний та успішний бізнес.

– У мене розумний онук, – з гордістю промовила Нана.

– Натренувався на мені й пішов далі, – буркнув я.

– Генику!

Рубі та Євген прикрикнули одночасно. Отакої! Уже знайшли спільну мову. А що, онук у Нани симпатичний. Старше дівчини лише на три роки. І захоплення в них однакове, он як спритно стукають удвох по віртуальній клавіатурі.

– Наш робот-розумник має рацію. Клініка «Нове тіло» – ласий шматочок, – Євген припав до екрану, а Рубі ніби ненароком притулилася щокою до його плеча. – Дивися, знайшов твоє свідчення про народження. Тут генетичні карти обох батьків.

– Не може бути! – вигукнула Рубі. – За документами він мій батько. Проте як же тести?

– Підробка? – припустив я.

– Не думаю, – Євген промимрив.

– А якщо… – для вірності стукнув себе по голові, ніби це могло змусити кмітувати швидше. Думка вже крутилася, ніяк не виходило вхопити її та зробити висновки. – Той головний лікар іще працює?

– У «Новому тілі»? Він не змінювався останні десять років, – повідомив Євген. – Знайшов про махінації за його участю, ще за часів мами Рубі. Лікаря тоді мало не звільнили.

– Не звільнили, бо загинула власниця клініки, – я почав розмірковувати вголос. – Її чоловік лікаря залишив, можливо був не в курсі, чи досвіду не вистачило. Все-таки помічник. Лікар не заспокоївся, проштовхував ідеї надалі, йшов на конфлікт. Батько поступився нещодавно й раптово. Що цьому передувало?

– Операція, – здивовано пробурмотіла Рубі. – Генику, до чого ти хилиш?

– Яку провели в «Новому тілі», а після неї він перестав бути тобі рідним, вловлюєш думку? Підробка це хороша гіпотеза.

Прибрати всю сім’ю по одному… – промовив Євген. – Клініка плюс фабрика в Нижньому місті, це шалений дохід.

– А як же Лахудра? Це вона у всьому винна, – не вгамовувалася Рубі.

– Думаю, вона не до чого. Просто клієнтка, давня знайома та епізодична коханка, – припустив я.

– Або вона єдина помітила підміну, – у розмову втрутилася Нана. – Зовнішність змінити легко, але не темперамент у ліжку.

– І наважилася на шантаж, примушуючи до весілля, – завершив Євген. – Грає з вогнем, де троє, там і четверо. Відправляємо заяву до поліції? Компромат я зараз підберу, тобі потім лише надати.

Рубі кивнула. Вона знову виглядала маленькою та наляканою, майже дитиною, яку довго водили за ніс і ледве не вбили. Хотілося її втішити, висушити сльози, як могла б зробити мати чи подруга. Незвичайне бажання для залізяки, та втішник начебто вже є. Я подивився на онука, дочекався погляду у відповідь.

– Прохання маю за твоїм профілем. Зроби мені нове тіло?

– Звісно, – Євген пообіцяв. – Якраз працюю над експериментальною моделлю. Зовні від людини не відрізнити, а з твоїми здібностями…

– Жіноче, – обірвав на півслові. Думав він засміється, але Євген поставився до уточнення серйозно.

– Програма із самоідентифікації дала несподіваний результат, – пробурмотів він.

– Залишилося придумати, як тебе називатимемо, – Рубі замислилася.

– Ївга, – моя відповідь пролунала урочисто. – Ім’я залишу сімейне.